Демократи 19 століття

План Введение 2 Глава 1. Протоколи зборів Сіонських мудреців: протокол № 1 3 Глава 2. Демократичні традиції російської політичної думки: В. Г. Бєлінський, А.І. Герцен, Н. Г. Чернишевський 8 Укладання 14 Література 15.

Вже кілька століть назад Росія лихоманить від соціальних потрясінь. Сотні а то й тисячі «дбайливців счастия народного» пропонують свої варіанти її улаштування. Не виняток й наша час — час побудови «правового держави й демократичного общества».

Якщо уважно оцінити основні політичні події останніх двох — трьох століть, виходить дивна картина: ніякого творення держави Російського немає, навпаки, відбувається його всіляке ослаблення руйнація. Демографічна статистика останніх просто вбиває - смертність перевищує рождаемость.

Росія вимирає, народ її зубожіє, але замість рішучих дій правителі (вже п’ятнадцять років!) твердять якесь перехідний період до ринку, після якого всі нормализуется.

Але так би мовити, свіжо преданьице, так віриться ніяк не. Не нормалізується! Не вже потім кілька століть назад терзають і грабують нашу Батьківщину, щоб потім усе внормувалось. У його рефераті я спробую показати, хто перебуває над усіма подіями, що відбувалися у Росії останні століття, під чию дудку танцювали вчорашні демократи і танцюють нинішні і справжня мета всіх «демократичних преобразований».

Тут мушу наголосити, що у роботі використана література, яку в $ 20- роки сучасності розстрілювали дома, навіть препровождая «для з’ясування» в ЧК, аби запобігти можливої розголосу і распространения.

Структура роботи наступна: перша значна її частина практично цілком цитує першоджерело — «Протоколи сіонських мудреців», протокол 1. Це зроблено, щоб з’ясувалося, де зародилися демократичні погляди, хто, і чого вони взращивались, як і буде безынтересна і оцінка демократії його ж авторами.

Друга частина — виклад офіційно прийнятих поглядів на російських демократів В. Г. Бєлінського, А.І. Герцена і Н. Г. Чернишевського. Підкреслю, що викладено саме офіційна думка. Адже саме він дозволяє оцінити наскільки проникали до нашого суспільство ці абсолютно чужі як Росії, а й усьому людству «идеи».

Третя — частина представляє неофіційну думку на діяльність зазначених особистостей. Це пісню поета і співака ХХ століття Ігоря Талькова, вбитого за дуже загадкових і досі пір не разгаданных обстоятельствах.

Звісно, такий не ординарною структурою реферату я ризикую викликати на себе здивування й навіть невдоволення викладача, але право, матеріал, викладений у ньому, він того вартий. На жаль, обмежений роботи вистачить не дає змогу побачити усі сторони і взаємозв'язку подій, але «читає так разумеет!"[1].

Глава 1. Протоколи зборів Сіонських мудрецов:

протокол № 1.

У ньому говориться де зародилися демократичні ідеї, хто їх авторка та її цели.

…Відклавши фразерство, говоритимемо про значення кожної думки, порівняннями і висновками висвітимо обстоятельства.

Отже, я формулюю нашу систему з нашого грунту і гоевской[2] точок зрения.

Слід зазначити, що з дурними інстинктами чисельніша від добрих, тому кращі результати під управлінням ними досягаються насильством і ляканням, а чи не академічними міркуваннями. Кожна мисляча людина прагне до влади, кожному хотілося б зробитися диктатором, що тільки міг, але у своїй рідкісний ні готовий жертвувати благами всіх для досягнення благ своих.

Право — у силі. Що стримувало хижих тварин, яких звуть людьми? Що ними керувало до цього времени?

На початку суспільного устрою вони підкорилися грубу неуважність і сліпий силі, потім — закону, що є той самий сила, лише замаскована Виводжу висновок, що за законом єства — право в силе.

