Голодомор та його історія

На переламі 1932 і 1933 рр. Й. Сталін усвідомив неможливість прямого включення колгоспного ладу в державу-комуну, внаслідок чого відмовився від ідеї влаштування економічних зв’язків між містом і селом на засадах продуктообміну. Поворот в економічній політиці на селі ознаменувався заміною продрозверстки продовольчим податком і дозволом колгоспам та одноосібникам реалізувати за цінами вільного ринку всю продукцію, вироблену понад зафіксовану норму державних поставок. 19 січня 1933 р. РНК СРСР і ЦК ВКП (б) ухвалили постанову «Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами».

С. Косіор постарався оперативно донести до українського компартійно-радянського апарату зміст постанови від 19 січня. На лютневому (1933 р.) пленумі ЦК КП (б)У він заявив: «Закон про обов’язкову поставку хліба державі — виняткової господарськополітичної важливості документ, який повинен стати могутньою зброєю в успішному проведенні сівби і в усій нашій роботі по зміцненню колгоспів. Суть закону полягає в тому, що замість системи заготівель зернових культур по контрактації, яка існувала раніше, встановлюються певні тверді зобов’язання по здаванню зерна державі. Кожний колгосп знатиме тепер завчасно, скільки і коли він повинен здати. Чим краще колгосп проведе сівбу, чим більший урожай він збере, тим більше хліба у нього залишиться після виконання своїх зобов’язань»¹.

Щоб усі селяни знали про відмову держави від трирічної продрозверстки, яка вщент зруйнувала продуктивні сили сільського господарства, секретаріат ЦК КП (б)У затвердив різноманітні заходи. Зокрема, 26 січня 1933 р. було узгоджено план публікації видавництвами тексту постанови у вигляді брошур: «Партвидав» — 200 тис., «Український робітник» — 300 тис. примірників. 27 січня видавництво «Український робітник» зобов’язали видати цю брошуру російською мовою у кількості 100 тис. примірників, «Сільгоспвидав» — 300 тис. українською і російською мовами, а «Нацменвидав» — 80 тис. примірників сімома мовами¹. Республіканські, обласні та районні газети друкували детальні роз’яснення. Газета «Колгоспне село» 31 січня писала: «Райвиконкоми мають не пізніше як 15.03.33 р. вручити кожному колгоспові зобов’язання щодо здавання зерна по культурах, зазначивши строки виконання його. Виходитимуть з фактичного засіву озимини та з встановленого плану засіву ярини. Ніяких додаткових, ніяких зустрічних планів додаватись не буде. Заборонено місцевим органам влади припускати зустрічні плани або накладати на колгоспи зобов’язання зі здаванням зерна, що перевищують погектарні норми, визначені в законі. Отже, коли колгосп перевищить визначений йому план засіву ярини і дістане більшу проти запланованої врожайність, то це тільки збільшить його запаси зерна, якими він цілком розпоряджатиметься після виконання твердого завдання і розрахунку з МТС за її роботу».

Одночасно з відмовою від продрозверстки, тобто від наміру будувати суспільство на засадах безгрошового продуктообміну між містом та селом, Сталін завдавав свій «сокрушительный удар» по голодуючому українському селянству. Впродовж трьох років воно знаходилося в епіцентрі репресивної політики. На переламі 19 321 933 рр. чекісти реєстрували зростаючий повстанський потенціал українських селян, не кажучи вже про їхню рішучу відмову брати участь в сільськогосподарських кампаніях, й передусім — у посівній кампанії 1933 р.

Ухиляючись від відповідальності за провал хлібозаготівель з урожаю 1932 р., Сталін в інтересах власного політичного виживання перекладав провину за голодування десятків мільйонів радянських громадян на селян. Органам державної безпеки доручалося довести, що саботаж посівної і збиральної кампаній був не природною реакцією селян на намір держави відмовитися від товарообороту і ринку, а організованою дією контрреволюціонерів. Найменша спроба представників місцевого компартійно-радянського апарату захистити селян від наслідків сталінського «сокрушительного удара» починала сприйматися в цій ситуації як змикання з контрреволюцією. Л. Каганович, який завжди повторював те, що чув від свого патрона, писав Сталіну з Краснодара 5 листопада 1932 р.: «Головне завдання тут тепер — зламати саботаж, без сумніву, організований і керований з єдиного центру"Сталин и Каганович. Переписка. 1931;1936 гг. — С. 299.

Посилаючи у листопаді 1932 р. в Україну В. Балицького в якості особоуповноваженого ОДПУ, Сталін поставив перед ним завдання, який той незабаром озвучив в оперативному наказі по ДПУ УСРР № 1 від 5 грудня 1932 р. Наказ починався з твердження про те, що в Україні існує «організований саботаж хлібозаготівель та осінньої сівби, організовані масові крадіжки у колгоспах і радгоспах, терор щодо найбільш стійких і витриманих комуністів та активістів на селі, перекидання десятків петлюрівських емісарів, розповсюдження петлюрівських летючок. Перераховуючи всі ці явища, Балицький робив висновок про „безумовне існування на Україні організованого контрреволюційного повстанського підпілля, яке пов’язане із закордоном та іноземними розвідками, головним чином польським генеральним штабом“, Закінчувався наказ постановкою завдання — нагальний прорив, викриття та розгром контрреволюційного повстанського підпілля та нанесення рішучого удару по всіх контрреволюційних куркульсько-петлюрівських елементах, які активно протидіють і зривають основні заходи Радянської влади та партії на селі»Шаповал Ю.І., Золотарьов В.А. Всеволод Балицький. Особа, час, оточення. — К., 2002. — С. 189.

В оперативному наказі В. Балицького по ДПУ УСРР № 2 від 13 лютого 1933 р. підбивалися підсумки дій ударно-оперативної групи, створеної з метою «нагального прориву і викриття контрреволюційного підпілля». Ударно-оперативна група, як указувалося у преамбулі до наказу № 2, виконала те, чого від неї очікували: «Викрито контрреволюційно-повстанське підпілля на Україні, що охопило до 200 районів, близько 30 залізничних станцій і депо, ряд пунктів прикордонної смуги. В процесі ліквідації встановлено зв’язок підпілля із закордонними українськими націоналістичними центрами (УНР, УВО, УНДО) і польським Головштабом». Підбиваючи підсумки, Балицький запевняв: «Аналіз ліквідованих за цей час справ говорить про те, що в даному випадку ми зіткнулися з єдиним ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні навесні 1933 року з метою повалення Радянської влади і встановлення капіталістичної держави — так званої Української незалежної республіки» Голод-геноцид 1932;1933 років в Україні. За заг. ред. Ю. Шаповала. — Без місця видання (Канада), 2005. — С. 297−298.

Голод 1932;1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — С. 336. розкрадання урожай сталін контрреволюційний Аналізуючи обидва накази Балицького як певну сукупність, ми бачемо в них зображення, протилежне реальному. Проте це не означає, що чекісти будували відірвані від реальності повітряні замки. Накази Балицького треба читати, так би мовити, із дзеркалом в руках, і тоді ми побачимо, як причини стають наслідками, а наслідки — причинами. Ударно-оперативна група ДПУ УСРР здійснила між груднем 1932 р. і лютим 1933 р. акцію, покликану забезпечити лояльність владі всіх службових осіб від сільського до республіканського рівня. Йшлося про те, щоб попередити будьякий опір терору голодом, спрямованому проти українського селянства. Терор голодом виявився тим самим «сокрушительным ударом», про який Сталін заявив на об'єднаному засіданні политбюро ЦК і Президії ЦКК ВКП (б) 27 листопада 1932 р.

