Постмодернізм та українська історична наука

План.

1. Вступ…2.

2. Початок й еволюція постмодернізму…2.

3. Визначення постмоденнізму та його поширення…4.

4. Постмодерністська філософія історії…5.

5. Обставини розвитку постмодернізму ІІ сучасній історичній науці.

України…8.

6. Внесок постмодернізму до методології української історичної науки…10.

7. Висновок…12.

ВСТУП.

Торкнемося хоча б поверхово таких питань: вухо та еволюція постмодернізму, визначення постмодернізму та його поширення, постмодерністська філософія історії, обставини розвитку постмодернізму ІІ сучасній історичній науці України, внесок постмодернізму до методології української історичної науки.

При цьому свідомо обмежимо деколи дуже специфічну термінологію та уникнемо цитуванням принаймні двадцяти-тридцяти західних авторів, прихильників й критиків постмодернізму. Усі ж таки, наведемо деякі приклади із розумової лабораторії деяких постмодерністів, щоб показати, у який спосіб смердоті намагаються знецінити, а може, і ліквідувати «традиційні» історичні дослідження.

Перші розмови відомого українського діяча Ярослава Дашкевича на задану тему нової, як здавалося, інтелектуальної течії датуються другою половиною 80-х років под годину неодноразового перебування в Москві. Тоді його співрозмовниками були — нині покійний професор англійських університетів Ернст Ґеллнер, автор дуже критичного трактату «Postmodernism, Reason and Religion» ["Постмодернізм, розум й релігія"] (1992), Ґеллнер, якого уже тоді почали пускати до СРСР, та дослідник російського постмодернізму, літературознавець й філософ Михайло Епштейн, автор збірки статей «After the Future: The Paradoxe of Postmodernism and Contemporary Culture» ["Після майбутнього: парадокси постмодернізму та Сучасної культури"] (1995), тоді ще persona non grata не лише через звичний державний антисемітизм, але й і через близькість до дисидентського руху.

Викладаю, в основному, міркування Ярослава Дашкевича, а також деяких інших українських діячів.

ПОЧАТОК І ЕВОЛЮЦІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ.

Сам термін виник 1917 року (отже, ще под годину Першої світової війни, а не после Другої світової, як переважно уважають, визначаючи Жана-Франсуа Ліотара творцем поняття лише 1979 року) й символізував реакцію на модернізм у мистецтві, літературі, науці (якщо под модернізмом розуміти позитивізм та неопозитивізм). Такою найвиразнішою й, зрештою, терористичною реакцією на модернізм ставши тоталітаризм (ленінізм-сталінізм, фашизм, націоналсоціалізм). Тому, між іншим, дуже дивним виглядає зарахування тоталітаризму до модернізму, що дехто пропагує. Період 30-х років — це годину розквіту антимодернізму чи постмодернізму І (як я його назвавши). Він кінчається порізному: у 40-х роках в Італії та Німеччині, лині в 60-х в Росії та ще пізніше — якщо взагалі закінчився — у Китаї, не кажучи уже про Корею і інші диктаторські режими. У Україні, у якій модернізм (у широкому розумінні цого терміна) не мав можливостей розвинутися і дійти до природного завершення, постмодернізм також було б насаджено насильницьким способом. Немає жадних перешкод, щоб приєднатися до думи Михайла Епштейна, який датує виникнення постмодернізму в Росії добою сталінізму. Без такого підходу феномен сучасного постмодернізму, зокрема, у Центрально-Східній Європі якщо незрозумілим. З досвіду ми знаємо добро, що наукова дискусія із сучасними т. зв. лібералами й т. зв. демократами, пропагандистами ідей «громадянського» (це сфальшований термін — в оригіналі: міщанського) суспільства в нас у Україні, якщо взагалі можлива на сцієнціарному рівні, то ми не є вільна дискусія, оскільки неможлива вільна дискусія із фашистом, комуністом, релігійним фанатиком, феміністкою. Це жива спадщина постмодернізму І.

