История Батьківщини — короткий курс

Історія Росії IX—XX вв.

Екзаменаційні питання Вітчизняної истории.

1. Східні слов’яни у минулому. Походження і розселення слов’ян. Громадський лад, господарство, вірування напередодні освіти государства.

2. Освіта і становлення єдиного Давньоруської государства.

(IХ-Хвв.). Норманнская теорія. Норманисты і антинорманисты.

3. Староруське державу й суспільство в ХI-начале ХIIвв.

4. Політична роздробленість Русі. Причини, особливості і наслідки. Розвиток російських земель і князівств за умов раздробленности.

5. Боротьба Русі проти татаро-монгольської нашестя й аж агресії с.

Заходу. Русь і Орда. Зовнішньополітична стратегія Олександра Невского.

6. Об'єднання російських земель навколо Москви. Боротьба против.

Ординського ярма (XIVперша половина ХУв.).

7. Завершальний етап об'єднання російських земель та формування єдиного Російської держави (сірий. ХУв.- перша третину XVI в.).

8. Державний лад Росії наприкінці XV в.- початку ХУI в.

9. Початок правління Івана IV. «Обрана рада». Реформи середины.

ХУIв.

10. Опричнина і його наслідки. Діяльність Івана Грозного в оцінках историков.

11. Зовнішня політика Росії у правління Івана IV.

12. Росія епоху часів Смути. Причини, етапи, перебіг подій, наслідки Смуты.

13. Внутрішня політика перших Романових. Сословнопредставницька монархія і його переростання в абсолютизм.

14. Соціально-економічний розвиток Росії у XVII в. Соборное.

Покладання 1649 р. Оформлення кріпацтва і станового строя.

15. Церковна реформа середини XVII в. Розкол церкви. Конфлікт світській, і духовної влади 50-х-60-х рр. XVII в.

16. Соціальні руху на ХУII в.

17. Зовнішня політика Росії у XVII в. Не итоги.

18. Росія та останньої чверті ХУII в. Передумови перетворень. Початок державної діяльності Петра 1.

19. Соціально-економічні перетворення Петра I.

20. Реформи управління Петра I.

21. Зовнішня політика Росії у першої чверті ХУIIIв. Її итоги.

22. Росія епоху палацевих переворотів (1725−1762гг.).

23. «Освічений абсолютизм» Катерини II.

24. Внутрішня політика Катерини 11 після селянської війни, під проводом Є.І. Пугачева.

25. Соціально-економічний розвиток. Росії на другий половине.

XVIII в.

26. Зовнішня політика Росії у другій половині ХУIIIв. Її итоги.

27. Внутрішня політика Олександра. Спроби реформ начала.

ХIХв.

28. Рух декабристов.

29. Зовнішня політика Росії у першої чверті ХIХв.

30. Внутрішня політика Миколи I. Громадське рух 20-х-50- x рр. ХIХв.

31. Зовнішня політика Росії у правління Миколи 1. Кримська війна і його итоги.

32. Скасування кріпацтва. Зміст селянської і земельної реформ. Історичний значение.

33. Реформи 60-х- 70-х рр. ХІХ ст. Зміст, історичне значение.

34. Суспільнополітичні руху пореформеній России.

Початок формування політичних партий.

35. Урядовий курс 80−90-х рр. ХIХв. Політика консервативної стабілізації. 36. Зовнішня політика Росії у 2-ї половині XIX в.

Питання № 1. Східні слов’яни у минулому. Походження і розселення слов’ян. Громадський лад, господарство, вірування напередодні освіти государства.

Слов’яни — найбільший у Європі група родинних народів, об'єднаних Близькістю мов і культур спільністю походження. Їх чисельність — майже 300 млн людина. Предки слов’ян, звані праслов’яни, належали до давньої індоєвропейській сім'ї народів, які у IV— III тисячолітті до зв. е. розселилися на величезної території Європейського материка — від країн Європи до Індії. Найближчими родичами слов’ян з мови були балти — предки литовців, латишів і пруссаків. Сусідами Півдні і заході — германці, яких слов’яни називали загальним ім'ям «німці». Східними сусідами — западно-иранские племена — скіфи і сармати. До тієї ж сім'ї ставилися індійці, іранці, древні хети, вірмени, греки і римляни, кельти та інших. народи. Давні слов’яни населяли Центральну і Східній Європі між ріками Віслою і Дніпром, передгір'я Карпат і просувалися до Дунаю, на Балкани. У другій половине.

I тисячоліття вони зайняли територію від Ельби і Одера ніяких звань, Верхнем.

Придніпров'я і по Середнього Подніпров'я Сході. Поки слов’яни жили разом між Віслою і Дніпром, вони говорили однією, зрозумілому всім мові — праславянском. Однак у міру розселення древні слов’яни дедалі більше віддалялися друг від друга за мовою й культурі. Пізніше слов’янський масив розділився втричі галузі, основі яких склалися сучасні нації:. західні слов’яни — поляки, чехи, словаки;. південних слов’ян — болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці, боснійці;. східні слов’яни — це російські, українці, белорусы.

У I тисячоліття племена східних слов’ян займали величезну територію від Онезького і Ладозького озер північ від до северного.

Причорномор’я Півдні, від передгір'їв Карпат ніяких звань до межиріччя Оки и.

Волги Сході. У VIII—IX ст. у східних слов’ян склалося близько 15 найбільших спілок племен. Картина їх розселення виглядала наступним образом:

> галявині - за середнім перебігу Днепра;

> древляни — на північному заході, в басейні річки Прип’ять й у Среднем.

Поднепровье;

> слов’яни (слов'яни ільменські) — на берегах річки Волхов і озера.

Ильмень;

> дреговичі — між ріками Прип’ять і Березина;

> в’ятичі — в верхів'ях Оки, на берегах Клязьми і Москвы-реки;

> кривичі — в верхів'ях Західної Двіни, Дніпра й Волги;

> полочане — по Західної Двіні і його припливу річці Полота;

> жителі півночі — в басейнах Десни, Сейму, Сули і Північного Донца;

> радимичі — на Соже і Десне;

> волиняни, бужане і дуліби — не на Волині, на берегах Буга;

> уличи, тиверці — на півдні, в междуречьях Бугу і Днестра,.

Дністра і Прута;

> білі хорвати — поблизу передгір'їв Карпат.

Поруч із східними слов’янами жили фінський-фінську-фінське-фінська-угро-фінські племена: весь, карела, чудь, мурома, мордва, міряй, черемисы. Їхні стосунки зі слов’янами будувалися переважно мирно. Основу господарському житті східних слов’ян становила землеробство. Слов’яни, які жили у лісостеповій і плюндрує степовий зонах, займалися пашенным землеробством з двупольным і трехпольным севооборотом.

Основними знаряддя праці були соха з залізним наконечником, серп, мотика, але застосовувався вже й плуг з лемешем. У слов’ян лісової зони було підсіка землеробство, у якому лісу вирубувалися і спалювалися, зола, змішана з верхнім шаром грунту, служила хорошим добривом. У течение.

4—5 років знімався доброго врожаю, потім цю ділянку забрасывался.

Вирощували ячмінь, жито, пшеницю, просо, овес, горох, гречку. Важливими сільськогосподарськими технічними культурами були льон і конопля.

Господарська діяльність слов’ян обмежувалося землеробством: він займався і скотарством, розводили велика рогата худоба і свиней, і навіть коней, овець і домашню птицю. Були розвинені полювання і рыболовство.

Цінними хутрами платили данина, вони були еквівалентом денег.

Займалися слов’яни і бортничеством — збиранням меду диких бджіл. З меду готували хмільні напої. Важливою галуззю господарства було виробництво заліза. Його добували з залізної руди, поклади якої часто виявляли в болотах. Із заліза виготовляли залізні наконечники для сохи і плуга, сокири, мотики, серпи, коси. Гончарство також було традиційної галуззю господарства древніх слов’ян. Головною формою посуду слов’ян протягом усього Середньовіччя були горшки.

Їх використовували приготування їжі, зберігання продуктів і як ритуальної посуду: в дохристиянські часи померлих спалювали, а прах поміщали в горщик. На місці спалення насипалися кургани. Низький рівень розвитку сільськогосподарської техніки обумовлював і характеру організації господарському житті. Основний одиницею господарському житті була родова громада, члени якої спільно володіли знаряддя праці, спільно обробляли землі і спільно споживали отриманий продукт.

Однак у міру удосконалення засобів обробки заліза, виготовлення сільськогосподарських знарядь відбувається поступове витіснення подсечно-огневого землеробства пашенной системою. Внаслідок цього було те, що його господарської одиницею стала сім'я. На зміну родової громаді прийшла сусідська сільська громада, у якій сім'ї селилися за принципу кревності, а, по принципу сусідства. У сусідською громаді зберігалася общинна власність на лісові і сінокісні угіддя, пасовища, водойми. Але рілля ділилася на наділи, які кожна родина обробляла своїми знаряддя праці та сама розпоряджалася отриманим врожаєм. Подальше вдосконалення знарядь праці та технології вирощування різних культур зумовило можливість отримання додаткового продукту та її накопичення. Це спричинило майновому розшарування всередині сільськогосподарської громади, зародженню приватної власності на знаряддя праці і земельні угодья.

Головними божествами слов’ян були: Сварог (бог неба) та її сын.

Сварожич (бог вогню). Рід (бог родючості), Стрибог (бог ветра),.

Даждьбог (божество сонця), Велес (бог худоби), Перун (бог грози). Робота із вшанування цих богів ставилися ідоли, яким приносилися жертви. Принаймні ускладнення соціальної організації східнослов'янського суспільства відбувалися зміни у язичницькому пантеоні: головним божеством военнослуживої знаті став Перун, перетворився на бога війни. Замість дерев’яних ідолів з’явилися кам’яні статуї божеств, споруджувалися поганські святилища. Розпад пологових відносин супроводжувалося ускладненням культових обрядів. Так, похорон князів і знаті перетворювалися на урочистий ритуал, під час яких над мертвими насипали величезні пагорби — кургани, спалювали разом із покійником жодну з його дружин чи рабиню, справляли тризну, т. е. поминки, що супроводжувалися військовими состязаниями.

Питання № 2. Освіта і становлення єдиного Давньоруської держави. Норманская теорія. Норманисты і антинорманисты.

Становлення держави в східних слов’ян розвивався непростих зовнішніх умов. У ІХ ст. що склалася північ від Восточной.

Європи свого роду федерація спілок племен, у якому разом із слов’янами (словенами і кривичами) входили неславянские етноси (чудь, меря), платила данина скандинавів (на Русі їх називали варягами, в.

Західної Європи — норманнами, «північними людьми»); галявині, жителі півночі, радимичі і в’ятичі були данниками хозар (тюркське плем’я, в середине.

VII в. створив власної держави — каганат. Центр Хазарського каганату від початку містився біля сучасного Дагестану, потім перекинувся на низов’я Волги, де було побудовано столиця — Итиль.

Правляча верхівка Хазарии сповідувала іудаїзм). Прагнення варягів і хозар підпорядкувати східнослов'янські союзи племен багато в чому пояснювалося бажанням контролювати найважливіші міжнародні торгові траси — складывавшийся в ІХ ст. шлях з «варяг в греки» і волзький. Відповідно до літописі, в 862 р. члени північної федерації спілок племен вигнали варягів і припинили виплату їм данини. Але потім всередині федерації виникла гостра, до збройної, боротьба влади. У умовах «за море до варягам, до русі» було спрямовано посольство з єдиною метою запросити як князя однієї з тамтешніх правителів і тих дозволити конфліктну ситуацію. Прийти на князювання погодилися три брата — Рюрік (862—879), Синеус і Трувор, перший із вокняжился в Новгороді, другий — на Белоозере, третій — в Ізборську, Після смерти.

Рюрика новгородським князем став родич Рюрика Олег (879—912). В.

882 р., спустившись шляхом «із варягів у греки», Олег з допомогою хитрості захопив Київ, вбивши княживших там Аскольда й Діра (з літопису —.

«чоловіків» Рюрика), і став правителем об'єднаних у його владою північних і південних територій. Хоча точні літописні дати для ІХ ст. умовні, 882 минулий рік прийнято вважати роком створення Давньоруської держави з столицею в Киеве.

.

«Норманнская теория».

Дані літописі початок давньоруської державності послужили основою появи так званої норманської теорії. Її основоположниками були запрошені в XVIII в. в Німеччині до роботи на Петербурзької Академії наук вчені Р. 3. Байєр, Р. Ф. Миллер,.

А. Л. Шлёцер. Маючи літописні відомості, вони стверджували, що східні слов’яни виявилися неспроможними до створенню держави, він був принесено ззовні варягами, руссю. Різким противником даної теорії виступав М. У. Ломоносов, відстоював південні витоки давньоруської державності, й заперечуючи роль скандинавів у його формуванні. Полеміка між «норманистами» і «антинорманистами» тривала десятиліттями. Противники норманської теорії заперечували скандинавське походження Давньоруської держави, шукаючи інші коріння походження правлячої династії. У цьому називали и.

Фінляндію (Татищев, Болуян), і Пруссію (Ломоносов), і Фрисландию (Голоташан), і Литву (Костомаров), і Хазарию (Еверс), і Мордву (Щеглов), и.

Балтію (Савелии, Гедеонов, Забелив). Нині більшість учених вказують ва тривалий, об'єктивний процес виникнення держави й суб'єктивний, другорядний чинник. Сьогодні цілком очевидною неспроможність «норманської теорії», заснованої на тезі про можливість «навчити державі», тоді як держава (зокрема Староруське) виникає тільки із тривалого внутрішнього розвитку та ускладнення суспільства. Проте це твердження не заперечує ролі варягів, скандинавів в додаванні держави Русь. Нині вважатимуться встановленим, що літописний оповідання про «покликання варягів» на чолі с.

Рюриком досить точно відбиває реально які відбуваються события.

Безперечно варязьке походження перших російських князів: Рюрік, Олег,.

Ігор, Ольга, Аскольд — імена скандинавські; біля Восточной.

Європи знайдено десятки сканди-навских поховань. Слід констатувати, що скандинави прийняли дійову участь у создании.

Давньоруської держави, давши його правлячу династію. Проте самі вони порівняно швидко розчинилися серед місцевого слов’янського населення: наприклад, вже син Ігоря та Ольги носив слов’янське имя.

Святослав, стосовно слова «русь», то щодо її походження у науці немає єдності мнений.

Питання № 3. Староруське державу й суспільство в XI — початку XII вв.

У період від кінця Х до приблизно другий третини XII в. Русь являла собою держава, що складався з волостей, управлявшихся представниками династії Рюриковичів. На чолі княжої ієрархії стояв київський князь. Князі — правителі волостей були його вассалами.

Волості склалися з урахуванням території спілок племінних князівств, та їх кордону не залишалися незмінними. Вони змінювалися внаслідок діяльності князів, усобиць, розділів і поділів земель. Так було в 1054 р. за заповітом київського князя Ярослав Мудрий (1054—1078) відбувся поділ Російської землі між його синами Изяславом,.

Святославом і Всеволодом. Київ залишився поза старшим Ізяславом, а города.

Чернігів і Переяслав стали центрами князювань молодших братів, причому у волость Святослава ввійшли території вятичів і Муром, а Всеволод отримав Ростовську землю. У київське князювання Всеволода Ярославича.

(1078—1093) на південному заході Русі сформувалися волості з центрами в.

Перемишлі і Теребовле.

Головною формою експлуатації землеробського населення кінці Х — середині XII в. залишалася державна данина — податок. У той самий час до цього періоду належить є початковим етапом формування на Русі індивідуальної великої земельної власності — вотчини. Княжа вотчина (домен) початку оформлятися ще у другій половині Х в. — у період вже відомі князівські сіла і мисливські угіддя. У ХІ ст. існування княжої вотчини було законодавчо закріплено в.

Російської Правді — юридичному кодексі ранньосередньовічної Русі. У ХІ ст. з’являється земельна власність у дружинників і Церкви. Але вотчинная форма власності не грала ще істотною ролі — її питому вагу був незначний, переважна більшість території лежить у кооперативной.

(державної) власності военно-дружинной знаті, реалізованої системою даней-налогов.

Корпорацією, у якому організували панівний шар Древней.

Русі у цей період, залишалася дружина. Існували дружини у київського князя та її родственников-вассалов. У дружинной організації був і внутрішня ієрархія; верхівку дружинного шару представляла найстарша дружина ", її члени іменувалися боярами. Нижчим шаром була молодшая дружина. Її представники називалися отроками ", із другої половини ХІ ст. цей термін починає вживатися переважно стосовно військовим слугам князів і бояр, рекрутировавшимся переважно з молодшей дружини, а менш що залежить від князів шару всередині цієї останньої починає вживатися термін детские.

Упривілейоване становище членів найстаршою дружини знайшло відображення у давньоруському праві. На початку XII в. її представники отримали підвищену правовий захист — право їх вбивство було встановлено штраф в 80 гривень, вдвічі більший, ніж штраф за вбивство простого вільної людини, зокрема молодшого дружинника.

З складанням до кінця Х в. структури єдиної держави формується централізований і розгалужену апарат управління. Як посадових осіб державної адміністрації виступають представники дружинной знаті. При князів діє рада (дума), являє собою нараду князя з верхівкою дружини. Князі призначають з дружинників посадників — намісників у містах; воєвод — ватажків різних за величиною та призначення військових загонів, тысяцких — вищих посадових осіб, у так званої десяткової системі розподілу суспільства, висхідній до догосударственному періоду; складальників поземельних податей — данників, судових чиновників — мечников, вирников, емцев, під'їзних, складальників торгових мит -— мытников, дрібних посадових осіб — биричей, метельников. З складу дружини виділяються і управителі княжого вотчинного господарства — тиуны (з XII в. вони включаються й у систему державного управления).

Особисто вільне сільське населення, обкладене даниною, і навіть рядові городяни іменуються у поновлюваних джерелах люди. Для особисто залежного населення вотчин, і навіть для невільних слуг використовувалися терміни челядь (челядин) і холопи. Їх неполноправное стан був закріплено законодавчо: так, за вбивство холопа уплачивался лише штраф в.

5 гривень, що йшов пану вбитого як відшкодування збитків. Особливу категорію населення смерди. Питання її сутності — предмет давнього спору в історіографії; найімовірніше, що смерди — група напіввійськовогополукрестьянского населення, що залежить від князя. У другій половині ХІ ст. з’являється категорія закупів — людей, йдуть на залежність від землевласника за борги й вимушені працювати вбити пана до виплати суми боргу. Їх правове стан був проміжним між вільними людьми і холопами.

Питання № 7. Завершальний етап об'єднання російських земель процес формування єдиного Російського государства.

Феодальна війна 1433−1453 гг.

Чвари, що отримали назву феодальної війни другий чверті XV в., почалися по смерті Василя I. Наприкінці XIV в. московському князівстві утворилося кілька питомих володінь, що належать сыновьям.

Дмитра Донського. Найбільшими були Галицькі і Звенигородские, які молодший син Дмитра — Юрій. Він також мав успадковувати після брата Василя I великокняжий престол, але заповіт було написане, коли в Василя І ще був дітей. Василь I передавав престол своїй дитині - Василю II, десятирічному хлопчику. Після смерти.

Великого князя Юрій, як старший в роду, почав боротьбу великокняжий престол з племінником Василем II. Цю боротьбу по смерті Юрія продовжили і його сини — Василь Косий і режисер Дмитро Шемя-ка.

На початку протистояння князів можна було пояснити зіткненням старовинного права наслідування «від брата до брата» і набагато новішого — «від батька до сьшу>, але незабаром це зіткнення стало боротьбою прихильників і противників державної централізації. Безкомпромісна і найжорстокіша боротьба, у якій у хід ішли будь-яких заходів: і змови, і обман, і бузувірства (Василь П був засліплено ворогами, внаслідок чого і коли одержав прізвисько Темний) — завершилася перемогою Московського князя, якого підтримали московське боярство і церковь.

Результати феодальної войны:

• руйнування та послаблення обороноздатності російських земель як наслідок, ордын ские набіги на Москву;

• встановлення вертикального принципу престолонаследия — «від батька до сыну»;

•посилення одноосібної великокнязівської власти.

Деякі історики також вважає, що перемога Василя II обумовила наступне посилення деспотичного і репресивного характеру верховної влади у России.

Іван III і Василь III.

Політику, спрямовану на підпорядкування російських земель Москві, продовжив син Василя II Іван Ш (1462−1505 гг.).Усиление сепаратистських настроїв новгородського боярства призвело до новому общерусскому походу на Новгород і розгрому новгородського війська на реке.

Шелони (1471 р.). Остаточне приєднання Новгорода до Москви відбулося 1478 р. Посада новгородського посадника було скасовано, а вічовій дзвін вивезений у Москві. У 1485 р. вторгнення московських військ у Тверський землю призвело до втечі князя до Литви, а престол передали синові Івана IIIІвану Молодому.

Водночас Москви поширювалася на Восток:

• 1489 р. — в Вяземскую землю;

• 1472 р. — на грішну землю комі, «Велику Пермь».

• 1483 р. — у прикордонні землі хантов і манси.

Посилення ролі центральної влади у державному устрої і судочинстві країни відбив ухвалений при Івана III в 1497 р. новий звід законів — «Судебник».

Василь III (1505−1533 рр.) продовжив розширювати межі держави, приєднавши:. в 1510 р. землі Псковські;. в 1521 р. — Рязанське княжество.

Через війну діяльності Івана III і Василя III склалася територія государства.

Питання № 4. Політична роздробленість Русі. Причини, особливості і наслідки. Розвиток російських земель і князівств за умов раздробленности.

Причини феодальної раздробленности.

З 1930;х XII в. на Русі починається процес феодальної роздробленості, було закономірним етапом у розвитку феодализма.

Великим князям — Мономаху, його синові Мстиславу — вдавалося тимчасово загальмувати неминучий процес роздрібнення Київської Русі, а згодом він поновлювався новою силою: І Любечский з'їзд князів в 1097 р. встановив: «…каждо так тримає отчину свою».

Можна назвати такі причини феодальної роздробленості на Руси:

по-перше, особливості становлення феодалізму на Русі. Князі наділяли своїх спадкоємців не комплексом великих вотчин, а рентоюподатком. Потрібні були гарантії те, що спадкоємець з часом главою князівства. У той самий час збільшення княжих родів та порівняно малий зростання сукупного додаткового продукту загострювали боротьбу між князями за кращі князівства і території, із яких було отримувати більший податок. Тому князівські міжусобиці — це передусім боротьба за перерозподіл податку, що дозволяла захопити найвигідніші князювання утвердитися у ранзі голови суверенної княжества;

. по-друге, натуральне господарство, відсутність економічних зв’язків сприяло створенню порівняно невеликих феодальних маленьких світів і сепаратизму місцевих боярських спілок;. по-третє, розвиток боярського землеволодіння: розширення боярських вотчин шляхом захоплення земель смердов-общинников, купівля землі тощо. п. — вело посилення економічної моці і самостійності бояр й у кінцевому підсумку загострення протиріч між боярами і київським князем.

Бояри були зацікавлені у такий княжої влади, яка б забезпечити їм військову і правовий захист, зокрема у зв’язку зі збільшенням опору городян, смердів, сприяти захоплення їх земель і значного посилення експлуатації. Місцеві бояри стали запрошувати князя зі своїми дружиною, але відводили їм спочатку лише поліцейські функції. Після цього князі, зазвичай, прагнули отримати всю повноту влади. І це, своєю чергою, вело загострення боротьби між боярами та місцевими князями;. по-четверте, зростання й зміцнення міст як нових політичних вимог і культурні центри;. по-п'яте, в XII в. торгові шляху стали обходити Київ; європейських купців, і навіть новгородців дедалі більше залучали Німеччина, Италия,.

Близькій Схід, «шлях із варягів у греки» поступово втрачав своє значення;. по-шосте, боротьби з кочівниками послабляла Київське князівство, сповільнювала його прогрес; в Новгороді і Суздале було значно спокойнее.

Отже, у середині XII в. Київська Русь розпалася на 15 великих і малих князівств, а початку XIII в. їх кількість зросла до 50.

Наслідки феодальної раздробленности:

Розпад Русі деякі князівства зіграв як отрицательную.

(ослаблення перед монголо-татарською навалою), а й позитивну роль: він навіть сприяв бурхливому зростанню міст і вотчин окремими князівствах, розвитку торгівлі з Прибалтикою, з німцями, розвитку місцевої культури — будувалися архітектурні споруди, створювалися літописі тощо. п. Русь не розпалася повністю. Київське князівство хоч і формально, але цементувало країну; зберігала свою вплив загальноруська Православна Церква, який виступав за єдність Русі, засуджувала князівські усобиці; повного сепаратизму (відділенню) перешкоджала зовнішня небезпека із боку половцев.

Склад Руси:

Найбільш великими були князівства:. Київське (Київ);. Чернігівське (Чернігів), Сіверське (Новгород-Сіверський);. Галицько-Волинське (Галич і Володимир-Волинський);. Владимиро-Суздальское (Владимир-на-Клязьме);. Новгородська земля (Великий Новгород).

Але визначилися три основних центру: на південному заході —.

Галицько-Волинське князівство; на сході — Владимиро-Суздальское князівство і Новгородська земля.

Владимиро-Суздальское княжество.

Протягом довгих століть Северо-Восточная Русь була дикої околицею, яку східні слов’яни заселили щодо пізно. Лише VIII в. тут з’явилося плем’я вятичів. Родючі грунту, багаті лісу, безліч рік і озер створювали сприятливі умови у розвиток землеробства, скотарства і ремесла. Тут проходили торгові шляху на південь, схід і захід, що зумовило розвиток торгівлі. Важливу роль мало і те, що північно-східні землі добре захистити лісами та річками від набігів кочівників. Тут склалися великі міські центри — Ростов, Суздаль, Ярославль, Муром, Рязань. При.

Володимирі Мономахові було побудовано міста Володимир і Переяслав. У 1125 р. суздальським князем став молодший син Мономаха — Юрій (1125—1157), за спрагу влади, упродовж свого військову активність який одержав прозвище.

Долгорукий. При князя Юрія Ростово-Суздальское князівство відмежувався от.

Києва, перетворилася на велике незалежну Українську державу. Він постійно воював із Волзької Булгарией, вів боротьбу з Новгородом впливів на прикордонні землі і двічі захоплював київський престол. За нього вперше згадується Москва, коли відразу після одній з перемог над суперниками Юрій запросив свого союзника чернігівського князя Святослава відзначити всі ці події у Москві. 4 квітня 1147 р. союзники зустрілись у Москві, де була влаштований бенкет. Цю дату прийнято вважати роком заснування Москви, хоча археологи вважають, що поселення дома Москви виникло ще XI в.

Москва було побудовано Долгоруким дома садиби боярина Купки. У 1157 р. Юрій помер Києві (отруєний) і міська влада в Ростово-Суздальской землі перейшла до сина Юрія Андрію на прізвисько Боголюбский. Андрій Боголюбський продовжив політику свого батька, спрямовану розширення Ростово;

Суздальського князівства: він бився з Новгородом, Волзької Булгарией.

Разом із тим він жадав плекання свого князівства з інших російськими землями, ходив Київ, узяв його, піддав страшному руйнування, але у Києві не залишився. Андрій Боголюбський проводив жорстку політику щодо до боярам у своїй князівстві. Наступаючи з їхньої правничий та привілеї він жорстоко розправлявся з непокірними, виганяв з князівства, позбавляв вотчин. Прагнучи ще більше відокремити від бояр й обіпертися на городян, він переніс столицю з Ростова в молодий торгово-промисловий город.

Володимир. Саме під Володимиром у містечку Боголюбове він влаштував свою резиденцію, внаслідок чого і незабаром отримав прізвисько Боголюбский. Між Андреем.

Боголюбським і боярами назрівав серйозний конфлікт. Виник змова проти князя, куди було залучено слуги Андрія — осетинів Анбал, ключник Єфрем Мозевич. 29 червня 1174 р. змовники ввірвалися до князівський дім" і зарубали князя. Після смерті Андрія почалася усобица.

Ростовські і суздальські бояри намагалися віддати престол своїм ставленикам, та Володимира запропонували синів Юрія — Михайла и.

Всеволода. Зрештою, в 1176 р. князем став Всеволод, прозванный.

Великим Гніздом, оскільки мав 8 синів і побачили 8-го онуків. За нього Владимиро;

Суздальське князівство досягло найвищого розквіту. Він перший серед князів Північного Сходу прийняв титул великого князя. Всеволод жорстоко покарав бунтівних бояр. За нього була захоплена Рязань. Всеволод втручався у справи Новгорода, його боялися Києві. Після смерті князя його сини розділили князівство на частини й вели усобиці. Лише XIV в.

Северо-Восточная Русь стане центром об'єднання російських земель.

Новгород Великий. Великий Новгород обіймав особливу увагу серед російських князівств. Як вона та Київ, Новгород був центром слов’янських земель на.

Северо-Западе Русі. Новгородська земля розташовувалася між озерами.

Ільмень і Чудским, на берегах річок Волхов, Ловать, Велика. Вона ділилася на пятины, що, своєю чергою, на сотні мільйонів і цвинтарі. Новгород, як и.

Ростово-Суздаль-ское князівство, вів активну завойовницьку політику, у яких до Новгородської землі було приєднано ще землі карелів, водь, заволодской чуди (фінно-угорські племена), саами і ненці; вони заплатили Новгороду данина. Новгород склався із трьох різноплемінних поселень, стосовно них його був «новим містом» зі своїми кремлем. Річка Волхов ділила Новгород на дві сторони — Софійську и.

Торговельну. До міста входило п’ять районів (кінці), які ділилися на вулиці. Купці і ремісники створювали за ознакою свої об'єднання (уличанские сотні мільйонів і братчины).

Природні умови Новгорода були непридатні для землеробства, й тому він розвивався як торговельний і ремісничий центр. Основу господарську діяльність Новгорода становили ремесло, скотарство, рибальство, хутрові і соляні промисли, видобуток залізної руди. Ковалі, ткачі, гончарі, ювеліри, зброярі, теслі виробляли вироби дуже високої якості. Ремісники переважно працювали на замовлення, але ткачі, чинбарі, представники деяких інших професій вже виробляли свої вироби на ринку, як внутрішнього, і внешнего.

Географічне становище Новгорода було виключно сприятливим з торгівлі. Новгородські купці торгували з Німеччиною, Швецією, Средней.

Азією, Закавказзям, вивозячи хутро, віск, мед, льон, моржеву кістку, шкіри. Із Заходу везли сукно, вина, кольорові і дорогоцінні метали. У місті стояли «Німецький» і «Готський» двори. У торгівлі брали участь як купці, а й бояри, священики, ченці. Інтереси боярства, купецтва, церкви спліталися воєдино, міська верхівка — аристократія грала великій ролі у житті. Тут склався особливий політичний устрій — феодальна демократія. Вищим органом влади у Новгороді було віче — народне збори. Воно збирало площею близько торгу самих знатних людей міста — бояр, приблизно 400 людина — стільки у Новгороді було боярських садиб. Нею часто були б і феодально-зависимые, кабальні люди. Вони мали права голоси, але бурхливо реагували під час обговорення тих чи інших питань. Віче обирало посадника з бояр, він відав усіма справами феодальної республіки, вершив суд, контролював діяльність князя.

Обирався тысяцкий, яка займалася збиранням податків (із тисячі населення), очолював народне ополчення і вершив суду з торговим справам. На віче обирався також новгородський архієпископ (владика), який би очолював церква, нои відав скарбницею зовнішніми зносинами, Рядові новгородці є питання вирішували на вічах вулиць, відразу ж вибиралися старости. Вічовій лад Новгорода — форма феодальної демократії. Фактично влада належала боярству і верхівці купецтва. Усі управлінські Посади — посадські, тысяцкие — займали лише представники аристократичної знаті. Історично склалося так отож у Новгороді був своєї княжої династії. У ХІ ст. тут зазвичай сидів на правах князя-наместника старший син великого київського князя. Але в міру розвитку політичного сепаратизму Новгород ставав дедалі більш незалежною від Києва. У 1136 р. в Новгороді княжив онук Мономаха — Всеволод, яким новгородці були незадоволені. Сталося повстання, князя заарештували, пред’явили ряд обвинувачень і вигнали із міста. Відтоді новгородці самі запрошували князя, укладаючи з нею договір. Князь у відсутності права передавати влада у спадок, було втручатися у цивільні справи, у відсутності права володіти землями й у самому місті. Він охороняв місто ворогів, з його ім'я надходила данина, він грав роль третейського судді. Якщо князь не подобався, його виганяли. Після подій 1136 р. Новгород став остаточно боярської аристократичної республікою, де великі бояри, купці, архієпископ визначали політику города.

