Церковна політика Катерини ІІ у дослідженні Олександра Доброклонського

Автор аналізує питання церковних реформ та перетворень Катерини ІІ в праці О. Доброклонського «Руководство по истории Русской Церкви».

Ключові слова: Російська Православна Церква, синодальне управління, Священний Синод, історіографія.

Історія Російської Православної Церкви протягом століть тісно пов’язана з історією Російської держави. Одним з найважливіших факторів, які обумовлюють своєрідність російської культури, є православ’я, що зосереджене на духовності та прихильності традиціям. Відтак, Російська Православна Церква відіграла неоціненну роль у духовному та культурному житті населення Російської держави. Вивчення окремих етапів історії Російської Православної Церкви дозволяє глибше зрозуміти процеси, що відбувалися в середині держави, проаналізувати внутрішнє життя російського народу, зрозуміти суть внутрішніх перетворень і реформ.

Історія Російської Православної Церкви в період правління імператриці Катерини II в дореволюційній історіографії маловивчена й розглядається в основному в працях учбового характеру. З огляду на це, метою статті є аналіз вивчення церковних перетворень і положення Російської Православної Церкви в період правління імператриці Катерини II у дослідженні О. Доброклонського «Руководство по истории Русской Церкви».

Вивчення історії Російської Православної Церкви почалося ще у XVIII ст. У працях В. Татіщева, М. Щербатова, І. Болтіна, крім викладу фактів і подій, висловлено чимало поглядів на церковно-історичні події. Роботи світських істориків висвітлювали ряд важливих церковно-історичних питань, окреслюючи завдання подальшого вивчення історії Церкви [1, 12−13]. Однак синодальний період історії Російської Православної Церкви залишався недослідженим до 1830-х рр., поки не з’явилася праця А. Муравйова «История Российской Церкви», де простежено формування та утворення Святійшого Синоду [2]. церква катерина доброклонський реформа Поглиблене систематичне вивчення історії синодального періоду Російської Православної Церкви почалося від середини XIX ст. у середовищі церковних істориків. Упродовж 1847 — 1848 рр. вийшла в п’яти випусках «История Русской Церкви» (до 1826 р.) єпископа Ризького Філарета (Гумілевського), яка витримала кілька перевидань і доповнень [3]. Це була перша наукова робота з історії Російської Церкви, яка спиралася на велику кількість джерел. Філарет (Гумілевський) використовував методи історичного аналізу і критики, що значно збагатило його працю і надало їй наукової обґрунтованості. Таким чином, «История Русской Церкви» Філарета (Гумілевського) дозволила перейти до наукового осмислення церковної історії.

Новий напрям у вивченні історії Російської Православної Церкви заклав професор Казанської духовної академії П. Знаменський. У 1870 р. вийшла його робота «Руководство к русской церковной истории» [4], яка зблизила рівень вивчення церковної і світської історії. Цей історик розкрив чимало питань з історії Російської Православної Церкви, яким до нього майже не приділяли уваги, зокрема це стосувалося питань, пов’язаних з єресями, церковними перетвореннями Петра I і Катерини II, хоч він і розглядав їх з критичної позиції. Робота П. Знаменського дала поштовх для написання ряду аналогічних творів з історії Російської Православної Церкви, зокрема праці О. Доброклонського.

Упродовж 1884 — 1893 рр. в Рязані і Москві видавався навчальний посібник «Руководство по истории Русской Церкви» викладача Рязанської духовної семінарії О. Доброклонського. Цей твір виходив не тільки окремими випусками (за хронологічним принципом), а й єдиною працею [5]. Робота О. Доброклонського була написана на основі великого лекційного курсу. Необхідно відзначити, що «Руководство по истории Русской Церкви» — досить гармонійне дослідження, а події в ньому викладаються за хронологічним принципом. У цілому, книга О. Доброклонського — цілісна масштабна праця з історії російської церкви [1, 36]. За характеристикою П. Струве, «курс церковной истории А. Доброклонского — это превосходный общий обзор, равных которому по систематической полноте содержания, обилию фактов и формальной законченности обработки, вряд ли может указать какая-либо другая область русской истории» [6].

О. Доброклонський довів виклад історії синодального періоду до початку 1880-х рр. та побудував роботу на відтворенні документального матеріалу, хоч і не заглиблювався при цьому ні в опис наслідків перетворень для церковного життя, ні в їхню оцінку. Історик надзвичайно ретельно та точно посилається на джерела (цю якість він успадкував від свого вчителя Є. Голубинського), що дає можливість перевірити його висновки. Незважаючи на відсутність критики, «Руководство» не можна вважати офіціозом, адже більшість характеристик у ньому цілком самостійні [7, 53−54]. На дослідження О. Доброклонського можна впевнено покладатися як на вельми цінний історичний матеріал [8].