Свобода — ідея. Лібералізм. Політична воля є ідея, а чи не факт. Цю ідею треба вміти застосовувати, коли є за потрібне ідейній приманкою залучити народні сили зі своєю партії, якщо вона задумала зломити іншу, при владі що знаходиться. Завдання це полегшується, якщо супротивник сам заразиться ідеєю свободи, так званим лібералізмом і, заради ідей, поступиться свою міццю. Ось і проявиться торжество нашої теорії: розбещені кермо правління відразу ж згідно із законом буття підхоплюються і підбираються нової рукою, оскільки сліпа сила народу дня неспроможна пробути без керівника, і нове, нова влада лише заступає місце старої, ослабілої від либерализма.

Золото. Віра. Самоврядування. Нині заступницею лібералівправителів стала влада золота. Були часи, правила віра. Ідея свободи нездійсненна, що ніхто не уміє користуватися нею міру. Варто лише народ на кілька днів надати самоврядуванню, як він перетворюється на розбещеність. Відтоді виникають міжусобиці, скоро переходять у соціальні битви, у яких держави горять, і значення їх перетворюється на пепел.

Деспотизм капіталу. Виснажується держава у своїх конвульсіях, або ж внутрішні чвари віддають його до влади зовнішнім ворогам, у разі він може вважатися безповоротно загиблим: він у нашої влади. Деспотизм капіталу, який увесь в руках, простягає йому соломину, яку державі доводиться триматися мимоволі, в іншому разі воно котиться в пропасть.

Внутрішній ворог. Про те, що від ліберальної душі сказав би, що міркування що така аморальні, я запитаю: якщо в кожного держави два ворога, і коли з відношення до зовнішньому ворогу йому дозволено і не шанується аморальним вживати всякі заходи боротьби, як, наприклад не ознайомлювати ворога з планами чи нападами захисту, нападати нею вночі чи нерівним числом людей, чому ж таку ж заходи щодо гіршого ворога, порушника суспільного устрою і благоденства, можна назвати недозволеними і безнравственными?

Натовп. Анархія. Чи може здоровий логічний розум сподіватися успішно керувати натовпами з допомогою розумних умовляння чи домовленостей при можливості протиріччя хоча ще й безглуздого, але що може видатися поверхово розуміючому народу приємнішим? Руководясь виключно дрібними пристрастями, повериями, звичаями, традиціями і сентиментальними теоріями, в юрбі бізнесменів і люди натовпу піддаються партійному розколу, мешающему кожному угоді навіть, а грунті цілком розумного вмовляння. Будь-яке рішення натовпу залежить від випадкового чи підбудованого більшості, які з неведенню політичних таємниць, вимовляти абсурдне рішення, кладущее зародок анархії в управлении.

Політика і мораль. Політика немає нічого спільного з мораллю. Правитель, руководящийся мораллю, неполитичен, тому не міцний своєму престолі. Хто хоче правити, повинен вдаватися й до хитрості, і до лицемірству. Великі народні якості — відвертість і чесність — суть пороки в політиці, оскільки вони скидають із престолів краще організувати і вірніше найсильнішого ворога. Ці якості мали бути зацікавленими атрибутами гоевских царств, ми ж зовсім на повинні керуватися ими.

Право сильного. Наше право — у силі. Слово «право» є відвернена і нічим не доведена думку. Слово це трохи більше, як: дайте мені то, у мене хочу, щоб цим отримав доказ, що сильніше вас.

Де починається право? Де він кончается?

У державі, у якому поганою організацією влади, невиразність законів і правителя, знеособлених размножившимися від лібералізму правами, я черпаю новою право — кинутися з права сильного і рознести що існують порядки і запровадження, накласти руки на закони, перебудувати все установа, і зробитися владиками тих, наданими нам права своєї сили, відмовившись від нього добровільно, либерально…

Необоримость масонско — єврейської влади. Наша влада при сучасному хитанні всієї влади, буде необоримее всякою іншою, вона буде незримою до того часу, доки зміцниться настільки, що її вже ніяка хитрість не подточит.

