Литовські статути

Міністерство внутрішніх справ.

Університет внутрішніх справ.

Кафедра українознавства.

Р Є Ф Є Р, А Т на тему:

Литовські статути — пам’ятки національного законодавства.

Харків 1998.

Історії права відомі чимало стародавніх пам «яток. Серед них три Литовські статути, одному із які — «Волинському «(1566 р.) — виповнюється 430 років. Для нашої держави ці юридичні акти мають особливе значення — смердоті є складовими національного права давно минулих років.

Окупація українських земель Литвою, котра відбулася у XIV столітті й продовжувалася понад двох віків, мала характер прилучення, збирання земель руської держави, розбитої удільною та татарською руїнами. Українське населення вважало Велике князівство Литовське своєю державою.

Ще на початку XVI століття держава Литовська не мала кодифікованого законодавства, а правувалася, окрім краєвих установ й привілеїв, за своїми місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи усі «права », але й здійснення його відкладалося. З ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яку саме набирала сили. Кого представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб давши писані права та закони. На сеймі 1522 року справу було б порушене знову. Проект статуту складався юристами великокняжої канцелярії. При цьому враховувалися норми звичаєвого права, Судебника Казиміра 1468 року, а також привілеї 1447, 1492 та інших років, римське, польське та германське право.

Дослідники цого статуту вбачають також його зв «язок зі старим руським правом, особливо із «Руською правдою ». Більшість вчених зійшлися на бо саме Литовська Русь, себто Білорусь й Україна, найбільше зберегла і розвинула староруські правові норми. Підкреслюючи надзвичайну схожість між «Руською правдою «і Литовським правом, професори Максимейко та Ясинський пояснювали цю схожість тім, що «Руська щоправда «виникла саме на тім грунті, де пізніше виник й Литовський статут, тобто на Київській Русі.

Обміркований на кількох сеймах, статут був ухвалений восени 1529 року. Він не друкувався, а практичного вжитку переписувався. Через ті, у списках, що збереглися і дійшли до нашого години, зустрічаються різні неузгодження, поправки, додатки. Характерною рисою статуту є ті, що писань він білоруською мовою.

перший Литовський статут, відомий под назвою «Старий », має 13 розділів, поділених на 264 артикули. перший розділ трактував запитання про верховну уладові та ставлення до неї населення. Інший — про «земську оборону », себто про організацію військової служби. Третій — про шляхетські вольності. Четвертий — про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного і карного, а також порядок суднового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою і фіксував ту сукупність прав й привілеїв, котрі здобула собі шляхетська верства. Шляхті було б гарантовано: її не можна карати без суднового публічного процесу; землю не можна одібрати без звинувачуй; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення сулу воєводи чи старості впритул до великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків й повинностей.

За убивство шляхтича шляхтич платив 100 коп. грошей «головщини «родині убитого й скільки ж «звинувачуй «— великому князю. За убивство ж шляхтича хлоп платив головою.

Процес збільшення шляхетських прав й привілеїв, бажання шляхти закріпити ці права у кодексі привели до схвалення сеймом нової редакції — так званого «Волинського «статуту 1566 року. Цей другий статут мав уже 14 розділів й 366 артикулів. Система і розподіл лишилися тих сам, але й значно розширено розділ про шляхетські права і карні злочини. Особливу увагу привертає судовий розділ.

Окрім судів державних та статутових, серед українського і білоруського населення утворювався народний (громадський) суд, відомий под назвою «копальні «. Копний суд стояв у тісному зв «язку зі старим вічевим зібранням. Населення певної територї складало певного роду союз для охорони собі від злочинних елементів й боротьби із ними. Колі хтось помічав злочин чи сам ставав його жертвою, то скликав «копу », себто віче всіх правоспроможних осіб своєї округи, котрі мусіли із «являтися сам чи присилати заступників, щоб учинити слідство і суд. Звичайно, Перші копні збори, що малі заподіяння провести слідство по гарячому сліду, складались із ближчих сусідів й носили назву «гарачої копальні «. Потім уже сходилася велика копа, де збиралися усі члени округу в урочистій обстановці, додержуючись певних обрядів й формальностей відбувався судовий процес, виносився присуд (на словах чи письмово), котра виконувала присуд.

Компетенція копного суду був широка: до неї належали майже карні і цивільні справ, котрі могли виникнути серед населення. До копного суду могли звертатися усі стани суспільства. Копний суд передавав справу як до вищої інстанції — до суду громадського туди ж можна було б і апелювати на його вироки.

Більшість дослідників відносить вухо копного права до часів «Руської правди », себто до XI—XII століть, й взагалі подчеркивает тісний внутрішній зв «язок між копкими судами і громадськими вічевими судами старої Русі.

Кодифікаційний процес Великого князівства Литовського продовжувався У 1588 році затверджено нову, найбільш розроблену редакцію статуту, відомий под назвою «Новий ». У ньому найбільш проглядається врегулювання феодальних відносин. В частности формування кріпацького прошарку населення Кримінальні норми спрямовані захоплення рухомої і нерухомої власності. Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти.

Цей статут в протилежність акт Люблінської унії 1569 року закріпив державно-політичну самостійність Великого князівства Литовського.

Велике значення проведеною тоді роботи знайшло відображення до того що кодифіковане декларація про століття пережило саме Велике князівство Литовське. Воно ще в 1819 році друкувалося як збірник чинного законодавства. Для Лівобережної України воно та було б чинним мало не дуже до половини ХIX століття. Такого б довголіття законодавству, що приймається зараз.

Література.

1. Юридичний вісник України. / 1996 р. № 4 2. Історія України. /- Х. 1997 р.