История Візантії Від народження до середніх веков

История Византии.

История Візантії, одній з «світових» держав середньовіччя, суспільства своєрідного розвитку та високої культури, суспільства до стику Заходу і Сходу, посідає особливе місце історія середньовіччя. Її тисячолітня історія була насичена бурхливими внутрішніми подіями, нескінченними війнами з сусідами, інтенсивними політичними, економічними, культурними відносинами із багатьма країнами Європи і сподівалися Близького Востока.

1. Константинополь і імперія. Напівжартома, полусерьёзно історики називають Візантію майже єдиним державою, точну дату його й кінця якого відомі. Візантія припинила своє існування 29 травня 1453 року загарбанням Константинополя турками. Дату її народження належать до його підставі - 8 листопада 324 року, коли відбулося закладання нової столиці дома древнього мегарского містечка Візантія березі Босфору, 11 травня 330 року — день офіційного її «відкриття», проголошення. Це свято стало головним державним святом в Візантії. Імперія «народилася з Константинополем» і «померла» з ним. Столиця Візантії була надзвичайно вдало розташована з кінця європейських і азіатських володінь Римської Імперії, на перетині найважливіших торгових оборотів і стратегічних шляхів, сухопутних та морських, що з'єднували її східні провінції, і навіть міжнародних — «золотий міст між Сходом і Заходом». Як бачимо, Константинополь грав особливу роль історії країни, на відміну багатьох середньовічних держав. Місто було створено його засновником, з одного боку, як нова столиця імперії, як «другий Рим" — з його образу і подоби, знак і символ спадкоємства; з іншого — як конкурент і суперник, столиця християнська, в противагу поганському Риму. Отже, це водночас як проблема народження Візантії, — а й проблему «нової» християнської імперії Костянтина, яку іноді прямо порівнюють із народженням європейського середньовіччя. Константинополь створювався як імператорська столиця — комбінація палацупалацу, центру адміністративного управління і Головної військової ставки. При Константіне місто був досить «слабким». Кількість його мешканців не перевищувало 30- 50 тисяч жителів, і це незрівнянно з населенням Риму (від 400−800 тисяч жителів), Олександрії, Антіохії та деяких менших міст — «сто тисячників». Народження Візантії була складний і тривалий процес, простягнутий, по крайнього заходу, століттям. Початок його іде у криза третього століття, котрий підірвав основи античного суспільства. Проте Візантія не народилася безпосередньо від цього кризи. Виникнення Візантії було результатом розвитку античного суспільства, протягом четвертого століття. На протязі більшої його частину ще переважали тенденції для збереження єдності Римська імперія. Розмежування йшло повільно й підспудно, колись всього, у сфері адміністративного управління, фінансів, армії, зовнішньої політики. Процес завершився 395 року, формальним освітою двох держав, на чолі із своїми імператорами. У основі його лежав, не сам криза третього століття, а еволюція Імперії четвертому столітті, дедалі більше обнаруживавшаяся різницю переживання позднеантичной епохи обома половинами яка вийшла з кризи ще єдиної Римська імперія. Різниця встававших їх конкретних внутрішніх та зовнішніх проблем, шляхів їх рішення, що значно обумовило основи їхньої територіального розмежування. Ця різницю проявилася й у духовного життя, ідеології. Твердження у четвертому столітті на період панування в обох половинах імперії різних напрямів християнства (у країнах ортодоксального — нікейського, сході - аріанства) лише з показників становлення візантійської церкви з її певними особливостями. Завершення формування візантійського суспільства з притаманними нього соціально-політичними інститутами, очевидно, відбулося середині 5-го века.

