Німеччина в ІХ–ХІ веках

Міністерство освіти України.

Спеціалізована школа із поглибленим вивченням.

німецької мови № 239.

Німеччина в ІХ-ХІ ст.

Роботу виконав Форкош Золтан.

10 — А клас.

Київ — 2000 р.

Німеччина в ІХ — ХІ ст.

1. Територія. Особливості феодального розвитку. 2. Походи проти слав`ян. Боротьба із угорцями. 3. Грабувальні походи в Італію. Утворення Священної Римської.

імперії. 4. Клюнійський рух. 5. Клюнійські реформи. 6. Вормський конкордат.

Територія. Особливості феодального розвитку.

Верденський договір вручивши Людовіку Німецькому землі за Рейном, частково — за Рейном та його правими притоками, Баварію. Ця Східнофранкська держава й стала називатися «країною тевтонів».

На територї, заселеній саксами, тюрінгами, гессенцями, аллеманами, баварами, особливості розвитку феодалізму зумовлювались тім, що не було б римської окупації, якщо не вважати дуже невеликого періоду на рубежі н.е., та і лише в західній частині країни. Отже, не було б синтезу розкладаючогося рабовласницького улаштую із германськими елементами. У Німеччині зберігалась протягом століть вільна громада — марка, що свідчило про живучість пережитків первіснообщинного улаштую. Зберігалось також на протязі століть вільне селянство, та кріпосне право розвинулось лише із кінця середньовіччя. Зрештою, розвиток феодалізму проходив нерівномірно. Таким чином, південна Німеччина йшла попереду за складанням великого феодального землеволодіння, тоді як в Саксонії цей процес був уповільненим.

Основою феодального улаштую був феодальна власність на грішну землю та відмінна степінь залежності безпосередньо виробника від феодала. Велика поміщицька власність на грішну землю поєднувалася із малим хазяйством безпосереднього виробника — селянина.

Центром феодального улаштую, його основним осередком, ставши маєток феодала. З IX ст. розвивалось будівництво замків, в Німеччині смердоті перший годину були дерев`яні, потім стали будуватися із каменю. Замок ставши осередком феодального володіння (сенйорії), сам феодал господарював над округою із десятками деревень.

Навколо замку ліпилися селища феодально залежних селян, зобов`язаних пану барщиною, оброком, воєнною службою в ополченні; їм пан був суддею, воєенним начальником; він розпоряджався працею, майном та життям селян.

У XI ст. почався найважливіший процес в житті феодального світу — почалося відділення ремесла від сільського господарства. У результаті дещо повільного, але й відчутного підйому виробничих сил (розвитку металургії та шахтарства, текстильного, гончарного, деревооброблюючого промислів, успіхів конярства, селекції сільськогосподарських тварин, збільшенню врожайності тощо) ремісництво мало понад сировини, кращого та более дешевого, ніж раніше. Відбувається стрибок, розриваючий рамки поміщицького, барського ремісництва; ремісництво відділяється від сільського господарства та зосереджується в центрах товарного хазяйства — в містах. Міста, що були на початку феодалізму воєнними, адміністративними чи культурними центрами, набувають інших рис — смердоті становляться осередком виготовлення товарів для обміну — товарного виробництва.

У Німеччині міста почали рости як центри товарного виробництва із XI ст. Раніше всього піднімалися міста на водних артеріях країни — на Рейні, Дунаї, Одері.

Політичний устрій Німеччини відзначався своєрідністю. Характерно було б довге зберігання герцогств, що були продовженням племенних князівств. Територія німецьких герцогств був територією племені (союзу племен) й влада феодальних герцогств — результат еволюції племенних князів, що перетворилися на феодальних володарів. Цими герцогствами були — Швабія (земля стародавніх свевів), Баварія (земля баварів), Франконія (земля східних франків), Саксонія (земля саксів). На початку Х ст. до цих феодальних державних утворень приєдналось п`яте — Лотарінгія.

Влада герцогів був великою. Вони лише іноді підтримували королів — там, де заходь, що проводилися короною співпадали із їхні інтересами, чи там, де корона забезпечувала їхнього привілеї та панування над населенням герцогства. Влада герцогів призвела доти, що королі стали возводитися на трон лише зі згоди герцогів, й німецька корона стала обраною. Лише сильним та великим королям вдавалося зламати могутність герцогів та і ті лише на деякий годину. Розвиток феодального улаштую призвів доти, що в Німеччині значення й авторитет корони впали, й країна врешті перетворилась в Маріїнський комплекс багатьох князівств. Герцогів оточував натовп вассалівсередніх й малих феодалів. Поступово складалася феодальна ієрархія.

