Практична діяльність людини як сфера реалізації істинного знання (Теофан Прокопович)

Практична діяльність людини як сфера реалізації істинного знання (Теофан Прокопович)

Аналізується концепція знання Теофана Прокоповича з огляду на її безпосереднє втілення. Розглядається практична діяльність людини як сфера реалізації істинного знання. На прикладі відомої дискусії між прихильниками «старого» та «нового» типів релігійності продемонстровано самобутність філософських поглядів Теофана Прокоповича. Виявлено ключові моменти у співвідношенні істинного знання та віри. Унаочнено безпосередній зв’язок між істинним знанням та його реалізацією у практичній діяльності людини. Доведено, що Теофан Прокопович виступає прихильником «нової» релігійності, яка не лише приймає можливість змін у царині релігії, але і відстоює їх необхідність для руху до пізнання Бога. Підтверджено вихідну тезу про важливість практичної діяльності людини як царини реалізації концепції знання Теофана Прокоповича.

Ключові слова: Істинне знання, істинна віра, практична діяльність людини, користь знання.

Досліджуючи концепцію знання Теофана Прокоповича, не можливо оминути взаємообумовленість знання та віри, на чому мислитель неодноразово наголошує на сторінках своїх творів. Це питання розглядалося вітчизняними дослідниками у різних контекстах. Про що свідчать історико-філософські розвідки В. Литвинова, Я. Стратій, С. Йосипенка, І. Бондаревської та інших сучасних дослідників, кожен з яких розкриває у своїх працях певний контекст, в якому «зустрічаються» знання та віра. Однак площина практичного значення знання у системі поглядів Теофана і сьогодні залишається не достатньо чітко артикульована, особливо якщо йдеться про те знання, яке взаємно обумовлене з вірою.

Йдеться, перш за все, про безапеляційну істинність знання як підтвердження істинної віри того, хто пізнає та, одночасно, про можливість перевірки істинності віри, шляхом визначення істинності отриманого знання. що уможливлюється саме завдяки практичному втіленню знання, яке виявляється у його корисності для повсякденного життя людини. Наголошуючи на важливості розуміння та пізнання всього, що оточує людину, Теофан Прокопович наполягав на важливості знання для користі людини та її наближення до Бога. прокопович філософський віра Однією з робіт, що яскраво розкриває важливість прикладного значення знання, як його бачив Теофан Прокопович, є «Истинное оправдание правовЪрных христиан, крещением поливательным во Христа крещаемых, неправедно же и злобно, аки би таковое их крещение неважное было, невЪжами порицаемых», видане у 1724 році у Санкт-Петербурзі, належить до полемічних трактатів, що вийшли друком ще за життя Теофана і за змістом є коментаторсько-роз'яснювальним твором, згідно з оцінками сучасних дослідників [1]. А за формою викладу аргументів та подачі матеріалу твір цілком відповідає новочасним трактатам чи розмірковуванням, оскільки має чітку структуру та містить зміст з коротким описом кожного із підрозділів, вступ, основну частину і стислі висновки, що підсумовують як кожен розділ окремо, так і увесь твір у цілому.

Виступаючи прихильником розуміння християнства як єдино можливої істинної віри, Теофан, водночас, позиціонував себе в опозиції до будь-яких спроб догматизувати християнство чи звести його до виконання ритуалів та приписів, позбавлених необхідності змін, що мало місце у старообрядців, які схилялися до критики будь-яких змін чи нововведень, якими б значними чи не значними вони не були. Ця дискусія між прихильниками традиційного та нового розуміння засадничих принципів релігійності є важливим контекстуальним зрізом тогочасної ситуації в інтелектуальному просторі, та активно вивчається сучасними українськими істориками філософії. «Проблема старого і нового постає таким чином з самої можливості змін в галузі релігії (це слово вживається тут в його сучасному сенсі), можливості того, що якісь її елементи можуть бути оцінені, доповнені, змінені людьми у цьому світі, що її певний аспект є справою світу цього і розуму людського, де розум може бути суддею у справах віри; ця думка стає чи не найважливішою підставою гетеродоксії, де зміни обряду і культу знаходять обґрунтування віровченням і навпаки» [3, с. 264]. Означена суперечність втілює важливі процеси суспільних змін, що відбувалися досліджуваний період та виникає між представниками різних типів релігійності. Так прихильники так званих «старих» поглядів наполягають на важливості дотримання ритуалів, проте нехтують необхідністю розуміння і усвідомлення таїнства, що здійснюється за допомогою цих ритуалів. У той час, як представники «нової» релігійності вихідною точкою сприйняття таїнств вважають усвідомлене ставлення людини до таїнства та дотримання ритуалів, спираючись та розуміння їх важливості, а не лише керуючись сліпою вірою. І цей момент є надзвичайно важливим для українського філософа, оскільки саме ставлення до знання стає головною відмінністю у поглядах, що і породила полеміку.

