Правові аспекти державного регулювання банківської діяльності з позиції ідей австрійської школи

Правові аспекти державного регулювання банківської діяльності з позиції ідей австрійської школи

У статті аналізуються погляди представників австрійської школи на проблему державного регулювання банківської діяльності, та їх концепція реформування законодавчих положень у цій сфері.

Історія банківської діяльності останніх двох століть є історією розвитку відносин, що характеризуються періодичними кризами та історією альтернативних систем, що намагаються усунути вказаний недолік ринкових процесів.

У ході дискусії між прихильниками різних варіантів стабілізації ринкових коливань виявляється, що єдиний постулат, який не підлягає перегляду, полягає в тому, що відносини у межах банківських систем можуть бути нормалізовані лише за допомогою державного врегулювання. Тому різниця між варіантами стабілізації полягає лише у рівні державного втручання у стихійні ринкові процеси.

Починаючи з 1871 року (дата публікації основоположної роботи австрійської школи — Основ політичної економії К. Менгера), розвивається інший напрям аналізу, що розглядає державне втручання у банківську діяльність, як основний чинник інфляційних процесів, що в результаті призводить до розвитку кризових явищ в економіці.

Тому метою статті буде аналіз ідей представників австрійської школи, пов’язаних з правовими аспектами державного регулювання банківської діяльності та концепцією законодавчого реформування цієї сфери.

Проблемі державного регулювання банківської діяльності присвячені роботи таких представників австрійської школи, як К. Менгер, Ф. фон Візер, О. фон БемБаверк, Л. фон Мізес, Ф.А. фон Хайєк, М. Ротбард, І. Кірцнер, Б. Леоні та інших.

Аналізуючи загальні принципи правового порядкув грошовій системі, представники австрійської школи наголошують на тому, що гроші - не результат діяльності держави чи задуму окремої особи, а результат процесу вільного розвитку відносин обміну між індивідами.

Як зазначає Л. фон Мізес, вимоги ринку поступово ведуть до відбору певних товарів на роль загальних засобів обміну. На початку група, з якої здійснюється відбір, досить обширна та змінюється залежно від країни. У результаті розвиток непрямого обміну призводить до того, що в якості загальноприйнятих засобів обміну починають використовуватися два дорогоцінні метали — золото та срібло [1, с. 25−26].

Проте, як і у більшості випадків, стихійні процеси грошового обігу почали підпадати під регулюючу дію держави, що було обумовлено необхідністю збільшення доходів останньої. Зокрема, держава могла безкарно створювати гроші з нічого, не зустрічаючи бурхливого супротиву. Більше того, цей процес створював ілюзію процвітання у людей, що відчули на собі його дію.

М. Ротбард, досліджуючи відносини втручання держави у ринкові процеси, відзначав, що до того, як вона почала використовувати банківську систему для запуску інфляції, використовувалася абсолютна монополія на виготовлення та встановлення на власний розсуд номіналу монет (хоча з початку держава лише виконувала функцію підтвердження відповідності ваги монети її номіналу). Під егідою патріотизму гроші визначалися не за вагою (за грамами чи за гранами), а за власними іменами, що не мали змістовного навантаження (долар, марка, франк).

Зазначена монополія створювала можливість появи доступного лише державі різновиду шахрайства: псування грошей (шляхом додавання неблагородних металів чи встановлення різниці між номіналом та вмістом золота чи срібла) [2, с. 67−87].

Подальший розвиток вказаної практики призвів до прийняття законів, які визначали, що саме має вважатися грошовою одиницею. Спочатку держава визнавала законним засобом платежу золото та срібло (тобто законодавчі положення відповідали стихійно сформованій практиці), але у подальшому таким засобом почали визнаватися гроші більш низької якості [2, с. 71].

Як відзначає М. Ротбард у іншій праці, в той час, коли ринки прийняли золото та срібло в якості грошей, на сцені з’явилася держава, щоб узяти під контроль грошовий обіг у суспільстві. Мотиви такої поведінки держави достатньо очевидні: контроль над грошовим обігом перейшов від ринку до групи осіб, що входили до державного апарату. Змістом такої операції було створення альтернативи оподаткуванню, що завжди викликало протест у публіки. При цьому золотим часом для держави став час, коли вона навчилася друкувати паперові гроші та змінила значення долара, фунта чи марки так, що вони стали означати назви клаптика паперу, що друкуються центральним урядом [3, с. 201].