Наприкінці грудня Сталін знав завдяки обшуковій кампанії, здійсненій чекістами Балицького, що в українському селі не існує прихованих від обліку запасів хліба у кількостях, які могли б забезпечити виконання хлібозаготівельного плану. Тим не менш, у повітрі носилися поширювані його поплічниками поголоски про підземні «пшеничні міста», утворені українськими куркулями з метою задушити робітничий клас кістлявою рукою голоду. Спусковим гачком стала телеграма за підписом Й. Сталіна, адресована керівництву УСРР в Харків. Ось її повний текст:

«Повідомляється постанова ЦК від 1 січня 1933 р.: Запропонувати ЦК КП (б)У і РНК УСРР широко сповістити через сільради колгоспи, колгоспників і трудящих одноосібників, що: а) ті з них, які добровільно здають державі раніше розкрадений і прихований хліб, не репресуватимуться;

б) щодо колгоспників, колгоспів та одноосібників, які вперто продовжують приховувати розкрадений і прихований від обліку хліб, застосовуватимуться найсуворіші заходи покарання, передбачені постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної соціалістичної власності)"¹.

Якщо розглядати цей документ поза простором і часом, ми не відчуємо в ньому вибухової сили. Упорядники документального збірника з Інституту історії партії при ЦК Компартії України, які у 1990 р. опублікували цю сталінську телеграму, не проігнорували її, бо не так багато документів ішло в столицю Радянської України за підписом генсека. Крім того, вони, мабуть, оцінили унікальність телеграми, яка адресувалася прямо селянам через голову всіх інстанцій, хоча й не зрозуміли її реального змісту. Вони навіть спробували пояснити причини звернення Сталіна до українського селянства і зробили таку примітку до документа: «За свідченням секретаря ЦК КП (б)У М. М. Хатаєвича, у 1932 р. приховуванням зерна займалися від 85 до 90% колгоспників».

Телеграма Сталіна мала один сюжет — розкрадання урожаю 1932 р. Примітка упорядників доповнювала сталінську телеграму даними про поширеність «крадіжок» хліба (Хатаєвич делікатно не згадав про одноосібників, яких теж звинувачували в тому, що вони крали вирощений ними врожай). Проте ці дані не давали уявлення про обсяги «крадіжок». Ми можемо уявити собі ступінь розлюченості міського населення, яке перед новим, 1933 роком стало одержувати зменшену норму мізерної хлібної пайки внаслідок того, що «українські куркулі розікрали врожай». Можемо також оцінити майстерність сталінської режисури, яка гротескно перебільшувала масштаби «вкраденого» і обтяжувала виною за голод у Радянському Союзі українських селян. Однак не варто забувати про те, чого не знали радянські громадяни, яких держава-комуна годувала одержаним по заготівлях хлібом, — що селяни «крали» хліб кілограмами і колосками, а «вкраденого» виявилося замало, щоб вижити.

Жахливий зміст сталінської телеграми розкривається при її аналітичному вивченні, у зв’язку з контекстом, в якому стала можливою її поява. Перший пункт телеграми був попередженням: здавайте хліб, бо буде погано. Здавати вимагалося весь необлікований хліб, а не тільки зерно, яке вважалося «вкраденим». Сталін не розраховував на одержання хліба, бо знав, що його вже нема в українському селі. Чому ж він вимагав здавати хліб?

Відповідь прихована в другому пункті телеграми, який стає зрозумілим тільки у зіставленні з першим пунктом. Цей другий пункт адресувався селянам, які проігнорували попередження. Але таких селян треба було якось виявити. Як саме? Досі не придумали нічого, окрім обшуку. Отже, сталінська телеграма була сигналом до масових обшуків.

У ході обшуків хліб могли знайти або не знайти. Коли знаходили, все було ясно: швидкий суд на основі закону від 7 серпня 1932 р. По це телеграма попереджала. А які дії передбачалися, коли хліб не знаходили? Про це в телеграмі не повідомлялося. Однак селяни знали, що з листопада 1932 р. на тих, у кого не знаходили хліб, накладали натуральні штрафи. Натуральні штрафи передбачали вилучення м’яса (сала) і картоплі. А якби у «боржників» по хлібозаготівлі не знайшли ні хліба, ні м’яса з картоплею? Тут уже бригади «заготівельників» не мали жодних писаних інструкцій. Про те, що вони керувалися усними інструкціями, свідчить однотипність їх дій на велетенських просторах України і Кубані. Сталінська «хлібозаготівельна» акція була спрямована на вилучення всього наявного продовольства. Це засвідчили у своїх спогадах тисячі тих, хто вижив у 1933 р.

Історики не знайдуть письмовий документ, в якому керівники радянської держави давали б розпорядження конфіскувати все продовольство в селянських господарствах з метою створити їх власникам умови, несумісні з життям. Який уряд зважився б зафіксувати на папері намір позбавити життя певну сукупність громадян своєї країни, включно з малими дітьми і вагітними жінками, і то в такий жахливий спосіб? Ішлося вже не про окреме село, поставлене на «чорну дошку». Такою сукупністю стало все українське селянство. Купка кремлівських можновладців мала намір виморити голодом сільську місцевість, але не на всі сто відсотків. Для забезпечення посівної кампанії 1933 р. насіннєве, фуражне і продовольче зерно вже було приготовлене в тій же Україні, щоб уникнути проблем з транспортуванням. Однак на самому початку 1933 р., ще до розгортання весняної посівної кампанії вимагалося створити на кілька тижнів в українському селі ситуацію абсолютного голодування, щоб потім під фанфари налагодити державну допомогу голодуючим. Експеримент на «чорнодошкових» селах показав, що така репресія цілком здійсненна, якщо забезпечити абсолютну блокаду — фізичну та інформаційну.

Вилучення всієї їжі в селянських садибах під прикриттям натуральних штрафів за «борги» по хлібозаготівлях було акцією нелюдською, але цілком конституційною. Прийнята в березні 1919 р. Конституція УСРР містила статтю 28, в якій говорилося: «УСРР визнає працю обов’язком усіх громадян Республіки і проголошує лозунг «Хто не працює, той не їсть». Ця стаття була калькою ст. 18 Конституції РСФРР, яку прийняв у липні 1918 р. V Всеросійський з'їзд радІсторія Радянської Конституції в декретах і постановах Радянського уряду. 1917;1936. — К., 1937. — С. 75, 118. Давня мудрість «хто не працює, той не їсть», першовитоки якої сягали біблійних часів, була використана колишнім семінаристом Сталіним як ідеологічне прикриття нелюдської терористичної акції. Адже ніхто і ніколи в цивілізованому світі не розумів її в буквальному значенні.

Харківський субцентр влади прореагував на новорічну телеграму Сталіна негайно. 2 січня 1933 р. сталінський ультиматум з двох пунктів був повторений у постанові ЦК КП (б)У та РНК УСРР, після чого М. Хатаєвич і В. Чубар поставили вимогу негайно скликати пленуми сільрад, наради колгоспного активу і загальні збори колгоспників та одноосібників, на яких досягли «масового добровільного здавання розкраденого і прихованого хліба"Голодомор 1932;1933 років в Україні. Документи і матеріали. — С. 569−570. 3 січня телеграма Сталіна була продубльована бюро Луганського міськкому КП (б)УНаціональна книга пам’яті жертв голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — Луганськ, 2008. — С. 737.

Сталін Й. Твори. — Т. 13. — С. 248−249.

4 січня відбулися районні партійні конференції, присвячені проблемі зимових хлібозаготівель. Пленуми сільрад і загальні збори по селах відбулися, очевидно, 5 січня. На Різдво Христове 6 січня почалися обшуки селянських садиб. Через багато десятиліть свідки Голодомору не могли точно визначити, коли почалася ця чекістська операція із залученням колгоспного активу з колишніх незаможників. Деякі, однак, запам’ятали, що обшукові бригади завітали до них на Різдво.

У лютому 1933 р. на просторах України і Північного Кавказу вже лютував Голодомор, викликаний конфіскацією продовольства у тих селах, які мали добре поставлене присадибне господарство і сподівалися перезимувати без відібраного державою хліба. Незаможники в обшукових бригадах, які першими починали голодувати, тому що не мали такого господарства, висмоктали мов пилососом будь-яке продовольство у своїх більш благополучних односельчан.

