Религиозные правові системы

МЭСИ.

Факультет юриспруденции.

Дисциплина:

«Теорія держави й права».

Курсова робота на тему:

«Релігійні правові системы».

Виконав: студент першого курсу групи ДБЮ-102.

Рабаданов Ислам.

МОСКВА.

2001 год.

Типологія правових систем. Сьогодні у світі безліч правових систем, кожна гілка яких має відмінностям характерними тільки з цієї системі. Саме поняття «правова сім'я служить для позначення кількох правових систем зі подібними юридичними ознаками, і ця подібність є наслідком їх спільного історичного й будь-якого логічного розвитку. Західні компаративисты заперечують типологію правових систем лише з типу їх класової сутності. Вони при класифікації використовують найрізноманітніші чинники, такі як етичні, расові, географічні, релігійні юридичної техніки стилю правничий та інші. І як наслідок виникає безліч класифікацій. Проте найпопулярнішою виявилася класифікація правових сімей, дана французьким ученим Давидом. Ця класифікація полягає в поєднанні двох критеріїв: 1) ідеології, які включають у собі релігію, філософію, соціальні й економічних структур. 2) Юридичній техніки, що включає до тями ролі основний складової джерела права. Давид запропонував ідею трихотомії - виділення трьох систем (чи сімей): Романонімецької, англосаксонської, чи англо-американської, і соціалістичною. До ним примикає іншої юридичний світ, до складу якого у собі 4/5 планети, що отримав назву «Релігійні й традиційні правові системи». Давид висунув ще одне класифікацію що отримала назву концепції «західного права», у якій виділяються романо-германскаю і англосаксонські системи. Ця ідея було висунуто їм в1950 р у своїй книжці «Елементарний курс порівняльного громадянського права». Але згодом відійшов від цього теорії та став дотримуватися концепції трихотомії. Ще один класифікація було запропоновано вченими До. Цвейгером і Р. Котцем. У цьому класифікації в основі береться критерій «правового стилю». «Правовий стиль» складається, на думку вчених, з п’яти чинників: походження і еволюції правової системи, специфіки юридичного мислення, своєрідності правових інститутів, природи джерел правничий та способів їх тлумачення, ідеологічних чинників. За підсумками цієї класифікації розрізняють такі правові комплекси: мусульманське право, романський, німецький, скандинавський, англо-американський, соціалістичний, індуське право. Отримано майже хоча б результат як і в Давида. Але у одній з класифікації не враховувалася марксистко-ленинская типологія права, основу якої лежить ідея двох суспільно-економічних формацій (Рабовласницьке право, феодальне, буржуазне, соціалістичне). Радянський учений Саидов вважає, на відміну від Давида, До. Цвейгера і Р. Котца, можливість скласти цілісне уявлення про правової карті світу може дати добро тільки єдність глобальної марксистко-ленинской типології і внутритиповой класифікації правових систем. Відштовхуючись від групи критеріїв, Саидов розрізняє буржуазний тип правничий та соціалістичне право. У буржуазний тип право, на думку автора, входять вісім правових сімей: романо-германская, скандинавська, латиноамериканська, правова сім'я загального права, мусульманську, індуську, сім'ю звичайного правничий та далекосхідна правова сім'я. Ці сім'ї Саидов розглядає поруч із соціалістичним правом. Натомість соціалістичне право поділялося на радянську правову систему, правову систему соціалістичних держав Європи, правову систему соціалістичних держав Азії, і правову систему республіки Куба, які, природно, мають багато спільного. Такий підхід заслуговує на критику, проте слід враховувати, що Саидов працював у жорстких рамках ідеології й навряд чи варто його дорікати за неточні міркування. Отже, існує низка класифікації правових систем, а цих класифікаціях ряд сімей різного права. Ця робота присвячена релігійним правовим системам і зокрема мусульманському індуському праву, тому докладно розглянемо саме ця системы.

