Проблема ставлення населення до радянського партизанського руху

З перших днів наступу німецьких військ в Україні, КП (б)У велику увагу приділяв місцевому населенню, намагаючись на його основі розпалити вогнища всенародного спротиву окупантові. Виношувалися наміри допомоги селян, створеним нашвидкуруч партизанським групам і загонам, які не мали будьяких матеріальних ресурсів та запасів харчування. На думку влади, саме селянство, а не диверсанти та партизани повинні були стати головною рушійною силою на окупованих територіях у боротьбі з нацизмом, при цьому, не звертаючи уваги, що у перші місяці війни цивільне населення України не сприймало радянських партизанів усерйоз, мовляв, якщо навіть армія виявилася нездатною протистояти Вермахту, то що можна було чекати від цих розрізнених груп [16, 131−147]. Окрім того, новою владою застосовувалися різні форми агітації селянства та «переконання населення в тому, що німецький Вермахт і його союзники „прийшли не як вороги українського народу“, а щоб знищити „жидо-більшовицьку“ чуму, яка гнобить українців і становить небезпеку для Європи» [17, 253], при цьому одночасно зазначаючи, «що хоча більшість населення дружно ставиться до „Німецьких визволителів“, усередині країни існують „бандити“, якими керує Москва і котрі порушують мир і зусилля до відбудови., і усіх саботажників, бандитів, партизанів каратимуть смертю» [17, 253].

Незадоволення українців партизанами підтверджує і донесення представника німецького МЗС восени 1941 р.: «Політична безвольність населення Східної України призводить до того, що Вермахт цілком задоволений допомогою українців… У Південній Україні не існує, власне, партизанської загрози. Потрібно навести, як приклад, те, що великі радянські трофейні склади ніяк не охороняються» [18, 322]. Проблему лояльності українців до нової влади, з якою зіштовхнулися радянські партизани, порушує і представник УШПР у Сумському партизанському з'єднанні І. Сиромолотний: «Від Брянських лісів до Сарн у районних центрах було по 3−5 чол. німців, але дуже багато місцевих поліцаїв. Цієї наволочі в окремих селах Сумської і Чернігівської областей було від 15 до 45 — 50 осіб» [4, 15]. Іншими словами, беручи до уваги невелику кількість населення в більшості сіл Північно-східної України, у поліції часто перебувало до третини місцевого дорослого чоловічого населення.

Про вороже ставлення місцевого населення до партизанських формувань писав у своїх спогадах і О. Сабуров, колишній командир Житомирського партизанського з'єднання: «Це село (Зернове, Середино-Будського району Сумської області) у нас як більмо на оці. Розтягнуте на два кілометри, воно перегороджувало шлях нашим партизанам, які йшли на завдання. Тільки хтось з’явиться на горизонті, з села лунають крики „До зброї, бандити ідуть!“ — і розпочинається стрільба… За нашими даними, поліцейський гарнізон там нараховував до 350 осіб» [19, 41]. Він же подає приклад толерантного ставлення значної частини селянства Сумщини до націоналістичного руху: «Тризуб — цей знак приналежності до буржуазних українських націоналістів — красувався на воротях майже кожного двору» [19, 41−42].

У травні 1942 р., звітуючи Першому секретарю ЦК КП (б)У М. Хрущову, командування Путивльського об'єднаного партизанського загону звернуло увагу і на проблему мирних мешканців: «Населення Путивльського району після відступу Червоної армії було пригнічене подіями, що відбувалися, та терором німецьких військ, а деякі верстви населення і низка українських сіл були раді приходу окупаційних військ, ворожо налаштовані до партизанів і до радянської влади» [11, 16].

Згідно з донесеннями радянських розвідників, на початковому етапі війни населення допомагало партизанам, постачало їм продовольство лише через побоювання вбивства ними німецьких військовослужбовців, адже в цьому випадку окупанти розстрілювали 8 — 10 осіб із населеного пункту [20, 76−77]. Уже наприкінці 1942 р., у зв’язку з успішними діями Червоної армії під Сталінградом, а також насильницькі дії, масові страти, сформували стійке несприйняття населенням України загарбників.