Голод 1932-1933 рр. на Поділлі: передумови, хід та наслідки

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Курсова робота

Голод 1932−1933 рр. на Поділлі: передумови, хід та наслідки

Зміст

Вступ

Розділ І. Передумови та причини голодомору 1932−1933 рр. на Поділлі

Розділ ІІ. Голодомор на Поділлі

2.1 Голодомор за архівними документами

2.2 Голодомор на Поділлі за свідченнями очевидців

2.3 Документи ДПУ як джерело вивчення голоду 30-х років на Поділлі

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Двадцяте століття закарбувалось у долі українського народу, в тому числі населення Вінниччини, численними трагедіями: братовбивча громадянська та криваво-руйнівні Перша і Друга світові війни, спустошливі іноземні інтервенції, голод 1921−1926 та 1946−1947 рр., сталінські репресії, Чорнобильська катастрофа…

Однак з-поміж них особливим трагізмом виділяється голодомор 1932−1933 років. Для українців він за своїми масштабами і сутністю рівнозначний єврейському Холокосту чи вірменській різанині 1915 р. Промовиста деталь: від голоду 1932−1933 рр. загинуло вінничан навіть більше, ніж під час віроломної гітлерівської навали. Зіставимо хоч би такі факти: як повідують «Зведені дані про смертність населення по 16 районах Вінницької області», у 1932−1933 рр. тут померло 350 404 чол. (Про решту 53 райони «Зведені дані…» інформації не містять; тому загальнообласний показник значно вищий, хоча, зрозуміло, далеко не всі смерті були наслідком голоду). У той же час до «Книги пам’яті» сучасної Вінниччини занесено 173 400 персоналій тих, хто поліг у битві з німецько-фашистськими окупантами. Щоправда, тут не враховано імен цивільних громадян області, які загинули під час проходження фронтів Великої Вітчизняної війни через Вінниччину, вінничан-жертв масових єврейських розстрілів, бранців, замучених на каторжних роботах у Німеччині…

Та про голодний апокаліпсис широка громадськість довідалася порівняно недавно, адже сам факт голодомору ретельно і свідомо замовчувався. Ставитися до масової голодної смерті як неіснуючого явища розпорядився ще Й.В. Сталін, лицемірство котрого не знало меж. Як пригадував один із колишніх лідерів республіки Р. Терехов, якого в січні 1933 р. звільнили з посади секретаря ЦК КП (б)У, інформацію про голод вождь зустрів вкрай недоброзичливо: «Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор, -- гнівався він. -- Виявляється, що ви добрий розповідач -- вигадали таку казку про голод, думаєте нас залякати, але не вийде! Чи не краще вам залишити пости секретаря обкому і ЦК КП (б)У і піти працювати до Спілки письменників -- будете казки писати, а дурні будуть читати…».

Майже шість десятиліть знадобилося для того, щоб Україна вийшла із стану заціпеніння, порушила ганебне табу мовчання. Лише 26 січня 1990 р. керівний орган Компартії України -- її Центральний Комітет -- у постанові «Про голод 1932−1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів», нарешті, зробив те, чого народ чекав від нього стільки часу, -- відмежувався від злочинної сталінської політики, засудив її провідників.

«ЦК Компартії України постановляє, -- говорилося в згаданому документі, -- визнати, що голод 1932−1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства. Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хлібозаготівель. Рішуче відмежуватись від насильницьких, репресивних методів вирішення проблем суспільного розвитку».

Лише тепер історики почали вивчати розсекречені архіви, друкувати науково-популярні статті, книги, збірники документів та матеріалів.

Насамперед на межі ХХ-ХХІ ст. створена чимала література про трагічну долю селян у роки колективізації сільського господарства на Поділлі, які стали предтечею голодомору. Мовою вилучених з архівів колишніх секретних документів і матеріалів, свідчень сучасників подій та аналітичних узагальнень зібраних історичних фактів об'єктивно відображені дійсне становище селян, примусові й репресивні заходи офіційної влади щодо них та форми їх непокори, протесту й боротьби проти насилля у монографіях і книгах відомих учених подолян І.Г. Шульги «Людомор на Поділлі» (К., 1993), «Гірка правда: Нариси з історії подільського селянства 1920−1933 рр.» (Вінниця, 1997), П. С. Григорчука «Розкуркулення селянства в період насильницької колективізації сільського господарства» (Вінниця, 1992), В. Васильєва і Л. Віоли «Колективізація і селянський опір в Україні. (листопад 1929 -- березень 1930 рр.)» (Вінниця, 1997), І.В. Рибака та А. Ю. Матвеева «Трагічний перелом: Колективізація і розкуркулення на Поділлі та Південно-Східній Волині» (Кам'янець-Подільський, 2001), С. Д. Гальчака «Білі плями» скорботи: причини голодомору 1932−33 рр. та голоду 1946--1947 років на Поділлі" (Вінниця, 1999).

Створено значну кількість документальних збірників, наукової і науково-популярної літератури про період голодомору 1932--1933 рр. на Поділлі. Важливим досягненням української історичної та археографічної науки у висвітленні історичної правди про людомор у всіх регіонах України, в тому числі й на Поділлі, стало упорядкування й видання десятків документальних збірників. Серед них значимістю вміщених архівних матеріалів та освідчень учасників трагічних подій відзначаються книги «Голод 1932--1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів» (1990), «33-й: Голод. Народна книга-меморіал» (1991), в якій упорядники Л. Коваленко та В. Маняк вмістили тисячу свідчень очевидців, у тому числі понад сотню і десятки документів з розсекречених архівів Вінниччини з власними і коментарями вченого-історика І.Г. Шульги, «Колективізація і голод на Україні: 1929--1933» та ін.

Особливо активно попрацювали над створенням документальних видань на Поділлі місцеві археографи, історики й краєзнавці. В 1993 році побачила світ книга свідчень «Голодомор на Поділлі, яку упорядкував В. П. Мацько, в 1998 році вийшли ще одне таке видання „Голод 1933 року на Поділлі: Спогади очевидців“ та збірка документів „Голод 1932--1933, 1946--1947. Вінницька область“, у 2001 році книга за матеріалами Державного архіву Хмельницької області „Чорна дошка“ України (події 30-х рр.)». Невеликі добірки документів з архівів та свідчення учасників голодомору на Поділлі вмістили в 1990--2003 рр. практично усі місцеві часописи Вінницької і Хмельницької областей.