2. Проблема позднеантичной стадії розвитку. Історія виникнення візантійського суспільства ставить проблему позднеантичной стадії розвитку. Криза третього століття був, безумовно, загальним кризою античної системи Середземномор’я, який торкнувся всі сфери імперії. Східна половина її пошарпана кризи менше, але й вийшов із нього серйозно ослабленою, з підірваними основами античного поліса. Скоротилося населення і культурний рівень загального добробуту. Східні провінції четвертого століття дуже різко відрізнялися від східних провінцій другого століття. Процеси аграризации і натуралізації також торкнулися їх економіку. Невипадково імперія вийшов із кризи як ще єдине суспільство і державу. Рівень добробуту порівняно з другим століттям до початку четвертого століття упав вдвічі, загальний обсяг товарно-грошових відносин також скоротився. Якщо другого століття відзначився зростання, збільшення кількості міст, те з кінця 2−3 століть починається неухильне загальне скорочення їхньої кількості. Монетными реформами ДіоклетіанаКостянтина, введших нову монетну систему з урахуванням золотого соліди, грошове звернення до імперії було стабілізоване, проте натуралізація господарства тривала. Переглянута система оподаткування і зроблена перепис всіх земель з урахуванням їхньої якості і возделываемых культур. Її дані переглядалися щоп’ятнадцять років. У основу оподаткування сільського населення була покладено поземельно подушний принцип югацио (аннона) — капитацио. На податное хліборобське населення лягали та особисті трудові повинності - звані «брудні». Міське населення було обкладено грошової податтю (хрисаргиром), взимавшейся з кожного займався ремеслом, крім землеробства. Було проведено перебудова системи управління. Імперія поділили на 100 провінцій — ще більше, що було раніше, з однаковим управлінням. Імперія перетворилася на бюрократичне держава з численним чиновно — адміністративним апаратом. Була перебудована і збільшена армія, що чітко ділилася на частини — прикордонну й мобільну, що розмістилася містами імперії. Військове управління було відокремлено від громадянського. Постачання й забезпечення армії перебувало у запровадження громадянської адміністрації. Сенат втратив своє колишнє значення, але сенаторське стан стало самим привілейованим і сенатори отримали право займати державницькі посади. З реформами Диоклетиана-Константина імперія перетворилася на необмежену бюрократичну монархію. Склалася ієрархія посад і почесних званьтитулів. Центром імперії став імператорський палац. Сам імператор став вищим цивільним правителем імперії, верховним головнокомандувачем, законодавцем й усієї вищої судової інстанцією. Як дорадчого органу за нього склався консисторій — державний совет.

3. Природні умови, територія, населення. До складу Візантії ввійшла східна половина Римська імперія лінією, що проходила західній частині Балкан до Киренаїки. Розташована на трьох континентах — з кінця Європи, Африки й Азії, — посідала до 1 мільйона кв. км., включаючи Балканський п-ов, Малу Азію, Сирію, Палестину, Єгипет, Киренаику, частина Месопотамії і Вірменії, острова, насамперед Кріт і Кіпр, опорні володіння у Криму, на Кавказі, деякі області Аравії, острова Східного Середземномор’я. Значна частина коштів її території - це гірські чи гористі області, порізані невеликими долинами, з кам’янистої, досить важкою для обробки грунтом. Різноманітний, на більшу частину середземноморський клімат сприяв землеробства, який вимагав поливу і зрошення. Вирощувалися основні злакові культури — пшениця і ячмінь, садово-городні, виноград, більш сухих грунтах — оливки. Прибережні води були багаті на рибу. Майже повсюдно розводили кіз, овець. Велике місце у землеробстві обіймав ручний труд.

Лісистими були Північно-західні райони Малої Азії, Понт, Балкани; Будівельний ліс давали гори Далмації, почасти Килікії, Тавра, Лівану. Ввійшли до імперії області багаті на природні ресурси. Багато районах були багаті поклади і розробки будівельного каменю, мармуру, глини, піску, придатного виготовлення скляних виробів. Розвинене мореплавання, давно освоєні морські шляху надійно з'єднували найвіддаленіші райони империи.

Територія імперії була досить плідно заселена. За деякими підрахунками, вона мала 30−35 млн. жителів. Основну частину становили греки і эллинизированное населення. Візантія була поліетнічних освітою. Для її території жили компактні маси сирійців, коптів, фракійців і іллірійців, вірменів, грузинів, арабів. Численним було іудейське населення. Римське населення, крім романізованих областей Балкан, був у східних провінціях немногочисленно. Саме тому латину тривалий час залишається основним мовою государственности.

