Особливості економічного розвитку Київської Русі

Міністерство освіти й науки України.

Черкаський інженерно-технологічний інститут.

Кафедра економічної історії.

Факультет економіки й управління.

Контрольна робота.

на тему:"Особливості економічного розвитку Київської Русі «.

Перевірив виконав студент викладач кафедри 1курсу ФЕУ групи зу-211 Усманова М. Р. Шкарбан З. В.

Черкаси 2001.

Зміст Вступ Розділ 1. Соціально-економічний та державний лад Київської Русі.

. ІХ-Х ст.

1.1 Розвиток державності Русі в першій половині X ст. Розділ 2. Економічне життя Київської Русі.

2.1.Сільське господарство.

2.2.Торгівля.

2.3 Розвиток ремесла.

2.4 Феодалізація селян та земельні відносини.

2.5 Фінанси Заключення Список літератури.

Вступ.

Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам’ятки давньоруської літератури називають її Руссю, чи Руською землею, вчені-історики — Київською, чи Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвиненіших економічно і політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили русичі. Вони вирощували хліб й розводили худорбу, малі розвинені ремесла і промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада й Константинополя, Кракова і Буди Великого Бултара і Ітилю. Могутньою, високорозвинутою і цілісною був матеріальна і духовна культура Київської Русі. Її народ зводив величні кам’яні храми і ошатні дерев’яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди свoїх великих й малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків. …На весь світло славилися вироби давньоруських майстрів. У Києві, а Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в які описувалось славне минуле і аналізувалося сучасне життя. Давньоруський народ творив свою засну історію у вигляді переказів й легенд, дружинних пісень й билин, інших фольклорних пам’яток. Київська Русь багато важила в політичному житті Європи й Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися візантійські імператори і хозарські хагани. Протягом пів тисячоліття Давньоруська держава затуляла собою європейський світло й Візантію від кочовиків. Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії ІХ-ХІІІ ст., тому інтерес до неї не вщухає серед учених сучасного світу.

Джерелами відтворення історії Київської Русі є писемні і речові (археологічні) пам’ятки. Головними писемними джерелами є літописи: «Повість временних літ», Київський, Галицько-Волинський, Новгородські, Суздальський, Московський, Никонівський та ін. Чимало цінного додають й інші писемні пам’ятки — кодекси і записи норм права, князівські земельні грамоти, тощо.

1.Соціально-економічний та державний лад Київської Русі ІХ-Х ст.

Могутня держава створила сприятливі умови для швидкого розвитку продуктивних сил. Господарський прогрес виявився у значному поширенні знарядь роботи їхнього заліза, витісненні примітивних систем землеробства, розвитку ремесел, торгівлі й міст.

Київська Русь ІХ-Х ст. ще не знала класового улаштую. Тому східнослов'янська державність народилася в суспільстві, що залишалося родоплемінним. Можна назвати першу руську державу надплемінною, бо в ній влада не лише відокремилася від маси народу, а і піднялася над самою племінною верхівкою, набула індивідуального характеру і стала успадковуватись. Давньоруська держава був організована за територіальною ознакою, чим принципово відрізнялася від передуючих їй племінних княжінь.

Для державно-адміністративного улаштую Київської Русі був характерною така рису, як федеративний устрій. Великокнязівська влада мало втручалася у внутрішнє життя приєднаних земель. Їх обов’язок обмежувався сплатою данини, а також участю у військових походах київського князя.

Літописці зображують давньоруських володарів кінця ІХ-Х ст., як типових дружинних князів. Певна річ радниками князя були лише старші дружинники: смердоті утворювали і апарат управління, судочинства та збирання данини.

1.1.Розвиток державності Русі в першій половині Х ст.

Протягом першої половини Х ст. київські князі наполегливо і послідовно згуртовували у спільній державі племінні княжіння східних слов’ян. Справу Олега, за свідченням «Повісті временних літ», 912р. продовжив його наступник Ігор. Він знову приєднав до держави княжіння уличів й деревлян, що відпали було б после звістки про смерть Олега.

На 40 рр. Х ст. припавши новий спалах воєнної активності давньоруської панівної верхівки. Київський князь поширив свою уладові на східний Крім й Тамань. Ігор вчинив два великих походи на Візантію, що малі на меті як захист південних рубежів, то й забезпечення вигод для руських торгових у Константинополі та інших грецьких містах.

