Гетьман Іван Мазепа — державний та політичний діяч України

Міністерство освіти України.

Київський державний торговельно-економічний університет.

Контрольна робота із предмету.

" Історія України «.

на тему:

Гетьман Іван Мазепа — державний та політичний діяч України Виконала:

студентка факультету ФЕМП.

Заочне відділення Група № 5 Козаченка Інна Петрівна Дом. Адреси: 253 232, м. Київ, вул. Данькевича, 7А, кв. 41 532−62−94.

Перевірила:

Київ, 1998.

План:

1. Державна діяльність гетьмани України І.Мазепи.

2. Доля у Північній війні. Союз Мазепи із Швеціею.

1. Державна діяльність гетьмани України Івана Мазепи.

Більше двох століть кожен рік, у першу неділю великоднього посаді всіх державах Ро-сійської імперії із амвона проклинали Івана Мазепу, проглошували йому анафему. У радянські часи його ім «я згадувалося лише із лайливими епітетами, образ його змальовувався виключно чорною фарбою.

Державний діяч й політик найвищого гатунку, найвправніший дипломат тодішної Європи, полководець й водночас співає, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за частку України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому із високою освідченностью.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити із України європейську державу, підняти і зміцнити значення і престиж гетьманської влади, Яка за десятирічча руїни зазнала страшної девальвації. Жодний з гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цого гетьмани вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Алі протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращіх синів й дочок українського народу.

Корені Сучасної незалежної України повною мірою лежати у великій ідеї Мазепи.

Іван Мазепа походив з значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період із 1629 по 1640 рік. Батько гетьмани, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського й бравши доля в укладенні Гадяцького договору. Маті його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року був ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерти, в 1707 році, був дорадницею сина-гетьмана.

Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянський колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артелерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов «язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 році, повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмани Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в сповнений до запорожців, котрі видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для собі ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістью в міжнародних справах й бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Він був обраний воєнним осавулом.

Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді под Колмаком. Він мав тоді уже 50 років й був людиною із величезним життєвим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні країною под булавою двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича.

Алі який бі не був цей досвід, становище, в якому опинився Мазепа, як гетьман, було б дуже складне, треба було б матір також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

Обрання Мазепи заговорили українською у «язане було б із підписанням нових, «Колмацьких статтей ». У основу які покладено «Глухівські з статтею «Многогрішного 1669 року, але й із де-якими додатками на користь Москви. Так, було б зостережено, що Україна не сміє порушувати вічний світ із Польшою й винна підгримувати добросусідські стосунки із Кримом. Знову заборонено Україні матір дипломатичні стосунки із іншими державами. Крім заставу та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська застави мала статі в гетьманський резиденції - Батурині - для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось «голосів испущать », що «Малоросійський край гетьманського регименту », а лише говорити, що він належить до єдиної держави із Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід із Москви на Україну. Гетьман й старшина повинні дбати про зміцнення зв «язків між двома народами.

Коломацькі з статтею вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом із тім й державність України. Алі цей пакт не був реалізований.

Після великого Богдана Мазепа вперше поставивши особу гетьмани на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: «від Богдана до Івана не було б гетьмани ». Свою уладові він ототожнював із могутністю держави. Мазепа якнайрішуче захищався від будь-яких посягань із боці запорожців, що боролися упродовж свого атономність, й від старшини, котра посилала донос за доносом цареві.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крім й Туреччину. Боротьба із з Росією видавалась того годину безнадійною, тому тривалий годину Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Та найбільш вражаюча рису Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, то й загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки із Московю. Колі в 1689 році на трон зійшов молодий й енергійний Петро 1, гетьман вже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків й татар, кульмінацією які залишилося в 1696 році здобуття Азова. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченному молодому монархові поради у польських справах; згодом між ними виникла тісна особіста дружба. Козацькі полковники з сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повіреть ангелові, ніж Мазепі «.

