Руська Православна Церква

Реферат з історії Росії на тему:

РОСІЙСЬКА ПРАВОСЛАВНАЯ.

ЦЕРКВА.

У ПЕРШОЇ ПОЛОВИНІ XIX в.

Виконав учень 11"В" класса.

МОУ СОШ «КК № 20».

ТОРОСЯН ЛЕВОН.

План.

1)Введение.

2) Становище православної церкви России.

3) Філарет, митрополит московский.

4) Переслідування старообрядцев.

5) Заключение.

1. Ключевський В. О., «» 2 Курс Російської історії «, частина 1, «Москва », 1937 г.

2. Я. Н. Щапов, «церкву на Київської Русі «(остаточно ХІХ ст.), «Политиздат » ,.

1989 г.

3. Релігії світу. Видавництво «Просвітництво» 1994 г.

4. «Російська Православна Церква 988−1988 «Видання Московської Патриархии.

1988 г.

Історія російської православній церкві налічує вже зібрано понад тисячі років. Земля Російська переживала важкі часу але духовні пастирі підтримували народ російським словом і зайняті ділом. Знала Росія та татар і шведів і німців… Так лишень вона знала… Но завжди поруч із селянином, боярином, князем чи імператором був духовний наставник, який направляв його за шлях істинний, висвітлював неспокійний розум Одне слово Божим, недарма на протязі багатьох століть слова ‘російський" і «православний» були синонимами…

Упродовж багатьох століть у Росії два головних багатія — держава й церква, причому церква вміла здебільшого більш розумно розпорядитися своїм багатством, ніж держава. У бій російські полки ходили під православними прапорами із зображенням Святого Спаса. З молитвою пробуджувалися від сну, працювали, сідали за харчування і навіть вмирали з ім'ям Бога на вустах. Немає і може бути Росії без історії Російської церкви.

Становище православної церкви России.

Протягом в XIX ст. становище Російської православній церкві визначалося законами, прийнятими іще за ПетреI. Найважливіші статті петровского «Духовного регламенту» були у «Звід законів». У ньому утримувалося релігійне обгрунтування царської влади й цим закріплювався давній союз церкві та держави. Закон оголошував православ’я «головної і пануючій» у Росії вірою. Імператор мав би дотримуватися лише православного віросповідання. Він оголошувався «верховним захисником і зберігачем догматів пануючій церкві та охоронцем правовірності і будь-якого у церкві благочиння». Це давало уряду право розпоряджатися церковними справами, до догматичних питань, і переслідувати релігійне інакомислення. Закон дозволяв сповідувати у Росії всі релігії, якщо вони лояльно ставилися наявному порядку. Християнські віросповідання мали переваги перед нехристиянськими, православ’я — над іншими. Закон дозволяв перехід із нехристиянських сповідань у християнські і з «инославных» (християнських не православних) — до православ’я. Переходи в протилежному напрямі воспрещались. Закон покладав на церква ведення актів громадського стану і він потребував від усіх православних неодмінно, хоча разів у рік, сповідатися і причащатися. Про випадках завзятої відхилення від цього духовенство мало повідомляти світським владі. У ХІХ ст. чисельність православного духівництва сягала 60 тисяч жителів. Воно поділялася на чорне (7 тисяч жителів) та біле (53 тисячі). Чорне духовенство становили ченці і черниці. З-поміж ченців призначалася вища ієрархія церкви — архієреї (єпископи, архієпископи і митрополити). Біле духовенство складався з парафіяльних священиків і нижчого кліру (дияконів і псаломщиків). Вищим органом церковного управління був Синод. Його члени призначалися царем з чільних ієрархів. Усі найважливіші постанови Синоду підлягали «найвищому» утвердженню. Велику роль церковному управлінні грав синодальний обер-прокурор — світський чиновник, представник царя в Синоді. Після Петра I спостерігалося дедалі більше тісне зрощування церкві та держави. Зрештою Православна Церква перетворилася на частина державної машини. Але повного злиття цього не сталося. Церква залишалася відособлену частиною державної машини. Союз церкві та держави мав внутрішні суперечності. Церква тяготилася гнітом світського чиновництва. Тертя між Синодом і обер-прокурором будь-коли припинялися. Основним ланкою місцевого церковного управління були єпархії, зі своєї території зазвичай совпадавшие з губерніями. На чолі єпархії стояв архієрей. Серед православних архієреїв траплялося чимало щирих дбайливців віри, прагнули зблизитися з «пересічними віруючими, знати їх потреби. Так, камчатський єпископ Інокентій об'їздив все своє величезну єпархію і особисто познайомився з усім ввіреним його піклуванню духівництвом і майже з всієї паствою. Але хто церковні ієрархії далекі від основний маси віруючих, і від рядових священиків. Секуляризація монастирського землеволодіння в XVIII в. позбавила монастирі великих земельних угідь. При Павлі I і Ніколає I кожному монастирю від скарбниці було виділено невеличкий земельний наділ. Більше цього могли набувати нерухомого майна (навіть у формі дару) щоразу з особливого «найвищого» дозволу. Проте монастирське землеволодіння поступово знову почало зростати. Збільшувалися і грошові капітали монастирів — переважно з допомогою численних пожертвувань. Серед російських монастирів виділялося кілька особливо шанованих — ТрійціСергієвого і Александро-Невская лаври, Оптина пустель (в Калузької єпархії) і інші. Велику популярність у народі отримав чернець Саровской пустелі Серафим (1760—1833). З усіх кінців Росії йшли щодо нього Троїцький собор люди, щоб висловити своє горі, почути мудрий рада, отримати благословение.