Саме у цей період виникла необхідність у створенні центрального банку, який займає домінуюче становище у банківській системі завдяки тому, що держава гарантує йому монополію на емісію банківських розписок (тобто його розписки визнаються законодавством законним засобом платежу). Якщо клієнти банків віддавали перевагу не депозитам, а розпискам (банкнотам), то банки мали звернутися за ними до центрального банку. У результаті стало можливим погашення зобов’язань не тільки золотом, а й розписками (банкнотами) центрального банку, що визначалися законом як законний платіжний засіб [2, с. 77].

Основна мета системи, що ґрунтується на незабезпеченій грошовій одиниці та центральному банку як єдиному її емітенті, на переконання Л. фон Мізеса, полягає у повторенні інфляційних акцій простими, з позиції влади, технічними засобами [4, с. 740]. Іншими словами, причиною хронічної інфляції у сучасному світі, в т. ч. США, є перехід від золотого стандарту до паперового, при якому центральні банки безперешкодно емітують чекові гроші на базі паперових коштів, що схильні до інфляції. В результаті уряд отримав повний контроль над кількістю грошей в обігу [3, с. 208].

Внаслідок цього у суспільній думці цінність грошей почала сприйматися як величина, що повністю залежить від державного регулювання, та не може визначатися у результаті стихійних процесів. Тобто з державним втручанням у грошовий обіг погоджуються як з необхідністю, що здійснюється нібито з метою стабілізації грошової одиниці та недопущення економічних спадів.

Однією з класичних праць, присвячених аналізу масиву історичних фактів, що стосуються процесу становлення статусу центральних банків, є дослідження В. Сміт. На переконання автора, інститут центрального банку не є результатом природного розвитку грошових відносин. На прикладі історії становлення централізованої банківської системи у ряді країн (Англія, Німеччина, Франція тощо) дослідниця ілюструє певні закономірності вказаного процесу. Спочатку державне втручання у грошові відносини обмежувалося створенням банківської установи, основною метою діяльності якої було надання кредитів уряду. Остаточне ж формування централізованої банківської системи відбувається у момент надання виключних емісійних прав центральному банку країни [5].

М. Ротбард, досліджуючи в окремій спеціальній праці історію грошового обігу та банківської справи Сполучених Штатів Америки, вказував на поступовість процесу нехтування правовими принципами та втручання держави у приватну банківську практику, що призвело до створення центрального банку, який був повністю керований групами інтересів, що мають політичну владу, та проводив інфляційну політику.

У 1791 році за ініціативою міністра фінансів О. Гамільтона було створено Перший банк США (1791−1811), що на основі власних коштів у розмірі 2 млн. дол. металевими грошима почав будувати фінансову піраміду за допомогою паперових коштів і депозитів до пред’явлення. Крім того, банк надавав уряду позики на поточні потреби, які до 1796 року складали 6,2 млн. дол.

Створення Першого банку США спровокувало дискусію між Т. Джефферсоном та О. Гамільтоном. Т. Джефферсон доводив, що Конституція не надає федеральному уряду права створювати банк. У відповідь О. Гамільтон заявляв, що Конституція «передбачає» дарування права діяти для досягнення певних невизначених загальносоціальних цілей, і цією відповіддю розпочав буквально необмежену експансію федеральної влади. Тлумачення положень Конституції О. Гамільтона отримало перемогу у 1819 році (рішення Верховного суду в процесі Маккухол проти Меріленда) [6, с. 67−68].

Ситуація не змінилася й у часи існування Другого банку США (1816−1833). У липні 1818 року, коли його операції досягли найбільшого розмаху, сума власних коштів складала 2,36 млн. дол., а сума випущених банкнот і чеків на пред’явника — 21,8 млн. дол. [6, с. 85].

Період між існуванням Другого банку США та громадянською війною був часом руху в бік твердих грошей та вільної банківської справи. Проте рішення про емісію н ерозм ін ни х п ап ерови х грін беків, що вже до середини війни наполовину знецінилися (лише через 14 років після закінчення війни було знову введено золотий стандарт), мало інфляційний характер [6, с. 138−140].