Мусульманське право. Мусульманське право це самостійна галузь права, як, наприклад англо-саксонська правова система, це жодна зі сторін релігії - ісламу. Іслам містить теологію, що встановлює догми і уточнює, у що мусульманин повинен вірити, тоді як у що немає, а шаріат наказує людині, що робити у тих чи інших обставин. У переведенні з арабського шаріат означає шлях прямування, і вона становить те, що прийнято називати мусульманським правом. Хоча шаріат грунтується на обов’язки людини, у ньому досить великий місце відведено і прав індивідуума, порушення яких тягне покарання, налагаемое мусульманським суддею. Джерелами мусульманського права не є лише Коран і Сунна. Мусульманськими правознавцями за століття створена велика доктрина. Мусульманське право застосовна лише між мусульманами. У ісламі панує концепція теократичного суспільства, у якому держава виконує роль служителя церкви. Мусульманські правознавці розробили цілу систему права ідеального суспільства, яке коли чи має встановитися в усьому світу і підпорядковуватиметься ісламу. Мусульманське право настільки був із релігією, що може бути, лише маючи хоч мінімальне ознайомлення з ісламом. Іслам — як і іудаїзм, це релігія закону. Наука мусульманського права має дві розділу. Вона вивчає основу (як і, виходячи з яких джерел, виник шаріат) і змістом, тобто рішення містять норми мусульманського права. За структурою мусульманське право дуже оригінально. Проте не у цьому докладно і час торкнутися основам мусульманського права. Можна зауважити що, попри що здається архаїчність, мусульманське право то, можливо застосовно і до сучасних умов. Джерела мусульманського права. Мусульманське право має чотири джерела права. Це насамперед Коран — священна книга ісламу, Сунна, чи традиції пов’язані з пророком Всевишнього, Иджма, чи єдине угоду мусульманського суспільства, і, нарешті, кияс, чи судження за аналогією. Множинність суджень у витлумаченні шаріату і які з від цього розбіжності лежать у теорії джерел права (фикха). Проте фикх ні створено засновниками теологічних і юридичиних шкіл. Фикх, як правила і законів існував і по них. Наполегливі зусилля теологів були спрямовані здебільшого те що зрозуміти цей звід у межах принципів ісламу. З урахуванням середовища кожен регіон мусульманського світу вніс у цей звід елементи звичаю чи культури, яким відрізняються ідеї кожного з тих, хто стане учителем у сфері фикха. Здається, що школи — це результат тривалого роздуми звідси правовому феномен. Між другим і четвертим століттям по хиджре існувало близько дюжини таких шкіл. Деякі з цих шкіл припинила своє існування. Мусульманський світ сунітів розділився чотирма школи. Шиїти і харежиты також мали свої школи, окремі мають послідовників і сьогодні. Перша з сунітських шкіл — ханефитская школа, заснована учнем школи Куфа проти Іраку — Абу Ханифом, що у 80 року хиджри. Ця школа характеризується відносної раціональністю методів дослідження окремих вказівках і великий обережністю використання традицій. Ханефизм проник з Іраку Єгипет, Сирію, Персію, Індію, Китай, й у в Центральну Азію. Тепер він переважає у Туреччині, у республіках колишнього СРСР, у Йорданію, Сирії, Афганістані, Пакистані, Індії, Бенгалії. Друга за чисельністю суннитская школа — школа Малекита. Її засновник — Малік Ібн Анас — народився 93 року хиджри. Школа Малекита вважається школою найбільш шануючи, поважаючи звичай Медіни, котра враховує загальний інтерес і викінченості релігійного закону. Ця була поширена у Єгипті, Судані, Кувейті, Арабських Еміратах, Катарі і Бахрейні і частини східного узбережжя Аравійського півострова. Малекизм зустрічається сьогодні й у країнах Західної Африки. Школа хафецитов було створено Ель Хафеи (народився 150 року). Його теорія джерел права слід релігійному ідеалу, вона полягає в вивченні практики. І як наслідок