Разом з тим, у своїй роботі О. Доброклонський не приховував і недоліки церковного життя, що мали місце в історії. Його науковий метод відчутно відрізнявся від тих «критичних настроїв», що панували в працях багатьох представників російської історичної науки на переломі XIX — XX ст. Тим не менш, вплив Є. Голубинського виразно простежується в історичній праці О. Доброклонського [1, 37].

Розподіл історії Російської Православної Церкви на п’ять періодів, який запропонував святитель Філарет (Гумілевський), без будь-яких серйозних змін було відтворено і в праці П. Знаменського. Однак О. Доброклонський застосував власну систему періодизації та розділив історію Руської Православної Церкви на чотириперіоди: домонгольський (988 — 1237 рр.), період північно-руської митрополії (1237 — 1588 рр.), патріарший період (1589 — 1700 рр.) та синодальний період (1700 — 1890 рр.) [9, 37]. Таким чином, в періодизації О. Доброклонського зникав виділений Філаретом (Гумілевським) період від поділу митрополії до встановлення патріаршества (1410 — 1588 рр.). Обґрунтовуючи подібний історичний поділ, він вказував на той факт, що історичне життя в зазначених періодах мало відрізнялось.

Опис джерельної бази церковної історії, наведений в дослідженні О. Доброклонського, в деяких аспектах запозичений з «Истории Русской Церкви» Філарета (Гумілевського). Проте, в «Руководстве по истории Русской Церкви», описуючи джерела, автор виділив їх нові види, зокрема окремо розглядалися так звані «живі джерела», до яких відносилися прислів'я, повір'я та забобони. Характеристика письмових джерел представлена досить широко. Вчений згадував практично весь можливий комплекс джерел з історії Російської Православної Церкви: церковні статути, ханські ярлики, судебники, численні розпорядження світської влади щодо церкви, постанови соборів, свідчення літописів, «писцовые книги», житія святих та іншу агіографічну літературу [9, 40−42].

Звернення до історіографічного комплексу з історії Російської Православної Церкви вигідно відрізняє «Руководство по истории Русской Церкви» О. Доброклонського від попередніх робіт. Історіографічний відділ навчального посібника з історії церкви з’являється в роботі вперше. Автор поділив історіографічний комплекс на дві частини, виділяючи прямі і непрямі посібники з церковної історії. До «непрямих посібників» О. Доброклонський відносив літературу з історичної критики, методології дослідження історичних джерел, а також праці з філології, палеографії, хронології, історичної географії. «Прямі посібники» — це церковно-історичні дослідження з приватним або загальним змістом, тобто монографії та церковно-історичні курси. Історик зазначав, що в такий спосіб «церковный историк прямо узнает, до чего дошла историческая наука в разработке церковно-исторического материала, и благодаря этому не будет вынужден начинать, как говорится, с азов, обращаясь уже к готовому очищенному и приведенному в порядок материалу» [9, 42].

У вступі до «Руководства» він зазначає імена церковних істориків, які залишили найбільш значущі церковно-історичні праці, перелік імен подано в своєрідному «ієрархічному» порядку, починаючи з праці митрополита Макарія (Булгакова), потім архієпископа Філарета (Гумілевського), Є. Голубинського і закінчуючи роботою П. Знаменського. Таким чином, автор порушив хронологічну послідовність формування історіографічного комплексу. Крім ґрунтовних історичних праць, О. Доброклонський вказував і на періодичну пресу, оскільки на цьому етапі в духовних журналах, що виходили в Росії, представлені детальні історичні дослідження [9, 43−44]. Хоча історіографічний огляд стислий та мало інформативний, проте, слід зауважити, що це було перше звернення в російській історичній науці до аналізу праць з історії церкви.

Четверта частина «Руководства по истории Русской Церкви» О. Доброклонського присвячена історії синодального періоду і вийшла у світ 1893 р. [7, 53]. У кожному розділі свого дослідження вчений виділяв декілька параграфів, де детально розкривав суть поставленої проблеми. Особливу увагу у вивченні історії синодального періоду автор приділив становленню місіонерської справи в Російській імперії, а також проблемам лжевчень і стану духовної освіти.

У другому розділі четвертої частини «Состояние церковного управления и духовенства» [9, 1703−1928] О. Доброклонський розгорнуто й ґрунтовно розглядав проблеми матеріального становища архієреїв і архієрейських будинків, білого духовенства і парафіяльних виборів, спадковості духовного звання, громадського та правового становища духовенства, а також питання взаємин Церкви і держави періоду правління імператриці Катерини II. Таким чином, надавав широку картину побуту і звичаїв, а також матеріального та правового становища духовенства в другій половині ХУШ ст. Історик спирався на широку джерельну базу, яку становили Повний звід законів Російської імперії [9, 2437−2438,2450−2452,2457] та Опис документів і справ, що зберігаються в архіві Святійшого Синоду. Однак загальних висновків в кінці розділу немає, що дозволяє читачеві зробити це самостійно.