Відстоюючи власне розуміння знання для обґрунтування та доведення, Теофан Прокопович наголошує на принциповій здатності людини самостійно інтерпретувати текст Біблії, спираючись на знання, отримане за допомогою здорового глузду. У системі філософа людина отримує можливість пізнавати, здобуваючи нові істинні знання, та оперувати ними, формуючи своє ставлення до світу. Саме цією творчою здатністю і визначається спроможність людини впродовж життя формувати нові ідеї, отримуючи нові враження від чуттєвого сприйняття світу, що постає уречевленим проявом творчості Бога. А наука виступає системою методів і принципів, за допомогою яких можливо пізнавати та інтерпретувати світ.

Яскравим прикладом є його позиція у питанні процедури здійснення таїнства хрещення та можливості її часткової зміни у відповідь на вимоги конкретної ситуації. Відомою є дискусія, що виникла стосовно визнання чи не визнання істинності хрещення через поливання, і була спрямована проти тих християн, що приймали хрещення переважно на території України, свідчення чого знаходимо у І. Огієнка. «На Москві на українців гримали за все, а найбільше за їхню віру. У нас на Вкраїні хрестили дітей часто тільки обливаючи їх водою, і про це наказує навіть митрополит Петро Могила в своїм „Требнику“ р. 1646го. От же на Москві це була вже єресь, бо там хрестили тільки „погруженієм“. І коли на Москві дознались, що в „крещенье де в Киевь обливають“, з цього зчинили українцям велику тяганину і почали… перехрещувати їх по-своєму» [4, с. 136].

Це питання набуло значного суспільного розголосу та супроводжувалося численними дискусіями стосовно того, чи можна дозволяти українцям заходити до церкви та брати участь у релігійних ритуалах [4, с. 137]. Однак жодного разу не йшлося про те, чи відрізняється розуміння християнства у тих, хто хрестив через занурення та через обливання, чи є відмінності у їхніх світоглядах та усвідомленні значення і важливості християнських таїнств. Тобто вся дискусія зводилася до відмінностей у ритуалі, який стає уособленням істинності віри, без звернення до його розуміння та усвідомленого застосування, які в новій релігійності набувають статусу критерію істинної віри. «І духовенство зизом поглядало на українців і кляло їх за їхні реформи, — воно кляло їх за їхній спів, за нову казань у церкві, за одіж, за книжки, за науку і за саму віру. Цей старий погляд московський на українців остався де в чому ще й досі, і московський старовір ніколи не сяде за стіл поряд з українцем.» [4, с. 138].

Маючи на меті викрити хибність такого погляду та виправдати православних українців (і не тільки), що прийняли таїнство хрещення через поливання водою, а не через занурення у неї, мислитель прагне спростувати кожен з можливих контраргументів та довести абсурдність невизнання християнами тих, кого не занурювали у воду під час таїнства хрещення. Оскільки, на його думку, ознаки, за якими визначається істинність віри принципово відрізняються від тих, якими керуються прихильники старого розуміння релігійності, та повинні бути спростовані. Натомість, необхідно керуватися настановами релігійності нового типу, що апелює безпосередньо до кожного християнина та його спроможності пізнати та прийняти, тобто зрозуміти основоположення християнства.