Мета виправдовує засоби. З тимчасового зла, яку ми змушені тепер здійснювати, станеться добро непохитного правління, яке відновить правильний хід механізму народного буття, порушеного лібералізмом. Результат виправдовує засоби. Звернемо ж увагу наших планах й не так на добре і моральне, скільки на потрібна і полезное.

Перед нами план, у якому стратегічно викладено лінія, від якої нам відступати не можна без ризику бачити руйнація багатовікових работ.

Натовп — сліпець. Щоб створити доцільні дії, треба прийняти до уваги підлість, нестійкість, мінливість натовпу, її нездатність розуміти й поважати умови власного життя, власного добробуту. Треба зрозуміти, що міць натовпу сліпа, нерозумна, не рассуждающая, прислушивающаяся направо й наліво. Сліпий неспроможна водити сліпих так, щоб їх довести до прірви, отже, члени натовпу, вискочки з народу, хоча ще й геніально розумні, але у політиці не разумеющие, що неспроможні в ролі керівників натовпу так, ніж погубити всієї нации.

Політична абетка. Тільки з дитинства подготовляемое до самодержавству обличчя може відати слова, составляемые політичними буквами.

Народ, наданий себе, тобто. вискочкам з його середовища, саморуйнується партійними розбратами, порушуваними погонею за владою та почестями і що відбуваються що від цього заворушеннями. Чи можливо народним масам спокійно, без змагання, розсудити, впоратися зі справами країни, які можуть змішуватися з порожніми власними інтересами? Чи можуть вони захищатися від зовнішніх ворогів? Це немислима, бо план, розбитий сталася на кілька частин, скільки голів у натовпі, втрачає цілісність, тому стає незрозумілим і неисполнимым.

Найбільш доцільний образ правління — Самодержавство. Тільки в Самодержавного особи плани можуть виробитися широке ясними, гаразд, распределяющем всі у механізмі державної машини; із чого треба укласти, що доцільне на користь країни управління заборгувало зосередитись у руках одного відповідального особи. Без абсолютного деспотизму неспроможна існувати цивілізація, проведена не масами, а керівником їх, ніхто й не він був. Натовп — варвар, що виявляє своє варварство при кожній оказії. Щойно натовп захоплює до рук свободу, вона її невдовзі перетворює в анархію, що сама собі є найвищий рівень варварства.

Спирт[3]. Класицизм. Розпуста. Погляньте наспиртованных тварин, одурманених вином, декларація про безмірне вживання якого дано разом із свободою. Не допускати ж і наших статися так ж… Народи гоїв, одурманені спиртними напоями, а молодь їх одуріла від класицизму і ранньої розпусти, який її підбивала наша агентура — гувернери, лакеї, гувернантки — на багатих будинках, прикажчики та інші., наше жіноцтво у місцях гоевских звеселянь. До цих останніх я зараховую й дуже званих «дам з акціонерного товариства», добровільних послідовниць їх за розпусті і роскоши.

Принцип і правил еврейско — масонського уряду. Наш пароль — сила і лицемірство. Тільки сила виходить переможцем у справах політичних, якщо вона прихована в талантах, необхідних державним людям. Насильство має бути принципом, а хитрість і лицемірство — правилом для урядів, які не бажають скласти свою корону до ніг агентів будь-якої нової сили. Це зло є єдиний спосіб дістатись мети, добра. Тому ми повинні зупинятися перед підкупом, обманом і зрадою, що вони мають послужити до досягнення нашої мети. У політиці треба вміти брати чужу власність не вагаючись, коли нею ми доможемося покори та власти.

