Послання митрополиту Данилові

Послание митрополиту Даниилу Пытливость Карпова виразно виявлялася у його посланнях. Не міг помітити цього й Максим Грек. Про один із які до нас послань Федора Карпова він писав: «Як мед, як кажуть лікарі, разом із природною насолодою з'єднує гостру і очисну силу, і епистолия Карпова, угодована духовної насолодою, як тішить розум, але таємно хвилює і водночас гостро збуджує розум до просвітленню».

«До нас дійшли жалюгідні осколки творів Карпова. По вишуканістю викладу, стислості та промовистості стилю, відсутності традиційних довгих цитат, по образності мови та сміливості думки твори Карпова можна вважати шедевром російської публіцистики XVI століття».

Лучшее і найбільш объёмное їх — послання митрополиту Данилу. Дата його написання невідома. У ньому Карпов розгортає філософську дискусію про сенсі «терпіння» й вона стосується дуже складної проблеми — проблеми управління державою. Форму твори можна припустити гідної потужні мізки і естетичного почуття Карпова.

Государственным катехізисом на той час була ідея божественного походження влади, котра дісталася у спадщину після полеглої Візантії. Її трактували по-різному. Один із крайніх концепцій — митрополита Данила, відомого письменника XVI століття, войовничого иосифлянина — проголошувала безумовне послух влади. Він написав її Слово під назвою: «Яко личить къ властемъ послушанiе имети і честь имъ вездати і їжака на врагы божiа», у якому говорив, що влада встановлено богом: «въ отмщенiе злодеемъ, въ похвалу ж благотворящим, щоб люди, боючись земних начальстві не поглинули одне одного, як риби».

Он звернувся з проповіддю терпіння у сфері цивільних ставлення людини-спеціаліста до Фёдору Карпову, коли людина піддався опалі. О. Н. Кимеева робить правильне зауваження, що у тексті немає прямої вказівки на те що, що Карпов до цього час був у опалі, лише ті непрямі: «На жаль, зараз час, не підходяще для написання послань, але час для ридання», «Своїми словами ти закликаєш мене бути остаточно стійким в терпінні, в сумах і нещастях моїх…». Кимеева, відтинаючи прийняті раніше усіма дослідниками причини «ридання» — службові невдачі чи опалу, робить припущення, що подією, возмутившим боярина настільки, що він, «нехтуючи наслідками, висловився відкрито», могло з’явитися осуд і ув’язнення Максима Грека під варту, що він вважав несправедливим. У цьому разі, Кимеева вважає, що Послання можна датувати 1526 роком, оскільки собор, засудив Максима, відбувся 1525 р.

Диаметрально протилежну позицію відстоює А.І. Клибанов. Його буква стверджує, що, оскільки обидва переписывающихся були друзями й однодумцями, це є підстави припустити, що конфіденційність стилю Послання свідчить про факт спілкування двох які у неласку до представників громадських кіл. Такий висновок може призвести до визначенню часу листування і характеристиці політичної боротьби того периода.

По думці А.А. Зиміна, неозброєним поглядом видно, що це факти Кимеевой притягнуті до єдиної тези її роботи — доведенню, те, що Карпов був у агресивної, підпільної опозиції центральної влади. Клибанов ж намагається нині підтвердити наявність прихованого підтексту у «Посланні та її зв’язку з творами Аристотеля. Безсумнівними є лише нижченаведені утверждения:

· Послання Карпова — у відповідь «епистолию» митрополита Даниила.

· Автор Послання був «великими скорбъми одержим».

· У своєму Посланні митрополит Данило містився до Карпову: «славиши мя честию, їй заподіюють убо не гідний єсмь; скрізь за мене проповедаеши, і, писанні твоїми угоднейшими мене чествуа, поздравляеши».

По моєї думки, доцільніше припустити, що Карпов знайшов привід розпочати полеміку з митрополитом і висловити йому давно терзавшие його філософські ідеї. «Послання до Данилу не лише політичний трактат…, однак листа людини, яскраво що відбиває його настрій».

Я хотілося б схематично дати логічний ланцюжок міркувань Карпова, щоб об'єктивно оцінити його взгляды.