їй бракує необхідних понять для аналізу правової реальності, яка дозволяє розвивати самостійну науку права. Хафецизм має прибічників у Палестині, Адені і півдні Аравійського півострова. З ним зустрінеться й у Пакистані, Єгипті, Індонезії, Малайзії, на Цейлоні, Філіппінах, Індії, та на сході Африці. Ханбализм — під назвою його засновника Ахмада Ібн Ханбала, який народився 164 року — належить до найбільш суворих шкіл у через відкликання надзвичайної любов’ю традиціям. Ханбализм поширився після четвертого століття, а Єгипті з’явився дев’яносто сьомого столітті. Тепер він має власних послідовників із Саудівською Аравією й у кількох місцевостях Іраку й Сирії. Серед шиїтських шкіл слід згадати школу зейдитов — засновану Зеид Бен Алі. Ця школа її вважають найбільш близька до сунітським школам. Основне твір Зеида Бен Алі - збірник традицій, що розглядалося як перше прочитання хадита до затвердження фикха. Ця школа переважає в Ємені. Інша шиїтська школа — школа Джа-Фарита, основоположником якої було Саадек Аль Джа, що у 80 року. Її послідовники спираються виключно на традиції імамів, вихідцями з династії пророків. Прибічники цієї школи переважають проти Іраку і Ірані. Хоча школи мусульманського права відмінними між собою багатьма деталями, але їх принципи залишаються загальними. Так, будь-хто може приєднатися до інший школі, чи зажадати, щоб суд вершився за правилами тієї школи, яка домінує у країні, і аж ніяк інший. Мусульманські теоретики намагаються як зблизити чотири сунітські школи, а й навіть зблизити сунітів і шиїтів. Сьогодні законодавці у країнах вдаються до методам еклектики під час упорядкування кодексів, зокрема у сфері сімейного права. Основою мусульманського права, як і всієї ісламської цивілізації, є священна книга мусульман — Коран, що з висловів Всевишнього своєму останньому пророку і посланцю Мухаммеду. Коран — безсумнівно, перший джерело мусульманського права. Проте помітно, що зауваження в Корані становища юридичного характеру замало у тому, щоб регламентувати все відносини які виникають серед мусульман, між окремими фундаментальними установами ісламу, які у Корані навіть згадуються. Юридичні становища Корану можна знайти у певному кількості його правових строф. Мусульманські автори розрізняють строфи, які особистий статус (їх 65), строфи що стосуються «громадянського права» (їх 70), строфи кримінально-правового характеру (близько 30), строфи, регулюючі судову процедуру (13), «конституційні» строфи (10), строфи, що стосуються економіки та фінансів (10) і, нарешті, строфи, які стосуються міжнародного права (25). Сунна розповідає про бутті й поведінці пророка, від якого повинні брати приклад віруючі. Сунна — це збірник адатів, тобто традицій, які стосувалися діянь П. Лазаренка та висловів пророка що були очевидцями. Два великих дослідника ісламу — Эль-Бокхари і Мослем — в IX столітті виконали великий роботи вистачить, аби з’ясувати справжні вислову пророка. Їхня робота, і навіть робота інших мусульманських дослідників дозволило створити солідну базу для всієї мусульманської релігії, хоча сьогодні під сумнівом, чи всі зібрані вислову справді ставляться до Мухаммеду. Адаты поділяються на автентичні, слабые[pic] і актори гарні. Для вироблення правових норм використовувала лише автентичні адаты. Вже згадана як вторинний джерело права після Корану, Сунна послужила сприйняттю норм звичайного права, попередніх появі ісламу. Иджтихад. Ісламські юристи розробили мусульманське право, прагнучи обгрунтувати рішення, які з Корану або з Сунни. Але де вони могли абстрактному розумінню феномена права. Втім, їх завдання полягало в систематизації інтелектуальних методів легітимації (виходячи з ісламської релігії, практики, більш-менш свідомо яку застосовували) пошуків таких рішень нових ситуацій, які суперечили загальним принципам, які