Філософія родинного виховання у сучасних соціокультурних контекстах

Анотація

ФІЛОСОФІЯ РОДИННОГО ВИХОВАННЯ У СУЧАСНИХ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ КОНТЕКСТАХ

Дорожко І.І., доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри психології, Харківський національний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди (Україна, Харків).

Сучасні соціокультурні зміни, що відбуваються у світі, є викликом традиційним виховним практикам, які не відповідають новим констеляціям суспільних відносин, передусім контекстам суспільства ризику. Особливо це торкається родинного виховання, яке традиційно розглядалось здебільшого у контекстах життєвого світу. Метою статті є філософсько-освітнє осмислення родинного виховання у сучасних соціокультурних контекстах. Родинне виховання потенційно є як джерелом соціальних і культурних ризиків, так і одним із засобів мінімізації їхніх наслідків. Дослідження специфіки родинного виховання у сучасних соціокультурних контекстах, що створюються внаслідок прискорення глобалізаційних процесів, становлення інфраструктури інформаційного суспільства, на якій ґрунтується гіпотетичне суспільство знань, ситуація світоглядного і політичного плюралізму, має принципове значення для розуміння перспектив сучасної людини, доля якої не в останню чергу визначається родинними цінностями, змістом і настановами родинного виховання. Ключові слова: глоба.

лізація, мультикультурне суспільство, родина, родинне виховання, родинні цінності.

Зміст

Сучасні соціокультурні зміни, що відбуваються у світі, є викликом традиційним виховним практикам, які не відповідають новим констеляціям суспільних відносин, передусім контекстам суспільства ризику. Особливо це торкається родинного виховання, яке традиційно розглядалось здебільшого у контекстах життєвого світу. Через стрімке зростання ролі освіти та її суспільних і культурних інституцій у минулому столітті родинне виховання здебільшого розглядалось як своєрідний додаток до суспільно організованих освітніх і виховних практик.

Відрив родинного виховання від суспільних реалій і запитів сьогодення вимагає філософсько-освітнього осмислення, бо цей ресурс оновлення освіти і суспільства використовується ще не повною мірою.

Несприятлива демографічна ситуація, яка склалась в Україні та у більшості країн Європи, також є вагомим приводом для переосмислення виховних можливостей родини у суспільстві ризику.

Філософська концептуалізація родинного виховання займає особливе місце у розбудові проблемного поля філософії освіти в Україні. Якщо у західноєвропейській філософській традиції у цьому полі домінує філософія виховання або ж єдність освіти й виховання (Bildungsund Erziehungsphilosophie, philosophy of education), то вітчизняні освітні філософи переважно зосереджуються або на аналізі досвіду теоретичної саморефлексії сучасної філософії освіти, або на проблемах розвитку сучасної освіти, що, безперечно, є надзвичайно важливими дослідницькими завданнями. Однак внаслідок цього проблеми виховання відсуваються на задній план.

Родинне виховання та його трансформації не можна розглядати у відриві від змін, що відбуваються у сучасній родині та суспільстві. Еволюція родини, зміни її рольової реальності у сучасних соціокультурних контекстах розкриваються у працях У. Бека [3], Е. Гіденса [6], А. Гоннета [13] та ін. Зміна ролей в родині, гендерний аспект родинного виховання висвітлюється у працях Г. Арендт [2], Ю. Кристевої [8] та ін.

Принципове значення для цього дослідження мали роботи, присвячені теоретико-методологічним засадам сучасної філософії освіти і виховання. Тут слід назвати праці В. Андрущенка [1], М. Култаєвої [9], Н. Радіонової [11] та ін.

Метою статті є філософсько-освітнє осмислення родинного виховання у сучасних соціокультурних контекстах. Стан розробки проблем родинного виховання свідчить про необхідність комплексного підходу у розробці його сучасних стратегічних версій, що в свою чергу вимагає філософсько-освітньої концептуалізації його досвіду та перспектив удосконалення.

