Петро Курінний: життя та діяльність за радянських реалій

Анотація

Стаття присвячена дослідженню життя та діяльності вченого-емігранта П. Курінного — уродженця Умані, історика, археолога, мистецтвознавця, етнографа, музеєзнавця, організатора пам’яткоохоронної справи на Україні. Викладено основні події життя вченого за радянської доби, коли він працював у Києві (1924—1933).

Ключові слова: П. Курінний, археологія, пам’яткоохоронна справа, Києво-Печерська лавра.

4 травня 2014 р. виповнилося 120 років від дня народження професора Петра Петровича Курінного (1894−1972) — засновника та першого директора Уманського краєзнавчого музею, видатного українського археолога, історика й музейного працівника, пам’яткоохоронця, члена понад 15 археологічних, історичних, музейних та інших культурних українських організацій і комітетів, засновника Української Вільної Академії Наук на еміграції (1946 р.), голови представництва УВАН в Німеччині. Ім'я вченого у радянські часи несправедливо замовчувалося, через звинувачення у «шкідництві на культурному фронті», «буржуазному націоналізмі» [1, 27]. Якщо його прізвище зайняло гідне місце серед вчених, археологів, зокрема серед дослідників трипільської культури, як відкривача білогрудівського типу, то ставити під сумнів його патріотизм не коректно, хоча над ним все ще висить обвинувачення в колабораціонізмі та вивезенні до Німеччини культурних цінностей з Уманського краєзнавчого та інших музеїв. Реабілітація імені П. Курінного розпочалася вже після здобуття Україною незалежності. Хоча досі ставлення до нього все ще неоднозначне, як недостатньо оцінено і його внесок у розвиток науки і культури України 1920;30-х рр.

Аналізуючи стан наукової розробки проблеми, було з’ясовано відсутність ґрунтовних досліджень. Однак не можна оминути увагою такі видання, як «Репресоване краєзнавство» [8], «Українське краєзнавство» Г Дем’янчука [9], «Реабілітовані історією», де ім'я вченого згадується побіжно. Умови формування особистості вченого докладно викладені самим П. Курінним у слідчих зізнаннях, частково у виданих рукописах його батька — П.Ф. Курінного (1852−1931 рр.) — «Умань та уманьчани очима Курінного П. Ф.», а також Ю. Торгало. В наукових розвідках С. Білоконя відображені окремі напрями наукової діяльності науковця, про якого згадується й у працях, присвячених іншим діячам тогочасної науки і культури — Д. Щербаківському і Т. Мовчанівському. У дослідженні Т. Тимченко про київську школу реставрації станкового малярства визначено роль П. Курінного у налагодженні роботи Реставраційної майстерні Музею культів і побуту та розгортанні реставраційної справи в Україні. Роль вченого у діяльності ВУАКУ висвітлено у дисертаціях С. Нестулі й О. Денисенка. З дослідників, котрі побіжно аналізували діяльність П. Курінного як пам’яткоохоронця та редактора збірника «Український музей», варто назвати С. Білоконя, С. Кота, О. Кобилянську, В. Петрова, Т. Ралдугіну, О. Супруненко. Життя та діяльність вченого частково розкрито у вступі до перевиданої праці П. Курінного — «Історія археологічного знання про Україну» (2013 р). Недослідженість питання пов’язана з тим, що особисті фонди П. Курінного є надбанням Німеччини і США, тому потребують дослідження його життя та діяльності за кордоном. Відтак, мета цієї розвідки — аналіз змісту т. зв. київського періоду діяльності цього науковця.

