Значення інтеліґенції у формуванні духовного образу нації

Людство на початку ХХ століття зіткнулося з цілою низкою нових глобальних викликів, де поряд із вже відомими, з’явилися нові або ж добре забуті проблеми. Тероризм і небезпечні віруси, все зростаюча загроза екологічній безпеці, поширення смертельних хвороб, територіальні конфлікти, зростаючий відсоток людей, що перебувають за межею бідності - це проблеми, котрі, насправді не є не вирішуваними, але вони, переважно, мають соціальний характер, тож і вирішити їх можна лише через певні цілеспрямовані зміни в суспільстві. Як зазначає Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун: «Сьогодні ми переживаємо набагато більше криз викликаних діяльністю людини, аніж стихійними лихами. Війна. Бідність. Невігластво. Кризи, створені людьми, можуть вирішити лише самі люди». Єдиним шляхом вирішення подібних проблем є діалог між учасниками протистояння. Між групами людей, між владою і громадянами, між багатими і бідними, між людиною і природою. Умовою такого діалогу є наявність спільного, інтерсуб'єктивного простору в якому всі учасники мають шанс бути «почутими». Це можливо лише коли буде існувати єдина ціль існування, єдина загроза для всіх, єдиний шлях порятунку. Того, що робить можливим утворення великих спільнот, наприклад, таких як нація, з подальшим утворенням надвеликих, наднаціональних. З появою спільної ідеї, як каже Гуссерль, їеіоє'у, і виникають соціокультурні умови для формування такої спільноти і вона поступово стає історичною, тобто, починає існувати в часі і просторі. В даному дослідженні ми будемо намагатися розглянути питання впливу певної соціальної групи, а саме, інтеліґенції, на формування такої спільної ідеї, що і призводить до утворення єдиного образу, їеіоє'у, нації.

До проблеми формування духовного образу нації зверталися дослідники різних шкіл і напрямків. В даному дослідженні, ми обрали феноменологічне бачення цієї проблеми, запропоноване Е. Гуссерлем. Соціальне значення інтелігенції розглядалося нами з точки зору Ф. Лосєва та Ж. Леклерка. Щодо значення інтеліґенції для розбудови української нації ми звернулися до напрацювань І. Дзюби, О. Забужко. Для підтвердження деяких теоретичних положень скористалися конкретно-соціологчними дослідженнями Н. Черниш.

Одвічне завдання інтеліґенції - розуміння реальності в якій вона перебуває - вже не є достатнім. Як зазначає О. Ф. Лосєв: «Інтеліґентність це не лише накопичення знань, володіння професією чи участь в загальнокультурному процесі, моральна поведінка, художня здатність, суспільно-історичне походження чи приналежність до якогось прошарку суспільства. Адже це все прояви інтеліґенції, а не вона сама» [7, с. 314]. В першу чергу, це певна життєва практика, що може бути охарактеризована «як функція особистості, що виникає у зв’язку з тою чи іншою ідеологією» [7, с. 314].

Якою ж бачиться Лосєву ця ідея інтелігенції? На його думку, інтелігентним є той, хто всіма силами прагне утвердження принципів загальнолюдського благоустрою. Але цей світоглядний імператив, на думку Лосєва, не має бути свідомим. Це має бути жива реальність внутрішнього життя, що сама обирає для себе форми прояву. Незмінним має лишатися лиш виявлений вище ідеологічний принцип. Інтеліґентність має бути несвідомим і необхідним явищем, як повітря яким ми дихаємо, не думаючи про нього.

Соціокультурне значення інтеліґенції О. Ф. Лосєв визначає як «постійне і невідступне прагнення не споглядати, а змінювати реальність» [7, с. 316]. Через активну співучасть в бутті інтеліґент не лишається байдужим до світу-навколо. інтеліґенція духовний буття традиція Він гостро відчуває недосконалості буття і не може з ними примиритися. Тож повинен, в першу чергу, свідомо працювати над власним вдосконаленням та впорядкуванням того що навколо. Інтеліґентність має бути «озброєна супроти всілякого роду природних, суспільних та історичних недосконалостей» [7, с. 317]. Важливою складовою такої озброєності є здатність до критичного осмислення. Дуже рідко в історії є моменти, коли можна було бути інтеліґентом і в той же час «бути впевненим у своїй безпеці» [7, с. 319]. Бути інтеліґентом означає перебувати в постійній готовності до захисту та самозахисту. Як зазначає О. Ф. Лосєв, це є повсякденний подвиг, що вимагає кропіткої і тривалої праці над собою. Метою цієї праці є створення духовного образу особистості, соціальної спільноти, нації.