Відтоді Саровская пустель (в Тамбовської єпархії) стала однією з всеросійських релігійних центрів. У деяких монастирях знаходили притулок хворі і убогі. Зовсім невелика частина білого духівництва отримувала державне платню. А більшість «підживлювала від вівтаря», т. е. з допомогою і щодо оплати хрещення, вінчання та інші обряди. Сільське духовенство користувалося церковними землями. Спосіб життя сільського священика мало відрізнявся від селянського. Багато священиків самі орали землю, терпіли приниження, і образи від поміщиків. Митрополит Платон (Левшин), котрий обіймав московську кафедру межі XVIII —ХІХ ст., з жалем говорив, що він застав своє духовенство в личаках, щоб і встиг взути їх у чоботи і введення в вітальні. Священик залишалася поза порогом дворянських вітальнях, де звучала незрозуміла йому французька мова. При Олександра I духовні навчальні заклади об'єднують у одну систему. Тоді у Росії діяли три духовні академії: Київська, Петербургскаю і Московська, перетворена з Славяно-греко-латинской академії. У 1842 р. було відкрито духовна академія в Казані. У кожній єпархії були створено Успенський собор семінарії (середні духовні навчальними закладами). Але як до середини століття влади домоглися, що у посади парафіяльних священиків стали призначатися особи із заснуванням не нижче семінарського. До середини століття православне духовенство становила замкнутий стан. Сторонньому людині важко було стати священиком. Існував стійкий звичай, за яким прихід передавався у спадщину від батька до сина чи зятю. У західноєвропейських країнах у цей час духовне стан стало перетворюватися на відкритий для сторонніх корпус професійних проповідників. Їхню діяльність ставала менш обрядової і більше учительської, проповідницької. Російський ж священик вимовляв трохи більше однієї-двох проповідей на рік —і те по зошиті. Невгамована потреба у релігійному наставлянні і спонукала російських людей здійснювати далекі подорожі до Серафіму Саровскому та інших знаменитим старцам.

Філарет, митрополит московский.