А розпочинає свої докази Теофан Прокопович з безпосереднього звернення до історії походження слова, в якій шукає вихідної точки для подальших розмірковувань, і саме принцип тлумачення та роз’яснення є його основним інструментарієм. «Во первых разсудити подобаеті самое сіе имя крещения, Гречески Ваптисмосі что силою своею грамматическою означаеті, и что означаеті во употребленіи своемі, то есть ві коей силЪ употребляет его священное писаніе» [5, с. 1 (А)]. Тут автор апелює водночас і до змісту хрещення як таїнства, і до його загальновживаного значення у розумінні ритуалу, яке відоме і неписемним, і тим, хто погано знається на мовах. І таким чином обґрунтовує, що значення, закладалося у давньогрецькій мові, може набувати різних тлумачень не лише в інших мовах але й в різних спільнотах, що є носіями однієї мови. Більше того, особливості кожної мови накладають свій відбиток на перекладне поняття, а можливість використання синонімічних рядів значно ускладнює розуміння змісту іншомовних понять. Що і демонструє сам Теофан, співвідносячи безпосередній зміст поняття з його символічним значенням: «Первое, что умовеніе, и купель, и погруженіе, в единой силЪ, то есть ві разумЪ очищениея полагаются» [5, с. 3]. Пояснюючи, що хрещення — це, у першу чергу, очищення, Теофан вказує на ідею, що закладається і на її перевагу над строгим виконанням ритуальних приписів. Більше того, тут ми бачимо відвертий опір догматизації Святого письма та його положень, оскільки для автора значно важливішими є змістовні, тобто внутрішні (а також свобода тлумачення? Бо «внутрішні» прояви так само можна догматизувати), прояви християнства як істинної віри, ніж наявність його зовнішніх ознак. І тут надзвичайно важливо згадати про користь знання, яка з необхідністю виявляється у щоденному житті людини. У даному випадку цією користю повинно бути розуміння істинного змісту християнського вчення та вміння відрізнити його від сухого дотримання формальних ритуалів.

Продовжуючи власну аргументацію, мислитель розглядає історичні приклади хрещення і, зокрема, зупиняє увагу на хрещенні юдеїв. Адже, як зазначає автор, у Святому Письмі не йдеться про те, як саме відбувалося це дійство, важливим є лише саме очищення через таїнство, через прилучення до християнства. З чого можемо зробити підсумок, що Святе Письмо визнається Теофаном Прокоповичем як джерело істинного знання і звернення до нього є не лише наведенням вдалих прикладів власної правоти, але й пошуком опори для всієї сукупності доказів на користь своєї позиції. Це ж ми бачимо і з численних звернень до слів апостолів, які так само слугують запорукою правоти мислителя. Розпочинаючи з того, що у словах апостолів неодноразово зустрічається використання поняття «ваптісмос», тобто хрещення, у переносному значенні, але і як безпосередній процес умивання, омовіння перед трапезою, що, на думку мислителя, є прямим і першим значенням цього поняття. Зрештою, Теофан доходить до того, що апостоли, так само, як і звичайні люди, позначають цим поняттям не лише занурення, але й омовіння чи очищення. Тобто, він демонструє не чітку узгодженість між первісним значенням поняття, що мало б відображати омовіння, та зануренням, тобто, тим значенням, якого воно набуло у період написання твору [5, с. 6−7].

Таким чином, мислитель доходить до висновку про багатозначність поняття «ваптісмос» та можливість кількох його тлумачень, чому і знаходить підтвердження у словах апостола Павла: «…Павелі глаголеті не единообрзньїхі, но о различньїхі омовеніяхі; а ести о различньїхі, которыя иныя бывали прямьімі погруженіемі, инія возліяніемі, инія же и кропленіемі, а вся та разноообразная омовенія единімі словом Ваптисмосі, или подруженій, заключілі» [5, с. 7−8]. цим, згідно з Теофаном, апостол чітко підтверджує тезу про те, що важливішим є не те, що поняття значить буквально, а те, який зміст у нього вкладають мовці. І цим пояснюється незгода останнього з визнанням істинними християнами лише тих, хто прийняв хрещення через занурення, оскільки саме тлумачення хрещення винятково як занурення, для нього є неприйнятним. А багатозначність грецького поняття філософ сприймає як можливість різночитань того, як має проходити таїнство і, відповідно, рівнозначність результатів цих таїнств.