містяться чи що випливають із першоджерел — Корану і Сунни, а чи не у створенні теорії позитивного права. Отже, це був метод, у якому потребували компетентні особи (фукаха), поставили розум на служіння релігії. Вони розробили концепцію иджтихада, що створило теорію про співвідношення одкровення (Коран — Сунна) і людського розуму. Застосовувані за певних умов колективні права (иджтихад), призначені до ухвалення правового рішення, наводять до иджме. Розмірковування, які мають індивідуальний характер, можливі лише за дотриманні методу кияс (судженні за аналогією). Тільки тоді міркування не залишиться просто особистою думкою (раї), які мають юридичної значимості. Иджма, хоч і відхиляється деякими шиїтами, але вважається третім джерелом мусульманського права. На думку докторів права иджма використовується для поглиблення та розвитку легального тлумачення божественних. Легітимізована своєї зв’язком із Кораном і Сунной, иджма придбала юридичної чинності тільки після смерті пророка й за наявності низки умов. Розрізняють иджму і чітко виражену, і ймовірний, проте сила останньої набагато нижчі. Щоб норма права грунтувалася на иджме, не обов’язково, щоб всю масу віруючих визнала її або щоб це норма відповідала єдиному почуттю всіх членів товариства. Иджма немає нічого спільного з звичаєм. Необхідну єдність — це єдність компетентних осіб (фукаха). Їх одноголосне думка надає правовому рішенню силу закону. Коран, Сунна і Иджма — це джерела мусульманського права, але ці джерела різного плану. Коран і Сунна — це основні джерела. З які у них засад, теоретики ісламу встановили норми фикха. Сьогодні день лише зрідка вчені звертаються безпосередньо до двох першим джерелам мусульманського права. І цей звернення обмежена поруч питань, і важко уявити, що ще одне нова теолого-правовая школа може виникнути в наші дні. Проте, спираючись саме у ці джерела, і навіть на доктрину, фахівці мусульманського права намагаються знайти відповіді на багато сучасні питання. Так стан справ, наприклад, з аналогічним запитанням про клонуванні чоловіки й штучному осіменінні. Недавні кодифікації, яких стає дедалі більше коштів у областях, які зазвичай раніше регулювалися фикхом, лише підкріплює думка, сказане колись Сноук-Юргонье і згадуване Едуардом Ламбером: «За вдалим вираженню Сноук-Юргонье, — пише Едуард Ламбер, — иджма нині є єдину догматичну основу мусульманського права. Коран і Сунна — це тільки історичні основи. Сучасний суддя шукає мотиви на вирішення над Корані чи збірниках традицій, а книгах, в яких викладені рішення освячені иджмой. Каді, що спробував б тлумачити свого власного владою становища Корану чи хотілося б сам оцінити можливу справжність адатів, вчинив би той самий що суперечить повазі ортодоксальності акт, як і віруючий католик, який хотілося б сам встановити сенс церковних текстів, виданих підтвердження її догм… Цей третій джерело мусульманського права — иджма — має виключно велике практичного значення. Тільки будучи записаним, в иджму, норми права незалежно з походження підлягають застосуванню (Lambert E. Fonction du droit civil compare. 1908. P. 328.). Зобов’язані тлумачити закон мусульманські юристи закликають допоможе міркування (кияс). Таким шляхом вони змогли поєднувати одкровення з розумом людини. Кияс набуває юридичної чинності завдяки Корану і Сунне. Міркування за аналогією можна лише як засіб застосування і тлумачення права тому, що мусульманське право грунтується на принципі авторитету. Дозволяючи кияс, створили можливість раціонального тлумачення; але в такий спосіб не можна створити фундаментальні норми, які через свої значимості й природі можна було порівняти і системи традиційних норм, створених у X столітті. Мусульманські легисты у тому у разі відмінні від юристів загального права, які використовуючи відмінності, створюють нових