«Успадковувала» від Римська імперія Візантія і «своїх сусідів. На Півночі це були переважно готи та інші німецькі племена. Головним противником імперії сході був Сасанидский Іран. Південні сусіди Візантії - войовничі племена Нубії і кочівники лівійської пустыни.

4. Аграрні відносини. Відмінність Візантії від західних областей в тому, що саме в більшою мірою збереглося рабство у місті, дрібне та середнє міське рабоволодіння. Одне з законів кінця 4 століття повідомляє про міських рабовладельцах, доходи яких від рабів були менше, ніж доходи куриалов від маєтків. У 4 столітті у зв’язки й з зубожінням частини селянства, держава посилює колективну відповідальність громади, і з кінця століття вводить эпиболу (примірку) — обов’язок громади платити податі за занедбані односельцями землі. Дрібні земельні власники, ремісники і торговці - продуктивне і соціально самостійніша населення — був у ранневизантийском місті значної прошарком, проти рядовими міськими громадами Заходу. Це можна сказати про середніх міських землевласників — куриалах, що складними функціями управління ранневизантийским містом і округою. Характерним місцем восточно-римского міста була його зв’язку з округою великі селища, селища. Селянин, прямуючий на міської ринок, типовий для ранневизантийского міста, тим більше відстань до міста рідко перевищувало 10−12 км. Населення пересічного позднеантичного поліса зазвичай становила від 1 тис. до 5 тис. людина. Місто з десятьма тис. населення вже вважався середнім, міста з лиця 30 тис. населення — великими. І лише деяких містах населення перевищувало 100 тис. людина, максимум 200 — 300 тис. Отже, міське становило приблизно до 12 млн., тобто. не менше, ніж ј від населення імперії - рівень, досягнутий більшістю країн Європи лише наприкінці средневековья.

Ремісника працював у своїй майстерні (эргастерии), часто найманої, котра водночас служила йому житлом, і крамницею. Деякі знімали місця з торгівлі крамниці в портиках на ринках. На вулицях, у перших поверхах будинків розміщувалися магазини багатих торговців і купців. Більше імущу частина торгово-ремесленного населення ремісники по металу і які робили дорогі вироби, предмети розкоші. До багатою верхівці належали також власники пекарень, выпекавшие і які продавали хліб, власники постійних дворів і харчевень, більші місцеві торговці, золотих і серебреных справ майстра (аргиропраты), виступаючи й у ролі змінював і лихварів. Також до самостійної плебейській верхівці можна віднести строителей-подрядчиков та їхніх представників інтелігентних професій — Лікарів, вчителів, адвокатів, риторів. Значна частина міста становила біднота, наймані робітники — мистии, поденники. До бідноті ставилися шевці, теслі, льноткачи, кравціпредставники самих масових професій. Місто поступово аграризовался. Як писав Ливаний, вже у 4 столітті багато дрібні міста ставали схожими на села. Приходили в занепад міське благоустрій, громадська систему водопостачання, муніципальне освіту, зникали громадські лазні, не організовувалися видовища, старіли і відновлювалися громадські будівлі. Однак у ранньої Візантії занепад дрібних полісів як міст проходив медленнее.

Для позднеантичной епохи структурним і стадиально-характерным явищем був підйом великих центрів, зовні створив ілюзію добробуту та процвітання міст. Зростання великих міських центрів був безупинно пов’язані з змінами, що відбувалися в соціальних відносинах. Великі власники перебиралися до великих міста, де у 4−5 ст. йшло інтенсивне приватне будівництво. На зміну переважній більшості багатих будинків заможних куриалов приходили розкішні палаци ранневизантийской знаті. «Весь місто в будовах», — писав Ливаний про Антіохії 4 століття. Множення числа провінцій (в Візантії - до 60) зумовило зростання значення це центрів — столиць, у яких концентрувалася адміністрація, місцева знати, розташовувалися військові контингенти і командування, велося будівництво державних сховищ, арсеналів, майстерень. Криза 3 століття призвів до різкого ослаблення сухопутної торгівлі, подорожчання перевезень. Звідси зростання приморських міст, будівництво гаваней.