Отже, підсумовуючи, слід підкреслити, що феодальна роздробленість на Русі у XII—XIV ст. була закономірним явищем, що з особливостями становлення феодального ладу. За всієї прогресивності цього процесу феодальна роздробленість мала суттєвий негативний момент: постійні усобиці між князями змарніли сили російських земель, послабляли перед обличчям зовнішньої небезпеки, зокрема перед що наближається монголо-татарською навалою. Хоча що з князів намагалися зберегти єдина держава, процес розпаду у період був необратим.

Питання № 5. Боротьба Русі проти татаро-монгольської нашестя й аж агресії із Заходу. Русь і Орда. Зовнішньополітична стратегія Александра.

Невского.

Історія татаро-монгольських племен. У другій половині ХII — начале.

XIII в. в степах Забайкалля і північно-східній частини Монголії жили численні монгольські племена. Власне монголи ділилися сталася на кілька племен: монголи, татари, кереиты, меркиты. Але сусідні поруч з ними народи, зокрема й російських, називали їхню «татари», під назвою однієї з великих племен. Саме на цей час у монгольських племен відбувається розкладання родоплемінного ладу, з’являється приватна власності. Але на відміну від країн західною та східною Європи це власність не так на землю, але в череда та пасовища, оскільки монголи були кочівникамискотарями. З середовища рядових общинников-скотоводов починає виділятися родоплеменная знати — нойони (князі), які володіли великими пасовищами і чередами. Рядові монголы-араты потрапляли залежить від знаті, працювали її у. Через брак пасовищ виникали криваві конфлікти. Для захоплення нових пасовищ у громад скотарів нойони заводили дружини нукерів (воїнів) на чолі з багатурами (багатирями). З початку держава в монголів виявилося воєнізованим. Кочове скотарство вело до виснаження пасовищ, виснаження пасовищ — до боротьби за нові пасовища. Звідси — захоплення земель сусідніх племен, стрімкі пересування на величезні відстані. У другій половині XII в. між монгольськими племенами почалася боротьба за лідерство. Ті, хто перемагав, підпорядковували своїх противників. Народження держави супроводжувалося війнами між племенами і спілками племен, плекання нойонів, їх відчайдушними сутичками між собою. У 1190 р. перемогу здобув нойон.

Темучин, вирізавши племена татар, меркитов та інших. Підпорядкувавши більше частина монголів, Темучин створив першо-класну для свого часу армию.

Усі військо поділялося упродовж десятків, сотні й тисячі. Начальниками цих підрозділів були відповідно десятники, сотники і тысячники.

Десять тисяч воїнів становили тумен. Якщо кожен десяток збігався, зазвичай, з родиною, то тумен — це був вже ціла армія, усередині якої дотримувалося суворе підпорядкування командирів по ієрархічної вертикали.

Поруч із чіткої організацією високу боєздатність армії забезпечувала залізна військова дисципліна. Основний ударної силою була конница.

Кожен воїн самий мусив турбуватися про прокормі себе і свого коня.

Монгольські воїни використовували луки, шаблі, аркани. Добре було поставлено разведка.

Монголи переслідували російських до Дніпра й почали використовувати берег Калки.

Чингісхан помер 1227 р. Ще за життя він розділив між синами все завойовані землі на виборах 4 улусу. На чолі Західного встав його син Джучи. В.

1235 року на курултаї в Каракоруму було вирішено розпочати новий похід на.

Європу, і на чолі армії поставили онук Чінгісхана — хан Батий. В.

1236 р. орди Батия розгромили Волзьку Булгарию, підкорили башкир, марійців, половців. У грудні 1237 г. величезне військо перейшло лише пределы.

Рязанського князівства. Після п’яти днів облоги Рязань було взято, а жителі перебиті. Потім монголо-татари знищили і розорили міста Северо;

Східної Русі — Москву, Коломну, Володимир. Протягом лютого 1238 р. було взято 14 міст, у тому числі Ярославль, Твер. У тому 1238 р. полчища Батия біля річки Сить розгромили рать володимирського князя Юрія, сам князь загинув, вся Ростово-Суздальська землю було розорена. Захватив.

Торжок, монголи пішли шляхом Новгород, але, не дійшовши перед ним 100 верст, повернули на південь. Сучасні історики дають таке пояснення цієї історичної загадке:

> монголи злякалися приходу бездоріжжя, непрохідною для лошадей;

> вони понесли важкі потери;

> Батий побоювався запеклого опору новгородців; > монголи переконалися, що з кочового скотарства землі малопригодны.

Восени 1240 р. монголо-татари почали навала на Південну Русь и.

Східній Європі. Вони захопили Переславль, Чернігів, упав Киев.

Южнорусские землі зазнали страшному руйнування. Вціліли лише псковські, мінські, смоленські і новгородські землі. У 1241 р. Батий вторгся з Польщею, Чехію, Угорщину. Проте 1242 р. раптом перервав похід і повернувся у Поволжі. Тому було кілька причин:

> у монголів помер каган Угэдэй, і Батий поспішив на вибори нового кагана;

> у Батия бракувало війська контролю над завойованої територією; > 4-летнее опір Русі послабило сили захватчиков.

Завоювання татар. На курултаї в 1206 р. Темучин був провозглашен.

Чингісханом. Він об'єднав монголів у єдину державу, проголосивши за мету світове панування. До 1211 р. Чингісхан захопив землі бурятів, якутів, енисейских киргизів і уйгурів. У 1215 р. у його ударами упав Пекін. Захопивши Китай, монголи використовували її наукові і культурних досягнення завоювання інших країнах. На озброєння монгольської армії узята китайська військову техніку. Багатьох китайських учених, чиновників і військових монголи використовували на службе.

У 1219—1224 рр. монголи захопили Сибір, Корею, Середньої Азії, Грузию,.

Вірменію, Азербайджан. Вони з’являлися й у землях половців у Криму, взяли Судак, сягнули кордонів Південної Русі. На початку 1223 р. половецькі хани звернулися до Галицькому князю Мстиславу Удалому по допомогу до боротьби з монголами. Половці переконували російських, що коли оті не допоможуть їм, то самі незабаром буде розгромлені. І хоча князі не довіряли половцям не дуже вірив у військову силу монголів, усе було вирішено прийняти бій на половецької землі. 31 травня 1223 р. відбулася перша русичів із монголо-татарами біля річки Калки. Не всі росіяни землі виставили свої війська. Відгукнулися лише південні князі. Немає ні смоленського, ні полоцького, ні рязанського князів, ні новгородських військ. Росіяни князі зазнали нищівну поразку. Воно пояснювалося такими причинами:

> в росіян був злагоди і единства;

> не було єдине командование;

> щонайсильнішого удару монгольської кінноти перетворив на панічну втечу половецькі загони, своїм безладним відступом вони засмутили ряди російських воїнів; > що намітився на початку битви успіх галицько-волинських дружин ні підтриманий іншими князьями.

Освіта Золотої Орди. Васальна і данническая залежність Руси.

Повернувшись із Європи, Батий на 1243 р. утворив на Нижньої Волзі одне з найбільших держав Середньовіччя — Золоту Орду. Столицею держави почав місто Сарай-Бату. Єдність Орди трималося на системі жорстокого терору. Попри тривалу і руйнівний характер монголо-татарського навали, Русь зберегла свою державність, була асимільована завойовниками. Але на довгий час опинилася у політичної та економічної залежність від ординських ханов.

Політична залежність (васальна) в тому, що великим князем на Русі ставав князь, одержавши у хана Золотої Орди ярлик на велике князювання, на яких треба було їхати у Орду. Між князями почалася боротьба за право володіння ярликом. Хани постійно стравливали князів друг з одним, аби дати нікому надмірно усилиться.

Економічна залежність зводилася до того, що Русь мала виплачувати важку данина, яку було вносити сріблом ежегодно.

У 1254 р. монгольськими переписувачами було проведено перепис російського населення для оподаткування даниною. Одиницею оподаткування було кожне господарство селянина і городянина. Для збору данини було створено ординські каральні загони на чолі з баскаками. Баскаки розміщувалися по князівствам, контролювали життя них, підтримка порядку, збір данини. Неплатників брали в рабство. Від податків звільняли лише духовенство; знаючи її впливом геть населення, землі духівництва охоронялися. Церковні діячі намагалися пом’якшити обстановку країни, примирити ворогуючих князей.

Наслідки монголо-татарського навали: > Відтоді почалося економічний і культурний відставання Русі від створення низки країн Європи. Загинуло більшість російських князів і дружинников-бояр, тисячі селян городян. Багато ремісники були викрадені в рабство, секрети і прийоми майстерності втрачені, зникли цілі ремесла. Зруйновано міст і сіл. > Ординські володарі не сприяли централізації Русі. У тому інтересах було розпалювання ворожнечі між князями і неприпустимість їхнього единства.

Боротьба Росії проти вторгнення із Заходу. Східноєвропейські землі здавна привертали увагу німецьких феодалів вигідним географічним розташуванням і власними багатствами. У X-XII ст. вони починають захоплення югоСхідного узбережжя Прибалтики, де його племена угро-фінів (ести) і балти — предки сучасних латишів і литовців. У литовських племен щойно розпочато формування держави. У 1201 р. німецькі і датські феодали заснували Риги і дистриб’юторів створили лицарський Орден мечоносців для покорения.

Прибалтики, який нещадно винищував балтійських язичників. На Русі цей орден іменувався Ливонським. У 1212 р. лицарі підпорядкували Лівонію і розпочали завоюванню Естонії, підійшовши впритул до новгородським землям. У цей час у Європу перемістився Тевтонський орден, поголовно винищив племена пруссаків, які землі було віддано німцям. В.

1237 р. Орден мечоносців і Тевтонський об'єдналися для боротьби з прибалтами. У 1238 г. уклали союз німецьких, датських і шведських феодалів проти Руси.

Невська битва шведам (15 липня 1240 р.). Першими спробували скористатися ослабленням Русі під час монголо-татарського навали шведи, під загрозою захоплення виявився Новгород. У 1240 р. в Неву ввійшов шведський флот під керівництвом герцога Біргера. Пройшовши Невою до гирла річки Іжори, лицарська кіннота висадилася до берега. Російська розвідка доповіла князю про пересуванні шведів, і вона швидко і зовсім. Князь стане чекати полків великого князя Ярослава, і з невеличкий дружиною й новогородськими ратниками рушив до місцеві висадки шведів. Найбільш боєздатна частина шведських військ висадилася до берега і стояла табором, інші залишилися на кораблях. 15 липня 1240 р., таємно підійшовши до шведського табору, кінна дружина Олександра спіткала центр шведського війська. А піша рать новгородців вдарила у фланг, відрізаючи лицарям відхід на кораблі. Залишки розбитого шведського війська пішли Невою у морі. Кількість російських втрат було невелико.

Блискучої перемоги Олександра, прозваного Невським, мала велике історичне значение:

> вона усувала загрозу з Севера;

> Русь зберегла берега Фінської затоки, виходу Балтийскому морю, торгові шляху до країни Заходу; > це був першим військовий успіх Русі з часів навали Батыя.

Льодове побоїще (5 квітня 1242 р.). Але невдовзі на Северо-Западе Русі з’явилися німецькі і датські лицарі-хрестоносці. Вони оволоділи важливою псковській фортецею Ізборськ, та був захопили і Псков. У 1241 р. вороги підійшли до Новгороду, побудували фортеця в Копор'є, закрили шлях Русі на море, грабували купців селян. Саме тоді через сварки з новогородськими боярами, котрі відмовилися робити великі витрати, необхідних підготовки до війни, Олександр Невський разом із сім'єю виїхав із міста. Загони ливонских лицарів продовжували захоплювати нові українці землі. На прохання новгородського віча Олександр повернувся, відбив у німців Копор'є, Псков, взяв багато полонених. Наприкінці березня 1242 г.

Невський дістав листа від розвідки звістка, що у нього насуваються силы.

Лівонського ордену. Князь стяг свої сили до Чудського озера і підприємців посів позицію на льоду, оскільки лід утрудняв маневрування лицарської кінноти. Німці побудувалися у вигляді клину («свинею»), на вістрі якого перебував загін одягнених у броню воїнів. Німці мали намір ударом до центру розчленувати війська князя і знищити їх фрагментами. Битва відбулася 5 квітня 1242 р. і розвивалася згідно з планом Александра.

Німці в центр російських, але затиснуті фланговими військами князя і оточені кіннотою. Під вагою лицарів лід почав ламатися, багато потонули, інші стали відступати. Росіяни переслідували врага.

Битва отримав назву «Льодове побоїще». Значення перемоги полягала у тому, что:

> тут було зупинена експансія ордена на Восток;

> німці ми змогли поневолити найбільш розвинуту частину Русі —.

Новгородско-Псковскую землю, нав’язати її народам католицизм;

> було підірвано панування німецьких феодалів над народами.

Прибалтики;

> перемога Олександра Невського зміцнила моральний дух, самосвідомість російського народа.

Питання № 6. Об'єднання російських земель навколо Москви. Боротьба против.

Ординського ярма (XIV — перша половина XVв.).

У XIV в. в східнослов'янських землях сформувалася наступна політична ситуація. З одного боку, відокремилася Северо-Восточная.

із столицею у Володимирі; залежно від великих князів володимирських, крім території Владимиро-Суздальского князівства, перебували Рязанська земля і Великий Новгород. З іншого боку, у другій половині XIV в. переважна більшість південно-західних й західних земель.

Русі виявилася включеної у складі Великого князівства Литовського, що з моменту її формування (40-ві рр. XIII в.) було балтосхіднослов'янським державою й у XIV в. не безуспішні претендувало в ролі об'єднавчого центру всім земель колишньої Київської Русі. Надалі викладі мова може бути передусім про Севе-ро-Восточной.

Руси.

Передумови об'єднання російських земель.

Важливою передумовою об'єднання російських земель було відновлення та подальший розвиток у них господарства, що був економічної базою боротьби за об'єднання і. Селянами наново освоюються запустевшие землі, від лісів розчищають місця під нові ріллі. Джерела свідчить про появу нових деревень.

Крім подсечной і переложной поступово поширюється трехпольная система землеробства, завдяки якому зросли врожаї. Збільшувалася поголів'я домашнього худоби і кількість внесених в ріллю органічних добрив. Поступово відновлювалися і Єгиптом розвивалися старовинні міста, росли нові. У містах розвивалися ремесла. У шкіряному виробництві, наприклад, поруч із шевцями з’являються у ролі окремих професійних груп ременники, сумники тощо. д.

Відновився заснування, вже під час оборони Москви від Тохтамыша.

(1382) застосовувалися гармати, виготовлені російськими майстрами. Та загалом городяни як і становили незначний відсоток населення, і переважна його частину продовжувала жити у умовах натурального господарства. Цим пояснюється і слабке розвиток внутрішнього торгового ринку. Що ж до зовнішньої торгівлі, вона здійснювалася за Волзі с.

Золотий Ордою, по Дону через Азовське море — з Кримом й далі по.

Чорного моря з Візантією. Через Новгород йшла торгівля з Ганзейским союзом. Отже, для XIV — у першій половині XV в. характерно майже повну відсутність стійких, обумовлених всім ходом господарського розвитку економічних перетинів поміж частинами країни. У Росії її на процес централізації країни впливали інші потужні чинники, першорядним серед яких була необхідність повалення ординського ярма. Здійснити це завдання було можливе, лише об'єднавши сили роздрібнених частин країни. Мала значення і зацікавленість населення припинення княжих міжусобиць: з 1310 по 1390 р. сталося 19 усобиць, удесятеро у тому числі справа сягала взяття міст. Важливою передумовою об'єднання було також загальне, православне віросповідання населення Русі і єдина церковна організація на чолі з митрополитом всієї Русі, спільність мови та норм права, восходивших к.

Російської Правде.

У XIV — першій половині XV в. переважна більшість сільського населення була вільна від якихось форм особистої залежності. Ці селяни називалися «чорними селянами». Вони мешкали громадами (волостями), у межах яких регулювалися усі сторони їхньої господарської та соціальній життя. Чорні селяни платили податки безпосередньо князю, які села не були власністю окремих феодалов.

У XIV — першій половині XV в. простежується зростання вотчинного.

(безумовного) землеволодіння. Найбільшими вотчинниками були князья:

Івану I Калиті належало 50 сіл, яке праправнуку Василю II.

Темному — вже з більш 125. Зростає і кількість вотчин бояр переважно з допомогою княжих пожалування їм земель з селянами. Із середини XIV в. на поважного феодала-землевладельца починає перетворюватися церква, розширюється монастирське землеволодіння. Поруч із вотчинным збільшується умовне землеволодіння. Князі передавали невеликі ділянки землі за умов виконання зазначених повинностей двом категоріям своїх слуг: що у княжому господарство і военным.

Такі дрібні землевласники називалися «слуги під дворським». З їхніх землеволодіння згодом розвинулася помісна система. У цей час селяни мали необмежене право відмови від свого феодала навіть у інше князівство. Адже це зумовлювало втрати робочих рук, запустіння земель, падіння доходів землевласника, у середині XV в. з’являються перші князівські грамоти, обмежують право виходу селян від своїх господарів. Проте послідовної цих заходів можна було досягти тільки після об'єднання країни, створення сильної центральної влади. На межі XIII—XIV ст. на Русі склалася наступна політична система. Країна розпалася кілька десятків самостійних князівств, найбільшими у тому числі були: Суздальське, Нижегородське, Рязанське, Ярославське, Тверське і Московське. У Новгородської, а згодом і в Псковської землях існували своєрідні республики. Номинальным главою Северо;

Східної Русі вважався великий володимирський князь. Великими володимирськими князями, зазвичай, ставали правителі великих і сильних князівств, які отримували ярлик від золотоординського хана на володіння великокняжеским престолом. За володіння цим ярликом князі вели жорстоку боротьбу, оскільки вона давав певні переваги: територія великокняжого домену навколо Володимира включала багаті і родючі землі, приносили суттєвий дохід; заняття володимирського столу посилювало престиж князя дозволяло йому розширити й навіть зміцнити кордону власного князівства. У боротьбі володимирський престол фактично вирішується питання у тому, яке князівство очолить процес об'єднання російських земель. Наприкінці XIII — початку XIV в. ярликом на велике князювання володіли частіше тверские князі. Проте з початку XIV в. Москва починає виступати суперником Твери.

Політика московських князей.

Засновником династії московських князів був молодший син А. Невского.

Данило (1276— 1303 рр.). Отримавши спадщину одне з найбільш слабких і незначних доль, він незабаром багаторазово розширив кордону своїх владений:

1301 р. — приєднана Коломна, який належав раніше Рязанському княжеству;

1302 р. — у складі Московського долі за заповітом бездітного переяславського князя ввійшов Переяславль-Залесский;

1303 р. — отвоеван у Смоленського князівства місто Можайск.

Тактику приєднання до Москви нових територій продовжив і сын.

Данила Юрій (1303−1325 рр.). Характерною рисою політики московських князів було прагнення вчених за будь-яку ціну завоювати розташування хана Золотой.

Орди, щоб використати його прихильність у боротьбі ярлик на велике князювання. Суперником Юрія Данииловича був тверський князь Михалл.

Ярославович, який одержав ярлик в 1304 р. і який прагнув зміцнити своєю владою у російських землях. Уклавши шлюб — з сестрою хана Узбека Кончакой,.

Юрій домігся в 1315 року передачі Москві ярлика й навіть організував спільний московско-ордынский похід проти Твері. У 1318 року успех.

Москви було закріплено стратою Михайла Тверського в Орді. Його обвинуватили у непослуху, несплаті данини, в отруєння ханської сестри Кончаки.

(потрапила до полон до тверичам). У 1325 року, перебувають у Орді, князь Юрий.

Данилович було вбито князем Дмитром Михайловичем Тверським, мстившим за батька. І потім знову ярлик великого князя повернули у Твер. Це була традиційна політика Орди із нацьковування російських князів. Проте в.

1327 року у Твері спалахнуло анти-ордынское повстання. Цим скористався московський князь Іван Данилович Калита (1325—1340 гг.),.

Розгромивши повстання на Твері, він отримав ярлик на велике князювання, що з цього часу майже постійно залишався до рук московських князів. Іван Калита продовжив політику розширення Московського князівства. Були приєднано: Углич, Галич, Бело-озеро; від хана Узбека князь отримав Кострому право контролювати Новгород.

Зростанню сили та впливу князівства помогали:

• старанне виконання обов’язків збирача данини для Орди від усіх російських земель;

• cмиренное поведінка батьків у ханської ставки поєднані із щедрими подарками;

• осідання в скарбниці Калити частини коштів, зібраних для сплати в.

Орду;

• припинення ординських набігів на московські земли;

• переїзд кафедри митрополита з Володимира Москву, в 1328 году.

Москва стала общерусским релігійним центром. Симеон Гордий і Иван.

II Червоний — сини Івана I Калити — продовжили політику батька і сприяли подальшого розширення меж упорядкування і зміцненню авторитета.

Москви. Син Івана Червоного — князь Дмитро (1359—1383 рр.) успадкував влада і титул великого князя в дев’ятирічному віці. Знову спалахнула боротьба за великокняжий престол. Орда вручила його суздальсконижегородському князю Дмитру Костянтиновичу. Московські бояри і голова церкви, митрополит Алексій, підтримували Дмитра Івановича Московського й змусили відмовитися від недовгого великокняжого князювання Дмитрия.

Костянтиновича. Свідченням зростання сили князівства стало будівництво (за двох років) білокамінного Кремля у Москві (1367 р.). Знову піднялася Твер. Князь Михайло Тверській одержав у Орді в 1371 р. ярлик на велике князювання. Проте Дмитро Московський успішно вийшов із цієї яку йому нав’язала боротьби. Михайлу Тверскому не допомогли ні військова міць великого князя литовського Оль-герда, ні підтримка Орди, двічі вручавшей ярлик Михайлу. Загальросіянин похід, організований Москвою, змусив тверського князя відмовитися від домагань на великокняжий престол і підкоритися московському князю, як «брат младший».

Відкрите протистояння Орде.

Зрослий єдність Русі мало велике значення на вирішення центральної політичної проблеми — почалася відкрита боротьби з Ордой.

На зміну одиничним перемогам російських над ординцями (рязанського князя — над Тагаем (1365 р.), нижньогородського — над Булат-Теми-ром (1367 р.) приходить цілеспрямоване общеруське анти-ордынское протистояння в главі з Москвой:

•1370 р. війська Дмитра й Володимира Сер «пуховського закрили шлях у московські землі ординцям, разграбившим Рязанське княжество;

•1374 р. князь Дмитро відкрито відмовився від данини і взяв союзний Орді місто Булгор;

• 11 серпня 1378 р. річці Воже московські загони розгромили велике ординське військо на чолі з мурзой Бегичем. У цьому вся протистоянні удача який завжди панувала боці російських. Так було в 1377 р. в битві річці П’янь російське військо було розгромлено Араб-шахом. Але це могло вже змінити ні політичного курсу Москви, ні суттєво вплинути перебіг подальших событий.

Куликовська битва (1380 р.) Кульмінацією російсько-ординського протистояння XIV в. стала Куликовська битва. Їй передував каральний похід на Русь влітку 1380 р. темник Мамай, силою котрий захопив владу у Сарае, очолив об'єднані сили Орди і спробував відновити хитку панування Золотої Орди над російськими землями. Зібравши общерусские сили (в битві участі лише Рязань,.

Твер і Новгород) Дмитро вийшов назустріч Мамаю. Завдяки сміливому й швидкого маневру йому вдалося запобігти об'єднання сил Орди з військом союзників моноголо-татар — литовського князя Ягайло. 8 сентября.

1380 р. на Куликовском полі бою біля впадання річки Непрядвы в Дон війська Орди було розгромлено і звернені тікати. Бій почалося з поєдинку між російським богатирем Пересветом і татарським воїном Челубеем. На початку битви татари майже зовсім знищили передовий полк русских.

Мамай тріумфував. Проте справу вирішив удар свіжих сил російського війська — засадного полку. Обидві боку понесли величезних втрат. За особисту хоробрість і полководческие заслуги кн. Дмитро після Куликовської битви отримав назвисько — Донской.

Перемога на Куликовском полі не призвела до повалення ярма, але мала велике історичне значення:. зруйнували міф про непереможності ординського війська;. всередині Золотої Орди намітилися протиріччя, що призвели її до розпаду;. було зменшено розмір данини;. в Орді остаточно визнали політичне верховенство Москви серед російських земель;. починає формуватися почуття загальноросійського єдності, розуміння російськими спільності своїй історичній судьбы.

Після Куликовської битви російські землі виявилися ослаблені внаслідок військових втрат надходжень у 1382 р. Цим скористався хан Золотой.

Орди Тохтамиш, раптово напавший на Русь. Він спалив Москву, розгромив ряд князівств. Але це не є змогло завадити подальшому зростанню влияния.

Москви, об'єднанню Русі та повного визволенню від монголо-татарського ига.

Питання № 8. Державний лад Росії наприкінці XV — початку XVI в.

Еволюція державного строя.

Народжений протягом року до падіння монголо-татарського ярма, в 1479 г.,.

Василь III, вступивши на престол у жовтні 1505 р., продовжив справа свого батька збирання російських земель. У 1510 р. до Московському державі приєднався Псков, в 1514 р. — Смоленськ, в 1521 р. —.

Рязань. Проте об'єднані у першої третини XVI в. російські землі ще зберігали значну самостійність. На початку правління Василия.

III існувало чотири долі його молодших братів, мали реальну можливість на великокняжий стіл, а до кінця правління залишилася тільки два питомих князівства, причому доля брата Юрія Івановича ліквідували майже відразу по смерті Василя III. Служиві князья.

(Вяземские, Одоевские, Трубецкие), володіючи величезної владою на своїх володіннях, на велике князювання розраховувати було неможливо. Складною була соціальна структура верхів Російської держави: удільні князья.

(брати великого князя), служиві князі (ті, хто перейшов до службу до князю, зберігши владу у своїх володіннях), князі знову приєднаних земель, старе московське боярство, боярство питомих і приєднаних князівств. У XVI в. неухильно іде процес перетворення васалів великого князя у його підданих. Так, значна частина княжих володінь при.

Василя III стає вотчиною. Якщо ряд князів виявлялися намісниками у ж володіннях, інші отримували вотчини деінде. У цьому багато вотчини дробилися і мельчали. Великий князь був зацікавлений у тому, щоб землі одержували доходи з його рук. Він мав при цьому великий земельний фонд — новгородські, князівські тверские, землі черносошных (державних) селян. І якщо початку століття маєтку наближалися в умовах володіння до вотчині, чи до кінцю століття, навпаки, вотчина стала ближчі один до маєтку. Причому маєтку давалися як неименитым людям, а й боярам і князям. Особливою турботою государя були великі монастирі, увеличивавшие свої доходи з допомогою вкладів «на упокій душі», торгових оборотів і лихварських угод. Бачачи у чернечих монастирях опору своєї централизаторской діяльності, великий князь, проте, прагнув, а то й обмежити монастирські володіння, так хоча б зробити зростання церковних багатств подконтрольным.

У XVI в. залишалася Боярська дума на правах дорадчого органу при великому князя. Чисельність Думи не перевищувало 24 людина. У XVI в. до думних бояр починають поважати і князей.

До середини століття існувало лише дві загальнодержавних центральних установи: Палац, відав землями великокняжескими, и.

Скарбниця — як фінансовий центр, а й державна канцелярия.

У століття з Скарбниці виділяються накази — центральні органи галузевого управління: Помісний, відав земельними роздачами дворянам, Разрядний, забезпечував їх платнею і ведший облік всіх служивих як б структурировавший правлячий клас. Разбойный,.

Посольський, Челобитный.

Держава поділялося на повіти (територіально близькі до колишнім князівствам), а повіти — на волості. На чолі ставився намісник в повіті і волостель — у волості. Посади ці давалися, зазвичай, за колишню військову службу. Тому адміністративні в судові обов’язки виявлялися лише обтяжливим додатком до получаемому наместническому.

«корму». Відсутність стабільних місцевих органів влади робило особисту владу князя нагорі сильніше, ніж місцях. Важливим етапом в истории.

Росії був першим Земський собор, скликаний у Москві лютому 1549 г.

Він складалася з Боярської думи, Освяченого собору, представників різних верств феодалів. Скликання Земського собору став важливим поступом у розвитку Росії з шляху станово-представницької монархии.

До сословно-представительным установам на місцях ставилися запроваджені губної реформою Олени Глинской посади губних старост, обирані дворянами в повітах, городових прикажчиків, выбираемых у містах. У черносошных волостях і обиралися земські старости у складі селян посадских людей.

Важливе значення мали й низові станові організації. У житті селян виняткову роль грала громада, функції якій упродовж століть розширювалися, зокрема й регулювання землекористування, і різних угідь, розверстку і валовий збір податків. Община в XVI в. мала свою, нехай дуже обмежену, юрисдикцію, справляючись з допомогою розгалуженої системи виборних посад, й мала кілька рівнів. Община часто протистояла феодалів і повноваження представникам структурі державної влади, обстоюючи інтереси своїх членів (причому які завжди безуспішно) з допомогою звичайного права, суду й чолобитних. У російському місті, яка виникла як центр феодального владарювання, але тільки згодом перетворився на центр ремесла і торгівлі, дуже велике значення мали низові форми станових організацій міських посадских людей. Діяльність виборних в общині та на посаді суворо контролювалася рядовими членами. Демократичні традиції цих станових організацій були дуже жизнестойкими.

Держава завжди був змушене рахуватися з цим цензовим демократизмом, часом пристосовуючись щодо нього, часом використовуючи її своєї мети або, спираючись на него.

Питання № 9. Початок правління Івана IV. «Обрана рада». Реформи середини XVI в.

Початок царювання Івана IV.

У 1547 р. Іван IV в Успенському соборі був урочисто вінчаний на царювання як «цар і великий князь всієї Русі». Прийняття титула.

«цар» ще більше порушувало авторитет монарха. Формулювання «всієї Русі» відбивала претензії Москви на успадкування всіх російських земель. У июне.

1547 р. у Москві інших містах спалахнули повстання, отражавшие невдоволення сформованій ситуацією. Народні виступи показали, що має потребу в перервах. Особливу зацікавленість у проведенні реформ висловило дворянство. Виразником цих настроїв став дворянин.

Іван Пересвітел. У чолобитних Івана Пересветова до царя було викладено програма перетворень. Різко засуджуючи боярське самоправність, ідеалом державного будівництва Пересвітел вважав сильну царську влада, опиравшуюся на дворянство.

Обрана Рада (1549 р.) Відображенням цих настроїв стало освіту при дворі Івана IV в 1549 р. нового уряду, названих Обрана Рада. До нього входили: князі Д.

Курлятев, А. Курбский, М. Воротынский, М. Одоевский, А. Срібний, А.

Горбатый-Шуйский, бояри Шереметевы. Важливу роль грав митрополит.

Макарій і дяк Посольського наказу І. Висковатый. Лідерами Ради стали священик Благовєщенського собору Кремля Сільвестр і спальник царя.

Олексій Адашев. Обрана рада не була офіційним є державною установою, однак упродовж 13 років керувала від імені царя, прагнучи проведенню обгрунтованих структурних реформ, вкладених у освіту станово-представницької монархии.

Реформи середини XVI века.

Земський собор (1549 г.).

Початком реформ став скликання першого Земського собору (1549 р.) — дорадчого органу, до складу якої входили представники дворянства, духівництва, купців, посадских людей. На Земському Соборі обговорювали питання зовнішньої політики України, фінансів, выслушивались жалобы.