Наступним не менш цікавим є аргумент щодо слов’янської мови, в якій, як зазначає Теофан, взагалі неможливо встановити безпосередньої залежності між назвою таїнства та процедурою його здійснення, оскільки у цій мові слово хрещення походить від хреста і не має жодних змістовних конотацій з водою чи омовінням [5, с. 9]. Тому найважливішим є розуміння самої людини, що приймає таїнство і, відповідно, внутрішнє очищення, під час хрещення. Тому тут і омовіння є надзвичайно символічним, і не завжди слід тлумачити його прямо, оскільки складно навіть довести прямий зв’язок між самою назвою таїнства з омовінням, вже не говорячи про те, яке значення є більш істинним — омовіння чи занурення [5, с. 13]. І ту зустрічаємо чергове звернення до слів апостолів Петра і Павла, які розглядають потоп як аналогію хрещення, а пустелю, як кару для людства, тобто відсутність ритуалу хрещення. Аналізуючи сказане кожним з апостолів, Теофан доводить рівнозначність як занурення, згідно з Петром, так і омовіння, у відповідності до слів Павла. «И тако оті предложенньїхі Петрова и Павлова образові извЪствуемся, что какі погружениемі, так и непогружениемі равно совершается крещениіе» [5, с. 17]. Виходячи з чого, автор, як і у своїй праці «Розмова міщанина з селянином та півчим, тобто дяком» наголошує, що хрещення — це, у першу чергу, очищення від гріхів, тобто набуття людино благодаті божественної, оскільки без хрещення людина не здатна прийти до Бога і пізнати його, як і не здатна сприймати благодать, що сходить від нього [5, с. 20].

Наступним кроком автора є порівняння того значення, яке таїнство хрещення мало у старі часи та в сучасну йому епоху, що є надзвичайно важливим з огляду на еволюцію релігійних настанов, яку відстоює Теофан. Так раніше, як повідомляє автор, йшлося про хрещення через занурення людини у воду, що відбувалося як зцілення хворих, тоді як тепер маємо приклади омовіння немічних за для їх зцілення. І, беручи до уваги дієвість хрещення у обох випадках, адже зцілення наступало як при омовінні, так і після занурення хворого у воду, автор доводить принципову можливість рівнозначності тлумачення хрещення і як занурення, і як омовіння, оскільки йдеться про очищення душі людської, а не тільки тіла. Про свідчить і саме Святе Письмо: «Аще же посмотримі, чВмі ві крещеніи душа омьівается, то есть, кровію сьша Божія и пачевидимЪ, что погруженіе не есть весьма нуждное» [5, с. 30]. Що є принциповим моментом з огляду на критичну позицію, яку Теофан Прокопович займав стосовно традицій православної церкви та її жорстких приписів щодо ритуалів, які часто втрачали свій сутнісний зміст, залишаючись лише поведінковими настановами. У той час, як сам мислитель прагнув довести, що дотримання «духу» таїнства та орієнтація на очищення душі істинного християнина та розуміння ритуалу як складової таїнства є значно важливішими ніж бездумне виконання давніх канонів.

Для підтвердження можливості внесення незначних змін у церковні ритуали, Теофан аналізує деякі з таких змін, що сталися впродовж століть, однак жодним чином не зменшили важливості самих таїнств та не спричинили жодних суперечностей між самими церковними служителями. Найочевиднішими для мислителя є зміни що спостерігаються у його час та стосуються таїнства причастя. Так, якщо раніше причащати мали право диякони, то тепер причащати мають право лише священики за рідкими винятками, коли це дозволяється зробити диякону. Також у попередні епохи людина мала можливість причащатися при потребі чи недузі вдома, маючи принесену з церкви часточку хліба і вина, які символізували тіло і кров Господню, а тепер такої змоги у неї немає. Більше того, раніше кров і тіло подавалися на причасті окремо, а тепер ними причащають разом. Однак жодне з цих різночитань, не спричинило таких суперечок у церкві як відмінність між зануренням та омовінням, що слугує для Теофана аргументом на користь необґрунтованості цих сварок [5, с. 43−51].

Наводячи ці незначні зміни, яких зазнали церковні ритуали, мислитель наголошує на тому, що жоден з них не зменшив вагомості таїнств, а навпаки, нововведення зробили християнство ближчим до людей. У той же час, автор наполягає на важливості пояснення змісту обрядів та їх тлумачення для вірних, оскільки так вони зможуть зрозуміти та опанувати зміст таїнств, а не лише їх формальний вияв. І тут доречним є звернення до науки, як посередника між людиною та Богом, оскільки саме наука є засобом, здатним забезпечити людині рух у напрямку божественного абсолюту. Та, водночас, знання є тим єдиним однозначним проявом, що свідчить про те, чи дійсно людина рухається у цьому напрямку, реалізуючи остаточну мету свого існування, визначену самим Богом. Адже мислитель переконаний, що людина створена Богом для реалізації найважливішої мети свого існування — наближення до Бога та пізнання його. Таким чином знання є сполучною ланкою між таїнством і наукою, яка виявляє їх взаємодоповнюваність.

