Проект генеалогії етики Мішеля Фуко

Розглядається генеалогічний метод М. Фуко та його особливості. Показано певну генеалогічну спадкоємність, яка починається у філософії Ф. Ніцше та знаходить своє концептуальне оформлення у творчості французького філософа. Описуються відмінності між генеалогічним проектом М. Фуко та генеалогією моралі Ф. Ніцше, попри наявність певної традиції. Зокрема, наголошується на відрефлексованості генеалогічного методу у М. Фуко та різних акцентах його дослідження в генеалогії влади та моралі. Зосереджується увага на предметному зсуві дослідження філософа — від історії сексуальності до генеалогії «етики «як сукупності форм конституювання морального суб'єкта. Етична концепція М. Фуко розглядається в межах некласичної традиції. Обґрунтовується актуальність генеалогічної методології для сфери гуманітарного знання та аналізу етичної проблематики.

Ключові слова: генеалогія, етика, мораль, історія.

У сучасному світі, де традиційні моральні регулятори втрачають свій авторитет, дуже важливо обґрунтувати можливість автономії особистості, її здатність відшукати джерело моралі у своїй власній природі. Відтак, духовно-моральній ситуації сучасності етичні ідеї Мішеля Фуко можуть дати цінне підґрунтя для переосмислення людиною свого відношення до дійсності. Оскільки філософ веде мову про конституювання морального суб'єкта, насамперед, через ставлення до себе, це уможливлює створення «етики себе» як ядра не тільки індивідуальної, а й соціальної етики.

Слід зважити, що французький філософ виступає насамперед як аналітик тих форм, у яких людина реалізує себе як суб'єкт моральної дії, тому об'єктом його рефлексії постають змінні «практики себе», на основі яких можна простежити історичну детермінованість способу життя та моральних кодексів. Разом з тим, у своїх етичних пошуках він розгортає цілий проект генеалогії етики, яка виступає основним методом його дослідження. Саме тому з’ясування особливостей генеалогічного методу Мішеля Фуко може стати важливим для пояснення етичної концепції філософа.

В останній час до філософії М. Фуко прикута значна увага на теренах пострадянського простору, дослідження його наукової спадщини представлено такими іменами як Н. С. Автономова, А. В. Дьяков, А.А.Гріцанов, Р. Г. Апресян, С. С. Хоружий та ін. Однак попри значну кількість робіт дуже мала їх частина присвячена останньому періоду творчості філософа. Для даного дослідження важливе значення мають теоретичні висновки А. В. Дьякова. У останніх роботах Р. Г. Апресяна використана генеалогічна методологія для пояснення обігу деяких етичних категорій (зокрема «золотого правила» моральності).

А. П. Візгін спробував виокремити онтологічні засади генеалогічного проекту М. Фуко.

Опираючись на здобутки названих науковців, ми поставили перед собою мету: з’ясувати специфіку проекту генеалогії етики М. Фуко та особливості методології філософа в останній період його творчості.

У творчості М. Фуко найчастіше виокремлюють три періоди:

• 1) «археології знання» (1966;1973);
• 2) генеалогія «влади-знання» (1973;1981);
• 3) період «естетик існування» з акцентом на «техніки себе» (19 811 984).

При цьому слід зауважити, що протягом розвитку всієї його філософії ціла низка археологічних та генеалогічних тем співіснують [4, с.304]. Разом з тим, третій період на нашу думку продовжує генеалогічну лінію автора, змінюючи при цьому проблемне поле дослідження.

Саме у третьому періоді відбувається зміщення уваги філософа в бік етики та мистецтва життя. Етична проблематика представлена головним чином у працях останнього періоду творчості М. Фуко, таких як «Воля до істини», «Використання задоволень», «Турбота про себе», «Про генеалогію етики», «Технології себе». Вона також знаходять своє відображення у виданих посмертно курсах філософа «Управління собою та іншими», «Герменевтика суб'єкта», «Потрібно захищати суспільство», «Народження біополітики». Окрім того, такі твори як «Ніцше, генеалогія та історія» та «Порядок дискурсу» містять рефлексії стосовно генеалогічного методу дослідження.