За рекомендаціями О. Новицького й М. Біляшівського, П. Курінний був викликаний до Києва, де в 1924 р. очолив Музей культів і побуту та став дійсним членом Всеукраїнського Археологічного комітету (ВУАК) при Всеукраїнській Академії Наук, а згодом — його вченим секретарем (1929;1933 рр.), склавши зокрема статут цієї авторитетної установи [2, 92]. З 1926 р. Петро Петрович — секретар трипільської комісії ВУАКу, а впродовж 1925;1932 рр. — директор Всеукраїнського музейного городка та Лаврського заповідника (ВМГ). У 1928;1930 рр. — науковий співробітник кафедри мистецтвознавства при УАН. курінний етнограф історик радянський Згідно з постановою радянського уряду від 29 лютого 1926 р., Києво-Печерська лавра була оголошена Всеукраїнським державним культурно-історичним заповідником, а на її території утворено Всеукраїнське музейне містечко, де посаду директора обійняв П. Курінний. Музейне містечко об'єднувало такі заклади: Музей культу та побуту, Музей архітектури (Х-ХІХ ст.), Музей української старовини П. Потоцького, Український театральний музей, Музей археології, Кабінет антропології й етнології ім. Хв. Вовка, Музеї-храми — Св. Трійці (Х-ХУП ст.), Спаса на Берестові (XIIXVII ст.), Успіння Божої Матері (Х-ХУШ ст.), Ближні та Дальні печери, Лаврську дзвіницю, архіви та бібліотеки Києво-Печерської лаври, реставраційну майстерню тощо [3, 214]. Можна лише уявити величезну відповідальність директора за доручену справу, адже він став охоронцем однієї з найціннішої пам’ятки українського народу — Києво-Печерської лаври.

В цей період були надруковані декілька праць П. Курінного, зокрема «Монументальні пам’ятки трипільської культури», де автор підняв питання систематизації архівного матеріалу та правдиво навів використані джерела, дякуючи В. Козловській за дозвіл користуватися «рукописними щоденниками В.В. Хвойки». Водночас П. Курінний шкодував, що не використав досить важливі документальні матеріали подільських точків С. Гамченка, що не видавалися протягом двадцяти років і зберігалися в архіві колишньої Імператорської Археологічної комісії в Ленінграді, але містили докладну реконструкцію трипільського житла та версію, що не пожежа знищила культуру, а сам народ залишив поселення.

У роботі «Розкопки 1925 року» археолог описав дослідження Білогрудівського могильника, яке проводилося в Білогрудівському лісі (7 могильників): «Дослід могильників розпочав 1918 року для систематичного виявлення археологічного минулого уманської околиці й поповнення збірок історичного музею Умані пам’ятками місцевої старовини» [4, 8]. Впродовж 1919;1923;х рр. було знайдено масовий кістковий матеріал розколотих кісток свійської та лісової звірини. Петро Петрович вимагав кошти для проведення додаткових досліджень, для правдивого визначення рівня культури та їх хронології, хоча б відносно інших культур. Відновити роботу вдалося лише 1925 р., «прихилянням до справи Уманського Окрвиконкому та надзвичайній активності, з якою робітники продовжують організацію вивчення доісторичного минулого своєї округи» [4, 9]. На особливу увагу заслуговує праця П. Курінного — «Білогрудівські Кам’яні стелли», в якій докладно описані, знайдені «кам'яні баби». Для вченого ця назва була неприйнятна, адже на них є «зображення і чоловіків». Стелли були доставлені до уманського музею для дослідження [5, 190].

Музей мав чітку схему надходження експонатів, що можна простежити за особистим листуванням в особі директора з С. Капусником, якому надіслано лист відповідь під «№ 376. 23 28 р. П.О. Л. Ст. Капуснику (Барвинков, Ізюмської округи — Митрівська С. Рада)»: «Лаврський музей Культів та побуту в Києві відповідає Вам, що для купівлі монет, Музей мусить бачити їх в оригіналі або в знимках чи відбитках». В наступному листі від 12 квітня 1928 р. є пояснення, що «Музей купував гроші гарної збереженості, а також місцеві знахідки, коли точно відомо, де та в яких умовах знайдено їх» [6, 37]. Наступний лист датований 30 вересня 1928 р., з «проханням повідомити місце знаходження 2 римських монет». Спостерігаємо й чітку позицію П. Курінного, який наполягав на інформації про знахідку, де була знайдена, «чи в землі, в кладі, чи окремо, чи були якісь нумізматичні колекції?» [6, 39]. Справа збереження знахідок історичної ваги була поставлена настільки високо, що була прийнята «Постанова Наркомосу, Нарковнусправ, Наркофіну УРСР від 30.02.1928 р.». У ній «Інструкція для інспектора щодо поповнення нумізматичного фонду», містила таку тезу: «Якщо клад являє собою значну чи історичну чи матеріальну цінність, негайно телеграфувати до ВМГ, вимагаючи приїзду фахівців. За інших випадків — точно зафіксувати знахідку» [6, 39].