З другого половини 4 століття те бурхливе піднесення починає переживати Константинополь. Центром його з моменту заснування став Великий імператорський палац, — окремий від решти міста комплекс споруд: покоїв, різноманітних служб, залів для прийомів, канцелярій, тощо. Місто було обнесений стінами, і з суші, і з моря, и спочатку площа поза стінами займала 10 кв. км. Населення міста до початку 4 сторіччя досягло 150 тис. Його жителі користувалися особливими привілеями. Вони отримували безплатно ділянки, мали податные пільги, користувалися імператорськими роздачами. Наприкінці 4 століття Константинополь перетворюється на великий торгово-ремесленный центр, в якому розвивалося як державне, палацеве виробництво, а й щонайменше бурхливо приватне. На початку 5 століття вони були споруджено нові стіни _ вершина військово-інженерного мистецтва античності і середньовіччя, — на століття перетворило Константинополь одного з неприступнейших міст світу. Три низки стін з великою захищеною ровом, уходившим завглибшки, исключавшую підкопи, і тільки ряд морських (500 веж) надійно захищали столицю. Константинополь поступово ставав як адміністративним, а й релігійним центром імперії, «християнської столицею» Візантії; розгортається бурхливе церковно-монастырское будівництво. Поступово Константинополь стає культурним центром стани, здатним конкурувати з найстаршими центрами античного світу, як Афіни, Олександрія, Антіохія. У нього в що свідчить вироблялася християнська культура візантійської государственности.

5. Классово-сословная структура ранневизантийского суспільства на 4−5 ст. На нижчою щаблі структури Візантії стояли раби, Рабство було чимало поширене в імперії. Крім названих вже категорій населення рабами володів численний в 4−5 ст. клір, церква. Найбільшим рабовласником було держава. Їх широко використовували на рудниках, в своїх майстернях і т.д. Становище рабів в ранневизантийскую епоху істотно не змінювалося. Кілька усталилася майнова правоздатність, і навіть декларація про сім'ю, визнання «шлюбу» рабів. Раби з народження залишалися рабами. Рабовласницький «настрій» відзначився для суспільства. Це просто престижно, і з хотіли раба задля справи, а своєї «солідності». Поширенню колонату, зростання великої земельної власності не сприяли різкого зниження числа рабів. Для частини колонів, особливо позбавлених своєї власності, повністю економічно зависевших від власника землі, існувала тенденція зближення їх економічного положення з рабською, використання їх «замість рабів». Колони мали певні статусні розряди, з їхньої становище багато в чому впливало рабство, але загалом вони досить різко отчленялись від рабів. Розряди до якогось мері градуювалися кількістю наявною в них власності. Колони були соціально не рівноправні, становлячи нижчу, обмежену прав категорію селян, але були позбавлені майнової й особистої правоздатності. Клас колонів став остаточно які панують у візантійської селі, в аграрних отношениях.

До нижчою прошарку вільного населення то, можливо отнесён сільський і міської плебс, правильніше плебейське стан. Для села це маса сільських власників, селянства. На сільський плебс, як і і Заході, лягали усім своїм вагою аннона, поголовне оподаткування і переважна більшість особистих — «брудних» повинностей. Міський плебс, хоч і платив хрисаргир-налог з різноманітних професійних занять, був вільний від поголовного оподаткування. Незаможне населення, особи, жили випадковими заробітками, взагалі оподатковувалися ніякими податками. Соціальнопривілейоване становище позднеантичного міського плебсу також підтримувалося й у певній мері забезпечувалося міської общиной.

Ordo plebeius загалом становила нижчу стан в імперії, не мало привілеями і піддавалося суворіших і жорстоким покаранням за преступления.

Значно потужнішим і численним, ніж Заході, було «друге» привілейоване стан імперії - стан середніх міських земельних власників — муніципальна аристократія, куриалы. На біднішу частина куриалов лягали важким тягарем муніципальні обов’язки, і відповідальність за збір податей. Куриалы мали змогу підтримувати своє добробут рахунок маси підвладного населення. Ще наприкінці цього століття становище куриалов було почесно, і вони мали тогу з каймою. У стані була досить потужна прошарок куриалов середнього достатку, й у цілому її становище було чимало стійким незалежності до середини п’ятого века.