У філософському контексті поняття «генеалогія» зазвичай асоціюється з іншим відомим філософом — Фрідріхом Ніцше, який вперше ввів його у філософський оббіг в книзі «До генеалогії моралі» (1887). Фактично, він використав його для позначення сукупності моральних стереотипів та хибних уявлень, що були винайдені людством протягом його історії. А сам метод генеалогії у Фрідріха Ніцше це аналітика їх появи та розповсюдження [8].

Існує позиція, згідно якої попри глибокі зміни в стилі досліджень М. Фуко та його мови, всю творчість французького мислителя можна розуміти як реалізацію єдиного генеалогічного проекту. На цьому наполягає В. П. Візгін, стверджуючи, що властиві генеалогії прийоми наявні вже в ранньому творі «Історія безумства» та інших роботах археологічного періоду [2]. Однак тільки під впливом знайомства з Ф. Ніцше нова установка стає домінантною.

Ми поділяємо позицію, Р. Г. Апресяна, який критикує М. Фуко за не зовсім традиційну рецепцію ніцшеанської генеалогії. Він зокрема зазначає, що у французького філософа генеалогічний досвід Ніцше описується як методологічно обґрунтований, хоча насправді він таким не є. Відтак, попри здійснення генеалогії моралі, у творах Фрідріха Ніцше немає опису самого методу [1, с. 39].

Розуміння фукіанської генеалогії неможливе без прояснення його трактування історії. Відправним пунктом для генеалогічного методу виступає тіло. А історія — це не що інше, як зміна технологій влади, зміна відношення до тіла. Тіло включене в ігри влади, які маніпулюють ним. І тут хочеться наголосити на вихідній ідеї, яка на нашу думку, стане основою двох генеалогічних розгалужень у філософії М. Фуко. Все, що стосується тіла можна звести до двох «чистих» відчуттів — болю та задоволення. І якщо у працях, які, зокрема, стосуються «генеалогії влади» філософ розгортає дискурсивну лінію «влада — знання — біль», то у випадку «генеалогії етики», яка імпліцитно розпочинається у проекті історії сексуальності - головним предметом аналізу є тріада «влада — знання — задоволення» [5].

Саме тому генеалогія історичних практик задоволення (на основі Античного матеріалу) починається з спроби осмислення історії сексуальності, де остання розглядається як дискурс, який формується історично. Очевидно, що сфера сексуальності - це практика найбільш інтенсивних задоволень. М. Фуко у цьому випадку намагається збагнути, де відбувається той новий виток в історії, в якому насолода починає осмислюватись як щось гріховне та негідне. Він обґрунтовує думку про вплив формуючої сили «влади — знання» на сприйняття сексуальності [5].

Близький соратник М. Фуко, історик П. Вейн, вважає що філософ здійснює наукову революцію і виступає як перший довершений позитивіст-історіограф. Найголовніше, що історія для генеалогіста перестає бути кумулятивною — накопиченням фактів та впливів. П. Вейн зазначає «Фуко спішить розкрити „деякі очевидності“, показати, що існуюче зараз, існувало не завжди, могло не існувати і є не чим іншим, як продуктом декількох випадковостей… Філософія стає постійною критикою історичного буття, що покликана дати поштовх постійній роботі свободи — історичності яка не веде ні до якої історичної цілі» [3, с.158].

Генеалогія протиставляє себе походженню (Ursprung) як пошуку справжнього та чудесного походження (Wunderursprung), пошуки якого здійснює метафізика модерну і відповідно, не приймає моделей історичної філософії, яка ставить питання про початок та походження. М. Фуко виділяє в творах Ф. Ніцше дві форми першопочатку (Ursprung). Перша — очевидне походження, друга — Wundersprung, чудесне, яке зазвичай шукає метафізика. Саме спрямованість на пошуки першопоштовху, справжності породила розвиток загальноприйнятої «історії для істориків». Генеалогія протистоїть походженню, вона є антиметафізичною і не має позачасової точки опори. Ця особливість об'єднує Ф. Ніцше та М. Фуко в певну традицію [8].