Щойно вступивши на гетьманство, Іван Мазепа мусив взяти доля в війні Росії із Кримом. Вже 1688 року було б збудовано «містечка «на Самарі, котрі малі бути базою подальшої війни, навесні 1689 року почався новий похід на Крім. До 112-тисячного московського війська Голіцина долучився Мазепа із українськими козаками, протягом травня війська підійшли до Перекопу, малі бій із ханом, але й у Крім не зважились йти. 1695 року Петро 1 почав нову агресію проти Кріму і Туреччини, скерував головні сили на Азов. Мазепа разом із московитами рушив на пониззя Дніпра, здобув Кизикермен, Тавань, збудував там нові укріплення і поставивши козацьку запоруці. Алі под Азовом Петро 1 початково зазнав невдачі. Тому похід було б точно повторений 1696 року. На цей якщо в ньому узявши доля й 15-тисячний корпус полковника Лизогуба, якій й відіграв вирішальну роль у здобутті Азова. Героїчною сторінкою в цій кампанії (а вон тривала ще чотири рокта) був оборона козаками Тавані від переважаючих сил турків й татар. Наслідки російсько-турецького світу, укладеного у Стамбулі влітку 1700 року для України були не найсприятливіші: за Росією залишився здобутий козаками Азов й Приазов «я, натомість козацькі укріплення на Низу Дніпра малі бути зруйновані, що позбавляло Україну надійного доступу до Чорного моря.

Року 1699 Мазепа писавши до царя, що за 12 років гетьманування відбув він одинадцять походів. Однак наслідки не відповідали жертвам. Дійсно, «Священна ліга «мало чого домоглася, й 1699 року Австрія та Польща підписали із Туречиною мирний договір в Карловицях, а 1700 року Москва із Туреччиною в Константинополі: на тридцять років Москва дістала Азов та інші укріплення на північному березі Азовського моря; військовий престиж Московщини піднісся.

Україна нічого не досягла. Навпаки, вон багато втратила: вол «язана колмацькою угодою брати доля в зовнішній політиці Москви, вон мусила давати людей задля військових справ, але й і суднобудівництва, копанія окпів, тощо. Головне ж було б ті, що Україна втрачала незалежність й втягувалась у політику Москви, як її власна територія.

Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за прихильника Москви, не здаючи справ із тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок Колмацької догоди й не розуміючи, де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціальне та економічне становище. Люди прирівнювали сучасне життя із тім, що було б «под ляхом », називали Мазепу «вітчимом «України. Доти ж не припинялися повстання, що почалися із розрухів у війську под Колмаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушували. Війни вимагали грошей й тому треба було б більшувати податки.

Ще понад місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже був мова про сильну опозицію проти антитурецької політики Москви, а разом із нею і України. Особливо сильна вон був серед старшини та купецтва південних полків; невдалі війни 1687та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів — старшинської молоді. Всі ці заходь гетьмани, як й реформи в галузі судочинства і податків, свідчили про намагання гетьмани створити в Україні національну аристократію й із її допомгою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав й про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати «оранди ». Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни.

Осередком опозиції до політики гетьмани залишалось Запоріжжя, куди стікалися із Гетьманщини усі невдоволенні й знедолені. Посилення експлуатації низів призводило до щораз більшого розриву між старшиною й народом й зумовило кінцеву невдачу Мазепиного зриву 1708 р.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією й вимогами Москви, погіршувало ті, що серед старшини було б багато свояків й приятелів Самойловича. Мазепа їхні по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.

1692 року почалося заворушення у південних полицях, яку очолив Петро Іванович, чи Петрик Іваненко. Петрик був канцеляристом генеральної канцелярії, досить освіченою людиною, добрим оратором й дипломатом, палким українським патріотом, який намагався визволити батьківшину від московського ярма і приєднати до Гетьманщини Правобережну Україну, Слобожанщину (про це йшлося в його договорі із Кримом 1692 року.) Попри досить значну допомогу татар, в Україні плани Петрика не зустріли широкого схвалення, доти ж проти нього виступив гетьман, який у закликах Петрика бити «чортів-панів «» дуків, що їм царі маєтності понадавали «побачив загрозу існуючому ладові. Щоправда, деякі історики висловлювали припущення, що вся справа Петрика був інспірована самим Мазепою, який за допомогою договору із татарами хотів вирватися з-під зверхності Москви, поширити впливи України на південь й утворити самостійну державу. Так чи інакше, справа Петрика свідчила про жвучість самостійницької концепції серед козацької старшини.

Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, із якого вийшло лише кількасот «голоти ». Проти Петрика, якого обрано на гетьмани, виступило кілька полків, сам гетьман й московські війська. Петрикові союзникі, татари, почали грабувати населення, виводити ясір, викликаючи обурення людності. Петрик відступив до Перекопу. Старшинська опозиція був розгромленна. Де-кого заслано, інших — позбавленно урядів.

Ще складнішою був справа із Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходь, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалась пусткою после кровопролитних воєн та втечі населення.

Завдяки близьким стосункам із Петром 1 Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на Правобережній Україні у 1702 році. Після того, як цей район знову було б заселене, польська шляхта спробувала вигнати звідси козаків. Правобережне козацтво на чолі із популярним в народі полковником Семеном Палієм підняло повстання; перелякані польські урядники повідомляли, що Палій «хоче піти слідами Хмельницького ». Сили повстанців уже налічували 12 тисяч, коли перед тим приєдналися інші козацькі ватажка — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Назабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Однак у 1703 році полякам вдалось відвоювати значну частину втрачених земель й взяти Палія в облогу в його «столиці «Фастові. Саме за годину у Польщу вторгається найбільший ворог Петра 1 — король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя Дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були про «єднанні, й заслугу здійснення цого міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати собі від загрози із боці популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра 1 наказує заарештувати того і заслати до Сибіру.

Він учивя в Києво-Могілянській Академії й в Падуанському університеті, відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися із бгатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тихий державних й військових діячів, із якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої й цінної бібліотеки із інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

Він цінував й розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівняним красномовцем. І над всім панували його могутній дух й відданість, готовність до самопожертви зазаради великої патріотичної ідеї.

Такий европеєць з відблиском ренесансності, палкий патріот стояв із 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію й самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила і териризувала, остаточно знищивши в 1764 році.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив собі як великий покровитель й меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Усякими способами Мазепа допомогав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах й навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями укра-їнські монастирі, которі того годину були вогнищами просвіти завдяки власним школам й друкарням. Мазепа узявши под свою опіку Києво-Могілянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставивши новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови «кожному із малоросійських дітей, хотящему вчитись » .

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури і малярства, прикрасив укра-їнські міста спорудженими і реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають й спільні риси, названі мистецтвознавцями «Мазепиним бароко ». Не лише талант будівничого, а і витончений художній смак гетьмани втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам «яною стіною, поставивши дві гарні брами із церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом оновивши Софіївський Собор й побудував Софійську дзвіницю.

У Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибодував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставивши Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.

Ім «я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він ставши відомим саме через ті, що робив даруй. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переславши срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він целеспрямовано створював в Україні аристократію із середовища козацької старшини і української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту і навіть зовнішню культуру.

Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагодковішою постатю у вітчизняній історії.

Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначниій державний й політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.

Гетьман Іван Мазепа був видатним воєнначальником непоганим військовим інженером й зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справ, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків із новими видами зброї.

Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голандії. Саме там він вивчив інженерну й гарматну справу. Він із великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї.

У своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як того годину, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним із перших вітчизняних військовоісторичних музеїв.

Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справ у козацькому реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат. Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських знарядь на Україні.

Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побулував Богородицьку фортецю на річці Самарі, Яка спочатку належала царським військам. У її будівництві брала доля 20 000 козаків із шести полків.

Пізніше, у 1700 році гетьману вдалося цю фортецю взяти безпосередньо под свою уладові. Низові козаки були дуже незадоволені цим фортифікаційним будівництвом. Праворуч до того, що Іван Мазепа намагався підкорити низове військо свої і владі.

Думки гетьмани сягали далеко. Він мріяв у майбутньому про «єднати у одне ціле із Гетьманщиною низове й слобідське Військо, а також і Правобережжя. Іван Мазепа бажав бачити Україну про «єднанною могутньою Державою, Яка завжди мала б змогу протистояти будь-якому ворогові.

З ім «ям Мазепи заговорили українською у «язана велика кількість кам «яних споруд, котрі були побудовані на межі 17−18 ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний мур навкруги верхньої територї Києво-Печерської Лаври.

2. Доля у Північній війні. Союз Мазепи із Швецією.