Великі і малі війни приносили славу і багатство князям й старшим дружинникам. Водночас смердоті відривали від мирної роботи багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку держави. Головним ж джерелом постачання війська зброєю, харчами, кіньми залишалося стягання данини, якої князі прагнули завісься годину збільшувати. Особливо жорстоким було б збирання полюддя, що в Х ст. йшло безпосередньо на утримання військової дружини. Саме под впливом своїх дружинників князь Ігор, зібравши одного разу полюддя в землі деревлян, повернувся туди, щоб стягнути його вдруге, за що був забитий повсталими 944р. Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.

Єдиний відомий із літопису сін Ігоря — Святослав був ще хлопчиком, й на князівський престол сіла його дружина Ольга. Вона жорстоко придушила повстання деревлян навесні 945р., штурмом здобувши їхнього головне місто Іскоростень, забивши древлянських князів й багато воїнів. Водночас княгиня, певно, зрозуміла, що наставши годину встановити розмір данини, насамперед полюддя, з залежного населення, що вон і зробила. Ольгою також були влаштовані опорні пункти центральної влади на місцях, адміністративна ж й судова системи поширені на усі підвладні Києву землі племінних княжінь.

У часи Ольги розбудовувався, прикрашався й зміцнювався стольний град Русі. З князюванням Ольги можна пов’язувати настання іншого етапу в розвиткові давньоруської державності. Він ознаменувався візитом Ольги до Константинополя близько 946р. Уперше в історії глава Давньоруської держави ішов до Візантії на чолі мирного посольства. Результатом цого візиту було б охрещення Ольги та укладення союзної русько-візантійської угоди.

2. Економічне життя Київської Русі.

Політична могутність й військова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті: розвинутій й багатій економіці. Землеробство й скотарство не лише були спроможні прогодувати населення країни, а і виробляли продукти харчування і сировину на експорт. Промисли забезпечували потреби держави, їхні продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня й Заходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби які користувалися попитом на Русі і за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч й завдавали шкоди, але й було неможливо підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю і були здатні до прогресивних змін у виробництві.

2.1.Сільське господарство і промисли.

Сільське господарство було б провідним у давньоруській економіці й досягло високого рівня розвитку. Землеробство. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця і овес. Ліс вирубувався й спалювався, таким чином звільнялися посівні площі і одночасно удобрювався грунт. У лісостепових й степових районах найпоширенішою системою землеробства був перелогова, за якої родючість землі відновлювалася природним шляхом. У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. їхнього досить часто знаходять под годину археологічних розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було б на такому агротехнічному рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого години врожайність й продуктивність роботи. Скотарство. У літописах та інших пам «ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини й продукція тваринництва. Великими чередами корів й кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі і багаті бояри. Худобу випасали із весни до осені на цибулях, заплавах, у лісах, на перелогових землях й в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно. Мисливство і рибальство. Полювання на лісових й степових тварин й птахів забезпечувало м «ясом, а продажів шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи. Цінне хутро було б однією із головних статей давньоруського експорту, розходячись у багато країн Європи й Сходу. Чималу роль серед промислів відігравали бортництво та бджільництво. Мед й віск малі попит на Русі та за її межами. Князі і бояри були особливо зацікавлені в підтриманні сталого рівня виробництва меду і воску, як й у добуванні хутра. Ці товари продавалися на ринках Візантії, країн Близького Сходу і Західної Європи. Натомість смердоті одержували можливість купувати там прикраси, дорогі тканини і одяг, вино, фрукти, зброю тощо. Ремесло. Значного поширення і високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Основною його галуззю був металургія що поряд з землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Обробка заліза що добувалося із болотяної рудій, велася як у сільських то й в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором інструментів й у лоділи значною кількістю технічних прийомів обробки металу, продукуючи речі високої якості і досконалі функціонально, а кращих зразках — й художньо довершені. Надзвичайно високого рівня майстерності досягли руські ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справ на Русі є дорогоцінні вироби із перегородчастими емалями іконки, хрестики князівські барми ковтки. Виробництво високоху дожніх й коштовних прикрас із емаллю зосереджувалось у Києві звідки смердоті розходились по Русі й за її межі. Слава про руських ювелірів троянд неслася середньовічною Європою. Наймасовішими видами ремесла були виготовлення керамічного посуд, обробка шкіри, дерева і кістки. Ремісники, котрі займалися цим, звичайно селилися разом, утворюючи великі містах осібні квартали. Дедалі ширшого застосування набувало віконне скло. Поширеними були домашні ремесла: прядіння, ткацтво, виготовлення повсякденного одягу і посуд, а також продуктів харчування, насамперед переробка зерна. Розвинена обробка дерева і каменю, виготовлення цегли давали можливість руським людям будувати різноманітні житла, зводити церкви і палаци. Найпростішим житлом були напівземлянки, в які тулилась біднота. У наземних зрубних будинках гаялися представники середніх прошарків населення. Окрасою і водночас архітектурними домінантами міст й сіл Русі були численні церкви, переважно дерев «яні. У великих містах височіли кам «яні храми. У давньоруську добу в Києві було б зведено понад ЗО кам «яних церков. Багато їхні збудовано в Чернігові, Переяславі. Міста, як відомо, у VI—VIII ст. у східнослов «янському суспільстві виникали протоміста — укріплені поселення, що в зародку малі ознаки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Однак не кожне Протомісто могло перерости в місто: у тому малі скластися особливо сприятливі соціальні, політичні і економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був «град Кия », що виник наприкінці V — в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у велике місто, в якому в XI— першій третині XIII ст. налічувалось близько 50 тис. мешканців. Для свого години то був дуже велика кількість городян. Соціально-економічне, політичне і культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їхні мешканців були ремісниками різних спеціальностей, котрі про «єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на які вирувало життя. Там збиралися віча городян, що, починаючи із середини XII ст., відігравали значну роль у соціальному і політичному житті свого міста, бо і землі в цілому, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо. Давньоруські міста були культурними осередками. Але вони діяли школи і книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам «ятки агіографії та художньої літератури.