Історична реконструкція теоретичного і практичного досвіду родинного виховання дає підстави стверджувати, що воно може мати як конструктивний, так і деструктивний потенціал (Г. Гудйонс) [12], реалізація якого залежить від соціально-історичних обставин. Останні задають стиль і спосіб родинного життя, рамкові умови існування родини та визначення статусу дитини. Лише у добу пізнього Модерну визнаються і законодавчо закріплюються права дитини, а також обґрунтовується перспектива соціально відповідального виховання.

Незважаючи на історичні трансформації родини (плем'я, рід, велика родина, мала родина, неповна родина, симулякри родини) вона є місцем, де відбувається первинна соціалізація. Застосовуючи методологію системно-теоретичного аналізу (А. Тремль) [16], родину можна визначити як біологічну, психічну та соціальну систему, які конституюють відповідні педагогічні реальності, що виконують різні функції і накладаються одна на одну. Родина як біологічна система виконує функцію підтримання життєдіяльності дитини та забезпечення її фізичного розвитку. Як психічна система вона дає старт психогенетичному розвитку дитини, запускає в дію механізми наслідування, спілкування, контролю і самоконтролю. Як соціальна система родина забезпечує формування національної і культурної ідентичності, соціальне навчання, засвоєння норм і цінностей, необхідних для життя у суспільстві. Важливим чинником гуманізації родинного виховання є національні традиції і закладені в них універсальні та локальні культурні смисли. У сучасній педагогіці миру родина визначається як осередок формування миролюбства та толерантності (М. Мічерліх) [14], що набуває особливого значення в умовах соціальної нерівності, культурного і освітнього розшарування. У добу пізнього Модерну через гібридизацію локального і глобального призупиняється автопоезіс певних локальних смислів у комунікативному ланцюгу родинного виховання.

У суспільстві ризику змінюються рольові реальності у родині через ствердження гендерної справедливості. Материнський і батьківський принципи виховання, які були діаметрально протилежними і разом з цим комплементарними у домодерних суспільствах та у суспільстві раннього Модерну, у сучасних родинах демонструють тенденцію до взаємопроникнення. Матір-одиначка або батько-одинак змушені у вихованні дітей поєднувати ці принципи. У суспільстві пізнього Модерну суспільна свідомість гносеологічно загострює відмінність між біологічним та соціальним батьківством. Біологічний батько, за А. Тремлем [16], лише упевнений у своєму батьківстві, а соціальний батько усвідомлює це і несе соціальну відповідальність за виховання дітей. У сучасних родинах соціальне батьківство стає відповідальним актом зрілих людей, які виховують бажаних дітей. Ефективність державної політики підтримки родини та демографічної політики залежать від їх впливу на культуру міжособистісних відносин у родині та на родинне виховання.

Моделі родинного виховання у мультикультурному суспільстві, що формуються внаслідок глобалізації, будуються на основі узагальнення східного або західного досвіду родинного виховання. Здійснення виховання дітей у родині за східною моделлю у західних соціокультурних контекстах і навпаки ускладнює соціалізацію дітей мігрантів та біженців у нових соціокультурних контекстах. Це висуває нові імперативи до практик родинного виховання, передусім вимогу толерантного ставлення до світоглядного і культурного плюралізму, розвитку культури гостинності. Інтенсифікація обмінів учнями різних країн, їх проживання у родинах ускладнюють структуру родинного виховання, обумовлюють присутність у ньому інтенціонального, функціонального і екстенсіонального векторів суспільства ризику. Через прискорення глобалізаційних процесів та розширення глобальних мереж європейська соціалізація дітей в Україні випереджає відповідні процеси в батьків. Це може спровокувати руйнацію міжособистісних відносин у родині.