19 лютого на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників Й. Сталін звинуватив українських колгоспників в тому, що вони відмовлялися працювати в громадському господарстві колгоспів, внаслідок чого почали відчувати продовольчі утруднення. Генсек повчав своїх слухачів: «Ленін, наш великий учитель, говорив: „Хто не працює, той не їсть“. Що це значить, проти кого спрямовані слова Леніна? Проти експлуататорів, проти тих, які самі не працюють, а примушують працювати інших і збагачуються за рахунок інших. А ще проти кого? Проти тих, які самі ледарюють і хочуть за рахунок інших поживитися. Соціалізм вимагає не ледарювання, а того, щоб усі люди працювали чесно, працювали не на інших, не на багатіїв і експлуататорів, а на себе, на суспільство. І якщо ми будемо працювати чесно, працювати на себе, на свої колгоспи, — то ми доб'ємося того, що за які-небудь 2−3 роки піднімемо всіх колгоспників, і колишніх батраків, і колишніх середняків, до рівня заможних, до рівня людей, які користуватимуться достатком продуктів і вестимуть цілком культурне життя»¹.

Коли Сталін виголошував цю промову, радянська держава уже починала вибірково годувати тих, хто зберігав здатність працювати в полі, готуючи урожай 1933 року. Дезорієнтоване суспільство сприймало аргументи вождя цілком позитивно. Навіть самі селяни, не знаючи, що робиться в сусідньому селі, не могли зорієнтуватися в ситуації і за звичкою звинувачували в трагедії голоду місцевих начальників. Операцію «Голодомор» чекісти провели блискуче.

У першій половині 1932 р. мільйони українських селян знялися з місць і кинулися в Росію та Білорусію, щоб купити чи обміняти хліб для своєї родини. Радянський уряд не перешкоджав, хоч сприймав це явище гостро негативно. Тоді у влади не було наміру нищити селян голодом, і їм дозволяли повертатися додому з продовольством. Більше того, уряд закупив хліб за кордоном, щоб надати продовольчу допомогу голодуючій Україні.

Зовсім інша картина спостерігалася на початку 1933 р. У документальному збірнику «Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание» надруковано три документи, які дають вичерпне уявлення про заходи, запроваджені Сталіним з метою припинення втеч від голоду. Відповідальний редактор третього тому збірника І.Зеленін у вступній статті відзначив, що основний документ — директивний лист ЦК ВКП (б) і РНК СРСР від 22 січня 1933 р. був написаний Сталіним власноручно (автограф зберігся), і тільки в передрукованому примірнику з’явився підпис голови уряду В. МолотоваТрагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. — Т. 3. —.

Директивний лист, якщо його аналізувати в комплексі з новорічним зверненням Сталіна до українського селянства й свідченнями тих, хто пережив Голодомор, про конфіскацію будь-якого продовольства, документально підтверджує намір володаря Кремля організувати в уже голодуючій сільській місцевості України абсолютний голод. Варто навести вступну частину цієї шифровки, в якій аргументувалася необхідність блокади: «До ЦК ВКП и Совнаркома дошли сведения, что на Кубани и Украине начался массовый выезд крестьян «за хлебом» в ЦЧО, на Волгу, в Московскую область, Западную область, Белоруссию. ЦК ВКП и Совнарком СССР не сомневаются, что этот выезд крестьян, как и выезд из Украины в прошлом году, организован врагами Советской власти, эсерами и агентами Польши с целью агитации «через крестьян» в северных районах СРСР против колхозов и вообще против Советской власти. В прошлом году партийные, советские и чекистские органы Украины прозевали эту контрреволюционную затею врагов Советской власти. В этом году не может быть допущено повторение прошлогодней ошибки"Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. — Т. 3. — С. 635.

Минулорічної помилки не допустили. Україна була заблокована, пересування всередині республіки стали суворо контрольованими. Тим, хто прагнув покинути вичищені від продовольства домівки, доводилося йти пішки до найближчого міста в надії знайти там їжу або хоча б залишити дітей, сподіваючись, що їх підберуть. Олексій Кейс, який народився в 1912 р. на хуторі поблизу Райського Дружківського району, розповідав комісії Конгресу США з розслідування голоду 1932;1933 рр. в Україні: «Був такий випадок: ідемо ми з братом по Єнакієво, по вулиці Туртіна, чи Трутіна, забув як, і дивимося — під парканом лежить жінка. І вона так не лежить, а так напівсидить, напівлежить. Мертва. Ми підійшли й біля неї дитинка. І жінка мертва, а дитинка жива. І вона така, до одного року. Може, один рік, може трошки менше, може, трошки більше. Тяжко, але так приблизно один рік дитинка. І воно витягло в мами грудь і смокче. А мати ж мертва. Ну і ми з братом стали і плачемо. Значить, не так нам шкода тієї мами, як шкода тієї дитини, що вона не знає. Смокче і не розуміє, що там ж нема нічого. І тут їде санітарна машина, яка підбирає ті трупи. А вони там ходили постійно, бо дуже багато було трупів, лежало. І вони хапають, то зскакують два чоловіка там за ноги ту жінку, на гору, то дитину туди, де мертві лежать. Повезли туди на звалку, на цвинтар отак. То була картина, я Вам скажу. Жінка й дитина"Великий голод в Україні. Свідчення очевидців для комісії Конгресу США. — Т. 1. — К., 2008. — С. 490−491.

Голод 1932;1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — С. 418.

Здійснивши операцію з вилучення їжі, органи державної безпеки і політвідділи МТС (у складі яких обов’язково перебував співробітник цих органів) від березня 1933 р. почали відслідковувати ситуацію, доповідаючи про факти голодування в партійні органи. У свою чергу, партійні органи передавали інформацію про голодуючих до вищої інстанції партійної вертикалі влади. Заборона на використання слова «голод» торкалася й листування між установами партійної, радянської і чекістської вертикалей влади, яке мало грифи «таємно» або «цілком таємно». Існував, однак, окремий вид цього листування під назвою «особая папка». Термін «особый», якщо він стосується чекістської практики, не може перекладатися як «окремий», так само як українізований термін «чекіст» не має свого відповідника в українській мові. У листуванні зі статусом «особой папки» жахіття Голодомору не мали термінологічних обмежень, але всі документи вищої інстанції після використання підлеглими треба було повертати. Цим самим в усному спілкуванні відповідальних працівників державних установ слово «голод» залишалося забороненим.

9 березня 1933 р. заступник начальника Донецького обласного відділу ДПУ Соколов направив першому секретарю обкому партії С. Саркісову довідку, яка починалася так: «За матеріалами райапаратів ДПУ, одержаних нами за останню декаду, видно, що в ряді районів області продовольчі утруднення місцями набирають загрозливі форми і розміри. В окремих селах поряд з поголовним голодуванням колгоспників відмічається зростаюча смертність. За період з 27 лютого по 9 березня ц.р. включно по 21 району області зареєстровано 1608 голодуючих сімей». Далі в довідці перелічувалася кількість голодуючих по районах і повідомлялося, що від голоду померло 267 осіб, з них 76 дітей. Найбільша кількість померлих від голоду була зареєстрована в Новопсковському районі — 111 осіб. В селі Шапарскому цього району стався випадок канібалізму. Саркісов негайно відіслав копію довідки в ЦК КП (б)У і поставив питання про виділення з продовольчої позики Донбасу 50 тис. пудів хліба¹.