2.2.Торгівля Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною і ремісничими виробами тихий районів, в які смердоті не вироблялися. Міста й великі торгові села малі ринки. У значних міських центрах смердоті діяли постійно, а Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня. Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу і Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також із країнами Поволжя: Хозарським каганатом й Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі із Германією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі із країнами Півдня й Заходу був Київ. З Візантії на Русь довозили золоті і срібні вироби, посуд, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких й далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні і металеві вироби, прикраси з золота і срібла, а також рабів. Головними платіжними засобами внутрішньої і зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні куфічні дирхеми. Використовувались, хоча і у меншій кількості, візантійські міліарісії, західноєвропейські денарії. Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Алі карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, смердоті призначалися задля торгівлі, стільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів.

2.3 Розвиток ремесла.

Ремесла в господарському житті давньоруського суспільства відводилося важливе місце. У давньоруських містах були зосереджені головні центри ремісничого виробництва, хоча окремі галузі розвивалися в феодальних замках та селах.

Чорна металургія був провідною галуззю ремесла. Разом із землеробством смердоті становили основу економічного розвитку країни. На територї Київської Русі було б багато болотяних руд, із які добували залізо. Високий /І8−40/ відсоток заліза містили рудій Полісся. Спеціальні сиродутні горни переплавлювали залізо. їхнього залишки знайдені в багатьох пунктах. Залізоробне виробництво, яку мало зв «язок із ремеслом міст, було б за їхні межами. Давньоруські міста здійснювали зв «язок із чорною металургією не лише через ринок чи відчуження общинних домників на користь феодалів. І вотчинні ремісники займалися виплавкою заліза. Потім продукція поставлялася князівським й боярським майстерням у міста. Вочевидь, уже в давньоруські часи у металургійному виробництві мало місце відхідництво. Розкопки поселень металургів Х-ХІІ ст. в заплаві річки Тетерів засвідчили їхнього сезонний характер.