Каролінги правили країною до 911р., коли помер, не залишивши потомства, король Людовік Дитя, й з`їзд німецьких князів вирішив зі свого середовища нового государя. Вибір впавши на герцога Франконії Конрада, який ставши першим обраним королем Німеччини. Принцип обраності королівської влади зберігався дев`ять століть. Віднині вступ короля на трон залежав від згоди могутніх феодальних володарів. Тільки тимчасово сильним й енергійним монархам вдавалося закріпити трон за членами своєї родини, при житті добиваючись згоди князів та церкви на це та роблячи сина співправителем королівства.

Конрад І вісім років провів в боротьбі із герцогами, котрі не визнавали ані його влади, ані його інтересів. Вочевидь, що до кінця правління намітився компроміс короля із його супротивниками, так як перед смертю Конрад рекомендував герцогам зверни на престол свого найзаклятішого ворога — герцога Саксонії. Князі вважали за благо дотриматися пораді й обрали Генріха І Птахолова (919 — 936)* * Його дивне прізвисько неясне. Легенда про ті, що посланці герцога застали Генріха за ловлею зябликів, був придумана із тим, щоб пояснити, це прізвисько.

Походи проти слов`ян. Боротьба із угорцями.

Генріху І та його нащадку вдалося забезпечити трон за своєю династією протягом століття.

Генріх І й в особливості його сін Оттон І (936 — 973) були енергійними та волевими людьми. Вони змогли значно укріпити авторитет центральної влади та підкорити собі непокорних герцогів. Оттон І сміливо йшов на подроблення герцогств, роздаючи великі землі своїм родичам.

Важливою був опора саксонських королів на церкву. Королі покровительствували духовним феодалів, розширюючи їхнього володіння та осиплюючи монастирі й єпископства щірими дарами. Оттон І роздав єпископам величезні привілеї, визнавши по них права феодальних сеньйорів у їхнього округах (так звані «Оттонові привілеї»). Єпископський округ ставав віднині імунітетним, тобто на нього не поширювалися акти державної влади. Єпископи отримали повну юрисдикцію в своєму окрузі. «Оттонові привілеї» поставили вище духовенство (князів церкви) у виняткове становище та укріпили й так величезну уладові церкви. Незабаром світським фердалам довелося собі випробувати негативні наслідки непомірно возвишення церкви.

Саксонські герцодами, ставши королями Німеччини, направили феодальну агрессію проти східних сусідів — полабських слов`ян.

Полабські слов`яни зберігали ще первіснообщинний устрій, й їхні політична організація не було за рамки союзу племен. Відсутність держави й політичної єдності у сусідів дозволили феодальній Німеччині за могутної підтримки церкви (слов`яни зберігали язичництво) отримати низку перемог над роздробленими слов`янськими племенами. Генріх І підкорив сербівлужичан, дійшов до Лаби, підкорив гаволян, шпровян (котрі жили по берегах річок Гавели та Щпрови — Сучасної Шпреє), здійснив низку походів проти лютичів, завоювавши частину їхнього земель. Слов`янські племена повмнні були платити важку данину, на їхні землях будувались монастирі, бурги (замки), створювались колонії німецьких поселенців. Німецькі феодали виявили по відношенню до слов`ян жорстокість, незвичну навіть на тих часи, нещадно винищували населення, нищили посіви, спалювали селища.

Васалом Німеччини (щоправда, формально) визнав собі польський князь Мешко.

Агресія проти Данії призвела до захоплення німецькими феодалами Шлезвіга, чим був забитий клин між полабськими слов`янами та їхні союзниками в боротьбі із німецькими феодалами — данцями.

Іншим важливим напрямом зовнішньої політики були війни із угорцями (мадь`ярами). Угорці, що прийшли із степів Азії в Центральну Європу на прикнці ІХ ст., осіли в Паннонії, звідки почали здійснювати розорювальні набіги на землі сусідів. Боротьба із угорцями був важка, легка та мобільна кіннота угорців швидко поверталась у рівнини Паннонії, залишаючи после собі пожежі та руїни. Генріх І провів реформу маломобільного та малодисциплінованого феодального війська, створивши кінні панцирні зажени, й взявши від угорців тактику кінноти. На кордонах із угорцями будувались бурги із гарнізонами.