Таким чином, у 90-ті роки ХХ -- на початку XXI ст. в Україні і, зокрема на Поділлі, був створений величезний опублікований джерелознавчий архів, без якого сьогодні не можуть обійтися дослідники голодомору й всі ті, кого цікавить цей злочин проти українського народу. Проте в державних архівах України, в тому числі подільських областей, зберігаються ще тисячі документів, які очікують дослідників і свого часу опублікування.

Водночас учені, архівісти і краєзнавці наполегливо працюють над створенням дослідницьких праць з історії голодомору 1930-х років (монографій, книг, статей), які повною мірою синтезували, узагальнювали й аналізували б трагічні події з позиції об'єктивізму та правди. Значним здобутком в історіографії даного періоду стали загальні наукові видання про голодомор в Україні з використанням джерел і матеріалів про Поділля, які створили Р. Конквест («Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор»), С. В. Кульчицький («Ціна «великого перелому»), О. М. Веселова, В.І. Марочко, О. М. Мовчан («Голодомори в Україні. 1921--1923, 1932--1933, 1946--1947») та ін.

Ці видання стали поштовхом для створення міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових конференцій, симпозіумів, до видання на місцях книг та публікацій про трагічні події початку 1930-х років. До цього процесу залучилася значна когорта місцевих учених і краєзнавців зокрема, на Вінниччині І.Г. Шульга, П. С. Григорчук, Р. Ю. Подкур, в. Ю Васильєв, С. Д. Гальчак, В.І. Петренко, Ф. А. Винокурова, Л.Р. Кароєва В. П. Новосад, В. П. Вовкодав, І.А. Лановий, О. М. Воронцов та чимало інших, на Хмельниччині -- С. В. Маркова, О. М. Завальнюк, І.А. Стасюк І.В. Рибак, А. Ю. Матвеев, В. А. Нестеренко, П. Я. Слободянюк, Ю. В. Телячий, Я. Д. Козельський, В. С. Прокопчук, М.І. Красуцький тощо. Зокрема, за ініціативою О. М. Завальнюка, М.Г. Філінюка, І.В. Рибака (Кам'янець-Подільський педінститут, нині державний університет) та інших науковців у м. Хмельницькому була проведена у червні 1993 року Всеукраїнська наукова конференція з нагоди 60-річчя голодомору «Голод 1932--1933 рр. на Хмельниччині: причини, наслідки, уроки» і видано під такою ж назвою науковий збірник матеріалів форуму. На той час це був перший масовий науковий захід на Поділлі з нагоди голодомору, який виявив і згуртував однодумців з дослідження цього злочину проти народу. Вже тоді на конференції відкрито йшла мова не просто про великий голод, а як про явище голодомору і геноциду. На жаль, на початку XXI ст., у 70-ту річницю цієї трагедії, ще знаходяться вчені і громадяни в Україні та в ряді держав за рубежем, які не визнають факту голодомору в нашій країні в 1932--1933 рр.

Важливою подією у науковому та суспільному житті Поділля став вихід у світ ряду монографій про голодомор у цьому регіоні. Пер такі видання здійснив у 1993 році професор Вінницького державного педінституту І.Г. Шульга під назвою «Людомор на Поділлі: До 60-річчя голодомору» та «Голод на Поділлі». У цих монографіях з повнотою використані розсекречені матеріали Вінницького та інших держав архівів і свідчення постраждалих від голоду селян. Проте у цих дослідженнях головна увага звернута на розгляд подій голодомору території Вінниччини. В свою чергу, більшу увагу у висвітленні трагедії на Хмельниччині приділила у підготовленій і успішно захищеній у квітні 2002 року кандидатській дисертації «Голодомор 1932--1933 рр. на Поділлі та у виданій у 2003 році однойменній науковій монографії С Маркова з м. Хмельницького. Тут використано головний масив документів ДАХмО. За її ініціативою на базі Хмельницького інституту МАУП 5 листопада 2003 року відбулася Всеукраїнська наукова конференція «Трагічні події 30-х років як засіб формування тоталітарної системи в Україні (у зв’язку із 70-ми роковинами голодомору в Україні)». Водночас такого напряму наукова конференція відбулася у м. Вінниці з ініціативи місцевого педагогічного університету, облдержархіву та інших організацій і установ. Виступи на цих форумах про події голодомору на Поділлі значно розширили наші знання про людську трагедію.

Вагомий фактичний матеріал та його наукове осмислення про голодомор у подільських областях зосереджені в численних інших публікаціях, які здійснили С. Д. Гальчак («Білі плями» скорботи" й ін.), В.І. Петренко («Трагедія українського селянства», «Червоний мор» та ін.), О. Малюта («Голодомор на Поділлі як форма репресій щодо українського народу»), О. М. Завальнюк («1932--1933 рр. на Хмельниччині (До 60-річчя голодомору)», «Голодомор 1932--1933 рр. -- геноцид проти українського селянства (на матеріалах Поділля)»), С. В. Маркова («Населені пункти Кам’янеччини в період голодомору 1932--1933 рр. «, «Під грифом «таємно». Голод 1932--1933 рр. на Поділлі за документами Державного архіву Хмельницької області» та ін.), О. М. Воронцов і А. В. Кичак («Подільські діти 1933-го року») та чимало інших.

Загалом, як свідчить новітній бібліографічний покажчик джерел і літератури «Трагедія голодомору на Вінниччині 1932--1933 рр. «, в ньому відзначено 695 назв книг, наукових збірників, статей та інших публікацій про лихоліття в цьому краї. Якщо ж додати майже стільки таких назв про Хмельниччину, то загальний список джерел і літератури про голодомор на Поділлі складатиме понад 1100 найменувань. Отже, за період 1390--2003 років створена своєрідна розгорнута і детальна енциклопедія голодомору на Поділлі, в якій вписано і реабілітовано чимало імен постраждалих від цієї трагедії.

Для повного висвітлення проблеми в історичних джерелах потрібна не одна тисяча документальних свідчень. Без них не може бути правдивої розповіді і про винуватців трагедії на місцях, і про масштаби і наслідки голоду та його вплив на політичне, господарське, демографічне та духовно-релігійне життя народу. Особливо важливо показати регіональні особливості голодомору, вплив на людей місцевих обставин. Голодомор 1932−1933 рр. на Поділлі - важлива трагічна сторінка української історії, яка вимагає поглибленого наукового вивчення не лише для показу реальної картини подій минулого, а й для застереження повторення помилок у майбутньому.

Цим, власне, і зумовлена актуальність даного дослідження.