Криза родинного виховання здебільшого пояснюється браком часу, але цей дефіцит має більш глибоке коріння. Природні біоритми і соціальний час, у якому розгортаються виховні процеси у суспільстві ризику, не є когерентними. Прискорення соціального часу, інтенсифікація освітніх процесів, дисбаланс між вільним і робочим часом ускладнюють організацію родинного виховання, яке має бути послідовним і безперевним, апелятивна вимога проводити більше часу з дітьми, що висувається до батьків, — усі ці теоретично безсумнівні вимоги у світі повсякденності наштовхуються на реальні складнощі щодо поповнення часового бюджету. Завантаженість батьків на роботі і дітей у школі призводить до відомого феномену «колонізації ночі», що негативно впливає на фізичний і розумовий розвиток дітей. У цьому зв’язку важливого значення набуває «гігієна часу» (Ф. Регайс) [15], яка дисциплінує та організує дітей і батьків, привчає їх шанувати свій та чужий час як передумову культури свободи. Особливого значення для родинного виховання набуває екзистенціальний час, переживання якого поєднує усіх членів родини. Він здатний накладатись на календарний час, надаючи особливого значення видатним родинним датам (дні народження тощо) та загальнонаціональним святам. Родинне життя і родинне виховання можуть випадати зі свого часу, бути анахронізмами, або ж навпаки випереджати час, беручи на себе роль орієнтира у стратегіях виховання. Окрім цього свій екзистенційний час має світ дитинства з притаманними йому уповільненнями, які дозволяють йому «випадати» з прискореного соціального часу, утворювати специфічний симулякр позачасовості, необхідний для розвитку дитини.

Основою різних можливостей стилізації практик родинного виховання є розрізнення між авторитарним та вільним стилем виховання у родині, а також її психологічним кліматом та духовною атмосферою. Між ними можуть утворюватися різні комбінації, які обумовлюються виховною ситуацією та соціокультурними контекстами, до яких вона вписана. У постмодерністських рефлексіях цієї тенденції (Ж. Бодрійяр [4], Ю. Крістева [8], Ж. Ліотар [10]) обґрунтовується право на визнання такої плюралізації, яка розглядається як прояв самореалізації батьків і дорослих членів родини. Припускається навіть реставрація домодерних практик родинного виховання, де чинниками його стилізації виступають демонстративність, ритуалізація, природовідповідність тощо. Гібридне поєднання домодерної та пізньомодерної культури у стилізаціях родинного виховання є також способом статусного самовираження батьків через маніфестацію соціальних, культурних і освітніх можливостей та перспектив своїх дітей.

Тенденція рефеодалізації сучасного суспільного життя (Ю. Габермас) [5]знаходить прояв у закріпленні соціального розшарування засобами родинного виховання. Феномен так званих «мажорів», поведінка яких є проявом егоманії, правового нігілізму та соціальної безвідповідальності є наслідком патологій у родинному вихованні. Виховна корекція таких наслідків повинна мати комплексний характер. Без суспільного засудження стратегій уседозволеної поведінки дітей та молоді, апелятивні виховні заходи залишаються недостатньо ефективними.

Від цих патологій родинного виховання, обумовлених прискореними темпами суспільних трансформацій на пострадянському просторі, необхідно відрізняти психолого-педагогічні проблеми, які виникають у процесі родинного виховання. Психотерапевтична корекція таких проблем у дітей та батьків та їх профілактика досить ефективно здійснюється у сучасних психотерапевтичних практиках. Якщо у Західній Європі спостерігається тенденція взаємодії психотерапевтичних і філософських практик, то в Україні населення ще обмежується психологічною допомогою. Сучасні психотерапевтичні практики, спрямовані на корекцію родинного виховання, містять у собі світоглядну та філософсько-освітню складову, яка дозволяє коригувати мету родинного виховання з ресурсами родини та психосоматичними можливостями дитини.

Науковий світ розвивається разом із людською природою. Завдяки міждисциплінарному синтезові різних наук формуються нові підходи щодо вивчення особистості. Плюралізація стилів родинного виховання та їх корекція у сучасних виховних практиках потребує детального вивчення і подальшої розробки.

Кожна галузь наукового знання володіє арсеналом теоретичних і емпіричних фактів, оперує своїми поясненнями, створеними за певними правилами, і є тим, що Ж. Ліотар називав «станом постмодерну» [10]. Сучасне суспільство, на думку постмодерністів, перебуває у стані імітації, симуляції, підміни. Людська життєдіяльність складається з примар реальності - симулякрів. Ж. Бодрійяр пояснює значення «симулякр» — заміна реальних речей або чутливої сфери особистості підробками [4].