Аналізуючи численні історичні та біблійні приклади, що описують здійснення таїнства хрещення, Теофан Прокопович дедалі більше наполягає на вірності своїх міркувань і закидає опонентам нерозуміння самої суті хрещення. Оскільки, переконаний мислитель, той, хто розуміє глибокий зміст очищення душевного та прийняття благодаті, не сперечатиметься з тим, який фізичний вияв воно мало: омовіння чи занурення. «Тако и святое крещеніе понеже баня, и купель, и омовеніе духовное есть, поді видомі тЪлеснаго омовенія совершаемое, того ради довільно, да нЪкш вид только виді омовенія будеті, и по тому не токмо погруженіемі, но и возліяніемі таїнство совершится» [5, с. 56]. Таким чином, автор, беручи за авторитет Святе Письмо, обертає незгоду своїх опонентів з прийняттям хрещення через омовіння проти них самих, оскільки поміж іншим звинувачує їх у «недалекоглядності та невмінні тлумачити біблійні настанови» [5, с. 56]. Для підсилення власної позиції, Теофан наводить найяскравіші, на його думку, приклади з Біблії, в яких описується поливальне хрещення. Серед таких випадків він зазначає хрещення у дорозі, коли апостол Филип не мав змоги охрестити мандрівника через занурення, проте здійснив навернення його у християнство через омивання і цей приклад увійшов в історію церкви як істинне хрещення [2]. Не менш важливим з погляду автора є і хрещення через омовіння тяжко хворих та тих, хто знаходиться на смертному одрі, адже вони фізично неспроможні занурювати у купель. Підтвердження власних поглядів мислитель знаходить і у словах Юстина Філософа, який також говорив про важливість таїнства хрещення як через занурення такі через омовіння: «Изі которьіхі святого мученика словесі ясно видимі, что он как погружательное, такі и поливательное крещеніе за равносильное имПлі» [5, с. 67]. Більше того, пише Теофан, відмовляючи приймати хрещення через омовіння, ви відмовляєте багатьом хворим та змученим у праві бути християнами, оскільки інше хрещення їм недоступне.

Розуміючи можливість аргументів проти, а також, дотримуючись жанрових особливостей полемічного трактату, Теофан розглядає найважливіші, з його погляду аргументи, що можуть виникнути у опонентів. Першим серед яких є те, що сам Христос, приймаючи хрещення, занурювався. Однак, наполягає мислитель, сам же Христос неодноразово хрестив інших через омовіння і у кого не виникало сумнівів в істинності такого таїнства, то ж чому вони мають виникати тепер, коли є Біблія, що засвідчує правомірність такого ритуалу.

Наступним аргументом є символічне розуміння занурення як погребіння Христа, а вихід з води — як воскресіння, ніби, таким чином, кожен християнин проходить шлях Христа і очищується через нього. Проте Теофан переконаний, що йдеться, перш за все про омовіння і очищення душі, яке не повинно залежати від того, як саме прийняло хрещення тіло. Він пояснює: «Ино убо есть дЪло внутреннее духовное, ино же внЪшнее дЪла образованіе. ДЪло духовное внутреннее, крещеніемі совершаемое, есть грЪ» ^ избавленіе и к Богу усыновлена, которое различными рЪчи образами нарицается омовеніемі, погребеніемі и возстаніемі, одЪяніемі во Христа, просвЪщением^ печатію, обрЪзаніемі и еще иными многими нарещится можете; а всЪ тые рЪчи образы внЪшними видимими образами действіи зобразить не узаконилі Христосі, но токмо едино узаконилі омовение" [5, с. 78]. Тобто ідея різних тлумачень та відмінності значень, які вкладаються у розуміння хрещення, якої дотримувався мислитель від початку трактату черговий раз ним підтверджена з огляду на наявність різноманітних назв, якими позначалося саме таїнство і, які зафіксовані у Священному Письмі.

А для остаточного доведення власної правоти, філософ вдається до аналізу тих змін, що зазнало саме таїнство хрещення в процесі історичного поступу християнства і, які, згідно з ним, не спричинили жодних суперечностей між церковнослужителями, хоча і є не менш значимими ніж суперечка щодо поливання чи занурення.