Предмет дослідження — істотні зміни в Україні після відмови від непу та при переході до концепції планової економіки, запровадження якої призвело до голоду 1932−1933 рр. на Поділлі.

Об'єкт дослідження — голод 1932−1933 рр. на Поділлі: передумови, хід та наслідки.

Мета роботи: на основі дослідження нових документів і матеріалів розкрити узагальнюючу картину причин, суті та наслідків голодомору 1932−1933 рр. на Поділлі в контексті подій в Україні цього періоду.

Територіальні рамки дослідження охоплюють історико-географічний регіон України — Поділля. Подільська губернія на початку ХХ ст. складалась із 12 повітів. 1919 р. центром губернії стає м. Вінниця. У відповідності зі змінами адміністративного устрою краю (1919, 1922, 1923, 1925, 1932, 1937 років) змінювалися його кордони. Ті землі, що постійно перебували у складі Подільської губернії, утворили її «ядро,» центральні регіони сучасних Вінницької та Хмельницької областей. Тому в роботі увага зосереджена саме на цих територіях. Це — Вінницький, Могилів-Подільський, Тульчинський, Кам’янець-Подільський округи за адміністративно-територіальним поділом 1925 р., які в 1932 р. були розділені на 71 район.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період кінця 20-х — початку 30-х років ХХ ст., коли уряд СРСР відмовився від політики непу і перейшов до реалізації концепції планової економіки через індустріалізацію промисловості, примусове об'єднання власності селян у колективні господарства, експропріацію («розкуркулення») найзаможніших селянських господарств, примусову продрозкладку, яка призвела до голоду 1932−1933 рр. в Україні та на Поділлі зокрема.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ І. Передумови та причини голодомору 1932−1933 рр. на Поділлі

Голодомор 1932--1933 рр. за своїми масштабами і сутністю рівнозначний єврейському холокосту чи вірменській різанині 1915 р. Це -- справді національна трагедія українського народу. Досить сказати, що на Вінниччині тоді померло від голоду людей більше, ніж під час гітлерівської окупації.

Якщо говорити про його причини, то слід відразу відкинути посилання на несприятливі погодні умови. Хоч 1933 р. справді виявився надміру дощовим, а літо на Поділлі -- пізнім і прохолодним, що, безумовно, не могло не позначитись на врожайності сільськогосподарських культур, але не кліматичний фактор виявився причиною соціальної біди. Бідою для українського народу обернулася політика тодішньої держави, волюнтаризм її вождя та лакейство і безхребетність його оточення.

Проте голодомор не був суто українським явищем. Його межі простягнулись з Молдавії на Україну, від Кубані і Дону -- до Поволжя, а звідти -- до Північного Казахстану. Скрутно жили також селяни Росії і та Білорусії (хоч і не голодували). Та й в різних регіонах України він проявився по-різному. У Західній Україні, що входила ще до складу держав-сусідів, його, наприклад, не було, в поліських районах -- прояви виявилися мінімальними.

Впадає у вічі, що лихо, в першу чергу, спіткало основні хлібосіючі регіони тодішнього СРСР. Це не було випадковістю. Адже саме на хлібові сфокусувалася тоді вся увага суспільства, саме він набув особливої ваги та значення, тим самим мимоволі породивши тут епіцентр біди, як це не парадоксально звучить.

Майбутній голодомор визрівав поступово, мав конкретні соціально-економічні та політичні передумови. Він не переріс би у невідворотне фатальне явище, якби не нехтування вищим політичним керівництвом країни активних законів розвитку суспільства, не підміна їх свавіллям, революційною нетерпимістю, хоч умови, в яких доводилося йому працювати, справді характеризувалися винятковою складністю, вимагали неординарних дій.

Найбільше сталінське керівництво боялося зовнішнього нападу. Світ визнавав СРСР демонстративно неохоче. Так, у березні 1926 р. за активного сприянні Англії і прихильного ставлення Франції було поновлено антирадянський польсько-румунський договір. 16 вересня 1926 р. італійська фашистський уряд Муссоліні підписав з Румунією договір про дружбу і співробітництво, а також так званий «бессарабський протокол» про гарантію румунських кордонів.

Серйозну загрозу становила сусідня Польща, що межувала з Поділлям. Незважаючи на свою економічну відсталість, вона мала другу за величиною армію в Європі, а її керівництво мріяло про створення «великої Польщі від моря до моря» (від Балтійського до Чорного).

Загроза нової інтервенції особливо зросла у зв’язку із загостренням, англо-радянських відносин у 1927 р. Антирадянські дії уряду Великобританії активно підтримувалися американцями, котрі посилено фінансували та озброювали Польщу й інші прикордонні з СРСР держави.

В тих умовах у сталінського керівництва зародилось відчуття необхідності термінових і радикальних заходів для відвернення існуючої загрози, порятунку революції та здійснення пов’язаних із нею сподівань.

А між тим, країна була економічно слабкою, відсталою. Щоб виробляти танки, літаки, іншу необхідну зброю для захисту, потрібні було її індустріалізувати. Причому, у найкоротші строки. Будь-якою ціною. Такий підхід (досягнення мети будь-якою ціною) виявився одним із наріжних каменів майбутнього голодомору.

Найголовнішу мету -- план форсованого розвитку промисловості як основи майбутньої могутності країни було проголошено на XIV з'їзді ВКП (б) в грудні 1925 року.

Конкретні обсяги середньорічного приросту промислової продукти мали становити 16%. На 1929/30 господарський рік були продиктовані взагалі запаморочливі показники зростання -- 32% в цілому і 46% -- для важкої індустрії. І хоч життя незабаром продемонструвало їх нереальність та все ж завдяки неймовірним зусиллям радянських людей вдалося досягти високих темпів промислового розвитку. В Україні було збудовано понад 400 промислових підприємств. Деякі з них були гігантських масштабів. Зведений у 1932 р. Дніпрогес виявився найбільшою гідроелектростанцією в Європі. Найбільшими в своїх категоріях були також новий металургійний комбінат у Запоріжжі й тракторний завод У Харкові. В Донецько-Криворізькому басейні споруджувалось стільки нових заводів, що весь район виглядав як одна величезна будова.

На Вінниччині у 30-х роках були споруджені найбільший на той час в області Гніванський цукровий завод, Барський машинобудівний, Могилів-Подільські трикотажна та швейна фабрики, консервний, олійний, миловарний заводи, Вінницький м’ясокомбінат, мотороремонтний завод, паротурбінна електростанція, швейна фабрика ім. Володарського. Реконструйовано десятки підприємств, в тому числі Вінницький суперфосфатний завод, Турбівський, Бродецький, Томашпільський цукрозаводи та інші.