Терор. Наша держава, прямуючи шляхом мирного завоювання, проти неї замінити жахи війни менш помітними і більше доцільними стратами, якими потрібно підтримувати терор, який володів до сліпій слухняності. Справедлива, але невблаганна строгість є найбільший чинник державної сили: як заради вигоди, а й в ім'я боргу, заради перемоги, потрібно триматися програми насильства, й лицемірства. Доктрина розрахунку настільки само дуже, наскільки й кошти нею вжиті. Тому не стільки самими засобами, скільки доктриною суворості ми восторжествуємо і закрепостим всі рішення уряду своєму сверхправительству. Досить, щоб знали, що ми невблаганні, щоб припинилися ослушания.

Свобода. Рівність. Братство. Ще давні часи ми серед народу вперше крикнули слова: «свобода, рівність, братство», слова, так багато раз повторені відтоді несвідомими папугами, звідусіль налетевшими для цієї принади, із якими забрали добробут світу, справжню свободу особистості, колись так відгороджену тиску натовпу. Нібито розумні, інтелігентні гоїв не розібралися в абстрагованості вимовлених слів, не помітили протиріччя їх значення й відповідності з собою, не побачили, що у природі немає рівності, може бути свободи, що саме природа встановила нерівність умів, характерів і здібностей, і підвладність її законам, не розсудили, що натовп — сила сліпа, що вискочки, обрані з її керувати. щодо політики таку ж сліпці, як і її сама, що присвячений, він був навіть геній, щось зрозуміє у політиці —.

Принцип династичного правління. усе це гоями було втрачено не врахували; а тим часом у цьому базувалися династичне правління: батько передавав синові знання ходу політичних справ, те щоб ніхто не відав, крім членів династії, не міг б видати його таємниці керованої народу. Згодом сенс династичної передачі справжнього стану справ політики, був втрачено, що стало до успіху нашого дела.

Знищення привілеїв гоевской аристократії. В усіх життєвих кінцях світу слова «свобода, рівність, братство» становили в наших лав через наших сильних агентів цілі легіони, що з захопленням несли наші прапори. Тим більше що це слово були черв’яками, які підточували добробут гоев, знищуючи скрізь світ, спокій, солідарність, руйнуючи все основи з держав. Ви побачите згодом, що це стало до нашого торжества: це дозволило, ніби між іншим, домогтися найважливішого козиря в наші руки — знищення привілеїв, інакше кажучи, самої сутності аристократії гоев, що була єдиною проти нас захистом народів та стран.

Нова аристократія. На руїнах природної і родової аристократії ми поставили аристократію нашої інтелігенції може вирішити все, грошової. Ценз нової аристократії ми встановили в багатстві, ми залежному, й у науці, двигаемой нашими мудрецами.

Психологічний розрахунок. Наше торжество полегшилося ще тим, що у зносинах із потрібними нам людьми ми завжди діяли на самі чутливі струни людського розуму — на розрахунок, на жадібність, на ненаситність матеріальних потреб людини; а кожна гілка перелічених людських слабкостей, узята окремо, здатна вбити ініціативу, віддаючи волю людей розпорядження покупця з деятельности.

Абстракція свободи. Абстракція свободи дав можливість переконати натовп, що уряд ніщо інше, як управляючий власника країни — народу, що його можна міняти, як зношені перчатки.

Змінюваність народних представників. Змінюваність представників народу віддавала в наше розпорядження і як, нашому назначению.

Глава 2. Демократичні традиції русской.

політичної думки: В. Г. Бєлінський, А.І. Герцен,.

Н.Г. Чернышевский.

Слабкість масового революційного руху на середині 1930;х утрудняла формування демократичних світоглядів. Особливо показовий цьому плані приклад В. Г. Белинского.

Ідеалістична філософія на той час захопила Віссаріона Григоровича Бєлінського, вона привела його до тимчасовим теоретичним оманам, але справжньої основою всіх пошуків Бєлінського у роки було прагнення обгрунтувати і захистити визвольні ідеї. Найважливішим чинником в розвитку з’явилися визвольні традиції передовий російської громадської думки і литературы.