норм. Мусульманська доктрина не єдина щодо цінності інших джерел права, оскільки з допомогою можна вільніше використовувати розум і особисті думки. Проте розбіжності у оцінці самих джерел скоріш формальні, бо в практиці всі школи спиралися однією з самих джерел, на истахан (правова перевага), наприклад. Але звичай, ні судова практика є джерелами права, суддю не пов’язує судова практика. Численні рішення мусульманського судді розглядали мусульманськими юристами як джерело права. Рішення кади сприймалися як судження морального плану, які надалі можуть бути переглянуті з метою поліпшення. Навіть звичай мусульманські юристи формально вони не зараховують до джерел права, але практично щодо нього іноді вдавалися для уточнення чи доповнення застосовуваного принципу права чи правової норми. У межах теорії джерел мусульманського права, можливо, було розвиток юридичної науки, але з причин що з самої концепцією права ісламу будь-яка спроба у цьому напрямі зустрічала несхвалення із боку класичних мусульманських юристів. Не допускалося, щоб основою правового рішення ставало особисті думки; так само сама думка, що той чи іншого орган законодавчої влади правомочний, регламентувати все сфери суспільної життя, було відкинуто. Але треба підкреслити пріоритет в фикхе, котрий іноді перевагу, отдаваемое судді та її рішенню, коли йдеться про сучасних соціальних реаліях. І тому слід дивуватися розбіжностям між теорією та практикою від. Але, згідно з теорією ніколи було зроблено висновок про можливість не запровадити у окремих випадках норму права, встановлену фикхом, якщо вона суперечить справедливості і публічному порядку. Характеристика мусульманського права. Факт, що мусульманське право виникло й розвинулося глибокій середньовіччя, пояснює деякі риси цього права: архаїчний характер низки інститутів, його казуистичность і відсутність систематизації. Найбільш важливо, проте це. Головне — глибока оригінальність мусульманського права за її природою порівнянні коїться з іншими правовими системами взагалі з канонічним правом зокрема. Яка базується на Корані мусульманське право слід розглядати, як систему, цілком незалежну від інших правових систем, які мають тієї самої джерела. Може спостерігатися подібність у вирішенні у тій чи того питання коїться з іншими правовими системами, але ці можна пояснити з мусульманської ортодоксальної погляду лише пересічним збігом. У жодному разі не можна казати про якому або запозиченні мусульманським правом норм з інших правових систем. Однак точно можна висунути гіпотезу у тому, що у певних умов на мусульманське право вплинули елементи талмудинского права, канонічного права східної церкві та перського права у його формування. Коріння мусульманського законодавства і судової практики ставлять перед істориком численні скарги й дуже цікаві проблеми. І вплив мусульманського права на європейські правові системи настільки незначно, що можна знехтувати. Мусульманське право, як право канонічне — цього права церкви, право громади віруючих. Але цього їх подібності закінчується, вулицю й розпочинаються істотні розбіжності між правом канонічним і мусульманським правом. Мусульманське право, до найменших подробиць, — невід'ємний елемент релігії ісламу. Воно несе у собі характер одкровень, як і це релігія; і з цього витікає, що немає такого сили у світі, яка б змінити мусульманське право. Той, хто дотримується мусульманське право є грішником, й свої мінімум протиправні дії вона відповідатиме у тому світлі; той, хто заперечує мусульманське право є єретиком і він виганяється з акціонерного товариства ісламу. Нарешті суспільне життя не створює інших норм, як норм релігійних, невід'ємною частиною якої є мусульманське право. Всіма переліченими вище властивостями мусульманське право відрізняється від канонічного права християнських обществ.

