Оружие і спорядження російської армії 16 века

ЗБРОЯ І СНЯРЯЖЕНИЕ Озброєння російського військ у 16 в. значно вдосконалилося та у багатьох відносинах перевершувало озброєння інших сучасних армій .Поліпшилося і став більш однаковим холодне і захисне зброю кінноти. Широко поширилося вогнепальна зброя — ручне і гарматне. Часом не тільки піхота, але почасти й кіннота були озброєні «рушницами», чи «самопалами», тобто рушницями з фитильным запалом. Цьому сприяв розвиток видобувної в промисловості й ремесла. Головну роль виробництві зброї та боєприпасів військового спорядження грала Москва — вона почала «у сенсі арсеналом Росії». З 1547 р. відома Оружейничья палата, де він тоді як зберігали, а й виготовляли холодне і вогнепальна зброя, сідла, прапори і зброю. Виниклий ще 15 в. Гарматний двір перетворився на велике ливарне виробництво, де виготовляли мідні і залізні гармати різного виду та призначення і залізні ядра до них. Гармати і ядра робили й у інших містах, наприклад у Володимирі, Великому Новгороді, Пскове.

Разом із заснуванням Бронного і Гарматного наказів у 70-х 16 в. Москва стала уречевленням збройового виробництва на території всієї страны.

У багатьох містах постали нові професії ремісниківзброярів, які спеціалізувалися на виробництві нових, більш скоєних видів зброї та боєприпасів обладунків. Поруч із лучниками і саадачниками працювали тепер шабельники, бронники, кольчужники, зелейники, гарматні і самопальні майстра, серед останніх — фахівці з виготовлення рушничних стовбурів, замків і лож. Поділ праці та оснащення збройового виробництва новими знаряддями і інструментами сприяло підвищенню якості зброї. Так, ковалі користувалися горнами з хутрами, залізними ковадлами з «рогом» для загибания заліза під час виготовлення предметів округлої форми, ливарники — великими кам’яними плавильними печами з отворами для тяги і жёлобами на шляху подання розплавленого металу у ливарні формы.

Застосовувався також зброя західного й східного походження .У Росії, як та інших країнах, для нових видів зброї прагнули залучити висококваліфікованих майстрів з деяких інших країн. Так вже за часів Василя 3 у Москві працювали гарматні ливарники з Німеччини, Італії та Шотландии.

ХОЛДНОЕ ЗБРОЯ І ДОСПЕХИ Десятни — списки дворян та його слуг, составляемые на періодичних оглядах, дають наочне уявлення про озброєнні російської кінноти 16 в. Тут зберігалися старі зброю, відомі у попереднє час, але з’явилося також багато нового.

Саадак — цибулю з налучником і сагайдак зі стрілами — залишався загальноприйнятим зброєю кінноти; описуючи бою на той час, літописці часто вживають словосполучення: «і полетеша стріли, як дождь». Дальность польоту стріли служила мірою відстані між противниками -«як три перестрелы лучных». Дальность польоту стріли служила мірою відстані між противниками — «як три перестрелы лучных». Хмарами стріл противники вражали одне одного у польових боях, під час штурму та оборони фортець. Сила цієї зброї видно речей, що вдало випущена стріла могла пробити наскрізь тіло бійця, наповал вбити його коня. Вона збільшувалася застосуванням ромбического залізного жала, двушипных і дворогих стріл — шипи заважали висмикнути стрілу з тіла, роги розширювали рану. Скорострільність забезпечувалася зручним розташуванням сагайдака зі стрілами під правої рукою, а цибулі в налучнике лівому боці вершника. Кінський убір — вузди, сідла, привід — також був пристосований для стрільби з луков.

Зброєю ближнього рукопашного бою в XVI в. стала шабля — про повну її пануванні і значне поширення говорять як російські, і іноземні свідоцтва. Так, все без винятку 288 людина дітей боярських і дворян коломничей, 100 людина ряшан, зокрема і «новики», хіба що зараховані на службу, все супроводжували в поході збройні слуги служили «в шаблі», лише кілька слуг озброєні списами. Малюнки в Никонівському літописі також зображують вершників з саблями.

Росіяни булатні шаблі із трохи викривленим клинком були схожі з турецькими. Попри відомі відмінності конструкції - одні мали хрестовини лопатями, інші з кульками, тільки в було розширення частині клинка, а й у інших її було, — загалом шаблі були однотипны.

Тож виведення у тому, що російська кіннота XVI в. була «не різношерстій строкатої натовпом, а військом, збройним на вимогу уряду більш-менш одноманітно» слід визнати справедливым.