Інтелектуал має захищати своє право на розуміння, як і те, що він зрозумів. Захист має мати не агресивний характер, а скоріше, утверджуючий. Це схоже на неможливість мовчати в умовах фальсифікації і брехні. Отримане тобою знання має стати силою, котра буде наполягати на собі в умовах незнання. Знання має стати вимогою. Своєрідним «терроризмом знання» в сенсі розуміння тероризму Жаном Бодріяром [1], як того, що протистоїть системі. Системі темряви і брехні, породженої незнанням. Знання має стати активним. В значенні просвіти і конкурентоспроможності зі світом незнаючих.

Історія української культури є прикладом розірваності спадкоємносте. Ми згубили цілі пласти власної ідентичності. Цілі покоління людей як не розстріляні, так забуті, не встигли знайти свого спадкоємця. Варто пам’ятати, що духовна культура існує лише в продовженні, коли є хтось, хто її відчитає, зрозуміє і прийме за свою. Тож головним завданням інтелектуалів всіх часів є продовження традиції духовної культури, збереження її тяглості крізь час та несприятливі обставини, пошук подальшої спадкоємносте. А інколи постає і необхідність захисту власної духовної цілісності від нападів тих, хто є носієм самозамкнених світоглядних систем. Українські шістдесятники є прикладом такого протистояння із системою незнання і нерозуміння, якою є будь-який тоталітаризм. Шляхом «прямостояння» в умовах колосального тиску вони виборювали право на власне слово, на власну переконаність, на власне розуміння.

Ось ця потреба в самозахисті активізувалася на початку ХХ століття і чим далі, тим ця загроза стає все очевиднішою. Після Другої світової війни ще жодного разу не були так масштабно поставлено під сумнів цивілізаційні основи побудови суспільства, в яких здатність домовлятися, а значить чути Іншого, є визначальною. Україна в даній ситуації стала початком для цілої низки відцентрових процесів, в яких референдум про від'єднання від Великобританії шотландців та можливі подібні референдуми для Ірландії та в Іспанії, є лише початком глобальної перебудови світу. І причиною тут є не лише історично традиційна агресія Російської Федерації супроти України, а скоріше, навіть, послідовна реакція заникаючої системи на неможливість власної трансформації. Система виявилась живучішою, ніж вважали, бо ґрунтується на незнанні. Конфлікт України та Росії є в першу чергу конфліктом світоглядним (духовним). Конфліктом вмираючої системи з одного боку та прагнення життя з іншого.

Ми маємо задатися питанням: чим характеризується духовний образ України? Не в історичному чи то географічному і навіть не в психологічному (ментальному) сенсі, а саме духовному, тобто метафізичному, її значенні. Як визначає такий «духовний образ» Ґуссерль: «єдність духовного життя, діяльності, творчості зі всіма цілями, інтересами, турботами, зусиллям, цільовими образами, інститутами та організаціями» [2, с. 66]. Почавши пошук в цьому напрямку ми можемо сподіватися віднайти той примордіальний рівень нашої самості, що дасть нам відповідь на питання: хто ми? і, головне, — куди ми? «Виклики історії, на які сукупна свідомість людства шукає і, певно, знаходитиме якісь відповіді, постають і перед Україною. І Україні слід у ці пошуки відповідей включатися. Різниця лиш в тому, що «Україні доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами ХХ і ХХІ століть, але й проблемами, що перейшли з ХУІІ, XVIII, XIX століть» [3, с. 11].