Так, раніше хрещення приймали лише повнолітні люди, тоді як сьогодні прагнуть якнайшвидше охрестити немовля, таїнство хрещення здійснювалося лише по суботам, натомість за часів мислителя воно відбувалося у неділю. Якщо тепер дозволялося хрещення у домашніх молитовницях, то у попередні епохи це суворо заборонялося, таїнство мало здійснюватися лише церкві. Окрім того, тому, хто приймав хрещення давали сіль на вуста та зодягали його у білий одяг, а згодом ці частини ритуалу втратилися. Більше того, раніше хрестили, тричі занурюючи у воду, що символізувало Святу Трійцю, натомість тепер можна хрестити одним зануренням, що символічно втілює єдність Трійці. І найважливішим аргументом, на думку Теофана Прокоповича було те, що за свідченнями Святого Максима обряд хрещення постійно зазнавав змін, однак це не впливало на його істинність і він не нарікав на церкву, оскільки йшлося про зміну обрядів, а не догматів [5, с. 84−91].

Цими аргументами Теофан Прокопович остаточно доводить свою вихідну тезу щодо того, що «…какі погружательное, такі и поливательное крещеніе, ревную силу имущее, безі всякого прекословія испов’Бсть» [5, с. 92]. Чим і завершує трактат, в якому звертаючись до різноманітних форм знання, систем аргументації та способів доведення чітко і послідовно обґрунтував власне бачення важливості прикладного значення знання на прикладі розуміння природи таїнства хрещення. Оскільки твір красномовно доводить, що найважливішим у прийнятті чи не прийнятті конкретного таїнства є не строгість дотримання ритуалу, а здатність людини зрозуміти зміст, який це таїнство передає. А ця здатність може виявлятися у віруючих лише за умови органічного поєднання релігійних та настанов розуму у житті спільноти.

Аналізуючи роль і значення знання для людини і спільноти, Теофан Прокопович звертає увагу на те, що стаючи об'єктом пізнання, конкретний об'єкт неодмінно отримує і власне призначення. Про що говориться і в його лекційних текстах: «Лише в теоретичних науках об'єкт і мета — одне й те саме, бо через суте річ розглядається задля науки або для свого пізнання. А метою науки повинно бути ніщо інше, як те, що є і метою доброго діяння» [6, с. 506]. Тобто, призначення будь-якої речі, як божественного творіння стає очевидним у той момент, коли річ чи явище набуває статусу того, що вивчається і аналізується. Саме знання, тобто розуміння істинного призначення, розкриває цільове призначення кожного з творінь, тобто всього, що існує. У цьому і полягає одне з ключових покликань знання — не лише слугувати провідником людині до осягнення Бога, але і приносити безпосередню практичну користь кожному, хто його набуває у власному досвіді. Для Теофана Прокоповича знання набуває статусу «лакмусового папірця», що розкриває потенційну корисність кожної речі, тобто дозволяє досліднику збагнути, в чому полягає її призначення.

Список використаних джерел

• 1. Борисенко К. Г. Стильові особливості полемічного трактату Теофана Прокоповича «Истиноє оправданиє правоверных христиан» // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна. Сер.: Філологія / Харк. нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна. — Х., 2011. — № 936. — Вип.61. Діян 8:37.
• 2. Йосипенко С. До витоків української модерності: українська ранньомодерна духовна культура в європейському контексті: монографія / С. Л. Йосипенко. — К.: Український Центр духовної культури, 2008. — 392 с.
• 3. Огієнко І. (митр. Іларіон) Історія української культури: коротка історія культурного життя українського народу. — Вінніпег: Товариство «Волинь», 1970. — 272 с.
• 4. Феофан [Прокопович]. Истинное оправдание правовЪрных христиан, крещением поливательным во Христа крещаемых, неправедно же и злобно, аки би таковое их крещение неважное было, невЪжами порицаемых. — СПб., 1724.
• 5. Феофан Прокопович. Філософські твори в трьох томах. — К., 1979. — Т.2. — 552 с.
• 6. Філософські праці. Вибране [Текст] / Теофан Прокопович; [упоряд., передм.: В.Д. Литвинов]. — К.: Дніпро, 2012. — 615 с.