У 955 р. Оттон І зміг вщент розбити сили угорців у битві при Лехвальді, біля Аугзбурга. До рук переможців потрапила велика здобич. Поразка примусила угорців відиовитись від нових вторгнень. Ввжається, що перехід угорців від родинного улаштую до ранньофеодальної держави почався ще до Лехвальда й поразка їхнього був не стильки причиною до переходу до осідлості, стільки її наслідком. Ударна міць кінноти послабла, угорці перейшли до землеробства як до основного заняття, вони стали швидко розвиватися феодальні відносини. Приняття християнства (1002 р.) свідчило уже про інтесивну феодалізацію Угорщини.

Грабувальні походи в Італію.

Утворення Священної Римської імперії.

Німецьких феодалів вабила Італія, багата й древня країна. Вже у Х ст. в долині Ломбардії стали рости й підійматися міста. У політичних планах Оттона І й його найближчого оточення не останнє місце займала ідея підкорення римських тат. Захоплення Риму, приєднання його до Німеччини, володарювання в Італії та вихід до Середземного моря, влала над церквою — такі були плани Оттона І й німецьких феодалів.

Італія, що одну годину був роздріблена упродовж десятків феодальних князівств, що переживала низку безперервних усобиць, не могла оказати серйозний супротив нашестю із півночі. Титул короля Італії (Ломбардії) був позбавлений будь-якого зиісту, проте за корону Італії йшла напружена боротьба велиеих феодальних князів країни — маркграфів Івреї, герцогів Сполето та сусідів графів Провансу, королів Арелатських (Бургундських). Папська держава переживала глибокий занепад. Папи роздали свій земельний фонд й стали іграшкою до рук римських феодалів. На півночі країни виросли великі міста — центри ремесла й торгівлі - Павія, Мілан, Кремона, Брешія; швидко багатіли примпрські міста — Венеція, Генуя, на півдні - Амальфі, Неаполь, Салерно. Південь країни ще належав Візантійській імперії. У 951 р. Оттон І здійснив перший похід в Італію, зайняв Ломбардію й вінчався тут — на царство залізною короною Лангобардських королів. Новий похід в Італію був здійснений лише через 10 років. На цей раз ціллю був Рим, куди зазивав німецьких феодалів тато, який був безсилий в боротьбі із римськими баронами.

У 962 р. німці вступив у Рим й тато Іоанн ХІІ вінчав Оттона І імператорською короною. Оттон прийняв пишний римський імператорський титул, й в Європі виникла нова держава — Римська імперія. Згодом — із ХІІ ст. — вона стала називатися Священною Римською імперією, а із ХVст. До цих трьох слів додалося «германської нації». Починаючи із Оттона І на протяці віків кожний німецький король, який був обраний князями, мусив здійснити римський коронаціонний похід й вінчатися в Римі, де отримував із рук папи імператорську корону. Священна Римська імперія й Німеччина зовсім не тотожні. У першу входили, окрім Німеччини й Австрії, тобто країн із німецьеою мовою, Швейцарія, Голландія, Чехія, польські землі, французькі землі (Бургундія, Прованса), значна частина Італії, далматські міста та ін. Німеччина — це лише частина, доти ж невелика, Священної Римської іперії.

Нова імперія за самою ідеєю — всесвітня держава, що, звісно, немало ані найменьших економічних й пілітичних передпосилок. У її основі лежали розрахунки німецьких феодалів, пов`язані із грабуванням багатої Італії. Римські коронаційні походи представляли необмежені можливості збагачення їхнього учасникам — німецьким феодалів та їхні васалам. Італійська політика німецьких королів прив`язала їхнього до призрачної римської корони та сприяла бо господарюючий клас Нмеччини, що був не заінтересований у об`єднанні своєї батьківщини, збагачувався та посилювався в результаті грабування чужих країн. Отже королівська влада не мала прогресивного значення, не був організатором й вождем прогресивних сил, як було б у сусідній Франції.

Спроби об`єднати в одне політичне ціле країни, із настільки різними мовами, населенням, рівнем економічного розвитку, культурами й традиціями, як Італія й Німеччина, виявилися в кінці кінців безуспішними й нічого не принесли, окрім бідств, розорення, знищення виробничих сил та посилення політичної роздрібленості як в одній, то й в іншій країні.

Реальністю було б лише панування німців у Римі та повне підкорення папства Німеччині, на те лише менше, ніж на століття. Реальністю були й римські коронаційні походи, тобто систематичний грабіж багатої країни німецькими князями та рицарями.