У XVI в. продовжували застосовувати списи з довгою ратищем і залізним наконечником, метальні списи — сулицы, рогатини з секировидными лезами, залізні кистени як гирьки з шипами, прикріпленими ланцюговими ланками до рукоятки, довгі продовгуваті кинджали в піхвах. Посилення захисної броні воїнів втілило в життя протидіюче зброю — чекан — чи клевец як залізного чи мідного молота з рукояттю до 60 див: удар гострим велелюдному обуха пробивав панцир чи будь-який інший вигляд броні. Шестоперы на залізної рукоятки довжиною до 60 див виглядали «начальнический жезл» який возили перед воєводами в походе.

Холодним зброєю піхоти служили бердиш і шабля, яка й у піхоті витиснула меч. Бердиш був вид сокири з лезом півмісяцем, який у вигляді обуха прикріплювався до довгому, в зростання людини, древка чи ратовищу. Таке пристрій перетворювало бердиш на зброю рубящее і колюче. На нижній кінець древка насаджувалося залізне копьецо для утикання бердиша в землю при стрільби з рушниці, котрій служив подсошком. Бердиш — вітчизняне винахід, виготовляли його лише у России.

Характерною рисою розвитку обладунків XVI в. стало майже повне зникнення щитів та широке поширення булатных обладунків. Голови вершників охороняли «щеломы» чи росіяни «шишаки» з характерними плавними контурами і високим навершьем чи «шишом». У великому ходу були «залізні шапки» й значно рідше зустрічалися «паперові шапки» — стьобані на прядиву чи ваті з металевими прокладками всередині. Шоломи мали «науши» і «бармицы» — кольчужні сітки, що закрили лоб, щоки і потилицю бійця. Серед бойових наголовьев зустрічалися і восточные.

З поліпшенням техніки виготовлення кільчастих обладунків вони почали більш вже непохитними й легкими тоді як тими, які застосовувалися російськими в попередніх століттях. Залізні кольчуги з округлих кілець, байданы і полубайданы з більших і пласких кілець без комірів з розрізами на грудях воїни одягали через голови. Панцири виготовляли з дрібніших і тонких «плосковатых» кілець, вони були у двічі легше кольчуг. Із середини XVI в. з’явилися змішані кольчато — пластинчасті зброю — юшманы, бехтерцы — вплетені у кільця залізні пластини на грудях та спині. Тоді ж вперше згадуються зерцала — вони були пластинчато-кольчатые і пластинчасті. Для захисту вживали також залізні наколінники і наручи чи налокотники.

По письмовим джерелам, найпоширенішим виглядом доспеха був панцир, поверх якого одягали іноді «притягну оксамитову», рідше зустрічаються зерцала, кольчуги і юшманы. Бойовим захисним доспехом дітей боярських і військових слуг ж часто були тегиляи товсті чи тонкі. Тегиляй товстий — стьобаний каптан із високим коміром і рукавами по лікоть, іноді з «оксамиту кольорового» з хутряної узліссям, іноді з полотна з металевими прокладками. Тегиляи забезпечували досить надійний захист — складаючись із шкіри міцного полотна, з набитої всередині ватою, вони були такі щільно пошито, що було навряд чи можливий прострелить.

Проте в усіх наїзники мали запобіжні зброю, багато воювали просто «вершники в саадаке й у сабле».

ВОГНЕПАЛЬНУ ОРУЖИЕ.АРТИЛЛЕРИЯ.

Величезна роль вогнепальної озброєння російського війська XVI в. в повною мірою ще розкрито. Разом з поліпшенням техніки ливарного справи значно побільшало знарядь, з’явилися талановиті російські майстра, які виготовляли тепер гармати різного виду та призначення. Якщо XV в. артилерія, переважно, захищала стіни фортець, нині він впливав під час облоги фортець й у польових сражениях.

Росіяни літописці називають артилерію великого князя Василя III, з допомогою якій він опанував Смоленськом, «великим нарядом». Учасник смоленського бою 1514 р. — найманець, котрий у литовському війську, повідомляє, що Василь III «мав перед фортецею до двох тисяч пищалей, великих і малих, чого ніколи що жоден людина не слыхивал».

Оцінюючи силу російської артилерії XVI в., слід пам’ятати, що вона поповнювалася трофейними орудиями.

На межі XVXVI ст. різко поліпшилася техніка виготовлення знарядь злочину і залізних ядер. «Успіхи ливарного справи призводять до зникнення швів. Гармати навчилися відливати в цільною формі. Тоді ж дула почали робити з розтрубами», і всі ті нововведення, ще не загальновизнані у країнах Західної Європи, «з дивовижною швидкістю» проникли з Росією. Важливим технічним нововведенням стало вживання при лиття гармат плодів та овочів калибровочно-измерительных циркулей — «кружал»; вони вперше згаданої документі 1555 р., але застосовувалися, мабуть, і зараз. З допомогою кружал перевіряли діаметри стовбурів плодів та овочів, виділені на тієї чи іншої виду гармати про те, щоб зазор між ядром і каналом стовбура забезпечував швидкість заряджання і належну силу пострілу. З тієї ж метою для обмотки ядер використовували полотно, картон і льон, а готові ядра поміщали в спеціальні «коробы» — перший вид зарядних ящиков.