Бєлінський не зустрічався з М. Бакуніним і сперечався з нею про шляхи розвитку Росії. Ця суперечка, про яку Бєлінський не розповідав у листі Анненкову 15 лютого 1848 року, був, у сенсі, передвістям майбутніх суперечок марксистів з народниками. Розуміючи історичну неминучість капіталізму в Росії, Бєлінський з всього сказаного стане не міг стати його апологетом. Глибина його розуміння історичних доль країни сприяла дедалі більше гострої постановки питання про поліпшення долі народу. У листі до Гоголю він ставить як початкові три вимоги: 1) «знищення кріпацтва», 2) «отменение тілесного покарання», 3) «запровадження, по можливості, суворого виконання хоча тих законів, які є…». З цих трьох завдань знищення кріпацтва, як «цілком справедливо вважав Бєлінський, захопив Росії основний рахунок і центральної задачей.

Бєлінський не залишав надій до можливості реформ «згори» і уважно стежив над діяльністю призначеної Миколою I комісії з «забезпечення становища селян». Але Бєлінський передбачав і можливість селянської революції. У листі до Анненкову з початку грудня 1847 року Бєлінський зазначав, що питання про кріпацькій праві нічого очікувати разрешён згори, то «тоді й зважиться сама собі, в інший спосіб, в 1000 раз більш неприємним російського дворянства. Селяни сильно порушено, дрімають і бачать освобождение…».

Заклики до боротьби з кріпацтвом і самодержавством, ідеї революційного перебудови суспільства, захист матеріалізму і критичного реалізму — ось що становило зміст статей і листів Бєлінського останніх років його жизни.

Друга половина XIX століття відзначені появою нових моментів в ідейному змісті громадських рухів. Цей період рясніє радикальними програмами і проінвестували щонайменше радикальними громадськими акциями.

Помітними представниками російського утопічного соціалізму стали А. І. Герцен і М. Р. Чернишевський. Характерно, що обидві вони визнавали близькість своєї слабкості і на повагу до позиціям слов’янофілів. Герцен зазначав, що він «належить честь слава почину», саме з нього починається «перелом російської думки». Їх зближувала з західниками, яких Герцен зараховував і себе, любов до свободи і відчуття любові — «безмежної, обхватывающей все існування любові до російського народу, російському побуті, до російського складу». Чернишевський про слов’янофілах висловився так: «Вони належать до образованнейших, найшляхетніших і даровитейших людей російському обществе».

Інтерес російської інтелігенції до соціалістичної ідеї пробудився ще 40-х рр. у зв’язку з обговоренням у країнах нових видань Фур'є, творів Консидерана, Л. Блана, П. Прудона, і навіть близьких утопічному соціалізму письменників (Жорж Санд та інших.). Приваблювала увага фахівців і книга історика Л. Штейна «Соціалізм і комунізм сучасної Франції» (1842), дуже критична по відношення до соціалістам. А. І. Тургенєв, колишній декабрист і з образованнейших людей свого часу, рекомендував книжку Л. Штейна з такою коментарем: «…Я взагалі-то дуже мало важливості або суттєвого впливу на справжнє суспільство приписую цим соціальним і комуністичним проявам, не відмовляючи, втім, соціалізму у майбутньому вплив громадський побут; та хто це вгадати чи хоч почасти визначити може? Соціалізм буде змінювати суспільства, чи змінюватися сам, дивлячись за стану тих станів, з яких він виникати буде, а, по державам, в яких ці стану перебувають: інакше тільки у Німеччини, інакше тільки у Англії, інакше тут. Заходи і прийоми боротьби урядів з різноманітними проявами соціалізму також багато можуть невпізнанно змінити самі напрями нього» (замітка «Хроніка росіянина Парижі». 1845).