I) Починається Послання панегіриком, витіюватим похвалою митрополиту Данилу. Цією темі приділено значної частини Послання. Ф. И. Карпов не скупиться на хвали, каже про досконало митрополита, про його широкої освіченості, проте, самий перебільшений, утішний тон цих похвал, контрастує з усім твором взагалі, наводить на думка про іронічному ставлення до адресата: «Тому не вичерпається у серце моєму любов, і голос мій не втомиться від похвали, і помисли мої від вшанування величі твого… Більше розлоге і повний, хороше слово, відповідне тобі і твоїм чеснот, ми інший час складемо… Не засумніваюся й зіркою світлої назвати тебе, від якої промені погані не виходять. Ти світильник палаючий, який не затьмарюється; ти пахучий квітка чесноти, який смороду наклепу гребує…» тощо. З допомогою тонкої іронії, Карпов знущається з митрополитом, який, на своє нещастя, наважився поспівчувати опальному боярину. Не залишилися не порушеними навіть гастрономічні смаки митрополита Данила: «Адже бажаю, щоб сочиненьице це неучёное для твоїх вчених вух так само було приємно б, як вуст моїх була приємна твоя рыбица, задарма мені дана».

II) Основна часть.

1) На початку більшості Карпов широко і, незалежно поставив порушене питання, перелагая думку митрополита: «Для стійкості справи народного, чи царства, чи представник влади важливіше щоправда чи терпіння?».

a) Припустимо, що потрібно терпіння. Якщо, коли всі мають керуватися принципом терпіння, «тоді воотще складено суть закони. Тоді звичаї святі і благые статути разърушени і въ царствехъ, в начальствех, у градехъ, співжиття человекъ живеть безъ чину». «…Тоді несть треба царьству чи владычьству правителі і князі; престанет убо начальство, владычьство і господьство, і живеться безъ чину; з молвою силный погнетет безсилнаго, так трепение имать. Нижче треба будетъ суддів въ царстві имети, іже коемуждо правду учинять, зане трепение вся исполнитъ». «Річ народне въ градехъ і царствехъ загине длъгодушьствомъ трепениа, долготрепение в людехъ безъ правди й ухвалення закону суспільства добро разърушает і йдеться народне ні в що низводитъ, злыа звичаї в царствехъ вводить і творитъ людей государемъ непослушныхъ за злидні», — показує автор. Не можна заперечити, що Карпов оцінює терпіння і з позиції себе, позиції заможного боярина, який за як і державній валютній політиці може втратити весь свій майно і позбутися атрибутів свого високого походження. Якщо він буде зобов’язаний терпіти, то «оставится від отечьства, изгонится від служби чесні, причтется нищъ до службі непотребне і не како з його отечьству». Узагальнюючи, можна сказати, що у Карпову терпіння вводить анархію, погані вдачі та беззаконня, рушащие суспільство і державу. Терпіння без закону — прихована вибухова сила, що у будь-якої миті може вилитись у непокора людей своїм государям.

b) Не терпіння, то щоправда важливіше державі. Карпов вдається до авторитету Аристотеля: «Цього заради всякъ градъ і усього царьство, за Аристотелем, управлятися имать від начальникъ въ правді і відомими закони праведними, а чи не трепениемъ». Причину необхідності закону Карпов бачить у тому, що «человечьский рід немощенъ є й світло паче похотению последуеть чювственому, неже правому словества суду». Усю історію, він ділить втричі періоду із трьома законами: «у вся времяна під закони жити: перше, въ час єства, під закономъ естественымъ; друге, під час закону, під закономъ Моисейским; третьее, і сьогодні, під час благодаті, під законом Христовим». Історична ланцюг законодавств і злочинів («від пръваго зла Каїнового дажъ до последняго злачеловеци в цьому смертному світі завжди будуть злии між добрыхъ смішні») обгрунтовують необхідність закону: «Закономъ быти нужа бъ, так техъ страхом людська зухвалість запретится». Для народу необхідні начальники, які відновлять справедливість. Ідеал такого начальника — біблійний «гуслів игрец Давид», що з різноманітних струн дістає єдиний акорд, згоду, гармонію. Також і «начальникъ будь-якого самодръжства блудящихъ і врежающихъ грешникъ понудити имать на згоду благых грозою законом і правди, а добрыхъ подвластныхъ беречи своимъ платнею і уроженною милістю і раздражати къ добродетелемъ…, злих ж казньми полутшати…, ненасыщаемыхъ і злих… аж ніяк истребити».

2) Ми встановили, що Карпов схилявся монархії. Які ж якостями повинен був мати цей монарх, крім чесності та організаційних способностей?

a) Вони повинні припиняти, не ігнорувати насильство самим терпінням й творити справедливий, рівний всім суд, що це його релігійна обов’язок і якщо «не створить нижче прилеженъ въ опікуванні своихъ підвладних будеть, але невинних від силныхъ погнестися попустить, тоді гріхи і насильства погнетающих своа творитъ і поза несучи ответъ въздати велиему Судыи…».

b) Це те потрібний ще й у тому, щоб правитель не зловживав своїм становищем: «Тому заради дано закони, так ніхто силне вся възможетъ».

