Становлення особистості В.І. Вернадського як великого вченого та основні напрями його наукових досліджень

«Через десятиліття після смерті Вернадського, характер його наукової та організаторської роботи, пронизаний синтезом знань і новаторства, представляє особливий інтерес. Сьогодні ми з усією ясністю розуміємо, який безмежний простір наукового генія Вернадського долає час і проникає у свідомість нинішнього покоління.» К. А. Степанов Вивчаючи біографію та основні етапи життя воістину велета науки, яким, безумовно, є В. І. Вернадський, мимоволі приходиш до переконливого і закономірного висновку про унікальну запрограмованість його особистості саме на науку. Ця унікальність історичної постаті Володимира Івановича складається з багатьох складових, які у своїй єдності і створили видатного науковця, чий величезний багатогранний потенціал не лише як ученого, але й організатора науки, велике ім'я, плідна наукова діяльність і багатюща творча філософська спадщина золотим фондом увійшли до скарбниці світової науки.

Тут варто особливо наголосити про незвичайний оригінальний підхід В. Вернадського до науки. З діалектичної позиції він розглядав її як геологічну й історичну, тобто творчу силу, що змінює біосферу й життя людства. На глибоке переконання вченого, наука є тією основною ланкою, за допомогою якої формується єдність біосфери й людства.

«Поле наукової роботи діє тим початком нескінченності, яке в ньому скрізь розлите і яке мимоволі відволікає душу від земного і життєвого», — до такого глибокого філософського висновку у свій час прийшов Володимир Іванович.

Треба підкреслити, що запрограмованість на науку, формування В. І. Вернадського як вченого, його громадська позиція та наукові зацікавлення взяли свій початок в колі сім'ї, тобто були обумовлені своєрідною генетичною пам’яттю. Так, витоки роду Вернадських за дослідниками сягають козацького і дворянського поколінь. Батько Володимира — Іван Васильович, працював професором Київського університету (потодішньому — університет Святого Володимира), а пізніше — професором Олександрійського ліцею в Петербурзі. Мати — Г Анна Петрівна, походила з відомого українського роду Константинович. На формування його світогляду значний вплив мали також родинні зв’язки з Є. М. Короленком, а також з М. І. Гулаком, який був дядьком матері та одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства. Можливо, саме тому протягом усього життя вченому не була байдужа історія України та українська мова. Як свідчать наукові джерела, він читав твори українських письменників, захоплювався народними звичаями і побутом, у свій час навіть написав нарис історії України «Угорська Русь з 1848 р.» (1880) [10].

За свідченнями Л. С. Леонової, В. І. Вернадський підтримував тісні зв’язки з представниками українського визвольного руху: Н. І. Костомаровим, П. І. Кулішем, Г. Ф. Квіткою-Основ'яненком, М. П. Драгомановим та ін. [8, с. 19].

Отже, приходимо до логічного висновку, що формування В. І. Вернадського як вченого, свідомого громадянина та інтелігента відбувалося у сприятливому оточенні та сімейному середовищі, оскільки його найближчі родичі були визнаними педагогами, вченими та культурними діячами, що не могло не відобразитись на долі і виборі подальшого шляху майбутнього генія, на його становленні як дослідника і гуманіста.

Ці процеси відбулися також під впливом епохальних подій та особистостей, ними народжених. Саме тут доречно нагадати, що початок минулого століття ознаменувався проривними, революційними науковими відкриттями, які стали каталізаторами потужної хвилі науково-технічного прогресу, могутнім механізмом цивілізаційних трансформацій.

У ці роки творили А. Ейнштейн, подружжя Кюрі,.

О. Флемінг, Е. Резерфорд, Н. Бор, Дж. Кейнс та багато інших світочів науки. До цієї блискучої плеяди геніїв, безумовно, належить і В. І. Вернадський.

Повертаючись до формування його світогляду та наукових зацікавлень, хочемо особливо відзначити роль В. В. Докучаєва, видатного вченого в галузі ґрунтознавства, та й взагалі всієї сільськогосподарської дослідної справи.