6. Государство.

У Візантії не утвердилися повна необмеженість і спадкова наступність імператорської влади. Візантійські імператори відмовлялися «богами» чи родичами богів. Християнська концепція влади продовжила і закріпила римско-эллинистическую — «священства» влади, божественної її санкції, благословення «волею богів», «милістю божої». Християнська концепція оформила уявлення про імператорі як «наміснику божому» в мирських делах.

Влада візантійського імператора була довіреної йому необмеженої владою Римської держави. Візантійський імператор завжди мав пам’ятати, що «я — це». Візантійські імператори формально обиралися представниками держави — сенатом, армією, і народом. У Візантії були величезні державні майна, хто був опорою сильної державності. Імператор мав безпосередні особисті і призначені йому майна і джерела доходів, але доходи з державного майна йшов державні нужды.

Візантійці не дали нову назву своєї держави. Візантія називалася Римської, Ромейской імперією, візантійський імператор був «імператором ромеев», не бажаючи жителі - ромеями. У Візантійській імперії існували три виду державної служби — військова, громадянська і придворна. Долі Візантії вирішувалися цивільними владою, громадянської знаттю, а чи не армією. Імператор як верховний правитель імперії був зодягнений вищої законодавчої, виконавчою владою та владою. Управління здійснювалося через призначуваних і смещаемых їм чиновників. Дорадчим органом при ньому був Державна рада — консисторій — з найвищих посадових лиц.

У ранній Візантії велике значення набуває магістр оффиций — начальник палацу всіх палацевих служб. Іншими вищими чиновниками центрального управління були квестор — головний правник та радник імператора з питань, два комита фінансів, ведавшие скарбницею та прибутками і видатками імперії, і навіть магістри військ, розміщених у столиці й два префекта преторію — глави всього громадянського управління, і навіть цивільний глава столиці - эпарх міста. У віданні эпарха перебувала вся адміністрація столиці. У ранній Візантії придбали реальне суспільно — політичне значення дві спортивні угруповання — венеты і прасины («блакитні» і «зелені»). Навколо першої групувалося землевладельческое населення міста Київ і на чолі її стояла греко — римська земельна аристократія. Партія «зелених» переважно відбивала інтереси торгово-ремесленного населення. До кінцю 5 століття боротьба партій набуває релігійне оформлення. Партія «блакитних» залишається на позиціях ортодоксального православ’я, партія «зелених» починає дедалі більше виступати під прапором нової релігійної течії, распространявшего у східних провінціях монофизитства.

7. Епоха Юстиана (527- 565). 38-летнее правління Юстініана було зовнішньо необразливий і кульмінаційним і переломним періодом ранневизантийской історії. Багато чого було зроблено й закріплене у ці роки. У поясненні цього «злету» Візантії особистості самого Юстініана, «величезному і різноманітному справі його колосального честолюбства» відводять чимале місце. Крім безсумнівного потужні мізки і здібностей він мав явним організаторськими здібностями, надзвичайної працездатністю («імператор, ніколи не спить»), надзвичайним завзятістю й наполегливістю в досягненні своєї мети. Дослідники, вивчали його законодавство, відзначають послідовне і планомірне проведення ним своєї лінії, концепції своїх планів, що він найретельнішим чином обмірковував і зважував. Ще ранньому віці, викликаний до Константинополя своїм дядьком Юстином, Юстиніан отримав чудове аристократичне виховання при дворі, чудово вивчив юриспруденцію і богослов’я, пережив ряд великих посад, тривалий час була пароном партії венетов, а, отже, активний учасник боротьби партії. На престол вступив у віці 45 років, гранично зрілим на той час. Часом не тільки власні честолюбні задуми, а й реальна стан імперії вимагали комплексу нових заходів і реформ. Законодавство малює досить об'єктивну основу соціальних протиріч, що зумовили посилення автократії при Юстиніані. По-перше, це невдоволення рабів, колонів і трохи дрібних вільних земельних власників посиленням їх експлуатації хліборобами, насамперед великими. Юстиніан почав своє політику з спроб насильницького затвердження релігійного єдності. Проте повстання Ніка перервало його дуже помірну реформаторську активність. Повстання Ніка — й побачивши унікальне, і типове для ранневизантийской епохи соціальне рух, міське формою, перетворило на руїни центральні квартали столиці та що коштувало життя 30 тис. людина. Повсталі вимагали зречення Юстініана, але з радикалізацією повстання традиційно пішла на компроміс. Найбільше історія Візантії повстання було жорстоко придушене. Але Юстиніан витяг із нього серйозні уроки.