Генеалогія, на думку М. Фуко, повинна виявити подію у всій її унікальності, показати не лінійний історичний процес, а зміну розривів, що властиві дійсній історії. Вона не протиставляє себе історії, як глибокий погляд філософа — кротовій роботі вченого. Навпаки, вона суперечить метафізичному розгортанню ідеальних проявів телеологічних безкінечностей [8]. Тобто вона протиставляє себе пошуку «походження». М. Фуко так описує свій метод: «Генеалогія не претендує на те, щоби повернути час назад та встановити величну неперервність, не зважаючи на розкиданість забутого; вона не ставить перед собою завдання показати, що минуле, все ще тут, благополучно живе в сучасному. Прослідкувати складну нитку походження це, навпаки, утримати те, що відбулось у властивій йому розрізненості; вловити події, найнезначніші відхилення, або навпаки, повні зміни — хибність, помилки в оцінці, поганий розрахунок, що породжує те, що існує та значуще для нас» [8, с. 82].

Визначальну роль для формування «генеалогічного» проекту відіграла філософія Ф. Ніцше, яка була підтримана іншим ідейним джерелом — епістемологією та історією науки (Ж. Кангільем, Г. Башляр). Так від Г. Башляра запозичено метод роботи з «епістемологічними розривами», а Ж. Кангільєм показав як потрібно будувати проблемну історію наукових понять. Для цієї традиції характерно відмежування від субстанціалізму в онтології, що супроводжується посиленою увагою до понять структури, контексту зав’язків та відношення. Нагадаємо, що М. Фуко дуже часто приписують структуралістський підхід. Як зазначає В. П. Візгін: «Поєднання, здавалося б непоєднуваного — епістемологічного раціоналізму з ірраціональним волюнтаризмом уможливило формування генеалогічного проекту. Спільним знаменником, що об'єднав ці різнорідні впливи в їх продукт є характерний для них всіх антиплатонізм як антиідеалізм, антиметафізика, антитеологія та антителеологія» [2, с. 99]. Саме ці принципи вважаємо головними характеристиками генеалогічного методу М. Фуко, однак до них хочемо додати принцип історичної випадковості та антиатропологізм. фуко генеалогічний метод філософ Так, антиантропологізм виявляється у постійних спробах елімінувати суб'єкта як активну силу історії. З точки зору генеалогіста ані окремі суб'єкти, ані народні маси не впливають на хід історії: суб'єкти виникають разом з тими відносинами, які виникають між ними і визначаються останніми. Їх роль — тут і тепер, і тільки так вони можуть існувати як суб'єкти. Відносини панування та підпорядкування існують поза всякими зв’язками з окремими суб'єктами, вони не закріплюються за останніми раз і назавжди, а являють собою ролі в ритуалах, що нав’язані анонімною владою. Правила створені цими ритуалами вписані в громадянські закони, моральні кодекси. Історія — як її бачить генеалогіст, — це зміна типів панування, ланцюг означування правил. І цю історію необхідно відтворювати у всій її неповторності та різноманітті.

Коло етичних проблем у філософії М. Фуко назріло після реорганізації вже згаданого проекту «Історії сексуальності». Так, вже у вступі до другого тому «Використання задоволень» філософ вказує на власні теоретичні зрушення відносно попередніх поглядів:

• 1. питання про форми, що артикулюють знання у дискурсивних практиках;
• 2. аналіз проявів «влади»;
• 3. аналіз того, що прийнято називати «суб'єктом» [6, с. 17].

Третє зрушення — актуальний аналіз подальшого генеалогічного проекту. Виникає головне питання про форми і модальності відношення до себе, через які індивід визнає себе в якості морального суб'єкта. Відтак, універсальності поняття «суб'єкт» М. Фуко протиставляє тезу про історичність форм суб'єктивності, в силу чого людина починає.

розглядатись як історична сутність, яка формується (та формує себе) всередині унікальної для кожної культури конфігурації знань, норм та форм суб'єктивності [6]. В рамках генеалогії суб'єкта ставиться наступне питання: яким чином людина формує себе в якості суб'єкта пізнання, своїх відношень із іншими та самою собою?