У 1908 році розпочала роботу Національна комісія з грошового обігу, яка розробила проект, згідно з яким ідея центрального банку була маскована під «регіональну» та «децентралізовану» структуру, що діє через регіональні резервні центри, що будуть мати вигляд регіональних центральних банків. У результаті в листопаді 1909 року відомий залізничний юрист Віктор Моравець проголосив свою знамениту промову з закликом створити регіональні банківські округи, що будуть функціонувати під наглядом центрального контрольного органу. Таким чином, функція зберігання резервів та емісії банкнот буде децентралізована і знаходитиметься у регіональних резервних банків, діяльність яких буде керуватися центральним контрольним органом [6, с. 252−254]. Ця ідея була покладена в основу Закону про Федеральну резервну систему 1913 року.

Дослідники історії банківської справи, аналізуючи варіанти взаємодії держави та банківського сектору, виділяють такий антикризовий механізм підтримання банків, як тимчасове призупинення виконання ними своїх зобов’язань.

Вже згадуваний М. Ротбард, досліджуючи історію банківської справи США, відзначав, що владою США у серпні 1814 року було дозволено банкам призупинити погашення своїх зобов’язань, тобто не платити за своїми зобов’язаннями золотими та срібними монетами, і при цьому продовжувати здійснювати операції. Дослідник наголошує на тому, що американська історія не знає подібного порушення прав приватної власності. Банкам дозволили не оплачувати свої зобов’язання дзвінкою монетою, але при цьому вони продовжували розширяти кредит і зобов’язували своїх боржників погашати борги відповідно до закону.

Такий режим зберігався ще протягом двох років до лютого 1817 року. Отже, банкам дозволили протягом двох з половиною років емітувати нічим не забезпечені банкноти і чекові рахунки [6, с. 72−73].

Поряд з аналізом юридичних аспектів функціонування банківської системи представниками австрійської школи розроблено концепцію реформування правових основ банківської діяльності. Так, Ф.А. фон Хайєк, аналізуючи можливі способи досягнення грошової стабільності, відзначав необхідність позбавлення уряду прерогативи на випуск грошей та введення в обіг на певній території декількох конкуруючих валют. При цьому автор зазначав, що такі пропозиції більш здійсненні, аніж ідеї створення нової європейської валюти, управління якою здійснюватиме який-небудь наднаціональний орган, з огляду на те, що, по-перше, країни-члени Європейського Союзу не зможуть домовитись стосовно політичного курсу, якого повинен буде дотримуватися єдиний фінансовий орган; по-друге, сумнівно, що навіть за найсприятливіших умов єдина політика буде здійснюватися краще, ніж регулювання національних валют [7].

Х.У. де Сото, проаналізувавши пропозиції Л. фон Мізеса, М. Ротбарда, Ф.А. фон Хайєка, М. Алле, визначив таку концепцію реформування банківської системи [8].

У загальному вигляді вказана концепція виглядає так: з одного боку інститути, що відносяться до фінансового ринку, мають відповідати традиційним принципам права; з іншого — повинні бути спрощені державні агентства, що до сьогодні контролюють фінансову систему та керують нею.

Для того, щоб створити по-справжньому стабільну грошову систему, що захистить економіку від криз та спадів, необхідно, на переконання автора, забезпечити таке:

1. Повну свободу у виборі валюти. Зазначений захід передбачає приватизацію грошей та припинення втручання держави (у т. ч. центрального банку) в питання емісії та контролю за їх купівельною спроможністю. Виконання цього завдання має наслідком скасування законодавства про загальнообов’язковий засіб платежу, що зобов’язує всіх громадян, навіть проти їх волі, в усіх випадках приймати грошові одиниці, що емітуються державою.

Таким чином, гроші у своїй сучасній формі підлягають приватизації шляхом їх заміни на таку форму, що в ході еволюції утвердилася в історії, тобто на металевий еквівалент у золоті.

З моменту такої заміни ринок отримає можливість розвиватися вільно, в результаті чого, або підтвердиться статус золота як загальновизнаної форми грошей, або в ході стихійного і поступового процесу виникне новий грошовий стандарт. державний регулювання банківський грошовий.

2. Свободу банківської діяльності та ліквідацію інституту центрального банку. Цей елемент концепції реформування вказує на необхідність відміни банківського законодавства і ліквідацію центрального банку, а також інших державних відомств, що займаються контролем і втручанням у фінансовий та банківський ринок.