Саме з ним він починав свої перші наукові дослідження, і саме він здійснив чи не найвагоміший вплив на розвиток наукових інтересів В. І. Вернадського по сільськогосподарській дослідній справі. Стосовно В. В. Докучаєва В. І. Вернадський писав: «Вказуючи мені тільки на деякі штрихи, він навчив мене багато чому … Я переконався тут в його прекрасному пластичному геологічному погляді» [10, с. 75].

Іншими відомими його наставниками були такі визнані авторитети науки, як Д. І. Менделєєв, О. І. Воєнков та ін.

Учень і соратник В. І. Вернадського Борис Леонідович Лічков у своїй праці «Наукові ідеї та творчість останніх років життя В. І. Вернадського» писав, що «… історію наукової творчості Вернадського можна поділити на чотири етапи:

перший (1888−1909) або формування мінералогічної науки в сучасному її вигляді;

другий (1910;1917) — інтерес до хімії Землі та заглиблення в розробку проблем геохімічної науки;

третій (1918;1936) — звернення до біогеохімії або вивчення ролі живої речовини та міграції хімічних елементів у біосфері;

четвертий (1937 р. — січень 1945 р.) — розвиток ідей живої речовини в планетарному масштабі".

Але в нашому науковому дослідженні хочемо зосередити увагу на тих наукових концепціях і напрямках Володимира Івановича Вернадського, що були створені винятково зусиллям або за його безпосередньої участі, а саме:

• · мінералогія;
• · геохімія і біогеохімія;
• · радіогеологія;
• · біосфера і ноосфера.

Мінералогія. Вивчаючи мінералогію, він зацікавився масштабами технічної діяльності людства по вилученню з надр Землі різних мінералів і руд, їх переробки, з отримання людиною нових, невідомих в природі в самородному вигляді металів і хімічних сполук.

Він прийшов до висновку, що масштаби такої людської діяльності дуже стрімко зростають і скоро стануть, чи вже навіть стали на рівні з масштабами природних геологічних явищ. У 1890 р. В. І. Вернадський вже мав у своєму активі значну частину публікацій із цих та інших проблемних питань. У цей час його запросили викладати курс мінералогії у Московському університеті. Вчений детально цікавився цією наукою, і під час усіх своїх наукових відряджень обов’язково відвідував музеї, де вивчав різноманітні мінерали та кристали, також брав активну участь в геолого-мінералогічних експедиціях.

Для викладання мінералогії В. І. Вернадський розробив спеціальний курс, який включав у себе вивчення фізичних, хімічних властивостей мінералів, їх генетичну класифікацію та інші характеристики. У 1909 р. вченим було запроваджено новий навчальний курс — кристалографія. В. І. Вернадський тривалий час займався дослідженнями і у цій галузі, опублікував з цих питань кілька монографій по силікатам і самородним елементам [11, с. 8].

В.І. Вернадського також вважають розробником Алюмосилікатної теорії. Інтерес у науковців викликали роботи вченого про сірку, в яких він описав широке розповсюдження Р-сірки в земній корі, про графіт, кілька робіт про турмалін, про вороб'євіт тощо.

Геохімія і біогеохімія. Слід відзначити, що практичне втілення теоретичних розробок ученого з питань біогеохімії і геохімії теж відбулося на Україні, в Києві з допомогою професора С. Л. Франкфурта та О. І. Душечкіна, які керували на той час агрохімічною лабораторією Союзу цукрозаводчиків: «…Вони дали мені можливість відразу поставити наукову роботу по біохімії… Це було початком біогеохімічної лабораторії й експериментальної роботи по біогеохімії» [3, с. 31].

Перед початком Першої світової війни у Петербурзі В. І. Вернадський розпочав дослідження біологічної хімії. Це відбулося приблизно в один час з В. Гольдшмідтом в Норвегії та О. Нігті в Швейцарії.

Новим змістом завдяки Володимиру Івановичу наповнилася в цей період також геохімія — наука, яка вивчає зміни стану хімічних елементів у різноманітних процесах, які проходять на поверхні Землі, а також закони концентрації і поширення цих елементів. Свої перші наукові результати в цій сфері В. І. Вернадський опублікував у 1912 р., а найбільш масштабна робота із цих питань була видана вченим у 1924 р. у Парижі під час його 4-х річного відрядження у Францію (перевидана у Москві в 1927 р.). У цій праці особлива увага приділена геохімії сірководню, що дало початок дослідженням В. І. Вернадського в галузі біогеохімії.