Собор прийняв рішення про створення змінюють застарілому Судебнику 1497 р., нового і сформулював програму реформ.

Реформа центральних органів державного управления.

У результаті реформи була створю нову систему центральних органів управління — наказів, спеціалізованих у зв’язку зі деятельности.

На середину XVI в. у Росії діяло близько 20 наказів. А. Адашев очолив Челобитный наказ, разбиравший скарги і який вищий контроль; І. Висковатый — Посольський наказ, який регулював відносини з зарубіжними країнами; Великий наказ відав фінансами; Помісний — розподіляв землі за службу; Разрядний — відповідав за організацію дворянського ополчення; Розбійний — за охорону правопорядку. Кожен наказ очолював знатний боярин, якому підпорядковувалися дяки і піддячі. Накази відали збиранням податків й заставними суднами. Згодом, з одночасним посиленням спеціалізації державної служби, збільшувалася і кількість приказов.

Реформа положень законодавства призвела до створення Судебника 1550 р., підтвердивши право переходу селян від однієї феодала до іншого лише у Юра і збільшив плату за «пожилое».

Вперше встановлювалася відповідальність за хабарництво. Загальна тенденція до централізації країни призвела до видозмінам у системі оподаткування, що також було закріплено юридично в Судебнике 1550 р. Була встановлено єдина для держави одиниця стягування податків — велика соха. Залежно від родючості грунту, соціального становища соха могла становитиме від 400 до 600 га земли.

Реформа системи місцевого управління. У 1556 р. скасували система годівель. Служиві люди почали отримувати винагороду як помочи, яку виділяв централізований фонд. По губної реформі владні в судові функції покладалися на губних старост, які обиралися з дев’яти місцевих дворян, в черносошных містах — на земських старост, які обиралися черно-тягловыми селянами і городянами. Губным і земським старостам допомагали целовальники, губні і земські дячки (секретарі). Ця реформа забезпечила приплив додаткових коштів у скарбницю, зміцнила становище дворянства в адміністративному апараті на местах.

Військова реформа. У 1550 р. з пищальников у Москві створено постійне стрелецкое військо. В нього на озброєнні перебували пищали та холодне зброю — мечі і бердиші. Власну охорону царя забезпечував спеціальний загін в 3000 людина. Наприкінці XVI в. чисельність стрілецького війська досягла 25 тис. людина. Військо поділялося на московські і городові накази. Стрільці були зобов’язані брати участь у бойові дії, у час займатися військової підготовкою, нести вартову службу. У вільний час дозволяли займатися ремеслом і торгівлею. Постійне стрелецкое військо стало потужної бойової силой.

Московської держави. Було складено «Покладання службу» — перший військовий статут, яким встановлювалися дві форми військової служби: по батьківщині, тобто за походженню; по приладу, тобто за набору. Вливалися до війська і козаки з Дону. У 1571 р. підготували перший Статут з організації сторожовий і станичной служби. Наприкінці XVI в. російська армія перевищувала 100 тис. людина. Проведені реформи зміцнили Збройні сили страны.

Церковні реформи. На Стоглавом Соборі, названий так оскільки його рішення було сформульовані в 100 розділах (1551 р.), було прийнято важливі рішення, отразившие зміни у суспільно-політичної ситуації у Російському государстве:

• схвалено реформи Вибраною Рады;

•проведена уніфікація святих, релігійних обрядів, канонов;

• вжиті заходи з обмеження монастирського землеволодіння і встановлено царський контроль над монастирськими владениями.

Результати реформ:

Реформи 1950;х років XVI в. мали такі результаты:

•Посилилася централізація держави й особиста влада царя;

• Стала чіткішою та дієвою система центрального і місцевого управления;

• Виросла військова міць страны;

• Сталося подальше закріпачення російського крестьянства;

Питання № 10. Опричнина і її наслідки. Діяльність Івана Грозного в оцінках историков.

Усередині політична ситуація напередодні опричнины.

Головну причину невдач своєї політики Іван IV бачив у зрадах і заколотах феодальної знаті. Він був у необхідності: сильної самодержавної влади, основною перешкодою до котрої я були боярскокняжа опозиція і боярські привілеї. У умовах Іван IV зробив встановлення режиму терору. У 1565 р. він поїхав из.

Москви у Олександрівську слободу, захопивши у своїй з Кремля найбільш шановані ікони і здійснювати релігійні святині. З слободи цар подав у столицю два послання. Перше адресувалося митрополиту Олександру и.

Боярської Думі. У нього Іван IV повідомляв свою відмову від царської влади через боярських зрад і виділити йому особливий доля — опричнину.

Друге лист призначалося посадским людям. Повідомляючи про рішення відмовитися від бажання влади, цар запевняв городян, що їм він не бачить претензій, на відміну изменников-бояр. Зрозуміло, це був лише політичний маневр. Уміло граючи на почуттях своїх підданих, Іван IV примусив їх бути кілька разів принижено просити його повернутися до Москви. І коли нарешті погодився, то поставив свої условия:

1) надати царю право позасудовою розправи над любыми.

«изменниками»;

2) виділити опричнину — особистий доля царя;

3) набрати для царя особливе військо з тисячі обраних бояр і дворян.

Сутність опричнины.

У 1565 р. Іван IV заснував опричнину — систему заходів, вкладених у зміцнення самодержавства й подальше закріпачення селян. Територія держави було поділено на опричные землі, доходи із яким надходили в державну скарбницю, і земщину — решту країни. У опричнину ввійшли найбільш родючі землі з досить розвиненим землеробством, найбагатші поморські міста Київ і міста з лиця великими посадами, тобто найкраща половина країни. У цих галузях князівські і боярські вотчини конфіскували, колишні їхні власники були «виведені» в навколишні райони, де отримали землі з урахуванням помісного права, але в опричних землях оселилися дворяни, котрі входили в опричне військо. Цей своєрідний аграрний переворот, суті якого — перерозподіл земель бояр на користь дворянства, призвів до ослаблення великого феодальновотчинного землеволодіння та ліквідації його незалежності він центральної влади. Всі свої перетворення Іван IV проводив із неймовірною жорстокістю. Розправи, страти йшли одна одною. Був убитий московський митрополит Філіп, котрий обіймав незалежну позицію, укорявший царя за жорстокість; отруєний останній питомий князь Росії - Владимир

Старицький через те, що він отримати престол. Розгрому зазнали цілі міста: Новгород, Клин, Торжок. Тверь.

Наслідки опричнини. Головна мета опричнини — знищити залишки феодальної роздробленості, підірвати основи боярско-княжеской незалежності - було досягнуто, але, ліквідувавши політичну роздробленість, опричнина знекровив країну, деморалізувала народ, призвела до загострення протиріч усередині країни, послабила її військову міць. Через війну этого:

• На заході війська Речі Посполитої успішно тіснили русских.

Ливонская війна була проиграна.

• Шведські війська захопили Нарву.

•У 1571 р. через низьку боєздатності опричного війська кримських татар захопили і розграбували Москву.

• В усіх прошарках суспільства формувалася рабська психология.

• Сталося подальше закріпачення селянства, причому у найжорсткіших формах (барщина).

Отже, руйнування терором опричних років (1565−1572 рр.) став одним із головних причин того глибокої кризи, який переживала Росія кінці XVI в. Усилившаяся соціальна нестабільність за умов династичного кризи — відсутності прямого спадкоємця, привела русскоє ґосударство до трагічних подій часів Смути: появі самозванців, претендують на престол, нашестю іноземних військ, повного зубожіння народу, занепаду економіки, деградації государства.

Оцінка историков.

Таке явище у російській історії як опричнина різні історики оцінюють по-різному. Одні вважали про її потребі - і користь є, інші навпаки засуджували. Так Сергію Михайловичу Соловйов стверджував, що «опричнина означала перемогу державного початку над родовим», а оскільки це була потреба, виходить, що він виправдовує дії Івана Грозного. Схожою погляду дотримувалися і історики 30−40 років ХХ століття Вони стверджували, что.

«опричнина була на верстви боярського землеволодіння, народ підтримував царя, отже, виникав терор». З іншого боку, такі історики як Карамзін, Ключевський, Скрынников й інших істориків свідчать, що цар діяв у такий спосіб через побоювання втратити своєю владою. Але наведемо лад у тих думках і розберемося у яких. Почати з причин опричнини Практично всі історики єдині у своєму думку про тому, що причинами опричнини з’явилися:. невдачі в Лівонської війні (1564 р);

. успішні набіги кримських татар;

. смерть цариці Анастасии,.

. падіння Вибраною Ради (1560 г.);

. конфіскація земель і переселення останнього князя Владимира.

Старицького,. втеча князя Курбского до Литви (1564 г).

Також історики єдині в питанні про цілі опричнини. Основними цілями опричнини являются:

• зміцнення самодержавної влади царя;

• подальше закріпачення крестьянства;

• зміцнення обороноздатності страны,.

• репресії проти феодальної знати.

Під «феодальної знаттю» більшість істориків розуміють боярство. Адже недарма Грозний виділив «земщину» саме Боярської думе.

Саме боярах цар бачив причини своїх невдач. Він був у необхідності сильної самодержавної влади, основною перешкодою до котрої я були боярско-княжеская опозиція і боярські привілеї Та вважають в усіх історики. Наприклад, Кобрин, навпаки, стверджує, що боярство боролося За зміцнення централізації власти.

Він наводить ряд доказів:. Думка у тому, що боярство було постійної аристократичної опозицією центральної влади, виникла нашій науці є багато в чому під впливом знайомства з історією Західної Європи, де горді та самоуправные барони пручалися королям і навіть імператору. На Русі ще період феодальної роздробленості, коли він підходив противник іноземний або з сусіднього князівства, боярин будь-коли приймався За зміцнення і оборону своєї садиби. Росіяни бояри захищали не кожен своє село, проте разом князівський град і всі князівство загалом.. Вищим урядовим установою була Боярська дума Усі укази і закони оформляли як «вироки» чи «уложення» царя та князя з боярами. Усі історики згодні, що втілена у цих указах урядова політика була на централізацію країни.. Для великих російських феодалів були характерні великі латифундії, зазвичай у боярина були вотчини одночасно у кількох повітах. Кордони ж повітів, зазвичай, збігалися з старими рубежами князівств. Тому повернення часам питомої сепаратизму реально погрожував інтересам знаті.. Серед «нових» слуг царя було багато нащадків аристократичних родов.

Отже, бачимо, що Кобрин наводить цілком обгрунтовані доказательства.

Також чимало істориків відзначають, що опричная політика була чимось єдиним на всьому своєму протязі і централізаторська політика проводилася надто архаїчних формах, часом під гаслом повернення до давнини. Стверджуючи самодержавну влада монарха як незаперечний закон державного життя, Іван Грозний до того ж час передавав всю повноту виконавчої влади земщине до рук Боярської сумніви й наказів. Кобрин своєю чергою стверджує, що було інший шлях розвитку подій. Він вважав, що цим шляхом міг стати діяльність Вибраною Ради, під час правління якому було розпочато глибокі структурні реформи, створені задля досягнення централізації. Цей шлях як не була таким болісним і кривавим, як опричный, і обіцяв результати міцніші. Але це шлях не обіцяв результатів негайних і більше він виключав становлення постаченої roc-аппаратом деспотичній монархії. З цією ні згоден цар, тож він вибрав опричнину.

Так які наслідки неї? Усі без винятку історики стверджують, що мета опричнини — знищення феодальної роздробленості, підривання основи боярско-княжеской незалежності - було досягнуто, але, ліквідувавши політичну роздробленість, опричнина знекровив країну, деморалізувала народ, призвела до протиріччям у країні, послабила її військову міць. Викликала вона посилення феодально-кріпосницького гніту і була однією з чинників, викликали подальше поглиблення класових протиріч та розвиток класової боротьби країни. Скрынников також підкреслює і те що, що опричный терор послабив вплив боярської аристократії і нанёс також велике збитки дворянства, церкви, вищої наказовій бюрократії, тобто силам, які були найбільш міцної опорою монархії. З політичної погляду боротьба проти цих угруповань — повна бессмыслица.

Отже, шлях централізації через опричнину, через яку повів країну Іван Грозний, був погибельним, руйнівним країни. Мабуть це випадково. Аморальні діяння що неспроможні призвести до прогресивному результату. Історія опричнини вкотре наочно демонструє справедливість цієї втішливої истины.

Питання № 11. Зовнішня політика Росії у правління Івана IV.

основні напрями зовнішньої політики України:. у країнах — боротьба за виходу Балтийскому морю;. сході і Південному Сході - боротьби з Казанським і Астраханським ханством і почав освоєння Сибіру.. На Півдні - захист земель від набігів кримського хана.

Східне і південне направления.

Основні зусилля спрямовані приєднатися Казанського и.

Астраханського ханств — осколків Золотої Орди. Тому були кілька причин:. Татарські хани продовжували здійснювати грабіжницькі набіги з російськими землі. На територіях Кримської і Астраханського ханств нудилися в неволі як тисяча російських людей, Було необхідно дбати про безпеку країни на південних та східних рубежах.. Територією ханств пролягала частина Волжского торгового шляху. Росіяни купці було неможливо вільно його використовувати, тому оволодіння Волгою по всьому її протязі ставало нагальною потребою.. Родючі малозаселені землі, у яких розташовувалися ханства, були вельми привабливі росіян землевладельцев.

Спочатку Іван IV розраховував підпорядкувати Казанське ханство з допомогою дипломатичних заходів, але це не принесло бажаного результату. Тоді після низки невдалих спроб 1552 р. 150-тысячное військо Івана IV обложило Казань. Російське військо було краще озброєне, ніж татарское.

Так, артилерія російських мала 150 великих гармат, які діяли обстріл міських укріплень. Підірвавши міську стіну, через пролам в стіні російські війська ввірвалися до місто. Хан Ядигер-Магмет узяли в плен.

Казанське ханство визнало себе переможеним. Народи Середнього Поволжя увійшли до складу России.

Через чотири роки, в 1556 р. було завойоване Астраханське ханство. Із середини XVI в. все Поволжі вже було територією Російської держави, до його складу увійшли ще невеликі Башкирія, Чувашія, Кабарда. Це відкрило змога щодо Сибір. Багаті купціпромисловці Строгановы отримали від Івана Грозного грамоту осіб на володіння землями річкою Тобол. На свої гроші вони сформували загін (600−840 людина) з вільних козаків на чолі з Єрмаком Тимофійовичем. У 1581 г.

Єрмак пройшов завезеними на територію Сибірського ханства, через рік розбив військо хана Кучума і узяв його столицю Кашлык (Искер). Окончательно.

Кучум з’явився в 1598 р., і Західна Сибір була приєднана к.

России.

На приєднаних територіях затверджувалися загальноросійські закони, почалося освоєння Сибіру російськими промисловцями, селянами, ремесленниками.

Західне напрям. Ливонская война (1558−1583 гг.).

Успіхи південно-східної політики дозволили розширити кордону російських земель на північний захід, до Прибалтики. У 1558 р. цар оголосив войну.

Ливонському Ордену під виглядом затримки ливонцами 123 західних фахівців, яких направляли з Росією, і навіть через несплату ливонцами вчасно данини захоплення ними Юр'єва (Дерпта) в 1224 р. Так началась.

Ливонская война.

1. 1558—1563 рр. — російські війська завершили розгром Ливонского.

Ордени (1561 р.), взяли Нарву, Тарту (Дерпт), підійшли кТаллину (Ревелю) і Ризі; останнім великим успіхом було взяття в 1563 р. Полоцка;

2. 1563—1578 рр. — війну з Лівонією перетворилася для Росії у війну проти Польщі, Литви, Швеції, в Данії та придбала затяжний характер.

Ускладнило ситуацію і те, що господарство країни був ослаблене через руйнування опричниками; одне із найбільш відомих російських воєначальників, князь Курбский, перейшов до бік поляків (1564 р.). У 1569 р. відбулося об'єднання Польщі й Литви у єдину державу — Речь.

Посполитую. Обраний на престол Стефан Баторій перейшов у наступление;

3. 1579—1583 рр. З 1579 р. російські війська вели оборонні бои.

Були узяті: Полоцьк (1579 р.). Великі Луки (1581 р.), обложено Псков.

Героїчна оборона Пскова, яку очолював воєвода І. Шуйський, тривала п’ять місяців, псковитяне відбили 30 штурмів, що позволило.

Росії укласти перемир’я. Результати Лівонської війни були призвані неутешительны.

Вона завершилася підписанням невигідного для Росії Ям-Запольского (1582 р.) з Польщею та Псковського (1583 р.) зі Швецією перемир’я. Через війну землі Прибалтики захопила Польщею й Швецією, ще, війна остаточно виснажила сили Росії. А головним завданням — забезпечити Росії виходу Балтийскому морю — не була решена.

Питання № 13. Внутрішня політика перших Романових. Сословнопредставницька монархія і її переростання в абсолютизм.

Правління Михайла Федоровича Романова (1613−1645 гг.).

11 липня 1613 р. перший російський цар з династії Романових — Михаил.

Федорович — вінчався на царство. У разі розореній країни молодому і недосвідченому царю була потрібна підтримка. Перші десятиліття його управління майже безперервно засідали Земські Собори, де на вирішальній ролі грали мати царя та її родичі за материною лінії - бояре.

Салтыковы. З 1619 р. фактичним правителем Росії із титулом «великий государ» став батько царя — після повернення з польського полону патриарх.

Філарет. Основним змістом внутрішньої політики цих років було зміцнення принципів самодержавства. Для цього він владою було здійснено такі заходи:. Широко практикувалася передача великих угідь та міст володарем світським і церковним землевласникам.. Дворянство за службу отримувало у нагороду землі і привілеї.. Йшов процес подальшого закріплення селян право їх власниками.. Розширився соціальний склад Боярської думи: збільшилося представництво у ній дворян з допомогою пожалування їм чинів думних дворян і дяків.. У той самий час коло осіб, мали реальні владні повноваження, звужувався: було створено Близька дума з чотирьох бояр — родичів царя.. Походив зростання кількості приказов.

Посиленню централізації держави були й зміни у системі місцевого управління — поступово влада зосереджувалася до рук воєвод. Зростанню авторитету центральної влади, повинні були служити запровадження створення нової державної пресі й включення поняття «самодержец».

(1625 р.) в царський титул. Після поразки російських військ під Смоленском.

(1634 р.) уряд Михайла Федоровича задумало військову реформу.

Почалося формування піхотних і кавалерійських сполук із західноєвропейського зразком. Ці частини — «полки нового ладу» — озброювалися західним зброєю діяли відповідно до ухвалених тоді у країнах тактичним прийомів. У самій Москві помітно збільшилася кількість іноземців, запрошених на російську службу: офіцерівнайманців, ремісників, лікарів; за межею міста виникла особая.

Німецька слобода.

Ознаки абсолютної монархии.

Основний тенденцією внутрішньополітичного розвитку Росії XVII в. було формування абсолютизму — форми управління, коли він влада повністю належить монарху; участь суспільства на законодавстві і тому контроль над управлінням країною мінімальний або відсутня вообще.

Ознаки початку формування абсолютизму в России:

•Падіння ролі Земських соборов.

•Падіння ролі Боярської сумніви й розширення її соціального складу з допомогою дворянства, купечества.

•Зростання державної машини та чиновничества.

• Заміна на місцях виборних земських органів котрі призначаються воеводами.

•Збільшення числа постійної армії («полків нового строя»).

На думку багатьох істориків, XVII століття — перший етап формування абсолютизму у Росії. Абсолютний монарх править, спираючись на чиновницькебюрократичний апарат, постійну армію, його слухається церква як ідеологічна сила. Проте абсолютна монархія, що склалася у Росії, з конкретно-історичних умов була досить эффективной.

Тому наприкінці XVII в. виникла потреба у реформуванні інститутів державного управления.

Система управления.

З ініціативи царя Олексія Михайловича тривали зміни у системі управления:

•було створено наказ Таємних справ, особисто підлеглий царю, і який об'єднав фінансове управління країною Лічильний приказ;

• з сірий. 50-х р. XVII в. шляхом набору селян посадских людей формувалися «полки нового ладу» (із західноєвропейського зразком), у своїй знижувалося значення і чисельність дворянській конницы.

При царя діяла Боярська дума — рада знаті, решавший найважливіші справи державні. У до нього належали представники найродовитіших боярських прізвищ і кілька думних дворян, які діяли діловодство. Дума засідала постійно, проте, на вирішення особливо важливих питань, прийняття загальних законів раз у раз созывались.

Земські собори, у яких брали участь дворяни, купецтво, посадські люди.

У XVII в. посилилися влада і вплив наказів — установ, займалися рішенням військових, фінансових, земельних і зовнішньополітичних проблем.

Царювання Олексія Михайловича. (1645−1678 гг.).

Олексій Михайлович зійшов на престол шістнадцятирічним юнаків. Він був чоловіком досить добре освіченим, начитаною, вирізнявся міцного здоров’я, негневливым, веселим характером і невдаваної побожністю. За лагідний норов його прозвали Тишайшим.

Федір Олексійович (1676−1082) і регентство царівни Софьи.

Після смерті царя Олексія Михайловича російською престолі виявився її 14-річний син — болючий Федір Олексійович. Але фактично влада змушена була зосереджена руках Милославськ. Учень Сімеона Полоцького, царь.

Федір знав латину, польська мова, любив читати і складати музику, але я не приймав участі у справах. При Федоре.

Олексійовичі чи державній устрої сталися такі изменения:

• в 1677 р. проведена реформа оподаткування: після загальної переписом населення змінена одиниця оподаткування — подати стали брати з двору, а чи не з земли.

• в 1681 р. всередині Боярської думи була створена расправная палата — вища інстанція по цивільному судопроизводству.

• в 1682 р. скасували місництво; відкритий ширший доступом до управлінню країною вихідцям з дворян і наказових людей, тобто. розширювався соціальний склад Боярської думы.

Бездітність Федора Олексійовича знову привела після смерті Леніна до поновленню суперечок престолонаследии. Кандидатуру болючого недоумкуватого 16-річного Івана відстоювала його сестра, розумна, вольова і честолюбна царівна Софія, та їхні родичі за материною лінії - бояри Милославськ. Їм протистояла угруповання родичів другий дружини Олексія Михайловича — Наталі Наришкіної, предлагавшая на царювання свого кандидата — 10-річного здорового і енергійного царевича Петра. «Священний Собор» і Боярська Дума спільне засідання вибрали Петра і проголосили його царем, проте 15 травня 1682 р. почалося повстання московських стрільців, незадоволених здирством і насильством із боку начальства та втратою багатьох своїх привилегии.

Приводом до повстання послужили чутки, що царевич Іван задушен.

Нарышкиными. За вимогою стрільців на престолі виявилися два царя ;

Іван V (1682−1696 рр.) і Пьотр I (1682−1725 рр.), офіційним регентом в такому разі стала царівна Софія (1682−1684 рр.). Проводячи активну внутрішньої політики, Софія сподівалася спираючись на частина боярства і стрільців зберегти влада у себе. Особливим впливом в правительстве.

Софії користувався її фаворит князь Василь Голіцин. У августе-сентябре.

1689 р., коли із настанням повноліття Петра, підстави продовжити регентства було втрачено, Софія після невдалих спроб замаху на царя Петра, позбавили влади й криється у Новодівичий монастир. Її найближчі прибічники були заслані чи страчені, і Пьотр, із смертю царя Івана (1696), начал правити самостоятельно.

Питання № 12. Росія епоху Смутного времени.

Кінець династії Рюриковичів і питання престолонаследии.

Навесні 1579 р., коли Іван Грозний тяжко захворів, своїм спадкоємцем він призначив батьками старшого сина — Івана. Царевич Іван було створено, розумний, жорсткий. Однак у листопаді 1581 р. в сварці Іван Грозний ударом посоху в скроню убив тато свого сина. У тому 1584 р. Іван Грозний вмирає. Але ще на початку березня Іван Васильович зібрав бояр і продиктував отримати свою заповіт, яке вельми своєчасним. У заповіті спадкоємцем престолу і царем всієї Русі оголошувався його син — царевич Федір, болючий, релігійний і віриш у забобони. За свідченням очевидців, зокрема іноземних послів, цар Федір цей був слабкий тілом, але справляв враження розумово неповноцінного людини. Його радниками і охоронцями держави стали князі І. П. Шуйський, І. Ф.

Мстиславский, бояри М. Р. Юр'єв, Б. Ф. Годунов і Б. Я. Бєльський. Особливо цар полюбляв Бориса Годунова, який йому шурином.

Не дивно, що радниками царя та її ріднею відразу ж потрапляє почалася боротьба влади. І тут перемогу здобув Борис Годунов.

Годунов ще підлітком потрапив до Кремля разом із дядьком Дмитрием.

Івановичем, у якого вона виховувалася по смерті свого отца.

З часу повноліття став стрільцем. Людина для свого часу у загальн-те малоосвічений, вирізнявся жвавий і гнучким розумом, умінням жити із людьми у різноманітних складних ситуаціях, що визначило його швидке сходження до тієї влади. Протягом трьох років по його коронації Федора.

Івановича досвідчений придворний політик Годунов по черзі усунув суперників з 1587 р., вміло використовуючи ім'я царя Федора, став одноосібно керувати країною. Першим великим успіхом його як правителя стало установа в 1589 р. самостійної Московської патріархії. За порадою Годунова Собор обрав на Московський патріарший престол митрополита Іовові. Заснування патріаршества у Москві, з одного боку, підняло міжнародний авторитет Москви, з іншого — зміцнило позиції держави за відношення до церкви. Деяких успіхів домігся Годунов й області зовнішньої політики України. Через війну двох війн зі Швецією вдалося домогтися часткового перегляду результатів Лівонської війни. Відбивши напад на Москву кримського хана, Росія зміцнила безпеку своїх південних рубежів. У сфері внутрішньої політики найбільшим актом уряду Годунова стало завершення процесу покріпачення селянства. У 1597 р. було видано указу про пятигодичном терміні розшуку швидких селян. Ще раніше, в 1592 р., завершили складання писцовых книжок, куди вносилися імена селян, городян, власників будинків. Знайдені швидкі селяни примусово поверталися тим феодалів, яких вони бігли. На особистої долі Бориса Годунова і оцінці його неспокійного правління позначилося зване углическое справа. У травні 1591 р. при загадкових обставин загинув Угличеві молодший син Івана Грозного — царевич Дмитро. Комісія на чолі з боярином Василем Шуйським встановила, що царевич, страждав на епілепсію, під час гри випадково заколовся ножем. Але пішла гуляти чутка, что.

Дмитра вбили за наказом Годунова. У 1598 р. цар Шаляпін помер, не залишивши по собі спадкоємця. Династія Рюриковичів, котра правила в з 862 р., обірвалася навсегда.

Наслідки Смутного времени.

Соціально-економічні:. Розорена економіка.. Центральні регіони Росії прийшли о запустіння.. Населення спустошених районів потяглося на околиці країни.. Кріпацтво набуло ще більше жорсткі формы.

Политические:

•Зникли слабкі зачатки сословно-представительской, правової монархії, наміченої наприкінці XVI — початку XVII вв.

•На століття відкладено початок модернізації страны.

•Сталося ослаблення старої аристократії; позиції служивого дворянства значно укрепились.

Відновлювальний процес після «великого московського руйнування» зайняв приблизно десятиліття XVII века.

Бориса Годунова. Вже у лютому 1598 р. з ініціативи цариці Ірини і за активну підтримку патріарха Іова та інших московських ієрархів спеціально скликаний Земський собор у Москві обирає царем Бориса.

Годунова. Ставши царем, Бориса Годунова підтримував мирні відносини з кримським ханом і османським султаном, уклав на 20 років перемир’я с.

Промовою Посполитой; за нього російські розгромили становище хана Кучума,.

Сибирское ханство перестала існувати. Бориса Годунова хотів створити за європейським зразком зі школи і університети, він перший від росіян царів послав навчання зарубіжних країн дворянських дітей. При Годунове багато уваги приділялося будівництва та благоустрою столиці. Проте нинішнє становище у країні залишалося напруженим. Годунов намагався вжити заходів послаблення невдоволення народу. У 1598 р. він зняв недоїмки із податків, дав деякі привілеї служивим і посадским людям у виконанні державних повинностей, оголосив амністію ув’язненим, скасував страту (п'ять років), дозволив частковий вихід селян від однієї власника до іншого. Але хто знатні бояри були незадоволені обранням Годунова, вважаючи себе обійденими, поширювали чутки про його причетності до смерті царевича Дмитра. Їм подобалися його підозрілість, схильність до інтриг, віра у передбачення чаклунів, ворожок. Відновилися посилання, постригу неугодних в ченці. Ситуація сильно ускладнилася із початком століття, коли країну потрясли страшні події, зіграли колись у її історії трагічну роль.

Загострення соціальних суперечностей у початку XVII в. У 1601 р. в.

Росії йшли довгі дощі, що потім настали ранні морози, загинув врожай. В.

1602 р. морози погубили посіви, куди покладалися лише хлібороби. У 1603 р. вже нічим було засівати поля. Неврожай тривав 3 роки поспіль, країни почався голод. Ціна собі на хліб зросла 100 раз. У самій Москві упродовж років з голоду померло 127 000 людина. Те саме відбувалося всій країні. Загинуло величезну кількість людей. Всюди бродили злиденні, бездомні. Тисячі холопів, селян, посадских людей бігли на околиці країни. Стихійно виникали загони, які нападали на поміщиків і бояр. Проти них посилалися каральні загони. Кульмінацією «голодних бунтів» стало повстання Бавовни (1603), що охопила все Підмосков'ї. Повсталі громили дворянські маєтку, лише наприкінці року під Москвою повстанці було розгромлено царським загоном. У цей час стали поширювати чутки у тому, що царевич Дмитро не загинув, а чудово врятований й приховується. У поширенні чуток Годунов звинуватив Романових і запроторивши п’ятьох братів до монастиря. Старшего,.

Федора, під назвою Філарета відправили в північний монастир. Це ім'я ми вже пригадаємо, коли йтиметься про обрання на царство першого з династії Романових — Михайла Федоровича Романова.

Лжедмитрий I. У 1601 р. Годунов дізнався, що об’явився людина, видає себе за царевича Дмитра. Розшук показав, що це який утік з Польщею (1602) галицький дворянин, колишній чернець Григорий.

Отрєп'єв. Опинившись у Польщі, Отрєп'єв таємно перейшов у католицьку віру, пообіцяв вводити на Росії католицизм, королю Сигізмунду III отдать.

Чернігівські землі, а воєводі Мнишеку — Новгород, Псков, інші земли.

У 1604 р. військо Лжедмитрія, підтриманого польськими магнатами, рушила на Москву. Самозванець вибрав не найкоротший шлях (через.

Смоленськ), а довгий — через Чернігів, де зібралося дуже чисельна, незадоволених Годуновым. Вони вбачали у ці Димитри законного наступника престолу, «доброго царя». Швидко здалися міста Чернігів, Путивль,.

Курськ, до Лжедмитрию йшли запорізькі козаки, багато російські дворяни, незадоволені Годуновым. Військо Лжедмитрія швидко просувалося до Москве.

13 квітня 1605 р. раптово помер Бориса Годунова. Царем проголосили його 16-річний син Федір. У цей час самозванець надсилає у Москві грамоту, у якій вимагає усунути Годуновых.

Група дворян вбиває всіх Годуновых. 20 червня 1605 р. Лжедмитрий в'їхав до столиці — невдовзі після його «впізнала» мати, черниця Марфа, і 30 липня 1605 р. «Дмитро» вінчався на царство. Лжедмитрий, ставши царем, повівся незалежно від справності польського короля: відмовив будувати католицькі храми, не віддав полякам Смоленськ, став називатися імператором. Він мав блискучими здібностями, був розумний і сообразителен. Бояри дивувалися його вмінню швидко та самостійно вирішувати складні запитання. Однак у поведении.