Мабуть, лише з великодержавными амбіціями Юстініана і досить благополучним станом Імперії початку шостого століття було пов’язано развернувшееся у наступні роки наступ на Западе.

З 535 р. Юстиніан здійснює серію адміністративних реформ, розвиває активну законодавчу діяльність. Законодавство Юстініана розглядало приписних колонів людей, зобов’язаних своїми платежами під час першого чергу державі, а особисту залежність від пана — як державою встановлену гарантію виконання їхніх обов’язків перед государством.

У боротьби з зростанням могутності великих землевласників Юстиніан намагався взяти за основу незадоволених малих і середніх земельних власників — куриалов, і навіть на ущемляемую світськими землевласниками у майнових інтересах церква. Що стосується зміцнення становища стану куриалов прийняті Юстиніан заходи проводилися послідовно. Політика по відношення до церкви було значно складніше за своїм характером і змісту. Юстиніан намагався збільшити багатства і могутність церкви. Він розглядав церква багато в чому на кшталт римських державних традицій, в нерозривний зв’язок з його інтересами держави. Церква ставала тісніше прив’язаної до держави, його політиці, союзником по цілеспрямованому пом’якшенню гостроти соціальних протиріч. Саме із метою Юстиніан всіляко заохочував створення нових монастирів. Створення монастирів частково возрождало обробку занедбаних земель, сокращало число незадоволеного незаможного населення, котрий мав коштів на ведення самостійного господарства. Церкви приділяли особливу роль реальному пом’якшення соціального невдоволення в городе.

Адміністративні реформи Юстініана, зокрема заборона і щодо оплати посади, підвищення окладів чиновникам свідчить про його прагненні обмежити сваволю чиновників і корупцію. У період Юстініана Константинополь остаточно перетворився на найбільший місто імперії, найбільший центр виробництва — військового, предметів розкоші, суднобудування і торгівлі. При Юстиніані був перебудований і оновлено Великий палац, відбудовано із надзвичайною пишністю згорілі квартали, було споруджено останній новий квартал на протилежному березі Босфору. На площі 24 кв. км жило в шостому столітті близько 350 тис. жителів. Були відбудовано і Церкви столиці, фактично наново з небаченою розкішшю вибудувана церква св. Софії. Величезне будівництво, як громадянське, і церковне, було розгорнуто і здійснено в імперії, відбудовувалися державних установ, палаци і палати правителів. Було проведено і величезну військове будівництво — цілісної системи фортець і оборонних споруд. При Юстиніані завершується становлення багато чого, що є типово візантійським в архітектурі, живопису, ідеології, естетиці Константинопольської школи щонайширшому значенні цього слова.

У результаті «Закони царя Юстініана» довгий час продовжували зберігати славу й знаменитість імені імператора. Важливим кроком було його правління і з погляду складання візантійської культури, особливостей візантійського світогляду. Тут, як та значною мірою, Юстиниановская епоха скоріш підвела підсумок, синтезувала тенденції попереднього развития.

У якій — то мері за доби Юстініана було вичерпано все серйозні можливості реформ у всіх можливих сферах життя ранневизантийского суспільства — соціальної, політичної, ідеологічної. 8. Сьомий століття історії Візантії. Концепція «соціальної революції» імператора Фоки, певною мірою апогею соціально-політичного кризи кінця 6-го — початку 7-го століть, трактує цей час як епоху повороту Візантії на шлях феодального розвитку. Проте немає переконливих доказів те, що в правлінні узурпатора, «солдатського імператора» (602−610) сталося масове «звільнення» селян. Відомо, що «жорстокий тиран», що до влади у результаті повстання армії й з допомогою значній своїй частині константинопольського населення, розправився з опозиційно налаштованої щодо нього частини знаті. Проте це ще не підтверджує те, що у його «терору» сталися докорінні зміни у складі панівного класу Византии.