Програма досліджень по біогеохімії В. І. Вернадським була розроблена ще в 1923 р., а у 1926 р. в Петербурзі ним було створено Відділ живої речовини Комісії по вивченню природничо-виробничих сил Росії (КПВС), який у 1928 р. реорганізовано у самостійну Біохімічну лабораторію, яку і очолив академік.

Діяльність цієї лабораторії була спрямована на вивчення хімічного складу деяких видів тварин, рослин та окремих біоценозів. Для цього були розроблені методи спектрального кількісного аналізу живої речовини, які давали змогу визначити концентрацію тих хімічних елементів, які раніше в тканинах не були знайдені. Така діяльність біохімічної лабораторії знайшла своє практичне використання в медицині та сільському господарстві.

Науково-дослідна робота біохімічної лабораторії тривала до початку Другої світової війни, а після її закінчення на основі лабораторії та з ініціативи В. І. Вернадського був створений Інститут геохімії і аналітичної хімії. В нарисах геохімії В. І. Вернадський подає детальний опис геохімії урану, торію та гелію.

Вивчаючи біохімічні процеси, вчений об'єктивно і неминуче прийшов до свого головного дослідження — живої оболонки Землі [11, с. 10−11].

Заснована В. І. Вернадським біогеохімія, крім теоретичного, має і практичне значення, її використовують для прогнозування й пошуків родовищ руд та копалин, необхідних для промисловості, розв’язання екологічних проблем, розвитку сільського господарства, багатьох галузей медицини. Фундаментальні здобутки цієї науки використовуються при вирішенні актуальних завдань мінералогії, агрохімії, ґрунтознавства, фізіології рослин, біохімії, геоботаніки [5, с. 27].

Біосфера. Вперше цей термін був використаний Ж. Б. Ламарком у 1802 р. у праці «Гідрогеологія». Зважаючи на те, що біосфера є надзвичайно складною глобальною системою, В. І. Вернадський описував її як особливу оболонку Землі, яку охоплюють живі організми: зовнішній шар поверхні планети, який відмежовує її від космічного середовища, а також земної кори. Ця оболонка складається із трьох геосфер: твердої (кора вивітрювання), рідкої (гідросфери) та газоподібної (тропоі стратосфера).

Жива речовина за В. І. Вернадським — це сукупність всіх живих організмів, якими вона заселена. Ці організми перебувають у постійному зв’язку: між ними відбувається речовинний та енергетичний обмін. Товщина біосфери — кільканадцять кілометрів. У 1926 р. у праці «Область жизни» В. І. Вернадський описав, що об'єм біосфери рівномірно насичений життям. Лише у місці стику атмосфери з літосферою та у верхніх шарах гідросфери є тонкий прошарок біосфери; таку частину він назвав «плівкою життя».

Рух живих організмів у просторі й часі триває неухильно й незмінно, впродовж мільярдів років без перерви, і є формою проникнення енергії сонячного променя в нашу планету та її поширення земною поверхнею. Людина, як частина живої речовини, не може існувати поза межами біосферного середовища, тому повинна сприяти збереженню цієї оболонки [4, с. 13−14].

У тому ж році В. І. Вернадський опублікував книгу «Біосфера», і потім майже 20 років продовжував висвітлювати окремі її характеристики в інших працях. Сукупність цих публікацій було видано у 1965 р, а в 1978 р. була видана книга «Жива речовина», в якій були зібрані неопубліковані роздуми вченого з проблеми існування живої речовини. У праці «Біосфера» В. І. Вернадський обчислив масу на той момент живих організмів, включаючи людей, і вказав величину від тисячі до десяти тисяч триліонів тонн. Також вчений встановив енергетичний баланс планет Сонячної системи та величину теплової і електромагнітної енергії, яку отримує Земля від Сонця. Її показник сягає 170*1012 кВт/год.