захід добро розумів постмодерністський характер розвитку культури й науки при тоталітарних режимах. Пропонуючи свою «начинку» для нової фази постмодернізму, що виник й термінологічно оформився 70-х років (називаю його постмодернізм II) й замовчуючи його незручне генетичне коріння, давши цій світоглядній «начинці» назву лібералізму, демократії. Оголошуючи водночас, що хто не є прихильником такого постмодернізму — відсталий, чужий, навіть ворожий. Відомо із минулого, що, у свою чергу, демократія досить часто перетворювалася на добрий ґрунт для виникнення тоталітаризму.

Поширення постмодернізму II проходило інтенсивними методами: від мистецтва й літератури до філософії, даілі до гуманітарних наук та врешті до політики і економіки (позначка: глобалізація економічних й політичних процесів, при які «хто проти пас» — того усунемо). Зразки — валютне доміно, балканізація Південно-Східної Європи, перетворення Іраку на ракетний полігон. Так що про свободу вибору, якою так хвалитися постмодерністське ліберальне сус-пільство, говорити важко. Таким є шлях еволюції постмодернізму II.

І якщо тепер починає наростати антипостмодернізм, то він починається не від політики і економіки (від т. зв. демократії і т. зв. неолібералізму), а від мистецтва, літератури, гуманітарних наук, тобто таких ділянок, значення які у сучасному «постіндустріальному» суспільстві незначне.

А запитання, яку щільно в «яжеться із еволюцією постмодернізму II на Заході та ситуацією в аналогічній, але й значною мірою, вакуумній сфері в ЦентральноСхідній Європі - тобто із поєднанням західного постмодернізму II зі східним посткомунізмом, як частковим спадкоємцем первісного тоталітарного антимодернізму — постмодернізму І - дуже часто просто ігнорують. Неслушно, бо це добро пояснює ситуацію на місцях.

Узагальнюючи і уточнюючи вище сказане, можна вважати, що уже на наших очах постмодернізм II перетворюється знову (як свого години) постмодернізм І із напряму та тенденції на ідеологію, спосіб мислення, досить нетерпимий за своєю сутністю.

Для цого ще раз треба простежити етапи розвитку і інвазії постмодернізму II, починаючи від 60-х років:

1) мистецтво й література із поступовим охопленням всіх їхніх видів;

2) філософія із виникненням нової постмодерністської, спочатку досить аморфної течії, із кристалізацією постмодерністської філософії історії;

3) засоби масової інформації для популяризації теорії та практики постмодернізму II (наприклад, у музиці, театрі, кіно);

4) гуманітарні науки, насамперед літературознавство, історіографія, етнологія;

5) політика і економіка: лібералізація економіки як засіб глобалізацію, захоплення світових ринків та політика, однак якраз без лібералізації, а із балканізацією та чеченізацією.

як ідеологія, постмодернізм II знову шукає для собі прихильників й виконавців, що не дотримуються незалежної думи (отже, на самом деле, заперечують лібералізацію мислення). Соціальний замовник знаходить для собі послушних виконавців, в основному, платних, рідшебезплатних ентузіастів.

Таке становище на ринку ідеологій у світовому масштабі спричинило останніми годинами виникнення терміну постмодерністської шизофренії чи параної.

ВИЗНАЧЕННЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ ТА ЙОГО ПОШИРЕННЯ.

Відверто кажучи, якогось загальноприйнятого визначення що таке постмодернізм немає й воно та не передбачається. Бо навіть французький філософ Жан-Франсуа Ліотар, що вважається одним з засновників постмодернізму й пропагандистом його поширення на філософію та гуманітарні науки й який написавши збірку статей под претензійною назвою «Le postmoderne explique aux enfants» ["Постмодернізм пояснень дітям"] (1986), у з статтею «Відповідь на запитання: що таке постмодернізм?» позбавити її позитивного пояснення що саме є цим постмодернізмом, обмежуючись констатацією, чим він не є. Мабуть найкраще розуміти под постмодернізмом II сукупність певних тенденцій, що проявилися, починаючи від 60-х років XX ст., у культурній, політичній, а також, частково, науковій (в гуманітарних науках) самосвідомості розвинених країн Заходу й Сходу.