Захист вільної банківської діяльності не передбачає, що банкам дозволено вести операції з частковим резервуванням. Банківська діяльність має здійснюватися у відповідності до традиційних принципів права, що передбачають підтримання у будь-який момент часу 100% коефіцієнту резервування за вкладами на вимогу, що зберігаються у банку.

Відміна банківського законодавства передбачає заміну адміністративного законодавства, що регулює банківську діяльність сьогодні, декількома простими статтями Кримінального та Господарського кодексів (зокрема, щодо обов’язку банків тримати у сховищах об'єм готівки, що дорівнює об'єму вкладів на вимогу та чекових рахунків).

3. Обов’язкове дотримання традиційних правил і принципів права всіма суб'єктами, які беруть участь у вільній банківській діяльності. Зокрема, дотримання принципу, відповідно до якого ніхто не користується привілеєм надавати позики із довірених йому на зберігання вкладів на вимогу.

Висновки. Втручання держави у стихійні процеси грошового ринку було обумовлене можливістю отримувати дохід від проведення інфляційної політики. З цією метою держава поступово відмовилася від використання історично сформованих засобів обміну (золота та срібла) між індивідами та встановила на законодавчому рівні не забезпечену золотом грошову одиницю, що у сукупності з центральним банком, як єдиним її емітентом, дозволяла монопольно визначати грошову пропозицію.

Перші спроби такого втручання у сферу грошових відносин здійснювалися шляхом створення банківських установ (які були прообразом центральних банків, проте не виконували всіх функцій зазначених установ), основною метою діяльності яких було кредитування урядових програм.

У подальшому під егідою забезпечення належного рівня еластичності грошової маси було створено центральні банки, що могли за власною ініціативою збільшувати об'єм законного засобу платежу на грошовому ринку, проводячи інфляційну політику, та діяти в якості кредитора останньоїінстанції банківських установ, що не мали можливості виконати зобов’язання перед клієнтами.

До інших механізмів державного втручання у банківську практику можна віднести можливість тимчасового призупинення виконання банками своїх договірних зобов’язань.

Концепція реформування законодавчих положень у сфері банківської діяльності охоплює такі елементи: повна свобода у виборі валюти, що передбачає скасування законодавства про загальнообов’язковий засіб платежу, та надання можливості індивідам у процесі вільної взаємодії визначити грошовий стандарт; свобода банківської діяльності та ліквідація інституту центрального банку; обов’язкове дотримання традиційних правил і принципів права всіма суб'єктами, які беруть участь у вільній банківській діяльності (зокрема принципів, що передбачають підтримання у будь-який момент часу 100% коефіцієнту резервування за вкладами на вимогу, що зберігаються у банку).

Література

• 1. Мизес Л. фон. Теория денег и кредита / Л. фон Мизес; пер. с англ. и нем. под ред. и ком. Гр. Сапова. — Челябинск: Социум, 2012. — 808 с.
• 2. Ротбард М. Государство и деньги: Как государство завладело денежной системой общества / М. Ротбард; Пер. с англ. и франц. под ред. Гр. Сапова. — Челябинск: Социум, 2003. — 166 с.
• 3. Ротбард М. К новой свободе: Либертарианский манифест / М. Ротбард / Пер. с англ. М.: Новое издательство, 2009. — 398 с.
• 4. Мизес Л. Человеческая деятельность: трактат по экономической теории / Л. Мизес / пер. с 3-го испр. англ. изд. А. В. Куряева. — Челябинск: Социум, 2005. — 878 с.
• 5. Смит В. Происхождение центральных банков / В. Смит; Институт национальной модели экономики: Тверь. 1996. — 284 с.
• 6. Ротбард М. История денежного обращения и банковского дела в США: от колониального периода до Второй мировой войны / М. Ротбард; пер. с англ. Б. С. Пинскера под ред. А. В. Куряева. — Челябинск: Социум, 2009. — 548 с.
• 7. Хайек Ф. А. Частные деньги [Текст] / Ф. А. Хайек / М.: Институт национальной модели экономики, 1996. — 229 с.

Уэрта де Сото Х. Деньги, банковский кредит и экономические циклы / Хесус Уэрта де Сото; пер. с англ. под ред. А. В. Куряева. — Челябинск: Социум, 2008. — 663 с.