Чекісти завжди старалися применшувати кількість голодуючих і померлих з голоду. У довідці Соколова повідомлялося, що в Міловському районі загинуло від голоду 13 осіб, з них 9 дітей. Сама довідка завершувалася таким знаменним твердженням: «Водночас з наведеними фактами дійсного голодування в окремих районах області: Гришинському, Старо-Каранському, Старо-Керменчикському, Слов’янському і Маріупольському за останню декаду відмічено 11 фактів симуляції голоду"Голод 1932;1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — С. 420. А наступного дня обком партії одержав доповідну записку від секретаря Міловського райкому КП (б)У, в якій була змальована інша картина: «В кінці лютого і на початку березня продовольчі утруднення в частині колгоспів району значно поглибилися. В районі по цих колгоспах на ґрунті недоїдання і цілковитого виснаження є смертні випадки, яких за останні три декади зареєстровано до 40; сімей, які перебувають у важкому стані, більшість з них на ґрунті виснаження, опухлі, потребуючі термінової допомоги, в районі є до 200. Більшість смертельних випадків припадає на стариків і дітей, причому частина цих смертельних випадків пов’язана із захворюванням кіром та іншими хворобами, які посилювалися недоїданням, після чого наставала смерть. За даними перевірки працівниками ДПУ встановлено, що всі ці сімейства — з бідняків і середняків-колгоспників, є окремі сім'ї з сільських активістів. Серед них є незначна кількість ледарів, інші мали від 100 до 250 трудоднів, але багато з них багатосімейні, де мало працездатних». Записка закінчувалася проханням надати району продовольчу допомогу для здійснення весняної посівної кампаніїТам само. — С. 421−422.

Пізніші повідомлення ставали більш відвертими, тому що голод поглиблювався. Начальник політсектора Донецького облземвідділу повідомляв обкому партії, що за станом на 6 квітня по шести колгоспам в зоні обслуговування Білокуракінського МТС від недоїдання загинуло 578 осіб, з них 218 дітей, 182 стариків і 189 працездатних. У селі Плещаному Старобільського району померло з голоду 54 особи, в селі Шульгіно — 96, у Писарівці — 19, в Булашовці — 30. Політсектор облземвідділу попереджав, що невжиття заходів може відбитися на посівній кампаніїТам само. — С. 496.

Кампанія по «викриттю контрреволюційного підпілля», яка була розгорнута ударно-оперативною групою ДПУ УСРР під керівництвом К. Карлсона, відома нам тільки в загальних рисах, за підбитими Балицьким підсумками в наказі № 2 від 13 лютого 1933 р. Не можна сумніватися, що вона усунула загрозу активних виступів з боку низових партосередків, які були опорою сталінського режиму. Адресована С. Саркісову записка секретаря Ново-Айдарського райкому партії Торби і уповноваженого від обкому Вермінського від 23 лютого 1933 р. рельєфно характеризує політичний стан, що склався в районі: «В селі Дмитріївка протягом п’яти днів не скликалися загальні партійні збори, а коли вони все-таки були скликані і на них поставили питання про мобілізацію посівматеріалу, якого в колгоспі зовсім не було, то всі комуністи місцевого партосередку поставилися до обговорення вказаного питання пасивно, виявивши цілковиту байдужість… Член партії Штормівського осередку, колишній червоний партизан Чуприна Макар Федорович прийшов до секретаря осередку з таким питанням: «Скажіть, товаришу секретар, яка різниця між капіталістичною системою з її урядом і соціалістичною з її урядом; по-моєму, перша знищувала людство війною, а наша, хоча війни й не хоче, все одно знищує людей голодом"Голод 1932;1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — С. 389. Це питання було задане у присутності безпартійних. Коли вказаного комуніста викликали на бюро осередку з приводу його виступу, то він у категоричній формі відмовився від партійного квитка, заявляючи, що він не комуніст. У цих селах, незважаючи на проведені збори партосередків і пленуми сільрад особисто нами, як комуністи, так і безпартійний актив під час обговорення питань про посівну кампанію і мобілізацію посівного матеріалу, в більшості своїй мовчать, а якщо й виступають, то говорять виключно про тяжкий стан і неможливість мобілізувати посівфонд». Закінчувалася ця доповідна записка з оглядкою на на застосовану Кремлем інформаційну блокаду: «Викриття всіх наведених фактів захворювань і смертності на ґрунті голоду, а також надання допомоги окремим сім'ям, проводилося цілком конспіративно через органи ДПУ і уповноважених — членів бюро РПК, що працювали в цих селахТам само. — С. 390.

Для місцевих комуністів не було таємницею, що керівник КП (б)У патологічно боявся Сталіна. Відповідальний працівник Міловського райземвідділу М. Шермер 8 лютого 1933 р. висловився так: «Колгоспи залишені без насіння, уряд умисно нереальними планами занапастив справу. Косіор — людина слабохарактерна, він погодився з тими планами"Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — С. 747. Цю слабохарактерність аж до глибокої підлоти ілюстрував лист українського генсека до загальносоюзного, відісланий в Москву 15 березня. Косіор чудово усвідомлював різницю між голодом весни 1932 р. і голодом весни 1933 р., але писав Сталіну: «Основна причина голоду — погане господарювання і неприпустиме ставлення до громадського добра (втрати, крадіжки і розбазарювання хліба) у цьому році перед масами виступає більш опукло і різко. Тому що в більшості голодуючих районів хліба по хлібозаготівлях було взято мізерну кількість, і сказати, що «хліб забрали» ніяк неможливо"Голод 1932;1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — С. 443. Ніби Косіор не знав, що протриматися можна було б до наступного врожаю й без хліба: на м’ясі, картоплі, квасолі та іншій продукції з присадибної ділянки, якби ця продукція залишилася у селян. І тут же, в наступному абзаці Косіор показав, що йому добре відома «виховна» функція влаштованого Сталіним Голодомору: «Те, що голодування не навчило багатьох колгоспників уму-розуму, показує незадовільна підготовка до сівби якраз в найбільш неблагополучних районах"Там само. Наприкінці листа Косіор випрошував у Сталіна продовольчу допомогу, пов’язуючи її з посівною кампанією: «Уже на початку сівби безумовно знадобиться додаткова продовольча допомога Київській області, Донбасу, АМСРР, а також Дніпропетровській, Харківській і Вінницькій областям. Цю допомогу ми визначаємо в розмірі не менше 2 млн. пудів"Там само. — С. 444.

Слідом за С. Косіором Голодомор починали замазувати працівники обласної і районної ланок партійного апарату. У січні 1933 р. реєструвалися більш-менш одиничні смертні випадки, але з лютого вони пішли потоком. За повідомленням бригади Донецького обкому, створеної для перевірки випадків голодування селян у ВерхньоТеплівському районі, у селі Велика Чернігівка (три артілі і комуна загальною кількістю 644 двори і 2675 осіб, а також 305 дворів одноосібників з 2014 особами) за січень-лютий загинуло від голоду 37 осіб. У селі Краснооктябрському (шість колгоспів сукупною чисельністю 631 двір з 3154 особами і 155 дворів одноосібників) з 25 лютого по 5 березня налічувалося 7 смертних випадків від голоду. Однак бригада підкреслювала, що є немало незареєстрованих випадків смертей від голоду, тому що причини смерті записують зі слів працівників ДПУ, секретарів партосередків і голів колгоспівГолодомор 1932;1933 років в Україні. Документи і матеріали. — С. 797−798.

Нерідко тероризовані працівники низового партійного апарату звинувачували у смерті самих жертв голоду. Секретар Ново-Айдарського райкому партії Повстяний доповідав 5 квітня в обком про таких «симулянтів»: «Перевіркою по окремих селах району голодуючих знайдено ряд симулянтів, уперто приховуючих зерно, як-то: в селі Олексіївка куркуль Нещерет Трохим помер від голоду, а в останнього знайшли яму з кукурудзою, переважна частина якої погнила. У селі Макартятино у Попової Олени чоловік помер з голоду, діти лежать пухлі, а в останньої 25 березня знайдено 7 пудів кукурудзи, 12 кг гороху, 10 кг соняшника тощо. У тому же селі у одноосібника Стрельцова Семена Мироновича, який заявляв, що голодує, 25 березня знайдено 8 пудів жита, 3,5 пуди кукурудзи. У колгоспниці Юрченкової, яка заявила на зборах, що вона пухне з голоду, 24 березня знайдено 8 пудів жита і т.п."Голод 1932;1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — С. 484−485.