Італійська політика королів Німеччини не лише не призвела до панування над Італією, а і втягнула німецьких феодалів у важкі війни, відволікла їхню увагу від слов`янських земель й сприяла успіху повстань слов`ян проти гнобителів.

Оттон І й його приємник Оттон ІІ (973 — 983) потерпіли невдачу в походах проти візантійських володінь на півдні Італії. Наймані війська візантійських правителів — араби розгромили німців. Неможливість оволодіти візантійськими колоніями в Італії призвела до світу із Візантією, що був скріплений шлюбним союзом Оттона ІІ й візантійської царівни Феофанії. Сін від цого шлюбу Оттон ІІІ (983 — 1002) помер молодим, не зумівши ані захопити італійський південь, ані підкорити римських баронів.

Німеччина загрузла в Італії, й цим скористалися полабські слов`яни.

У 983 р. спалахнуло велике повстання в Полабії, що перетворилось на велику звільну війну. Героїчна боротьба слов`ян за свободу проти феодального гніту, проти чужої й нав`язаної релігії продовжувалася 17 років. Близько 1000 р. майже вся Полабія здолала уладові німецьких феодалів й стала вільною. Лише землю сербів-лужичан німцям вдалося стримати. Інші слов`яни повернули собі свободу на півтора століття.

Саксонська династія змінилась у 1024 р. Франконською (чи Салічною). До цого години велику роль житті країни стала грати церква, сили й ресурси якої виросли в багато разів. У результаті церква стала более потужною, ніж королівська влада. Церква перетворилась на грізну ідеологічну, економічну й політичну силу. Тому монархи Франконці намагались знайти опору в мілких феодалів — рицарях дуже багаточисленного прошарку в Німеччині. Королі представляли мілким феодалів (міністеріалам*) пільги, робили рицарські землі спадковими, ставили рицарів у прямі вассальні ставлення із короною.

Однією із найважливіших сторін політичного життя Німеччини ХІ ст. явилися ставлення держави й церкви, що вилились в боротьбу папства й імперії. *Від латів. «ministrare» — «служити» (від того ж кореню — міністр). Походження міністеріалів пов`язано із воєнною реформою Карла Мартелла й потім — із низкою актів німецьких королів. Спочатку слуги феодала, міністеріали, отримавши землю, перетворювалися на мілких феодалів. З іншого боці, нерідко крупний феодал, що розорився, опускався до положення міністеріала.

Клюнійський рух.

Конфлікт світської влади й церкви був конфліктом в середині господарюючого класу, причому одна частина феодалів — духовенство — був непомірно багатшою, впливовішою й культурнішою від іншої частини — світських магнатів. Духівництво не лише володіло величезними масивами землі, не лише було б привілейованим станом. Духівництво було б організованою, централізованою, дисциплінованою групою, тоді як решта світу був розрізненою й роздробленою.

Вихідним моментом боротьби імператорів й тат був рух, ідейним натхненником якого виступало клюнійське абатство в Бургундії, так звань Клюнійський рух.

Поширений розвиток феодальних відносин призвів до глибоких змін в житті церквию. Духовні феодали вели такий ж спосіб життя, і світські магнати, — жили, в замках, полювали, вели війни й особисто приймали доля в боях, оточували собі розкішшю, одружилися, малі законних та позашлюбних дітей тощо.

Багато священників були неосвітчені; система підготовки духівництва не відповідала вимогам церкви. У цьому середовищі церкві загрожувало повне падіння авторитету серед мас. Така церква не могла впоратись із завданнями духовного гніту над трудівниками; церква, що втратила авторитет, не потрібна класу феодалів. Вісь чому у найбільш далекоглядних та освітчених діячів церкви виношувалися плани реформи. Знаменоносцем цих планів й виступило абатство Клюні.

Клюнійці виступали за укріплення церковної дисципліни, покращання підготовки духівництва. Засобом покращання авторитету церкви клюнійці вважали жорстка безшлюбність духівництва — целібат: у служителів церкви не винне було б бути мирських інтересів й сім`ї. Клюнійці енергійно протестували проти інвеститури, що отримувалася духівництвом від світських осіб.

Суперечка про інвеституру й був основним питанням в жорстокій боротьбі папства й імперії, що почалася незабаром. Легко побачити, що це був суперечка проперерозподіл феодальної власності на грішну землю, суперечка про феодальну ренту та кріпаків.

У середині ХІ ст. клюнійці добилися великого успіху — на папський престол вступивши Лев ІХ, переконаний клюнієць. Проте более важливим було б інше. Правителем справ «святійшого» престолу й натхненником політики тат довгі рокта був один із найвідоміших клюнійців Гільдебранд.