3) Необхідно відзначити, що Карпов не заперечує терпіння повністю: «Всемъ бо христовернымъ имеемо є терпіння такоже під заповедию і евангельскимъ советомъ — овемъ більш, овемъ менши по разчинию лицъ, і справи, і часу». Це приватна справа кожного людини, християнський досвід морального вдосконалення, подвигу, тому «ін є судъ въ духовныхъ лицехъ, а инъ въ мирьском начальстві». Терпіння не має бути загальним цивільним законом. Це справа праведників, який повинен давати привид проповіді мазохізму. «Іже убо зажадає въистину терплячий быти, треба є йому думку гордовиту оставити, Христу последовати і від цього плыти до пристановища пустельному; а іже в въ буряхъ і волненияхъ цього світу съблюсти возможеть, далеко блаженнее будеть».

4) Терпіння Карпов розуміє ще одному аспекті: як милість, поблажливість до злочинцям. «Якщо „щоправда“ у Карпова — це справедливе управління державою, то закон — норми людського суспільства, понимаемые крізь призму християнства». Милість ж — це невід'ємний елемент державного управління. Вона згладжує строгість законом і правди, зробила їх застосовними до кожній конкретній випадку. Федір Карпов дає дуже мудру формулювання: «Милість бо безъ справды малодушьство є, а щоправда безъ милості мучительство є… милість правдою подстрекаема, а щоправда милістю укрощаема сохраняють царя царство въ многоденьстве». За милість підвладні люблять своїх правителів: «заради милості бо предстатель і князь від підвладних велми любится».

III) Так закінчується переважна більшість, у якій Карпов викладав свою концепцію. У заключної частини він починає діалог із Митрополитом. Натякаючи, що розпочинає нове тему («сіа напророкувавши, якась тобі нова складу»), він, до того ж час, продовжує вже практику своєї теории.

1) Боярин характеризує сучасне йому час так: «По апостолові „яко дние злие суть“ думаю, конци векъ достигоша». В. Ф. Ржига знайшов у посланні, щодо них Послання буквальний переклад двох віршів із «Метаморфоз» Овідія, якими Карпов намагається нині підтвердити своє слово:

Златыа повіки суть въистинну нині: багато златомъ Приходит санъ, златомъ съветуется любовь.

Въ ціні ціна нині є, подіти кенсон саны, Кенсон дружби, убогий скрізь лежитъ празденъ.

Ныне живуть від похищениа; несть гостиникъ від гостя.

безъ боязни.

Несть тесть від зятя; і братська убо любов рідкісна есть.

Д. Фрейданк зазначила у тому самому посланні ще на дві й з Овідія («Мистецтво любові», «Фасты»).

Карпов вигукує, що «такъже і Петръ, апостольський началникъ, днесь аще съ теологиею і разныхъ силъ з чюдесы приидеть, аще нічого не принесетъ, дверемъ затвореннымъ, извержется вонъ». Це фрагмент безумовно є також ремінісценцією з Овідія («Мистецтво любові»), лише Гомер Овідія замінили на апостола Петра.

«Никоторый порокъ не скуденъ і грехъ похотный, від нього й справа опщее людське падаеть. Багато нині у світ у наші времяна льстей і лукавьствы…», — далі йде перерахування пороків. Відразу впадає правді в очі, що Карпова більше тривожить моральне розтління народу. Своєю тирадою Карпов хоче продемонструвати митрополиту, до яких результатів наводить людство, зокрема й у моральному відношенні, відмови від прямування його істинної державної моделі, що унаочнює заключна репліка: «Від сихъ бо цело уразумелъ еси, коли шкідливими і неугодними стезями кульгавими ногами, слепыма очима вона земна влада і все єство человечьское ходити ныне».

2) У заключному абзаці Карпов прощається з митрополитом вже щиро хоче йому розраховувати на шлях до християнському порятунку і Царство небесне, алегоричне опис якого він дав. Цей шлях до Карпова — у справжньому служінні Отечеству.

Список литературы

Кимеева О. Н. «Послання митрополиту Данилу» Федора Карпова//ТОДРЛ, т. 9, М.; Л., 1953., з. 229.

Памятники літератури Київської Русі (Кінець XV — перша половина XVI століття). Під ред. Д. С. Лихачёва. М., 1984 р. з. 507.