До ідеям та конструкціям общинного (народницького, «селянського») соціалізму водночас дійшли чимало соціальних філософи, проте пріоритет тут належить Олександру Івановичу Герценові (1812—1870). Саме він сприйняв сільську громаду як головний опорний елемент у будинку майбутнього російського соціалізму. Цю тему обговорювалася їм разом з темою відсталості Росії, її самобутності й особливою місії у справі громадських перетворень в себе й інших народів. Історичні події хіба що пронеслися над російським народом, писав Герцен, багато в чому повторюючи Чаадаєва, але, задавлений і забитий, він зберіг свій самобутній характер, свою молодість, не обтяжену, як в народів Заходу, віковими традиціями історичної життя. Саме схоронність самобутнього характеру робить її чутливим до соціалізму, і найбільше це пов’язано з особливої роллю сільській громади. «Община врятувала російський народ від монгольського варварства, від пофарбованих по-європейськи поміщиків і південь від німецької бюрократії. Общинна організація, хоча й дуже вражена, встояла проти втручання влади; вона благополучно дожила до розвитку соціалізму у Європі». У общинних господарських і адміністративних засадах він вбачав зародки і риси соціалістичного колективізму. «…У хаті російського селянина ми здобули зародок економічних пріоритетів і адміністративних установлень, заснованих на виключно спільності землеволодіння, на аграрному і інстинктивному комунізмі». Проте Герценові було видно й негативні боку общинних порядків — поглинання особистості світом (громадою), як і всіх інших випадках «нерозвиненої комунізму». Вихід вона бачила використання західної науки, покликаної надати на селянський побут запліднююче вплив. Без цього аграрний комунізм перебуватиме грубим і примітивним, на кшталт зрівняльного комунізму Гракха Бабефа у країнах, практично виключає свободу особи і тому ще може вважатися гідним втіленням соціалізму. До прилученню російського селянина до позитивних результатів цивілізації та Заходу мали бути зацікавленими покликані передові російські люди, «минулі через західну цивілізацію» і впитавшие її історичний досвід минулого і соціалістичні представления.

1 листопада 1861 р. Герцен висуває гасло «У народ!», став на десятиліття закликом для патріотичної молоді до діяльній брати участь у визвольному движении.

Соціалізм Герцена народницький разом із тим індивідуалістичний — так оцінює погляди Герцена Бердяєв. Його віра у селянську громаду у що свідчить пояснюється лише тим, що російський мужик, навіть у кріпацькій стані, більш особистість, ніж західний буржуа, оскільки з'єднує у собі особисте почав із общинним. Щоправда, не робить у своїй розрізнення між особистістю і індивідом, між людиною і громадянином. Проте добре це відчуває й передає небезпека міщанства, тріумфуючого і загрозливого освіченій меншості. Перший російський західник пережив глибоке розчарування західному міщанстві, і це схилило його до співчуття анархізму, а чи не демократии.

«Держава і як особистість, влада і свободу, комунізм і егоїзм (в широкому значенні слова) — ось геркулесові стовпи великої боротьби, великої революційної епопеї», — писав Герцен під час ідейних пошуків перспективних форм організації людського суспільства. Він дійшов висновку, що таких форм можна лише дві — монархію і республіку. І йдеться йде щодо формах правління, саме про форми організації гуртожитки, у яких справді забезпечується справа народу (республіка), загальне добро. Тому він проводив розрізнення політична і соціальна республіки, вважаючи справжньої республікою лише соціальну. Монархія на відміну республіки вимагає священного і недоторканного авторитету, який несумісний зі свободою покупців, безліч незалежністю разума.

На загальний перебіг дискусій про соціальних можливостях громади великий вплив надали публіцистичні виступи Миколи Гавриловича Чернишевського (1828—1889), особливо дві його статті — «Критика філософських упереджень проти общинного володіння» (1858) і «Економічна діяльність й законодавство» (1859).