Французький інтелектуал вважає, що моральна дія передбачає три основоположні відношення: відношення до реальності, у якій ця дія відбувається; відношення до кодексу, яким вона вимірюється; та ставлення до себе. М. Фуко зазначає, що ставлення до себе «є не просто „самосвідомістю“, але організацією себе, конструюванням у якості „морального суб'єкта“, у якій індивід обмежує частину себе, що становить об'єкт цієї моральної практики, задає собі визначений тип буття, який матиме для нього цінність морального самоздійснення» [6, с. 47]. Саме «ставлення до себе» виступає засадничим у інтерпретації феномену моралі за М. Фуко. Важливо, що для нього це ставлення реалізує різноманітні типи моральної суб'єктивізації.

Форми суб'єктивності спираються на існуючі в культурі форми, які можна назвати техніками або практиками себе. Поряд із системою правил та приписів і моралі як «реальної поведінки індивіда в його ставленні до правил» М. Фуко вводить третій план: способи суб'єктивізації, тобто способи через які людина конституює себе у якості «морального суб'єкта» [7].

М. Фуко звертає увагу на відносну стійкість та традиційність моральних кодексів. Саме тому, на його думку, і це варто відзначити, важливим є не розгляд історії моральних норм та приписів, а генеалогія етики — змінних типів «ставлення до себе». Різноманітні типи цих відношень культивуються «практиками себе», огляд та аналіз яких французький інтелектуал здійснює у книзі «Турбота про себе». Моральним ідеалом, який досягається через «практику себе» є мистецтво існування. Щодо останнього Фуко зазначає: «Під цим слід розуміти спосіб життя, моральна цінність якого обумовлена не відповідністю якомусь моральному кодексу і не деякій очищувальній роботі, що передбачається, але визначеними формами, або скоріше визначеними загальними формальними принципами у використанні задоволень, у напрацюванні в області задоволень певного розпорядку, дотримання визначених меж, підтримку потрібної ієрархії» [6, с. 141].

Отож, філософське осмислення історії та генеалогії як специфічного методу її інтерпретації приводить М. Фуко до розгортання цілої етичної концепції, осердям якої виступають змінні форми турботи про себе. Генеалогія слугує методом пошуку виникнення цих форм. Генеалогічний метод у філософії французького інтелектуала володіє значним потенціалом та може бути застосований до аналізу багатьох не тільки моральних, а й ширших соціальних практик. Окрім впливу Ф. Ніцше, генеалогічний метод залучився напрацюваннями французької епістемології та набув рис самостійного концептуалізованого дискурсу. До його головних характеристик можна віднести антиметафізику, антиантропологізм та антителеологію. Складність інтерпретації етичної спадщини М. Фуко, через незавершеність його проекту генеалогії етики відкриває перспективу нових пошуків у царині моралі.

Список використаних джерел

• 1. Апресян Р. Г. О морали / Р. Г. Апресян // Философия. Политика. Культура: Материалы школы молодого философа / Ред. С. А. Никольский. — М.: МоскваТрадиция, 2011. — С. 3756.
• 2. Визгин В. П. Генеалогический проект Мишеля Фуко: онтологические основания / В. П. Визгин // Мишель Фуко и Россия: Сборник статей. — СПб.; М.: Европейский ун-т в СанктПетербурге; Летний сад, 2001. — С. 96−110.
• 3. Вен П. Фуко. Его мысль и личность // Вен Поль / Пер. с фр. А. В. Шестакова. — СПб.: Владимир Даль, 2013. — 195 с.
• 4. Можейко М. А. От «этики кодекса» к «этике творчества»: трансформация нравственного сознания в современной культуре / М. А. Можейко // Творческое наследие семьи Рерих в диалоге культур: философские аспекты осмысления. — Мн.: Технопринт, 2005. — С. 288−322.
• 5. Фуко М. Воля к знанию / Мишель Фуко // Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет / Пер. с франц. — М.: Касталь, 1996. — 448 с.
• 6. Фуко М. Использование удовольствий / Мишель Фуко / Пер. с франц. В. Каплуна. — СПб.: Академический проект, 2004. — 432 с.
• 7. Фуко М. О генеалогии этики: обзор текущей работы / Мишель Фуко / Пер. А. Корбута // Логос. — 2008. — № 2. — С. 135 158.
• 8. Фуко М. Ницше, генеалогия и история / Мишель Фуко // Философия эпохи постмодерна: сб. переводов и рефератов. — Минск, 1996. — С. 74−97.