Окрім цього, В. І. Вернадський також визначив закономірності розмноження різноманітних груп організмів і енергію живої речовини. Багато уваги у своїх працях про біосферу вчений приділяв зеленій речовині рослин (хлорофілу) та процесу фотосинтезу. В.І. Вернадський вважав, що осадові шари земної кори являють собою залишки минулих біосфер, і навіть гранітно-гнейсовий шар сформувався внаслідок переплавлення руд, які колись утворилися під впливом живої речовини; багато уваги у своїх публікаціях він також приділяв і розповсюдженню хімічних елементів у біосфері [11, с. 12−13].

Але зважаючи на те, що ані жива речовина загалом, ані людина зокрема поза межами біосферного середовища існувати не можуть, можемо стверджувати, що перший прикладний постулат учення В. І. Вернадського про біосферу зосереджує увагу на тому, що основним завданням сучасної цивілізації має бути охорона біосфери, припинення її антропогенної деградації, збереження хоча б сьогоднішнього її стану та рівня організованості, від яких залежить майбутнє і Природи, і майбутнє всього людства. Але, на жаль, ця істина ще не зовсім усвідомлена людьми. І наше загрозливе, зокрема, екологічне сьогодення — тому яскраве свідчення…

Ноосфера. Вивчаючи живу оболонку Землі - біосферу, В. І. Вернадський зробив фундаментальне відкриття, описавши особливий стан оболонки — сферу розуму. Ноосферою він переконливо вважав той етап еволюції біосфери, на якому людський розум та керована ним праця проявилися могутньою геологічною силою.

Його вчення полягає в тому, що поява на Землі людини започаткувала якісно новий етап в еволюції планети.

Активність людини багаторазово прискорює всі еволюційні процеси, темпи яких швидко зростають з розвитком продуктивних сил, зростанням технічної озброєності цивілізації. Але подальший неконтрольований, некерований розвиток людської діяльності таїть у собі небезпеки, які важко передбачити. Саме тому (і це об'єктивно зумовлено) повинен наступити час, коли подальшу еволюцію планети, а отже і людського суспільства, повинен буде спрямовувати Розум. Біосфера поступово перетворюватиметься на сферу Розуму. А тому визначальною ідеєю вчення В. І. Вернадського про ноосферу є обґрунтування єдності людства й біосфери.

«Стоячи на цьому переломі, охоплюючи поглядом прийдешнє майбутнє, ми повинні бути щасливі, що нам судилося це пережити, і у створенні такого майбутнього брати участь.» [9, с. 255].

Звичайно ж, майбутнє людства буде пов’язане з відкриттям принципово нових джерел енергії. Вчений застерігав, що наукові досягнення в небачених раніше масштабах використовуватимуться у військовій справі, а тому всіх закликав не допустити самознищення, покласти край нинішнім та майбутнім війнам. Отже, очевидною передумовою існування ноосфери є виключення війни з життя людської спільноти.

Як своєрідний відгук на тодішній поклик генія сьогодні цілком обґрунтовано звучать застереження про те, що в наш час виникла не зброя масового знищення, а знання масової руйнації, хоча самі по собі, як відомо, знання не бувають ні добрими, ні злими. Такими їх робить людина. Це вона — автор активного та, на жаль, в багатьох випадках згубного втручання в природні процеси, які вже спровокували загрозливі зміни біосфери. Зазначимо, людина поки що створила таку ноосферу, яка, на відміну від біосфери, майже не має стабільних та дієвих власних контрольних механізмів…

Нині вкрай важливим та необхідним є саме духовне оздоровлення ноосфери, заміна парадигми цінностей сучасного суспільства, бо вперше в історії біологічний вид став небезпечний як для самого себе, так і для всього живого на планеті, адже розум і діяльність людини, її наукове мислення вже стали визначальним фактором розвитку та потужною силою. Але якою? [6, с. 18−19]. мінералогічний вернадський біосфера гуманіст Радіогеологія. В. І. Вернадський одним із перших серед своїх сучасників почав замислюватися про практичну цінність атомної енергії. Так, у 1922 р., по ініціативі В. І. Вернадського в Петрограді був організований Державний радієвий інститут, який учений очолював до 1939 р. Основна діяльність інституту була спрямована на вивчення атомної енергії.