У першій їх зроблено висновок у тому, що існування первісної громади за умов вищому щаблі цивілізації, яка досягнуто нинішнього року столітті, не перешкода на її входження до цю цивілізацію, оскільки у общинному володінні присутній «вища форма відносин людини до землі». Понад те, общинне володіння забезпечує, писав Чернишевський на другий статті роком раніше, кожному хліборобу володіння землею і «набагато краще приватної власності упрочивает національне добробут». Таке володіння може найкраще забезпечити успіхи у сільському господарстві, оскільки общинна власність «з'єднує власника, господаря і працівника ніби одна особа». Усе це дозволяє зробити висновок про можливості прискореного соціального розвитку в допомоги общины.

У статті «Економічна діяльність й законодавство» автор дає контрастирующее зіставлення внутриобщинной правової ситуації та урядового регламентування з допомогою законів. У общинному поземельном володінні відсутня «втручання будь-якої центральної і сторонньої адміністрації». Тут внутрішнє регулювання, що можна назвати розумним законодавством, дає безперечність і правам приватного особи. Вона ж сприяє розвитку прямоти характеру і якостей, потрібних для громадянина. Воно підтримується і охороняється силами самого общества.

Отже, внутриобщинное регулювання самодостатньо, у ньому вулицю значно більше розумності, ніж у урядової регламентації, оскільки він вироблялося поколіннями з урахуванням правового звичаю чи соглашения.

Право власності у країнах майже надано окремому особі і обгороджено вже непохитними й точно яких дотримуються гарантіями. «Юридична незалежність» і недоторканність окремої юридичної особи всюди освятили і законами, і звичаями". І, тим щонайменше опора на закони та законність, як і одностороннє прагнення, має невигоди. Це однаково належить до законному і обычно-правовому забезпечення «виняткових прав особистості», права власності насамперед. Ці невигоди стали виявляти себе, щойно ідеал «наблизилася здійсненню з забуттям чи знищенням інших, щонайменше істотних передумов людського счастия, що здавалися несумісними з його безмежним застосуванням до діла». Є у вигляді сума «безмежного суперництва» власників в землеробстві і промисловості; він у кінцевому рахунку «віддало слабких на жертву сильним, працю на жертву капиталу».

Вихід із цього один — у забезпеченні Союзу і братства між людьми. Люди повинні були з'єднатися у суспільстві, мають загальний інтерес, спільно користуватися силами природи й засобами наук. У землеробстві братство це має висловитися у переході землі на общинне користування, а промисловості — у переході фабричних і заводських підприємств у общинне надбання компанії всіх працівників цієї фабриці чи цьому заводе.

Після перших кроків із здійсненню селянської реформи Чернишевський дійшов висновку про нездатність самодержавно-бюрократической організації до реформування й починає поступово переорієнтовуватися під селянську революцію. У прокламаціях селян, звертатися до російським конституционалистам в нього представлений широкий комплекс пропозицій та рекомендацій ще щодо необхідних змін у устрої й держави: вільний від бюрократичного гніту та уваги селянська громада, місцеве представницьке управління економіки й самоврядування, самостійний і праведний суд, обмеження царського самовладдя, управління з урахуванням законов.

На відміну від Герцена Чернишевський — переконаний демократ. Він вступає по цього питання у суперечку з Чичериным, який стверджував, що «демократія схожа на абсолютизм стосовно того, що дуже любить бюрократію і централізацію». Чернишевський заперечував проти і думав, що демократія зі свого характеру протилежна бюрократії. Наприклад, адміністрація за умов демократії повинна перебувати у підпорядкуванні жителі того округу, справами яку вона займається, і це пов’язано з тим, що кожен Село і місто, кожна область незалежні у справах; аналогічно й у громадянин повинен бути незалежним на ділі, які його одного.

Авторитет Чернишевського в визвольному русі початку 60-х рр. був дуже високий, і уряд встановило його секретний нагляд. У 1862 р. за призупиненням журналу «Сучасник» Чернишевського заточают в одиночну камеру Петропавлівської фортеці. Ось він пише роман «Що робити?», який своїм ідейним змістом надав великий вплив на кілька поколінь революційно налаштованої молоді, яка намагалася на практиці втілити принципи розумного людського суспільства. Особливо притягальним у романі був елемент аскетизму в ім'я спільної справи, який виявився притаманним наступної революційної интеллигенции.