Пристосування мусульманського права до сучасного світу. Усі, було зазначалося, може створити враження у тому, що мусульманське право безнадійно відстало від сучасного світу. Але це не така: мусульманське право продовжують бути одній з великих систем сучасного світу. Достеменно невідомо, між яким кількістю людина регулює ставлення мусульманське право. Наведене Рене Давидом цифра (800 мільйонів) викликає сумніви, бо той час офіційне кількість мусульман було саме 800 мільйонів, проте усі вони жили, в країнах із мусульманським правому й законами шаріату. Багато держав з мусульманським населенням і далі заявляють у законах і найчастіше навіть у конституціях про вірності принципам ісламу. Підпорядкування цих принципів проголошено конституціями Марокко, Тунісу, Алжиру, Мавританії, Ісламської Республіки Іран, Пакистану. Громадянські кодекси Ісламської Республіки Єгипет (1948), Алжиру (1975), Іраку (1951) пропонують суддям заповнювати прогалини законодавства, наслідуючи принципи мусульманського права. Конституція Ісламської Республіки Іран та Індонезії передбачають процедуру, що забезпечує відповідність принципам мусульманського права. Але це країни хочуть модернізуватися і швидко модернізуються. Які ж така еволюція, яка передбачає встановлення політичних режимів нових типів, а як і сміливі реформи, у сфери приватного права, може уживатися з незмінністю мусульманського права? Мусульманське право незмінно, але водночас слід відзначити й його гнучкість. Між двома цими рисами немає ніякої протиріччя. Навіть у в країнах Заходу (звідси легко забувають) право довгий час вважали незмінним, а то й священним. Але всюди, коли він їх була також, перебували способи затвердити нових норм, не змінюючи самого права. Втручання претора у Римі, лорд-канцлера в Англії - ось найбільш очевидні прояв цього розвитку. Прохання стосовно скасування судових прийняття рішень та помилування також використовувались у цьому разі, причому у основі принципи права залишалися незмінними. Також само і в мусульманському праві. Право залишається незмінною, але держави мусульманської традиції зробили серйозні законодавчі реформи. Використання методи нагадують процедури, з яких англійські судді могли іноді обійти «авторитетний прецедент». Справді, фикх залишає таке полі діяльності звичаю, для угоди сторін, для адміністративної регламентації, що стає можливим, не завдаючи шкоди самому фикху, приймати нові рішення. Звичай не входить у мусульманське право і не сприймається як право; протилежної думки призвело до від одній з характерних ознак мусульманського права — з його однаковості для будь-який громади віруючих. Але й те, що звичай не входить у фикх, значить очевидно: він відхиляється мусульманським правом. Воно займає стосовно звичаєм позицію, подібну зі ставленням західного права до застереженню з полюбовного чи світової угоді, що у окремих випадках визнається суддею. Зацікавленим особам дозволяється часом організувати своїх і регулювати свої розбіжності без втручання права. Іслам зберігає ліберальну позицію стосовно до звичаєм, як і раніше, деякі звичаї можуть і суперечити мусульманському праву. Звичаям відведена роль доповнювати мусульманське право, регулюючи ті відносини, яке врегульовані мусульманським правом. Мусульманське право надає широке полі діяльності вільної ініціативи, зокрема і угодам. Через війну угод можна, залишаючись вірним ісламу, внести вельми суттєві зміни у норми, який пропонує мусульманське право, проте вони некоректні обов’язковими. Через це принципу судова практика мусульманських країн допускає, наприклад, під час укладання шлюбу дружина може укласти угоду про можливості розірвати шлюб за власною ініціативою, це прерогатива чоловіка, проте широке застосування таких звичаїв викликає сумніви. Проте він менш, можливість розвиватися мусульманського права шляхом введення приватних угод не втрачає значення. Поруч із звичаєм і угодою була інша обхідна можливість — застосування юридичних стратегій і фікцій. Шаріат формалистичен і вимагає скоріш поваги літери, ніж духу закону. Через війну багато закони мусульманського права може бути обділені, аби вони були порушено в буквальному сенсі. Дуже поширеним способом пристосування мусульманського права до умовам сучасного світу є втручання пануючій влади. Правитель, він був хоч парламентом чи монархом не джерелом, а служителем права. Він, в такий спосіб, неспроможна законодавствувати. Проте вона має право ознайомитися з виконанням законів чи правових і мусульманське право надає йому надав право видавати регулюючі постанови у виконанні законів. Ці повноваження часом використовуються дуже широко. Навіть у рамках суворої ортодоксальності вплив правителів дуже широко. Наприклад, можуть наказати суддям, який із розмов слід застосувати при в даних обставинах. Цим шляхом у багатьох мусульманських країнах жінці було дозволили розлучення у суді на підставах, передбачених різними толками. Завдяки брутальних дій влади заборонила судам визнавати позов, заснований на обставин що відбулася більш п’ятнадцяти років як розв’язано, у Туреччині з’явилося поняття погасительной давності, невідоме мусульманському праву. Можливий і прямий вихід за ортодоксальні рамки. Поруч із заходами, які входить у релігійні рамки, індивідуум може ухвалювати й інші, виходять далеко за межі релігійних розпоряджень. Т6еологи, виступаючи традиційно проти безбожности громадянського суспільства, не виступали проти діючої системи влади; їх реакція була дуже стриманою, хоча щодо колишньому зізнавалися досконалість і перевага мусульманського права. Розвиток мусульманського права припинилося удесятеро столітті, коли відпала можливість тлумачення. Рене Давид вважає, що справа зрушила «щоб запобігти криза мусульманського світу» (Давид Рене і Жаффре-Спиниози Камілла. Основні правові системи сучасності. Москва. Міжнародні відносини. 1996 рік. Стор. 321, П. 437.). Дозволю ні з цим ученим. Мусульманський світ переживав тоді, принаймні не погані часи, і казати про кризу недоречно. Сьогодні звучать голоси що закликають відновити розвиток мусульманського права. Це розвиток міг би вдатися до користь мусульманському права й ще краще пристосувати його до умов, однак у мусульманському суспільстві сильний консерватизм і переважна маса мусульман не хоче змінювати підхід, яка існувала веками.