Були на Русі спеціалізовані центри залізоробного ремесла. Один із них був в місті Городськ на Тетерів! на територї сучасного села із тією ж назвою в Коростишівському районі Житомирської області. У Вишгороді також виявлені залишки залізоробного ремесла, Ковальські майстерні, де здійснювалася обробка заліза, виготовлення із нього різних промов для господарських потреб, військової справ, називалися кузнями, їхні сліди виявлені в всіх давньоруських містах. Київ, Новгород, Смоленськ, Чернігів, Галич Вишгород — найбільші центри обробки чорного металу. Відомий асортимент виробів із заліза. Це 150 назв, у тому числі знарядь роботи -22 назви, ремісничих інструментів — 46, видів зброї - 16, предметів домашнього начиння -37, наборів кінської збруї й спорядження вершника — 10, прикрас-19 назв. Потрібно відзначити досконалість ковальського інструментарію. Ковадла, молотки, кліщі, зубила, пробійники не поступалися за формою й функціональністю аналогічним інструментам пізніших часів. Різноманітні техніки обробки заліза були відомі давньоруським ковалям: цементація, облицювання, інкрустація кольоровими металами, кування, зварка, полірування. Висока якість металу ряду ковальських виробів доповнювалася функціональною довершеністю форми. Перш на це стосується давньоруських мечів, котрі, за свідченням хорезмського вченого XI ст. ав Біруні, являли собою речі «дивні й виняткові «. Меч із автографом майстра — «Коваль Людота », виявлений на Полтавщині біля селаХвощево, є свідченням цого. Руків «я меча прикрашене складним плетивом орнаменту, який нагадує художнє різьблення. Металообробне ремесло у XII ст. замість високоякісних багатошарових стальних ліз почало застосовувати клинки із наварними лезами на залізній основі. Така технологія дозволила різко підвищити продуктивність роботи. Це було б свідченням ринкового характеру ковальської справ, що розвивалась на вільній міській основі. У XIIXIII ст. значно збільшився асортимент ковальських виробів, із «стала серійність у виробництві. У Київській Русі «коваль «означало також ремісника, який працював із кольоровими металами — золотом, сріблом, міддю. Ковалі володіли високою майстерністю обробки кольорових металів, відомих у середньовіччі: литвом, волочінням дроту, сканню. Їм були відомі також філігрань, зернь, знали смердоті техніку виготовлення емалей, свинцевих й олов «яних відливок. У XII ст. київські майстри винайшли мистецтво відливок у так званих «імітаційних «формочках. За допомогою цієї техніки виготовлялися прикраси, котрі імітували коштовні золоті й срібні вироби. Вони надходили на широкий ринок. Хрести-енколпіони були монополією київських ливарників. Вони користувалися широким збутом над межах Київської Русі, а й у сусідніх регіонах.

Високотехнологічна досконалість був властива давньоруським перегородчастим емалям. Ця складна техніка, запозичена Руссю в Х-ХІ ст. у Візантії, набула особливого поширення в ХІІ-ХІІІст. Київ, Новгород, Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі - відомі центри виробництва емалей. Майстерні цих міст виготовляли князівські діадеми й барми, медальйони й колти, хрести, оклади церковних книжок. Роботи київського майстра другої половини XII ст. Лазаря Богші є найдосконалішими в галузі руської емалевої справ. Маємо дві князівські діадеми /із деісусним чином й зображенням сцени вознесіння Олександра Македонського/, а також знаменитий хрест Єфросинії Полоцької. У центральній частині стародавнього Києва, але в територї Печерського монастиря виявлені залишки ювелірних майстерень, заговорили українською у «язаних із виробництвом промов, оздоблених емалями. Вже в Х ст. давньоруські майстри оволоділи мистецтвом черні. Проте найбільшого розвитку воно та досягло в ХІІ-ХІІІ ст. У скарбах, а також культурних кулях великих міст незмінно виявляються виготовлені у техніці черні срібні колти, медальйони, персні, хрести-енколпіони, широкі браслетинаручі. Вони характеризуються надзвичайною декоративністю зображення, техжчною й функціональною довершеністю. З виробництвом емалей тісно заговорили українською у «язане склоробство. У багатьох давньоруських центрах виявлено сьогодні його сліди. Мозаїчна маса, віконне скло, посуд, скляні браслети, персні, намисто — вісь неповний перелік промов, котрі виготовлялися у склоробних майстернях. Вже в кінці Х — у першій половині XI ст. давньоруським майстрам були відомі секрети скловарного виробництва. XIIXIII ст. — годину розквіту склоробного ремесла. Гончарне виробництво постачало на ринок найбільший асортимент продукції: горщики, глечики, амфорки, корчаг, світильники, підсвічники, іграшки й т.і. На межі Х-ХІ ст. почали виробляти полив «яні керамічні вироби. Ними були — столовий посуд, декоративні плитки, котрі йшли на оздоблення інтер «єрів палаців. Давньоруські керамісти виготовляли полив «яний посуд, який створював гідну конкуренцію привізному. Значна концентрація цого виробництва був в посадських районах міст, й характеризувалася досить великою потужністю. Про це свідчать виявлені керамічні центри у Білгороді й Вишгоро-ді.Розвиток гончарства у ХІІ-ХІІІ ст. зумовлювався дією ринку. Майстри досконало володіли технологією й матеріалами, але й збільшення попиту погіршило із годиною якість їхні продукції. Значне місце серед матеріалів, котрі були на Русі, посідала кістка. З неї виготовляли ручки дзеркал, руків «я ножів, наконечники стріл, гребінці, писала, ґудзики, іконки й т.і. Досвідчені різьбярі працювали у цій галузі. Майстерні виявлені у Києві, Звенигороді, Галичі, Новгороді, інших містах. Будівельна справа досягла у Київській Русі теж високого рівня. Найбільш поширеними були ремесла: деревой кам «янообробні, виготовлення цегли, вапна. Найдавнішим із них є деревообробне ремесло. Житлові й господарські приміщення, Перші християнські храми, оборонні стіни, різноманітні господарські й побутові речівісь неповний перелік про «єктів з дерева. Широко розгорнулося на Русі в кінці Х — на початку XI ст. кам «яні будівництво. Воно потребувало спеціалістів різних профілів будівельників, цегельників, каменярів, вапнярів. Знайдені залишки майстерень по обробці каменю, печей для випалу плінфи й вапна в Києві, Чернігові, Суздалі, Старій Рязані, Полоцьку.