Жахливий приклад такої «симуляції» стався в селищі Розсохувате: Р. Ф. (подавалися тільки ініціали) з дружиною зарізали і з'їли двох своїх дітей. На закритому засіданні райпарткому 5 березня 1934 р. була винесена така резолюція: «Будучи батьком зарізаних і з'їдених двох дітей, маючи в наявності гроші й продукти, Р. Ф. довів умисно всю сім'ю до виснаження від голоду і бузувірськи змусив свою дружину до того, щоб зарізати своїх двох дітей і з їсти"Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Донецька область. — Книга перша. — С. 25.

Нарком землеробства УСРР О. Одинцов бачив під час поїздок голодуючою Україною, як він писав у звіті, «звірино-голодуючих людей, у яких немає іншого бажання, окрім єдиного, — будь-що і за яку ціну з'їсти». Висновок він робив вкрай цинічний: «Зростає свідомість людей, зокрема голодуючих, і злість проти ледарів і злодіїв. Сумлінні колгоспники — за смерть від голоду ледарів і злодіїв»Горошко С. Голод як засіб боротьби тоталітарної держави проти селян // Голодомор 1932;1933 рр. в Україні: причини і наслідки. Міжнародна наукова конференція. Київ, 9−10 вересня 1993. Матеріали. — К., 1995. — С. 102. Такий цинізм все-одно не врятував наркома, і пізніше він став жертвою сталінських репресій.

Говорять свідки Голодомору

Усна історія (oral history) вже досить давно виділилася в окремий напрям історичного джерелознавства. Людська пам’ять про події минулих часів — ненадійне історичне джерело. Однак співставлення різних свідчень про одну подію дає в підсумку достовірне значення. Накладене на інші доступні нам джерела, це значення доповнює картину минулого, робить її рельєфною. Це особливо важливо, коли дії влади маскуються, як це було у випадку з Голодомором.

Розглянемо деякі сюжетні лінії, які повторюються у спогадах і частіше за все не зафіксовані в офіційних документах.

Мандат на обшук

Нерідко свідків Голодомору запитували: чи показували обшукові бригади який-небудь мандат? Адже за постановою РНК УСРР «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 20 листопада, яка була опублікована у «Вістях ВУЦВК» 21 листопада 1932 р., натуральні штрафи застосовувалися райвиконкомами з попереднього дозволу кожного окремого випадку облвиконкомами. До того ж в цій постанові йшла мова про штрафи м’ясом, а в неопублікованій постанові ЦК КП (б)У — додатково про штрафи картоплею. Отже, слово свідкам. Всі знали, що натуральні штрафи беруться тільки двома видами продукції — м’ясом та картоплею.

Захар Авраїмов (1921 р.н.) і Раїса Авраїмова (1923 р. н.). Велико-Новосілківський район, с. Багатир:

У людей отбирали последнее зерно, продукты. Занимались этим так называемые коммунисты. Документы, которые подтвердили бы правомерность их действий, нам, конечно не показывали. Нас-то и за людей не считали Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Донецька область. Частина перша. — Донецьк, 2008. — С. 328.

Михайло Протасов. Старобільський район, с. Проїждже:

Ті, що забирали їжу, не мали ніяких документів, вони нічого нікому не показували, але якщо якась людина попросе їхній документ, то її заарештовують або ізбивають. Вони застосовували побиття, виселення, арешти за те, що люди приховували зерно, не слухалися їх, хотіли щось вкрасти у багатих людей, щоб нагодувати свою сім юНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — Луганськ, 2008. — С. 862.

Що забирали під час обшуків?

Це — найважливіший пункт у свідченнях. Забирали всю їжу, що безпомилково засвідчувало намір створити абсолютне голодування і ліквідувати повстанський потенціал голодуючого села.

Михайло Стрельцов (1912р.н.), Білокуракінський район, с. Нещеретове:

Радянська влада відібрала у людей і зерно, і молоко, і картоплю — все, що можна було забрати в колгоспника. Люди залишилися зовсім голодніТам само. — С. 775.

Марченко Мотря (1918р.н.), Білокуракінський район, с. Шапарівка:

У нас забрали все. Приїхали підводами, скотину забрали, і сіно забрали. Зерна трохи було, хлопці ж скотину пасли, заробили, забрали. Фасолі з миску було. І фасоль забрали. Все чисто забрали. Спеціальний був актив, вимітали все. А де вони його дівали — хтозна. Повимітали у людей всеТам само. — С. 785.

Олександра Кобиляцька, Біловодський район, с. Парневе:

У 1932;1933 роках мої батько і мати працювали в колгоспі. Я і старший брат Василь ходили до школи. Чудом вижили ми з батьком. Пам’ятаю, як ходили по оселях члени комісії і забирали в селян все роками важкої праці нажите. Не залишали людям нічого. Виводили худобу, волокли з хат не лише продукти, а й готову їжу. Не рятували ані благання дорослих, ані сльози малечіТам само. — С. 761.

Віра Черевань (1924р.н.), Біловодський район, с. Третяківка:

Там великий голод був. У мойого отца все конфіскували, забрали все чисто. Мені 9 год було, в 1-й клас пішла. І соленія даже вивезли. Отець не знаю де дівся. Чи вони забрали його, чи десь він уйшов. А мати осталась з нами трьомаНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — Луганськ, 2008. — С. 788.

Григорій Назаренко, Біловодський район, с. Великоцьке:

Коли в 1932 році колгоспники, зібравши врожай, виконали план по здачі зерна, їм дали новий план. А коли виконали і новий, призначили третій, додатковий. А окрім того, обійшли всі хати і підсобні приміщення і вилучили усе припасене для харчування: картоплю, капусту, кукурудзу, огірки, помідори, квасолю і все це вивозили. Не забирали їстівне тільки в голови колгоспу і членів комісії по реквізиціїТам само. — С. 764.

Лизавета Тимошенко (1919р.н.), Велико-Новосілківськийрайон:

Началось все с того, что у людей начали забирать зерно. Коммунисты подъезжали к дому, врывались в дом и искали чтонибудь. Они забирали все: муку, масло, фасоль, все, что было. Заходили в дом, везде лазили, срывали полы, залазили на чердакНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Донецька область. Частина перша — С. 333.

Ніна Стрілець (1911 р.н.), Красноармійський район, с. Максимільянівка:

До організації колгоспу жили в селі непогано. Хто не лінувався і працював, мав усе. У нас була пара коней, дві корови, свині, гуси, — гарне господарство. Приїхали уповноважені на семи возах, вигребли все зерно, з погреба — картоплю, солонину. Все, що можна вивезти з хати: подушки, постіль, навіть брудну білизну. Дорогою її викинули, але нам не залишилиТам само. — С. 312.

Домна Каут, Кремінський район, с. Булгаківка:

Був врожай, але все що вродило, забрали і кудись вивезли. Із дому все забирали: гарбузи, буряки, пшеницю, картоплюНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — С. 798.

Ганна Кравцова, Кремінський район, смт Красноріченське:

Батько на той час робив у колгоспі, за свою роботу він одержував пшеницю. Коли по селу пішов слух, що у людей забирають все, що вони заробили, не залишаючи нічого, батько частину пшениці заховав на даху сарая, а ще трохи йому вдалося сховати на тому місці, де колись стояли воли, зробивши подвійне дно. Активісти, які шукали пшеницю, передивилися скрізь, але їм не вдалося виявити батькові схованки. Вони забрали все, що знайшли і навіть печений хліб, що лежав на столі. Сім'ї пощастило вижити завдяки схованій пшениціТам само. — С. 794.

Ганна Низова, Сватівський район, с. Маньківка:

Душили нас, влучко. Не знаю, за що і чому. Тільки пам’ятаю: йде підвода по селу й забирають все в людей. Бувало, стоїть на плиті чавун з борщем, так борщ за поріг виллють, а чавун на підводу кидають. Ходила по хатах Акилина Кисла. Здорова така баба була. Шукала сховане добре: по горищах лазила, долівку ключкою штрикала, зі скринь барахло викидала. Як знаходила зерно, яке забирала, а хазяїна гнали десь у тюрмуТам само. — С. 842.