«Дмитра» було багато незвичайного, як звичайний людина. Виникли чутки про його перехід у католицтво. Особливо вони посилилися після офіційної одруження Лжедмитрія на католичке Марині Мнішек. Наростало невдоволення серед бояр, дворян, простих москвичів. Виник змова бояр на чолі з Василем Шуйським. 17 травня 1606 р. під час спроби сховатися змовників Лжедмитрий було вбито. Два дні його тіло лежало непохованим, потім його спалили, зарядили в гармату і вистрілили убік, звідки ж він прийшов. Лжедмитрий був сміливим людиною, але у основі його дії лежав авантюризм. Він виконав своїх обіцянок, їм були незадоволені майже всі: польський король, російські дворяни, церква, селяни, й тому він таким легким шляхом був повалений. На Земському соборі царем був обраний Василь Шуйський (1606—1610), брехливий, підозрілий, хитрий людина. У народі знову виникли чутки, Дмитро врятувався й приховується у Польщі. Тож за наказу Шуйського мощі царевича привезли в.

Кремль, а він оголосили святим мучеником.

Інтервенція, патріотичне піднесення народу та її визвольні змагання. Влітку 1606 р. на південному заході країни, у районі Путивля, почалося повстання на чолі з колишнім холопом Іваном Болотниковым. Щоб привабити зважується на власну бік селян Болотников використовував ім'я царевича Дмитра, що його не загинув 1606 р. у Москві, а дивом спасся.

Від Дмитра Болотников, як царський воєвода, розсилав всюди грамоти, закликаючи боротися зі зрадником Шуйським. А загалом склад учасників повстання був дуже різнорідний: селяни, кабальні холопи, посадські люди, козаки, стрільці; на початковому етапі у повстанні брали участь навіть дворяни, недовольные.

Шуйським. Повсталі здобули великі перемоги під Кромами й у гирлі реки.

Угри і осінню 1606 р. підійшли до Москви. У вирішальний момент дворяни, злякавшись ширившегося народного повстання, пішли шляхом змову з Шуйским.

У битві біля села Коломенського Болотников зазнав поразки і відійшов к.

Тулі. Прагнучи консолідувати землевласників боротьби з восставшими,.

Шуйський в 1607 р. видає указ про п’ятнадцятилітньому терміні розшуку швидких селян. Одночасно перебіжчики з табору Болотникова звільняються й від кріпацтва. Болотников чотири місяці тримався в обложеної Тулі. Шуйський зробив обман: він запевнив повсталих, що збереже їхнє життя, якщо вони здадуться. Але щойно ворота фортеці було відкрито, керівники повстання були схоплені. Болотникова заслали північ, в Каргополь, спочатку осліпили, і потім він був утоплен.

Влітку 1607 р. поляки надіслали Росію чергового самозванця —.

Лжедмитрія II, походження якого невідомо. Зібравши велике військо, майже 40 тисяч людина, самозванець сягнув Москви, але з зміг її взяти й влаштувався табором в підмосковному селі Тушино, звідки пішло прізвисько «тушинського злодія». З Тушина загони самозванця грабували центральні і північні повіти. До нового царю прийшли великі польські війська, його «визнала» Марина Мнішек. Тепер польсько-литовські війська непросто підтримували авантюру Лжедмитрія II, а захищали «російського царя» і «російську царицю». Становище царя Василя Шуйського у Москві дуже неміцно. Його популярність у народі падала. Бракувало військ для боротьби з супротивником. У той самий час цар боявся залучити для визвольних змагань широкі народні маси. І Шуйський обирає інше рішення — звернутися за допомогою до шведського короля Карлу.

IX. У 1609 р. він зробив висновок договір зі Швецією, яким Росія відмовлялася від узбережжя Балтики, повернутого в 1509 р. Годуновым, погоджувалася на вільне ходіння біля Росії шведської монети і зобов’язалася виплатити шведським найманцям велику платню. Взамен.

Шуйський отримував військової допомоги — 15 000 найманців. Влітку 1609 р. шведскоросійські війська розгромили «тушинцев» під Твер’ю. Далі шведи відмовилися воювати, тому що їм не виплатили необхідних денег.

Польща, яка була у стані зі Швецією, скористалася ситуацією запрацювала 1610 р. відкриту інтервенцію проти России.

Польські війська підійшли до столиці. Із початком польської інтервенції табір Лжедмитрія II розпався, він у Калугу і він там убит.

Авторитет Василя Шуйського продовжував падати. У ситуації виник змова дворян на чолі з Захаром Ляпуновым, якого підтримало посадское населення Москви. Шуйський був повалений, насильно пострижений в ченці разом із братами Дмитром і Іваном у ролі заручників полякам. Влада перейшла на сім московським боярам.

(«семибоярщина»). Бояри задумали посадити російською престол польського королевича Владислава і у вересні 1610 р. таємно впустили польські загони Москву. Шведи, дізнавшись про російсько-польському змові, окупували північно-західні російські землі. Почалася відкрита інтервенція Польщі и.

Швеції з Росією. У самій Москві присягають синові польського короля Владиславу, але у інших містах не йдуть прикладу «семибоярщини». На боротьбу із бойовиками піднімається російський народ. У Рязанської землі формується перше ополчення на чолі з дворянином Прокопієм Ляпуновым для вигнання поляків йшла з Москви. Сюди входять дворяни, посадські люди, козаки. Наприкінці березня 1611 р. перше ополчення обложило Москву, польський гарнізон відійшов до меж Кита-міста і Кремля. Однак у ополченні виникли серйозні розбіжності між дворянській і крестьянско-казачьей частью.

Ляпунов висловився повернення швидких селян, через те, щоб козаки або не мали право обіймати прибуткові посади. Ляпунова викликали на козацький коло убили. Перше ополчення цю вимогу зігнорувало свого завдання. Поляки залишилися у Москві, а шведи захопили новгородські землі і осадили.

Псков. Росії загрожувала втрата національну незалежність, розчленовування земель. У ситуації восени 1611 р. у Нижньому Новгороді створюється друге ополчення, на чолі якого стали князь Дмитро Пожарський і посадский староста Козьма Мінін. У ніч на 20 серпня 1612 г. ополчення наблизилося до Москві. У Ярославлі було створено тимчасове уряд «Рада всія землі». Поляки намагалися прорватися, але, було відкинуто. Гарнізон почав голодувати. 22 жовтня 1612 г. ополчення звільнив Кита-місто, а 26 жовтня поляки у Кремлі здалися. Москва була звільнена. Польський король повернулося на Польщу. Ще народу збереглися імена російських патріотів — Мініна, Пожарського. Військові дії проти шведів велися до 1618 г.

Питання № 14. Соціально-економічний розвиток Росії у XVII веке.

Покладання 1649 року. Остаточне оформлення кріпацтва і станового строя.

Соціальна структура общества.

Соціальна структура російського суспільства XVII в. відповідала феодально-кріпосницької державності Росії. Важливим шаром панівного стану було боярство — нащадки колишніх великих і питомих князів. Сотні боярських сімей володіли вотчинами, служили царю, займали керівні посади на державі. Дворяни становили вищий рівень государевих служивих людей по батьківщині. Вони володіли маєтками по спадкоємному праву, за умови продовження служби їхніми дітьми; до середини століття і вони стали опорою царської влади. На початку XVII в. у Росії склалася сувора система ієрархії вищих верств государства.

Єдиним дворянським спадковим титулом був титул князя, інші чини не успадковувалися, а присвоювалися і спочатку означали посаду, але поступово втрачали свій службовий значение.

Найточніше відбивали своє початкове службове (військове) значення чини стрілецького війська: командир полку — полковник; командири окремих загонів — підлозі полковник, голова, сотник. Офіцерські звання європейського зразка (капітан, генерал) зустрічалися лише «полицях нового ладу» і присвоювалися офицерам-иностранцам. У XVII в. ще більшість чинів не мало чіткого розподілу у зв’язку зі деятельности.

Вищими вважалися чини думні (наближені царя):

• думний дьяк;

• думний дворянин;

• окольничий;

• боярин.

Службове старанність дозволяло думному дворянину отримати окольничество чи боярство. Нижче думних перебували чіпи палацеві чи придворные:

•стольник;

• стряпчий;

• воєначальники, дипломати, упорядники писцовых книг.

До них примикали чини московские:

• мешканець — дворянин постійно котрий у Москве;

•дворянин московский.

Провінційне дворянство одержало чини городовые:

• дворянин виборний (привлекающийся на службу в Москве);

• дворянин дворовой.

До нижчого прошарку служивих людей ставилися служиві люди по прибору.

(чи з набору). Вони включали у собі стрільців, пушкарів, майстрових, служивих козаків, які жив сім'ями в приміських слободах, одержували зарплату чи земельні наділи і мали права займатися торгівлею і ремеслом у вільний від служби час. Сільське селянське населення складався з двох основних категорій: владельческого черносошного селянства. Владельческим назвалися селяни, які жили у вотчинах ід маєтках; вони несли тягло (комплекс повинностей) користь держави і свого феодам Черносошное селянство мешкало околицях країни — на Поморському Півночі, Уралі, у Сибіру, Півдні. Ці селяни несли тягло користь держави, та його стан був легше, ніж в частновладельческих. Серединна становище займали селяни палацеві - слуги при царському дворі, Вони мали власне самоврядування і підпорядковувалися двірським прикажчикам. Переважна більшість міського населення називалася посадскими людьми (що це торговці й ремісники). Верхівку міста становили купці, найбагатші, займалися заморській торгівлею, оголошували «гостями». Міські ремісники об'єднувалися до професійному ознакою в слободи і сотні. Вони також несли тягло на користь государства.

Духівництво становила особливе стан. До нього входили архієреї і ченці (чорне духовенство) і священики (біле духовенство).

Вільні люди — козаки, діти священиків, служивих і посадских людей, які несли державного тягла: із них набиралися служиві люди по прибору.

У XVII в. у сфері соціальних відносин сталися такі изменения:

•різко збільшилася чисельність стану служивих феодалівземлевладельцев;

•відбулася уніфікація феодального сословия;

•збільшилася кількість великих землевласників з допомогою щедрих пожалування царем. Усе це неминуче вело посилення експлуатації селянства, посиленню податкового навантаження, і навіть уніфікації податных станів. Тяжке становище нижчих верств населення привело XVII в. посилення соціальної нестабільності общества.

Економічне развитие.

Розруха і зубожіння часів Смутних часів були подолані у середині XVII в., при цьому народилася й поява нових явищ в экономике.

России:

•відбувається спеціалізація сільськогосподарських й управління промислових районов;

•формуються райони, що виробляють товарний хлеб;

•зростає ремісниче виробництво посилюється товаро-промышленная спеціалізація; •відбувається розкладання натурального господарства і перетворення ремесла в дрібнотоварне производство;

•з'являються нові форми організації виробництва: промислові сіла і мануфактуры;

• починається процес первинного накопичення капіталу. Багатства накопичуються у великих землевладельцев;

• складається всеросійський ринок із вагомими осередками торгівлі - ярмарками.

Відмітні особливості соціально-економічного розвитку Росії в.

XVII в.

Для соціально-економічну ситуацію у Росії XVII в. характерне яке тривало поступальний розвиток феодальних отношений.

Головною особливістю Росії, на відміну країн Західної Європи, була гіпертрофована роль держави, впливає попри всі аспекти життя государства.

Соборний звід уложень (1649 г.).

У 1649 р. Земський собор, що складалася з 340 людина, прийняв Соборное.

Покладання — найважливіший законодавчий документ, котрий діяв до 1832 р., т. е. понад двісті лет.

Соборний Покладання складався з 25 глав містила 1000 статей, регламентировавших найрізноманітніші аспекти життя суспільства: несення державної служби, митні правила, становище різних соціальних груп, і т.д. цей документ ще уперше був в видрукувано друкарським способом і його перевели на європейські мови. Принятием.

Соборної Уложення завершився процес юридичного оформлення кріпосного права:

• селяни зі своїми сім'ями і майном ставали власністю феодала;

• вводився безстроковий державний розшук швидких селян посадских людей.

• підтверджувався заборона Юр'єва дня;

• відбулося оформлене змішання статусів вотчини й маєтки (дворяни отримували право передачі маєтків у спадок, за умови продовження служби наследниками);

•відповідно до главі «Про посадских людях», усе міське населення мало нести тягло на государя;

• заборонялися як переходи вже з посаду на другий, а й навіть одруження на жінку з чужого посада.

Отже, все селянське населення було прикріплено до своїх власникам, а посадські люди — до міст. Це ще крок по дорозі встановлення Росії абсолютної монархии.

Питання № 15. Церковна реформа середини XVII в. Розкол церкви.

Конфлікт світській, і духовної власти.

Подальшому зміцненню держави й самодержавства мали сприяти і церковні реформи. У 1619−1633 рр. Патріарх Філарет, прагнучи відновити хитку під час Смутних часів становище церкві та підвищити її самостійність, розширив монастирські землеволодіння, заснував патріарший двір, передав у ведення патріарха судову владу над духівництвом і монастирськими селянами. Однак у 40-ві рр. XVII в. змінюють цієї недовговічної політиці приходить традиційний курс самодержавства — посилення ролі монарха на ділі церкви, обмеження політичного та скорочення економічної могутності духівництва. Соборное.

Покладання, каравшее спаленням на вогнищі за будь-яку критику царя, Бог і погода церкви, тим щонайменше кілька скоротило церковні привилегии:

• забороняло церкви набувати нові землі, скорочуючи частину їх привилегий;

• передавало управління церковними справами спеціально заснованому монастирському приказу.

Обмеження могутності церкви мали служити виправлення богослужбових книжок і церковних обрядів (ініціатор — Стефан Вонифатьев).

Очолив церковні реформи прибічник грецьких православних канонів патріарх Никон. Зміни схвалено церковним Собором і царем.

Проте посилення політичного вплив Никона не влаштувало царя й призвело до падінь всесильного патріарха. Реформа викликала розкол церкви, розділу суспільство їхньому прибічників, на чолі з царем, і противников.

(старообрядці) і глави з протопопом Аввакумом. Старообрядництво набуло характеру масового соціального протесту отражавшего настрої різних верств общества:

•невдоволення сільських і Харківського міських низів погіршенням свого положения;

•неприйняття суспільством посилення роль держави, його вторгнення сферу духовної жизни.

Це визначило підхід влади до старообрядцям: почалися цькування розкольників. Протопоп Авакум був в Пустозерск й у 1688 р. сожжен.

Питання № 16. Соціальні руху на XVII веке.

Розвиток економіки нашої країни супроводжувалося великими соціальними рухами. XVII століття невипадково одержало у сучасників название.

«бунташного века».

У століття сталися дві селянських «смути» і кілька міських повстань, і навіть Соловецький бунт і двоє стрілецьких повстання на останньої чверті века.

Історію міських повстань відкриває Соляний бунт 1648 р. в Москве.

Участь ньому взяли різні верстви населення: посадські люди, стрільці, дворяни, незадоволені пробоярской політикою уряду Б.

І. Морозова. Приводом до виступи послужив розгін стрільцями 1 червня делегації москвичів, намагалися подати чолобитну царю напризволяще наказових чиновників. Почалися погроми дворів впливових сановников.

Повстання у Москві одержало широкого резонансу — хвиля рухів летом.

1648 р. охопила багато міст. Найзавзятіші й довготривалі повстання був у 1650 р. в Пскові і Новгороді, вони були викликані різким підвищенням ціни хліб у результаті зобов’язання уряду поставити Швеції зерно. У обох містах влада перейшла до рук земських старост. Новгородські виборні влади виявили ні стійкості, ні рішучості і відкрили ворота карального загону князя І. Н.

Хованського. Псков ж надав успішне збройні змагання урядовим військам під час тримісячної облоги города.

Повновладним господарем міста стала Земська хата на чолі з Гавриилом.

Демидов, распределявшая серед городян хліб, і майно, конфісковане у багатіїв. Опір припинилося по тому, й усе учасники повстання були прощены.

У 1662 р. у Москві стався так званий Мідний бунт, викликаний довгій російсько-польської війною, і фінансовим кризою. Грошова реформа (карбування знецінених мідних грошей) призвела до різкого падіння курсу рубля, що передусім вдарило по одержували грошове платню солдатів і стрельцах, і навіть ремісниках, а також дрібніших торговцях. 25 липня містом були розкидані «злодійські листи» з закликом до виступу. Збуджена юрба рушила шукати справедливості закидів у Коломенське, де був цар. У Москві повсталі громили двори бояр і багатих купців. Поки цар умовляв натовп, а бояри відсиджувалися у дальніх покоях царського палацу, к.

Коломенському підійшли вірні уряду стрілецькі і «іноземного ладу» полки. Через війну жорстокої розправи загинуло кілька сотень чоловік, а 18 — публічно повешены.

Кульмінацією народних виступів у XVII в. стало повстання козаків селян під керівництвом З. Т. Разіна. Рух це зародилося в станицях донського козацтва. Донська вольниця завжди приваблювала швидких з південних та центральних областей Російської держави. Тут захистити дією неписаного закону — «з Дону видачі нет».

Уряд, потребуючи послугах козаків для оборони південних кордонів, сплачувало їм платню і мирилося з які існували там самоуправлением.

Степан Тимофійович Разін користувався авторитетним. У 1667 р. він очолив загін у 1000 людина, який пішов у похід «за зипунами» на Волгу, та був на р. Яїк, де з боєм переймався Яицкий містечко. Влітку 1668 р. вже з майже 2-тысячное разинское військо натомість успішно діяло у володіннях Персії (Ірану) на Каспійському узбережжі. Летом.

1669 р. козаки розгромили у Свинячого острова флот, налаштований проти них перським шахом. Це дуже ускладнило русско-иранские стосунки держави й загострило позицію уряду щодо відношення до козакам. На початку жовтня Разін через Астрахань повернувся на Дон, де була зустрінутий з тріумфом. Окрилений удачею, він зайнявся підготовкою нового походу, цього разу «за доброго царя» проти «изменников-бояр». Черговий похід козаків Волгою північ вилився в селянську смуту. Військовим ядром залишалися козаки, і з припливом у складі загону величезної кількості швидких селян, народів Поволжя — мордви, татар, чувашів — соціальна спрямованість руху різко змінилася. У травні 1670 р. — тисячний загін З. Т. Разіна опанував містом Царицыном, у цей самий час було розгромлено послані з Москви та Астрахані загони стрільців. Затвердивши в Царицыне і Астрахані козацьке управління, Разін вирушив, а північ —.

Саратов і Самара добровільно перейшли з його бік. Разін звернувся безпосередньо до населенню Поволжя з «чарівними листами», у яких закликав приєднатися до повстанню і переводити «зрадників», тобто. — бояр, дворян, воєвод, наказових людей. Повстання охопило величезну територію. У вересні 1670 р. військо Разіна підступило до Симбирску і місяць завзято осаждало його. Нажахана уряд оголосило мобілізацію — в августе.

1670 р. 60-тысячное царський військо вирушило в Середнє Поволжі. На початку жовтня урядовий загін під керівництвом Ю. Барятинського завдав нищівної поразки основних сил Разіна і долучився до Симбирскому гарнізону під керівництвом воєводи князя І. Милославського. Разін з невеликим загоном пішов на заслужений Дон, де сподівався набрати нове військо, але його відданий верхівкою козацтва і видано уряду. 4 червня 1671 р. він доставили Москву і двоє дні страчений на Червоній площі. У ноябре.

1671 р. впала Астрахань — останню опору повсталих. Учасники повстання піддавалися жорстоким репрессиям.

Криза соціальний супроводжувався кризою ідеологічним. Прикладом переростання релігійної боротьби на соціальну є Соловецкое повстання 1668—-1676 рр. Почалося вона з те, що братія Соловецького монастиря я навідріз відмовилася прийняти виправлені богослужбові книги.

Уряд вирішив приборкати непокірних ченців шляхом блокади монастиря й конфіскації його земельних володінь. Високі товсті стіни, багаті запаси продовольства розтягнули облогу монастиря кілька років. До лав повсталих стали і разинцы, заслані на Соловки. Лише внаслідок зрадництва монастир був захвачен.

Питання № 17. Зовнішня політика Росії у XVII столітті. Її итоги.

Смутний час залишило багато невирішених проблем, незагоєних ран у сфері зовнішньої політики України Росії. Насамперед, це — втрата Смоленська і до Балтийскому морю. Принаймні відновлення сил Росія, її політичні керівники знову і знову поверталися до думку про повернення втраченого, про реванш. Вже на початку 30-ых років енергійний, хоч і немолодої вже, Філарет та політики вирішили перевести ці задуми і розрахунки в практичну плоскость.

ЗАХІДНЕ НАПРАВЛЕНИЕ.

У 30-ые роки московське уряд готувався до війни з Польщею, за повернення втрачених під час інтервенції земель. Принципове рішення з цього питання було винесено Земським собором 1622 года.

Смоленська війна 1632−1634 років стала першої невдалої спробою повернути Смоленськ. У 1632 року російське військо під керівництвом воєвод Б. Шеина й О. Ізмайлова початок облогу Смоленська. Вона опинилася важкій, затяжний (8 місяців) і безуспішною. У російському стані почалися бродіння. Ситуація ускладнювалася новинами про набігу крымцев на Русь. Тим часом польський король Владислав IV організував похід на виручку осаждённому Смоленську. Це спричинило оточенню російських військ под.

Смоленськом і відходу їхню відмінність від міста. У результаті червні 1634 року був заключён.

Полянський світ, згідно з яким Польща зберігала захоплені російські землі, а Владислав IV не цурався претензій російською престол. Основні причини поразки Росії у Смоленської війні: повільність і бездарність воєвод та військова слабкість стрілецького війська (після цього поразки створюються полки «нового строя»).

Можливість знову відновити війну із Польщею з’явилася 1648−1653 рокахпід час активної боротьби українського народу за независимость.

Навесні 1648 року в Україні почали повстання козаків на чолі с.

Богданом Хмельницьким. Перемоги повсталих сприяли висновку з Польшей.

Зборівського світу (1649 року), яким Україні складалося самоврядування. Після нових перемог українських повстанців і русскоукраїнських переговорів було прийнято рішення Земського собору про готовність прийняти Україну у склад Росії і близько розпочати війну із Польщею. 1 октября.

1654 року козацька Переяславська Рада вирішила вхождении.

України до складу Росії. Почалася російсько-польська війна (1654 — 1667 рр.). У 1654 р. російськими ратниками узяли Смоленськ і розгромлені основні польські сили, а 1656 р., після підписання російсько-польського перемир’я (Виленское угоду), почалися спільні дії против.

Швеції. Під час 1657—1666 рр. військові дії та дипломатичні переговори між Росією і з Польщею тривали зі змінним успіхом; нарешті у январе16б7 р. укладено русско-польское Андрусовское перемир’я на 13,5 років із условиями:

. Запорізька січ залишалася у спільній подчинение;

. до Росії відходили Смоленськ, лівобережна Україна) й Київ;. за Польщею залишалася Білорусь і правобережна Украина.

У 1686 р. умови Андрусовского перемир’я підтвердив «Вічний світ» с.

Польщею, який передбачає спільні дії проти можливої турецкотатарської агрессии.

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНЕ НАПРАВЛЕНИЕ.

На півночі західному напрямку найважливішим питанням зовнішньої політики України повернення Росії виходу Балтію. У 1656−1658 рр. почалася російсько-шведська війна. Попри початкові успіхи, Росії зірвалася домогтися швидкої перемоги. Поновлення російсько-польської войны.

(1658 р.) змусило уряд укласти Валисарское перемир’я со.

Швецією. Проте Швеція, використовую зовнішньополітичні промахи Москви, змусила Росію переглянути статті перемир’я і укласти Кардисский світ. Згідно з умовами Росія відмовлялася від своїх завоювань на.

Балтиці, не досягнувши желаемого.

ПІВДЕННЕ НАПРАВЛЕНИЕ.

У першій половині XVII в. Росія зосередила зусилля на будівництві оборонної лінії фортець захисту від нападу кримськотатарського народу: в 40-ві рр. XVII в. споруджено нова «засечная риса» из.

29 фортець. У 1641 р. загін донських козаків захопив за власною ініціативою фортеця Азов і, закріпившись у ній, звернувся по медичну допомогу к.

Москві. З огляду на непідготовленість Росії до війни Османської імперією, Земський собор відмовив козакам підтримка, Азов був оставлен.

(всі ці події увійшло історію під назвою «Азовське сидіння»). Проте до другої половини XVII в. сутичок з Османської імперією зірвалася уникнути. Влітку 1667 р. вперше почалася російсько-турецька війна (1677;

1681 рр.). 120-тысячное військо рушила на Чигирин. Облога турками цієї фортеці закінчилася їм безславно — втечею. Але влітку 1678 р. почалося нове похід 200-тисячного війська турків і татар на Чигирин. Цього разу місто узяли, проте спільне російсько-українське войско.

(120 тис.), давши кілька ожесточённый боїв, змусило турків відступити. У 1681 р. укладено Бахчисарское перемир’я Росії с.

Кримом терміном на 20 років, з условиями:

• землі південніше Києва, Подолія виявлялися під владою Турции;

• Туреччина визнавала право Росії на лівобережну Україну і від'їздять Київ. В.

1684 р. була створена антитурецкая веницианско-астро-польская.

«Священна ліга». Росія приєдналася до лізі (1686 р.) на условиях.

«Вічного миру» із Польщею. Союзницькі зобов’язання змусили Росію вести воєнних дій проти Кримського ханства. Росіяни війська на чолі з У. У. Голіциним почали Кримські походы:

• 1687 р. Жага, голод, хвороби, страшний степовій пожежа (татари підпалили степ перед наступаючими) не дозволили князя Голіцина дійти до Криму. Однак це вкрай невдалий росіян похід виявився корисний Промови Посполитной: зайнятий обороною своїх рубежів, кримський хан не прийшов допоможе Туреччини, воювала з Польшей.

• 1689 р. 100-тысячное військо під керівництвом У. Голіцина досягло Перекопу. Але переправитися у Крим князь не решился.

Настільки безславно закінчилися Кримські походи показали військову слабость.

Росії і близько необхідність реорганізації армии.

Питання № 18. Росія останньої чверті XVII в. Передумови перетворень. Початок державної діяльності Петра I.

Передумови, цілі й характер петровських реформ.

Витоки перетворень епохи Петра Великого слід шукати у минулому, XVII столітті. Через війну діяльності перших Романових подолали найглибший соціально-економічний та політичний криза держави і, викликаний подіями часів Смути, і наприкінці століття намітилася тенденція європеїзації Росії, і навіть чітко позначилися передумови майбутніх реформ. Найважливішими їх з’явилися:. активізація зовнішньої та дипломатичної діяльності російської держави;. інтенсивна розбудова внутрішньої і до зовнішньої торгівлі;. реформування та вдосконалення фінансової та податкової систем;. перехід від ремесленно-цехового виробництва до мануфактурному з допомогою елементів найманої праці і найпростіших механизмов.

З іншого боку, найважливішим з передумов прийдешніх перетворень стала тенденція до абсолютизації верховної влади, подальше зміцнення російського самодержавства, що призвело до легітимізації титула.

«самодержець», зміцненні адміністративної централізації, отмирании.

Земських соборів як органів станового представництва та інших. Величезне значення мало також оформлення загальнодержавного законодавства з урахуванням європейських законодавчих актів й подальше вдосконалення кодифікації. Серед ключових передумов реформаторської деятельности.

Петра слід назвати реорганізацію та вдосконалення збройних сил.

— створення полків іноземного «нового ладу», зміни до порядку комплектування і набору в полки, реформа военно-окружной системы.

Нарешті, величезну роль зіграло поступове розмежування російського суспільства під впливом західноєвропейської культури та церковної реформы.

Никона, появу у ньому національно-консервативного і західницького течений.

Початок царювання Петра I.

Після державного перевороту серпні 1689 р. владу у країні перейшла до прибічникам 17-річного царя Петру Олексійовичу (формально делившего влада зі своїми братом, сином Олексія Михайловича від Марии.

Милославській царевичем Іваном, на смерть справи до 1696 р.). Петро, ставши після усунення Софії самостійним правителем, на початковому етапі не виявляв інтересу державних справам. А фактичне управління країною здійснювали родичі і наближені матері царя.

Петра Наталі Кирилівни Наришкіної — П. До. Наришкін, Т. М. Стрешнев,.

Б. А. Голіцин, і навіть родичі першої дружини Петра Є. Ф. Лопухиной.

А сам цар вважав за краще проводити час у «нептуновых так марсових потехах»: влаштовував військові вчення, і маневри, будував «потішні» суду на.

Плещеевом озері під Ярославлем.

У перші роки правління юний Петро оточив себе здібними та енергійними помічниками й російськими фахівцями, особливо у військової области.

Серед «служивих іноземців», мешканців той час у Німецької слободі, виділялися найближчого друга царя Ф. Лефорт, досвідчений генерал П. Гордон, талановитий інженер Я. Брюс та інших. А від росіян наближених поступово формувалася згуртована угруповання сподвижників царя, зробили згодом блискучу адміністративну кар'єру: А. М. і Ф. А.

Головины, Р. І. Головкин, брати П. М. і Ф. М. Апраксины, А. Д.

Меншиков, А. А. Курбатов, А. І. Рєпнін. З їхньою допомогою Петро влаштовував маневри «потішних» військ (майбутніх гвардійських полків — Преображенського і Семенівського). Особливу увагу Петро приділяв становленню вітчизняного флоту. У травні 1692 р. на Плещеевом озері спустили на воду невеличкий ботик, побудований з участю царя, а два наступних роки Петро відносини із своїми наближеними двічі робив тривалі поїздки на Біле море. Там, в Архангельську, було покладено початок будівництва перших російських морських судов.

Перші самостійні акції Петра: Азовські походи і Велике посольство.

За петровскими військовими забавами ховалися далекосяжні плани домогтися виходу Росії на море. Зовнішня торгівля через Архангельський порт через короткій зимової навігації була цілорічної. Петро зробив ставку виходу Чорного моря. Отже, він повернувся до ідеї Кримських походів, у яких зазнав невдачі князь У. У. Голицын.

Перший Азовський похід почався навесні 1695 р.: російські війська під керівництвом Петра вирушили на річкових кораблях по Дону і Волзі на юг.

Підійшовши влітку до османською фортеці Азов, вони розпочали її осаде.

Проте похід закінчився невдачею: позначилася низька виучка російських військ, але головним недоліком стало відсутність флоту, здатного ізолювати фортецю із моря, звідки гарнізон Азова безперешкодно отримував підкріплення. Взимку 1695/96 р. розгорнулася підготовка до нового походу.

У Воронежі почалося будівництво першого російського флоту. Навесні були готові 2 корабля, 23 галери, 4 брандера і 1300 стругов, у яких 40- тисячне російське військо у травні 1696 р. знову обложило Азов. Після блокади з моря 19 липня фортеця, без очікування штурму, здалася. Флоту знайшли зручну гавань — Таганрог, почали будувати порт. Головний позитивного результату Азовських походів стало те, що Росія отримала тепер можливість організувати напад на Кримський півострів з моря, але це послаблювало загрозу набігів крымцев. І все-таки вихід інші моря був для.

Росії як і закритий. Керченську протоку, Босфор і Дарданелли ставали під контроль Туреччини, й снаги для боротьби з нею в Росії вочевидь не досить. Петро наказав будувати нові кораблі (52 судна два роки) коштом купців і поміщиків. Одночасно Росії потрібно було знайти у Європі союзників у її боротьби з Османської імперією. У 1697 р. російської дипломатії вдалося укласти наступальний союз против.

Туреччини з Австрією і Венецією і її мала намір зміцнити цей союз залученням до нього інших держав, передусім морских.

Держав — Голландії й Англії. Так народилася ідея Великого посольства.

(березень 1697 — серпень 1698 р.), які мали відвідати столиці низки європейських держав. Великими послами було призначено генерал-адмірал ф. Я. Лефорт, генерал Ф. А. Головін, начальник Посольського наказу і думний дяк П. Б. Возницын. Загалом у посольство ввійшло 250 людина, зокрема 35 волонтерів (серед яких під назвою Петра Михайлова перебував сам цар), збиралися навчитися кораблебудування закордонних верфях. За півтора року і перебування по закордонах Петро із Посольством відвідав Курляндию, Бранденбург, Голландію, Англію і Австрію, не зустрічався з можновладними князями і монархами, вивчав корабельне справу і інші ремесла. Уряд, що влітку 1698 р. з господарів Москви звістка про чергового стрілецький бунті змусило царя повернутися до Росії. Міжнародні відносини у Європі у цей час складалися на користь продовження війни із Туреччиною, і своєю головної мети Велике посольство не достигло.