Право мусульманських країн. Близько 1150 мільйонів мусульман (дані на 1988 рік наведені мусульманськими організаціями різних країн зокрема й мусульман у західних і країни) становлять переважна більшість у три десятки країн та значиме меншість за іншими. Проте одна з цих країн не керуються виключно мусульманським правом. Всюди звичай чи законодавство вносять або доповнення, або виправлення до цього право, хоча авторитет мусульманського права є явним. З релігійним мусульманським правом, не варто плутати позитивні правові системи мусульманських країн, необхідно розрізняти поняття «мусульманське право» і «право мусульманській країні». Як і християнських країнах, громадянське суспільство, у ісламі будь-коли змішується з релігійним суспільством. громадянське суспільство завжди живе під владою звичаїв чи законів, опертих на принципи мусульманського правничий та відводили їм серйозну роль, але давали водночас відходити від ортодоксальних положень і укладати в протиріччя з принципами та аналогічних норм мусульманського права. Навіть тоді, коли фикх мав найбільшим, в повному обсязі його елементи мали однакові практичного значення. Мусульманський ідеал — встановити співтовариства віруючих, і громадянського суспільства — ніколи було здійснено. Про це свідчать, наприклад, дуалізм судової організації. Поруч із судами кади, які вважалися єдиним легітимним судовими органами, існували та інші типи судів котрі брали рішення на основі примітивних звичаїв і регламентів, встановлених владою. Діяльність цих судів завжди у більшої або меншою мірою полишає суворих норм мусульманського права. Три значних феномена мали місце у 19 і 20 століттях у праві мусульманських країн. Перший — вестернізація мусульманського права, затронувшая багато його галузі. Другий — кодифікація розділів, яких немає торкнулася вестернізація. Третій — скасування спеціальних судів, покликаних застосовувати мусульманське право. Мусульманське право завжди визнавало за владою правом брати рішення, пов’язані з охороною суспільного ладу. Упродовж багатьох століть це право використовувалося владою дуже скромні, але становище різко змінилося у тому столітті у ряді мусульманських держав. Це застосовується настільки інтенсивно, що призвело до формування нових галузей права. У багатьох мусульманських країнах вестернизированными виявилися конституційне право, адміністративне право, кримінальна право, трудове право. Однак ці компіляції були пов’язані з мусульманським правом, в на відміну від кодексів, прийняті протягом останнього століття мусульманських країнах. Якщо проаналізувати адміністративне, кримінальна чи трудове право, можна помітити що це кодекси послужили справі рецепції західних концепцій. Сталий в такий спосіб дуалізм міг здаватися цілком життєздатною, до того часу, поки різних країнах існували два виду самостійних судів до застосування двох зазначених систем, цілком протилежних з їхньої принциповим методам і в природі. Один із цих систем грунтувалася на порівняльному право і на розумі, інша на аргументації авторитету і вірі. І сьогодні мусульманське право поступається позиції західному. Багато судді застосовують і мусульманське право, і сучасне право та у багатьох країнах позиції мусульманських судів послаблюються. Відмінність становить Ісламська Республіка Іран, де після ісламської революції було розширено компетенції ісламських судів. Позитивні правові системи мусульманських країн їх сучасному вигляді різні між собою, оскільки суспільний розвиток цих країн дуже різноманітно, а традиції також зовсім різні. Ісламська Республіка Єгипет, Малі Пакистан, Індонезія різні з багатьох точок зору. Загальну картину правових систем мусульманських країн цьому сенсі дати дуже важко. Утім, деякі спільні риси слід встановити, виділивши у своїй групи країн. Першу групу становлять країни знайомилися з мусульманським населенням, які є соціалістичними республіками, — радянські республіки Середню Азію, а також Албанія. У цих країнах заснованих на виключно принципах марксизму-ленінізму, іслам не визнається державою. У цих країнах влада прагне побудувати суспільство нових типів, власне, у країнах світська влада, і тому мусульманське право не застосовується судами. Проте, цілком імовірно, що принципи ісламу таємно дотримуються населенням. Другу групу становлять Афганістан, Кувейт, Бахрейн, Катар, Саудівська Аравія, емірати Перської затоки — найтиповіші представники даної групи. Ці країни формально живуть мусульманським праву, але практично застосовують норми звичайного права. Звичне право визнає перевага мусульманського права, але часто з нею розминається з ним. Третю групу становлять держави, у яких мусульманське право збереглося лише регулювання окремих сфер правовідносин, тоді як інших сфер регулюються «сучасним правом». Ця група, на свій чергу підрозділяється на дві підгрупи залежно від цього, було вищезгадане «сучасне право» вироблено на зразок загального права (Індія, Малайзія, Нігерія), чи з зразком французького права (африканські держав з французькою мовою, ряд арабських держав), чи права Голландського (Індонезія). Особливий випадок Судан, де суддям наказали заповнювати прогалини права, виходячи з совість і справедливість. Багато під цим зрозуміли англійське право. Проте прагнучи зблизиться іншими країнами французького впливу тут було прийнято кодекси засновані на єгипетських, однак це реформа не повністю вдалася і ситуація вимагає подальшого втручання. Інший особливий випадок — Туреччина, неарабская країна, політично і економічно міцно пов’язана із Європою. Туреччина посідає особливе місце серед країн із мусульманським населенням. Туреччина вперше серед мусульманських країн запровадила н6овые правила у сфері сімейного права, спадкового правничий та особистого статусу, у результаті Туреччина відмовилася від багатоженства, одностороннього розриву шлюбу із боку чоловіка, нерівного наслідування синами і дочками покійного. Як з’ясували внаслідок даної роботи, мусульманське право безупинно змінюється, еволюціонує тож до вивченню мусульманського права ще довго збережеться і з погляду міжнародного і порівняльного права.