У 1803 р. посаду обер-прокурора Синоду призначили князь А. М. Голіцин, особистого друга Олександра. Підшукуючи за завданням царя хороших проповідників, він звернув увагу до вченого ченця Філарета, професора Петербурзької Духовной Академии. Філарет (у світі Василь Михайлович Дроздов, 1782 — 1867) народився Коломні, у ній диякона, закінчив семінарію й у 1808 р. постригся в ченці. Обдарований і освічений, вимовляв яскраві проповіді, писав вірші духовного змісту. Надовго запам’яталося його слово до страти Кутузова, вимовлене в 1813 р. Його запросили із проповіддю в палацевої церкви. Там він у обережною формі засудив розкіш. Придворним це сподобалося, і проповідь успіху досягла. Проте Голіцин продовжував сприяти Філарету, який був визнаний гідним архієпископського сану, зайняв тверський кафедру і став членом Синоду. У 1821 р. його на московську кафедру. Саме тоді він працював над переведенням російську мову книжок Священного писання. Наприкінці царювання Олександра Голіцин не поладив з Аракчеевым і він відставлений. Впав у неласку до і Філарет. Його вивели зі Синоду, і він пішов у Москві. У 1826 р., при коронації Миколи I, Філарет вимовив відчуте слово, і його повернули «монархова милість». Він був зведений у сан митрополита і знову став членом Синоду. Йому, проте, не сподобалося, що обер-прокурор М. А. Протасів, гусарский полковник, вирішував усі справи сам, і з Синодом мало вважався. Не міг примиритися Філарет і про те, що Третє відділення стежило за ієрархами. Консервативне більшість Синоду відкинуло пропозиції щодо перекладі Біблії російською мовою. Філарет, виявився в меншості в ізоляції, попросився у свою єпархію. Дозвіл відбути у Москві означало нову опалу. З того часу Філарет, залишаючись переконаним монархістом, не злюбив сановний Петербург, всюдисуща чиновництво, самовпевнених бюрократів, що їх, траплялося, осаджував з «холодною поштивістю. У самій Москві передавався із різних вуст в вуста оповідання про те, як попросив він проспівати «восьмій глас» поліцейського генерала, вздумавшего «виправити» службу на одній із московських церков. Навіть А. І. Герцен, за поглядами дуже далека від Філарета людина, згадував про неї з симпатією. За словами, митрополит вмів «хитро і спритно» принизити світських володарів. «Філарет, — писав Герцен, — я з висот свого первосвятительного амвона говорив, що людина будь-коли то, можливо законно знаряддям іншого, що людьми може лише бути обмін послуг, і то промовляв він у державі, де полнаселения — раби». Тривалий миколаївське царювання позначилося і Філарета. Його лібералізм дедалі більше залишався у минулому. Головною проблемою, справедливо вважав він, полягає в внутрішньому відродження людини, а чи не в зовнішніх реформах. Але такий підхід навів його до заперечення змін. Він застерігав проти жіночої освіти, проти скасування тілесних покарань. У своїй єпархії Філарет практикував деспотичні методи управління. Довга життя й високий сан Філарета, при глибокому глузді й добрій волі, не годі було й надати сильного впливу російське суспільство. Проповіді Філарета, прозваного «московським Златоустом », відрізнялися безстрасністю: його велична мова звернулася до розуму слухачів, а чи не до почуттю; абстрактне виклад був мало доступно розумінню середнього слухача. Філарет уникав іноземних слів (телескоп, наприклад, називав «дально — зоровим склом »), вживав слов’янські слова, вдавався до діалектичним зближенням. За змістом своєму, проповіді Філарет не стосувалися питань сучасності; відчужені від явищ дійсною життя, вони закликають до пасивним чеснот мовчання, смиренності, терпіння й відданості волі Божою. Особистий характер Філарет був владний і завзятий; не далекий суворість, выражавшейся, наприклад, в протидії прагненням Гааза. Користуючись величезним впливом, він іноді я виступав проти прогресивних прагнень нашого суспільства та уряду (захист тілесних покарань посиланнями на Священне Писание).

Переслідування старообрядцев.

Старообрядництво було найбільшим Росії релігійногромадським рухом. У ньому позначилося стихійний, несвідомий, обличенный в релігійну оболонку протест, породжений соціальними протиріччями самодержавно-кріпосницького ладу синапси і ідеологічним засиллям пануючій православній церкві. Протягом трьохсотрічної еволюції громадсько-політичний зміст цього протесту змінювалося залежно через зміну соціального складу руху, конкретної історичної ситуації і розстановки класових сил. Старообрядництво був єдиної організацією. Воно поділилося на два напрями — сприймають священство і сприймають. Перших звали «поповцами», других — «беспоповцами». Другі розбилися силою-силенною розмов і згод. Перші трималися згуртованішим, але вони мають був своїх єпископів і не було кому рукополагать (будувати на) священиків. Старообрядці переманювали священиків з офіційній церкві, переучували їх і розсилали за своїми парафіям. При Ніколає I становище старообрядців значно погіршився. Колишня голицынская віротерпимість була надовго і міцно забута. За його активної сприянні офіційній церкві уряд розпочало широкі дії проти старообрядців. Було видано указ, забороняв їм приймати швидких священиків. Почався розгром старообрядних монастирів річці Великий Иргиз у Саратовській губернії, де відбувалося «виправлення» швидких священиків. У 1841 р. закрили останній із иргизских монастирів. Лави старообрядницького духівництва почали рідшати. Однак у «поповщине» невдовзі виникла свою власну церковна ієрархія. У 1846 р. в старообрядництво перейшов босно — сараевский митрополит Амвросій, став митрополитом белокриницким (Біла Криница—село на Буковині, не більше тодішньої Австрії). «Австрійське згоду», що мало власних митрополитів, єпископів і священиків, стало б другий Православною Церквою в Росії. Кількість її прибічників примножувалося як і раніше, що головні організатори нової церкви були невдовзі заховано в монастирські в’язниці. У Москві та Московської губернії число послідовників белокриницкой ієрархії становила 120 тисяч жителів. До передодню великих змін у житті країни у православній церкві був єдності і зростало невдоволення. Ієрархія нарікала засиллям світського чиновництва. Пересічне духовенство — привілейованим становищем чернецтва і деспотизмом архієрейської влади. На загал парафіяльне духовенство було задушене нуждою і невисокий рівень підготовки. Основну своє завдання воно бачила у виконанні обрядів, і слабко вело проповідь, недостатньо роз’яснювало народу найморальніші якості релігії. Саме тому, попри гоніння, або навіть завдяки їм, зміцнювалося старообрядництво, чия проповідь часто була живей і доходчивей.