Протягом усього 7-го століття Візантія терпіла найбільші військові поразки, країни точилася жорстка внутрішня боротьба. Перемоги в 628 року Іраклія над Іраном і тимчасове повернення захоплених їхніх тамтешніх провінцій були результатом корінних зрушень, які у візантійському обществе.

Через десятиліття змінюють Ірану прийшов значно більше грізний противник. Завоювання арабами східних провінцій Візантії було здійснено в водночас, як і завоювання Ірану (636−6510). У 634 року вони вторглися до Сирії, в 638 впала Антіохія, потім Месопотамия, візантійська Вірменія, Єгипет визнав їхня в 641 р., в 642 р. завершили його завоювання, до 649 р. араби сягнули Карфагена. Наприкінці 7-го століття їх руках виявилася вся візантійська Північна Африка.

Після завоюваннями східних провінцій почалися численні завойовницькі походи завезеними на територію Малої Азії. З допомогою створеного ними флоту гарби громили приморські міста Візантії. Вони неодноразово намагалися з суші та моря опанувати Константинополем. Панування на море перейшла арбам.

Тільки до початку 8-го століття починають виявлятися більш виразні ознаки виходу Візантійського суспільства з гострої кризи. Певні його риси зафіксовані у знаменитому Житії Феодора Сикеота, в рисующем картину гострої боротьби селян, колонів з землевласниками. Отже, ранневизантийское селянство зіграло і певне і, певне дуже значної ролі у перетворенні цієї Візантії, спираючись на збережені в нього правничий та внутрішньо укреплявшуюся общинне організацію. Вважають, що у середині 7-го століття більшість візантійського селянства холонула вільним. Колонат помер як що панувала раніше форма зависимости.

Могуществ церкви у місті, начебто, навіть зросла у 7-му столітті. Вона прибирала до рук майстерні збіднілих ремісників, землі міських власників, давала позички купцям. Вона здавалася «рятівницею» міста Київ і у середині 7-го століття стояла майже могущественнейшем власником империи.

Події 7-го століття взагалі ще більше підняли значення столиці імперії - Константинополя. Явна роль зовнішніх чинників у створенні того виняткового становища, яке придбав Константинополь в ранневековой Візантії й в усьому раннесредневековом світі. Часом не тільки втрата нею найбільших міст східних провінцій і подальший розгром процветавших раннє великих торгово-ремісничих центрів узбережжя Малої Азії, островів призвів до з того що багатьох видів виробництв протягом 7-го століття, дедалі більше зосереджувалися у Києві. Він був унікальним в імперії центром виробництва предметів розкоші, озброєння. З втратою Антіохії, Олександрії, занепадом інших у містах приморських міст Константинополь став головним й головним центром судостроения.

У соціальній структурі 7-го століття відбулися зміни. Втратило своє значення рабство, колона у селі змінив вільний крестьянин-общинник, власник своєї землі. Пішла до минулого колись потужна прошарок середніх міських землевласників, куриалов. Багато в чому втратила свій колишній значення і численна ранневизантийская знати, сенаторське сословие.

Також відбулися зміни у системі керування імперії. Пішла до минулого стара диоклетиано-константиновская система, джерело якої в поділі управління цивільної та військової, розподілі території імперії силою-силенною дрібних провинций.

Місто перестав панувати над селом. Міське населення втратило свої колишні привілеї. Припинилися роздачі, згорнулася міська доброчинність і благоустрій. Минули видовища і лазні. Городянин мало, чим різнився в умовах свого існування від селянина. З привілейованого «полита» він перетворився (крім жителя Константинополя) в такої ж підданого імператора, як й інші жителі імперії. Втратили своє значення у житті країни й партії цирку. Найглибший криза переживала і колишня наймана, значною мірою варварська армія. Уряд не мало досить коштів, ані утримувати велику армію, ні регулярно оплачувати неї давав. Звідси й ростучі військові невдачі Византии.