Що ж собою являє цей духовний образ? Це «іманентна філософська ідея, або, що те ж саме, іманентна телеологія, яка, з погляду універсального людства, усвідомлюється як прорив і початок розвитку нової людської епохи, доби людства, яке віднині просто хоче жити й може жити, вільно творячи своє буття, своє історичне життя згідно з ідеями розуму, відповідно до його безконечних завдань» [2, с. 67]. Ось ця спрямованість до горизонту буття і утворює телос кожної нації. «Кожен телос лежить у безкінечному; лише з розвитком він усвідомлюється як телос» [2, с. 69]. Будь-який розвиток є неможливим без визначеності та впорядкованості власного руху. Рух, як і будь-яка дія, можливий лише за наявності відправної точки. На думку Ж. Леклерка, «ізольованого інтелектуала не існує» [6, с. 55]. Бути інтелектуалом це вже означає бути анґажованим суспільним буттям. «Інтелектуал власне через своє письмо прагне впливати на світ, який остільки є його світом, оскільки він є його активним учасником» [6, с. 70]. Таким чином інтелектуал, ніби, витворює світ, його духовний образ, завдяки якому стають можливими будь-який рух і розвиток. «Історичний рух спрямований на нормоутворення. Постійна спрямованість на норму внутрішньо притаманна інтенційному життю окремої особистості, а звідси й націям» [2, с. 69]. Лише такий шлях сприяє досягненню загального блага. «А це означає, водночас, прогресуючу перебудову всього людства під впливом ідейних утворень, що набувають дієвості в малих і найменших групах» [2, с. 70].

Відбутися це може лише завдяки рефлексивній діяльності інтелігенції через критичний та нормуючий перегляд політичного, економічного, мистецького життя суспільства. Інтелігенція має формувати простір культури, що має бути «повітрям» для всіх інших напрямків діяльності людини. «Тематизованим є лише те, на що спрямована свідомість. Пробуджене, свідоме життя є завжди спрямованістю на щось, як на ціль або засіб…» [2, с. 74]. На думку Е. Ґуссерля, для цього ми маємо стати «споглядачем, спостерігачем світу, тобто стати філософом» [2, с. 79]. Адже саме філософський рівень осягнення дійсності дає нам найбільш загальні уявлення про цілісність та ідеальність. Будь-який розвиток передбачає прагнення до цілісності, а отже, і до ідеалу. «Завдяки вимозі підпорядкування всієї емпірії ідеальним нормам, а саме нормам безумовної істини, негайно відбувається далекосяжна зміна загальної практики людського буття, отже й усього культурного життя» [2, с. 81].

Для реалізації цього завдання має постати «нова духовна спільність». Своєрідна «етична еліта», що має реалізувати утвердження духовного образу українства. Поняття «етичної еліти» (І. Дзюба) протиставлене так званій політичній еліті. Це є «еліта етична в християнському розумінні». Так звана «станова еліта», на думку І. М. Дзюби, може здійснитися лише як проекція цієї «етичної еліти». На зміну винищеній «еліті по крові» має прийти «еліта по духу». «За Х. Ортегою-і- Ґасетом, «справжній шляхтич» — це «людина зусилля», яка «відчуває глибоку внутрішню потребу звернутися до якоїсь норми поза собою, вищої за себе, якій вона добровільно підпорядковується» [5, с. 335]. Тому саме аристократія, коли народ згублює свою національну та культурну ідентичність, стає тим «забезпечником і гарантом культурної тяглості» [5, с. 335].

Головним завданням національної «етичної еліти» є вироблення певної системи світоглядних настанов, котрі малися б бути основою для розбудови нації та утвердження національної моделі побудови держави. Інакше кажучи, завданням «етичної еліти» має стати формування національної ідеї. Саме завдяки своїй духовній еліті «соціальна спільнота усвідомлює себе як самостійно діючий суб'єкт, від рішень і дій якого залежить життя суспільства в цілому» [8, с. 269]. Національна ідея це духовний образ певної нації, що є необхідною умовою історичного існування народу. «Саме з часу вироблення національної ідеї і висунення політичних вимог українська нація може вважатися реально діючим суб'єктом історії» [8, с. 269]. І в першу чергу, потрібно «відчитати» культурне минуле свого народу. Лише тоді національна ідея постане без викривлень та ідеологічного нашарування. Як зазначав Іван Дзюба: «Вона — в народних піснях і думах, вона — в образах української людини в творах класиків нашої літератури і мистецтва, вона — в подвижництві тих відомих і невідомих героїв, які віддавали своє життя за Україну або які присвятили їй свою працю» [3, с. 14]. Ми маємо «культурно опритомніти» [4, с. 132], прийти до власних витоків, згадавши забуті і вповні не оцінені імена. І чим раніше ми це зробимо, тим краще. «Бо кожен народ має свої проблеми вирішувати сам. І вони — частина світових. Бо кожен народ — частина людства, і не буде справедливості в людстві і для людства, якщо не буде справедливості для свого народу» [3, с. 11].