Зрозуміло, що для цього потрібні були неабиякі зусилля і кошти. Стосовно «мобілізації всіх сил» у сталінського режиму особливих проблем не виникало. А от коштів катастрофічно не вистачало. Сподіватись на якісь солідні зарубіжні інвестиції чи позики не доводилось. Тому розраховувати необхідно було лише на власні ресурси.

Вихід із становища Сталін та його оточення знайшли у безмірній експлуатації сільськогосподарського сектору економіки, вірніше, у цілеспрямованому систематичному пограбуванні власного селянства, хоч гасла революції проголошували рівність між ним і робітничим класом.

Одним із перших ударів по селянству стали так звані «ножниці цін», завищені податки. Суть механізму вилучення селянських коштів, зокрема, викладено У промові Й.В. Сталіна на липневому (1928 р.) пленумі ЦК ВКП (б):

«З селянством у нас стоїть справа в даному разі так: воно сплачує Державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості, -- це по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські продукти -- це, по-друге.

Це є додатковий податок на селянство в інтересах піднесення індустрії, яка обслуговує всю країну, в тому числі селянство. Це є щось подібне до «данини», щось подібне до надподатку"

На практиці це означало, що плуг коштував тоді від 20 до 40 пудів хліба, а Звичайні чоботи -- 6 і більше пудів. Середня ж врожайність зернових культур становила у 1925--1928 рр. пересічно 54 пуди з десятини. Однак отримані таким чином кошти не можна було використати для забезпечення великих закупок імпортної техніки, устаткування і промислових товарів. Для цього годилося лише золото (його обмежені запаси теж не вирішували проблеми) і валюта. Цією «валютою» став стрімко зростаючий експорт сировини. Особливо, зерна. Хліб перетворився у винятковий стратегічний продукт. Він був потрібний як на зовнішньому, так і внутрішньому ринках -- не лише як «розмінна монета» із зарубіжжям, але й як невід'ємний продукт харчування зростаючого населення міст (якщо до індустріалізації кожен п’ятий житель України жив у місті, то напередодні Другої світової війни -- кожен третій), як сировина для вітчизняної харчової та переробної промисловості. Без нього не могло існувати й село. Взяти ж хліб держава могла лише в головного його виробника -- селянина. У першу чергу, українського (подільського). Адже саме Україна була основною житницею СРСР. Так валовий збір зернових культур у 1922 р. тут становив 10,5, у 1923 р. -- 15, у 1924 р. -- 10,4, у 1925 р. -- 16,8, у 1926 р. -- 16,4, у 1927 р. -17,4 млн. тонн.

Проте не кожна селянська сім'я в Україні мала можливість вільно продавати свій хліб, оскільки його просто не вистачало для потреб самої сім'ї. Господарства, що мали до 3 десятин засіву, фактично не мали лишків. А таких господарств нараховувалося майже половина. Вони були натуральноспоживчими, тобто споживали те, що виробляли. Підвищення цін на промислові товари і низькі заготівельні ціни, що були у 2 рази меншими від ринкових, досить швидко призвели до втрати селянами матеріальної зацікавленості у реалізації хліба державним заготівельним органам. Виникла так звана криза хлібозаготівель.

У цій ситуації, щоб не зменшувати експортних поставок зерна за кордон, Сталін у значній мірі використав недоторканні стратегічні зернові запаси країни, які належало негайно поповнити. За таких умов потреба у зерні різко зросла. Перед Сталіним та його оточенням постало питання термінового пошуку нових форм і методів прискорення хлібозаготівель та збільшення зерновиробництва, а іншими словами -- приборкання селянина.

Сталінське керівництво вирішило не церемонитись із селянством. Вже в 1928 р. воно запровадило випробувану в часи громадянської війни продрозкладку, офіційно названою хлібозаготівельним планом.

Вона супроводжувалася репресивними заходами. За невиконання так званого «твердого завдання» (план вважався виконаним лише після того, якщо кожне село чи окреме господарство виконали особисте «тверде завдання») селян позбавляли власного помешкання, худоби, землі, реманенту, господарських будівель, зерна, засобів існування взагалі. За невиконання обсягів хлібозаготівель їх судили ніби кримінальних злочинців. Така система хлібозаготівель виснажувала кожне селянське господарство, викликала справжній переляк у селян, означала кінець непу, котрий відіграв позитивну роль у відродженні повоєнного села. Та, незважаючи на крайню суворість, у 1928 р. з України було вивезено лише 4,1 млн. т зерна, або ж четверту частину валового збору. Заготівлі показали, що навіть силоміць хліба не заготовити у 5,2 млн. селянських дворів. Селяни всіляко чинили опір (переважно пасивний). Вони почали ховати хліб на «чорний день». Розкладка пробуксовувала, а репресивні заходи дратували селян, створювали вибухову соціальну ситуацію.

І тоді було дано «зелене світло» колективізації. В її організаторів розрахунок був простим: ставши членом колгоспу, селянин тим самим втрачав свободу і перетворювався в найману силу, придатну для будь-яких маніпуляцій. До того ж забрати хліб у кількох десятків тисяч колгоспів швидше і легше, ніж у 5 млн. хазяїв.

В маси було кинуто гасло «шалених темпів колективізації». І подібні заклики відразу ж почали реалізовуватися. Якщо на 1 січня 1930 р. тільки 16,4% селянських господарств республіки було колективізовано, то уже на 1 березня 1930 р. їх стало 62,8% (на Поділлі, незважаючи на усі старання, цей процес загалом йшов дещо повільніше. Приблизно аналогічного показника -- 61,4% тут було досягнуто лише У 1932 р.). Ясна річ, за таких темпів ні про яку добровільність, врахування психології селянина-одноосібника і мови не могло бути.

Слід сказати, що у більшості вчорашніх селян-одноосібників, які стали колгоспниками, не існувало, та й не могло ще існувати психологічної переконаності у перевагах спільного господарювання. Вони справедливо вважали, що у цьому зацікавлена держава. Тому напередодні вступу до колгоспу різали худобу та коней.

Психологія одноосібника виявилася і в низькому рівні виробничої дисципліни, безвідповідальному ставленні до громадського майна та худоби, їх розкраданні, байдужості до всього, що перебувало за межами власного господарства. Це вело до зниження продуктивності праці, а, отже, і валового недобору хліба, тому не випадково стратегічна лінія на «насадження» колгоспів з самого початку враховувала необхідність різкого посилення ролі примусу.

