Монастирське богослужіння. 
Монастирські громади в УРСР: норми і форми повсякденного життя

Богослужіння завжди складало серцевину і головний сенс монастирського буття. У більшості монастирів служби здійснювалися щодня. Зазвичай добове кого складалося із семи богослужінь. Вони розділялися на три частини: богослужіння вечірнє (ним починався новий день, оскільки при створенні світу (Бут. 1, 5) вечір передував дню), ранкове і денне.

Молитовний стан ченців багато в чому залежав від того, наскільки чітко і благоговійно читалися молитви, від співу хору, тому керівництво монастирів завжди особливо піклувалося про красу і благочинність богослужіння. У Почаївській Лаврі в 1950;ті рр. був організований братський хор, богослужіння стало більш урочистим. На богослужіннях у Лебединському жіночому монастирі співали два хори.

У кожному монастирі існував особливий календар, де детально перераховувалися усі служби на кожен день року. Особливо урочисто в монастирях святкували дні храмових свят і дні пам’яті місцевих подвижників. На ці урочистості, як правило, збиралося багато паломників. Не менш урочисто, ніж храмові свята, в обителях святкувалися дні засновників монастирів.

Через богослужіння чернечі громади в досліджуваний період намагались привернути увагу суспільства до значимих постатей та подій вітчизняної історії, чим, по суті, в умовах тотального контролю за усіма проявами суспільного життя, сприяли формуванню альтернативної історичної пам’яті. Так, на 1950 р. Львівсько-Тернопільський архієпископ Макарій запланував відзначити урочистими 5-денними богослужіннями 300-ліття із дня смерті Іова Почаївського із залученням єпископів та священиків з інших єпархій. Передбачаючи негативне ставлення влади до запланованих торжеств, архієп. Макарій подавав їх як один із заходів боротьби з Ватиканом. Проте на владу це не вплинуло і вона робила все, щоб зменшити масштабність урочистостей. Екзарх України, митрополит Іоан (Соколов), порекомендував архієп. Макарію обмежитись 3-денними святкуваннями, на які запросити тільки трьох західноукраїнських архієреїв: Іларіона, Панкратія і Андрія, а духовенство і віруючих із сусідніх областей спеціально не запрошувати.

Планувалось також провести церковні святкування в монастирі на «Козацьких Могилах» у пам’ять про 300-ліття Берестецької битви. Проте архієп. Волинський і Ровенський Панкратій висловив негативне ставлення до запланованого заходу, а екзарх України заборонив проведення поминальних служб.

У 1959 р. Почаївська Лавра святкувала два ювілеї: чотирьохсотліття перенесення в монастир чудотворної Почаївської ікони Богоматері та трьохсотліття знайдення мощей преп. Іова. Лаврі заборонили готуватись до цих свят, на них навіть не приїжджав правлячий архієрей єпархії. У 1955 р. під тиском уповноваженого у Почаївській Лаврі заборонили роздачу освяченої води, що викликало незадоволення паломників.

У червні 1955 р., після чергової перевірки Глинської пустині, уповноважений Ради у справах РПЦ висловив незадоволення «великими непорядками» в монастирі, серед яких зазначив затягування богослужіння у неділю та святкові дні.

У даний період, попри свою замкнутість, монастирі відчували на собі вплив соціуму. У монастирі, особливо найшанованіші, відбувається великий наплив паломників. Тут вони отримували втіху, підтримку, матеріальну допомогу і, що найголовніше, духовне зцілення. З усіх кінців СРСР приїжджали богомольці у Глинську пустинь, так що інколи не вистачало місця в готелі. Безпосередній контакт між ченцями і віруючими відбувався під час проведення сповіді, коли ченці-священнослужителі впливали на світогляд віруючих, у той же час переймаючи щоденні практики поза монастирськими стінами.

Важливою частиною православного богослужіння були удари в дзвін. У постанові Ради Міністрів СРСР від 16 березня 1961 р. № 263 «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи» пунктом 7 було записане право місцевих Рад по узгодженню із Радою у справах РПЦ приймати рішення про обмеження дзвону.

Окрім участі в богослужінні, кожен насельник монастиря був покликаний до індивідуальної молитви. Якщо для трудника досить було відвідувати храм у недільні і святкові дні, а келійно читати лише уранішні та вечірні молитви, то послушник, а тим більше чернець, мали виконувати значно серйозніше молитовне правило: це не лише їх бажання, але і обов’язок. Основна вимога до правила: воно повинно бути під силу виконавцеві в тих конкретних умовах, в яких він знаходиться. При призначенні правила враховувалися: міра участі в загальномонастирському житті, наявність вільного часу, фізичний і душевний стан, розумові здібності, рівень духовного розвитку. При зміні цих умов, правило потребує коригування, тому не існує молитовного монастирського правила одного для усіх, і одного на все життя.

Таким чином, монастирське богослужіння лишилось найбільш сталим компонентом монастирської повсякденності. Разом з тим, воно зазнавало зовнішніх впливів. Під час Другої світової війни на його тривалість впливали розпорядження військової влади. В повоєнний період, коли монастирі тільки розпочали роботу по відновленню уставного богослужіння, у його хід починають втручатись представники державної влади. Разом с тим, попри свою замкнутість, монастирі відчувають на собі вплив соціуму. В цей період у монастирі, особливо найшанованіші, відбувається великий наплив паломників, які у період погіршення державно-церковних стосунків зазнають переслідувань зі сторони представників місцевої влади. В цей час чернечі громади починають проявляти практичну пристосовуваність до тогочасних реалій і добове богослужбове коло пристосовують до потреб паломників.