Він ставши ініціатором клюнійських реформ, й відрізнявшись гострим розумом, проникливістю, сильню волею, холодною жорстокістю, незабаром завоював великий авторитет.

У Німеччині трон належав Генріху ІV, ще хлопчику, регентами були найвидніші князі церкви. Франція переживала період майже повної роздрібленості, й королі цієї країни були безсилі перед обличчям своїх могутних вассалів. Англія був далеко, того годину вона був малою й слабкою країною.

У 1054 р. відбувся розкол церкви, й східна (православна) церква бульше не підкорялась папі; звичайно не треба було б боятися супротиву клюнійським реформам зі сторони візантійського імператора й великого князя київського.

Клюнійські реформи.

У 1059 р. в Римі був створений Латеранський церковний собор, й Гільдебранду вдалося провести на соборі важливі рішення в дусі клюнійців. Собор ввів суворий порядок виборів тат, поклавши кінець сваволі римськонімецьких імператорів (із часів Оттона І папи назначалися й знімались за волею імператорів). Віднині вводився кардинальний принцип обрання тат, за яким римського першосвященника стали обирати найвищі сановники церкви — кардинали, затвердження папи імператором стало суто формальним ізгодом зовсім відпало. Таким чином, папи не були понад маріонетками ані до рук римських баронів, ані до рук німецьких феодалів. Собор, надалі, категорично вимагав введення целібату й виступав за інвеституру духівництва лише від церкви.

Іншим важливим актом Гільдебранда було б заключення воєннополітичного союзу між папством й князем Норманської держави Робертом Гвіскаром, який визнав собі васалом «святійшого» престолу. Тепер папи могли розпоряджатися воєнною силою, протиставивши її у випадку необхідності римсько-німецьким імператорам. Гільдебранд добився також вигідного союзу із Тосканським маркграфством, володарка якого, матільда, подарувала графство папі.

У 1074 р. Гільдебранд зайняв «святіший» престол под ім`ям Григорія VІІ. Свої подивися він опублікував у 1075 р. в «Повелінні папи» — програмі миродержавної влади церкви. Папа — васал Бога (Григорій VII іменував собі консулом бога на землі), а імператор — васал папи — такий висновок з цого акту.

Між тім, у 1065 р. Генріх ІV ставши самостійним королем. Це був людина, не позбавлена ані розуму, ані освіти, властивий й самолюбивий. Обстановка в Німеччині був складною. Повстали феодали саксонії. Це повстання було б пов`язане із давнім сепаратизмом саксонською знаті, невдоволеною занадто сильною та диспотичною політикою ГенріхаVII й тім, що короля оточують швабські міністеріали. Повстали й саксонські селяни проти повищення барщини на королівських землях, й розмах цого руху змусив частину знаті піти на згоду із королем.

Лише в 1075 р. Генріх IV зміг впоратися із саксонцями. Цей рік й ставши початком суперечок про інвеституру. Папа Григорій VII видав декрет про інвеституру, заборонивши духовенству под страхом позбавлення сану приймати інвеституру від світських осіб та заборонивши останнім под загрозою відлучення від церкви жалувати інвеституру духовенству. У відповідь на це німецький король власною владою демонстративно призначив ряд німецьких єпископів. Погрози папи король ігнорував й на початку 1076 р. зібрав у Вормсі церковний собор із підтримуваших Генріха духовних князів Німеччини й Італії. Король не зміг оцінити реальне співвідношення сил. Собор у Вормсі підтримав короля, котрий спрямувавши папі знамените послання. «Ми, Генріх, божею милостю, а чи не силою, король … Гільдебранду, що іменується папою, але в ділі лжемонаху…», — було б початком зухвалого аркуша. Закінчував король ще более різко: «Ми, Генріх … зі всіма єпископами нашими … кажемо тобі: «Забирайсь геть! Забирайсь геть!». Король гнав тата із престола.

Григорій VII прийняв виклик. Він негайно зізвав у Римі церковний собор, об`явив короля позбавленим трону й, звільнивши його вассалів від присяги на вірність королю, зрештою відлучив Генріха від церкви. Саксонські феодали скористувалися цим, щоб поновити заколотий. Це затруднювало положення Генріха, й йому нічого не залишалось, як шукати примирення із папою.