1700 рік ставши переломним для України. Північна віна, до якої Петро І втягнув й Україну, був чужою для українського народу, а доля в ній українських військ суперечила умовам договорів України із Росією (в кожному разі, договорові Хмельницького). Доти ж Росія та її союзники — Саксонія, Данія, Польща, виступили в ній агресорами щодо Швеції, Яку збиралися розподілити між собою. Росія прагнула вібідрати у шведів узбережжя Балтики. Уже початковому, нарвському етапі війни, Петро І викликав у Прибалтику 12-тисячний Український корпус Обидовського. Щоправда, поразка московитів под Нарвою (листопад 1700 року) застала козаків щойно под Псковом, та все одне похід у далкі і холодні краї коштував їм тисяч жертв. Новий Український корпус под дротом Апостола діяв у Ліфляндії проти Шліппенбаха, а сам гетьман отримав наказ іти в Білорусь на допомогу полякам. Загалом, доля в півнчних походах справедливо викликала велике невдоволення на Гетьманщині: московські офіцери відбирали в козаків трофеї, завдавали їм усіляких кривд й образ, козаки тисячами гинули над боях, а і від незвично суворого клімату і через шлюб харчів й платні. Війна руйнувала українську торгівлю і економіку взагалі.

Війна викликала ремствування також серед українських селян й міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах й селах розмістилися російські війська, котрі завдавали утисків місцевому населенню. Навіть гетьман ставши відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Петро не рахувався із військовим укладом України: українські частини мусіли виступати под командою московських начальників, а чи не гетьмани. У Москві виникали думи взагалі скасувати козацькі порядки й навіть віддати Україну князеві Меншикову, чи англійському герцегові Марльборо. Усі це свідчить про ті, Яка величезна небезпека загрожувала Український державі.

У 1702 році Карл ХІІ розбив Августа й захопив Варшаву. Його прихильником був позанський воєвода Станіслав Ліщинський, який згодом ставши королем Польші. Війна охопила всю Польщу й підійшла до українських кордонів. За наказом Петра І Мазепа вислав у Білорусь 12-тисячний корпус Миклашевського, а сам із 40-тисячним військом перейшов на Правобережжя. У 1704 році шведи здобули Львів й укра-їнські війська змушені були відійти із Польші, хоч Волинь й Київщина залишились за Мазепою. Алі коли шведи перенесли бойові дії до Саксонії, Мазепа знову, хоч й ненадовго, зайняв Львів й всю Галичину. Бойові дії у Білорусії завдали великих втрат українському військові. При обороні Несвіжа загинув стародубський полковник Миклашевський, после довгої облоги здалися шведам Ляховичі, котрі боронив переяславський полковник Мирович. Критична ситуація для супротивників Карла ХІІ склалася восени 1707 року, коли Август капітолював й зрікся польської корони на користь С. Ліщинського. Фактично Петро І залишився сам на сам із Карлом ХІІ. У цих умовах старий гетьман опинився перед необхідністю вибору — надалі залишатись у сфері московської політики чи спробувати звільнити Україну за допомогою нових союзників. Доти ж рокта війни виразно показали, що для Петра І Україна був лише знаряддям для здійснення імперських планів й він не зупиниться ані перед чим задля власних цілей, навіть віддасть Україну взамін за вихід до Балтики. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України — все це провіщало близьку ліквідацію автономії України.

За цих умів серед української старшини, незалежно від планів й насторїв самого гетьмани, виникла опозиційна щодо царизму група, Яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору із Польщею (в особі С. Лещинського) й союзу із Карлом ХІІ проти Москви. Ще 1706 року полковники Горленка і Апостол волали до гетьмани: «Твою душу і кості діти наші проклинатимуть, якщо ти после собі залишиш козаків у такій неволі «, та зносини українських опозиціонерів із можливими союзниками почалися задовго до вступу шведів в Україну.

Не втаємниючи нікого зі старшини, за винятком генерального писаря П. Орлика, Мазепа, всупереч вимогам Петра І, затримав Волинь та Київщину й із ініціативи Лещинського розпочав 1704 року переговори із королем Станіславом Лещінським. На початку 1708 року переговори Мазепи із Лещинським завершилися формальною угодою, за якою Україна, як велике князівство, входила б в склад Речі Посполитої за гарантією короля шведського.