У цьому понятті поєднуються справді «посаду», у розумінні «после», та «модерн», «модернізм», у розумінні «сучасність», однак без докладного визначення, що вважати цією «сучасністю». «Сучасності», после якої є і проти якої протестує постмодернізм, локалізують у часі від середини XVIII до початку XX ст. Це чи Просвітительство із вірою до науки й прогрес, чи раціоналізм новочасності, чи література й мистецтво другої половини XIX ст. із їхніми експериментальними шуканнями, чи авангард перших десятиріч XX ст. Постмодернізм — це заперечення всіх цих явищ, отже Повернення тому із одночасним переконуванням, що це є крок вперед, до чогось нового (хоча із відкиненням ідеї проґресу).

Коли це саме таким легким шляхом переконатися на деяких явищах постмодернізму І та П. У архітектурі - Повернення середньовічних замків зі стрілчастими баштами й дахами чи виникнення помпезної архітектури сталінської доби; у літературі - до реалізму, навіть із додатками «соціалістичного» чи «порнографічного»; в образотворчому мистецтвідо гіперреалізму, у філософії - до марксизму чи ніцшеанства. Усі це з запереченням будь-яких досягнень модерної літератури й мистецтва, а також філософської думи. Якщо можна погодитися із тім, що в літературі, мистецтві та філософії зміни напрямів та нові пошуки природні, то ледве чи можна позитивно сприйняти вторгнення постмодернізму до науки, гуманітарної та негуманітарної (пригадаю агресію сталінізму із його історичним матеріалізмом чи виступами проти новітніх течій у мовознавстві, біології, проти кібернетики тощо). А така інвазія відбуваєтьсяз великою силою й доводити до десцієнцизації, зокрема в ділянці історії, на чому я зупинюся далі.

Можна підкреслити, що сучаснпостмодерністи II дуже нерадо (якщо не ворожко) сприймають виведення своєї генеалогії від постмодернізму І.

Постмодернізм II давши собі у Західній Європі, по суті, ще в 60-х роках, пізніше в Америці, у другій половині 80-х поширився в Польщі, Румунії, Болґарії, щоб у 90-х знайти своїх жерців й прихильників в Україні. Нагадаю про деякі укра-їнські видання, що відіграють певну роль у поширенні постмодернізму, а також, про «єктивно кажучи, в активізації опору проти нього. Маю на увазі збірники «Дух й літеру» (Києво-Могилянської Академії), журнали «Критика», «Art line»); деякі тексти постмодерністів увійшли до хрестоматій (наприклад, «Сучасна зарубіжна філософія», 1996). Поволі відомості про постмодернізм входять до курсів історії філософії. Хоча це не так усе просто, бо майже кожний видатніший представник західного постмодернізму (йдеться, насамперед, про університетську професуру) вважає своїм великим особистим досягненням запровадження власної філософської термінології та відповідних зрозуміти, подаючи їхні як щось суттєво нове й принципово відмінне від лексики своїх колеґ. Відомо, що внаслідок їхні запровадження до американських університетів вибухали страйки студентів, котрі відмовлялися слухати такі лекції.

Здається, що саме через складну мову й не менш складний понятійний апарат, постмодернізм як теорія чи як концепція (бо постмодерністи подеколи заперечують, що смердоті постмодерністи, чи що творять філософську систему) знаходить в Україні прихильників ліпше серед інтелектуальної еліти, Яка намагається його культивувати. Це не означати, однак, що вульґаризаторські уявлення про постмодернізм не знайдуть послідовників чи виконавців окремих постулатів постмодерізму на практиці.

Є глибокі підстави вважати, що також в Україні жонглювання термінологією, запозиченною із багатої західної постмодерністської філософської та парафілософської літератури, на самом деле не Веде до збагачення репертуару мислення та не відкриває нових й невідомих горизонтів. Тім паче, що він не сприяє (як дехто вважає) деідеологізації мислення, а й у формі постмодернізму II лише підміняє одну ідеологію іншою. Не підлягає сумніву, що зі своєю схильністю до релятивізму та конформізму, котрі відбивають стан умів загублених й заляканих, постмодернізм II не забезпечує ідентифікацію національної ідентичність. Постмодернізм IIв Україні, як й в інших регіонах світу, проявивши собі насамперед своєрідною інтелектуальною модою, що стала небезпечною для суспільства не лише національним індеферетизмом, але й також застосуванням певного безвідповідального способу мислення в політиці та економіці. І боротьба із ним потрібна не як боротьба проти хвороби, а профілактики від нових інтелектуальна манівців.