І становлення цієї «нової духовної спільності» покладається саме на філософів. Адже саме філософи «у своєму філософуванні є функціонери людства» [2, с. 147]. Вони є носіями духовних образів культури особистості, спільноти, нації. Адже саме філософи «є справжніми спадкоємцями минулого» [2, с. 148]. За кожним з нас є велика кількість людей, що жили утверджуючи цей духовний образ власної особистості, своєї нації, людства в цілому. Ми є своєрідними продовжувачами цього образу і маємо вдихати в нього життя. Нести подібно до свічі, котра існує щоб розганяти темряву.

Таким чином, ми визначаємо інтелігенцію як умову існування духовного образу нації, що виявляє свою сутність в тяглості традицій і досвіду. Інтелігентність — це певна духовна позиція по відношенню до буттянавколо. Тож соціокультурне значення інтелігенції виявляється в активній перетворюючій діяльності, небайдужості та боротьбі проти незнання. Головним чинником до такої позиції є наявність критичного мислення. Діяльність інтелігенції, як «етичної еліти» відіграє визначальну роль у (ре)транслюванні.

духовного образу нації. Духовний образ являє собою філософську ідею, що об'єднує в собі всю множину духовних проявів певної особистості, нації etc. Умовою розгортання духовного образу української нації є тяглість культурної традиції, котру мають забезпечити представники «етичної еліти» — гарант культурної спадкоємності.

Список використаних джерел

• 1. Ґуссерль Е. Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія. Вступ до феноменологічної філософії / Едмунд Ґуссерль // Філософська думка. — 2002. — № 3.
• 2. Дзюба І. Україна перед сфінксом майбутнього / Іван Дзюба // Український історичний журнал. — 2003. — № 3.
• 3. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90х. / Оксана Забужко. — К.: Факт, 2001. — 340 с.
• 4. Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій / Оксана Забужко. — К.: Факт, 2007. — 640 с.
• 5. Леклерк Ж. Соціологія інтелектуалів / Жерар Леклерк. — Львів: Ахілл, 2009. — 160 с.
• 6. Лосев О. Ф. Дерзание духа / О. Ф. Лосєв. — М.: Политиздат, 1988. — 366 с. 8. Черниш Н. Соціологія / Наталія Черниш. — Львів: «Кальварія», Львівський національний університет імені Івана Франка, 2004. — 460 с.

Анотація У статті розглядається одне з бачень поняття «інтелігенція», його соціокультурне значення. Визначається засадниче завдання інтеліґенції, що полягає у (від)творенні духовного образу нації. Приналежність до «етичної еліти» визначається мірою відповідальності та причетності до загальнонаціонального буття. Таким чином, інтелігенція розглядається як умова існування духовного образу нації, що виявляє свою сутність в тяглості традицій і досвіду. Інтелігентність розглядається як певна духовна позиція по відношенню до буття-навколо. Тож соціокультурне значення інтелігенції виявляється в активній перетворюючій діяльності, небайдужості та боротьбі проти незнання. Головним чинником до такої позиції є наявність критичного мислення. Діяльність інтелігенції, як «етичної еліти» відіграє визначальну роль у (ре)транслюванні духовного образу нації. Духовний образ розглядається як філософська ідея, що об'єднує в собі всю множину духовних проявів певної особистості, нації etc. Умовою розгортання духовного образу української нації є тяглість культурної традиції, котру мають забезпечити представники «етичної еліти» — гарант культурної спадкоємності.

Ключові слова: інтелігенція, духовний образ, нація, етична еліта.