Віктор Станецький (1926р.н.), Сніжнянськийрайон, смт Бражине:

Пам’ятаю, що забирали все, навіть у мами взяли пригорщу пшона та півстакана квасоліНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Донецька область. Частина перша. — С. 314.

Марія Василенко (1918р.н.), Старобільський район, с. Нижня Покровка:

Перед голодовкою получили ми зерно в колгоспі. А його в нас забрали. Кажуть: нічим сіяти у колгоспі. Все під мітлу підмели. Позабирали все, що на горищах було в людей. Сушку всю: терен, вишні, яблукаНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — С. 882.

Тетяна Муштай (1918 р.н.), Троїцький район, с. Циганівка:

Отца в 1932 году посадили в тюрьму. Мать осталась одна з детьми. Забрали корову, лошадь, зерно; все с подвала: картошку, даже из бочек квашеную капусту и огурцы. Мать плакала, умоляла оставить хоть что-то на питание, но нам ничего не оставилиТам само. — С. 908.

Ольга Севостьянова. Троїцький район, с. Ями:

Я дуже гарно пам’ятаю голод, що лазили по горищах скрізь, що в кого було. Було зернечко, і те забирали, не залишали нічого. Там, що зварилося, і те з каструлі забирали та геть висипали, а їсти не давали. Дожилися, що нема ніде нічого. Я з мамою ходила в поле, скирди стояли, та й соломки віяли і їли. Була в нас корова і телиця. Забрали в нас корову і телицю, не оставили нам нічого, оцей же актив. Я не знаю, як ми вижили? Одним буряком жили… Там само. — С. 899.

Отже, забирали все, навіть фруктову сушку або зварений напередодні обшуку борщ. Хтось що-небудь не забирав, явно порушуючи усні інструкції. Наприклад, Ольга Севостьянова каже, що рятувалися буряками. Проте порушників інструкцій не було надто багато.

Чи розуміли селяни, що радянська влада бажає нищити їх голодом? Не могли не розуміти, і це відгукнулося в 1941;1942 рр., коли гітлерівці відступили від Москви, зупинилися перед Ленінградом, але прорвалися на Північний Кавказ і Нижню Волгу через Україну. Громадяни України не бажали класти життя за цю владу і почали боротися з ворогом тільки тоді, коли зрозуміли, що нацистам потрібна їх батьківщина або без людей, або з людьми рабського стану.

Чому ленінсько-сталінська держава-комуна бажала нищити людей, селяни не розуміли. Вони не орієнтувалися в загальній ситуації і не знали навіть, що відбувається у сусідньому селі. Але запам’яталося, що «активісти шукали пшеницю», спрацьовувала легенда про «підземні пшеничні міста». Люди вже не пам’ятали, що хліб держава забрала раніше, а потім підбирала його кілограмами під час обшуків, метою яких був уже не хліб, а будь-яка їжа.

Скільки разів приходили з обшуком?

Іноді свідки Голодомору повідомляли про багатократність обшуків. Цей факт надзвичайно важливий для розуміння намірів Сталіна. Коли приходили не раз, то мета обшуків ставала зовсім прозорою: нищення голодом. Тому опитувальники й самі задавали таке запитання. Маємо наступний спектр відповідей в межах Донецької області.

Віра Мисько, Сватівський район, с. Наугольне:

[…] Причиною голоду була влада, представники якої забирали в людей все, що можна було забрати. Вони ходили по дворах і шампурами ширяли в землю, чи не сховав хто продукти харчування? До числа тих активістів входили місцеві жителі Посохова Євдокія, Бецманова Устина, Прасок Михайло, Титар Василь, Титар Михайло. Головою сільради був Пискун Андрій. Цю бригаду в селі прозвали «Красна мітла». Потім ці активісти після вдалого побору збиралися у Бецманової і пиячили. Коли у людей уже увірвався терпець, невідомі жителі з вогнепальної зброї постріляли тих активістів. «Красна мітла» кожного дня навідувалася до селянських осель, щоб винюхати, чи не варилося, не пеклося щось у печі. Якщо бачили, що в печі топилося, то могли ту піч зруйнувати. Придивлялися до столів, чи не залишилося відбитку свіжоспеченої хлібини?Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — Луганськ, 2008. — С. 858.

Віра Холодирьова (1913 р.н.), Тельманівський район, с. Кузнецово-Михайлівка:

• —? Забирали лише продукти харчування чи й інші речі — одяг, рушники, худобу тощо?
• —? Все їстівне.
• —? В який час ходили забирали у людей зерно, продукти?
• —? Коли завгодно.
• —? Скільки разів приходили до хати?
• —? Поки все не заберутьНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Донецька область. Частина перша — С. 342.

Марія Лихачова (1923 р.н.), Старо-Бешівський район, с. Новозар'ївка:

• —? Продукти харчування, худобу забирали всю, а одежу — ні.
• — Скільки разів приходили до хати?
• —? Разів п’ять…Там само. — С. 375.

Анастасія Дробот, Волноваський район, смт Оленівка:

• —? Забирали лише продукти харчування чи й інші речі — одяг, рушники, худобу тощо?
• —? Так. Корів, свиней також забирали. Тих людей, які займались домашнім господарством для своєї родини, розкулачували і називали «куркулями».
• — В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?
• —? Такого часу не було, приходили коли завгодно. Приходили багато разів. Якщо бачили, що люди не голодують, не пухнуть з голоду, то приходили знову шукати схованкиТам само. — С. 402.

Парасковія Шульженко (1923 р. н.), Артемівський район, смт Луганське:

• —? У нас забирали лише їжу.
• — Скільки разів приходили до хати?
• —? До нас два чи три разиТам само. — С. 359.

Можливо, такі запитання-відповіді кому-небудь покажуться не зовсім переконливими. Тому скористаємося свідченням з іншого регіону. Співробітники Гарвардського університету (США) у 1983 р. записали розповідь Григорія Мороза (1920 р.н.), який під час Голодомору перебував в селі Миколаївка Буринського району Чернігівської (тепер — Сумської) області. Розповідаючи про бригади активістів, Мороз наводив діалог між селянами, яких обшукували, і тими, хто обшукував, який з максимально можливою переконливістю виказував мету обшуків:

Брали, що попало. Особливо такі були ці активісти, що навіть жінки, які були між ними — то в печі щось там зварене, то перекидали. Як ніби ненароком. Перекине, щоб не те вилилося, і тоді:

• —? Ну, чим живеш?
• —? Нема нічого.
• —? Де твоє?
• —? Нема нічого.
• — Ну, чим ти живеш?
• — Ну, та як, та живу.
• —? Чого ж ти не здох? Великий голод в Україні 1932;1933 років. Том II. — К., 2008. — С. 264−265.

Як виживали?

Селяни, які розповідали про Голодомор, вижили. Як вони виживали? Кожний — по-різному. До їх розповідей варто прислухатися.

Олександра Коробка, Міловський район, с. Морозівка:

Приїжджали люди, ті, що йшли в комуністи і відбирали у людей все. Батьки розповідали, як одного разу їм вдалося сховати трохи муки від тих людей: «Взяли залізну бочку, до половини засипали борошном, втрамбували і залили водою». Коли приїхали забирати продукти, ті люди нічого не зрозуміли і навіть сказали, що добре, що там стоїть вода — буде на випадок пожежі. Усе забрали, а борошно лишилосьНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — С. 820.

Катерина Долговська (Донеччина):

Коли почався голод, і діти стали пухнути, тітка Федора у задній стінці колгоспної комори цвяхом пробила дірку, з якої сипалися зернини. Набравши трохи зерна, тітка замащувала дірку глиною й маскувала гілляками. Вдома вона розмелювала муку на ручних жорнах і ночами і підвалі пекла млинці, аби якось нагодувати дітей. Щоб перебити хлібний запах, який могли почути сусіди, тітка Феодора палила гуму. У всьому селі тільки тітчина родина вціліла повністюПам'ять народу: геноцид в Україні голодом 1932;1933 років. Свідчення. Книга перша. — К., 2009. — С. 372.