Ранньофеодальний етап про «єднував всіх ремісників у феодальні господарства. Деякі писемні джерела повідомляють про досить ранні прояви артільних форм роботи на Русі. Алі це не дає підстав стверджувати, що смердоті були зародками самоуправних міських общин.

2.4 Феодалізація селян та земельні відносини.

До середини 1 тис. н.е. господарство східних слів «янь розвивалося на основі землеробської общини, із якої в Перші століття нашої ери почала формуватися територіальна, чи сусідська громада — марка. Власністю всієї громади залишалися поля, ліси, луки, пасовища. Присадибні ділянки, житло, худорба, знаряддя роботи, продукти виробництва стали власністю сімей, а орні землі надавалися в Їхнє індивідуальне користування. Час від години орні землі і сіножаті перерозподілялися. Головною низовою господарською ланкою стала сім «я. З VI ст. н.е. у східних слів «янь почався період генезису феодального господарства, що був органічною частиною загальноєвропейського процесу. Скінчилося становлення общини-марки, котра у слів «янь дістала назву «вервь». Збільшився період між перерозподілами общинних орних земель. Ділянки, що були у користуванні окремих батьківщин, передавалися у сімейне володіння. Виникла приватна алодальна форма власності на грішну землю. У антській державі уже панував інститут алоду, поява якого свідчила про формування приватної власності. Закріплення алоду в першу чергу за представниками родоплемінної знаті зумовлювало майнову нерівність в общині. Нагромадженню багатств також сприяли внутрішня й зовнішня торгівля, війни, внаслідок які вожді та старійшини привласнювали здобич й бранців. Останніх перетворювали на рабів. У слів «янь рабство мало патріархальний характері прискорило розклад територіальної общини. Слів «яни в своєму розвитку обминули рабовласницький лад. Генезис феодальної власності у східних слів «янь відбувався повільніше, ніж у романських народів, де був сильний вплив протофеодальних відносин Римської імперії. Більш стійкою був слів «янська вервь, у межах якої зберігалися кблективна власність на луки, пасовища, ліси, водоймища, спільна праця, традиції взаємодопомоги. Розвиток східнослов «янської общини мав багато спільного із еволюцією германської марки. Утворення Київської держави (882, р.) було б чинником, що прискорив формування приватної земельної власності. Х-ХІ ст. -період інтенсивного її розвитку, що здійснювався у двох напрямах. По-перше, посилювалась економічна диференціація в общині, алод переростав у феод-вотчину — велике феодальне землеволодіння на спадковому праві. По-друге, із виникненням держави відбувався процес завоювання («окняжіння») територій сусідських обіцин, становлення державної, в особі князя, власності на грішну землю. Власники алоду захопили землі, верховна власність на котрі належала державі. Збірник законів України-Русі «Руська щоправда». Я-Мудрого (середина XI ст.) закріпив недоторканість приватної земельної власності. Власниками вотчин були князі, бояри, церква. Перші відомості про княжі домени відносяться до Х ст. Про їхні наявність свідчить «Щоправда Ярославовичів» (70-ті рр. XI ст.) У історичних джерелах згадки про боярське землеволодіння із «явилися в другій половині XI ст., але й зародилося воно та, очевидно, значно раніше. Після прийняття християнства держава виділяла на церкву десятину із данини, судових й торгових мст. З другої половини ХІ-ХІІ ст. є відомості про церковно-монастирське землеволодіння. У історичній літературі однозначної оцінки процесу феодалізації УкраїниРусі немає. Існують різні подивися одну годину завершення генезису феодалізму. Частина російських й українських сучасних істориків вважає, цю Київська Русь був феодальною Державою, тобто XI ст. — годину «Руської правди» й «Правди Ярославовичів» — знаменував перехід до класичної його