Щоб змусити селянина дати згоду на вступ до колгоспу, потрібно було на конкретних прикладах показати, що стане з непокірними. Особливо наочною і повчальною у цьому плані мала стати доля заможних верств сільського населення, перш за все куркульства, котре не сприймало колективізації і за вказівкою Сталіна мало бути ліквідоване як клас.

Вже на 1 червня 1930 р. в республіці було розкуркулено 90 тис. господарств. Всього ж за роки колективізації за найскромнішими підрахунками було експропрійовано майно більше 200 тис. сімей українців. Розправляючись із «останнім експлуататорським класом», влада суттєво підривала продуктивні сили села, адже серед приречених на загибель та страждання на чужині було чимало найпрацелюбніших, найдосвідченіших, найздібніших хліборобів.

В той же час невпинно зростали обсяги хлібозаготівель. Розпочаті у січні 1928 р. за розверсткою, яка, власне, відтоді не відмінялася, вони досягли свого апогею у 1932--1933 рр. Причому хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р., після чого хліба в українському селі зовсім не залишилося. Слід також відмітити, що у селян і колгоспників, в одноосібників і в колективних господарствах забирали не лише зерно, а й іншу продукцію. Так в українське село прийшов жахливий голод, котрий супроводжувався надзвичайно високим рівнем смертності серед населення, спалахами епідемій, проявами масового жебрацтва і навіть трупоїдством та канібалізмом.

За підрахунками вінницького науковця І.Г. Шульги на Поділлі в 1932--1933 рр. померло 1 669 564 чоловіки. Підрахунки теперішніх дослідників (В.І. Петренко), виконані на основі аналізу документів центральних архівів столиці України, державних архівів Вінницької, Житомирської, Київської, Хмельницької, Черкаської областей, дають удвічі менший показник -- приблизно 800 тис. чол. Причому мова йде про загальну смертність: і від голодомору, і від нещасних випадків, і від хвороб, і по старості. Проте якщо навіть відкинути природну смертність, кількість жертв голодомору все одно вимірюється сотнями тисяч. Це -- жахливий показник!

Голод був багатонаціональним. Він шаленів як в українських, так і в польських селах, в єврейських містечках. Від нього гинули росіяни, євреї, поляки, вірмени, представники інших національностей, котрі жили в Україні, на Поділлі, але особливо українці. Він не рахувався ні з робітниками, ні з інтелігенцією. Проте найнещадніше косив селян-хліборобів -- основну масу населення тодішньої України (Поділля).

Влада ж, особливо центральна, залишалася «глухою» і «сліпою» до людських страждань, всі свої зусилля зосереджувала лише на одному -- безмірній заготівлі хліба будь-якою ціною.

16 липня 1932 р. у Москві було прийнято постанову про план хлібозаготівель. Україні визначався нереальний, надто завищений показник.

У телеграмі із союзної столиці категорично вимагалося: здачу в рахунок річних зернопоставок розпочати негайно. Республіка повинна була засипати в державні засіки: в липні -- 4,5 млн., в серпні -- 72,4 млн. пудів. Далі йшов розподіл по кожній області України, а також доводилося завдання радгоспам. Телеграма закінчувалася такими словами: «Никакого отклонения от установленного для вашего края плана заготовок не должно быть допущено ни под каким видом как относительно количества, так и сроков сдачи зерна».

Телеграму підписали Сталін і Молотов.

Досить часто такі «заготівлі» нічим не відрізнялись від відвертого грабіжництва, опирались на невпинно зростаючий арсенал репресивних заходів.

Так, коли навесні та влітку 1932 р. почався масовий вихід селян із колгоспів, було винайдено паспортизацію. Сільських мешканців немов би притинали до населених пунктів. Виїзд із колгоспів під будь-яким приводом опинявся під суворою забороною. А заклик до виходу з колгоспу став прирівнюватися до державного злочину.

Була також вигадана дворазова система оплати праці в колгоспах на вироблену кількість трудоднів — аванс і повний розрахунок наприкінці року. Двічі на рік селянин мав одержувати символічну плату, проте її часто свідомо затримували (до 1 березня 1932 р. із 3739 колгоспів Вінницької області видали аванс тільки 585, у 8 районах розрахунки ще й не починалися; у березні 1933 року 48% колгоспів України не розрахувалися з колгоспниками).

7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову, власноручно відредаговану Сталіним, що була нібито спрямована на захист соціалістичної власності. В народі її охрестили «законом про п’ять колосків». Відповідно до цієї постанови за півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, можна було отримати 10 років концтаборів, а при «отягчающих» обставинах -- розстріл з конфіскацією майна.

Згідно з прийнятою 20 листопада 1932 р. постановою Раднаркому країни «Про заходи посилення хлібозаготівель» заборонялося видавати зерно колгоспникам на трудодні у колгоспах, що не виконали державного плану. Проте ключовими серед нових репресивних заходів були пункти про дозвіл райвиконкомам передавати в рахунок хлібозаготівель всі створені в колгоспах натуральні фонди -- насіннєвий, фуражний, продовольчий, запровадження «натуральних штрафів», повернення розданого колгоспникам під час жнив авансового хліба.

Ще одним з надзвичайних методів «боротьби» за виконання хлібозаготівель стало занесення на «чорну дошку» тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Рішення про занесення на «чорну дошку» супроводжувались припиненням поставок будь-яких товарів у таке село. Крім того, на колгоспи накладалися грошові штрафи, у них забиралася худоба. Їх трудівники позбавлялись навіть надії на якусь допомогу.

Згідно з постановою ЦК ВКП (б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 року репресії поширилися на колгоспний актив, особливо комуністів, а також на керівників районної партійно-радянської ланки. Як зазначалося в документі, найзліснішими ворогами визнавалися «саботажники з партквитком у кишені», котрі «на догоду куркулям та іншим антирадянським елементам» провалюють завдання партії та уряду. Як міра покарання, передбачалося їх засудження на 5--10 років, заточення в концтабори, розстріл.

23 січня 1933 р. було встановлено «залізне кільце» на кордонах України. Потерпілі від голоду не могли без спеціального дозволу перетнути межі республіки. Селян затримували і повертали до місця проживання, яке в ті часи нагадувало резервацію.

