Лікування. 
Епілепсія. 
Етіологія і патогенез. 
Класифікація. 
Епілептичні психози. 
Зміни особистості у хворих на епілепсію

Оскільки напади, як правило, виникають у відсутності лікаря, слід проінструктувати звичайно оточуючих хворого людей про необхідні міри першої допомоги при епілептичному нападі. Сам по собі напад не є небезпечним щодо життя або тривалих перспектив здоров’я хворого. Слід розпустити стісняючи одежу, галстук, слідкувати, щоби хворий не травмував себе. Не слід старатись відкрити рот або щось в нього покласти. Такі дії можуть травмувати порожнину рота, поламати зуби. Тим більше не слід стримувати хворого, лити на нього воду, робити штучне дихання. При наявності зубного протезу його слід вийняти. По завершенню нападу слід переконатись у відсутності травм і заспокоїти хворого.

При наявності психомоторного нападу або сутінкового розладу свідомості не має сенсу утримувати хворого або намагатись до нього звернутись. Слід спостерігати, щоби він не поранив себе. При збудженні оптимальним є введення тизерцину 1 — 3 мілілітри 2,5% розчину дом’язево.

Специфічне протиепілептичне лікування триває 3−5 років після останнього нападу. В такому випадку, а також коли лікування почалось своєчасно успіх його буде наближеним до 70% випадків. Реально на даний час препаратом першого вибору при фокальних нападах буде карбамазепін, а при генералізованих вальпроат, зокрема депакін. Ці препарати слід застосовувати, починаючи з мінімальних переносимих доз і поступово нарощувати їх до середньотерапевтичних, якими є приблизно 20 міліграм на кілограм ваги тіла хворого на добу. Основними протипоказами для застосування карбамазепіна є атріовентрикулярна блокада, а для вальпроата — захворювання печінки, а також порушення згортання крові.

Лікування епілептичного статусу. Під епілептичним статусом розуміють напад, який триває більше ЗО хвилин, або повторні напади, між якими до хворого не повертається свідомість. При лікуванні треба виходити хоча би з попереднього уявлення про причину його розвитку: найчастіше це порушення режиму прийому антиконвульсантів. В такому випадку призначені антиконвульсанти, які постійно приймав хворий вводяться в зонд або довенно. Відразу же застосовується діазепам 2−4 мілілітра 0,5% розчину довенно. Замість діазепаму можно застосувати клоназепам 1−2 міліграма свіжовиготовленого розчину з повторним введенням до 4х раз. Оскільки діазепам і клоназепам мають короткий термін протиепілептичної дії, його слід застосовувати з тривало діючим препаратом фенітоіном в дозі 15−18 міліграм на кілограм ваги тіла. Альтернативним засобом при відсутності ін'єкційного фенітоїну і продовженням нападів є застосування дом’язево 1 граму тіопенталу — натрію, гексеналу, або 1−2 мілілітру оксибутірату натрію довенно.

Одночасно з протисудомною терапією проводяться діагностичні дослідження на встановлення етіології статусу, проводиться контроль кардіо — респіраторних функцій, протигіпоксична терапія (кісень, глюкоза, тіамін), корекція кислотнолужного стану і, при наявності, внутрічерепної гіпертензії. Якщо напади не припиняються, хворий переводиться на керований наркоз тіопенталом натрію або гексеналом з міорелаксантами і штучною вентиляцією легень. Ці препарати долають епілептичний статус в 1 — 2 стадії хірургічного наркозу. Про його необхідну глибину свідчить виражене звуження зіниць, пригнічення кореальних рефлексів, припинення «плаваючих рухів очних яблук». Мета наркозу — зникнення епілептичної активності на ЕЕГ.