У 1077 р. король прибув до Каносси, де перебував одну годину тато. Переживше немале приниження, Генріх був усе ж таки прийнятий папою, й із нього зняли відлучення. Знаменита легенда про покаяння короля, немов бі то він стояв босим із посипаною попелом головою, в рубищі, три дні й три ночі на снігу под стінами Каносського замку, перед тім, як ворота розімкнулися й тато прийняв його, є неправдоподібною. Легенду видумав Григорій VII, щоб підняти й возвеличити перемогу папства. Направду ж король зупинився в будинку поблизу замку й переговори вели його уповноважені.

Пішовши на болісне приниження самолюбства (недарма Каносса стала синонімом приниження), король, по суті, здобувши дипломатичну перемогу, домігшись хоча б тимчасового світу із найгрізнішим зі своїх ворогів.

Генріх зміг повернутися до Німеччини, де довго не міг впоратись із заколотом. Феодали обрали антикороля — Рудольфа Швабського, боротьба із яким потребувала від Генріха важких втрат. Підтримка рейнських міст дозволила Генріху вийти переможцем, а антикороль загинув. Король Генріх й не думавши підкорятися папі й невдовзі знов був відлучений від церкви в анафемі. Проте тепер він міг відповісти на відлучення війною й повів німецьких феодалів, що були йому вірні, на Рим. У 1084 р. Генріх зайняв Рим (тато Григорій укрився в римській цитаделі); німці привезли в обозі німецького священика, котрого король об`явив антипапою (Клімент ІІІ). Антипапа вінчав короля імператорською короною.

На поміч своєму союзникові - папі прийшли італійські норманни, із князем Робертом Гвіскаром на чолі. Німці швидко відступили із Риму. Норманни, звільнивши Григорія VII із блокади, приступили до пограбування Риму із таким розмахом, що викликали повстання жителів, котрі винали непроханих визволителів. Німці знову увійшли до Рима, тато утік до норманнів та через кілька місяців помер.

Німцям довелося невдовзі повернутися на батьківщину разом із антипапою Кліментом. Боротьба за інвеституру продовжувалася. Приємники Григорія VII піднімали в Німеччині заколоти, озброюючи навіть синів Генріха проти батька, вели жорстоку літературну полеміку, апелюючи до феодальної суспільної думи всієї Європи. Не залишався в боргу й імператор. Успіхом Генріха був підтримка, політична й воєнна, що був йому надана Чехією (князь якої за допомогу у римському поході отримав від імператора титул короля), Угорщиною й Польщею (із 1025 р. королівством, абсолютно незалежним від Німеччини).

Вормський конкордат.

У 1106 р. Генріх IV помер у Кельні, у розпал війни проти повсталого сина, який діяв як агент папи. Королем ставши Генріх V, що також виступив проти папи. Лише через 16 років намітилися основи для компромісного світу, який було б укладено у 1122 р. у Вормі (так звань Вормський конкордат). Папа Каллікст ІІ та імператор Генріх V погодились із тім, що духовна інвеститура, тобто затвердження в сані єпископа (архієпископа), проводитися папою (символічним обрядом вручення посоху та персня), после цого імператор жалує світську інвеституру, що перетворювало князя церкви на васала імператора. Світська інвеститура проводилася вручанням скіпетра — емблеми світської влади. Таким чином останнє слово було б за імператором, який міг відмовити неугідному кандидату. Цей подвійний порядок інвеститури діяв в Німеччині, щодо Італії - там імператор не міг втручатися у вибори духовних осіб. Конкордат 1122 р. залишався в силі до нового години. Порушення конкордату були усе ж таки нерідкі, що давало привід для нових конфліктів. Конкордатом завершився перший етап боротьби за інвеституру. Перемогли не папи й не імператори. Справжніми переможцями стали міста північної Італії, котрі використали цю боротьбу задля укріплення своєї міці й завоювання фактичної незалежності. Боротьба забрала сили Німеччини й сприяла зростанню могутності німецких князів. Боротьба забрала сили папства, яку ставило собі за утопічну ідею створення світової держави.

У кінці кінців, боротьба за інвеституру вплинула на укріплення незалежності Угорщини, Чехії, Польщі. Особливо важливі наслідки боротьба мала для Чехії, Яка входила (із кінця Х ст.) в склад Священної Римської імперії; чеські князі в обмін на підтримку імператора завоювали незалежне становище й звели до простої формальності свої стосунки із імперією.

Література: «Нариси Німеччини» І.М. Кривогуз, М. А. Коган, Р. С. Мнухина, І.В. Ковалёв. Учпедгиз 1959 г.