Відповідальна за злочин перед народом і місцева влада. Адже більшість місцевих партійно-державних працівників були послушними «гвинтиками» сталінської диктатури. Викачували хліб, слали «на гору» заспокійливі телеграми (починаючи від села, району і кінчаючи столичним Харковом), що, мовляв, від голоду вмирають лише «ледарі», «нероби», «бандити», «петлюрівці», що його основна причина -- погане господарювання, втрати, розкрадання хліба, саботаж куркульських елементів. Так, від імені українського керівництва 12 березня 1933 р. Сталіна було проінформовано, що у Вінницькій області голодує 625 родин, а померло 59 чоловік. І це тоді, коли тільки в одному із 69 районів області, Калинівському, в трьох селах -- Сальнику, Гущинцях, Великому Пикові -- за 2,5 місяці загинуло 286 чоловік.

Замовчування правди або напівправда -- це теж одна із причин голодомору.

Отже, голод не мав під собою об'єктивного підґрунтя. Його взагалі можна було уникнути, якби не злочинна політика сталінського керівництва стосовно власного народу.

Майбутній голодомор визрівав поступово, мав конкретні соціально-економічні та політичні передумови. Він не переріс би у невідворотне фатальне явище, якби не нехтування вищим політичним керівництвом країни активних законів розвитку суспільства, не підміна їх свавіллям, революційною нетерпимістю, хоч умови, в яких доводилося йому працювати, справді характеризувалися винятковою складністю, вимагали неординарних дій.

Основною причиною голодомору є те, що Сталін та його оточення за потреби додаткових коштів знайшли вихід із становища у безмірній експлуатації сільськогосподарського сектору економіки, вірніше, у цілеспрямованому систематичному пограбуванні власного селянства, хоч гасла революції проголошували рівність між ним і робітничим класом.

Розділ ІІ. Голодомор на Поділлі

2.1 Голодомор за архівними документами

В історії України не одна «біла пляма», а голодомор 1932−1933 рр. більш як півстоліття був закритою темою для дослідників. І тільки зараз, після семи з половиною десятиліть, ми можемо згадати мільйони замучених кістлявою рукою голоду наших співвітчизників.

Скільки ж з мільйонів померлих від голоду в Україні припадає на Поділля -- сказати важко. Документи архіву дають лише розрізнені дані. Але цифри дають можливість вести мову про сотні тисяч людських життів. За підрахунками вінницького науковця І.Г. Шульги на Поділлі в 1932--1933 рр. померло 1669,564 чоловіки. Підрахунки теперішніх дослідників (В.І. Петренко), виконані на основі аналізу документів центральних архівів столиці України, державних архівів Вінницької, Житомирської, Київської, Хмельницької, Черкаської областей, дають удвічі менший показник -- приблизно 800 тис. чол.

Голод не забирав людські життя вибірково -- карав і заможних, і бідняків. Голод не минув ні тих, хто працював в колгоспі, ні тих, хто був одноосібником. Класового підходу голод не знав. Він був один на всіх. Документи свідчать, що голодна смерть не перебирала ні віком, ні статтю, ні національністю.

Тривала ізольованість Поділля позначилася на формуванні досить сталої регіональної самостійності його мешканців, які вважали себе подолянами. З червня 1925 р. за постановою ВУЦВК відбувся перехід на триступеневу систему управління. Внаслідок скасування губерній було утворено Вінницький, Кам’янець-Подільський, Могилів-Подільський і Тульчинський округи. 9 лютого 1932 р. в Україні було утворено п’ять областей: Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Харківську та Одеську. Територія Вінницької області становила 53 тис. км2 і поділялася на 71 район. Вона охоплювала 36 міських і 5008 сільських населених пунктів, у яких проживало 5 мли 206 тис. осіб. Господарське спрямування районів визначалося як буряко-зерно-тваринницьке.

Архіви засвідчують, що в подільському селі вже у першій половині 1932 р. існували не просто продовольчі труднощі, а лютував справжній голод. Близько третини населення не мали ніяких засобів для існування, майже 10% селян пухли від голоду.

Посівна кампанія на Поділлі затяглася до кінця червня 1932 р. Відведені під пар площі перетворилися на розсадники бур’янів. Просапні культури були необроблені, частина посівів загинула. На решті площ урожай був невеликий. Ситуація дедалі погіршувалася. Партійна верхівка почала приймати негайні заходи щодо виходу з кризи. 7 серпня 1932 р. було прийнято закон «Про охорону соціалістичної власності», згідно з яким вводили «вищу міру соціалістичного захисту» -- розстріл з конфіскацією майна. Тисячі подолян були засуджені за цим законом.

Повідомлення про пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже з грудня 1931 р. Навесні 1932 р., коли закінчилися їстівні припаси, заготовлені переважно на присадибних ділянках, у багатьох районах Поділля розпочався голод. В архівах є багато документів з приймальні голови ВУЦВК, куди голодуючі зверталися за порятунком.

Але Сталін не бажав обговорювати проблему голоду. Це означало б визнання факту економічної катастрофи, до якої дійшла країна внаслідок політики «наступу соціалізму по всьому фронту». А вже потрібно було розпочинати жнива 1932 р.

У норму перетворилося те, що у 1929--1931 рр. вважалося «перегином»: конфіскація зерна, одержаного на трудодні, подвірні обшуки, знущання над селянами, конфіскація будь-яких продуктів (картоплі, м’яса, сала), заготовлених селянами до нового врожаю. У 1932 р. в Україні, і на Поділлі зокрема, голод набував розмірів загальної катастрофи. Кульмінація трагедії, що найжорстокіше була розіграна на території Поділля, сталася у 1933 р. Проте хлібозаготівлі тривали навіть у першій декаді лютого 1933 р., коли селяни масово гинули від голоду. А уряд і партія обрали шлях злочинного замовчування становища па селі.

Люди вмирали впродовж усієї зими 1932−1933 рр. Але масове вимирання села почалося фактично на початку березня 1933 р. Особливо трагічні повідомлення про наростання явищ голодомору стали надходити протягом зими -- весни 1933 р. Так, у листі секретаря Вінницького обкому партії Чернявського у ЦК КП (б)У від 17 лютого 1933 р. повідомлялось, що факти голодомору в області «починають набувати значних розмірів та характеру». Особливо тривожні сигнали в обком партії надходили із Копайгородського, Чудиівського, Стаиіславчикського, Пісчанського, Махновського, Вінницького, Дзержинського, Могилівського, Джуринського районів. Водночас на першому Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. у своїй промові «Шлях колгоспів -- єдино правильний шлях» Сталін зазначав: «Є люди, які думають, що можна стати, окрім соціалістичного шляху -- вперед і капіталістичного -- назад, на якийсь третій шлях, особливо за нього хапаються хитрі товариші; вони хочуть, щоб ми вернулися до старого ладу, повернулися до одноосібного господарства… Спитайте-но селян, і ви взнаєте, який шлях вважає більшість трудящих селян єдино правильним шляхом. Кажуть, що шлях колгоспів -- важкий. Але хороше життя даром не дається». Жителі України заплатили за це «хороше життя» найвищу ціну.