У 7-му столітті імператор знову став полководцем, з часом все більш що спирався на армію, а чи не на сенат. У складної військової обстановці незмірно зростала роль армії. З становлення фемного ладу втрачали своє значення наймані війська, располагавшиеся у містах, міські ополчення циркових партій. Фемный лад, військова організація спиралися на село. Вільні селяни ставали Головної військової силою країни. Це були селяни що є в стратиотские списки-каталоги і котрі здобули певними пільгами щодо податків і повинностей натомість військової служби. Держава, відчувало гостру потребу гроші, багато в чому звільнялося обов’язків утримувати армію на жалуванні. 9. Перший період іконоборства. Наприкінці 7-го століття позиції старої громадянської знаті під управлінням країною виявилися надзвичайно ослабленими, військова обстановка — гранично критичної. Раби ставили метою твердження своєї місцевої влади над Малої Азією, готувалися до захоплення Константинополя. У 717 року місто був обложено з суші та моря. Критична ситуація «віддала» владу у руки фемной знаті. Імператором став Анатолик Лев 3 Исавр (717−741), котра поклала початок правлінню Исаврийской династії. У 718 року гарби змушені були зняти садку й відмовитися від спроб опанувати столицею Візантії. Це була важлива переломна віха історія країни — початок народження середньовічної Византии.

Іконоборство зародилося як стихійне рух, але з 726 року воно стало офіційної державної політики уряду. Іконоборство виникло формально як рух проти вшанування ікон, який отримав відоме поширення 6-му столітті та особливо у 7-м.

Боротьба навколо ікон була просто приводом, зручною нагодою для розмежування поляризовавшихся соціальних сил. Вона стала проявом тих глибинних зрушень, уявленнях, одержувані у зв’язку з перебудовою соціальних відносин відбувалися епоху справді безпосереднього переходу суспільства до середньовіччя. Іконоборство певною мірою зароджувалося як і протест проти багатою міської церкви з її пишним офіціозним культом, незліченним паразитичним міським чернецтвом, античними традиціями життя міського духівництва. Він був рухом тих, які долали невигубне старе, і сприяли формуванню нової Византии.

Було б помилково розглядати иконоборческое рух лише як верхушечное. Вона взяла широку масову опору в селянстві, що уточнює його соціальні характеристики. Воно стулялося з формировавшимся, з 7-го століття, развивавшимся павликанством. У цьому відроджувалися ідеали раннього християнства, присмачені ближчими за часом соціальними ідеями манихейства.

Фактично общинне селянство тимчасово «взяла» сільську церква «в своїх рук», створило свою релігійну організацію та влитися певною мірою протиставило її офіційної церковної. Звідси випливає і розмежування сил. Иконопочитатели — це, насамперед, ослаблене, але численне старе міське духовенство, чернецтво, пов’язані із нею старі міські власники — ктиторы, залишки колишньої громадянської знаті і значної частини що залежить від них міського населення Криму і бедноты.

Ми не маємо доказів те, що у своїй иконоборческой політиці Лев 3 ставив своєї найважливішим завданням здійснення широкої секуляризації церковномонастирських земель. Новітні дослідження дедалі менше характеризують иконоборческую політику лише як спробу нової знаті створити потужне світське військове землеволодіння шляхом присвоєння, його до рук значній своїй частині церковних земель.

Завдяки иконоборческой політиці, отриманих від неї засобам Лев 3 зміг створити стабільну боєздатну армію, яка мала протистояти арабської кінноті. Розгром арабів в битву біля Акроине, у самому «серце» Малої Азії, в 740 року був результатом, що означає, що арабам вдасться затвердити своє панування над Малої Азією, що він залишиться візантійської, стане «колискою» середньовічної Византии.

У цьому що й закінчую свою розповідь. Мною розглянуто дуже цікавий період її життя Візантійської імперії: від часу її зародження — до середніх веков.