У 1927 р. академік виступив з доповіддю на XVII сесії Міжнародного геологічного конгресу в Москві «О значении радиогеологии для современной геологии». В Радієвому інституті почав працювати перший в Радянському Союзі циклотрон. У тому ж 1922 році Вернадський видав збірку своїх нарисів і промов, а у вступному слові до нього писав про наближення часу оволодіння людиною атомної енергії. Але «чи зуміє людина скористатися цією силою, спрямувати її на добро, а не на самознищення? — запитував Вернадський. Чи доріс він до вміння використовувати цю силу, яку неминуче повинна дати йому наука?» [1, с. 2].

Радієвим інститутом було покладено початок у СРСР справі вивчення абсолютного віку гірських порід та мінералів, оскільки ще П'єр Кюрі в 1902 р. встановив, що процес радіоактивного розпаду відбувається закономірно в часі, а тому може стати еталоном часу.

На початку Другої світової війни В. І. Вернадський звернувся в Президію Академії наук із запискою, де окреслив необхідність дослідження фізики і техніки використання енергії радіоактивного розпаду атомного ядра. В результаті в країні почали створювати лабораторії, які зайнялись вивченням цих проблем, і в результаті у 1949 р. Радянський Союз отримав керовану атомну енергію та ядерну зброю. І те, що в теперішній час атомна енергія використовується не лише в мирних цілях, значення цих наукових до сліджень не викликають сумніву [11, с. 10].

Окрім вищезгаданих наук природознавчого циклу, В. І. Вернадський активно цікавився і гуманітарними науками та філософськими ідеями. Особливе місце він приділяв історії науки та освіти.

Вчений опублікував низку статей, де розглянув питання розвитку науки та вищої освіти: «Про причини університетської реформи» (1901), «До питання про університет Шанявського» (1908), «Про Ломоносовський інститут при імператорській Академії наук» (1911), «Наука і проект університетського статуту О. М. Шварца» (1908), «Вища школа і наукові організації» (1913), «Завдання вищої освіти в наш час», «Війна і прогрес науки», «Завдання науки у зв’язку з державною політикою в Росії» (1917), «Про державну мережу дослідницьких інститутів» (1917) та ін. Його концептуальна модель розвитку науки була реалізована під час створення Української академії наук як цілісної системи дослідницьких національних установ, покликаних всебічно розвивати наукові напрями [5, с. 51−52].

Отже, з наведених вище історичних фактів є очевидним, що основними напрямами наукових досліджень В. І. Вернадського були мінералогія, геохімія та біогеохімія, а також біосфера, ноосфера та радіогеологія. У всіх цих дисциплінах вчений каталізував фундаментальні проривні ідеї, досяг видатних успіхів та сприяв розвитку цих наук.

На останньому хочемо наголосити особливо, адже такі люди, як В. Вернадський, що можуть не лише до сліджувати, відкривати, але й успішно запроваджувати в життя своє дітище, організовувати цілі інституції, запроваджувати ефективні та дієві механізми, народжуються раз на століття. Дійсно, цілий ряд наукових закладів, дослідних лабораторій та навіть Академію наук організував саме він, наш славетний земляк В. І. Вернадський.

Ідеї В. І. Вернадського ґрунтувалися на засадах передових світових тенденцій в розвитку наукового знання. Більшість його наукових постулатів випереджало свій час. За власні досягнення в науці В. І. Вернадський отримав визнання серед вітчизняних й іноземних колег.

Про це свідчить той факт, що його було обрано академіком багатьох наукових інституцій: Імператорської академії наук, Академії наук України, Академії наук СРСР, Паризької академії наук, Чехословацької академії наук, почесним членом Британської Асоціації наук, дійсним членом Українського наукового Товариства, Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, Полтавської «Просвіти» тощо.