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ.

Філософія не наука (хоча досить часто користується досягненнями науки), а спосіб конструювання світогляду. Зміст філософії постмодернізму в соціальному плані зрозумілий — демократія, лібералізм. Відбулося перетворення: філософія — світогляд на ідеологію із наступною її чимраз більшою політизацією. Особливо заполітизованою стала філософія історії, що окремого пояснення не вимагає. Не вимагає також пояснення й ті, що постмодерністична філософія історії - це не наука, але й вон намагається, Незважаючи тих, що не може претендувати на науковість, здійснювати тиск на методологію та методику історичної науки.

Не будемо тут розгортати це положення, але й далі, проаналізуємо (чи, докладніше, перелічимо) вузлові запитання постмодерністської філософії історії, котрі не лише вплинули — чи намагалися вплинути на методологію «традиційної» історичної науки, але й і цілою низкою положень оголосили чимось новим, найвищим досягненням постмодерністської історичної науки.

При цій нагоді слід відзначити, що на саму методику історичних досліджень — серйозних «традиційних» наукових досліджень — постмодерністська філософія історії вплинути не могла, бо не мала як. Це дивний парадокс, бо саме в другій половині XX ст. надзвичайно вдосконалюються методи дослідження джерел — писемних, аудіовізуальних, матеріальних — при цілковитій непричетності до цого вдосконалення постмодерністської філософії історії, котра взагалі іґнорує основні запитання багатогранності методики історичного дослідження, а також саме співвідношення між історичним джерелом та позаджерельним знанням.

На постмодерністській філософії історії відбився загальний стан цого напряму, постмодерністські філософи історії (тих, котрі собі такими називають, чи не називають) у цілому не творять окремої філософської системи, а заповнюють певний кошику низкою світоглядних ідей, часто суперечливих. Зміст цого кошика не піддається систематизації - трохи через гіперпродукцію ідей, котрі не встигають класифікувати, а понад — через опір Самих постмодерністів, що виступають проти будь-якої систематизації.

А, щоб зробити трохи рельєфнішим спосіб мислення постмодерністів у ділянці історичної науки, хочу навести деякі міркування таких провідних творців постмодерністської філософії історії, як француз Мішель Фуко, американець Гейден Вайт та голландець Франклін Анкерсміт. Основні висновки із їхніх праць такі.

За Фуко: травня на увазі такі його твори, як «Les mots et les choses» ["Слова й речі"], 1966, «L «arclieologie du savoir» ["Археологія знання"], 1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником між реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. непозитивістська теорія історичної наррації). Автор — лише своєрідний манекен, через якого говорять дискурсні формації, а чи не саме минуле. Фуко відкинув можливість написання безперервної, закінченої історичної роботи, бо, згідно із цим, філософом, не існують критерії розвитку, еволюції, прогресу. Тому може існувати «альтернативна» історіографія із різноманітними варіантами інтерпретації подій.

Вайт у низці праць, починаючи від «Metahistory. The historical imagination in XIX-th Century Europe» ["Meтаісторія. Історична уява в Європі XIX сторіччя"], 1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. За його поглядами, кожна історична праця — це структура, нарративннй дискурс, утворений зі слів. Зміст цого дискурсу уявний, надуманий, виімаґінований та, одночасно, інспірований. При такому трактуванні твору історика як крайньо релятивного (відносного) та суб «єктивного, поступово зникає значення історичного джерела.