За відсутності прямих доказів Чернишевський був винним «в прийнятті заходів для поваленню існуючого ладу управління», засуджений на сім років каторги й вічне поселення у Сибіру. Його твори було заборонено у Росії до першої російської революции.

Герцена і Чернишевського найчастіше відносить до розряду революційних демократів і водночас таких соціалістів-утопістів, що є найближчими попередниками соціалістичних (пролетарських по марксистської термінології) демократів. Проте, згідно з словником самих аттестуемых, їх можна було б назвати творцями «теорії про поліпшення народного побуту» (вираз Чернишевського, використане в характеристиці вчення Сен-Симона), у якій йшлося про поліпшення у сфері народу наявної системи відносин також установ. Обидва мислителі виявили при цьому неабияку універсальність й на обґрунтованість своїх радикальних політичних вимог і соціальних програм розгорнуту аргументацію не лише філософського і соціологічного, але й культурологічного, політекономічного і правоведческого характера.

Заключение

.

у якому відбито яка від офіційної оцінка діяльності демократів У. Р. Бєлінського, А.І. Герцена, Н. Г. Чернишевського поетом І. Тальковым.

Господа-демократы минулого століття, Нам дуже кортіло вас всіх воскресити, Щоб ви подивилися на наші успіхи, А вас зуміли віддячити. Ми кожен, хто ніж, висловлював подяку: Молотилкой — колгоспник, робочий — ключем, Ворог народу — киркою, протезомафганець, А я б декому засвітив кирпичом.

Господа-демократы минулого століття, І що ви казились престолу погрожуючи, Адже природа — не дурепа, і Бог — не каліка, А ви їх у шию — то само не можна! Може вас і хотілося налагодити всі разом, Тільки поспіх потрібна під час полювання на бліх, А природа неспроможна творити за наказом І, і геть зрозуміло, неспроможна і Бог.

Господа-демократы, ви знали приклади, Коли ваших колег вчинили терор: Винищили колір нації мечем Робесп'єра, І Париж по сьогодні відмиває ганьба. Правдолюбець Радищев, після тієї м’ясорубки, «Подорож з Петербурга у Москві» Трохи з досади не слопал, ушкодився розумом І, лаючи масонів, впав у тоску.

Господа-демократы, поспішімо воскреснути, Виходьте на суд обдурених мас: Нехай у відповідь на Чернишевський і Герцен, І мрійник Бєлінський, і альфонс Карла Маркс. Нехай у відповідь й ті, що прийшов за вами Вибивати з народу і і сум, І вільних слов’ян звернули рабами, І на в’язницю перетворили Велику Русь!

Отже, у роботі показані істинні засновники демократичних і ліберальних навчань, а як і дано дві полярні оцінки діяльності їхніх послідовників у Росії 19 століття. Читає так разумеет![4].

— Історія політичних вимог і правових навчань. /під. Ред. В. С. Нерсесянца.

— М.: НОРМА — ИНФРА-М, 1999.

— Масонство у Росії. М.: Палитра-статус, 2002.

— Невідомий Нилус. — М: Православний прочанин. 1995.

— Новий Завіт Панове нашого Пресвятої Богородиці. — М., 1990.

— Сергій Нилус. Поблизу є при дверях. — Сергієв Посад, 1911 р., перевидання 1992 г.

— Тальков І. Збори пісень. — М., 2000. ———————————- [1] Євангеліє від Матвія. Гол. 24, вірш 15. [2] Гоїв — християни, і взагалі усе не євреї. [3] Нині вже і наркотики. (прим автора). [4] Євангеліє від Матвія. Гол. 24, вірш 15.