В останні роки свого славетного шляху вчений пророче писав: «В наш час межі окремої науки, на які розпадається наукове знання, не можуть точно визначити сферу наукової думки дослідника, точно охарактеризувати його наукову роботу. Проблеми, якими він займається, все частіше не вкладаються в межі окремої, визначеної, сформованої науки. Ми спеціалізуємося не за науками, а за проблемами. Наукова думка вченого нашого часу з небувалим раніше успіхом та силою заглиблюється в нові сфери величезного знання, що не існували раніше.» [2, с. 53].

Сьогодні ми всі свідки: його пророцтва збуваються.

Список використаних джерел

• 1. Вернадский В. И. Очерки и речи. — Пг: Науч. хим.-тех. издво, 1922. — Вып.1. — 159 с.
• 2. Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. — С.118. Електронне видання. — Розд. 4. п. 94.
• 3. Вергунов В. А. Історія української науки на межі тисячоліть: зб. наук. пр. / Вергунов В. А.; Дніпропетр. нац. ун-т, Держ. наук. с.-г. б-ка Укр. акад. аграр. наук, АН Вищої шк. України; відп. ред.
• 4. О. Я. Пилипчук. — 2006. — Вип.26. — С.25−52.
• 5. Голубець М. А. Кілька постулатів академіка В. І. Вернадського як заповіт всесвітньому людству на ХХІ століття (з погляду еколога) / М. А. Голубець // Вісник Національної академії наук України. — К., 2012. — Вип.10. — С.12−25.
• 6. Загородній А. Г. В. І. Вернадський — вчений, мислитель, організатор науки / А. Г Загородній, С. В. Волков, О. С. Онищенко, В. М. Шестопалов // Володимир Іванович Вернадський і Україна. Т.1, кн.1: Володимир Іванович Вернадський. Науково-організаційна діяльність (1918;1921) / НАН України, Коміс. НАН України з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Нац. б-ка України імені В. І. Вернадського, Ін-т історії України; уклад.: О. С. Онищенко, Л. А. Дубровіна, С. М. Кіржаєв [та ін.]. — К., 2011. — С.21−122.
• 7. Кириленко І. Г Глобалізація Ноосфери & Перспективи України / Іван Кириленко. — Вінниця: «Нілан-ЛТД», 2014. — 464 с.
• 8. Личков Б. Л. Научные идеи и творчество последних лет жизни В. И. Вернадского // Воспоминания о В. И. Вернадском. — М.: Изд-во АН СССР, 1963. — С.124−151
• 9. Леонова Л. С. «Я не могу уйти в одну науку…». Общественнополитические взгляды В. И. Вернадского / Л. С. Леонова. — СанктПетербург: Алтейя, 2000. — 400 с.
• 10. Пространство и время в неживой и живой природе // Вернадский В. И. Философские мысли натуралиста. — М.: Наука, 1988. — С.210−381.
• 11. Страницы автобиографии В. И. Вернадского. — М.: Наука, 1981. — 349 с.
• 12. Яншин А. Л., Яншина Ф. Т. Значение научного наследия В. И. Вернадского для современности // Научное и социальное значение деятельности В. И. Вернадского: Сбор. науч. тр. / Под ред. акад. А. Л. Яншина. — Л.: Наука, 1989. — 416 с.

Анотація

Становлення особистості В.І. Вернадського як великого вченого та основні напрями його наукових досліджень. Чернова Н. Ф., аспірантка, Національна наукова сільськогосподарська бібліотека НААН (Україна, Київ) Круті та суворі повороти історії, радикальні та чутливі трансформації час від часу випробовують на міць суспільства, нації, народи і цілі держави, об'єктивно змушуючи їх звертатися в пошуках істини до своїх вікопомних витоків. Україна у цьому відношенні не просто не виняток, а в епіцентрі світових драматичних процесів.

Отже, запропонована динаміка дослідження про становлення особистості В. І. Вернадського, як великого вченого, що однозначно відбувався і в першу чергу на українських теренах — яскраве свідчення того, що ми на правильному шляху, нам є ким пишатися і кому наслідувати.

Ключові слова: українське середовище, запрограмованість, єдність біосфери і людства, проривними, революційними науковими відкриттями, масштаби природних геологічних явищ, розум, пророцтва.