Невдовзі, 14 січня 1699 р., Росії, як та інших країнам — членам.

«Священної ліги», змушений був піти на перемир’я з Османської імперією, укладання якої відбулося у Карловцах. Проте Велике посольство став Петра справжньої академією, і отриманий досвід він використовував під час проведення реформ як у внутрішній, і в зовнішній політиці. Воно на період визначило завдання Росії з Швецією за володіння Балтійським узбережжям і виходом на море. Переорієнтування зовнішньої політики України до початку XVIII в. з південного напрями північну збіглася в часі із величезними перетвореннями, що охопили всі сфери життя в країні. Підготовка до війни зі Швецією послужила імпульсом для глибоких політичних лідеріва і соціально-економічних реформ, які визначили зрештою образ Петровською эпохи.

Питання № 23. «Втаємничений абсолютизм» Катерини II.

Катерина ІІ дійшла влади у результаті державного перевороту, досконалого гвардійськими офіцерами під керівництвом братів Орловых 17 червня 1762 р. Згодом Петро III було вбито змовниками та… Катерина стала повновладною імператрицею. Її царювання було довгим — аж тридцятеро чотири роки. Упродовж цього терміну колишня іноземна принцеса встигла багато: вона лише стала русской.

Государинею, але, маючи поперед очі досвід здійснення перевороту, зуміла так побудувати внутрішньої політики, що ще за життя їй присвоєно звання «Великої і Премудрій Матері Батьківщини». Катерину заслужено вважали гідної наступницею Петра I, досить швидко її ім'я став вживатися разом із епітетом «Велика». Гідно подиву і захоплення вміння молодий імператриці вирішувати складні проблеми управління, і - вміння втриматися при владі, які мають спочатку майже ніякої підтримки, але завойовуючи її буквально крок за шагом.

Відомо, що часів царювання Катерини збіглося з эпохой.

Просвітництва. Так чи інакше, ідеологія просвітителів — Вольтера, Дидро,.

Руссо, Монтеск'є та інших. — впливала на політику європейських монархів. Не уникнула такого впливовості проекту та Катерина. Обладавшая живим розумом і розвиненим мисленням, вона був з працями просвітителів та його поглядами на державний устрій і управління. Вже ролі російської імператриці вона, листувалася з Вольтером і Дідро, обговорюючи із нею проблеми організації роботи влади в роль монарха під управлінням обществом.

Не можна забувати, що імператриці доводилося реалізовувати свої думки, почерпнуті у просвітителів, немов у величезному самодержавному державі, заснованому на політичному і економічним пануванні дворянства, не терпів обмеження власних інтересів. Знайти рівнодіючу між цілями влади й привілейованим станом було лише. Проте, заходи перших років царювання Катерини традиційно пов’язують із проведенням політики освіченого абсолютизма.

Крім вже звичних для аристократії роздач казенних земель селян як нагороди учасникам двірського перевороту, Катерина провела ряд перетворень, які сприяли зміцненню її влади. Таж скасувала особливе, гетьманський правління в Україні, реформувала Сенат, у якому бачила небезпеку обману своєї самодержавної влади. Щоб уникнути можливості втручання у компетенцію верховної влади і упорядкування його роботи, Катерина розділила Сенат на 6 департаментів, цим зробивши її суто адміністративним органом, позбавленим законодавчих прав. Чотири петербурзьких і двоє московських департаменту Сенату ставали самостійними установами зі своїми колом справ України та своєї канцелярією, що руйнувало єдність Сенату і послаблювало його. Всупереч особовому бажанню імператриці відмовитися від усіх законодавчих актів, прийнятих Петром III, довелося підтвердити окремі, і:. указ про скасування Таємної пошукових справ канцелярії;. указ про передачу на державне акціонерне управління монастирських і церковних земель (секуляризація);. заборона купувати селян до мануфактурам.

Та особливо примітним подією початку катерининською епохи, безумовно, стала робота Покладеної комісії. Ще замолоду вивчивши погляди європейських філософів, і знову повернувшись цьому заняттю як імператриці, Катерина доходить висновку у тому, що лад і стабільність у державі, благоденство підданих можна забезпечити, домігшись дотримання законів. Тому свій безпосередній завдання вона бачила у створення нової, більш досконалої системи законодавства замість архаїчного Соборної Уложення 1649 р. Для цього він було оголошено скликати спеціальної Покладеної комиссии.

Захід було організовано і обставлено з більшим розмахом: 14 грудня 1766 р. вийшов маніфест скликати комісії, яка перебуває на зразок і подоби стародавніх Земських Соборов із тих представників різних верств. Робота комісії була гласною минало під медичним наглядом імператриці. Депутати наділялися цілу низку пільг і. З іншого боку, які під час сумлінної роботи комісії пограбування, побиття й убивство депутата каралися подвоєною мірою покарання. Вибори до комісії були всесословными.

53% населення Росії - кріпаки — депутатів не выбирали.

(вважалося, що й представляють помещики-владельцы). Від дворян вибирався один депутат від повіту, від городян — одного города.

(незалежно від кількості жителів), від державних селян — одного кожної провінції. Від центральних державних установ також посилався один депутат. З іншого боку, права вибору мали экономические.

(колишні монастирські і церковні) селяни, осілі «инородцы».

Поволжя, Приуралля і Сибіру, і навіть козацтво. Через війну більшість вибори до комісії становили дворяни і горожане.

Нововведенням проти Земськими Соборами стало складання письмових наказів депутатам від виборців. Хоча реального застосування у роботі комісії зібраний в такий спосіб матеріал не знайшов, у ньому було представлені інтереси й підвищити вимоги представників різних сословий.

Робота комісії імператриця становила «Наказ», у якому викладала свої думки на програму діянь П. Лазаренка та завдання комісії. «Наказ» складалася з 20 глав, написаних Катериною протягом два роки і висхідних до трудам Монтеск'є і Бекариа. Комісія початку працювати Москві 30 липня 1767 р. з прочитання «Наказу» Катерини. Надалі вона розділилася на Велике збори і 15 приватних комісій. Крім питань законодавства, досить часто обговорювалося питання про кріпацькій праві, що, на думку більшості істориків, й призвело надалі вдаватися до її розпуску. Велике збори припинило роботу у січні 1769 р., приватні комісії працювали до 1771 р. Проект нового Уложення не був принят.

Ще однією цікавим починанням Катерини II було визнано створення в 1765 г.

Вільного економічного суспільства, які мали пропагувати раціональні способи ведення господарства. І тому стали видаватися різні роботи з агрономії, селекції, тваринництва і пр.

Питання № 19. Соціально-економічні перетворення ПетраI.

Соціальна политика.

Протягом дочти всіх років царювання Петро починав заходи зі створення системи залучення людей на службу державі. Цар, вважаючи себе «працівником» у державі, подібного очікував і він потребував від громадян своєї країни, незалежно від станової приналежності. Дворянське стан у його класичному вигляді юридично оформилося при Петре.

Відбулася його консолідація в замкнуту привілейовану структуру, яка від монарха і зобов’язану служити царя та державі; внаслідок чого дворянство забезпечувалося землею (до 1762 року), душевладением і звільнялося від численних податей. «Указ про єдиноспадкуванні» (1714 р.) закріпив процес консолідації, з економічної погляду зрівнявши прав дворянське маєток з боярської вотчиною. Параграфи даного Указу наказували передавати земельну власність у спадок лише старшому сину, вводилася система майорату — заборона продаж будь-яких дворянських земельних володінь. Решта роду мали нести обов’язкову службу у державних установах, армії, чи на флоте.

Отже, державної служби ставала із єдиним джерелом добробуту. Службовий кар'єра від особистої вислуги чи заслуг перед царем, що потребувало обов’язкового освіти. Указ.

1714 року забороняв дворянським дітям одружуватися, якщо де вони опанували основи наук. Більше почесна була військова кар'єра, яку дворянські сини починали все з нижніх чинів. Проведення призвела до того, що синів до армії записували з дитячого віку, аби повернути до приходу армію дістати хоча б молодший офіцерський чин. Громадянську службу наказувалося також розпочинати з нижчих щаблів. Отже, дворянство стало особливим привілейованим станом, повністю залежним про держави й царя. Запроваджена у грудні 1722 року «Табель про ранги» ще більше упорядкувала і регламентувала службу:. розділила службу на громадянську, придворну, військову;. запровадила систему ієрархії чиновників (14 класів);. зміцнила нові критерії підвищення на службі (принцип особистої вислуги і заслуг);. створювала стимули для службову наполегливість і за чинами: зайняти наступний ранг можна було пройшовши все предыдущие.

«Табель…» надавала можливість особам податного стану укладати дворянське стан: чин XIV класу надавав особисте дворянство, а VIII клас будував особистого дворянина в потомствене дворянство. Особливо швидко можна було зробити кар'єру армии.

Прагнення впорядкувати життя податных станів, збільшити державні доходи, забезпечити реалізацію реформ виявилося у таких урядових распоряжениях:

• Селянство була розділена на дві основні групи: кріпаків і введення державних; інститут холопства ліквідований — холопи вливалися до кріпаків; державні селяни — особисто вільне сільське население;

•Посадское населення, що складається з купців і ремісників, розподілило по гильдиям і цехах і підпорядковувалося маґістрату, який став державним учреждением.

•"Духовний регламент" і освічений в 1721 року Святійший Синод перетворили духовенство в служива стан, у галузь державної структури. Священики зобов’язані був доносити світської влади настрій народу, підтримувати та зміцнювати політику государства.

Посилення податкового гніту, суперечливість указів, регламентація вибору заняття, обмеження свободи пересування призводили до конфронтації різних соціальних слоев.

Економічні преобразования.

Промисловість. Побувавши у Європі, усвідомивши рівень економічного відставання Росії, що на ході Північної війни, Петро впритул починає займатися реформуванням в промисловості й пріоритет віддає тим її галузям, які необхідні для постачання та озброєння армії й флоту. Байдужий до розкоші, Петро хотів поставити торгівлю і промисловість на службу державним інтересам. Розуміючи, що Росія має унікальними запасами мінералів, Петро вирішує розпочати їх розробку. Цар виписує з-за кордону приваблює русских.

«рудознатцев», аби ті шукали то срібні руди, то кам’яне вугілля, то селітру, то торф. Особливо приваблює Петра Урал, де ще кінці XVII століття існували металургійні промисли і кузні. У одне десятиріччя XVIII століття Уралі створюються металургійні казенні заводы;

Одночасно будуються мануфактури й у легку промисловість. На казенної платній основі у Москві виникають Канатний завод. Кожевенный,.

Портупейный, Капелюшний двори, будуються сукняні, скляні, ґудзикові мануфактури. Пізніше промислове будівництво розвивається і в.

Петербурзі, та інших галузях Росії. Російська промисловість першої чверті XVIII століття мала свої особенности:

1. Практично всі мануфактури були державними і створювалися з допомогою бюджета.

2. Держава регулювала і контролювали всі розвитку на промышленности.

3. Мануфактурам забезпечене збут продукції, оскільки замовником виступало государство.

4. У промисловості була відсутня природна конкуренция.

5. Мануфактури будувалися в максимальному наближенні до джерел сировини; до організації залучали досвідчених росіян і іноземних специалистов.

6. На мануфактурах використовувався примусовий дешеву працю кріпаків, що дістали назву «посессионных».

Російське уряд проводило політику меркантилізму, тобто. встановлювало пріоритет національної в промисловості й торгівлі, і протекціонізму — юридичної й фактичної охорони інтересів вітчизняної в промисловості й торгівлі системою пільг, субсидій, митних тарифів. Виникли нові галузі виробництва: суднобудування, прядіння, фаянсовое справа, папір. Стали розвиватися транспортних комунікацій. Розвитком промисловості відала Мануфактуриколегія. З 1710-х років уряд дозволяє своїм підданим засновувати нові заводи і передає частина казенних підприємств у руки приватних осіб і купецьких компаній. У 1719 року було оголошено «Бертпривілей», що дозволяє всім жителям Росії, незалежно від соціального статусу, відшукувати руди і засновувати заводи. Власникові знову заснованого підприємства надавалися привілеї розробці та збільшити видобуток родовища. У цьому Петро виходив з принципу корисності державі, іноді навіть порушуючи права власності. Практично всі приватні мануфактури виконували державні замовлення, їхні діяння регламентувалися Мануфактуриі Берт-коллегиями. І все-таки це був ривок у процесі формування російської буржуазии.

Торгівля. Розвиток промисловості, виходу Балтийскому морю, економічна програма меркантилізму і протекціонізму сприяли розвитку торгівлі: будувалися канали і шляхи, збільшувалася кількість ярмарків та його товарообіг, тривав процес створення всеросійського ринку. Зовнішня торгівля розвивалася через порт в.

Петербурзі. Торговельна політика також виходила з принципах протекціонізму і меркантилізму: високі мита на закордонні товари, прийнятий у 1724 року Заступницький тариф обмежували ввезення іноземних товарів хороших і заохочували вивезення російських зарубіжних країн, що викликало нагромадженню національного капіталу. Однак Московська держава, активно втручаючись в торгівлю, запроваджувала монополії, тобто. прерогатива виробництва, розподіл і збут товарів. Нерідко за досить високий суму держава передавало «откупщину» — право торгівлі товаром, який була накладена державну монополію — купцям і частенько іноземцям. Купці несли багато державних служби й повинності, платили прямі й опосередковані налоги.

Державними органами, які відали купецькими справами, были.

Коммерц-коллегия та здоров’я Головний магістрат. Петро, «підглянувши» під час поїздок зарубіжних країн систему торгових купецьких компаній, намагався створити таке у Росії. До 1726 року Росія вивозила товарів більше коштів у двічі, ніж ввозила. Експортували ліс, шкіри, льон, пеньку, залізо, полотно. Імпортували з Росією фарби, вина, шовк, прянощі, предмети розкоші. Найбільшим торговим портом Росії став Санкт-Петербург.

Податки. Ведення Північної війни вимагало величезних витрат. Вони покривалися з допомогою численних податків: прямих (суспільних соціальних і надзвичайних) і непрямих — на риболовлю, постоялі двори, лазні, бороди тощо. буд. Але бракувало. Тоді було вирішено змінити податную систему. Починаючи з 1678 р. одиницею податного оподаткування був двор.

Нерідко поміщики, щоб полегшити тягар податей, під час проведення перепису об'єднували до одного двір родичів, сусідів, котрий іноді чужих одна одній людей. Отож і вирішили зробити одиницею оподаткування не двір, а чоловічу душу, незалежно від віку та працездатності. В.

1718 р. почалася загальна перепис населення, що тривала кілька років, оскільки поміщики не поспішали подавати відома і приховували чисельність селян. Було проведено ревізія результатів першої перепису, і відтоді всі наступні переписом населення дістали назву ревізій. Усі особи, внесені до списки (пізніше їх назвуть «ревизские казки»), мали платити подушну подать.

Питання № 20. Реформи управління Петра I.

З початку XVIII в. діяльність Боярської думи поступово загасає, але в зміну їй приходить (з 1700 р.) Близька канцелярія, іменована также.

Консилией міністрів, яка являла собою боярську комісію у складі думців — керівників наказів і було покликана здійснювати оперативне керівництво апаратом управління. Цей орган став попередником створеного 1711 р. Правительствующего Сенату — вищого ж державної установи з надзвичайно широкими адміністративними, судовими, котрий іноді законодавчими прерогативами. Його створення було з від'їздом Петра зі столиці. До складу Сенату особисто Петром не було призначене 9 людина — сенаторів. Троє були представниками родовитої знаті, троє були членами.

Боярської сумніви й ще тільки троє були з дворян. Сенатські рішення приймалося колегіально, загальні збори і скріплювалися підписами всіх сенаторов.

Величезним діловодством відала канцелярія Сенату, очолювана оберсекретарем. Функції Сенату у перші роки його освіти були дуже широкі й досить різноманітні. У його ведення було передано справи Разрядного и.

Помісного наказів, він відав явкою дворян на службу і дбав про зборі і витраті державних коштів. Він також був органом нагляду над розгалуженою бюрократичним апаратом. І тому з 1711 р. у центрі й на місцях були засновані посади провінційних і городових фіскалів. Вони доносили про всі факти порушення законів, хабарництві і казнокрадстві, завдають шкоди інтересам государства.

Ними керував обер-фіскал, входив у структуру Сенату. Доноси фіскалів Сенатові щомісяця доповідала Расправная палата — вище апеляційне судове присутність з чотирьох суддів і двох сенаторов.

Петро заохочував фіскалів, звільнивши їхню відмінність від податей, підсудності місцевій владі навіть відповідальності за хибні наклепи. Сенат був керівним контролюючим органом, але й його діяльністю було встановлено нагляд. З 1715 р. над роботою Сенату стежив сенатський генерал-ревизор

(наглядач указів), потім сенатський обер-секретарь і штаб-офицеры гвардії, і, нарешті, з 1722 р. генерал-прокурор і обер-прокурор, яким підпорядковувалися прокурори у всіх інших установах. Генералпрокурор контролював роботу Сенату, його апарату, канцелярії, затвердження ФІФА й виконання усіх її вироків, їх опротестування чи приостановление.

Генерал-прокурор та її помічник обер-прокурор підпорядковувалися лише царю, підлягали лише його суду. Нове положення про Сенаті 1722 р. зафіксувало його статус як вищого ж державної установи імперії. Сенат став слухняним знаряддям до рук монарха у справі управління країною. Але в віданні виявилося занадто багато повсякденної, чорнової роботи. У зв’язку з цим назріла потреба докорінно перебудувати всієї системи центральних державні органи. Натомість складного й неповороткого апарату наказів і канцелярій зі своїми розпливчастими функціями і паралелізмом у роботі розробили проект створення центральних відомств із його чіткою розмежуванням сфер управления.

Реформа 1717— 1721 рр. скасувала накази і канцелярії і запровадила колегії, створені з урахуванням вивчення іноземного досвіду організації управління. На відміну від наказів, у нових органах рішення приймалося колективно. Усього було створено 11 колегій із суворим розмежуванням адміністративних повноважень і сфер деятельности.

Найважливішими, «державними», були три колегії: Колегія закордонних справ, Військова колегія і Адміралтейств-колегія. Другу групу колегій займалася фінансами держави: Камер-колегія відповідала за збір доходів, Штатс-контор-коллегия стежила над витратами, а.

Ревизион-коллегия контролювала збирання та витрачання казенних средств.

Торгівля і промисловість перебували у віданні спочатку двох, та був трьох колегій: Коммерц-коллегия відала питаннями судноплавства, митницями і організацією торгівлі, Берг-колегія займалася гірським делом,.

Мануфактур-коллегия керувала легкої промисловістю. Нарешті, судовою системою країни курирувала Юстиц-коллегия. До того ж було створено дві станові колегії. У 1721 р. утворилася Вотчинная колегія, регулировавшая питання дворянського землеволодіння. Інший станової колегією був створений 1720 р. Головний магістрат, який керував міськими станами. Його попередницею была.

Бурмистерская палата у Москві, створена 1699 р. і перетворена наступного року в ратушу під час невдалої реформи місцевого самоврядування. Головний магістрат стояв на чолі городових магістратів, які змінили земські хати. Завданням цих установ було виконання административно-полицейских і судових функцій в городах.

Колегії не охоплювали всі галузі державного управления.

Тому палацеве, будівельне, ямское, медичне справу і низку інших і у веденні особливих наказів, канцелярій, палат і контор. Політичним розшуком протягом усього Петровською эпохи.

(з 1695 по 1729 р.) займався Преображенський наказ, перебуваючи в.

Москві, і навіть створена Петербурзі 1718 р. Таємна канцелярия.

Спочатку кожна колегія керувалася власним регламентом, але у 1720 р. було видано великий «Генеральний регламент» — статут громадянської державної служби, детально який визначав їх однакове організаційний устрій і Порядок діяльності оновленого адміністративного аппарата.

Поруч із зміцненням центрального апарату управління ще раніше включилися почалася реформа місцевих установ. Замість воєводської администрации.

1708—1715 рр. було запроваджено губернська систему управління. Спочатку країна була розділена на вісім губернії: Московську, Ингерманландскую.

(пізніше — Петербурзьку), Смоленську, Київську, Азовську, Казанскую,.

Архангелогородскую і Сибірську. Потім створили ще чотири губернії. На чолі губерній стояли губернатори, у яких перебувала всю повноту административно-полицейской і судової влади. На допомогу губернатору були додані чиновники, котрі керували окремими галузями. На чолі повітів замість воєвод стояли коменданти. У 1713 р. при губернаторі створили колегію з 8—12 ландратов, обраних дворянами, але вже рік ландраты перетворилися на призначуваних чиновників, які управляли новими адміністративно-територіальними одиницями повітів — частками. У 1719 р. Петро знову повернувся проблемі місцевої адміністрації. За новим указу країну було розділено на 50 провінцій на чолі з воєводами. Губернії збереглися, але у руках губернаторів залишалися лише військові й судових справ. У територіальному ж відношенні губернатор управляв лише провінцією губернського міста. Провінції відповідно ділилися на дистрикти на чолі з земськими комісарами. У складну і заплутану систему місцевих установ влилися в судові органи. У 1719 р. ввели нижні і верхні суди. На чолі надвірних судів стояли губернатори. Але вже к.

1722 р. нижні суди було скасовано, а надвірні проіснували лише до 1727 р. Спроба відділення суду від адміністрації, в такий спосіб, провалилась.

Питання № 22. Росія епоху палацевих переворотів (1725−1762 гг.).

З другого чверті XVIII в. (з 1725 р. — зі смерті Петра I) у Росії починається епоха палацевих переворотів — зміна царюючих осіб, яка супроводжувалася жорстокої боротьбою між різними угрупованнями придворної знаті. У 1722 р. Петро видав указ про престолонаследии, яким питання наступника престолу віддавався в руки «правительствующего государя». Оскільки Петро не призначив собі спадкоємця, те решіння у тому, хто зійде на престол, мав Сенат. Стара знати (Голицин, Долгоруковы) виступала за царевича Петра, сина Олексія. Нова знати (Меньшиков,.

Толстой та інших.) звела на престол дружину Петра Великого -. Катерину I.

Велику роль цьому зіграла гвардія, нова сила, що з’явилася на авансцені російської історії. Катерина I була жінкою доброї, але нездатною до управління державою. Необмежене впливом геть імператрицю надавав Меньшиков. Він був фактичним правителем России.

Своєрідним компромісом між угрупованнями знаті стало установа на початку 1726 р. вищого органу управління державою — Верховного таємного ради. До нього увій-шли 7 людина (Меньшиков, Апраксин, Толстой,.

Голіцин, Головкин, Остерман). Сенат і колегії ставилися під нагляд цього важливого органу. Таємний рада зменшив подушний збір із населення, дав право торгівлі дворянам. У травні 1727 р. померла Катерина I. Незадовго до його смерті вона вибрала своїм наступником 12-річного царевича Петра, сина вбитого царевича Олексія. Після смерті Катерини, як і за її життя, країною фактично правил Меньшиков, указом імператора він призначив себе генералісимусом. Меньшиков розраховував видати свою дочка Марію заміж за.

Петра II. Але час хвороби Меншикова князі Долгоруковы і віцеканцлер Остерман відновили Петра П проти ясновельможного князя.

Меньшиков був заарештований, усунутий у вирішенні Верховного таємного ради разом із сім'єю засланий в сибірський місто Березов, де два роки помер. Дочка однієї з братів Долгоруковых Катерина було оголошено нареченою царя. Проте Петро II напередодні весілля помер від віспи (в январе.

1730 р.). Династія Романових по чоловічої лінії припинилася. У Таємному раді відразу ж розпочалися суперечки кандидатурі правителя Росії. Вирішили запросити племінницю Петра I (дочка його Івана) — Анну.

Іванівну (1730—1740). Вона стала вдовою герцога Курляндского, жила в.

Митаве. На пропозицію верховника князя Голіцина було укладено письмові кондиції з 8 пунктів, якими верховники хотіли обмежити собі на користь імператорську влада. Герцогиня Ганна прийняла цих умов не роздумуючи. Кондиції було вироблено дусі конституційної монархії: самодержавство перетворюватися на обмежену олігархічним (влада небагатьох, багатих осіб) радою монархію. Ганна согласилась:

> правити що з Верховним таємним советом;

> не видавати законов;

> не розпоряджатися казной;

> не поважати і забирати имений;

> не присвоювати вищі військові чины;

> не оголошувати війну, не укладати мир;

> не розпочинати брак;

> не призначати наследника.

Ганна Іванівна підписала ці кондиції й у лютому 1730 р. приїхала в.

Москву. По суті, імператриця перетворюватися на маріонетку верховников.

Проте їх затія провалилася. 156 дворян, котрі приїхали Москву на коронацію, звернулися до Ганні з проханням відновити самодержавство. Ганна розірвала кондиції, відновила самодержавство, скасувала Таємний совет,.

Долгоруковых і Голицин вислала. Почалося десятилітнє правління Анны.

Іванівни. Було створено кабінет із трьох міністрів на чолі з Андреем.

Остерманом, укази якого було прирівняні до імператорським. У імператриці були досить химерного смаки й інтереси, вона любила блазнів, безглузді бійки, полювання, стрілянину по живим мішенях, верхову езду.

Почалася сумнозвісна «бироновщина». Панує становище при дворі зайняли прибалтійські німці — Мініх, Остерман, Шемберг; влада фактично належала фаворитові Анни — Бирону, який став герцогом.

Курляндским. Людина він був зарозумілий, честолюбний, грубий, корисливий. При дворі Анни й Бірона панували розкіш, хабарництво, лестощі, азартні ігри, доносительство. Аби привабити зважується на власну бік дворянство, уряд робить комплекс заходів. Скасували «Указ про єдиноспадкуванні», вийшов указ про заснування кадетського корпусу, який дозволяв дворянину стати офіцером, минаючи солдатську службу. І все-таки багато дворяни були незадоволені режимом, які встановилися в стране.

Виникає опозиція на чолі з кабинет-министром А. П. Волинським. Про це став відомий цариці, почалося слідство. Волинського обвинуватили у образі Анни, замаху престол, на Бірона. Волинський та друзі після жорстоких катувань стратили. 9. Восени 1740 р. Анна.

Іванівна занедужала, а жовтні померла. Але, помираючи, вона подбала про наступнику: ним було призначений двомісячний син племінниці Анны.

Леопольдівни Іван IV Антонович, а регентом за нього став Бирон. Бирон правив лише 22 дня. Він був повалений Минихом, і регентшею стала Анна.

Леопольдівна. У листопаді 1741 р. гвардейцы-заговорщики, обурені засиллям німців, звели на престол дочка Петра I — Єлизавету Петровну.

(1741—1761). Мініх, Остерман та його підручні були заслані, відновлено роль Сенату, розширилися права дворян, купецтво одержало нові привілеї. Єлизавета Петрівна — жінка гарна і неврівноважена, добра й недурна, не отримавши належного освіти, вона могло йтися і не вміла управляти державою. Усі справи передоручила міністрам і фаворитам — О. Г. Разумовському і І.І. Шувалову. Найбільше нова цариця любила свята, феєрверки — «вогненні потіхи», музику, театр і взагалі задоволення. Разом про те період його правління відзначений цілу низку позитивних моментів. Цариця скасувала страту, зупинила масову практику витончених катувань, припинила терор проти дворян. Їм скоротили термін їхньої служби. Поміщикові дозволялося залишати однієї з синів на допомогу у господарстві, готувався маніфест про вільності дворянства. Але водночас різко зросли повинності селян на користь поміщиків, які отримали право засилати своїх селян на Сибір. У зовнішній політиці Єлизавета йшла головному принципу свого батька — облік національних, а точніше, імперських інтересів. Їй дивом удалося в такий спосіб побудувати зовнішньополітичні відносини, що з 20-ти років правління 15 були мирними для Росії. Час Єлизавети — це время.

Ломоносова, період розквіту російської науку й мистецтва. У період його правління сталися такі важливі події, як відкриття 1755 г.

Московського університету, в 1760 р. — Академії художеств.

Спадкоємцем цариці став її племінник Петро III Федорович, онук Петра.

І за жіночій лінії і онук сестри Карла XII — по чоловічої. Кумиром нього був прусський король Фрідріх II. Особистість і події Петра III викликають неоднозначну оцінку в істориків. Найважливішим заходом його управління було опублікування Маніфесту про «вільності дворянства» (1762), який давала можливість вибору — служити або служити. Була ликвидирована.

Таємна канцелярія. Видано укази про яке припинення розшуку старообрядців про захист їхнього капіталу від місцевого духівництва. У червні 1762 р. Петро III був повалений гвардійцями на чолі з братами Орловыми і пізніше убитий; на престол зведено родом його дружина — майбутня Катерина Велика (1762—1796).

Зовнішня політика до середини XVII століття. Наприкінці життя Петра I загострилися відносини Росії із Англією, Данією, Туреччиною, а після смерті Леніна — і Франції, Швецією. У 30-х роках XVIII в. почалася війна за польське спадщину. Французи підтримували кандидатуру Станислава.

Лещинського, а росіяни й австрійці — Фридриха-Августа. Французький флот у Данцігу був розгромлено, а польським королем стала російська ставленник.

Август III (1733). Чотири роки тривало російсько-турецька война.

(1735— 1739). У різні роки російська армія під керівництвом Миниха захопила Бахчисарай, Євпаторію, Очаків, Азов, Молдавію. Однак у 1739 г.

Австрія перестала надавати військової допомоги же Росії та зажадала укласти світ. По Бєлградському мирному договору Росія возвращала.

Туреччини все завойовані міста Київ і вони мали права тримати кораблі на.

Чорному і Озівському морі. Росія, втративши 100 000 людина, отримала не лише будувати фортеця на Дону. У 1741 —1743 рр. велася чергова війна зі Швецією, що хотіла реваншувати за поразка в.

Північної війні. Росіяни війська під керівництвом генерала Ласси розгромили шведів у Фінляндії, зайняли її, Швеція відмовилася від своїх домагань. Однак у Європі назрівала нова война.

Участь Росії у Семирічної війні. У 1756 року у Європі началась.

Семирічна війна. Проти Пруссії, яку підтримувала Англія, виступили Росія, Австрія, Франція, Швеція, Саксонія. Для керівництва військовими діями Єлизавета Петрівна створила надзвичайне учреждение.

— Конференцію за найвищої дворі (1756 р.). Більша частина проблем.

Конференція вирішувала самостійно, але з найважливішим дипломатичним та військовим питанням імператриця, сама виносила резолюції. Початок було сприятливим для Фрідріха-II була: він по черзі розбив саксонські, австрійські і французькі війська. У 1757 року Росія почала воєнних дій проти Пруссії. Кампанія закінчилася повним розгромом армии.

Фрідріха-II була. У 1760 році російські взяли Берлін. Від катастрофи Фридриха.

II врятувала смерть імператриці Єлизавети 15 грудня 1761 року. Новий російський імператор Петро III прихильник і шанувальник Фрідріха-II була, порвав із союзниками, припинив воєнних дій проти Пруссії, уклавши мирний договір в 1762 року. То в Росії з суті було вкрадено перемога в Семирічної войне.

Питання № 23. «Втаємничений абсолютизм» Катерини II.

Катерина ІІ дійшла влади у результаті державного перевороту, досконалого гвардійськими офіцерами під керівництвом братів Орловых 17 червня 1762 р. Згодом Петро III було вбито змовниками та… Катерина стала повновладною імператрицею. Її царювання було довгим — аж тридцятеро чотири роки. Упродовж цього терміну колишня іноземна принцеса встигла багато: вона лише стала русской.

Государинею, але, маючи поперед очі досвід здійснення перевороту, зуміла так побудувати внутрішньої політики, що ще за життя їй присвоєно звання «Великої і Премудрої Матері Батьківщини». Катерину заслужено вважали гідної наступницею Петра I, досить швидко її ім'я став вживатися разом із епітетом «Велика». Гідно подиву і захоплення вміння молодий імператриці вирішувати складні проблеми управління, і - вміння втриматися при владі, які мають спочатку майже ніякої підтримки, але завойовуючи її буквально крок за шагом.

Відомо, що часів царювання Катерини збіглося з эпохой.

Просвітництва. Так чи інакше, ідеологія просвітителів — Вольтера, Дидро,.

Руссо, Монтеск'є та інших. — впливала на політику європейських монархів. Не уникнула такого впливовості проекту та Катерина. Обладавшая живим розумом і розвиненим мисленням, вона був з працями просвітителів та його поглядами на державний устрій і управління. Вже ролі російської імператриці вона, листувалася з Вольтером і Дідро, обговорюючи із нею проблеми організації роботи влади в роль монарха під управлінням обществом.

Не можна забувати, що імператриці доводилося реалізовувати свої думки, почерпнуті у просвітителів, немов у величезному самодержавному державі, заснованому на політичному і економічним пануванні дворянства, не терпів обмеження власних інтересів. Знайти рівнодіючу між цілями влади й привілейованим станом було лише. Проте, заходи перших років царювання Катерини традиційно пов’язують із проведенням політики освіченого абсолютизма.

Крім вже звичних для аристократії роздач казенних земель селян як нагороди учасникам двірського перевороту, Катерина провела ряд перетворень, які сприяли зміцненню її влади. Таж скасувала особливе, гетьманський правління в Україні, реформувала Сенат, у якому бачила небезпеку обману своєї самодержавної влади. Щоб уникнути можливості втручання у компетенцію верховної влади і упорядкування його роботи, Катерина розділила Сенат на 6 департаментів, цим зробивши її суто адміністративним органом, позбавленим законодавчих прав. Чотири петербурзьких і двоє московських департаменту Сенату ставали самостійними установами зі своїми колом справ України та своєї канцелярією, що руйнувало єдність Сенату і послаблювало його. Всупереч особовому бажанню імператриці відмовитися від усіх законодавчих актів, прийнятих Петром III, довелося підтвердити окремі, і:. указ про скасування Таємної пошукових справ канцелярії;. указ про передачу на державне акціонерне управління монастирських і церковних земель (секуляризація);. заборона купувати селян до мануфактурам.

Та особливо примітним подією початку катерининською епохи, безумовно, стала робота Покладеної комісії. Ще замолоду вивчивши погляди європейських філософів, і знову повернувшись цьому заняттю як імператриці, Катерина доходить висновку у тому, що лад і стабільність у державі, благоденство підданих можна забезпечити, домігшись дотримання законів. Тому свій безпосередній завдання вона бачила у створення нової, більш досконалої системи законодавства замість архаїчного Соборної Уложення 1649 р. Для цього він було оголошено скликати спеціальної Покладеної комиссии.

Захід було організовано і обставлено з більшим розмахом: 14 грудня 1766 р. вийшов маніфест скликати комісії, яка перебуває на зразок і подоби стародавніх Земських Соборов із помітних представників різних верств. Робота комісії була гласною минало під медичним наглядом імператриці. Депутати наділялися цілу низку пільг і. З іншого боку, які під час сумлінної роботи комісії пограбування, побиття й убивство депутата каралися подвоєною мірою покарання. Вибори до комісії були всесословными.

53% населення Росії - кріпаки — депутатів не выбирали.

(вважалося, що й представляють помещики-владельцы). Від дворян вибирався один депутат від повіту, від городян — одного города.

(незалежно від кількості жителів), від державних селян — одного кожної провінції. Від центральних державних установ також посилався один депутат. З іншого боку, права вибору мали экономические.

(колишні монастирські і церковні) селяни, осілі «инородцы».

Поволжя, Приуралля і Сибіру, і навіть козацтво. Через війну більшість вибори до комісії становили дворяни і горожане.

Нововведенням проти Земськими Соборами стало складання письмових наказів депутатам від виборців. Хоча реального застосування у роботі комісії зібраний в такий спосіб матеріал не знайшов, у ньому було представлені інтереси й підвищити вимоги представників різних сословий.

Робота комісії імператриця становила «Наказ», у якому викладала свої думки на програму діянь П. Лазаренка та завдання комісії. «Наказ» складалася з 20 глав, написаних Катериною протягом два роки і висхідних до трудам Монтеск'є і Бекариа. Комісія початку працювати Москві 30 липня 1767 р. з прочитання «Наказу» Катерини. Надалі вона розділилася на Велике збори і 15 приватних комісій. Крім питань законодавства, досить часто обговорювалося питання про кріпацькій праві, що, на думку більшості істориків, й призвело надалі вдаватися до її розпуску. Велике збори припинило роботу у січні 1769 р., приватні комісії працювали до 1771 р. Проект нового Уложення не був принят.

Ще однією цікавим починанням Катерини II було визнано створення в 1765 г.

Вільного економічного суспільства, які мали пропагувати раціональні способи ведення господарства. І тому стали видаватися різні роботи з агрономії, селекції, тваринництва і пр.

Питання № 25. Соціально-економічний розвиток Росії у другій половині XVIII века.

Протягом часу правління Катерини II територія держави збільшилася з допомогою Криму, Приазов’я, частини Причорномор’я, Правобережної Украины,.

Білорусії та Литви. Це був райони з природно-кліматичними умовами, сприятливими для ведення землеробського господарства. Поколишньому більшість населення жило селі, городяни становили близько 3%. А 90% населення селяни — поміщицькі і державні. Після завершення секуляризації у складі державних ввійшли 1 млн. колишніх церковних, чи економічних, селян. Сільськогосподарське виробництво мало екстенсивний характер, тобто розвивалося рахунок збільшення оброблюваних площ. З’явилися нові райони — виробники хліба: Нижній Дон,.

Сибір, Чорноземна зона. У оборот вводилися невідомі раніше сільськогосподарські культури — картопля, соняшник. Проте нові землі освоювалися повільно — бракувало людей, тому уряд запрошувало поселення іноземців, гарантувавши їм пільгові умови переселення оподаткування. Найбільше розвиток продуктивних сил у другій половині XVIII в. було з промисловістю. Так, кількість промислових підприємств значно зросла. Це був досить великі мануфактури, переважно працювали задля забезпечення потреб армії й флоту. Головним центром металургії став Урал.

Розвивалися кораблебудування, текстильна промисловість — нова галузь, що з’явилася XVIII в. Мануфактури використовували працю приписних селян кріпаків майстрових. Частка вільнонайманий праці була невелика. Його використовували здебільшого у дрібної промышленности.

Існувала навіть певна закономірність: в вотчинних і казенних мануфактурах працювали кріпаки і посессионные селяни, в крестьянско-купеческих підприємствах — вільнонаймані. Після вступу на престол Катерини II уряд у своїй економічну політику починає поступово відмовитися від традиційного посословного.

«поділу праці», у якому дворяни і мають були займатися лише землеробством, купціторгівлею, городяни — ремеслом.

Держава ініціатором низки заходів, вкладених у розвиток в промисловості й торгівлі:. 1753 р. Скасований внутрішні митні збори;. 1760 р. Скасований відкупу і монополії;. 1767 р. Надано можливість займатися будь-якими міськими промислами;. 1766−1772 рр. Дозволено безмитне вивезення пшениці із усіх портів;. 1775 р. Дозволено відкривати промислові підприємства у будь-яких галузях;. 1775 р. Скасований державні податки на дрібні промыслы.

Продовжувало існувати й панщинне господарство. У другій половине.

XVIII в. спостерігається тенденція до зростання феодальної ренти. На панщині працювали до 90% селян чорноземної зони і 54% - нечерноземной.

Панщинні роботи займали від 3−4 до 6 днів, у тиждень, тому селянський працю на панщині був малопроизводительным. Феодальнокріпосницьке господарство належало до період кризи. Дворянство, домігшись від Катерини права засилати своїх селян на каторгу до Сибіру і заборони останнім, скаржитися у своїх панів під загрозою покарання й каторги, стало повновладним господарем життя і доля кріпаків і підлягала контролю держави у цих вопросах.

Питання № 24. Внутрішня політика Катерини II після селянської війни, під проводом Є. І. Пугачёва.

Досвід селянської війни" та особливо невдачі уряду у ході боротьби із повстанням переконали Катерину у необхідності реформ на местах.

Метою реформ було визнано створення ефективного місцевого управління. У конце.

1775 р. вона видає «Установи про губерніях». За цим законом вводилося нове територіальний поділ держави: замість 23 губерній створювалося 50. Головним критерієм у своїй була чисельність населения.

На території вищого адміністративного підрозділи — губернії - мешкало приблизно 300−400 тисяч душ, нижчого — повіту — близько 30−40.

Отже, губернії створювалися не враховуючи національних, географічних, економічних ознак. Основний показник було зручність з погляду адміністративної і від податкової сферы.

Проміжне ланка між губернією і повітом — провінція — було ліквідовано. На чолі губернії стояв губернатор, назначавшийся монархом. Кілька губерній підпорядковувалося генерал-губернатору, котрий напевно міг вводити надзвичайний стан і вважався за відсутності монарха головнокомандувачем у своїй території. Губернатор очолював губернське правління, до складу якої входили губернський прокурор і двоє сотника.

Губернському правлінню підпорядковувалися все місцеві суди й поліція. Основними функціями правління були:. оголошення законів і розпоряджень уряду та нагляд право їх виконанням;. передача під суд правонарушителей.

Фінансами в губернії відала Казенна пажа на чолі з віцегубернатором. Їй підпорядковувалися повітові скарбники. Новим установою був наказ громадського піклування, займався охороною порядку, народним освітою, охороною здоров’я, благодійністю. Влада нижчому ланці - в уезде.

— лежить у руках місцевого дворянства. На повітових дворянських зборах вибиралися повітові ватажки дворянства, капітанисправники і засідателі нижнього земського суду, які представляли виконавчу владу повіті. Для виборів численних посадових осіб, у губернії збиралися губернські дворянські зборів на чолі з губернськими ватажками дворянства. По реформі 1775 р. міста виділялися як самостійних адміністративних одиниць. Усі центри повітів і губерній отримали міської статус. Отже, збільшилася кількість міст. На відміну від повітів, виконавча владу у містах належала не виборним магістратам, а городничему, назначавшемуся урядом. У місті створювалася станову система виборних органів — міської магістрат, совестной суд ратуша.

У 1785 р. міське самоврядування було перетворено. З’явилися нові виборні органи виконавчої влади відносини із своїми полномочиями:

• збори міського общества;

• загальна городовая дума;

• шестигласная дума.

Проте із ними продовжував існувати й міської магістрат, мав судові справи і адміністративні функции.

У 1789 р. у містах було створено звані «управи благочиння», які представляли собою поліцейські органи. У столицях їх очолювали полицмейстеры, а інших містах — городничие. Вони складалася з чотирьох: приставів у кримінальних і громадянським справах телебачення і двох радників. Усю територію міста ділилася до дільниць і квартали, очолювані приставами. У такому вигляді система місцевих органів влади дуже сталої роботи та проіснувала до реформ 1861 г.

По реформі повністю перебудовувалася судова система. Вищої судової інстанцією в губернії ставали палати кримінальних та цивільних справ. Наступною інстанцією вважався совестной суд, що складалася з представників станів і виконував роль примирителя сторін. Самі губернські суди були становими. Дворян судив верхній земський суд губернії і повітове суд — в повіті. Для купців і міщан були призначені губернський і городовий магістрати, для державних селян — верхня і нижня земські розправи, для духівництва — особливий церковний суд — консисторія. У кожен їхній цих судів було дві палати — громадянських і справ. У такому вигляді судова система функціонувала до 1864 г.

Реформа центральних установ було проведено Катериною ще на початку царювання. З наступних заходів необхідно виділити образование.

Кабінету міністрів. До нього входили статс-секретари, одноосібно займалися окремими питаннями внутрішньої політики. Згодом це створило міністерств. Отже, через перерозподіл обов’язків між місцевою владою та Кабінетом, колегії втратили більшість своїх можливостей. Зберігали колишнє значення лише Синод,.

Військова, Адміралтейська колегії та Колегію іноземних дел.

Важливою віхою по дорозі законодавчого оформлення станового ладу в.

Російської імперії стали прийняті Катериною ІІ 1785 року жалувані грамоти — дворянства і городам.

«Грамота на права, вольності й переваги шляхетного російського дворянства» являла собою загальний звід всіх правий і привілеїв, отриманих російським дворянством протягом XVIII в. У ньому законодавчо оформлялись:

• звільнення дворян від обов’язковій державній служби, сплати державних податей і повинностей, тілесних наказаний;

• право піти у відставку у будь-яку довільну время;

• підсудність лише дворянського суду — суду равных;

• відмови від конфіскації дворянських маєтків у разі порушення і передача їх за наследству;

• монопольне право власності на грішну землю і крестьян.

Позбавити дворянського гідності можна були лише у вирішенні Сенату з наступним твердженням імператором. Дворяне-владельцы населених маєтків, що складалися державному службі, отримували декларація про що у повітових і губернських дворянських зборах, які скликалися разів у 3 роки у вирішенні губернатора. На виборні посади могли претендувати тільки той, мали річний дохід щонайменше 100 рублей.

Отже, законодавчо було затверджено положення дворян як «шляхетного» сословия.

Інший документ, «Жалувана грамота містам», об'єднувала у єдине ціле розрізнені групи міських жителів. Усі городяни було поділено на 6 розрядів. До першого ставилися все міські домовласники і землевласники. Другу групу становила купечество.

(все три гільдії). Був підвищено до 1000 рублів майновий ценз до переходу до розряду купецтва. Перші дві групи мали поруч привілеїв: звільнялися від тілесних покарань, від казенних служб і південь від подушної податі і рекрутчини. До третьому розряду ставилися цехові ремісники, до четвертому — іноземці, й іногородні, постійно які проживали у місті. До п’ятому розряду — іменитих громадян — віднесли торговців і для підприємців капітал понад 50 відсотків тис., банкірів, посадових осіб місцевого самоврядування, вчених і людей: творчих професій — художників, музикантів. Шостий розряд становила переважна більшість городян — прості посадські люди. Разом з третім розрядом вони становили стан міщан, що мало ряд прав:

• збереження станового звання і передачу його за наследству;

• недоторканність важливим і вільне розпорядження собственностью;

• свободу промислової деятельности.

Жителі всіх 6 розрядів брали участь у міському самоуправлении.

Катерина ІІ передбачала прийняти також «Сільське становище» для третьої категорії громадян — державних селян. Його проект підготували, проте було прийнято через побоювання невдоволення дворян.

Питання № 26. Зовнішня політика Росії у другій половині XVIII века.

Її итоги.

Війна із Польщею. Російсько-турецька війна 1768−1774 гг.

У 1763 р. помер польський король Август III, відразу ж потрапляє почалася боротьба між кандидатами на престол. За підтримки Росії королем Польщі стал.

Станіслав Понятовський, хоча цьому активно протидіяли Франція и.

Австрія. Польський сейм під тиском нового короля зрівняв у правах католиків і дисидентів. Але польські магнати підняли проти короля.

Станіслава заколот, який був пригнічений російських військ в 1768 р. В.

1768 р. турецький султан зажадав виведення російських військ з Речи.

Посполитой. Почувши відмову, Туреччина кінці 1768 р. оголосила Росії війну. Одночасно кримських татар зробили наліт на південні околиці країни. Росії довелося воювати двома фронтах — західному й южном.

Військові дії 1768—1769 рр. російської армії були неудачными.

Однак це час Османська імперія поступово занепадає, її економіка, армія, полководці поступаються російським. Тож було ухвалено рішення — вести війну одночасно на Дунаї, у Криму, на Закавказзі, куди на запрошення Грузії вступили російські війська. У червні 1770 р. 30.

000 російська армія під керівництвом П. А. Румянцева розгромила 80 000 турецьку армію. Російська ескадра під керівництвом адмірала Р. А.

Спиридова зробила перехід із Балтики до моря. Тут в.

Чесменской бухті сталося морське бій. Росіяни налічували 30 кораблів проти 70 турецьких. Відмовившись від шаблонової лінійної тактики, з допомогою хитрого маневру вони розгромили турецький флот. Турецька торгівля у Середземному морі була підірвана, що полегшило дії російських суші. У 1771 р. російським військам вдалося захопити все основні центри Криму. Турки змушені були вдатися до переговори, але, спираючись ось на підтримку Англії та Франції, надати независимость.

Криму відмовилися. У 1773 р. після певного затишшя бої возобновились,.

А. У. Суворов двічі розгромив турецьку армію. У 1774 р. у болгарській селі Кючук-Кайнарджи було підписано мирний договір, яким:. Росія отримувала землі між Дніпром і Південним Бугом з Кінбурном;. до Росії відійшла Керч, вона право плавання торгових суден по.

Азовському і Чорному морях, чорноморським протокам Босфор і Дарданеллы;

Росія стала чорноморської державою;. Росія брала заступництво над Молдовою і Валахией;. Крим ставав незалежною від Турции.

Російсько-турецька війна (1787−1791 гг.).

Туреччина не хотіла миритися із втратою свого панування у Чорному морі та готувалася до новій світовій війні. У 1777 р. російські війська вторглися до Криму і поставили кримським ханом Шагин-Гирея. Проте його особисту владу була непрочной.

У 1783 р. під тиском Р. А. Потьомкіна Шагин-Гирей зрікся престолу, а Крим приєднався до Росії, як і землі на річці Кубань.

У 1783 р. на прохання грузинського царя Іраклія ІІ Георгиевске було підписано трактат, яким Росія брала Грузію під своє заступництво. Влітку 1787 р. Туреччина пред’явила Росії ультиматум, вимагаючи повернення Криму, відновлення влади над Грузією й огляду російських кораблів, що пропливали протоку Дарданелли. Ультиматум відхиляли, й у серпні 1787 р. Туреччина оголосила Росії нову війну. А. В.

Суворов знищив турецький десант у районі Кінбурна. У цьому Росії довелося відволіктися війну зі Швецією (1788—1790), війська якому було розгромлені. Влітку 1788 р. у двох морських битвах був розгромлено турецький флот, а грудні 1788 р. Суворов захопив фортеця Очаків, що вважалася «ключем» до Чорного моря. У 1789 р. були здобуто ще великі перемоги. Спочатку Суворов розгромив турецьку армію у Фокшан. Ще важливіше була перемога річці Рымник. Турки втратили 17 тисяч жителів, а російські всього 45 людина. Головним подією кампанії 1790 р. стало взяття фортеці Ізмаїл у гирлі Дунаю, вважалася неприступной.

Гарнізон Ізмаїла становив 35 000 людині в 250 гарматах, в росіян було 30 000 людина. Після відхилення ультиматуму здати місто, 11 грудня 1790 р. колони російських рушили на напад фортеці. Після дев’ятигодинникового бою Ізмаїл узяли, його гарнізон знищено, шлях на Стамбул відкрили. У 1791 р. Кутузов здобув ряд перемог на Дунаї. Молодий чорноморський флот під керівництвом Ф. Ф. Ушакова двічі на 1790 і 1791 рр. завдав нищівні поразки турецькому флоту. Туреччина запросила світу. У грудні 1791 р. уклали Ясський мирний договір, яким:. до Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром;. Туреччина визнала приєднання до Росії Криму, Грузії;. проте Бессарабію, Молдавію і Валахію довелося повернути Турции.

Почалося часом з’являтимуться нові південних районів, було побудовано міста —.

Херсон, Миколаїв, Одеса, Севастополь, Ставрополь, Ростов-на-Дону.

Розділи Польщі (1772, 1793, 1795).

У другій половині XVIII в. Річ Посполита переживала глибоку духовну кризу. Навіть обрання королем Станіслава Понятовського не виправила внутрішніх суперечностей. Пруссія й Австрія давно хотіли разделить.

Польщу, але Катерина ІІ була прибічницею розділу, хотіла зберегти єдину Польщу під російським контролем. Проте виникла небезпека, что.

Австрія та Пруссія підтримають Туреччину у війні проти Росії, Тогда.

Катерина прийняла план Фрідріха-II була про поділ Польщі. У 1772 р. Австрия,.

Пруссія, Росія зробили агресію і поділили частина польських земель.

Австрія приєднала Україну і Галичину, Пруссія — Поморье,.

Росія — Східну Білорусь і частина Литви. Польський сейм вимушений був можу погодитися з розділом. Річ Посполита втратила територію України у 3800 кв. км з населенням 4 млн. людина. У 1791 р. у Польщі було прийнято нова конституція: скасовувалась виборність короля. Катерина ІІ вважала, що польські реформи — цей вплив французької революції" і Польщу треба провчити. У 1793 р. стався другий розділ Польщі. Пруссія захватила.

Гданськ, Торунь, Познань. До Росії відійшла центральна Білорусь с.

Мінськом і Правобережна Україна. Це викликало національне повстання на чолі з Тадеушем Костюшка за незалежність Польщі, але його було придушене російських військ, якими командував А. В. Суворов.

Поразка повстання означало загибель Польщі як самостійної держави. У 1795 р. було здійснено третій розділ Польщі. Австрія захопила південну частину з Любліном, до Пруссії відійшла центральна частина с.

Варшавою. Росія отримала Литву, Західну Білорусію, Волынь,.

Курляндию. Отже, більшість українських земель і вся.

Білорусь увійшли до складу Росії. Тут припинилися релігійні гоніння православних. Почалася господарська інтеграція України и.

Білорусі на російську економіку, будувалися мануфактури, росли міста, розвивалася торгівля. Почали складатися і та білоруська нації. В Україні було запроваджено кріпосне право.

Питання № 27. Внутрішня політика Олександра. Спроби реформ начала.

XIX века.

Реформа державного управления.

На початку в XIX ст. введена Петром I колегіальна систему управління перебувала у стані повного розвалу і потребувала термінової реформе.

Тож у 1802 р. замість колишніх 12 колегій створено 8 міністерств. Проте реформа виявилася невдалою, оскільки функції і структура міністерств були визначено. Тож у 1810−1811 рр. принципи, призначені у її основу, була скориговані. Відтоді справами міністерства відав спеціально призначуваний і відповідальний особисто перед імператором министр.

Усі значні галузі управління були виділені самостійним міністерства з однакової внутрішньої і структурою і принципами ведення справ, ще, було визначено взаємовідносини міністерств коїться з іншими органами власти.

Вищим адміністративним органом країни став що виник 1802 г.

Кабінету міністрів, реально що представляв собою місце наради імператора з найбільш довіреними вищими чиновниками. Органом, що об'єднує і координуючим діяльність міністерств, Кабінету міністрів не став. Ці функції зберіг у себе імператор як голова виконавчої, законодавчої та судової влади у стране.

Подальші перетворення пов’язані з діяльністю М. М. Сперанського, сина сільського священика, зробив кар'єру лише завдяки своїм здібностям. При Павлі I служив в канцелярії генералпрокурора, та був виявився при посаді статс-секретаря в Неодмінному раді — постійному законосовещательном органі влади за імператорі, яка вищої знати.

Саме йому Олександр доручає розробку реформи, яка б змінити державний лад у відповідність до ліберальними ідеалами, щепленими молодому царю його вихователем — швейцарцем.

Лагарпом. А до осені 1809 р. проект перетворень був і представлений царю. Сперанський передбачав комплекс заходів, вкладених у перетворення Росії з деспотичного держави у конституційне, має законодавчі перепони по дорозі відродження самовластия.

Основним засобом цього була організація управління з урахуванням поділу влади (законодавчої, виконавчої та судової), і навіть участь суспільства на справах з допомогою виборного законодорадчого органу — Державної Думи. Виборча система передбачала майновий ценз для виборців, які ділилися втричі стану: дворяни, «середнє стан», що складався з купців, міщан, державних селян, і «народ робочий» -позбавлених виборчого права кріпаків, обслуги, найманих рабочих.

Виконавча влада зосереджувалася в міністерствах, державна — в реформованому Сенаті. Передбачалася виборність місцевих дум і Сенату. Міністрів призначав цар, але відповідали вони перед Думою. На чолі держави як і стояв монарх, якому належала всю повноту влади. Сполучною ланкою останнім й трьома гілками центральної влади мав стати Державний Рада — дорадчий орган з призначуваних царем людей, з якого мали надходити до царя всі справи й у який передбачалося обговорювати усі державні заходи. Отже, країни вводилася конституційна монархія. Суспільство отримувало декларація про що у управлінні. Проект схвалений Олександром І і одну января.

1810 р. почав здійснюватися зі створення Державної Ради, який замінив Неодмінний Рада. У його складу ввійшло призначені царем сановники (35 людина). Його голова одночасно очолював и.

Кабінету міністрів. Завданням Державної Ради стало обговорення всіх законопроектів перед твердженням їх императором.

Сперанський сподівався, що реалізації проекту вдасться досягти протягом 1810 р. Але далі створення Держради справа не пішло: навіть самі його члени не були проти подальших перетворень. Реформа. Сенату після тривалого обговорення прийнята була, проект Зводу законів також відхиляли. На 1812 р. був відправлений відставку й заслали в.

Нижній Новгород сам Сперанський. Згодом відмовившись від своїх ліберальних поглядів, повернеться до справ державного управления.

Проте видалення Сперанського ще означало, Олександр відмовився від ліберального курсу. У 1818 р. у мові присутній на відкритті сейму в Варшаве.

Олександр оголосив про бажання запровадити конституцію у Росії, що було опубліковане у російських газетах. ;

У 1819 р. Олександр доручив імператорського комісару при польському уряді М. Новосильцеву скласти конституційний проект. Робота велася у найсуворішій таємниці у Варшаві й до 1820 р. було завершено. За основу її взяли проект польської конституції, використовувався і проекту не Сперанського. У результаті створено досить консервативний документ, відомого як «Статутна грамота Російської імперії». Проект зберігав домінують монарха у всіх галузях управління. Новим було визнано створення двопалатного парламенту, куди депутати частково призначалися царем, частково вибиралися виходячи з багатоступінчастих виборів. Впроваджувалися комплекс цивільних права і свободи і федеративну державне устройство.

Проте такого оприлюднено був. Понад те, на початку двадцятих років Олександр як цурається перетворень, але починає проводити дедалі консервативнішу внутрішньополітичну лінію, спираючись на бездоганно виконавчого А.А. Аракчєєва, з запопадливістю яке готувало як проект скасування кріпацтва, і запровадження військових поселений.

Селянський питання. Попри усвідомлення потрібності полегшити становище кріпаків, у вирішенні селянського питання був обраний шлях поступових приватних змін наявної системи взаємовідносин селян поміщиків:. Указ 1801 р. давав право купцям, міщанам, державним селянам купувати ненаселені землі і вестиме ними господарство, з допомогою нёмного праці, це руйнувало монополію дворян осіб на володіння землею.. Указ 1803 р. про «вільних хліборобах» давав поміщикам право відпускати селян за грати з землею за викуп внаслідок взаємного согласия.

Звільнені селяни перетворювалися на нове стан, що займав проміжне становище між, поміщицькими та державними селянами. Селяни отримували право власності нерухомість й у зобов’язання.. У 1816−1817 рр. звільнені прибалтійські селяни. З 1816 г.

Олександр неодноразово намагався домогтися ініціативи дворянства у вирішенні цього питання. У прибалтійських губерніях немає кріпацтва у його крайні форми, селяни мали деякі права. Рівень розвитку товарно-грошових відносин був вище, ніж у Європейській частині Росії, і збереження кріпацтва чинився економічно невигідним. Селяни отримали особисту свободу без землі. Спроба в 1817 р. схилити дворянство Полтавській і Чернігівській губерній із проханням обговорити питання щодо скасування кріпацтва виявилася цілком невдалою. У російських землях нічого схожого зроблено не было.

Пізніші проекти селянської реформи, розроблені А.А.

Аракчеевым і Я. А. Гурьевым за умов суворій таємниці, і залишилися тільки папері. Переважна більшість російського дворянства, як і олександрівську епоху, і пізніше, в 50−60 рр., були рішучими противниками скасування кріпацтва і пішли шляхом це тільки внаслідок тиску «сверху».

Реформа системи образования.

У 1803—1804 рр. було проведено реформа народної освіти. Росія відчувала гостру потребу в грамотних чиновників, дипломатів, інженерів тощо. Ускладнювалося державне управління, росли промисловість і торгівля, з’явилися пароплави залізниця, а освічених людей було конче мало. Тому нині основне мета реформи був у тому, щоб дати нагоду отримати освіту вільним людей з нижчих станів, та був залучити до державній службі. Усі навчальними закладами ділилися чотирма щаблі, вводилася наступність з-поміж них. Країна поділили на навчальні округу, на чолі яких був місцевий університет, зобов’язаний забезпечувати навчальні програми і кадрами свої училища і гімназії. Було відкрито 5 нових університетів і двоє привілейованих навчальні заклади для дворян — Царскосельський и.

Демидівський ліцеї. Для університетів передбачалася автономія, виділили великі кошти на створення нижчих ланок освітньої системи. Але 1816- 1817 рр. політика царату у галузі освіти також зазнала значних змін і справжнього виявилася загалом руслі наростання консервативних тенденцій. Проявами «нового курсу» стали посилення цензури, перетворення Міністерства освіти в.

Міністерство народної освіти і духовних справ (1817 р.), призначення міністром обер-прокурора синоду князя О.Н. Голіцина, цькування університети як центри вільнодумства і ліквідація університетської автономії. Посилилася клановість освіти: в гімназії приймали лише дворян, а міщан — лише у парафіяльні училища. У навчальних округах, вилучених у ведення університетів, вводилися попечители.

Питання № 28. Рух декабристов.

Загальновідомо, що поштовхом до формування поглядів декабристів стала.

Вітчизняна війна 1812 р. і закордонні походи російської армії. Разом про те необхідно враховувати, що у русі декабристів брали участь найбільш освічені, творчо мислячі, діяльні представники дворянського стану, складові інтелектуальну элиту.

Росії. Перше покоління російських революціонерів розглядало збройне виступ проти влади як міру вимушену, зумовлену повільністю уряду, запізнілого з реформами. У цьому плані цікавить еволюція поглядів декабристів під час 1816—1821 рр., що реалізувалася у зміні тактики і методів діяльності. Якщо спочатку члени «Союзу порятунку» — таємницею декабристської організації, яка виникла у 1816 р., ставили метою зміна існуючого ладу (запровадження Конституції і скасування кріпацтва) шляхом збройної боротьби, і насильства за владою, то.

«Союз благоденства», який був 1818—1821 рр., своїм завданням вважав «боротьбу думку», тобто. прагнув підготувати російське суспільство до прийняття реформ, обіцяних царем.

Таким кроком по дорозі розвитку декабристського руху було створення двох таємних товариств — Північного у Петербурзі на чолі з Н.

Муравьевым і Південного в Україні, очолюваного П.І. Пестелем. К.

1821−1822 рр. майбутні декабристи остаточно переконалися, що уряд Олександра відмовилося від втілення обіцяних змін і повернулися до першої тактиці збройного перевороту. У концентрованому вигляді погляди декабристів були викладені у двох програмних документах — «Російської Правді» П.І. Пестеля и.

Конституції М. Муравйова. Спільними рисами, об'єднавчими програми, були скасування кріпацтва, наділення селян землею, запровадження цивільних права і свободи, ліквідація необмеженого самодержавства, створення нової виборчої системи управління з урахуванням поділу влади й рішення національного питання. Реалізація цих ідей перетворювала Росію у держава, подібне європейським, відкривала дорогу капіталістичної модернізації, досить радикально ліквідувавши феодальні відносини. Але підходи до вирішення позначених проблем авторам були різні: Пестель пропонував радикальний варіант перетворень: ліквідацію монархії і проголошення республіки за збереження єдіной і нєдєлімой Росії із сильної центральною владою; знищення станів та введення єдиного громадянського статусу всім народів, які населяли Россию.

Політичну самостійність Пестель передбачав лише для.

Польщі. Одержання цивільних прав обмежувалося віковим і статевим цензом. Своєрідним було рішення аграрного питання: передбачалося часткове збереження земельної власності поміщиків, та якщо з конфіскованих надлишків створювався громадський фонд для земельних наділів для нужденних селян. М. Муравйов пропонував помірний варіант перетворень: збереження монархії і перетворення царя на головного державного службовця, який володіє виконавчої влади і отримує платню. Для прийняття законів запроваджувався парламент, депутати мали обиратися з урахуванням майнового цензу. Цивільними правами наділялися особи не молодший 21 року, мали місце проживання, котрі володіли рухомої і нерухомої власністю, уплатившие податків і не що складалися «в служінні». Інакше вирішувалися аграрний і Львівський національний питання: передбачалося після звільнення наділяти селян двома десятинами орної землі і садибами. Росія перетворювалася на федерацію з 14-ти і 2-х областей із автономним управлением.

У 1825 р. по смерті Олександра склалася унікальною ситуацією міжцарів'я у зв’язку з зреченням Костянтина престолу. Декабристи вирішили з нагоди з переприсягой і призначили виступ на 14 грудня. Вони планували змусити Сенат, не присягавший Миколі, підписати документ, стосовно скасування необмеженого самодержавства у серії реформ. Але повстання декабристів закінчилося невдало. Змовники були й після суду керівники руху (До. Рилєєв, Н.

Муравйов, П. Пестель, М. Бєстужев-Рюмін, З. Муравйов-Апостол) стратили, а 120 рядових учасників відправлені на заслання і каторгу.

Отже, у другій половині царювання Олександра самодержавство вперше зіштовхнулося з організованою політичної опозицією. Відсутність політичних свобод, діалогу влади й суспільства, призвела до того, що все більше людей починає приходити висновку, що насильство проти деспотизму виправдано і неминуче. У той самий час декабристи, які взяли тактику збройного перевороту, прагнули звести насильство до мінімуму й розглядали його як міру вимушену. Але і, як і реформаторів, революціонерів першого покоління зазнав невдачі. Попри наявність цілої набору аргументованих ідей, програм, продуману стратегію і тактику боротьби, яка давала сподіватися успіх, декабристи не досягли мети. Однією з головною причин цій ситуації вважатимуться неготовність суспільства загалом до такої глибоким за змістом переменам.

Питання № 35. Урядовий курс 80−90-х рр. ХІХ століття. Політика консервативної стабилизации.

Після вбивства царя Олександра ІІ 1 березня 1881 р. до української влади пришел.

Олександр III. Традиційно його внутрішньополітичний курс прийнято оцінювати як консервативний. За роки правління (1881- 1883 рр.) пішли у відставку все скільки-небудь ліберально налаштовані міністри. Політику уряду стали визначати такі люди, як До. П.

Побєдоносцев, М. М. Катков, Д. А. Толстой, В. П. Мещерский, прагнули повернутися до старим, дореформеним устоям — становості, опорі на дворянство, посиленню єдиноначальності у місцевому управлінні. Оскільки об'єктивно курс уряду вів до радикального перегляду багатьох положень реформ, то публіцистиці й історичною літературі за заходами царювання Олександра ІІІ закріпилося назва контрреформ. Вони торкнулися, передусім, сфери місцевого самоврядування і суда.

Найважливішими їх были:

• відхід принципів судової реформы;

• запровадження інституту земських начальників і нового земського положения;

• реформа міського самоуправления;

• заходи у сфері освіти і печати.

У зв’язку з активної боротьбу з терористами було переглянуто деякі положення судової реформы:

• на початку 1970;х років слідство у державним злочинів передали корпусу жандармів, а справи з ним розглядалися на більш високої інстанції — особливому присутності Сенату з участю представників різних сословий;

• в 1889 р. за матеріальним становищем про земських дільничних начальників скасували світової суд. Натомість губернатор призначав земського дільничного начальника з широкими судебно-административными повноваженнями. яким чином, порушувалися дві найважливіші принципу реформи — незалежність суду від адміністрації, і виборність суддів представниками всіх сословий.

Т.

Земська і міська контрреформы було проведено 1890 і 1892 гг.

Для виборів у земства встановлювалися станові курії, змінювався склад земських зборів з допомогою призначуваних згори представників. Губернатор отримував право припиняти виконання рішень земських собраний.

Міська контрреформа також передбачала звуження кола виборщиків з допомогою запровадження майнового цензу. Зменшилася число гласних міських Дум, посилився адміністративний контроль з них, зменшився потреби, які підлягають компетенції дум. Отже, контрреформа у сфері місцевого управління та суду викликали посилення контролю за виборної владою з боку держави, збільшення у яких дворянського представництва, порушення принципів виборності і всестановості у тому діяльності. Традиційно реакційними виявилися та протизсувні заходи уряду щодо пресі й системи образования:

•затверджені «тимчасові правила» про пресу, встановлювали нагляд по пресу із боку администрации;

•посилилася каральна цензура;

• було закрито Вищі жіночі курсы;

• було ліквідовано автономія університетів і підвищено плату за обучение;

•в 1887 р. з’явилася знаменита циркуляр про «кухаркиных дітях», прямо забороняв брати участь у гімназії представників нижчих сословий.

Єдиною сферою, у якій дозволялися перетворення, залишалася економіка, Особливої уваги цьому разі заслуговує діяльність Н. Х. Бунге, міністра фінансів в 1881—1886 рр., і С.Ю.

Вітте, котрий обіймав цю посаду в 1892—1903 гг.

Отже, внутрішня політика самодержавства в 80−90-х рр., з одних оцінкам, сприймається як реакційна, на інших — як консервативна. У ньому повною мірою проявилося прагнення партії влади зберегти непорушними основи державних устроїв, Перетворення економіці пов’язувалися переважно з його інтересами зовнішньополітичними і з особистостями займалися цим людей.

Питання № 29. Зовнішня політика Росії у першої чверті XIX века.

Зовнішньополітична ситуація, у якій до початку в XIX ст. оказалась.

Росія, була непростою. У Європі основне суперництво розгорнулося між Англією і Францією, у якій перемогла революція, і було встановлено республіка. У 1804 р. до влади в Франції прийшов генерал.

Наполеон Бонапарт — почався період наполеонівських війн за світове панування. Росія була в протиборство Франції з центральноєвропейськими монархіями за останніх і із австрійської армією зазнала поразки під Аустерліцем в 1805 р. Австрія вийшов із війни, а Росія продовжила боротьбу з складі нової антифранцузькою коаліції (Англія, Пруссія, Швеція, Росія). Через війну поразки под.

Фридландом в 1807 р. Росія пішла на укладення Вестфальського миру. Олек-сандр І зустрівся в Тільзіті з Наполеоном та особисто підписав мирний договір, згідно з яким не цурався активної політики у Західної Європи, одержуючи як «сфери впливу» північ і південний схід Європейського континенту. З іншого боку, Росія приєдналася до континентальної блокаді, з допомогою якої Наполеон хотів розправитись із Англією, що було вкрай невигідно нею економічно та політично. Ще однією наслідком поразки союзників, прямо касавшимся Росії, було створення герцогства Варшавського — протекторату Німеччині й фактичного плацдарму для напади проти Росію. Серед інших важливих подій 1812 р. треба сказати приєднання Фінляндії після російсько-шведської війни 1808−1809 рр., російсько-турецьку війну 1806−1812 рр., через яку Росія получила.

Бессарабію, і русско-иранскую війну 1804−1813 гг.

Вітчизняна війна 1812 г.

Найбільшим подією російської історії на початку ХІХ в., які мали загальноєвропейську вагу, була Вітчизняна війна 1812 р. Росія стояла по дорозі Наполеона до світової панування, і тому русскофранцузькі відносини швидко погіршувалися. Попри Тильзитский договір, Росія проводила самостійну зовнішньополітичну линию.

Наполеон звинуватив Олександра порушенні континентальної блокади і почав заходів у відповідь: підвищував мита на ввезені товари; зміцнював і розширював територію герцогства Варшавського, вів дипломатичну гру. Тож з 1811 р. обидві сторони стали готуватися до війни. Вона почалася 12 червня 1812 р., коли армія Наполеона в составе.

600 000 людина початку переправу через Німан. Росії ситуація ускладнювалася тим, що російська армія, котра знаходиться при західного кордону, поділили втричі частини під керівництвом трьох полководців: М.Б.

Барклая-де-Толлі, П.І. Багратіона і О. П. Томасова. Загальна кількість трьох армій становила трохи більше 200 000 людина. Почалося тривале відступ, під час якого російські війська йшов з'єднання, аби дати розбити себе поодинці. Наприкінці липня у Смоленська перша й інша російські армії з'єдналися, зірвавши спроби закінчити війну в генеральному прикордонному сражении.

Після битви під Смоленськом відступ дедалі важче позначалося на моральному стан російської армії, підриваючи її бойову мораль, Олександру щось залишалося робити, як вирішити нарешті питання єдиному командуванні. Неохоче він призначив головнокомандувачем М. И. Кутузова, що у травні 1812 р. блискуче завершив війну із Туреччиною та домігся великого дипломатичного успіху під час підписання мирного договора.

Прибуття Кутузова до армії стало першим радісним подією за довгий час відступу. Генеральне бій було вирішено дати недалеко от.

Москви у села Бородіно при приблизно рівному співвідношенні сил. Воно вже сталося 26 серпня 1812 р. і став яскраву сторінку історія російського військового мистецтва, продемонструвало високі бойові якості армії й волю до перемоги. 1 вересня у селі Фили відбувся військовий рада, де було ухвалено рішення залишити Москву із метою збереження боєздатної армії. 2 вересня війська Наполеона зайняли давню столицю, Майже ж у місті, полишеному більшістю жителів, минулих разом із армією, почалися пожежі. Тричі Наполеон посилання пропозиціями щодо початку мирних переговорів, але Олександр відмовлявся їх. Російська армія відійшла до Тарутину і став там табором, прикриваючи збройові заводи і не розграбовані райони країни. Отримавши підкріплення і продовольство, відпочивши, ті через три тижні армія відновила боєздатність і було готова продовжити війну. Саме тоді набирала силу партизанське рух, справжніми героями якого стали. Війна від початку придбала народний характер. Наполеон, залишивши розорену Москву 7 жовтня, втратив протягом місяця мовою близько 30 000 людина. У боях при Тарутине і Малоярославце французи поразки зазнали і змушені були відступати по розграбованої Смоленської дорозі під ударами кажана кавалерії, регулярних частин 17-ї та партизанів. Відступ стало набувати дедалі більше важкий і безладний характер. У грудні залишки військ Наполеона переправилися через Німан. Так закінчилося навала «великої армии».

Наполеона Росію. Задумана З Наполеона російська армія також несла великих втрат, тому Кутузов схилявся рішенню закінчити війну, но.

Олександр побоювався повернення Наполеона, і тому 1813−1814 рр. російська армія провела в закордонному поході, звільняючи Європу от.

Наполеона. Було створено нова коаліція у складі Англії, России,.

Австрії, Пруссії та Швеції. Восени в в битві під Лейпцигом наполеонівські війська поразки зазнали і союзники вступив у Париж. Через війну післявоєнний устрій у Європі визначалося рішеннями Віденського конгресу. Герцогство Варшавське відходило до Росії, і її складі з’явилося царство Польське, якому Олександр дарувавши конституцію, сейм із законодавчою владою, національне уряд із 5 чоловік і власну російську армію 40 000 людина. Проте рух за незалежність Польщі призвело до повстанню 1830−1831 рр. Він був придушене, та Польща втратила як конституцію, а й внутрішню автономию.

.

У 1815 р. монархи Росії, Пруссії та Австрії підписали угоду з приводу створення Священного союзу, що був ознайомитися з виконанням рішень Віденського конгресу. Отже закінчився для Європи період наполеонівських войн.

Східний вопрос.

Наприкінці правління Олександра Сергієнка і майже всі миколаївське царювання головною проблемою залишався східне питання. Після підписання Георгієвського трактату в 1783 р. й успішного завершення російсько-турецьких війн кордон Російської імперії впритул підійшла к.

Кавказького хребту. Остаточно приєднання Східної Грузії к.

Росії оголошено маніфестом 1801 р. Суперництво за территорию.

Грузії призвело до війни з Персией в 1804—1813 рр. Її результатом стало зміцнення російського впливу у Грузії і західному берегу.

Каспійського моря.

Проте найскладнішим залишався питання взаєминах із горянським населенням Кавказу, сопротивлявшимся російському завоеванию.

Організоване наступ на горців почалося 1817 р. Національновизвольний рух проти російського панування набуло характеру релігійної війни з іновірцями. Горяни, сповідуючи іслам, об'єднувалися для ведення священної війни з «невірними». Саме тоді на территории.

Чечні й Дагестану склалося теократичну державу на чолі з імамом Кази-муллой. Однією з його наступників став Шаміль, очолив національно-визвольну боротьбу горців і зумівши організувати активне опір російським загонам. Війна тривало більше 40 років і справжнього виявилася дуже великою для обох сторін. Вирішального переваги Росії вдалося здобути популярність лише після полону Шаміля в 1859 р., а 1864 р. приєднання Кавказу було завершено.

Взаємини із Туреччиною та Іраном, багаторічна Кавказька війна привели як до розширення теренах Російської імперії, але й до витрачанню величезних засобів і зростанню зовнішнього боргу России.

Питання № 30. Внутрішня політика Миколи I. Громадське рух 20- x — 50-х рр. XIX рр. века.

Внутрішня политика.

На відміну від Олександра, третій онук Катерини II ліберальних схильностей і намір не виявляв. Вступивши на престол у віці 30 років, після служби до армій, Микола назавжди зберіг інтерес до колишнього діяльності. Армійська організація була нього ідеалом і зразком в організацію громадської. Цар брав активну участь у слідстві у справі декабристів: був присутній на допитах, знайомився з їхнім ідеями з перетворення суспільства. Через війну Микола дійшов висновку у тому, що непорядки значні і невдоволеність багатьох мало підставу. Вже у перші місяці царювання він заявив, що усвідомлює необхідність серйозних змін у России.

За наказом імператора було створено особлива записка, у якому включили інформацію про плани та проекти декабристів, здобутих під час допитів. Найбільшими заходами влади у 30−50 рр. в XIX ст. становятся:

• реформа управління державними крестьянами;

• робота з систематизації законодательства;

• грошова реформа.

Основна заслуга залучення уваги царя до селянському питання належить П. Д. Кисельову. Кисельов призначили міністром державного майна й у ролі провів реорганізацію управління державними селянами в 1837—1841 рр. Їх було встановлено фіксовані розміри податей і набору рекрутів, відкривалися школи, лікарні, крамниці, збільшувалися земельні наделы.

А загалом упродовж свого царювання Миколи діяло 11 секретних комітетів з обговорення селянського питання, і було ухвалено багато законів, смягчавших найважчі прояви кріпацтва. Сам цар вважав за необхідне вирішувати селянський питання поступово, без потрясінь, з допомогою приватних заходів. А роботи з систематизації законодавства були доручені возвратившемуся до активного державного діяльності Сперанському. Він відмовився від старих ідей трансформації самодержавної влади, вважаючи своїм завданням наведення ладу у законодавстві. Сперанський очолив II.

Відділення імператорської канцелярії, проводило все кодификационные роботи. Під його керівництвом було розміщено в хронологічному порядку, наведені у відповідність між собою — і видано всі закони, котрі вийшли після ухвалення Соборної Уложення в 1649 р. Ще однією вдалим заходом уряду була грошова реформа, проведена міністром фінансів Е. Ф. Канкриным, обіймав цю посаду 17 лет.

Своїм головним завданням він вважав наведення ладу у грошовому зверненні. Зовнішній обов’язок і пильнували великі військових витрат у спадок братові залишив Олек-сандр І. Канкрин ввів жорсткий за державними видатками, оподатковувати митами ввезені товари. У 1839−1843 рр. було проведено реформа, відповідно до якої основу грошового звернення покладено срібний карбованець, обменивающийся на асигнації у відсотковому співвідношенні до шести. Ця реформа справила сприятливий вплив на экономику.

Росії. Особливий погляд в ролі й обов’язки монарха, властивий Николаю.

I, знайшов свій вияв у створенні специфічного органу управління ;

Його Імператорського величества Власної канцелярії. Справи, которые.

Микола вважав найважливішими чи важкими, які вимагають пильної уваги, виділялися особливої нагляду із загальної системи центрального управління і переводилися під контроль імператора. Сумну популярність набуло III Відділення імператорської канцелярії, створене для політичного нагляду над «станом і рухом умів населения».

Нагляд здійснювався через спеціально створений корпус жандармів, які перебували у віданні III Відділення та її шефа — А.Х. Бен-кендорфа.

Країна поділялася на жандармські округу, на чолі яких стояли генерали з великим штатом підлеглих. Вони здійснювали розшук і у політичним справам, дивилися на літературою і відали цензурою, займалися найбільшими посадовими й карними злочинами, тобто реально контролювали всі сфери життя. Роки правління Миколи традиційно вважають часом небаченого зростання бюрократизму. Прагнення царя поставити по контроль геть усе, наведення порядку і обов’язково домогтися ефективного ведення справ призвели до зростання числа чиновників на 4 разу. Чиновник став найважливішої постаттю життя, бюрократія — пануючій силою нашого суспільства та найдієвішим знаряддям самодержавної власти.

Громадське движение.

У роки царювання Миколи Павловича його прагнення наведення порядку у державних установах викоренити зловживання й утвердити законність переконували суспільству сподівання зміни до лучшему.

Миколи I навіть порівнювали з Петром I. Але ілюзії швидко розвіялися. Наприкінці 20-х — початку 30-х рр. центром громадського бродіння становится.

Московський університет. До його студентів виникають гуртки, у яких розробляються плани ведення антиурядової агітації, збройного повстання запровадження конституційного правління. Групу прибічників республіки і утопічного соціалізму об'єднали навколо себе у початку 30-х рр. А. І. Герцен і М. П. Огарёв. Всі ці студентські суспільства існували недовго, вони знайшли і розгромлені. У цей час студент Московського університету У. Р. Бєлінський (1811—1848) організував «Літературний суспільство 11 нумери», у якому обговорювалися його драма «Дмитро Калінін», питання філософії і эстетики.

У 1832 р. Бєлінський був відрахований з університету. Кілька решту проіснував гурток У. Станкевича, й у Московському університеті. Його вирізняла ліберальна політична умеренность.

Учасники гуртка захоплювалися німецької філософією, особливо Гегелем, історія і літературою. Після від'їзду Станкевича лікуватися зарубіжних країн в 1837 р. гурток поступово розпався. З кінця 30-х рр. ліберальне напрям набуло серцеподібної форми ідейних течій західництва і славянофильства.

Слов’янофіли — переважно мислителі і публіцисти ідеалізували допетровську Русь, наполягали їхньому самобутності, що вони вбачали в селянської громаді, чужої соціальної ворожнечі, й у православ'ї. Ці загальні риси, на думку, забезпечать мирний шлях громадських перетворень у країні. Росія має повернутися до земським соборам, але не матимуть кріпосного права.

Західники — переважно історики і літератори були прибічниками європейського шляхи розвитку й виступали за мирний перехід парламентської строю. Однак у головному позиції слов’янофілів і західників збігалися: вони виступали при проведенні політичних вимог і соціальних реформ згори, проти революций.

Радикальне напрям сформувалося навколо журналів «Сучасник» і «Вітчизняні записки», у яких виступали У. Р. Бєлінський, А. И.

Герцен і М. А. Некрасов. Прибічники цього напряму також вважали, що Росія піде європейському шляху, та на відміну від лібералів вважали, що революційні потрясіння неизбежны.

Герцен, відмежувавшись наприкінці 40-х рр. від західництва і сприйнявши ряд ідей слов’янофілів, дійшов ідеї російського соціалізму. Він вважає громаду і артіль основою майбутнього суспільного ладу й передбачав самоврядування в загальнодержавному масштабі і громадську власність на землю.

Самостійної постаттю в ідейній опозиції миколаївському правлінню став Я. Я. Чаадаєв (1794—1856). Він 1836 р. опублікував журнале.

«Телескоп» перше зі своїх «Философических листів», яке, по словам.

Герцена, «вразило всю мислячу Росію». Чаадаєв дав дуже похмуру оцінку незвичайного історичного минулого Росії її роллю у світовій історії, він вкрай песимістично оцінював можливості громадського прогресу в.

Росії. Головною причиною відриву Росії від європейської історичної традиції Чаадаєв зводив відмову від католицизму на користь релігії рабства — православ’я. Уряд розцінило «Лист» як антиурядове виступ: журнал закрили, видавець відправлений на заслання, цензор звільнений, а Чаадаєв оголошено божевільним і віддано під нагляд полиции.

Значне місце у історії громадського руху 40-х рр. займає суспільство, сформоване оточуюче социалиста-утописта М. В.

Буташевича-Петрашевского. З 1845 р. в нього в дитбудинку щоп’ятниці збиралися відомі у обговорення філософських, літературних і суспільнополітичних питань. Тут бували Ф. М. Достоєвський, А. М. Майков, А.

М. Плещеєв, М. Є. Салтыков, А. Р. Рубінштейн, П. П. Семенов. Поступово навколо гуртка Петрашевского у Петербурзі стали виникати окремі нелегальні групи його прихильників. До 1849 р. частина петрашевцев, що покладали сподівання селянську революцію, початку обговорювати плани створення таємного товариства, метою якого було б повалення самодержавства і знищення кріпацтва. У 1849 р. найактивніші члени гуртка заарештували, їх наміри одну слідчу комісію розцінила як найнебезпечніший «змова ідей», і військовий суд засудив 21 петрашівця до страти. Останньої миті присудженим було оголошено про заміну страти каторгою, арештантськими ротами і засланням на поселение.

Період, під назвою А. І. Герценом «епохою порушених розумових інтересів», закінчився. У Росії її настала реакція. Нове пожвавлення настало лише 1856 г.

Питання № 31. Зовнішня політика Росії у правління Миколи I. Кримська війна і її итоги.

Війни із Туреччиною та Іраном (1826—1829). Загострення російсько-англійських протиріч. У 1825 р. іранський шах отримав звістку повстання в.

Петербурзі. Він був сприйнято шахським урядом як підходящого моменту для розв’язання бойових дій проти Росії. Шах вирішив розірвати умови Гюлистанского договору 1813 р. й повернути втрачені території у Закавказзі. Влітку 1826 р. 60 000 іранська армія без оголошення війни втрутилася у Закавказзі та рушила до Східної Грузію на Тифліс. Але війська генералів Єрмолова, і потім Паскевича звільнили захоплені райони. У 1827 р. воєнних дій було перенесено завезеними на територію Ірану. Ніхто на допомогу російським військам піднялося місцеве вірменське населення. Росіяни війська захопили Тавриз, дорога на Тегеран було відкрито. Шахское уряд мусило піти на запропоновані умови світу. У 1828 р. уклали Туркманчайский договір, яким до Росії приєднувалася Східна Вірменія. Росія могла тримати військовий флот на Каспії. Шах мав заплатити контрибуцію. Був завдано сильного удару за позиціями Англії Закавказье.

Щоб зірвати виконання договору, англійські агенти спровокували напад фанатичної натовпу на російське посольство в Тегеране.

Укладання світу з Іраном дозволяло Росії зосередити свою увагу Османської імперії, яка займала відверто ворожу позицію стосовно до Росії. У 1828 р. Росія оголосила війну Турции.

Бойові операції розгорнулися на Балканах і Кавказі. Війна для Росії була дуже важкої. Армія була погано оснащена технічно, керували нею досить бездарні генерали, бракувало продовольства, солдати голодували. Але ціною великих зусиль й гіркоти втрат російська армія посіла дунайські князівства, блокувала Анапи, перейшла Дунай. Генерал Дибич розгромив турків на Балканах, взяв ряд фортець біля Болгарії, підійшов до Константинополю. Проте російське уряд не пішло в захоплення Константинополя, щоб уникнути загострення відносин із іншими європейськими державами. Не хотіли повного розгрому Туреччини і примусили турецького султана підписати Андріанопольський договор

(вересень 1829). За цим договором Росія отримувала хоч і невеликі, але нам дуже важливі у стратегічному відношенні території: південну часть.

Бессарабії, Чорноморське узбережжі Кавказу — з фортецями Анапа і Поті, і навіть Ахалцихский пашалык. Протоки Босфор і Дарданелли оголошували відкритими морями для торгових суден всіх країн. Туреччина виплачувала контрибуцію. Греція отримувала повну незалежність, Сербія, Молдавия,.

Валахія— внутрішню автономію. Позиції Росії на Балканах укрепились,.

Туреччина потрапила до дипломатичну залежність від імені Росії. Активна зовнішня політика Росії, з одного боку, розширювала кордону імперії, зміцнювала її міжнародне вплив, з іншого боку, викликала невдоволення європейських держав, бажання стримати Росію. Відкрите зіткнення ставало неизбежным.

Кавказька війна. Головною причиною великий Кавказької войны.

(1817—1864) спалахнула через спробу царського уряду поширити своєю владою на народи Дагестану, Чечні, Адигеї, впровадити серед населения.

Кавказу російські закони та звичаї. Це було зіткнення двох несхожих культур, традицій, образів життя. План підкорення Кавказу висунув Єрмолов. Запропонував він побудувати укріплені лінії з опорними фортецями у західній частині регіону з річці Кубань. Місцеве населення частково сгонялось будівництва укріплень, доріг, мостів, облагалось різноманітних грошовими і натуральними повинностями, витіснялося з рівнин в гори. Непокірних горців знищували цілими аулами. Скорені землі віддавалися козакам, чиновникам, офіцерам. Продаж людей рабство, викупи за бранців було заборонено. Усе це викликало жорсткий опір, численні повстання місцевого населення. Це спричинило виникненню національно-визвольного руху горців Кавказу, що оголосила священну війну з неверными.

Рух горців розвивалося під прапором ісламу. 4. У 1834 р. имамом.

Чечні й Дагестану став Шаміль. Під його керівництвом склалося сильне военно-теократическое держава — імамат з дисциплінованою 20 000 армією. Шаміль скасував кріпосне право, привілеї ханів і беків, об'єднав Чечню і Дагестан.

У в 40-ві роки Шаміль завдав кілька поразок російським військам в.

Чечні. Та поступово Шаміль та її наближені самі перетворилися на великих феодалів, у народі почали говорити, що Шаміль більше думає тільки про собі, а чи не про Аллаху. Населення також тяготилось феодальнодеспотичними порядками. Селянство стало відійти від Шаміля, військові й економічні сили имамата похитнулися. Під тиском російських войск.

Шаміль залишив Чечню і відступив в Південний Дагестан. 1 квітня 1859 року штурмом було взято «столиця» Шаміля — аул Ведено. Шаміль і 400 відданих йому воїнів ховалися аулі Гуниби і протягом п’яти місяців завзято пручалися, але наприкінці кінців змушені були здатися в плен.

Остаточно народи Кавказу було підкорено в 1864 р. Кавказька війна закінчилася включенням Кавказу у складі Росії. Загинуло 77 000 російських, втрати горців невідомі. Почалася масова еміграція горців з Кавказа.

— 3 млн. людина залишили свої землі. Одночасно тривало активне заселення Кавказу російськими, українцями, білорусами. Припинилися міжусобні війни, скасували рабство, росла торгівля, почали розвиватися товарно-грошові отношения.

Кримська війна (1853−1856 гг.).

Величезну роль розвитку подій у Росії зіграла Кримська война.

1853—1856 рр. Вона була викликана суперництвом на Близькому Сході європейських держав, кожна з яких, зокрема і Росія, переслідувала свої цілі. Так, Росія розраховувала встановленню контролю над Босфором і Дарданеллами і намірилася зміцнити свій вплив Балканах.

Спочатку Росія, воювала проти Туреччини два фронту, діяла успешно.

Були зайняті дунайські князівства, а листопаді адмірал Нахімов розбив турецький флот в Синопской бухті. Але втручання Англії та Франції, які хотіли посилення впливу у справах, змінило ситуацію зі гіршому. У тому 1854 р. вони оголосили війну Росії. Основні бойові дії розгорнулись у Криму. Восени 1854 р. союзники висадили десант у Євпаторії та почали наступ на головну військово-морську базу ;

Севастополь. Військові дії велися на Балтійському море, на Білому море у Соловецького монастиря, у Петропавловска-на-Камчатке, і навіть на.

Кавказі та в Балканах. Але саме ситуація, що склалася у битві за.

Севастополь, визначила результат війни. Облога міста тривала 11 місяців, 45 000 гарнізоном командував адмірал В.А. Корнілов, а саме його загибелі - Нахімов і Істомін. Слабко захищений з суші, місто було перетворено на неприступну фортеця, вирішальний штурм міста відбувся 27 серпня. Після втрати пануючій висоти Малахова кургану — захисники залишили місто. Лише падіння турецької фортеці Карс в ноябре.

1855 р. уравновесило співвідношення зусиль і розпочато мирні переговоры.

Вони завершилися підписанням у Парижі березні 1856 р. вкрай невигідного для Росії договору. Згідно з умовами Паризького світу Росія позбавлялась права тримати військовий флот у Чорному море будувати зміцнення узбережжя; втрачала південну частина Бессарабії і гирло Дунаю; втратив право сприяти Сербії, і Дунайським княжествам.

Поразку українців у Кримську війну гостро поставило питання про його причинах, і про рівень військової техніки та економічної відсталості Росії від передових країн Європи. Так уряд знову опинилася у історичної развилки.

Питання № 32. Скасування кріпацтва. Зміст селянської і земельної реформ. Історичний значение.

Звільнення селян. Підготовка скасування кріпацтва почалася січні 1857 р. зі створення Секретного комітету до обговорення заходів для влаштуванню побуту поміщицьких селян. Підкоряючись волі монарха, комітет визнав необхідність поступової скасування кріпацтва. У ноябре.

1857 р. було підписано і розісланий всій країні рескрипт з ім'ям віленського генерал-губернатора У. І. Назимова, який оголошував початок поступового звільнення селян наказував створити у кожної губернії дворянські комітети внесення пропозицій і поправок до проекту реформи. Почалася відкрита підготовка реформи. 21 лютого 1858 р. Таємний комітет перейменували на Головний комітет із селянському справі. Почалося широке обговорення реформи, у друку. Губернські дворянські комітети становили проекти з селянському питанню оцінки і надсилали їх у Головний комітет із селянському справі, що у відповідності зі своєї програмою планував надання селянам особистої свободи без землі, залишалася власністю помещиков.

Пожвавлення селянського руху на 1858 р. під впливом чуток про звільнення змусило уряд вдатися до радикализацию підготовки реформи. У грудні 1858 р. було затверджено нова ліберальна программа.

Головного комітету з питань селянському справі. Нею було передбачено звільнення селян з землею за умов викупу. Для переробки які у Головний комітет проектів реформи, у лютому 1859 р. в.

Петербурзі були засновані Редакційні комісії. Роботою комісій, більшість у якій склали ліберали, керував товариш міністра внутрішніх справ М. А. Мілютін. Вже на осені 1859 р. комісії склали проект «Положення про селян» і почали вносити до нього зміни з зауважень губернських комітетів, представники яких були викликані до столиці. Більшість консервативних пропозицій українську було відхилено, але за обговоренні проекту на Головному комітеті і Державному совете.

Редакційні комісії зменшили розміри земельних наділів й підвищили норми селянських повинностей. Не давши поміщикам можливості обговорювати цьому проекті, Олександра Другого 19 лютого 1861 р. підписав «Положення про селян, що з кріпацтва». Одночасно ним було підписано Маніфест, возвещавший про звільнення селян від кріпацтва. Кріпосне право скасовувалося. Селяни отримували особисту свободу. Земля зберігалася за поміщиками до укладання викупної угоди, селяни користувалися Садибою і угіддями за повинності (тимчасово зобов’язане стан). Протягом років обрані з местного.

Дворянства світові посередники становили документи — статутні грамоти виділення селянам земельних наділів за выкуп.

Розміри селянських наділів визначалися місцевими «Положениями».

Місцевим установам доручалося організувати сільські і волостные суспільства селян. Дворові люди оголошували вільними без викупу однак упродовж два роки мали служити своїх господарів чи сплачувати оброк. Фортечні робочі поміщицьких і казенних фабрик і заводів переводилися на оброк й отримували право викупу колишніх своїх садиб і наділів. Сума викупних платежів визначалася розмірами селянського оброку, т. е. викуповувалася не особиста залежність селян не земля, а повинності. Ця ж сума, будучи покладено до банку під 6% річних, мала приносити поміщику щорічний прибутку оброчних платежей.

Посередником між селянином і поміщиком виступало держава, выплачивавшее поміщику під час укладання викупної угоди 75—80% викупної суми. Селянство мусить були вносити щорічно 6% цієї викупної позички протягом 49 років. Удільні селяни отримали свої наділи по «Положення» від 26 червня 1863 р. також викуп, але временно-обязанными вони залишались усього дві року, після чого було переведено на обов’язковий викуп. Державні селяни, вважалися особисто вільними і платили у скарбницю оброчну подати, по «Положення» від 24 листопада 1866 р. зберегли у себе які були у тому користуванні землі. Вони могли або продовжувати платити оброчну подати державі, або укласти скарбницею выкупную угоду. Викуп вносився одноразово у сумі, річний відсоток з якою дорівнював сумі оброчної подати.

Земельна реформа. Друга частина реформи регулювала земельні відносини Закон визнавав за поміщиком право приватної власності протягом усього землю маєтку, зокрема і селянську надельную землю.

Селяни було звільнено з землею, інакше це призвело б до виступу народу і підірвало б державні доходи. Щоправда, великі групи селян отримали землі: дворові, посессионные робочі, селяни дрібнопомісних дворян. По реформі селяни отримували встановлений земельний наділ (за викуп). Відмовлятися від наділу селянин у відсутності права. Розмір наділу встановлювався по обопільному згоди поміщика і селянина. Якщо згоди був, то «Положення» встановлювали норму наділу — від 3 до 12 десятин, як і фіксувалося в статутний грамоте.

Територія Росії було поділено на чорноземну, нечерноземную і степову. У нечорноземної зоні поміщик мав права зберегти у себе 1/3 частина землі, а чорноземної — 1 /2 частина. Якщо реформи селяни користувалися велику кількість землі, ніж устанавливалось.

«Положення», то частина землі в них добиралася на користь поміщиків — це називалося відрізками. Селяни середньої смуги втратили на отрезках.

20%, а чорноземній — 40% землі. При наділення поміщик надавав селянам гірші землі. Частина наділів розташовувалася серед поміщицьких земель — чересполосица.

За прохід чи прогін худоби через поля поміщика стягувалася особлива плата. Ліс і угіддя, зазвичай, зберігалися в власності помещика.

Земля давалася лише громаді. Землею наділялися мужчины.

Власником землі була громада, вийти з якої селянин до сплати викупу було. Введено кругову поруку: платежи-налоги надходили від України всього суспільства, за відсутніх змушені сплачувати усіх членів общины.

Після опублікування Маніфесту у багатьох губерніях почалися селянські бунти проти грабіжницьких положень реформи. Селян не влаштовувало, що дозволить після опублікування документів про політичну реформу вони ще 2 року мали залишатися у підпорядкуванні у поміщика — виконувати панщину, платити оброк, що надані їм наділи були поміщицької власністю, яку повинні були викуповувати. Особливо сильні були масові заворушення в селе.

Безодня Казанської губернії в селі Кандеевка Пензенської губернії. Загалом у 1861 р. сталося 1860 селянських заворушень, подолання більше з них було застосовано військова сила. Але до осені 1861 р. селянське рух пішло в убыль.

Історичний значення реформи.. було створено умови у розвиток ринкових відносин, Росія вступила на шлях капіталізму, за 40 наступних років країна виконала шлях, що багато хто держави пройшли упродовж століть;. неоціненно моральне значення реформи, яка покінчила з кріпаком рабством;. реформа відкрила шлях перетворенням земстві, суді, армії й т. п.

Проте реформу було побудовано на компроміси, враховувала інтереси поміщиків значно більшою мірою, ніж інтересів селян. Вона не искоренила кріпацтво, пережитки якого гальмували розвиток капіталізму. Було очевидним, що боротьба селян за землі і справжню свободу буде продолжена.

Питання № 33. Реформи 60-х — 70-х рр. в XIX ст. Зміст, історичне значение.

Реформа місцевого самоуправления.

У 1864 р. Олександра Другого (за порадою лібералів) провів земську реформу.

Було видано «Положення про губернських і повітових земських установах», за яким створювалися безстанові виборні органи місцевого самоврядування — земства. Вони повинні були покликані залучити до вирішення місцевих проблем всі прошарки населення, з другого боку, частково відшкодувати дворянам втрату колишньої влади. У віданні земств перебували питання місцевого значення:. будівництво і змістом доріг на місцях;. відкриття шкіл, лікарень, будинків престарілих тощо. п.;. надання продовольчої допомоги населенню в неврожайні роки;. надання агрономічної допомоги селянам;. збір статистичних сведений.

У та повітах створювалися земські зборів, виконували функції розпорядчих органів, і земські управи — виконавчі органи. Вибори в повітові земські зборів проводилися 1 разів у 3 року в трьох виборчих з'їздах. Виборці ділилися втричі курії: повітових землевласників (поміщики, і навіть багаті крестьяне-землевладельцы), міських виборців (міська торгова і промислова буржуазія) і виборних від сільських товариств (переважно селяни). У земські зборів обирали гласних (депутатів) від усіх станів; на чолі стояв ватажок дворянства. Переважали в земствах дворяни, голосні від селян великий ролі не грали. Губернатор контролював земства і як міг скасувати будь-яке потрібне рішення земського зібрання чи управи. Земства поліпшили життя російської села, з’явилися школи, лікарні, пошти, вони сприяли організації місцевого кредиту, дорожньому будівництві. Без спочатку ніяких політичними функціями, вони почали відіграти важливу політичну роль, стаючи опозиційної силою бюрократії і самодержавству. У 1870 р. на кшталт земської було проведено міська реформа.. Було створено міські сумніви й міські управи; вони відали переважно господарськими питаннями:. благоустрій міських вулиць, скверів, садів, парків;. організація місцевого охорони здоров’я, відкриття лікарень;. турбота про народну освіту, відкриття шкіл;. відкриття магазинів, пристрій ринків, базарів;. зміст поліції, в’язниць;. організація протипожежних заходів;. заняття благотворительностью.

Обирався міський голова, який очолював міську думу і управу, координуючи їхня діяльність. Право обирати й бути обраними мали ті жителі, які мали майновим цензом, т. е. банкіри, власники будинків, торгово-промислових закладів. Переважна більшість населення усунули від участі у міському самоуправлении.

Губернатор і міністр внутрішніх справ могли накласти заборона будь-яке потрібне рішення думи. У суспільній русі міські думи брали участь слабко, оскільки купецтво і фабриканти мало цікавилися политикой.

Судову реформу. Майже з земської здійснювалась і реформа судочинства. Нові Судові статути, прийняті 20 листопада 1864 р., був створений тільки Росії демократичну судовою системою. Тому було прийнято вважати судову реформи найбільш прогресивної та послідовної із усіх ліберальних змін у 60−70 рр. У дореформеної Росії суд був цензовим. Судовими функціями наділяли її адміністрація. До того ж, існували спеціальні галузеві суди — комерційні, вотчинные та інших. Рішення справ було закритим, судоговорение згорнутим, а процес носив розшуковий характер. Судові статути 1864 р. найпослідовніше проводили у життя демократичні принципи судочинства: гласність, виборність, всесословность, змагальність, колегіальність, незалежність суду від адміністрації, незмінюваність суддів і слідчих, рівність всіх перед судом. Уся судова система Росії ділилася на частини — місцевий і загальний суд.

Місцевий суд складався з двох інстанцій — волосне суду, який судив лише селян, та світового суду, займався розбором дрібних дел.

Більші справи входили до компетенції окружного суду. Усю територію країни було поділено на судові округу, у кожному у тому числі створювався окружної суд. До нього входили громадянське і кримінальна отделения.

Громадянські справи розглядалися так званим «коронним судом», а кримінальні справи — «коронним судом» та дванадцяти присяжними заседателями.

Присяжні призначалися через жереб із представників усіх станів, Після розгляду справи присяжні виносили вердикт щодо винності чи невинності підсудного. Усі важливі соціальні й складні справи, якими передбачалися серйозні покарання, розглядалося лише з участю присяжних засідателів. Змінився і саме хід судового процесса.

Обвинувачення на суді підтримував прокурор, а захист здійснював адвокат, під час розгляду обидві гравці боку вважалися рівними. Роль адвоката, вперше що у суді, стала досить важливою. Ще однією завоюванням стала гласність судочинства. На засідання допускалася публіка, їх матеріали публікувалися в прессе.

Військова реформа. Найважливішою складової преосвітнього процесу була військова реформа. Її ініціатором і керівником з права считают.

Д.А. Мілютіна, старшому братику Н.А. Мілютіна, яке готувало селянське освобождение.

У 1861 р. він був військовим міністром відразу ж розпочав перетворенням: скоротив термін їхньої служби для вояк із 20 до 12 років, скасував тілесні покарання армії, реорганізував систему управління і перепідпорядкування військовому міністерству ряд військ. У 60-х рр. реформи було продовжено: ухвалили новий военно-судебный статут, реорганізовано система військових навчальних закладів. Проте найважливішої заслугою Мілютіна є скасування рекрутчини та введення загальної військового обов’язку (1 січня 1874 р.). Головне завдання військової реформи у стала реорганізація армії (зменшення кількості військ у мирний час і швидка мобілізація запасу на випадок війни). Воїнська повинність поширювалася попри всі чоловіче населення з двадцятирічного возраста.

Термін служби встановлювався в б років на армії у 7 років на флоту. Було введено численні пільги для звільнення з дійсною служби. Неписьменних солдатів навчали на службі. Поразку українців у Кримську війну змусило уряд обдумати переозброєння армії. Це було можливе лише тоді розвитку вітчизняної в промисловості й мережі залізниць. Тому техніко-економічна реорганізація постала на 70−80-ті рр. і включала у собі заміну артилерійського парку, поява нарізної зброї, будівництво парового флоту. Отже, в післяреформений період російська армія пережила значну реорганізацію. Крім розглянутих, в 60−70 рр. проводилися фінансова, освітня, цензурная реформы.

Значення реформ 60−70 рр. ХІХ століття:. селяни отримували цивільні правничий та ставали повноправним станом;. після звільнення селяни отримували земельний наділ;. створювалося місцеве самоврядування на засадах виборності, всестановості;. вводився буржуазний майновий ценз до участі у виборах;. сталося розмежування сфер впливу і держави;. з’явився більш як демократична судова система;. вводилися нові принципи комплектування, організації та управління армии.

У цілому нині, реформи сприяли розвитку буржуазних відносин, створювали умови продовжити промислового перевороту і проведення індустріалізації. Однак у аграрному секторі реформи мали обмежений характер. Це проявлялося у збереженні общинного землеволодіння, у характері наділення селян землею, у збереженні временно-обязанных відносин, гаразд обчислення викупних платежів, в обмеження права власності на землю.

Питання № 34. Суспільно-політичні руху пореформеній России.

Початок формування політичних партий.

Консерватори. Ліберальне движение.

На початку царювання Олександра ІІ відбувається формування російського ліберального руху. Лідери західників Кавелін і Чичерін опублікували по закордонах програмні документи російського лібералізму. Було висунуто такі вимоги:. свобода совісті;. свобода від кріпосницького стану;. свобода суспільної думки;. свобода друкарства, викладання;. гласність суда.

Та заодно ні висунуть головний ліберальний принцип — запровадження конституції. Росіяни ліберали вважали, що конституції у період залишиться або на папері, або посилить позиції аристократівдворян. Будучи прибічниками конституційної монархії, вони вважали, що треба готувати до прийняття конституції, а доти слід проводити місцеві реформи, розвивати господарство, піднімати культурний рівень народу. Велику роль пропаганді ліберальних ідей грали журнали «Російський вісник» (редактор М. М. Катков) і «Російська беседа».

(редактор А. І. Колешев). На сторінках активно обговорювали питання необхідність скасування кріпацтва, наділення селян землею, надання свободи совісті, слова, значенні російської самобутності у різних галузях життя. Проте на початку 1960;х років в ліберальному русі почалися розбіжності, з’явилися прибічники радикальних требований.

Центром лівих лібералів стала Тверська губернія. У 1862 р. тверське дворянство надіслало Олександру II послання, у якому повідомляло, що його цурається своїх станових привілеїв. Кавелін і Чичерін негативно поставилися до ініціативи тверских дворян. Розбіжності між лібералами ще більше посилилися, коли Катков підтримав уряд у придушенні Польського повстання 1861 —1863 р Ліберальне рух пішло в спад. Натомість, консерватори прагнули захистити імператора тяжіння лібералів і започаткувати реформи, у інтересах дворянства. Їхню діяльність мала успіх: з урядів видалили реформаторів, зокрема, відклали з посади Мілютін. Олександра Другого думав, що це сприятиме примирення різних напрямів. Лідер консерваторів — шеф жандармів граф Шувалов, будучи найближчим радником імператора і надаючи нею сильний вплив, став фактичним диктатором.

Ідеологом консервативного курсу став колишній ліберал, редактор газеты.

«Московські відомості» Катков. Він різко критикував Герцена, звинувачуючи у тому, що той із Лондона штовхає «юношей-фанатиков» на каторгу.

Катков негативно ставився до реформ, які, з його мнению,.

«розбестили суспільство, перетворили інтелігенцію у череду без мыслителей».

Політичним гаслом консерватизму була стабільність, але з повернення тому. Проте російські консерватори відбивали інтереси дворянства, яке намагався повернути втрачені феодальні привілеї. Консерватори і ліберали або не мали широкої соціальної поддержки.

А. І. Герцен, М. Р. Чернишевський. «Земля і волю» в 60-х годах.

На початку 1960;х років у Росії розпочалося зростання революційного движения.

Невдоволення селян реформою 1861 р. вирішальним чином вплинула на революційну демократію. Ідейними вождями революційного руху були Герцен и.

Чернишевський. У Лондоні Герцен продовжував видавати газету «Колокола». Та й після призову допомогти польським повстанцям популярность.

«Дзвони» початку падати, й у 1867 р. він закрили. Герцен не зміг утримати від розколу громадське рух: ліберали і радикальні демократи наприкінці 1960;х років остаточно розійшлися. У першій половине.

1960;х років радикально-демократическое рух очолили Чернишевський і Серно-Соловьевич.

Влітку 1861 р. стали поширюватися підпільні аркуші, у яких автори вимагали передати селянам всю землю, запровадити конституцію, свободу пресі й прямо закликали селян разночинскую молодь до активних дій. Чернишевський піддав різкій критиці реформу 1861 г.

Поліція початку репресії. За доносом був заарештований Чернишевський. Його обвинуватили у складанні що у 1862 р. прокламації «Барським селянам від своїх доброзичливців уклін», у якій селянам у доступній формі разъяснялся грабіжницький характер реформи 1861 р. У прокламації давався також рада готуватися до виступу. І хоча авторство Чернишевського був доведено, його засудили на 14-ту років каторги. Заарештований і Серно-Соловьевич. Два року ці фірми провели в.

Петропавлівської фортеці; тут Чернишевський написав знаменитий роман.

«Що робити?», у якому виклав свої думки у майбутнє соціалістичне суспільство. У 1864 р. з нього зробили акт «громадянської страти» і відправили у Сибір на каторгу. Лише 20 років, в 1883 р., він було звільнено. Серно-Соловьевич загинув шляхом у Сибір. Усе це посилило радикальні настрої як серед молоді. Ще 1861 р. демократи створили нелегальну організацію «Земля і волю» на чолі з Серно;

Соловьевичем, яку саме його арешту очолив Утин. До організації входили студенты-разночинцы, дрібні чиновники, молодші офіцери, міщани, розорилися дворяни. Їх програма включала вимоги: скликання народних зборів, встановлення демократичної республіки, рівноправність жінок, передача селянам всієї землі. Вони поширювали революційну літературу, надавали матеріальну допомогу ув’язненим і засланим. Але в.

1863 р., що вони готували селянське повстання, почалися аресты.

Утин емігрував, і Петербурзське відділення організації було распущено.

Московське відділення очолили студентів університету Ишутин и.

Каракозов. Вони готували селянську соціалістичну революцію, хотіли влаштувати втеча Чернишевського. 4 квітня 1866 р. Каракозов за власною ініціативою стріляв у Літнього саду в імператора, але куля пролетіла мимо.

Після замаху вражений Олександра Другого зробив різкий поворот убік відкритої реакції. З уряду було видалено ліберальні міністри, почалися арешти. Міністром народної освіти став реакціонер Толстой, який поставив під контроль поліцію, гімназії і університети. Усі ишутинцы відправили на каторгу, а Каракозов страчений. Виступи молоді приймали дедалі більше екстремістський характер.

Виникнення народництва. III течії в народничестве.

Наприкінці 50 — початку 1960;х років серед молоді поширюється особливий тип молодої людини — нігіліст (що заперечує узвичаєні моральні цінності й ідеали). Нигилист-врач, інженер, агроном робив конкретну роботу, заперечуючи офіційну ідеологію, підвалини суспільства. У 1861 р. уряд запровадило плату навчання в університеті, сталися студентські хвилювання, багато студентів було вилучено. Тисячі «вигнанців» ішли у народ з доброї волі, інших висилала поліція. Вони ставали сільськими вчителями, лікарями, писарями, хотіли повернути «борг народу». Народництво стало головним напрямом в визвольному русі, вона мала свою идеологию.

Народники > захищали інтересів селян; > негативно ставилися до буржуазному строю; > вірив у соціалістичну утопію; > сподівалися, що Росія дійшов соціалізму, минаючи капіталізм; вони вважали, що «громада — зародок соціалізму, а російський селянин за своєю природою — соціаліст»; > розумів, що у селі вже виникають капіталістичні відносини; > робочим відводили роль агітаторів в селянських гуртках, заперечували їх самостійну роль; > не надавали особливого значення боротьбі конституцію громадянські свободи; > вважали, що самодержавство немає міцної соціально основи розвитку та тому скинути її буде легко.

У розвитку народництво минуло два етапу: > перший — 70-ті — початок 80-х — революційне народництво; > другий — 80—90-е роки — ліберальне народничество.

У революційному народництві було три течії і трьох головних ідеолога: > пропагандистське напрям — ідеолог Лавров. Він вважає, що Росія може уникнути стадію капіталізму перейти до соціалізму шляхом революції. Основою майбутнього ладу стане селянська громада, що він розглядав як осередок соціалізму. Він висунув теорію «героя та юрби», за якою народ (натовп) сліпо слід за героєм. Героями є найкращих представників інтелігенції. Заодно він вважав, що українці селяни, а й інтелігенція ще готові до революції. На його думку, не можна «квапити історію», насильство має бути минимальным.

Інтелігенція повинна спочатку понести соціалістичні ідеї на народ, і потім вже підняти селян на повстання; > бунтарське, чи анархічне, напрям — ідеолог Бакунин. Різко критикував марксизм, негативно ставився до диктатурі пролетариата.

Він вважає, держава — це вище зло, воно пригнічує чоловіки й тому має бути зруйновано під час стихійного народного бунта.

Пропонував вільну організацію суспільства «знизу вгору» — союзи громад, волостей, областей, народів, т. е. самоврядування народу. Через війну, але думці Бакуніна, встановляться соціалізм, рівність, скасується шлюб, діти виховуватися товариством у дусі атеїзму. Наприкінці 60-х годов.

Бакунин познайомився зі студентом Нечаєвим, який запровадив у Москві нелегальний гурток «Народна розправа», і ти попався у його вплив. Нечаєв проповідував, що революціонер — це «приречений людина, в нього одне пристрасть — революція», що з досягнення своїх цілей він має використовувати будь-яких заходів, навіть дуже аморальні. Він створив в підпільну організацію з суворою конспірацією і жорсткою дисциплиной.

Студента Іванова, якого Нечаєв запідозрив у зрадництві, він наказав вбити, щоб «зцементувати кров’ю» свою организацию.

Убивство було розкрито поліцією, Нечаєву удалося втекти зарубіжних країн, але у 1872 р. було видано російським владі. Почався показовий судовий процес, понад 34 людей засуджено до тюремному заключению.

Бакунин порвав із Нечаєвим, що у 1882 р. помер Петропавлівської фортеці. > змовницьке напрям — ідеолог Ткачов. Він вважав, що самодержавство немає міцної основи, для його повалення потрібна не селянська революція, а лише невелика група змовників. Вони захоплять влада і проведуть соціалістичні перетворення, встановлять рівностей братство. Наприкінці 1970;х років ідеї Ткачёва стали здобувати гору в народницькому движении.

Ходіння межи простих людей. «Земля і волю» 1970;х років. У зародження народництва великій ролі зіграв нелегальний студентський гурток М. В.

Чайковського («чайковцы»). Його учасники готували пропагандистів з інтелігенції працівників роботи «в народе».

Навесні 1874 р. народники почали перше ходіння межи простих людей. Це було стихійне рух радикальної молоді, у яких узяло більш як 2 тисяч чоловік із Москви, Петербурга, Самари, Ростова. Вони направилися насамперед у Середнє Поволжі, що у 1873—1874 рр. охопив важкий голод, і вважали, що цю обставину допоможе підняти селян на «загальний бунт». Народники трудилися теслями, вантажниками, коробейниками, ходили селами, розмовляли з селянами революцію, соціалізм. Але пропаганда соціалізму селянам успіху досягла, не вельми сприймалися ідеї про спільний майні та заклики бунтувати проти царя. Народники в 1876 р. створили таємну революційну організацію з колишнім назвою Земля і Воля". У неї ввійшли брати Михайловы, Плеханов пізніше Перовская, Фигнер (всього 150 человек).

Це була чітко побудована організація, різнилася високої централізацією, дисципліною і найнадійнішою конспірацією. Програма землевольцев включала: підготовку народної революції, роботу селянам, землі до рук селян, свободу слова, зборів, віросповідання, створення землеробських й управління промислових асоціацій. В.

1877 р. почалося друге ходіння межи простих людей. Багато губерніях Росії М. Ломоносов організував поселення народників. Вони столярами, теслями, ковалями, вчителями й розмовляли з селянами про повсякденних побутові потреби, поступово підбиваючи їх до ідеї народної революції. Але й цього разу пропаганда вони мали успіху — народ, не піднявся на повстання. Друге ходіння межи простих людей було разгромлено.

Розкол «Землі та волі». «Чорний переділ» і «Народна воля».

Наприкінці 1970;х років у країні було неспокійно: хвилювалися студенти, ліберали вимагали конституції, тривали процеси над народниками.

Невдача революційної пропаганди селянам, репресії влади штовхнули частина народників до терористичну діяльність. У начале.

1878 р. член організації «Земля і волю» Віра Засулич важко поранила петербурзького градоначальника Трепова. У 1879 р. народник.

Соловйов зробив чергове невдалий замах на царя. «Земля і волю» перетворюватися на терористичну організацію. Серед землевольцев почалися розбіжності в питанні про методах боротьби. Остаточний розкол стався у 1879 р. «Земля і волю» розділилася на дві организации:

«Чорний переділ» і «Народна воля». Члени «Чорного переділу» вважали головним пропаганду селянам, підготовку революції. Тактикой.

«народовольців», крім методів революційної пропаганди, було залякування уряду шляхом індивідуального терору, підготовка повстання. Народовольці вважали, що досить скинути самодержавство і буде соціального перевороту. Треба влади шляхом змови меншини. Організація «Чорний переділ», очолювана П. Г.

Плехановим, відмовилася від тактики індивідуального терору, ставлячи спочатку своїм завданням пропаганду селянам. Пізніше члени організації дійшли висновку необхідність пропаганди серед робітників і визнанню політичних змагань. У 1882 р. організація розпалася сталася на кілька гуртків і перестала существовать.

Социально-демократическое рух. Засновник російської социалдемократії - Плеханов. У 1883 р. у Женеві створюється «Група звільнення праці». Основні сфери її діяльності:. переклад російською і розповсюдження у Росії робіт і Енгельса;. ідейна боротьби з народництвом;. аналіз розвитку Росії із погляду марксизма.

Поширення марксизму почалося Росії у 80-ті годы.

Існувало безліч гуртків, у тому числі: гурток Благоєва, Бруснёва,.

Федосєєва тощо. У 90-х роках з’являється ідейна боротьба між народництвом і марксизмом. У марксизмі виникає «легальний марксизм».

(під перед. Струве). У 1895 р. в Пітері створюється загальноміська організація на чолі з Леніним під назвою «Союз боротьби під час визволення робітничого класу». У 1898 р. звісно — перший з'їзд РСДРП.

Остаточне виготовлення цього руху відбувається на II з'їзді, ньому само й поділ РСДРП на два течії: більшовики і меншовики. У 1901 р. з урахуванням революційних народників формується партія эссеров (Чернов).

Особливості політичних рухів у Росії:. вони виникають набагато пізніше, аніж Заході. Це з відсталістю Росії у соціально-економічному плані;. у Росії партії перебували на нелегальному чи напівлегальному становищі (це вело до радикалізму дій);. формування партій йшло від периферії до центра (спочатку виникали регіональні партії, і потім — загальноросійські);. освіту партій йшло зліва-направо (социалисты?либерал демократы? консерваторы). Це спричинило панування у суспільстві соціалістичних партій та радикальних методів боротьби;. жодна партії вони мали досвіду управління государством.

ВИСНОВОК: до кінця XIX — початку ХХ століття суспільно-політичні руху на Росії досягли такої міри зрілості, що дозволило межі століть створити політичні партії всіх направлений.

Питання № 36. Зовнішня політика Росії у другій половині XIX в.

основні напрями зовнішньополітичної активності Росії у 60−90-х рр. XIX в.:

• врегулювання відносин із Туреччиною й європейськими державами после.

Кримської войны;

• приєднання Середній Азії і Далекого Востока.

Після поразки у Кримську війну Росія у зовнішньополітичній ізоляції, тому вона прагнула повернути втрачений авторитет і, домогтися скасування статей Паризького мирний договір, заборонили тримати флот створення та зміцнення у Чорноморському регіоні. У 1856 року зовнішньоекономічне відомство очолив А.М.

Горчаков. Маючи великим досвідом та талантом, вдалося відновити впливу Росії, вміло ладу стратегічну лінію, спрямовану на розрив англо-австро-французского блоку. Наприкінці 50-х рр. сталося русско-французское зближення: в 1859 р. уклали договору про нейтралітет і співробітництво. У пошуках нового союзника російська дипломатія звернулася до Пруссії. Франко-пруська війна 1870 р., которую.

Франція програла, сприяла зміни ситуації у Европе.

Домігшись шляхом переговорів підтримки Пруссії, Росія 1870 р. заявила про усунення зобов’язань з нейтралізації у Чорному морі. Лондонська конференція європейських і Туреччини прийняла й узаконила декларацию.

России.

Російсько-турецька війна (1877−1878 гг.).

У зв’язку з новим етапом визвольного руху на Балканах відносини із Туреччиною стали загострюватися. У 1875−1876 рр. сталося повстання на Боснії, Герцеговині і Болгарії. Громадська думка в.

Росії вимагало підтримати слов’янські народи. Через війну низки дипломатичних зусиль удалося створити сприятливу зовнішньополітичну ситуацію спершу бойових дій. У 1877 р. почалася війна с.

Туреччиною. Військові дії проходили «на двох фронтах: Балканському и.

Кавказькому. Центральними пунктами оборони на Балканах стали Шипкинский перевал, зайнятий російськими та болгарськими військами, і Стару фортецю Плевна, яку успішно обороняв турецький гарнізон під керівництвом Османпаші. Плевну взяти лише 28 листопада 1877 р., як у фортеці закінчилося продовольство. У грудні 1887 р. російська армія під керівництвом генерала І.В. Гурко посіла Софію. 28 грудня цього року військам генерала М.Д. Скобелєва вдалося прорвати блокаду Шипкинского перевалу. Далі війна розвивалася сприятливо росіян, та19 лютого в Сан-Стефано, біля Константинополя, було підписано мирний договір, закріплював беззастережну перемогу російських військ. Відповідно до його статтям Сербія, Чорногорія та Румунія стали незалежними й отримали частина нових територій, Болгарія ставала автономним княжеством,.

Росія повертала собі південну Бессарабію і Карську область, на Кавказе.

Але Англія і Австро-Угорщина відмовилися визнати Сан-Стефанский договір, і позаминулого літа 1878 р. відбувся Берлінський конгрес, де були прийнято менш вигідні для Росії рішення з повоєнному врегулюванню на Балканах: Сербія й Чорногорія втратили частину території; Болгарія поділили втричі частини, одна з яких отримала автономію; Південна Болгарія залишилася залежно от.

Туреччини. Отже, у повоєнній Європі поступово формуються великі, стійкі блоки великих держав — Німеччини, Австро-Угорщини и.

Італії (1879−1882 рр.), і навіть Франції та Росії (1892г.).

Приєднання Далекого Сходу, і Середню Азію. У в XIX ст. на.

Далекому Сході ще було офіційно оформлені кордону. Ця проблема вдалося розв’язати шляхом підписання двох договорів: Айгунского (1858 р.) і Пекінського (1860 р.), якими Росія отримала лівий берег Амура и.

Уссурійський край, а 1860 р. в бухті Золотий Ріг був построен.

Владивосток. Так завершилося приєднання Далекого Востока.

Приєднання Середню Азію розвивався кілька етапів:. початок 60-х рр. в XIX ст. — сталося приєднання казахських земель;. 1865 р. — узяли Ташкента завоеван Туркестан;. 1867 р. — створено Туркестанское генерал-губернаторство;. 1868 р. — укладений договір з Бухарою;. 1873 р. — долучено Хівинське ханство;. 1876 р. — скасовано Кокандское ханство і освічена Ферганська області у складі Туркестану;. 1880 р. — завойована фортеця Геок-Тепе в Туркмении.

Через війну активної політики Середня Азія до 90-му рр. в XIX ст. було включено до складу Російської империи.

Зовнішня політика при Олександра III.

Основними завданнями зовнішньої політики України Росії у 80—90-х роках були:. зміцнення впливу Балканах;. підтримку мирних стосунків з усіма країнами;. пошук надійних союзників;. встановлення меж Півдні Середню Азію;. закріплення Росії на нових територіях Далекого Востока.

У 1879 р. Австро-Угорщина та потай уклали союз, спрямований проти же Росії та Франції. У 1882 р. щодо нього присоединилась.

Італія. Так виник Троїстий союз — військова угруповання в центре.

Європи. У 1887 р. відносини між Росією і Німеччиною серйозно загострилися, почалася митна війна. У відповідь було сближение.

Росії із Францією. У 1891—1893 рр. оформився франко-росіянин союз, була підписана військова конвенція. Усе це допомогло відновити рівновагу в.

Європі, затвердити тривалий період світ образу і згоду. Завдяки мирним зусиллям Олександра ІІІ вдалося уникнути війни з Австро-Угорщиною й на.

Балканах, запобігти військовий конфлікт між Німеччиною і Францією. На півдні головне завдання стало закінчення війни у Середню Азію, встановлення твердих кордонів із Афганістаном. Після довгих переговорів із Англією в.

1895 р. документально оформили остаточні кордону Росії с.

Афганістаном. На Далекому Сході швидко розвиваючись Японія в 1895 р. розгромила Китай. Нав’язані після цього умови договору були грабіжницькими як стосовно Китаю. Твердження Японії, відповідно до договором, у Кореї і Маньчжурії створювало загрозу для.

Росії Далекому Сході. Росія мусила все втрутитися. У 1896 р. між Росією і Китаєм уклали договір про оборонному союзі і будівництві Росією Китайско-Восточной залізниці (Китайсько-Східної залізниці). Росія орендувала в Китаї на 25 років Ляодунський півострів з містами Порт;

Артур і Далекий і має право будувати тут військові зміцнення, тримати сухопутні і морські сили. Російське уряд запровадило війська в.

Маньчжурію, активно втручалася у внутрішні справи Китаю та Кореї. Якщо Європі російська дипломатія вела розважливу політику, домагаючись збереження світу, то, на Далекому Сході політика російського уряду була досить продуманной.