Голодом було повністю охоплено села Нагоряни, Бернашівка, Борщівці, Юрківці, Кукавка та багато інших. У с. Кукавка Могилів-Подільського району тільки в першій половині лютого померло 17 людей. Немирівський райком партії 21 лютого 1933 р. повідомляв Вінницький обком, що не тільки в таких селах, як Касапове, Вища Кропивна, Василівка, Юрківці, Рачки, Райгород, Мітлинці, Сорокотяжинці, Бондурівка, Рубань, Ситківці, голод, як епідемія, валить з ніг людей, а й у Немирові є пухлі серед кустарів єврейської бідноти. У складне становище потрапили сільські вчителі і медичні працівники. Ще з січня 1933 р. їм не видавали карток на хліб, мотивуючи це відсутністю борошна. Архівні документи стверджують, що в кінці лютого 1933 р. голод охопив всю територію Поділля.

Починаючи з весни 1933 р. смерть від голоду стала масовою. Майже всі органи ДПУ реєстрували випадки смертності від голоду, людоїдства і трупоїдства. Тоталітарна держава карала селян за небажання добросовісно працювати у громадському господарстві. Терор голодом був, як і експлуатація заможного селянства, «виховним» заходом. Зрозуміло, «виховувалися» тільки ті, хто мав змогу вижити. 15 березня 1933 р. С Косіор підписав адресовану ЦК ВКП (б) доповідну записку з інформацією про підготовку до весняної сівби. В ній є страхітлива фраза, яка пояснює все: «Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби якраз в найбільш неблагополучних районах». Український генсек під «неблагополучними районами» розумів місцевості з підвищеною кількістю смертей від голоду. Він бідкався, що навіть голод не навчив багатьох селян сумлінно працювати на державу в колгоспі. І нікого не цікавило, що помирають «якісь там» українські селяни.

У квітні 1933 р., як повідомляв секретар Липовецького райкому партії, у с Лісова Лосіївка щоденно помирало по 30−35 селян. У с Вахнівка 10 квітня 1933 р. померло 37 осіб, 50 родин повністю знищила смерть, у с Зозів щоденно ховали по 15−20 колгоспників і одноосібників. У травні Вінницький обком партії інформував ЦК про те, що в кінці квітня продовольчі труднощі охопили 33 райони, 385 сіл, 24 690 господарств, 103 698 людей. За даними на 10 травня, тільки в 10 районах померло 8985 осіб.

З відомостей про охоплення продовольчими труднощами окремих районів Вінницької області станом на 15 травня 1933 р. добре простежується наростання явищ голодомору у подільських селах. Якщо 30 квітня 1933 р. голод лютував у 385 населених пунктах Вінницької області, то 15 травня -- вже у 400. У них голодувало відповідно 11 964 і 13 852 особи. Загалом голодомором було охоплено 34 райони Поділля.

Картину піку голодомору па Поділлі зафіксувала доповідна записка обласної оздоровчої комісії про етап продовольчих труднощів у Вінницькій області від 17 травня 1933 р. У ній зазначається, що голодом охоплено 38 районів, 431 сільрада, 26 895 господарств, 120 903 людини.

Але Сталін наказав мовчати, і всі мовчали. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП (б)У і протоколах політбюро ЦК слово «голод» не згадувалось. Хоча з областей ішли інформаційні листи із жахливою статистикою. Ось яка інформація надходила від уповноважених райкому КП (б)У про роботу па селі етапом на 25 квітня 1933 р.: «Найгірше стоять справи з харчування в колгоспі с Сахнів, в якому харчуються лише 2 рази в день, видаючи по 200 г хліба кожному працюючому робітнику. В Сахнові політстан явно незадовільний, населення веде різні розмови, і є випадки, коли вживають різну падаль (собак, котів), кору з дерева, тирсу, також є масові випадки визбирування насіння з полів. З травня до половини червня померло 25 душ різного віку. 50% всього населення опухло».

Аналогічна інформація надійшла із с Івашинці: «…Економічне забезпечення села погане, люди мруть з голоду, з 01. 01. 1933 р. по 03. 04. 1933 р. померло 22 душі, за травень місяць 10 душ, з 01. 06. 1933 по 2. 06. 1933 — 6 душ, з 3. 06. 1933 р. по 4. 06. 1933 р. — 5 душ в день. Нерідкими є випадки, коли селяни відмовляються хоронити померлих. Всього 90% одноосібників опухли від голоду».

Отже, аналіз офіційних повідомлень місцевих партійних і державних органів свідчить, що поступово явища голодомору у подільських селах наростали вже з весни 1932 р. У 1933 р. розширилась географія районів та збільшилась кількість жертв голодомору.

Траплялися випадки, коли люди не могли більше стримувати гніву, зважувалися на рішучі дії. 12 червня 1933 р. у с Макаравці Махнівського району зібралося понад 150 людей, напали на приміщення колгоспної їдальні, забрали 49 хлібин і відразу з'їли. Після погроз з боку голови колгоспу розлючений натовп кричав: «Треба вбити голову колгоспу та розібрати коней і реманент! Бий колгосп та забирай все, геть радянську владу, яка забрала в нас хліб».

Відбувалося не лише фізичне винищення мільйонів українських хліборобів, а й духовне покріпачепня цілих поколінь. Саме тоді набули зворотного змісту одвічні цінності народу: біле стало чорним, честь і гідність -- вадою, донос на ближнього -- виявом патріотизму. Аналіз архівних документів періоду 1932−1933 років ще раз засвідчує народну трагедію. В окремих селах Поділля мали місце факти людоїдства і трупоїдства. Загалом по області зафіксовано 71 випадок людоїдства і 9 випадків трупоїдства.

Зрозуміло, такі випадки свідчили про зрушення психіки людей, адже нормальна людина на це не здатна. Це ще раз підтверджує намагання радянського керівництва знищити українську націю не тільки фізично, а й морально. Отже, маємо достатньо фактів для висновку про поширеність канібалізму в Україні, зокрема на Поділлі, коли лідери комуністичної партії вели народ «до світлого майбутнього». Всі відомості про смерть зберігалися у глибокій таємниці, а повідомлення телефоном передавалися спеціальним шифром. Точних даних про кількість з'їдених людей в архіві не знайдено. Згідно з експертними оцінками, всього протягом 1932−1933 рр. в Україні було з'їдено понад 2000 живих людей або ж їхніх трупів.