Н. Каліна вказує «проблемою є не окремий симулякр чи їх група, а властива деяким особистостям стратегія стимуляційного моделювання дійсності - система послідовного використання поведінкових стереотипів, які віддаляють людину від її справжньої екзистенційної природи та потреб, призводять до некритичного засвоєння стандартів, пропонованих середовищем мас-медіа». Повернути людину до реального світу надзвичайно важко, потреби її визначаються соціальним середовищем і перетворилися на симулякри [7, с. 264].

Сучасні психотерапевтичні практики, спрямовані на корекцію родинного виховання, містять у собі світоглядну та філософсько-освітню складову, яка дозволяє коригувати мету родинного виховання з ресурсами родини та психосоматичними можливостями дитини.

Характеризуючи зміст і функціональний потенціал родинного виховання, необхідно враховувати його дві репрезентаційні і відповідні функціональні можливості. По-перше, родинне виховання — це ущільнений виховний досвід людства, який в історично і культурно-обмеженій формі практикується у конкретній родині. Так, у родині відбувається первинна соціалізація дитини, закладається фундамент її транстемпоральної культурної та національної ідентичності, а також моралі і звичаїв, формується ставлення до світу та інших людей, до праці, здійснюється перше розрізнення між Своїми та Чужими, між «Ми» та «Вони». По-друге, — це навчання жити в родині, формування здатності встановлювати міжособистісні зв’язки, здійснювати процедури контролю і самоконтролю, стримувати афекти, розвивати культуру почуттів, намагатись досягти постконвеціонального рівня розвитку моральної свідомості (за шкалою Л. Кольберга).

Соціальне навчання, світоглядне і моральне виховання є пріоритетними напрямами родинного виховання. Недостатня увага з боку батьків до кожного з цих напрямів зменшує функціональний потенціал родинного виховання, адже воно розгортається у світоглядно визначеному горизонті з урахуванням соціально-практичного досвіду батьків.

Саме у родині закладаються основи здорового способу життя, здійснюється профілактика згубних звичок. У сучасних стратегіях життєтворчості спостерігаються три основні тенденції. Перша орієнтована на споживацькі та розважальні цінності та світоглядну нерозбірливість, друга — це орієнтація на постматеріальні цінності, на гуманістичний ідеал гармонійного і всебічного розвитку особистості. Третя тенденція полягає у свідомому обмеженні опцій життєтворчості.

Суспільні вимоги і психолого-педагогічні рекомендації щодо поліпшення стану родинного виховання здебільшого залишаються відірваними від умов, ситуацій і соціокультурних контекстів його здійснення. У суспільстві ризику родинне виховання повинно не тільки зосереджуватися на задоволенні усіх потреб дитини, а й розвивати її самостійність, ініціативність, формувати культуру соціальних почуттів і людських якостей, що дозволяють поширювати чуття єдиної родини на усе суспільство. Цей вид виховання, інституційно та соціально-антропологічно закріплений за родиною, повинен більше, ніж будь-який інший, бути гнучким і відповідати духу часу. Консерватизм і архаїзація практик родинного виховання посилюють суспільні ризики, є потенційною загрозою створення у суспільстві ситуацій відчуження та маргіналізації молоді.

Родинне виховання не повинно обмежуватись вільним часом та сферою дозвілля, де здебільшого реалізуються виховні ініціативи батьків. Безперервність і систематичність виховання у сучасній родині є багатоаспектним як змістовно, так і функціонально. Воно потребує від батьків не тільки мінімуму психологопедагогічної підготовки, а й організаційної культури, соціальної відповідальності, світоглядної культури та розвинутої моральної свідомості, на підставі яких формується зміст і курикулум родинного виховання, здатного відповідати вимогам демократичного суспільства.