Визначним досягненням російських гарматних майстрів XVI в. стало виготовлення важких знарядь вагою кілька тонн. Такі «великі гармати» обстрілювали в 1552 р. стіни Казані ядрами діаметром «в коліно людини й в пояс». Найменші їх мали стволи завдовжки «по півтори сажени».

Це був «стенобитные» гармати", кожної їх присвоювалося особливе назва. Однією з цих «великих гармат» була «Цар-гармата», зроблена А. Чоховым в 1586 р.: вагу її 40 т, діаметр каналу стовбура 89 див. Для її стовбурі зображений котра сидить вершники цар Шаляпін, на з правого боку напис: «Велінням… царя та князя… Федора Івановича самодержця всія Великі Росії…», на лівої - «злили бысть ця гармата в преименитом і царюючому граді Москві літа 7094… Робив гармату гарматний литец Андрій Чохов». «Великі гармати» діяли як під Казанню, а й за взяття Полоцька, дивуючи своїми розмірами досвідчених і осведомлённых про стані артилерії інших країнах офіцерів і артилеристів противника.

Російська фортечна артилерія вражала ворога як своєї чисельністю, міццю вогню, а й дальнострельностью. Досить широко застосовувалися в XVI в. «скорострільні пушки».

РУЧНЕ ВОГНЕПАЛЬНУ ОРУЖИЕ.

Затинные пищали послужили прообразом рушниць з фитильным запалом, які випадково називалися спочатку «ручницами» чи «рушницами», тобто пищалями, пристосованими для стрільби з рук, а пізніше «самопалами», які мали вже замкові устрою. Оскільки стволи початкових «рушниц» були кованими, виготовлення їх було доступне будь-якому досить досвідченому ковалю. Цим пояснюється стала вельми поширеною ручних пищалей в XVI в. Ручними пищалями, як відомо, озброєні все стрільці і більшість піших городових козаків. Отже, ручне вогнепальну озброєння стало неодмінною приналежністю російської піхоти XVI в.

Але він у досить широких масштабах проникло й у кінноту. Наполягання на тому, що російська кіннота XVI в. мала нібито «виключно холодна зброя», що «все досягнення у особистому озброєнні воїнів, особливо запровадження вогнепальної зброї, йшло повз неї», що таких зброєю вона почала користуватися лише «з початку XVII століття», неправдиві. Перші зразки рушниць виглядали залізний стовбур із дерев’яною ложею і широким прикладом, іноді дуло рушниці мало розтруб. Один із найдавніших «рушниц» мала мідний стовбур з затравочным отвором у верхній частині скарбниці як раковини, яка зачинялися овальної кришкою на шарнірі. Вона ще мала «гак», але в казённой частини муфту, з допомогою якої стовбур насаживался на древко. Рушниці з запалом верхній основній частині жерла замінили потім ручні пищали, які мають отвір для запалення пороху робилося на бічний боці стовбура, а під нею приваривалась полку для затравочного пороху, було набагато зручніше і безпечніше для стрілка. Порох воспламеняли спочатку раскалённым залізним лозиною, а потім за допомогою ґнота, просоченого селітрою поволі тлевшего. Тліючий гніт потім почали приховувати від супротивника і від вогкості в спеціальних «фитильных трубках», виготовлених з жерсті чи заліза. Порох для заряду і початку — в кістяних чи дерев’яних «порошницах».

Удосконаленим виглядом рушниці, чи «мушкета», стала ручна пищаль, самопал, з фитильным замком і спуском «жагрой». Круглий кований стовбур цього рушниці прикріплювали до цевью ложі хвостовим шурупом і шпильками, на казённой частини справа приваривали полку з кришкою для затравочного пороху. На ложе влаштовували простий замок, курок якого з тліючим фитилём опускався при натисканні на котра під прикладом довгу Г-образную скобу — «жагру». Таке рушницю мало дерев’яний шомпол, вкладений в проріз цевья.

Нарешті, в XVI в. у Росії з’явилися рушниці (мушкети, карабіни) з так званим колесцовым замком попередники рушниць з ударно — кремінним замком.

Росіяни майстра, користуючись досвідом східних і західних колег, не копіювали сліпо зразки, а вносили в пристрій фитильных замків важливі нововведення. Якщо рушницях країн Європи курок з ґнотом під час виробництва пострілу рухався від дула до скарбниці, то російському навпаки — від скарбниці до дулу, що становило великі зручності для стрелка.

Даних про виробництві у Росії XVI в. пістолетів немає, можливо вони всі були «немецкие».