Вісь як змальовує Вайт процес історичного пізнання та відтворення минулого. Спершу історик займається примітивною працею: підшукує відомості із джерел та, аналізуючи їхні, творити хроніку, на підставі якої виготовляє свою розповідь. Потім наступає вищий стадія роботи історика: реалізація нарративного дискурсу, тобто тексту. Утворення тексту здійснюється при допомозі фабуляції (літературного взаємопов «язання), аргументації та ідеологізації. Вайта немов переслідує число чотири. Тому в нього є чотири способи фабуляції літературного взаємопов «язання тексту. Історик творити, уважає філософ, чи роман, чи комедію, чи трагедію чи, врешті, сатиру. Послуговується чотирма способами аргументації - форміз-мом, органіцизмом, механіцизмом чи контекстуалізмом. Застосовує чотири способи ідеологізації - анархізм, консерватизм, радикалізм, лібералізм. Характерно, що Вайт не визнає таких ідеологій, як націоналізм, комунізм, демократія, тоталітаризм. За Байтом, історик із перелічених на початку чотирьох ідеологій одну чи схвалює, чи вважає її наявною, але й, у кожному випадку, вийти поза межі цих чотирьох ідеологій не може.

Далі є чотири трони (слова чи вислови, вжиті в переносному значенні), котрі застосовують для конфігурації дискурсу (метафора, метонімія, синекдоха та іронія). Про інші тропи, наприклад, про алегорію, гіперболу чи літоту Вайт не згадує. Зрозуміло, якщо виконати усі вказівки цого постмодерністського рецептом, то це взагалі знищує (слід вважати, що це й є позначка міркувань Вайта та деяких інших постмодерністів) між між історіографією та літературою, а історичний твір перетворюється на звичайну описову (дескриптивну) прозу.

Далі є ще чотири парадигми історичної інтерпретації. Дві із ділянки фактографічної історії (це тих, котрі рекомендують постмодерністи: формістична і контекстуальна) та дві із історіософської історії (котрі постмодерністи відкидають: органістнчна й механістична). Вайт відкидає отже можливість ширшого історичного синтезу тину генеральної історії, макрокосмосу, за якими стояти певні ідеї, наприклад, дух доби, та і відкидає також закони історії, заявляючи, що немає явного причинного зв «язку між т. зв. причинами й наслідками, а лише, знаючи наслідки, історики починають підшукувати для них причини.

У Анкерсміта — із такими його працями, як «The Really Effect in the Writing of History. The dynamics or Historiographical Typologie» ["Ефект справжності в писанні історії. Динаміка історіографічної типології"], 1989, «History; and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» ["Історія та вчення про тропи. Піднесення і падіння метафори"], 1994 — узагалі зникає поняття історичної правди, бо саме історик творити минуле, що проявляється у вигляді метафори. Історик із аморфних піщинок, на думку Анкерсміта, творити тих чи тих форми наррації.

Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму. Історіографію деконструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її замінником, псевдодійсністю. Якщо «традиційна» історіографія при допомозі наукових доказів доводити, що щось трапилося в минулому, то постмодерністська історіографія Веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визначаючи для таких дій жадних наукових критеріїв.

У даній з статтею не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних й неґативістичннх (якщо не нігілістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але й варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам таку характеристику: «Навіщо витрачати годину й мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові можна також у Кав «ярнях столиць». Уважаючи постмодернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: «Релятивізм непотрібний не бо Веде до морального нігілізму (як це є на самом деле), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотрібній, бо Веде до розумового нігілізму, який є фальшивим посуті, а також бо фальшивою подає спосіб, яким доходимо до розуміння суспільств й культури».

Постмодернізм ІІ історичній науці може протягом певного години намагатися заслонити реальність, але й замінити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.

ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II У СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ.

Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської теорії для історичної науки, згідно зі звичкою, що все мусить матір свою «філософію»: політика, держава, сус-пільство, наука — отже, і історія; нова «філософія» має замінити марксизм, історичний матеріалізм, при цьому знову цілком забувають, що філософія — не наука, а спосіб конструювання світогляду, й що філософи жадної відповідальності - ані перед суспільством, ані перед наукоюна не беруть. А із іншого боці, що керувати політикою, Державою, бути членом суспільства, плекати науку можна без такої прикладної філософії.

Далі, захоплення усім тім, що йде з Заходу, й добрим (нові методи історичних досліджень, але й смердоті не є постмодерністськими), й поганим, сприяє поширенню постмодернізму П.