Вище політичне керівництво України мало повну інформацію про страхітливу картину у подільських селах. Так в доповідній записці секретарю ЦК КП (б)У С. Косіору та голові РНК України Чубарю секретар Вінницького обкому партії В. Чернявский писав:

«В одном из прошлых писем я сообщал ЦК об отдельных случаях и фактах опухания, недоедания по отдельным сёлам области. За последнее время сообщения об этих фактах начинают принимать значительно более широкие размеры и характер. Всё больше возрастают сообщения о случаях опухания, появились сообщения о фактах смертей от голода. Как в городах и местечках, так и на селах, эти явления наблюдаются не только среди деклассированного элемента и кустарей, но даже среди рабочих.

Через місяць, 17 березня 1933 року Чернявський вже інформував ЦК КП (б)У, що голодом вражені 27 районів області, 180 населених пунктів. Він також писав про заходи місцевої влади щодо зменшення впливу голоду на населення: «В центре внимания своей работы по оказанию продовольственной помощи нуждающимся обком ставит мобилизацию продовольственных ресурсов в колхозах и у колхозников, с широким применением взаимопомощи между колхозами как внутри районов, так и между районами. Однако, возможности особо поражённых районов в этом отношении чрезвычайно ограничены. В силу этого обком партии вынужден поставить перед ЦК партии вопрос о немедленной материальной и продовольственной помощи. Помощь должна выразиться в 2 700 т хлеба, 50 т крупы, 3,5 т сахара, выделении питания для детей не в количестве 10 тыс., а 20 тыс. детей …

Указанные мероприятия по дальнейшему разворачиванию детского питания требуют дополнительных ассигнований по линии Красного Креста". Але, на жаль, судячи з кількісних показників жертв, ця допомога була недостатньою.

Голод, по своїй суті, явище інтернаціональне. На Поділлі, за даними статбюро, тоді проживало 3 358 617 чол. За національним складом: українців 81%, росіян -- 3,3%, поляків -- 2,3%, євреїв -- 12,2%, інших національностей -- 1,2%.

Перепис міського населення 1923 р. (див. таб. 1) показав що євреї, в основному кустарі, були більшістю населення містечок, яких нараховувалось на Поділлі близько 110. Вони були розташовані у сільських районах і тісно пов’язані з селом.

Таблиця 1. Дані перепису міського населення 1923 р.

українців

росіян

поляків

євреїв

Всього по Поділлю (в %)

31,0

9,3

3,4

54,9

Губцентр

35,5

17,6

4,4

39,3

окружні центри

33,6

12,5

5,9

46,9

інші міста

51,5

9,8

3,3

34,1

містечка

17,6

4,5

2,1

75,1

Як тільки почався голод в українському селі, кустарі, не маючи ринку збуту своїх товарів та послуг, не маючи землі, теж почали вимирати. Так, секретар Іллінецького райкому партії писав Чернявському: «…Случаи голодной смерти на почве истощения и недоедания имеют тенденцию к увеличению с апреля месяца.

За последние дни случаи смерти людей от голода по сёлам района ежедневно доходят до 10. Неблагополучным является состояние и по еврейским местечкам -- в Ильинцах, Жорнищах, Дашеве, Китайгороде -- ежедневно от 5 до 10 случаев голодной смерти.

Всех артелей в районе 11, которые объединяют до 605 еврейских семей, централизованного снабжения они совсем не получают. Сейчас до 80 человек, членов артелей (жестянщики, портные, сапожники) опухли от голода, 12 человек умерло…".

У списках районів, які потерпіли від голоду, на 15 лютого значаться:

-- местечко Немиров -- 20 опухших бедняцких еврейских семейств,

7 смертных случаев;

-- местечко Тульчин -- 47 смертных случаев от голода среди еврейской бедноты местечка;

-- местечко Проскуров -- в 22 еврейских семьях кустарей отмечаются случаи опухания от голода.".

Але, не дивлячись на доповідні записки про голодування в районах, обласне керівництво продовжувало хлібозаготівельну політику, забороняючи найбільш настирливим секретарям райкомів писати про голод. Так, секретар Уланівського райкому писав секретарю Вінницького обкому КП (б)у Чернявському:

«…Невзирая на Ваше запрещение, чтобы не писать о наличии голодающих, считаю, что будет преступным не поставить обком в известность о положении дел в районе. Местечко Уланов -- большинство населения по национальности евреи, в прошлом -- большая часть кустари, мелкие торговцы. Сейчас деклассированы. Голодающих до 95 человек. На 20 апреля 1933 года от голода уже умерло 35 человек…». Українське село і єврейське містечко -- 2 половини одного цілого. Село сіяло і збирало хліб, годувало себе і містечко, а містечко, майстер на всі руки, -- випікало хліб, одягало і взувало, ремонтувало і постачало необхідні побутові дрібниці селу.

Економіка і людські долі були тісно пов’язані між собою. Так що горе і біда, які прийшли на початку 30-х, відбилися і на українському селі, і на єврейському містечку.

Значний масив архівних документів про голод 1932−1933 рр. складають доповідні записки партійних органів та ДПУ про настрій населення у зв’язку з голодом (докладніше розглянуті в п. 2. 3). Адже настрої суспільства -- то є соціальний показник, за яким владні структури всіх рівнів орієнтуються у прийнятті своїх рішень. Населення чітко визначило причину голоду — вивіз хліба за кордон. Люди називали конкретних винуватців цієї трагедії. Так, робітник водоканалу м. Вінниці Лебедев Степан говорив: «Сталин довел рабочих до голода, народ умирает, во главе власти стоят аферисты». Робітник заводу «Молот» Порошенко, звертаючись до свого товариша: «…разве это допустимо, чтобы Украина голодала, ограбили страну, хлеб вывезли, а народ сдыхает. Вы только посмотрите, что делается возле базара, уже 2 дня лежат умершие голодной смертью и никто даже не обращает внимания. А со станции железной дороги каждую ночь тащут по 8−10 трупов, умерших от голода».

У висловах певної частини населення відчувається повна безвихідь. Одноосібниця з с Сальник Калинівського району Зубко говорила: «Я не вижу выхода, так или иначе должна умереть. Ибо земли нет и я не засею. В колхоз я бы пошла, но общественное питание начнётся через неделю-две, я до этого времени не доживу».

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой