Кризис політичною системою СРСР період 1986-1991 годов

П Л, А М .

1.

Введение

.

2. Коротка історія СРСР періоду 1917;1985 годов.

3. Основні передумови перебудови, її методи лікування й мети, історична параллель.

4. Перші реформы.

5. Реформа виборчої системи, Перший, і Другий Съезды.

6. Запровадження президентства.

7. Перший президент СССР.

8. Єльцин як России.

9. Аналіз ліберальних та інших движений.

10. Криза політичною системою: необхідність компромисса.

11. Вывод.

12.

Список литературы

.

***.

На цьому етапі розвитку економічних і полі-тичних перетворень, які у Російської Федерації та частину сусідніх державах, наступників колишнього СРСР, коли із політичної сцени вже пішли головні дійових осіб періоду перебудови, сам інтерес цього періоду у російській історії кілька зник, можна спробувати розглянути цей час у історії нашого держави, аби знайти відповіді питання та проблеми, які в нас виникають сейчас.

Поняття «перебудова «дуже спірно: кожен передбачає під нею щось, відповідна кількість його політичні погляди. Як хто скаже, що перебудова вже закінчилася, хто це каже, що ще починалася… Щоб відразу позбутися вагань, необхідно пояснити, що саме мені випала у вигляді слово «перебудова «Можна давати йому безліч визначень, але я, мій погляд вибрав саме широке: перебудова — сукупність державно-правових, політичних лідеріва і соціальних явищ і процесів, що з реформами і руйнацією державно-правових і суспільнополітичних інститутів СРСР, які відбувалися на період 1985;1991 годов.

У цьому роботі моєї метою перестав бути докладний висвітлення абсолютно всіх явищ і процесів які відбувалися на країні той період. Як багато розумієте це пояснити неможливо здійснити у межах реферату. Тому мені зупинюся на основних та ключових, на мою думку проблемах перестройки.

Що ж до тимчасових кордонів, їх пояснити дуже просто: 1985 рік — прихід до партії влади Горбачова і почав реформування (і руйнувань); 1991 рік — путч, який прискорив процес розпаду СРСР, тобто, це та дата, коли СРСР припинив фактично своє існування. Залишаю у себе право межі кілька розсувати, аби провадити паралелі з сучасністю і прошлым.

Як джерела я використовую періодичну літературу того часу, саме газети «Московський Комсомолець «і «Аргументи як Факти », деякі журнали — міжнародний щорічник «Політика і економіка », «Ділові люди «та інших. Останнім двом джерелам я довіряю трохи більше, ніж газетам, оскільки це серйозні издания.

З іншого боку, у моїй розпорядженні були хрестоматійні джерела — «Історія Радянського держави М. Верта «і «Історія Батьківщини «(шкільний підручник) Але це джерела неможливо знайти використані як основні у тій причини, що відбивають певну ідеологічну позицію, а нам важливі коментарі, позбавлені цієї вади. Саме тож віддаю перевагу спиратися здебільшого журналы.

Отже, я приступаю до розгляду даної темы.

Історія СРСР із 1917 по 1985 роки вкратце.

Події 1985;1991 років не можна розглядати, не знаючи передісторії, у цієї главі ми викладемо коротенько, що лежало біля цієї держави й що призвело його до перебудови. Етап 1985;1991 років пов’язують насамперед із ім'ям Горбачова, у цієї главі ми розглянемо етап від 1917;1985 років, від приходу корумпованої влади Леніна до приходу корумпованої влади Горбачева.

У 1917 року, скориставшись царившим країни хаосом й уміло зігравши на низинних почуттях народних мас, шляхом військового перевороту до тієї влади прийшли більшовики на чолі з Леніним. Цим було покладено початок створенню небаченого государства-монстра.

Передусім більшовики поспішали задовольнити запити тієї частини населення, завдяки якому вони прийшли до влади. Це перетворилася на так звану «експропріацію експропріаторів », але народ говорив простіше: «грабуй награбоване ». Отже, влада виправдовувала грабіж майна, нажитого шляхом, який ця влада визнавала за чесний: шлях комерції і предпринимательства.

Селянам, як відомо, найбільше треба було земля. Своя земля, кревна. Більшовики обдурили селян своїм «Декретом про землю », оголосивши пізніше, що зайнято землю є загальнонародної власністю, розуміючи під цим власність государства.

Держава взяла він всі функції експлуататора, з тією різницею, що з боротьби з конкретного експлуататора можна створити профспілка чи застрайкувати, і це у закону, а експлуататордержава саме видає закони, і відразу визнає профспілка «контрреволюційним формуванням », а страйк — «саботажем «і розстріляє зачинщиков.

Ленін пізно, але зрозумів своїх помилок, запровадивши неп, але виправляти щось було вже пізно. Навколо нього створилася когорта тих, кому подобалося поганяти є і загрожувати маузером, і це когорта потихеньку усунула його від влади, а що він і саме умер.

У тридцятих років, коли країною правил Сталін, було зроблено колективізація, який призвів до масової загибелі селян як з голоду, і у результаті повальних высылок.

Бідні селяни бажали стати багатшими, але іншого способів, як забрати майно в багатого, не бачили. Більшовики і почали шукати інших способів. Кулак був здебільшого выкорчеван ще під час революції, але потреби бідних треба було якось задовольнити і багатих середняків виробили кулаки, яких і було винищили. Селянам заборонили змінювати місце проживання — фактично зробили їх крепостных.

Час правління Сталіна увійшло історію, як роки масового терору. Терор, з одного боку, винищував інакодумців і шкідливих правлячим колам людей, з другого боку, впливав на психіку народу: нагнітав страх поставила для влади й чітко давав відчути кожному індивідууму, що його доля — цілком у руках влади. Введено паспортна система, причому закріпачені селяни паспортів або не мали. Паспорт містив (і має) принизливі графи «національність «і «прописка », яких у паспорті ні одній з цивілізованих стран.

Розумних людей, які можуть становити небезпеку, тобто інтелігенцію і духовенство, знищували. Насаджувалася нова, класова ідеологія. Класичний приклад: сина розстрілювали через те, що не доніс на отца.

У період правління Сталіна припала і Велика Вітчизняна війна, майже програна через некомпетентності вищого керівництва та колись всього через самого Сталіна. Усі розумні воєначальники були ним знищені: Тухачевський, Блюхер тощо. Кількість полеглих совєтського люду у цій війні, за деякими оцінками перевищує, тридцять мільйонів, і такий їх кількість зумовлено непідготовленістю до війни й втрати внаслідок цього величезної территории.

Після смерті в 1953 році до влади прийшов Хрущов, який через 3 роки на XX з'їзді заявив про культі особи Сталіна і шкоду, принесеному цим культом. Багато тисячі безневинно постраждалих були реабилитированы.

Відтоді починається «хрущовською відлигою », затьмарена початком «холодної громадянської війни ». Ще смерті було створено атомну зброю, а Хрущов продовжив гонку озброєнь. Наростання напруженості перетворилася на 1962 року у Карибський криза, майже довів світ до ядерної катастрофе.

Правління Хрущова увійшло історію, як час великих реформ. Було порушено геть усі: сільському господарстві, промисловість, фінансова система. Рівень народу став потихеньку підвищуватися, ціни знижувалися, було заборонено картки. Селяни отримали паспорти. Піднявся «залізний завісу », закрывавший шляху за рубеж.

Ім'я Хрущова пов’язують із першим штучним супутником Землі (1957) і першим людиною у космосі (1961).

Під час керівництва Хрущова з її боку були прояви суб'єктивізму і волюнтаризму. Усім пам’ятні його «наздоженемо і переженемо Америку », «комунізм до 1980 року », «кукурудза — цариця полів «і «ми вам покажемо де раки зимують! ». Захоплення Хрущова ракетної технікою мало не призвело до розформуванню артилерійських войск.

Хрущов — єдиний правитель СРСР, залишив посаду живим. 14 жовтня 1964 року, під час відпочинку Хрущова до Піцунді, опозиція до зняла його з посади генсека.

Новим генсеком став Брежнєв. Його правління ознаменувалося тотальної корупцією, котра в всі сфери суспільства: органи внутрішніх справ, прокуратура, партійне керівництво, торгівля та інші. У Середню Азію сформувалися справжні феодальні міні-держави, засновані на хабарах. У скарбниці їх «правителів «осіли цінності мільйонів рублів. Звідси гроші йшли «нагору », в Москву.

Характером Брежнєв вирізнявся м’яким і добродушним, не вдавався до репрессиям.

Рівень народу ріс з допомогою отримання валюти від продажу нафти за кордон. Про цей час нерідко тепер згадують, ностальгічно зітхаючи — це ж, адже всі було… Тотальне розподіл, придушення ініціативи, підприємливості, відсутність економічного стимулювання праці, заміна його політичними гаслами призводять до застою легальної економіки та процвітанню «тіньової «, у якій були все нормальні товарногрошові отношения.

Після смерті Брежнєва в 76 років (10 листопада 1982 року) починається суціль карколомна «карусель »: спочатку генсеком стає 74-летний (голова КДБ із травня 1967 г.) Андропов.

9 лютого 1984 року Андропов помирає і генсеком становится.

73-річний Черненко. Він залишив практично ніякої пам’яті себе і 12 березня 1985 роки знову ж скончался.

Відтоді починається правління Горбачова. Йому всього 54 року, по порівнянню з генсеками він досить молодо. Народ після приходу Горбачова до української влади очікує перемен…

Передумови перестройки.

Упродовж десяти років тому керівництво КПРС проголосила курс — на перебудову. По масштабу викликаних нею змін у Європі, та й в усьому світі ж її справедливо зіставляють з цими історичними подіями, як Велика французька революція чи Жовтень 1917 року у Росії. Правильно і те, що вона має затяжний, болісний характер. Останнім часом дедалі рідше вимовляють саме ця слово — «перебудова », зате дедалі частіше кажуть, що вона завершилася, вичерпавши себе і зазнала поражение.

Так завершилася перебудова чи ні? Чим вона є чи, у кожному разі, була? Щоб ці запитання, простежимо — у найзагальніших рисах — як розвивалася, як змінювалася троянда викликаних нею політичних ветров.

Отже, термін «перебудова «виник нашого політичного лексиці в 1985 року. Але що була тодішня «перебудова »? Квітень 1985 року поклав початок повільним, обережним реформам, спрямованим на часткове відновлення наявної системи. Зміни, які відбуваються протягом приблизно трьох наступних років, віддалено нагадували ситуацію, сформовану у Росії кінці 50 років уже минулого століття. Сто тридцять років як розв’язано потреба у часткової модернізації режиму була усвідомлено внаслідок поразки у Кримську війну, продемонструвавши всьому світу, як далеко відстала Російська імперія з інших європейських держав під час, що минув після тріумфальної перемоги її над наполеонівської Францією. І ось причиною розпочатого «ремонту «стало відставання від США у гонитві космічних озброєнь: нездатність через економічні причин з відповіддю на програму «зоряних воєн «переконала правлячі кола СРСР тому, що змагання сфері високих технологій от уже майже програно (про близькості економічної кризи свідчить хоча б такою факт: в 1971;1985 рр. очевидна була негативну динаміку зростання по найважливішою економічною показниками. Темпи зростання кількості національного доходу становили восьмий п’ятирічці - 41 відсоток, в дев’ятій — 28, у десятій — 21, в одинадцятої - 17 відсотків. Зростання продуктивність праці в восьмий п’ятирічці був 37 відсотків, в дев’ятій — 25, у десятій — 17 процентов).

Але було й характерне відмінність. Щоб його показати, процитуємо одного популярного у минулому, але непопулярного нині німецького автора. У середині уже минулого століття він писав про Росію таке: «При існували політичних умов країни була можлива жодна інша адміністративна система, крім виключно панівною у ній і доведеної вкрай бюрократичної системи. Щоб закласти підвалини більш підходящої системи, Олександра Другого змушений був знову звернутися до ідеї звільнення кріпаків. Йому довелося боротися з цими двома грізними противниками: з дворянством і із тієї самої бюрократією, що він розпочав плекати намір реформувати всупереч її власним бажанням і який повинна була на той водночас служити знаряддям виконання його планів. Йому не мали шукати підтримки, окрім у традиційною і пасивної покірності інертної маси російських кріпаків і купців, які до цього часу позбавлені було навіть права замислюватися над політичним становищем. Аби зробити їх підтримку реальної, він повинен створити щось на кшталт суспільної думки хоча б подобу преси. У зв’язку з цим була послаблена цензура і надано змога чемної, добромисної і дуже статечної у висловлюваннях дискусії; було дозволено навіть легкий і чемна критика дій чиновників » .

Це думки Енгельса з його роботи «Європа в 1858 року «(Маркс До., Енгельс Ф., соч.т.12, с.672). Не так, усе дуже схоже — з місця зору методов?

Але що стосується цілей… Якщо Олександра Другого поставив до порядку денного питання, рішення якої могла докорінно змінити всієї системи громадських відносин, то новий генеральний секретар М. С. Горбачев спочатку лише відроджував часи хрущовської «відлиги ». Йшлося зовсім не від про тому, щоб змінити систему — існуюча цілком влаштовувала правлячі верхи. Систему цю прагнули лише пристосувати до нових — передусім міжнародним — умовам. Скасування кріпацтва у тому варіанті, який реалізували Олександром II, призвела до істотного розширення «ступенів свободи «більшість населення Російської імперії. Навпаки, у початковому проекті перебудови на чільне місце ставилася технологія, а не людина — йому відводилася незрозуміла роль «людського » .

Перші реформы.

Причини нинішньої кризи економіки, на думку фахівців, не довіряти яким немає підстав, слід шукати в потворної структурі народного господарства країни й відсутності серйозних стимулів до праці. Усе це треба помножити на серйозних помилок під управлінням, допущені на початку перестройки.

До речі, спочатку, на XVII з'їзді КПРС питання ставився правильно: повернути виробництво обличчям до споживача активізувати людський чинник. Але як домогтися поставленої мети? Горбачов обрав цілком марксистський метод — метод спроб і ошибок.

Спочатку було «прискорення «- наївна спроба з допомогою ідеологічних заклинань і апелювання до «кожному своєму робоче місце «змусити проржавілий господарський механізм крутитися швидше. Проте лише умовляннями було обійтися: на випуск товарів народного споживання була запрацює тільки одна сьома частина основних виробничих фондів. І уряд затіяло малу індустріалізацію — про те, аби в результаті модернізувати відсталу легку промисловість. Усе це, проте, закінчилося провалом на першому етапі: мільярдні госкапвложения в базові галузі безвісти розчинилися у загальних бедламі - нового устаткування, матеріалів, технологій легкої промисловості не дождалась.

Тоді скоротили закупівлю ширвжитку і облишили валютні вартість закупівлю техніки там. Результат — мінімальний. Частина устаткування так і залишилося на яких складах і під відкритим небом — нестача виробничих площ. Бо, що Росії вдалося зрештою змонтувати, раз у раз давало відмови. Цілі потокові лінії простоювали через неправильної експлуатації, відсутності запчастин, низьку якість сырья.

Нарешті зрозуміли, що за відсутності стимулів у виробників у економіці не повернеш. Вирішили дати підприємствам госпрозрахункову самостійність. Але обмежена свобода обернулася лише правом безконтрольного витрати державних засобів і призвела до вздуванию цін, скорочення обсяги виробництва і різкого зростання грошової маси готівковому обращении.

Зростання заробітків у своїй неможливо вплинув для виходу кінцевої споживчої продукції, оскільки виплачувалися як виробникам товарів, а й у іншим без исключения.

Бажання влади мати гарний вигляд без будь-яких підстав зіграло з ній погану жарт. Не скорочуючи колишніх витрат, у центрі й на місцях розробляли незліченні соціальних програм, закачували на що інфляційні гроші. Зрештою роздутий платоспроможний попит почав потихеньку роздавлювати і світову торгівлю, і до споживчого сектора промышленности.

Втрати народного господарства з першої реформи Горбачова — антиалкогольної компанії - оцінюються 40 млрд. рублів. Шкоду, який завдала нашої соціалістичну економіку реформа 1987 року, взагалі піддається підрахунку. Друге подих до соціалізму не прийшло — почалася агония…

Реформа виборчої системи. Перший, і Другий Съезды.

Першим конкретним кроком по дорозі політичної реформи стали рішення позачергової дванадцятої сесії ВР СРСР (одинадцятого скликання), що відбулася 29 листопада — 1 грудня 1988 р. Ці рішення передбачали на зміну структури вищих органів влади й управління країни, наділення знову заснованого З'їзду народних депутатів і обраного їм ВР СРСР реальними владними функціями, і навіть зміна виборчої системи, передусім запровадження виборів у альтернативної основе.

1989 рік став роком радикальних змін, особливо у політичної структурі суспільства. Що Відбувся 1989 року виборам народних депутатів СРСР (березень — травень) передувала небачена нашій країні виборча кампанія, яка розпочалася ще наприкінці 1988 р. Можливість висування кількох альтернативних кандидатів (на 2250 депутатських місць було висунуто 9505 кандидатів) нарешті давала радянським громадянам справді вибирати однієї з нескольких.

Третина народних депутатів обиралася від громадських організацій, що дозволило комуністам, як найбільш масової «громадської організації «на з'їзді мати більшість, чи, як у цивілізованих країнах — лобі. Про це заявив, як і справу досягненні: частка комуністів серед народних депутатів виявилася 87% проти 71.5% попереднього скликання, на основі чого робився гучний висновок у тому, що за умови свободи вибору був підтверджено авторитет партии.

У виборах, що проходили 26 березня 1989 р. по 1500 територіальним і национально-территориальным округах, брала участь 89.8% включених до списків виборців. Ці вибори стали помітним зрушенням суспільства на бік демократії, по крайнього заходу, як тоді здавалося. За роботою З'їзду стежила вся країна — повсюдно зафіксовано зниження продуктивності труда.

Перший З'їзд народних депутатів СРСР (25 травня — 9 червня 1989 р.) став дуже великим політичним подією. Ніколи не було такого історія цієї країни. Звісно, тепер можна іронічно оцінювати ті баталії, що відбувалися за з'їзді, але це виглядало перемогою демократії. Практичних результатів З'їзду було небагато, зокрема був обраний новий ВР СРСР. Було ухвалено кілька загальних постанов, наприклад Постанова про основних напрямах внутрішньої і до зовнішньої політики СССР.

Дискусії другою з'їзді народних депутатів СРСР (12−24 грудня 1989 р.) носили більш ділового характеру проти першим З'їздом. Другий З'їзд прийняв 36 нормативних актів, зокрема. 5 законів і 26 постанов. Однією з центральних питань порядку денного другого З'їзду народних депутатів стало обговорення заходів для оздоровленню економіки. Був обговорений питання боротьбі з орга-нізованою злочинністю. З'їзд розглянув доповіді комісія, присвячених як зовнішньополітичним проблемам (оцінка договору ненапад між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р., політична оцінка введення радянських військ у Афганістан 1979 р.) і внутрішньополітичним (про слідчої групі Гдляна, про події Тбілісі 9 квітня 1989 р, про привилегиях)…

Коли піднялася Перший З'їзд народних депутатів, багато пов’язували зі спектаклем нього свої сподівання краще життя. Але, як і чим надіям нашого народу, їм судилося було виправдатися. Перший З'їзд називають тепер «грою в демократію », якою він, власне, і був. Ко Другому З'їзду інтерес людей вже помітно спав. Народові вже зрозуміло, що не можна одним чарівним махом зробити життя. Реформа виборчої системи була справою необхідним, але конкретного, насущного вона народу дала немного.

Запровадження президентства.

Восени 1989 року реформатори в КПРС, які захотіли позбутися чіпких обіймів консерваторів, дали демократам можливість набрати політичну собі силу й вплив, дозволили їм уявити правоцентристську несумісність на КПРС як стратегічну лінію, ніж як тимчасовий тактичний маневр. Ситуація у країні вимагала рішучого розвитку курсу на змішану економіку, створення правової держави й укладення нової союзного договору. Усе це об'єктивно працювало на демократов.

До зими 1989/90 року політична ситуація суттєво змінилася. Горбачов, не безпідставно побоюючись, що весняні вибори у республіках приведуть до перемоги радикальних сил («Демократична Росія », РУХ та інші), що ж — за прикладом Прибалтики — постараються зайняти незалежну позицію щодо очолюваної ним Верховної Ради Союзу, зробив крок, з якою та його однодумці виступали ще кілька місяців тому. Використовуючи свій авторитет в очолюваному ним Верховним Раді СРСР, він зумів — при опір Міжрегіональної депутатських груп — провести рішення про заснування посади Президента СРСР. Ставши президентом, Горбачов отримав широкі політичні повноваження президента і цим сильно зміцнив свою владу у стране.

Це був майже минулого року. Але за що минув від того часу час ситуація знову змінилася. Спочатку стався зрушення «вліво «розставити сил на політичної арені. У Росії її перемогу в виборах, хоч і з мінімальним перевагою, здобув блок «Демократична Росія ». Лідером парламенту РРФСР став Б. Н. Ельцин — неординарний політик: з одного боку, він символізує «сильну особистість «(відомі ті «круті «методи, якими Єльцин мав у коли він був Першим секретарем ММК КПРС), з іншого боку — він простий, відкритий, демократичний, його політичному стилю притаманний популізм. Демократи очолили Московський, Ленінградський, ряд рад інших великих міст. Подібне становище склалося в Україні, в Молдові, Вірменії, Грузії, в Прибалтійських республиках.

Потім політична боротьба перейшла на державний рівень. Склалося фактичне багатовладдя, у якому союзні і республіканські структури було неможливо ні діяти незважаючи друг на друга, ні домовитися між собою. «Війна законів «між Союзом і республіками велася зі змінним успіхом і до зими 1990/91 року досягла апогею у зв’язку з трагічними подіями у Прибалтиці, боротьбою навколо Союзного договори та союзного бюджету. Усе це відбувалося і натомість швидкого розвалу економіки, міжнаціональної конфронтації між республіками і усередині их.

Через війну намітився чергове пересування в умонастрої суспільства. Після того, як у великих індустріальних центрах Росії й України при владі опинилися демократи, минуло багато часу, але погіршувалася. Більше того, демократія виразно вироджувалася в анархію, посилюючи тугу по «сильній руці «. Такі настрої опанували й Верховною Радою СРСР: в грудні він, побоюючись непередбачуваного розвитку подій, делегував Президенту додаткові повноваження, до того ж — додаткову відповідальність. Горбачов ж у січні цього року сформував новий кабінет міністрів, у якому ключові посади зайняли представники «освіченої «бюрократії і військово-промислового комплекса.

Перший президент.

Обрання Горбачова посаду Генерального секретаря цк кпрс зовсім не від було визначено розстановкою політичних сил є. Був, за зізнанням самого Михайла Сергійовича, і той кандидат. Однак у результаті прихованої, недоступною простому смертному апаратної гри перемогу здобула що його команда.

Природно, Горбачову потрібно було зміцнитися при владі. А, щоб ідеологічно обгрунтувати свою боротьбу з «склеротичними геронтократами », старої партійної гвардією, він був проголосити курс — на відновлення соціалізму з його провідною і спрямовуючої силою — КПРС. Спочатку, у квітні, коли народ скорбил щодо алкогольної кампанії, почалися кадрові перестановки. Один одним відправлялися на заслужений відпочинок партійні вожді і республік. Чищенням апарату керував сьогодні вже призабутий Єгор Кузьмич Лігачов, і поза двох років впорався зі своїм завданням — розсадив відданих людей попри всі ключові посты.

У цьому все партійні «перебудови «до Горбачова, зазвичай, закінчувалися, але той вплив Лігачова у Комуністичній партії зросла настільки, що генсек відчув подих конкурента в потилицю. Не встигла нова номенклатура припасти до годівниці, як Горбачов оголосив у тому, що перебудова продолжается.

Проте «звалити «Лігачова на партійної арені не було так просто, і Горбачову зрештою довелося створювати альтернативні структури як Верховної Ради і З'їзду народних депутатів, щоб тримати апаратників у постійному напрузі. У сидінні двома стільцях відразу Горбачов знайшов собі безсумнівну користь: партократов можна було застрашити демократами, а демократів — славою КПСС.

Нарешті, на XVIII з'їзді завдання-максимум було виконано: Горбачов остаточно підім'яв під себе партаппарат, що навіть змирилися переходом до ринків та втратою європейських колоній. Але виявилося, що боротьба влади не завершено, навпаки — входить у нову стадію. Ініціативу тепер перехопили демократи на чолі з Б. Н. Ельциным.

Єльцин як Президент.

Існують, певне, кілька типів, моделей поведінки «першої особи «держави. «Вождь «знає, як треба чинити, і призводить народ до нових і новим свершениям. «Патрон «піклується у тому, щоб усе члени великої родинидержави були задоволені, ситі й одне одного не кривдили. «Аарбитр «стежить за відповідністю всіх проявів життя писаним і неписаним законам. І т. д.

Перша, «бунтарська », частину політичної кар'єри Єльцина, здавалося, закінчилася 29 травня 1990 року, коли його обраний головою Верховного Ради Росії. Втім, важко було б очікувати, що у нової ролі він повністю відмовитися від колишніх політичних звичок. Ставши за рік президентом, Єльцин невдовзі продемонстрував, що має намір поєднувати своєї діяльності все три моделей поведінки. Напевно, харизматичний лідер і мав поводитися, саме цього й чекали його приверженцы.

Усвідомлюючи себе позапартійним, выражающим інтереси всього народу президентом, Єльцин мимоволі прагне триматися на важелі влади, не вдовольняючись роллю глави її самій виконавчій гілці. Цим, очевидно, і обумовлений стиль поведінки президента, який аналітики називають «конфронтаційним ». Конфронтація закладена у тому, що Єльцин постійно прагне діяти у системі найпростішої, звичної йому з 1987 року схеми: є і лідер. Ради, Конституційний Суд і ніхто й не не пішли ще, претендує самостійну політичну роль, т. е. висловити частини «застолбленных «президентом народні інтереси, неминуче ризикують бути оголошеними «реакційними », «що втратили довіру «тощо. п.

Однією з найбільш важких, проте, випробувань, очікував Єльцина посаді президента, стало інше — поєднання гасел «ДемРоссии «з імперативом російської державності. На початковому етапі Єльцин, який у мене пам’ятаю, «роздавав «суверенітети «кожному за здібностями », але обіцяв зберегти єдність Росії. Однак єдність справжньої, історичної Росії, що існувала з 1922 року під псевдонімом «СРСР », було зруйноване в Біловезькій Пущі. Неясно, був чи Єльцин ініціатором біловезьких угод; саме бачилося йому тоді СНД тощо. буд. Але саме факт участі у упразднении СРСР став, мабуть, найбільшим і драматичним подією політичної біографії Єльцина. І коли в всередині РФ Чечня взяла «занадто багато «суверенітету, Єльцин спробував втрутитися, але безуспішно. Тепер, коли російські автономії обзавелися власними президентами і конституціями, Єльцину, можливо, хотілося б знову єдиним президентом у своїй країні, але зовсім ясно, як і зробити. А Конституція написана вже у В’ятці, пишеться у Тулі …

Певний час тому Єльцин раптом оголосив, що він «націоналіст «(звісно, себто прихильності національну ідею). Але треба все-таки визнати, що внутрироссийская регіональна політика поки що залишається однією з найслабших місць адміністрації Ельцина.

Аналіз ліберальних та інших движений.

Чому встигнувши народитися, демократія поступається місце авторитарного президентському режимові і відбувається «перебудова перебудови » ?

По-перше, демократія, на відміну «демократизації «, передбачає певний тип громадських відносин, й зарубіжний досвід історії це підтверджує. Насамперед, демократія вимагає, щоб у суспільстві одна одній протистояли вільні кошти і рівні власники, наділених усіма цивільними правами. З положень цих передумов демократії ми в кращому разі лише однієї - формальне рівність. Але рівності людей невільних (згадайте про паспортний режим, прописку, ліміти, візитки і талони), практично позбавлених власності. На такий грунті демократизація неминуче веде немає демократії, а до охлократії, до своєї влади натовпу, а чи не народу. Якби економічна реформа рухалася хоча б поруч із демократизацією!.. Але це вдається, тож складаються політичні форми й інститути позбавили адекватного демократичного забезпечення і працювали й не так зміцнення, скільки на дискредитацію демократии.

Природний і закономірне розмежування у складі демократичних сил, яке започаткували буквально відразу по тому, як вдалося вирішити свою першу завдання — потіснити біля керма партійну номенклатуру, зовсім на зміцнило шанси демократичної перебудови. Поки демократи виступали «проти «можновладців, набирали очко на передвиборних кампаніях, вони були об'єднані. На щойно їх постало питання позитивної програмі дій, у таборі переможців почалися розбіжності. Виявилося, що найбільш організоване, що спирається на потужну системи органів масової інформації крило демократів, слід за праволиберальных, пробуржуазных позиціях. Поміркованіші, але як і ліберальні загалом позиції займає центристський блок. Існує й альтернативний їм блок — «Ліва демократія ». У нього увійшли деякі нечисленні партії і рух соціалістичної ориентации.

У цьому розмежування нічого немає несподіваного: зрозуміло, що інтереси майбутніх підприємців, майбутніх середніх верств населення та майбутніх найманих робітників з розвитком ринкових структур, м’яко висловлюючись, неможливо знайти в усьому однакові. Тож зрозуміле те, що маючи незрівнянно кращої матеріальну годі й пропагандистської базою, а як і досвідченими ідеологами, талановитими публіцистами та вмілими ораторами, ліберали заволоділи як громадським увагою, а й певним політичними рычагами.

Зрозуміло, й у стані радянських лібералів є свої проблеми освіти й розбіжності. Проте розбіжності в поглядах між представниками ліберального табору невідь що істотні. Головне їм — категоричне неприйняття як адміністративно-командної системи, а й «гуманного, демократичного соціалізму ». На думку лібералів, останній несумісний із принципами свободи творчої особистості, недоторканності приватної власності, політичного плюрализма.

Набагато більше розбіжності між лібералами та інші нарождающимися рухами — насамперед новим робочим рухом. У 1990 року було освічена Федерація незалежних профспілок Росії, зміцнив своїми панівними позиціями Соцпроф. Відбувся Другий з'їзд шахтарів, заявивши створення нової гірничого профспілки; аналогічні кроки вжито робітниками ряді інших галузей промисловості. Минув 1 Всесоюзний з'їзд рад трудових колективів і сотні робітників комітетів, який підтвердив свій намір розділити відповідальність за хід економічних перетворень у країні, недопущення безконтрольної розпродажу державної власності, перетворення і колись всесильних міністерств на нові монополістичні об'єднання: концерни і ассоцации (що на даний час і происходит).

Усі активніше виступали інші масові демократичні руху — екологісти («зелені «), Федерація товариств споживачів, молодіжні, жіночі організації. Проте вони не стали головними дійовою особою політичного процесу, ми змогли переломити його інерцію. насправді перемогою демократів над КПРС скористалося лише ліберали, розгорнули розпачливу боротьбу проти коммунистов-реформаторов.

Однак боротьбу ця, якщо винести за дужки події у Прибалтиці, де центру протистояв навіть национал-либерализм, а коаліція націоналліберальних і націонал-соціалістських сил,.

— загалом це не боротьбою про знищення. Бо реформатори в центрі, на чолі яких коштує Президент СРСР, протягом року зробили значний крок у бік відмовитися від колишніх ідеологічних фетишей.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

Криза політичною системою: необхідність компромисса.

Боротьба на політичної арені країни йшла переважно навколо двох пунктів (мій погляд це триває і з сьогодні). Перший — загальний сценарій розвитку перебудови. Буде це поступове вростання сформованих структур управління у ринкове господарство та введення государственно-бюрократического капіталізму «згори »? Вони ж, навпаки, ліквідація цих структур нейтральних і стихійне формування капіталізму «знизу » ?

Другий вузловий момент: оскільки реформи вимагають явно непопулярних заходів, то відповідальність право їх ухвалення й все пов’язані із нею витрати покладаються, зазвичай, у політичних противників. Найчастіше за ролі «офірного цапа «виступав Центр. Це виявлялося, наприклад, під час політичного скандалу, що вибухнула Верховній Раді Росії, коли союзне уряд оприлюднило запровадження договірних ціни ряд товарів (у листопаді 1990 року). а тим часом то рішення було погоджено і з Б. Н. Ельциным, і з И. С. Силаевым. Відомі й зворотні випадки, коли Центр сам знаходив «цапа »: запроваджений за вказівкою Президента п’ятивідсотковий податку з продажів, изъявший з кишені населення за січень-лютий 1991 року трохи менше мільярда (931.5 млн.) рублів, «звалили «на Рада Міністрів РСФСР.

Наприкінці 1990 року встановилася патової ситуації: іреформатори, ні ліберали не могли, кожні окремо, домогтися позитивних зрушень на економіці, політиці, соціальної сфери. Головне — вони було неможливо поодинці протистояти загрозу загальної анархії. Перші - тому що у значною мірою втратили підтримку народу, другі - оскільки після перших перемог встигли втратити багатьох своїх приверженцев.

Розуміння необхідності політичного компромісу спостерігалося як і одному, і у іншому таборі. Коммунисты-реформаторы (і навіть комуністиконсерватори від імені ЦК КП РРФСР) у документах другої половини 1990 року закликали до цивільному згоди, висловлювали готовність створити не просто блок сил «соціалистической орієнтації «, але вдатися до союз з усіма демократичними партіями і рухами. Їх опоненти, хлебнувши лиха у вирішенні практичних питань, із якими зіштовхнулися, прийшовши до влади на місцевому, а де-не-де і республіканському рівні, схоже, також були внутрішньо готові до співробітництву. Ідея компромісу з часткою апарату і центр і шляхом створення сильної виконавчої - такий, наприклад, лейтмотив грудневої програмної статті Г. Х. Попова, названій не без претензії: «Що робити? ». («Вогник », 1990, NN 50,51). Ідея громадянської злагоди шляхом призупинення дії йди повного розпуску всіх партій стала до кінцю 1990 року популярну і замиготіла різними флангах ліберальнодемократичного руху. Про це казали й А. А. Собчак, та їхній лідер ліберально-демократичної партії Росії В. В. Жириновский. Ліберали, у всій видимості, зрозуміли, що й час минає, не начавшись.

Роза політичних вітрів перебудови змінилася за вкотре. Вибухнув найгострішу кризу сформованій політичною системою. Проголосивши гасло «Усю владу — Радам! », реформатори навіть замислювалися з того, що Ради, які перестала бути привідними пасами КПРС, неспроможна організувати нормальний процес політичного розвитку. Преса КПРС гостро критикувала «некомпетентних демократів », які вміють налагодити роботу тим Рад, у яких ним належить більшість. «Некомпетентні демократи «кивали на «саботаж «із боку колишньої правлячої касти — апарату виконавчої, мафіозних структур. Проте справи глибше. Політична криза кінця 1990 року — результат досягнуто не стільки некомпетентності чи саботажу, скільки віджилого типу государственности.

Кожна політичну силу прагнула шукати власний вихід із цієї кризи. Хворобливіше всього нею реагували «державні стану «- ті верстви, саме існування яких неможливо було поставлено нині карту. Вони дедалі енергійніше підштовхували президента і Верховна Рада СРСР до встановленні, авторитарного президентського режиму за номінальної радянської влади. Горбачов, хоча й не вагаючись, змушений був на це. він потребував підтримці, але отримати її було нізвідки не міг: КПРС втратила мобілізаційні здібності, і з лібералами співробітництво не склалося — позначилася інерція конфронтации.

Втім, коли вона і склалося — авторитарної трансформації режиму чи вдалося уникнути. Бо ліберали — у разі, такі, хто робить погоду на політичному небокраї, розглядали (і розглядають) посилення виконавчої, авторитарні методи початку ринковому господарству чимось довгострокове, ніж як тимчасову тактичну міру, тому, слід сказати, як демократами, а й лібералами вони були хіба що лапках. Досить було прочитати проект конституції Росії, аби побачити: тоталітарний режим передбачається замінити не загальної демократією, але авторитарної владою. У цьому, проте, на відміну коммунистов-реформаторов, ліберали націлювалися (і націлюються) на зміна фундаменту політичною системою, на трансформацію радянської влади у парламентську республику.

І все-таки певний шанс запобігти остаточну «авторитаризацию «перебудови ще є. Перетворення справді демократичних рухів у впливову політичну силу, в «четвертий вектор «перетворень (поруч із консерваторами, реформаторами і лібералами) може істотно змінити політичну погоду. Навіть авторитарний президентський режим потребує легітимності та соціальній базі. Тому демократичні руху домагаються здобуття права здійснювався не бюрократичний і анархічний варіант капіталістичного розвитку. Дуже важливе залучити громадських організацій трудящих в рішенні всіх практичних питань початку ринку, включаючи роздержавлення і часткову приватизацію державної собственности.

Не реформатори і ліберали, лише демократичні, самодіяльні громадські організації трудящих можуть перешкодити задумам консервативних сил, які намагаються спровокувати народний бунт проти прийдешнього ринку, антиринкову, тоталітарну контрреволюцію. І тому, проте, всім суспільно-політичним, споживчим, культурнопросвітнім, профспілковим й іншим організаціям необхідно згуртуватися в потужний блок демократичного единства.

Список використовуваної литературы:

1. Міжнародний щорічник: політика та економіка, 1991.

2. «Московський комсомолець », вибірково 1990;1991.

3. «Аргументи як факти », вибірково 1990;1991.

4. «Перспективи », квітень 1991.

5. «Ділові люди », жовтень 1990, січень 1991.

6. Матеріали XVII З'їзду КПСС.

7. «Сторінки історії радянського суспільства », 1989.

8. М. Верт «Історія Радянського Держави «.

***.

———————————;

Міністерство загального професійної освіти РФ.

Уссурійський державний педагогічний институт.

Кафедра соціально ;

економічних наук.

Тема: Криза політичною системою СРСР период.

1986;1991 годов.

реферат студента 211 группы.

физико-математического.

факультету Дік Нели.

науковий руководитель.

Куций У. Ю. доцент,.

кандидат історичних наук.

Уссурійськ 1999 г.