Поліна Демидова (в дівоцтві Іванова), 1924 р.н., Сталінська міськрада, с. Гродівка:

Наша родина була невелика — мати, батько та мій брат. Батько працював пічником, мати господарювала вдома. Врожай 1932 року був гарний. Восени стали відбирати у селян хліб, а потім й інші продукти. Батько почав пухнути, і ми переїхали в Юзівку на шахту 1218 до мого дядька. Ми дуже голодували, всі були пухлі. З братом ходили жебрачити. Вночі збирали в полі колосочки, збирали кісточки з абрикосів, варили лободу, на смітниках збирали кишки з риби. Ще ми ловили ховрахів та горобців. Ховрахів ловили так: йшли на поле, знаходили нори, лили туди воду й чекали, коли ховрах вилізе, та били його палицями. Бувало, що цілими днями ходили по шахтарським їдальням, де шукали крихти хліба. Трохи легше стало, коли батька взяли на роботу до шахти. Йому почали видавати 500 г. хліба на нього і по 200 г. на кожного з насТам само. — С. 382−383.

Олександра Синиця:

Я народилася на Донеччині в голодному 1921 році… Пройшли роки. Я вже учениця 4-го класу Богатирської школи переживала з усім народом голод 1932;1933 рр. В нашому класі було дві пари близнят, так вони і померли парами. Були ще приклади по селу. Ховали їх на сільському кладовищі. Але добре пам’ятаю ту допомогу різними продуктами (квасоля, чечевиця, крупи, особливо пшоно та ін.), які виділяли для шкільних їдалень на обіди для дітей.

Працювали торгсини, де обмінювали коштовності на продукти. Так наш батько весь невеликий скарб матері, дарунок від діда-коваля, повіз у Юзівку і привіз муки «нольку», тобто вищого гатунку, та квасолі. Згодом пала корова, не розтелившись. Все це дало нам змогу вижити до першої трави, цвіту акацій, перших колосків"Голодомор 1932;1933 років в Україні за документами ГДА СБУ. Анотований довідник. — С. 358.

П.А. Щадько, Мар'їнський район, с. Костянтинівна:

Мені розповідав один з працівників МТС, як у 1933;му році його жінка ходила на ніч до уповноваженого, а вранці приносила додому трохи борошна. Розповідав і плакав у присутності своєї дружини — гречанки, жінки надзвичайної краси"33-й: голод. Народна книга. — Меморіал. — К., 1991. — С. 230.

Г.І. Старостенко, Красноармійський район, хут. Дача:

Ми, діти, були страшні: на висохлих ніжках, величезні животи. Один з братів спух, а тоді помер. А як же ми, решта, вижили? За 5 км від нас була шахта № 19, там тоді вугілля до стволу возили кіньми. Коли котрусь коняку вбивало обвалом чи калічило, її вивозили на кар'єр і поливали карболкою. Як же воно тяжко пахло! На шахті люди знали, коли гине коняка, і один знайомий давав знати нашому батькові. От ми йшли до кар'єру, всі — батько, мама і ми, — і чекали, поки привезуть коняку. Що ж там робилося, страшно згадать. Хто що урве, відрубає, то його щастя. Батько біля тої здохлятини, нам подає шматки, ми з мішком і додому. Вдома їх довго вимочували, а потім солили в діжечці. І так вижили"Там само. — С. 231.

Як забирали їжу

Валентина Чорна, Ново-Айдарський район, с. Бахмутівка:

Тогда гребли все. Не только хлеб. Моя бабушка, мамина мама, высыпала на чердак фасоль и мякиной присыпала. Так нашли, провеяли и забрали всю фасоль. Отец мамин работал в Кадиевке на шахте по 15 дней (вахта). Отработал, приехал домой, привез койкакие продукты и грудочку сахара. Мама сидела и лизала эту маленькую грудочку. Так сахар у нее прямо из рук забрали. Она уже позже, когда выросла, упрекала того мужчину из села, который конфисковывал: «Что ж ты у ребенка из рук сахар выхватил!"Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — С. 822−823.

Олександра Овчаренко (1922 р.н.), Ново-Псковський район, с. Новорозсош:

Страшно згадувати про все те, чому була я, тоді десятирічна, свідком у 1932;1933 роках. Уповноважені від сільради ходили по домівках і забирали усе їстівне. А наді мною ще й брутально познущалися тоді. Один з молодих активістів звелів, звернувшись до мене: «Коли хочеш, щоб залишили вам трохи гарбузиння, лізай під стіл і…гавкай!» Що робити було? Полізла й погавкалаНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — С. 824.

Анастасія Карнаухова, Сватівський район, с. Куземівка:

Була я свідком такого випадку. В родині мого старшого брата представники сільської влади, які прийшли з обшуком, зажадали ключі від сундуків. Ключі були у вагітної дружини брата, вона відмовилася їх віддавати.

Тоді її так притиснув коліном до стіни один з представників, що жінка втратила можливість народити дитинуТам само. — С. 857.

Тетяна Шкуренко, Старобільський район, с. Верхня Покровка:

Жахливі і страхітливі дні і ночі пройшли над Покровкою. Урожай у 1932 році був не гірший, ніж у попередні роки, але зерно пішло на продрозверстку, яку накладали неодноразово. А потім одна за одною почалися нескінченні пошуки «лишків» по дворах. Було виметене у селян все під мітлу. Всіляки вузлики висіли на горцях і хижках, були забрані спеціально призначеними людьми, яких у народі називали «штрикачами». Вони ходили із загостреними металевими піками і скрізь штрикали ними, вишукували зерно та інші продукти. Очолювали ці групи уповноважені, які ходили в шкіряних куртках або пальтах і галіфе. Були на них хромові чоботи, обов’язково зі скрипом. Уповноважені були при наганах. Заходили до хат з посоловішими очима і чотириповерховим матом на вустах. Заховане знаходили скрізь, ретельність їх просто вражала. Вони не тільки лазили по погребах і ямах, криницях і колодязях, скиртах і печах, а також і за іконами. Говорили, що хліб піде на продаж за кордон, для того, щоб країна мала валютуТам само. — С. 865.

Пилип Коровка (1916р.н.), Красноармійський район, с. Сергіївка:

Я сам трактористом був (одним із перших в селі) і про той голод людей багато розпитував. Страшні то були розповіді. Люди дичавіли, розум губили од голодних мук. Ось недалеко од мене жив Трокаль Іван, Гарячкуй по-вуличному. Як позабирали комунари все із погреба, як посунула вже голодна смерть у хату, він позбувся розуму і озвірів. Кричить на свою Кулину, щоб дітей не годувала, бо самим їсти нічого… Пам’ятаю як прилетіли куркулити сусіда Луку Семена, то вбили і його, і жінку Параску, і двійко їхніх діток: Дусі було півтора року, а Валькові два з половиною. Старшенька уже дівкою була. Комунарівець Терешко побачив на руці її каблучку і давай пальця одламувати, ледве вирвалася. Втекла до дядька в Печище. А як через день додому крадькома прийшла, то вже всі були побиті і дворище пограбоване. Забігла вона із села аж у місто (Горлівку). А там, щоб на роботу влаштуватися, затребували довідку із сільради, що ти не куркулька, що ти проживаєш там-то й тамто, і що до радянської влади лояльна. Придибуляла дівка в Сергіївку, написав їй сільрадівський секретар потрібну довідку, пішла до голови сільради Івана Савенка за підписом і печаткою. Так той довідку подер, і сорочку на ній розпанахав, саму одлупцював. Страшні то були часиУкраїнський голокост 1932;1933 рр.: свідчення тих, хто вижив. — Том 9. — К., 2013. — С. 30−31.