У важкі для суспільства, нації та держави часи із «являється потреба шукання чогось містичного, утопійного, антифактичного — в теоретичній площині. Тому і сприймають утопічні суспільні теорії: громадянського (міщанського) суспільства, політичної і економічної глобалізацію й т. ін. й, звісно, постмодернізм. як відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі боротьба між наукою та ненаукою чи антинаукою, не лише коли смердоті, ці останні, приховані містичною лексикою, але й і найвигадливішою та найпустословнішою «філософською» термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме тоді, коли її здобутки в XX ст. там, де вона був вільною й незареґламентованою, великі.

Постмодерністська філософія історії як прояв інтелектуальної нефаховості (бо жоден із філософів історії цого напряму не створив історичного дослідження, яку можна розглядати як взірець застосування свіжої методології) здобула прихильників серед таких самих нефахових й дилетантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стандарти написання праць.

Тому і дуже привабливими виявилися виступи постмодерністів проти «вибуху» наукової літератури. Багатство текстів, що їхнього, згідно із вимогами постмодернізму, треба б докладно аналізувати, кваліфікується «надміром інформації», якої неможливо осмислити. Практично постмодернізм почав конфліктувати з сучасним інформаційним суспільством, відмовляючись від використання значної частини пропонованої інформації та відмовляючись, водночас, від розбудові та поширення баз відповідних даних. Таке «науково» санкціоноване полегшення «наукової» роботи було б сприйнято із ентузіазмом тими істориками, що обрали спеціальність без внутрішнього покликання й без дослідницького таланту. У «дослідженнях» знову запанувала перевага позаджерельних знань, відписаних й переписаних із попередніх робіт, без перевірки всіх цих відомостей на підставі автентичних джерел. Широке річище фальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно поєдналося із деструктивізмом постмодернізму II. При цьому деформації у ім «я попередньої панівної ідеології залишилися надалі деформаціями тепер вже підпорядкованими іншій обраній ідеології. З великою полегшою було б сприйняти можливість займатися теоретичною чи концептуальною історією із вихолощеним чи спрепарованим джерельним змістом цілком попри ті, що т. зв. теоретична чи концептуальна історія, позбавлена автентичного і про «єктивного (відповідно до стану джерел) історичного змісту, історією не є й не може нею бути.

Антиісторичні тенденції полегшуються тім, що ніхто із постмодерністських філософів не написавши принаймні мікроісторичного дослідження, яку могло б служити еталоном, виконаним за новою методологією. Так що усі історики позбавлені можливості орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно із пропонованою парадигмою. Відсутність еталона звільняє остаточно від правил гри, чим й користуються.

Таким чином, прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятиріч панування антимодернізму методологія фальсифікації минулого та сучасного в ім «я вимог панівного партократичного класу, панівної партії, наліпної нації, виявилася дуже корисним підґрунтям для посткомуністичного суспільства, полегшуючи перехід від постмодернізму І до постмодернізму II.

Є Єдиний позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II, але й лише у вузькій ділянці вивчення психології творчости історика. Постмодернізм II зумів глибше за попередні історіософські течії проаналізувати співвідношення історик — історичне джерело — історичний твір. Однак постмодернізм лише узявши до відома деформації, котрі можуть виникати на цьому шляху, але й не закликав до відкинення фальсифікацій й вдосконалення методів та критеріїв історичних досліджень. Ледве чи ця єдина позитивна грань здатна реабілітувати течію в цілому.

ВНЕСОК ПОСТМОДЕРНІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ.

Так чи так, виникає запитання, чи може ще щось інше, нове й конструктивне, принесла Постмодерністська філософія історії до гуманітарних наук, зокрема, в Україні. Такими «новинками» можна вважати:

1) руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також пропаґандистською, псевдонауковою агіткою (як затирання границь між твором мистецтва та кічем). Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а довести істину неможливо. Така толерантність до кічу є однозначною із поблажливістю до фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існувати кілька історичних істин (можна поруч будувати кілька гіпотез там, де історичні джерела над силі висвітлити подію в усій її багатоплановості - але й і в випадках розрізняють достовірніші та менш достовірні гіпотези). Тому із «явилися в історії України арії, ет — русич — кі, країна Рош із Біблії, Be-лесова книга, династія Киевичів, триразове хрещення Русі, перетворення Запорозької Січі на державу, а далі і заперечення голодомору, етной лінгвоциду, що здійснювався, а подекуди ще досі реалізується в Україні. Великий, а, по суті гумористичний парадокс полягає в тім, що та белетристика, на якої перетворюють історичну науку, цілком серйозно вимагає, щоб її вважали наукою;

2) десцієнцизація науки, котра досягла дуже високого рівня, дискретизації і деструкції дослідницького ремесла. Отже, без скрупульозного дослідження джерел можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порівняння різноманітних інтерпретацій явищ й подій, а чи не для визначення чи утворення тієї інтерпретації, котра був б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукати собі ті, що суб «єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьому треба застосовувати різні фальсифікаторські прийоми: замовчування, перекручування відомостей про факти й процеси. Тім паче, що сцієнтичність науки можна замінити заідеологізованою й заполітизованою концептуально теоретичною історією, ґрунтуючись при цьому на постмодерністській філософії історії. У результаті здійснюється звичайна белетризація історії, виведення її зі складу гуманітарних наук, зрівняння її із художньою літературою до цого і ненайкращого рівня, що має пропагувати чи проілюструвати якусь згори прийняту тезу чи ідею;

3) дискредитація макроісторії на користь мікроісторії. Частина істориків та псевдоісториків сприйняла це із ентузіазмом, бо зайняття про «єктивною, широкоплановою історією, адекватною джерелам, універсальною — у часі та просторі - макроісторією стало не лише важким, таким, що вимагає багато роботи і години, але й і часто-густо небажаним, отже, нефінансованим, а також небезпечним,. особливо щодо новітньої історії. Відбулося фіктивне поширення між історії за рахунок мікроісторії, якої досліджувати легше й зручніше. Алі, на самом деле, і раніше, до виникнення постмодернізму II, ще при «традиційній» історіографії, будь-яких табу на тематику не було б. Історію запахів Ален Корбен (Corbin, «Le miasme et la jonquille. L «odorat et I «imaginaire social: 18e-19e siecles» ["Сморід й жонкіль. Нюх й суспільні уявлення XVIII-XIX ст."], 1982; жовта жонкіль — це квітка із родини нарцисів) міг написати також раніше. Зрозуміло, що сумування до купи навіть сотень мікроісторій в результаті хоча б одну макроісторію. Праворуч, однак, над цьому, а тому, щоб под приводом захоплення мікроісторією відійти від макроісторичних аналітично-синтетичних досліджень;

4) надання переваги фраґментарним чи незавершеним працям, у які висвітлення явищ, подій, процесів продумано не дуже до завершення, сюжетна лінія свідомо обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток від початку до кінця не є обов «язковою вимогою для історика;

5) вишукування позасоціальних й позаполітичних причин для пояснення соціальних явищ (отруєння населення ЛСД — споришем — подається як основна причина Французької революції; укра-їнські голодоморинаслідок стихійного лиха); запровадження математизації історії (абсурдний образ історії людства, стиснений до десяти сторіч) у трактатах Анатолія Фоменка із Москви, експериментування із історією в роді гри «що бі було б, як бі було б», негаразд як на самом деле було б, а цілком інакше. У такий спосіб проявляється нахил до безцільного й безплідного конструювання неіснуючої історії, бажання до утворення контрфактичних моделей в вигляді дослідницького методу (наприклад, при історико-демографічних дослідженнях для визначення дефіциту населення внаслідок епідемії, воєн, масового терору, голодомору), а як суб «єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися інакше. Ну, але й на самом деле чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке конструювання неіснуючої історїї проводитися із точки зору Сучасної ідеологізації та політизації;

6) проголошення кінця історії та історіографії. Це якраз цілком нове явище, бо був Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого не навчила», тому вон непотрібна, були Карла Маркса й Фрідріг Енґельс із неісторичними націями, націями без історії, врешті є Френсіс Фукуяма, що оголосив кінець історії, бо є американська демократія, далі якої людству уже нікуди іти (його «The End of History and the Last Man» ["Кінець історії та остання людина"], 1992). У даному випадку замовник «кінця історії» прозорий;

7) зведення історичної методики до дослідження тексту із намаганням викриття його, нібито, завжди прихованого змісту. Це без попередньої критики тексту (бо, може, деякі тексти досліджувати не варто чи не потрібно) й без згадки про ті, що багатошаровість й багатоступеневість текстів відомі давно, а відроджене в удосконаленому вигляді, наприклад, від часів структуралізму. Та вивчення тексту перетворюється на самоціль із явними ознакамилінґвістичного детермінізму, тім паче, що таке дослідження тексту ведеться дуже часто із відривом від історичного контексту. У постмодерністському (із точки зору постмодернізму II) дослідженні тексту відбилася також спадщина постмодернізму І, коли виникла практика писати езоповою мовою;

8) заперечення достовірності історичних знань із позицій крайнього релятивізму та із ігноруванням того, що така філософська й методологічна проблема існує та розглядається від початків виникнення теорії пізнання, отже, ще від античних часів;

9) рішуче й безапеляційне руйнування національної історії, зокрема, тихий націй, котрі XIX ст. визначили неісторичними. Навіть у тихий випадках, коли заперечення національної історії абсолютно суперечить принципові мікроісторії (нещодавно страшні звинувачення викликала написана Мігаелем Каснером «Baskische Geschichle» ["Баскійська історія"], 1997, бо в ній, нібито, викладається й вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді відповідає змістові історії невеликого народу в найновіших часах);

10) проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, повстань, бунтів. Почерк замовників також у цьому випадку зрозумілий.

Про інші віддаленіші наслідки й результати інвазії постмодернізму II (до речі, не вважаю за хворобу на загал шизофренії, а добро продуманою й послідовно інспірованою дією) на історичну науку тут говорити не. Так як й про ті, кого конкретно в Україні треба вважати послідовником чи провісником постмодернізму ІІ історіографії (представників постмодернізму І вистачає й смердоті продовжують свою деконструкцію) незалежно від того, чи ці послідовники використовують вивіску постмодернізму, чи від неї відмовляються.

У Україні спостерігаємо також таке явище, коли прихильники постмодернізму II, усвідомлюючи його хиби та слабкі сторони, намагаються в будь-який спосіб облагородити течію, приписуючи тих здобутки, до які постмодернізм II, не має жодного ставлення. Тому треба відкинути деякі наївні твердження, наприклад, що лише постмодернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну тематику; що інтердисциплінарні дослідження — не здобуток постмодернізму II; що до його заслуг належить глибокий джерелознавчий аналіз. Постмодернізмові II для порятунку його репутації додають такі позитивні риси, які у нього ніколи не було б. Компаративізм — це не винахід постмодернізму II, а етнології середини XIX ст. Синтезування історичного процесу постмодернізм II уникає за будь-яку ціну, постмодернізм II не мав ставлення до виникнення структуралізму. Він, постмодернізм, як уже підкреслювалося вище, не мав й не має жадних заслуг в ділянці виникнення нових методів історичних досліджень. Вочевидь, треба матір чітке уявлення, що справді дали, а чи не дали й дати було неможливо постмодернізм І та П.

Необхідно врешті відзначити, що постмодетністські позиції) руйнують чи намагаються зруйнувати — не лише історичну науку. Постмодерністський підхід автоматично ставити под сумнів ряд практичних буденних справ тихий, у які є елементи історизму.

ВИСНОВОК.

На закінчення можна сказати, що постмодерністська філософія історії сама не здатна зруйнувати «традиційну» історичну науку також через нездатність філософів історії написати «свою», власну, постмодерністську, хоча б мікроскопічну, мікроісторію як зразок та еталон для вивчення й наслідування, але й може велику частину зусиль істориків звести на манівці, так як це трапилося при постмодернізмі І. Та не треба поспішати із загальними оптимістичними висновками. Постмодернізм у заключних ланках свого розвитку в політиці і економіці - вже довів до глибоких деструктивних змін, до відновлення тенденцій утворення нових чи реставрації старих імперій, тепер знову в глобальних вимірах, до реального поділу на історичні та неісторичні нації, тобто такі, що нездатні самостійно вирішувати свою частку та утворювати незалежні держави. Тому ними треба керувати й знову включати в імперські структури.

Де опиниться Україна? Запитання поки що без відповіді. Алі за відсутності опору інтелектуальної еліти відповідь можна передбачити.