Освіта Халіфату

РЕФЕРАТ.

Арабський Халифат.

1. Освіта Халифата 3.

2. Громадський лад Халифата 5.

3. Державний лад 6.

Образование Халифата.

У VII столітті в арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів, почалося розкладання родоплемінного ладу. Посилилася майнова, та був і соціальний диференціація. Шейх (глава племен) і саиды (племінні старійшини) захоплюють кращі землі оаз. У тому власність переходить дуже багато худоби. З’являються раби. Право займати громадські посади стало спадкової привілеєм найбільш багатих семей.

Розпад родоплемінних відносин особливо далеко зайшло в Хіджазу (районі узбережжя Червоного моря). Тут навколо оаз концентрувалися полуоседлые племена, займалися як скотарством, а й землеробством. У цьому вся районі були торгово-ремесленные міста: Мекка, Ясриб, якими пролягав великий караванні шлях із півдня північ. У містах домінували багаті купцы-ростовщики. Особившись в привілейовану групу, вони, тим щонайменше, не поривали родинних зв’язку з певними племенами та його знаттю. У цих районах перебувало дуже багато знедолених бедуїнів. Падали вікові зв’язку, узи і започаткував традицію взаємодопомоги, котрі пов’язали всіх одноплемінників. Лихом простих людей була усилившаяся межплеменная ворожнеча. Постійні взаємні військові набіги супроводжувалися убивствами, викраденням покупців, безліч скота.

Так було в обстановці глибокої кризи народжувалося нове (класове) суспільство. І, як і можна говорити про в інших народів, ідеологія громадського руху, об'єктивно котрий виступив за новий лад, придбала релігійну форму.

Виникнення нової релігії - Іслама — пов’язаний з ім'ям Мухаммеда (приблизно 570−632 рр.). Мухаммед проголошував необхідність нового порядку, исключавшего колишню племінну ворожнеча. Усі араби незалежно від свого племінного походження мали скласти єдину народність. Їх главою може бути Пророк — «намісник Бога землі». Єдиним за умову вступу у цю спільність було визнання нової релігії, і суворе дотримання її предписаний.

Серед простого люду нові театральні ідеї знайшли ревних прибічників. Вони прийняли Іслам, т.к. давно зневірилися в могутність племінних божків, не захистили їхнього капіталу від лиха й разорений.

Народний характер початкового руху віджахнув багатих, але ці тривало недовго. Спостерігаючи дією прихильників Іслама, знати початку розуміти, нова релігія не загрожує їх корінним інтересам. Невдовзі представники родоплемінних і видача торговельних верхів увійшли до складу правлячої еліти мусульман.

На той час (20−30 рр. VII століття) завершили організаційне оформлення релігійної мусульманської громади, очолюваної Мухаммедом. Створені військові загони боролися за об'єднання країни з прапором Іслама. Діяльність цієї релігійної військової організації поступово набувала політичний характер.

Що Виник держава вирішувало одне з найважливіших завдань, що стояла перед країною — подолання племінного сепаратизму. На середину VII століття об'єднання Аравії було переважно завершено.

Громадський лад Халифата.

Смерть Мухаммеда порушила питання про його приймачах посаді верховного глави мусульман. На той час його найближча родина і сподвижники (родоплеменная і купецька знати) консолідувалися в привілейовану групу. З її середовища проживання і стали вибирати нових одноособових вождів мусульман — халіфів («заступників Пророка»).

Під їхнім керівництвом в VII-VIII сторіччях не були завойовані величезні території, включаючи Близький і Середній Схід, до Північної Африки і пояснюються деякі інші райони. Одне з найважливіших стимулів руху арабів налаштувалася на нові землі стала відносна перенаселеність Аравії. Корінні жителі завойованих земель майже опиралися прибульцям, оскільки доти знаходилися під ярмом інших держав, нещадно їх котрі експлуатували. Не були зацікавлені у захисту старих панів та його порядков.

У підсумку проти завойованих землях виникла нова велике держава — Арабський халіфат. У його склад ввійшла і Аравія. Давши своєю «новою батьківщині нову релігію, араби отримали замість продуктивні сили, які були на відносно високій ступеня розвитку. Вступивши райони древньої культури (Месопотамию, Сирію, Єгипет), вони опинилися у влади развертывающегося тут глибокої соціальної перевороту, основним напрямом котрого треба було формування феодализма.

Поруч із освітою Халифата формувалося та її право — шаріат. Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали Коран — священна книга ісламу, яка містить розпорядження, що носять характер моральних установок; сунна — збірник переказів про вчинках і висловах Мухаммеда, яка містить розпорядження семейно-наследственного і судового права; иджма — рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавцями, з питань, не відбитим в Корані і сунне, фетва — письмове висновок вищих релігійних авторитетів на рішення світської влади щодо окремих питань громадської жизни.

Під впливом цього процесу розкладання первіснообщинного ладу у арабів було завершено.

Арабський феодалізм поруч із головними, загальними для феодального суспільства кожної країни рисами, мав важливі особливості. Ступінь розвитку феодалізму окремими областях Халифата була однаковою. Вона розташувалася у прямій залежність від попереднього завоюванню рівня половини їхньої соціально-економічного розвитку. Якщо Сирії, Іраку, Єгипті феодалізм панував практично безроздільно, то більшу частину Аравії збереглися значні пережитки родоплемінного строя.

Государственный строй.

Державний апарат Халифата виявився досить централізованим. Цьому значно сприяло концентрація до рук для глави держави значній своїй частині земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) — лежить у руках халіфа. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю зі свого середовища. Проте досить швидко влада Халифата стала спадкової. Арабське держава набуло форми централізованої теократичної монархії. Влада Халіфа у принципі зізнавалася необмеженої. Насправді він повинен рахуватися з найбільшими феодалами країни, які нерідко організовували палацеві перевороти, скидали неугодних їм правителей.

Центральними органами управління вважалися такі відомства (диваны):

1) Диван-ал-Джуид, відав обладнанням і озброєнням війська. Під його контролем працювали чиновники, які становлять списки ополченців і найманців, і навіть що визначали розміри оплати й земельних пожалування за службу.

2) Диван-ал-Харадж, котрий контролював діяльність центральних фінансових органів, зайнятих урахуванням податкових та інших надходжень у казну.

3) Диван-ал-Барид — управління шляхів та пошти, котрі керували також будівництва шляхів, криниць тощо. Будучи фактично єдиним закладом, здатної найшвидше забезпечить передачу інформації, це відомство здійснювало і висліджування над діяльністю і політичною настроєм місцевої влади й населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підпорядковувалися посадових осіб в провинциях.

Вищі чини відомств призначалися халіфом і було безпосередньо проти нього відповідальні. У тому числі місце належало візиру (чи візиру). Маючи підтримку знаті, визиры поступово зосередили в руках управління економіки й цим відтіснили певною мірою халіфів від реальної власти.

Наприкінці 8 століття намітилися нові тенденції у розвитку арабського держави. Місцева знати, зміцнившись на завойованих територіях, втрачає колишню зацікавленість у єдності Халифата. На той час еміри з’явилася можливість створювати своє, у районах дуже численне військо. Вони утримують собі на користь податкові платежі. Розкол Халифата на окремі незалежними державами став питанням времени.