Проте серед тих, хто здійснював обшуки, були порядні люди і вони залишилися в людській пам’яті. Їх не можна оминути мовчанням, коли наводимо страхітливі факти моральної деградації служників сталінського режиму. Часом нерішуче, бо могли дуже постраждати, вони все-таки робили спроби полегшити участь селян, до яких приходили з обшуками.

Агрипина Горбенко (1917р.н.), Білокуракінський район, с. Білокуракіне:

Від хати до хати ходила комісія. Забирали все: худобу і зерно. Змітали все. В комісії були й добрі люди. За нас хотів заступитись вчитель. Говорив, щоб все не забирали, бо багато дітей. Але його не послухалиНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — С. 784.

Марія Грицина (1921 р.н.), Старобільський район, с. Байдівка:

Ми дуже не голодували. Мій батько такий смишльоний був. Він сирота був. Батьки померли молодими. Батькові хтось підсказав: «Гляди, Панько Васильович, тебе тоже прийдуть потрусять». Мати до сусідки на другу сторону відер 10 картошки однесла, діжку з помідорами, одежу де лучшеньку до того, як активісти прийшли отбирать. Вони таки до сусідки не пішли. Приїхали позабирали картошку остальну, кадушку з капустою. Кукурудза в двох містах була прихована, забрали. Предсєдатель з активістами ходив. На сараї намощено було і там кукурудза в качанах. Уполномочений з города каже: «Нехай дітворі». А ми троє бігали слідком плакали, щоб не забирали: «Дядько не беріть, не беріть, а чим же ми жить будем?» Все равно предсєдатель сказав: «Заберіть хлопці». Вони полізли, скинули з відро, а те оставили нам. То ото ж і вижили через те, що батько зерно заховав. Принесе батько відтіля зерно, а ми з сестрою намелемо на жорнові. У нас в сараї солома була і батько там вход зробив. Туда ховали жорново. Батько жорново достане, ми намелемо, мати ноччю хліба напечуть і ото ми їлиНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — С. 885.

Тетяна Великоцька, Міловський район, с. Стрільцівка:

Наш батько їздив по хатах і шукав їжу, а в одній хаті було багато дітей, і в них на горищі він знайшов відро квасолі і промовчав, а його напарник поліз і знайшов цю квасолю. Батька за це арештували і він півроку був на трудових роботахТам само. — С. 810.

Антоніна Таран-Шкуренко (1903 р.н.), Володарський район, с. Темрюк:

Чоловік влаштувався вантажником у порту. Одержував 1 кілограм хліба на себе та ще по 200 грамів на кожну дитину. Щонеділі ночами, старанно обминаючи міліційні кордони на околицях Маріуполя, чоловік приносив хліб. А інколи приходив з порожніми руками, бо був пограбований міліцією. Така була воля влади.

А ще була така біда. Активісти-комнезамівці, виконуючи накази влади, цілодобово з сатанинською винахідливістю й завзяттям нишпорили по оселях. Люди знали, що голод буде неминучим і невблаганним. Намагалися чи харчі, чи дещо з речей приховати. Знайшли у мене півоклунка ячменю й два шматки сала. Ячмінь однесли до колгоспної комори, а сало з'їли. Я з дітьми плакала і благала у голови сільради. Спасибі, зжалився і дозволив ячмінь забратиНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Донецька область. — Частина перша. — С. 410.

Євдокія Шуровська (Ліхута), 1922 р.н., Костянтинівський район, м. Костянтинівка:

Через те, що мій батько відмовився забирати їжу та одяг від людей, його мали вислати до Сибіру. Хороші люди попередили його, так що батько вночі втік до Донбасуhttp:// www.holodomorsurvivors.ca/video/video/files.html.

«Маленьке непорозуміння з колгоспницями»

Наведена назва — це фрагмент з промови Сталіна. Так генсек назвав у січні 1933 р. свою невдалу спробу «усуспільнити» селянських корів — основу основ присадибного господарства. З наведених вище уривків спогадів неясно, забирали чи не забирали корів під час обшуків. Варто навести ще деякі уривки, що торкаються проблеми корів.

Віра Максименко (1919р.н.), Старо-Бешівський район, м. Комсомольське:

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Хто його зна. Була осінь — були продукти, а весною нічого і ні у кого не було…

Животних не брали. Тільки продукти. А хто тримав худобу, то кормити було нічимТам само. — С. 369.

Тетяна Муштай (1918 р.н.), Троїцький район, с. Циганівка: Отца в 1932 году посадили в тюрьму. Мать осталась одна з детьми. Забрали корову, лошадь, зерно; все с подвала: картошку, даже из бочек квашеную капусту и огурцы. Мать плакала, умоляла оставить хоть что-то на питание, но нам ничего не оставили. Мы начали менять вещи на кусочек хлеба, питались травой, вареной соломой. Стали от голода отекать. Младшие четверо умерли. Я чудом выжилаНаціональна книга пам’яті жертв Голодомору 1932;1933 років в Україні. Луганська область. — С. 908.

Прасковія Вагера, Міловський район, с. Мусіївка:

Перед моїми очима ще й досі пухлі й голодні діти, люди, які приходили до хати попросити хоч крихітку хліба. Сухі годи тоді були, дощі випадали рідко, але і те, що виросте, треба було здавати державі: картоплю, зерна, яйця, м’ясо. Врожай був не гірший за попередні роки, але все вилучали партійці. Прийдуть було до хати, їх чоловік п’ять чи шість було, точно вже не пам’ятаю, що надо — те й беруть. Зайде було до хати і дивиться, що подобається, те й беруть: і одежу забирали, в мішки було пруть і несуть. Мати було говорить, як тобі не стидно, ти ж останній кусок забираєш… Але нічого було не вдієш. Ніяких документів вони нам не показували, але якщо люди чинили супротив, то тягнуть було за шкірку, знущалися, а потім невідомо де дівалися ці люди. Бідняків дуже душили. Часто приходили із залізними щупами і щупали зерно, яке люди могли приховати. Пам’ятаю, як мати моя розібрала піч, а туди приховала трішки картоплі, а потім замазала як і було. Ховали було й під настил, де корова стояла, під навоз набросають продуктів і притрусять, виривали ями, засипали туди зерно, притрусювали, щоб не видно було. Але бувало що й там знаходили пильні очі партійців. Були такі випадки, що й корів забирали, взяли і повелиТам само. — С. 815.

Євдокія Кулачко (1924р.н.), Старобільськийрайон, С. Байдівка: Тоді був урожай. Вилучали хліб, а люди заривали в землю пшеницю. У землю ховали, у копанці ховали м’ясо. Коли зерно знаходили активісти, діти швидко збирали розсипні рештки. Саме більше допікали свої. Вони були грабителі. Діденко-комсомолець ходив із залізякою та Корочанський Палько Дмитрович були дуже прискіпливі і забирали все. Ми з братом ховались на піч, а він нас лякав залізякою. Забігали і хату як бандити (по троє), витрусювали із вузликів все, що було, навіть діжечку з капустою квашеною. Корову вивели, але сусіди почали кричати і плакати і не дали забрати корівку. З матері стягли кожух. Та забирали все і одежу, а потім самі носили її Український голокост 1932;1933: свідчення тих, хто вижив. — Т. 8. — К., 2012. — С. 186.

Отже, корів забирали і не забирали. Забирали в тих випадках, коли на місцях виявляли «революційну законність», тобто, вживаючи російський термін (в українській мові такого слова нема) — беспредел. Не забирали в тих випадках, коли дотримувалися діючої постанови ЦК ВКП (б) «Про примусове усуспільнення корів» від 26 березня 1932 р.

Наведені уривки зі спогадів людей, які пережили Голодомор на Донеччині, нічим не відрізняються від багатьох тисяч свідчень з інших регіонів України і Північного Кавказу. Можна собі уявити той шок, що пережили люди, ті бар'єри, що виникли між односельчанами та між суспільством і державою-комуною, яка могла зміцнювати себе тільки за допомогою геноциду. Завданий ленінсько-сталінською державою «уничтожающий удар» позначився й на ментальності наступних поколінь.