форми. На основі порівняльного методу роблять спроби довести існування на Русі васально-сеньйоріальної системи західноєвропейського зразка, обгрунтувати, що переважали земельні надання, близькі до бенефіції, а вотчина був недостатньо розвинена. Західні вчені розглядають Київську державу як самобутню соціальну систему, мотивуючи свою точку зору відсутністю чи нерозвиненістю центрального для феодалізму інституту васальних відносин, наявністю вільного селянства та більшою, у порівнянні з Заходом, роллю міст й торгівлі у життєдіяльності Київської Русі. У історіографії поширена, також концепція, згідно із якою феодалізм склався у період феодальної роздрібненості (середина XII ст.). У ГалицькоВолинській державі васально-сеньйоріальні відносини уже панували. Ряд дослідників стверджувати, шо в Княжу добу (IX — перша половина XIV ст.) феодалізм існував у вигляді державної системи. Вона характеризувалася підвищеною роллю князівської влади, що розвивала економічні відносини. На Їхню думку, уже в XII ст. — першій половині XIII ст. склався двочленний князівський васалітет. Київський князь роздавав землі удільним князям. Ці володіння малі бенефіційний характер, належали не князю, а уділу, яким він управляв, їхнього власник вол «язувався нести службу на користь київського князя, помиляюся передавати волость у спадок й відчужувати її без згоди київського князя. Цілий ряд учених визнає, що феодалізм в Україні утвердився за литовських часів. Генезис феодальної земельної власності був складним довготривалим історичним процесом. Період XII — першої половини XIV ст. характеризувався зростанням феодального землеволодіння, пануючою формою якого був вотчина. Основна частина землевласників складалася із князів, бояр, церкви й монастирів. Князь був володарем усієї державної землі, але й фактично розпоряджався лише власним доменом. Про їхні розміри точних відомостей немає. Землеволодіння бояр, що називалися у джерелах «селами», за походженням були князівським наданням, успадкованим, купленим. Маєтності бояр зростали за рахунок захоплення общинних й селянських земель. Боярство поділялося на групи; «луччі», «великі», «нарочиті» й малоземельні, дрібні. Економічно сильним було б боярство Галицько-Волинського князівства. Зачас із середини XIIдо середини XIII ст. літописи згадували понад 60 боярських імен. Бояри Володислав, Судислав, Доброслав захопили частину Галицької землі і не визнавали влади князя Данило. Існувало умовне землеволодіння, що в Україні називалося «Державою». Князівські та боярські вільні слуги отримували його за відбуту службу чи за умови служби. Князь Данило Галицький, зайнявши Галицьку землю, «роздав городи боярам й воєводам».

Швидко зростало церковне й монастирське землеволодіння, в основному за рахунок князівських й боярських земель. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському монастирю сусідню гору. Князь Ярополк (80-ті рокта XI ст.) передавши у власність монастиря три волості: Небльську, Деревську, Луцьку. Дочка його заповіла монастирю 5 сіл. Князь Володимир Василькович заснував монастир Апостолів у Володимирі на Волині та надав йому з, Березовичі. Багатьма селами й м-Полонним володіла Десятинна церкваЗначні земельні володіння належали єпископам. На відміну від світського землеволодіння землі церковних феодалів не ділились й не передавалися у спадщину. Це зумовило посилення могутності і багатства церкви. Вона збільшувала свої володіння шляхом купівлі та обміну, а також експропріації общинних земель. Руська православна церква перетворилася у могутнього землевласни ка.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у поземельних відносинах. Виникла й поступово зростала земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів. ,іале власне господарство, двір, майно чи були безземельними.