П. Курінний проводив також роботу з розбудови першого в радянській Україні музейного реставраційного закладу — Реставраційної майстерні Музею культів та побуту. Саме йому належить єдина, а проте, досить ґрунтовна публікація про її роботу в збірнику «Український музей» [7, 161], де подано детальний аналіз галузі охорони пам’ятків. Вчений очолив Реставраційну комісію та розробляв інструкції для музеїв, тим самим заклавши міцний підмурівок цієї галузі. На посаду реставратора станкового малярства було запрошено відомого фахівця М. Касперовича. Після реставрації Ігорівської ікони та ікони Миколи Мокрого, П. Курінний переконався, що «після блискучої реставрації громада повірить у серйозне відношення науки до пам’яток минулого і з'єднається з нею в бажанні бачити пам’ятки в тому вигляді, в якому споглядали їх релігійні і громадські діячі минулого» [7, 165].

Однак сталінські репресії не оминули і його, оскільки постать П. Курінного була надто помітною на культурно-науковій ниві України та привертала до себе увагу. В ніч проти 25 лютого 1933 р. вчений був заарештований органами Київського управління ДПУ та звинувачений у контрреволюційній діяльності. Однак Петро Петрович зробив спробу перехитрити «машину смерті» та протягом трьох місяців писав детальне зізнання на сорока двох сторінках, дрібним почерком, ставши сам собі прокурором і адвокатом. Ця стратегія дала результати — науковця звільнили з-під варти, хоча, за постановою президії ВУАН від 5 травня 1933 р., П. Курінний був усунутий з посади, зважаючи на те, «що з 23.ІІ - ц. р. не виконує обов’язків наукового співробітника». Вчений був позбавлений права працювати за фахом, викладати та друкуватися. Тому надалі він працював економістом геологічної партії з відводу шахтних вод у рудниках Кривого Рогу, займався складанням кадастру малих річок України, кодексу глиняних покладів України й проектування «Великого Києва» у перспективі трьох п’ятирічок [1, 59].

Отже, П. Курінний упродовж 1920;30-х рр. сприяв перетворенню Всеукраїнського музейного городка на центр науково-дослідних установ з широкими повноваженнями ВУАК як пам’яткоохоронної організації республіканського значення та допомагав роботі Реставраційної майстерні, завдяки чому стало можливим становлення цієї установи як загальнодержавного центру реставрації пам’яток старовини.

Література

• 1. Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф. 263, оп. 1, спр. 48 628.
• 2. Репресоване краєзнавство (20−30-і роки) / Л. Бабенко, С. Бабенко, Г Білоус; редкол.: П. Тронько та ін. — К., 1991.
• 3. Дем 'янчук Г. С., Дем 'янчук Б.Г., Дем 'янчук А.Г. Українське краєзнавство: сторінки історії. — К., 2006.
• 4. Полонська-Василенко Н.Д. Українська академія наук: Нарис історії. — К., 1993.
• 5. Курінний П.П. Всеукраїнський державний культурно-

історичний заповідник. Всеукраїнський музейний городок [1927 р.] зей. — К., 2007. — Зб. 2.

6. Курінний П. П. Розкопки 1925 року: Томашівка, Білогрудівка [Відбиток з короткого звідомлення ВУАК при ВУАН за 1925 р.]. — К., 1925.