Алі договір із Польшою залишався лише дипломатичним інструментом, вигідним для Мазепи. Головна увага гетьмани був скерована на союз із Швецією. Праворуч ускладнювалась й тім, що Мазепа винен був зберегти таємницю не лише від старшини, але й також й від Польші, котра б не погодилась на незалежність України.

Зносини Мазепи зі шведами пожвавилися в 1706 році. Вочевидь, тоді і був укладена угода між Швецією й Україною. П. Орлик у «Виводі прав України », написаному у 1712 році, подавши такий зміст цієї догоди: Україна має бути вільною Державою, Українським князівством, Мазепа — довічним князем, чи гетьмангом. Після його смерти стани мають зверни наступника; король шведський має захищати Україну від ворогів.

Ці переговори велися у глибокій таємниці, тому ширші кола українського суспільства аж до 1708 року вважали гетьмани московським посіпакою, й коли тієї перейшов на бік Карла ХІІ, просто більше не повірили йому. Власне українська старшина змирилася Мазепу до рішучих кроків 1708 року, коли гетьман опинився у безвиході после наказу Петра І йти на допомогу російській армії, у тому годину як уся Україна був окупована царським військами. Гатьман волів дочекатися наслідків вирішальної сутички між Петром І й Карлом ХІІ, але й обставини не дозволили цого. І Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ані підготувати до цого українське сус-пільство, ані стягнути в Україну більшість збройних сил.

До союзу із Карлом ХІІ змусив гетьмани вступ шведів в Україну восени 1708 року. У своєму зверненні до війська і народу гетьман стверджував, що союз з шведами — звичний для України договір, аналогічний договорами Хмельницького, — допоможе визволити Україну із рабства й московської тиранії й відновити її «самовладність », що у війні Україна дотримуватимется збройного нейтралітету, а после війни залишиться «при своїх природних князях й при всіх попередніх правах й привілеях, що вільну націю означають ». Договір передбачав, що «Україна обох сторін Дніпра із Військом Запорізьким й народом українським має бути вічними годинами вільною від усякого чужого володіння… Цільсть границь її, непорушність вільностей, законів, прав й привелеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними годинами вільно тішилася своїми правами й вільностями без жадної шкоди » .

І хоч шведським солдатам заборонялось всілякі реквізії й насильства щодо українського населення, хоч харчі і фураж смердоті здобували виключно за гроші, народ переважно поставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духовенству, яку наголошувало на бо шведи — іновірці і мало не язичники. Позиція ж церкви визначалася настановами і наказами Петра І. У всіх церквах, навіть у тихий, котрі збудував Мазепа, його ім «я піддавали анафемі, численні відозви до населення закликали не вірити «зрадникові «Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди й із приватних міркувань.

Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, котрі призвели до втрати Стародуба. Полковник Скоропадський, прихильник Мазепи, не маючи можливості із «єднатися із гетьманом, мусив скоритися Петрові І. Батурин, перетворений Мазепою на потужню фортецю, завдяки сильному гарнизонові і значній артилерії витримав перший штурм Мечникова, але й був здобутий через зраду старшини Івана Носа. Увірвавшись у гетьманську столицю, московські війська лагодили нечувану різанину, знищивши не лише козаків, а і усє цивільне населення міста включно із немовлятами. А поза тім у Батурині знаходилися гетьманська скарбниця, артилерія, припаси продовольства, котрі б могли придатися шведам. Батуринська катастрофа був великим ударом й для всієї Мазепиної справ. З неї почалося винищеня по всій Україні прихильників гетьмани, зокрема серед старшини. У Лебедині діяв спеціальний суд, на якому українців тортурами змушували признатися у «зраді «, а потім страчували. Тільки в Лебедині загинула майже тисяча українців. Згодом репресіям було б піддано і жителів міст й сіл, котрі гостинно зустрічали шведів й лагодили опір російському військові.

Узимку 1708 року запеклі бої точилися на півночі України, але й вирішальна битва відбулася лише всередині 1709 року. Взимку Карлові ХІІ вдалося розгромити московську кінноту, та через відлигу він мусив повертатися зі Слобожанщини.