Аналізуючи питання лжевчень, О. Доброклонський зупинявся і на проблемі об'єднання православної і католицької Церков, а також на ставленні імператриці Катерини II до католиків і «магометан», підкреслюючи при цьому особливу віротерпимість: «Воспитанная на началах французской философии ХУШ в., Екатерина II доводила веротерпимость до покровительства иноверным исповеданиям во вред интересам православной церкви» [9, 2066]. Звертав увагу також на протистояння уніатів і православних в Польському краї, виділяючи при цьому позитивну тенденцію переходу уніатів назад в лоно православної Церкви, особливо після поділів Польщі [9, 2122−2123].

Акцентував увагу О. Доброклонський і на проблемі сектантства в Російській імперії, і на захопленні французькою філософією, особливо вираженої в період правління Катерини II, яка і сама була прихильницею французької філософії, аж до подій Французької революції: «Вольнодумство широко распространилось в русском обществе, начиная с обеих столиц и кончая глухими провинциями… К счастью, вольнодумство в русском обществе обыкновенно не было плодом сознательного усвоения философских начал, но лишь поверхностным увлечением модными идеями» [9, 2154−2155].

Особливе місце в четвертій частині «Руководства» займають питання щодо стану богослужіння і релігійноморального становища суспільства. Розглядаючи проблеми спорудження храмів і церков, церковного навчання, зокрема написання святих ікон, відкриття мощів російських святих і встановлення нових свят на пам’ять про історичні події О. Доброклонський часто просто перераховував ті чи інші укази та розпорядження, не роблячи при цьому узагальнень. Таким чином, п’ятому та шостому розділам четвертої частини його праці притаманний описовий характер викладення матеріалу.

Отже, в «Руководстве по истории Русской Церкви» О. Доброклонського розглядається широкий спектр питань, щодо правління імператриці Катерини II. Зокрема на базі залучення широкого кола історичних джерел детально проаналізовано церковні перетворення і наслідки, до яких вони призвели,. Водночас часто відсутні узагальнення та висновки вченого, що засвідчує нечітку авторську позицію в досліджуваній темі і веде його до описової манери викладення матеріалу. З іншого боку треба зазначати, що автор по суті лише систематизував матеріал свого лекційного курсу, а це й зумовило таку манеру викладання.

У концепції О. Доброклонського простежується бажання поєднати багатополярність думок, що призводить до втрати основної ідеї. Замість висновків автор занурює читача в безліч фактів і подій. Подібний стиль можна пояснити різними причинами. По-перше, історія для О. Доброклонського — це передусім якомога докладніший виклад історичного матеріалу в хронологічній послідовності, без змістовного аналізу і пояснення подій. По-друге, час, у який творив О. Доброклонський, не міг не накласти відбитку на його світогляд.

Отже, О. Доброклонський як дослідник знаходився на роздоріжжі. Від старого розуміння історичного дослідження автор відійшов, а нових принципів сучасної йому історичної науки, висловлених П. Знаменським та Є. Голубинським, до кінця прийняти не зміг. Звідси цілковита довіра, з одного боку, до історичного факту, а з іншого — аналіз причинності історичного явища. О. Доброклонський практично перейшов до формулювання причинно-наслідкових зв 'язків тих чи інших історичних подій, але не до кінця приєднувався до критичного напряму. Він так і не наважився розвинути тему причинності історичних процесів, так само як і завершити своє дослідження ґрунтовними висновками.

Література

• 1. Карташев А. В. Очерки по истории русской церкви: В 2 т. Т. 1. М, 1991.
• 2. Муравьев А. Н. История Российской Церкви. СПб., 1838.
• 3. Филарет (Гумилевский). История Русской Церкви: В 5 кн. Х.; М, 1849 — 1853.
• 4. Знаменский П. В. Руководство к русской церковной истории. Казань, 1870.
• 5. Доброклонский А. П. Руководство по истории русской церкви. Рязань, 1889.
• 6. БоярченковВ., Толстой В. Историк церкви А. П. Доброклонский //Рязанская старина.1998. Ns 4 [Электронный ресурс]. Режим доступа: www.starina.ryazan.ru.
• 7. Смолич И. К. История Русской Церкви. 1700 — 1917 гг.: В 2 ч. Ч. 1. М, 1996.
• 8. Афанасьев Н. Памяти А. П. Доброклонского [Электронный ресурс]. Режим доступа: www.golubinski.ru.
• 9. Доброклонский А. П. Руководство по истории Русской Церкви. М., 2008.