Заключение

.

На погляд, в внутрішньої державній валютній політиці уряду під за всіх часів була присутня одна величезна помилка, що полягає у тому, що його (уряд) мало уваги приділяє проблемам церкви. Адже набагато легше здобувати помилках своїх батьків, ніж допускати їх. По відношення до церкви було присутнє завжди дві грубих помилок. Перша у тому, що церкві приділяли мало уваги чи забути про неї. А друга помилка навпаки у тому, що церква намагалися поставити навколішки перед світської властью.

Церква та історія держави дуже переплелися. Це можна підтвердити ряд фактів. Приміром, можна говорити, що государ управляє діями і рішеннями своїх поданих, а церква їх думками та прагненням. За часів татаро-монгольської навали, коли вся влада на Русі була підпорядкована монгольскому хана й не могла опиратися, а російський народ нагадував рабів, саме церква воскресила в християн віру в перемогу захоплюючою й очолила «священну війну». Вийшло отже коли в держави було і не яких шансів, чи до нього в допомогу прийшла церкву до сильнішим зброєю, ніж мечі і стріли. Бачачи цю силу, багато намагалися поставити церкву у залежність від зміни влади. Але найбільше це зробити Петру Великому, який би пішов далі, примусивши платити її внесок у казну.

Ще до особливостей Російської православній церкві можна віднести те, що на протязі століть змогла зберегти майже незмінному стані все традиції Візантійської церкви. Російська церква стала острівцем чистого православ’я, оскільки грецька церква під двохсотлітнім ярмом Османської імперії зазнала деякі изменения.

Розглянувши всю епоху існування церкви на Русі, можна побачити, що з десятьма по 13 століття справи церкви були помітні в государстве—период становлення, з 14-ма по 17 століття — церква, як ніколи брала участь у державних питаннях, можливо, цей період був найбільшим неї. З 18 по 19 століття церква перебуває «в сплячці» в її життя немає нічого значного, і її відходить на задній план перед проблемами держави. Двадцяте століття стало найжахливішим випробуванням для Російського православ’я… Прийшовши до своєї влади, більшовики не вбачали у церкви своє ворога, але з просуванням своїх соціалістичних ідей вони дійшли висновку, що з російського людини немає інших вірувань крім, як «у світле майбутнє», а церква просто відімре, як і потрібний орган. Її (церква) перетворили на ще один спосіб для викачування грошей потреб Червоної армії, можливо, саме тому церковнослужителі підтримували білих офіцерів. До сорокових роках у СРСР не залишилося жодної церкви, яка було б розграбована. Але жахливе полягала у тому, що храми і собори, чудові історичних пам’яток, руйнувалися повністю. І на цей двадцяте століття Російська Православна Церква як не зникла за плакатами «» комуністичної будівництва «», а й змогла винести свої найперші і незаймані основы.

Нині церква починає свою «другу» життя, відновлюються зруйновані храмы—обители духовного життя землі. Не знайшовши у житті свого місця, до церковному житті дедалі більше звертається людей тому однині і молодь. Церква відновлює свої позиції серцях людей, втрачених під час її гонения.

Особисто мені історія церкви уразило те, що вона зберегти свою изначальность і стосовно своїм ворогам на крайні заходи, за прикладом католицької інквізиції. Іноді вражає самопожертви церковних пророків поширення ідей готових як доказ своїх вірувань у палаючі хати (св. Стефан Пермський) тощо. Найважливішою частиною православної культури було те, що вона сприяла єднання російського народу. Найкращі люди російської церкви стояли варті християнської моралі. Вони публічно виступали від свавілля «сильних світу цього», сміливо засуджували їх злодеяния.

Історія Російської православній церкві — це ще одне прояв стійкості духу, ще віри і патріотизму російського народа.