Іншим успіхом Карла ХІІ й Мазепи був перехід на їхній бік запорожців на чолі із кошовим отаманом Костем Гордієнком, адже протягом усього гетьманування Мазепи запорожці постійно були в опозиції до нього як до провідника кріпосницьких поглядів, не сумісних із демократичним ладом Запоріжжя. Боротьба за волю батьківщини поєднала запорожців із патріотичною старшиною. Запорожці завдали кількох поразок московським частинам й із «єдналися із гетьманом та шведами. Натомість московське військо завдяки перекинчикові Г. Галагану й його компанійцям зуміло после затятого бою оволодіти Чортомлицькою Січчю (14 травня 1709 року) й містечком Переволочною. Після Батурина це був великий удар спільній шведськоукраїнській справі. Винищивши цівільне населення, зруйнувавши козацькі укріплення й оволодівши статегічно важливими пунктами (внаслідок цого від України були відрізані татари, що виявили готовність виступити проти царя), царське військо, крім того, відтяло Карлові ХІІ і Мазепі можливий шлях відступу. Знищення річкового флоту може дати цілком змоги союзникам біля Полтави переправити через Дніпро більшість війська і перетворило тактичну поразку на стратегічну.

З початком травня шведи почали облогу Полтави. Метою Карла ХІІ було б викликати росіян на вирішальну битву. Адже сувора зима завдала великих втрат шведській армії, відчувався шлюб харчів, фуражу, боєприпасів, отож затягування війни просто знищило б шведську армію. Сама битва відбулася 27 червня (8 июля н.ст.) 1709 року і мала фатальні для шведів й України наслідки. За шведським підрахунками, Карл ХІІ виставив лише 18 тисяч боєздатного війська, натомість Петро І мав 40-тисячне військо. Козаки в бою участі не брали. Щоправда, шведські солдати малі кращій вишкіл, але й і російська армія був уже та, що десять років перед тім под Нарвою. Росіяни малі удвічі понад артилерії, у війську було б багато європейських генералів й офіцерів, та і Петро І виявив собі добрим полководцем. А Карл ХІІ не зміг особисто керувати битвою, бо напередодні був тяжко поранений й його носили на ношах. Генерал Реншільд, якому Карл ХІІ доручив командування, припустився кількох помилок, й шведи, попри мужність війська, зазнали поразки. Щоправда, смердоті втратили всього 5 тисяч жовнірів, але й, провадячи організований відступ, потрапили у безвихідь под Переволочною й значна частина армії капіталювала. Карл ХІІ із рештою шведів й Мазепа і Гордієнко із козаками відірвалися від погоні й знайшли притулок на турецьких землях.

6 июля 1709 року Мазепа й Карл ХІІ були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були лише Орлик із родиною, Ломиковский, Войнаровський, Горленка, Мирович, Герцик, Гордієнко й ще кілька старшин.

Гетьман прибув до Бендер уже зовсім хворий й не вставав із ліжка. Сили шведів не були вичерпані: Карл ХІІ чекав нових військ зі Швеції й хотів продовжувати війну із Петром. Мазепа вірив у можливість укласти коаліцію серед держав для боротьбі із Московою.

21 вересня 1709 року в Бендерах упокоївся Іван Мазепа. Поховано гетьмани спочатку біля Бендер, а пізніше перенесено його останки до монастиря в Галиці. З ним зійшов із світу один із найвидатніших діячів України, людина виняткових адміністративних та діпломатичних здібностей. Він прагнув стоворити із України незалежну державу західноєвропейсько типу, із абсолютною владою правителя — гетьмани чи князя. Україну хотів він піднести на вискоий рівень культури.

Для України це був колосальна катастрофа. Визвольні плани її зруйновані. Алі ім «я Мазепи залишилося для дальшіх поколінь символом бротьби за незалежність України.

Список використованної літератури:

|Гетьман Іван Мазепа та його доба: тези доповідей наукової | |конференції. — До: Просвіта, 1995. — 46 з. | |Історія України / Ю.Зайцев.- Львів: світ, 1996. — 488 з. | |Історичні постаті України: Історичні нариси / О. В. Болдирев. — Одеса: | |Маяк, 1993. — 384 з. | |Костомаров Н.І. Мазепа. — М: Республіка, 1992. — 335 з. | |Полонська-Василенко М. Історія України: У 2-х т. Т 2. До: Ли-бідь, | |1993. — 608 з. | |Субтельний Про. Мазепинці. — До: Ли-бідь, 1994. — 240 з. | |Субтельний Про. Україна: історія. — До: Ли-бідь, 1993. — 720 з. |.