Під тиском глобалізації, внаслідок індивідуалізаційних зсувів у сучасних суспільствах, та подолання гендерного розподілу праці відбувається руйнація традиційної родини, трансформація родинних стосунків. Домагання на визнання кожного члена родини впливає на стан і методи родинного виховання, імперативом якого стає любов і повага до дитини, а також неприпустимість репресивних виховних комунікацій у родині. У суспільстві ризику посилюється виховний вплив дітей на батьків. Педагогіка співробітництва є одним із фундаментальних принципів сучасної філософії родинного виховання, але при цьому агенти виховання не повинні ухилятися від своїх обов’язків керувати виховним процесом, бути зразком для наслідування. родинне виховання глобалізаційний інформаційне Родинне виховання потенційно є як джерелом соціальних і культурних ризиків, так і одним із засобів мінімізації їхніх наслідків. Дослідження специфіки родинного виховання у сучасних соціокультурних контекстах, що створюються внаслідок прискорення глобалізаційних процесів, становлення інфраструктури інформаційного суспільства, на якій ґрунтується гіпотетичне суспільство знань, ситуація світоглядного і політичного плюралізму, має принципове значення для розуміння перспектив сучасної людини, доля якої не в останню чергу визначається родинними цінностями, змістом і настановами родинного виховання.

Список використаних джерел

• 1. Андрущенко В. П. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія: підручн. для вищ. навч. закл. / В. П. Андрущенко, Л. В. Губернський, М.І. Михальченко. — 3-є вид., випр. та доп. — К.: Ґенеза, 2006. — 656 с.
• 2. Арендт Г. Становище людини / Г. Арендт. — К.: Думка, 1999. — 254 с.
• 3. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну / У. Бек; [пер. с нем. В. Седельника и Н. Федоровой]. — М.: ПрогрессТрадиция, 2000. — 384 с.
• 4. Бодрийяр Ж. Общество потребления. Его мифы и структуры / Жан Бодрийяр; [Пер. с фр. послесл. и примеч. Е.А. Самарской]. — М.: Культурная революция; Республика, 2006. — 269 с. — (Мыслители ХХ века).
• 5. Габермас Юрген. Залучення іншого: Студії з політичної теорії / Юр ген Габермас; [пер. з нім. Андрій Дахній]. — Львів: Астролябія, 2006. — 416 с.
• 6. Гіденс Е. Нестримний світ: як глобалізація перетворює наше життя / Е. Гіденс. — К.: Альтерпрес, 2004. — 100 с. — (Сучасна гуманітарна бібліотека).
• 7. Каліна Н.Ф. Психотерапія: підручник / Н.Ф. Каліна. — К.: Академвидав, 2010. — 288 с. — (Серія «Альма-матер»).
• 8. Кристева Юлія. Самі собі чужі / Ю. Кристева; [пер. з фр. З. Борисюк]. — К.: Вид-во Соломиї Павличко «Основи», 2004. — 262 с.
• 9. Култаєва М.Д. Соціологія глобалізації: навчальний посібник / М.Д. Култаєва, І.Ф. Прокопенко, І.О. Радіонова, Г. В. Троцко; [за гол. ред. М.Д. Култаєвої]. — Харків: ХНПУ імені Г. С. Сковороди, 2008. — 207 с.
• 10. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Ж-Ф. Лиотар; [пер. с фр. Н. Шматко]. — М.: Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 1998. — 160 с. — (серия «Gallicinium»).
• 11. Радіонова Н. В. Формування релігійного світогляду у мультикультурному суспільстві: досвід Слобожанщини ХІХ століття / Н.В. Радіонова // Науковий вісник. Серія «Філософія». — Харків: ХНПУ, 2012. — Вип. 39. — С. 79−90.
• 12. Gudjons Herbert. Pдdagogisches Grundwissen / Htrber. Gudjons — Bad Heilbrunn: Verlag Julius Klinkhardt, 2008. — 391 s.
• 13. Honneth Axel. Reification: a new look at an old idea / J. Butler, R. Guess, J. Lear / ed. M. Jay. — USA, New York: Oxford University Press, 2012. — 182 p.
• 14. Mitscherlich Margarete. Der Frieden beginnt in der Familie. — Frankfurt am Main: MVB Marketing und Verlagsservice des Buchhandels GmbH, 2009. — 68 s.
• 15. Reheis Fritz. Nachhaltigkeit, bildung und zeit. Erlangen, 2005. — 145 p.
• 16. Treml A.K. Allgemeine Pдdagogik. Grundlagen, Handlungsfelder und Perspektiven der Erziehung / A.K. Treml. — Stuttgart: Kohlhammer, 2000. — 304 p.