Безправними були так «зваш невільники — рабі (холопи чи челядь княжої доби). Вони не малі громадянських прав, майна. Джерелами холопства були війна, продажів при свідках, шлюб із холопкою, втеча закупа. Церква сприяла покращенню стану рабів, їхні відпущенню за грати й переходу до категорії „задушних людей“, записаних на „спомин душі“. Ізгоями вважали людей, котрі із різних причин вийшли із тієї групи, до якої належали, але й не вступили до іншої (звільнені холопи, збанкрутілі купці, князі без землі, сині священиків, котрі не навчилися грамоті). ІУ добу раннього феодалізму основною формою експлуатації селян був данина (полюддя» а°о повоз). Селяни виконували ряд повинностсй: давали підводи, доставляли озброєних воїнів, будували і ремонтували фортеці, мости, дороги. З розвитком феодальних відносин данина почала перетворюватись у феодальну ренту — економічну реалізацію земельної власності. На державних землях, де не було б різкої грані між державною й князівською власністю, рента й податок зливалися. На землях світських й духовних феодалів селяни відробляли ренту, сплачували податок державі і водночас відбували різні повинності на користь феодала та держави. Відомі три форми ренти: відробіткова, натуральна, грошова. Економічною основою селянського господарства був даірдим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівнював у середньол^у одному «плуга», що був одиницею оподаткування й становив близько 15 га землі. 10. 15 димів, переважно родичі, про «єднувалися в дровищі. З годиною до складу дворищ вступали чужі люди, котрі, залежно від майнового стану, ставали чи рівноправними членами — «потужниками», чи потрапляли в залежність від хазяїв дворищ. Їх називали підсусідками, «половинниками», «дольниками». землі дворища складалися із ділянок — димів, що були розкидані у різних місцях й періодично перерозподілялися. Існували і дрібні господарства й менша одиниця оподаткування — «рало». Дворища входили у склад громади (сільської общини), на чолі якої стояв отаман, обраний на вічі, й Яка мала власний «копний» суд. землі общини належали феодалу чи державі, їхнього поділяли на орні і сіножаті, що перерозподілялися, випаси, ліси, річки, власні селянські господарства. За користування землею селяни дворища відбували повинності феодалові та державі. Отже, як й в інших країнах світу, в Україні в середні віки основною галуззю економіки було б сільське господарство. Вдосконалюючись століттями, воно та в XV — XVI ст. досягло високого рівня.

2.5 Фінанси У І тисячолітті слів «янські племена торгували в основному із пізньоантичними, а потім із візантійськими центрами Північного Причорномор «я, Подунайіцини. Серед племінної знаті малі попит такі товари, як вино, столовий посуд із глини, скла та металу, бронзові фібули. У обмін поставлялися хутро, мед, шкіри, віск. Можливо, був .й работоргівля, оскільки в VI — VII ст. слів «яни здійснили на Візантію декілька масштабних походів. Основною торговою артерією слів «янь був Дніпро. Не виключено, що перевозили товари і по Дністру та Південному Бугу. Слабшими були торгові контакти із племенами Середньої та Північної Європи, балтами, фінно-уграми і тюркським населенням Східної Європи. Через землі давньоукраїнських племен пролягав «бурштиновий шлях» із Прибалтики до Дунаю. Одним з найбільших торговельно-ремісничих поселень римської доби був Лепесівка у верхів «ях р. Горинь. У районах, що прилягали до кордонів римської імперії, торгівля й ремесла були более розвинені. Отже, через територію Сучасної України в І тисячолітті проходило ряд торговельних шляхів, котрі із «єднували основні центри тогочасної цивілізації. У VIII — IX ст. в результаті відокремлення ремесела від землеробства зароджується товарне виробництво, зростає внутрішній обмін. Відомі торговельні зв «язки східних слів «янь із Великою Моравією, Болгарією, а також Хозарією й країнами Сходу. Іноземцями було б описано перебування руських купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу уже в VII — VIII ст. З зміцненням центральної влади київських князів зовнішня торгівля розширюється. Тортові шляхи із Києва простягнулися із півночі на південь, з одразу ж на захід. Найголовнішим із них був так звань.