ПРАВО ИНДИИ.

Другу традиційну систему права, яку визнає і авторитет якої шанує дуже широке суспільство, становить індуське право. Індуське право це право Індії, як і право мусульманське чи саме, що право мусульманських держав. Індуське право — цього права громади, яке таки в Індії та інших країнах Південно-Східної Азії вже сповідує індуїзм. Також як і іслам, індуїзм зобов’язує своїх послідовників, крім прийняття на віру певних догм, що й певному сприйняттю світу. Це розуміння формує особливу структуру нашого суспільства та особливий спосіб життя. Переважна більшість жителів Індії сповідує цю доктрину, яка в такий спосіб відіграє винятково важливу роль правовідносинах. Разом про те сьогодні у Індії значний коло громадських відносин регламентований загальнонаціональними нормами, заснованими на англійських поняттях. Ця робота присвячена релігійним правовим системам, тому ми розглядати лише індуське право.

ІНДУСЬКЕ ПРАВО. Шаастры. Цивілізація індії відрізняється від ісламської й християнської цивілізації. Для мусульман євреями основним є принцип Священного писання, за яким люди створено рівними, за образом і подоби бога. Індуїзм не знає такий фундаментальної західної концепції. Він людина — це просто абстракція; є лише люди, які поділено з народження на соціальні й ієрархічні категорії, кожна з яких має свою систему правий і обов’язків і навіть свою мораль. Норми регулюючих поведінка людей тій чи іншій соціальної групи викладено у книжках іменованих шаастры. Є шаастры трьох типів, бо світ спочиває на трьох засадах і поведінку людей пояснити трьома рушійними силами: Чеснотою, зацікавленням прочитає і задоволенням. Шаастры вчать як вести себе, щоб бути бажаними Богу, — це наука дхарма. Інші шаастры вчать, як розбагатіти й особливо мистецтва керівників (артха — наука користі та політики). Шаастры розвивають також науку задоволень (кама). Усі три шаастры — дхарма, артха і кама — легітимні, і природний порядок речей вимагає, щоб люди точно дотримувалися їх. У цьому кожен суб'єкт повинен поводитись оскільки вимагає його соціальна каста, до котрої я він предписан: брахмане — відповідно до дхармой, торговельники й правителі - в відповідність до артхой, жінки, які мають власної посмертної долі - відповідно до камою. Індуська філософія визнає за дхармой відомий пріоритет, але від цього не слід, що артха і кама мають у обов’язковому порядку підпорядковуватися їй. Дхарма — це вираз індуїстської моралі в усьому її обсязі, й у сенсі дхарма відрізняється від фикха, який безроздільно панує в мусульманському суспільстві. Ще меншою мірою, ніж фикх, вони можуть розглядатися як право, у власному значенні цього терміну. Дхарма — це скоріш проста модель. Вона опускає відхилення і вимагає гнучкості у дусі реалізму та терпимості, що є відмінністю індуїзму. Дхарма. Дхарма полягає в віруванні, що є всесвітній порядок, який випливає з природи речей і він необхідний збереження цього дивного світу. Причому самі боги є лише хранителями цього близько. Дхарма регулює поведінка людей, не розрізняючи релігійних і юридичиних обов’язків. Наприклад, вона вказує, якому покаранню повинен піддадуться суб'єкт, який учинив гріх, говорить про ситуаціях, коли слід зробити жертвопринесення, визначає, у яких ситуаціях слід подавати милостиню і правилах гостинності. Дхарма наказує правителям відвідувати храми забезпечуватиме громадську безпеку. Ідея «суб'єктивних прав», чужа дхарми; її стрижень — комплекс обов’язків, дотримання яких обов’язково тим, хто хоче покрити себе ганьбою й думає про про потойбіччя. Ці правила дуже суворі і варіюються залежно від його віку індивідуума та її поведінки. Авторитет дхарми грунтується не так на звичаї, але в шанування тих, хто створив цих правил, древніх мудреців, яким завжди було дано бачення того всесвітнього порядку. Дхармашастры і нибандхазы. Дхарми викладені у спеціальних трактатах, які іменуються драхмашаастры, на дуже численні. Найвідоміші їх викладені у віршах. Це закони Ману, закони Яджнавалкья, закони Нарада, які, як вважають, було вироблено період між I століттям нашої ери 3 — 4 століттями нашої ери. Авторитет тієї чи іншої трактату, викладає дхарму, вщент і незмінно встановлено традицією. Драхмашаастры, які було визнано такими, становлять єдине ціле, незалежно від дати складання кожної їх. Щоб осягнути дхарму слід враховувати все це комплекс. Знання дхарми не можна взяти з якого або окремого праці, хоч би яким авторитетом не мав: шаастры доповнюють і висвітлюють одне одного. Від дхармашаастр невіддільні та інші збірники — нибахадзы, є хіба що доповненнями дхармашаастр. Мета нибахадз — роз’яснити часто неясний сенс драхмашаастр, зробити їх понад зрозумілими простих людей, дозволити явні суперечності між різноманітними драхмашаастрами. Одні нибахадзы охоплюють ціле пасмо дхарм, інші висвітлюють лише одне який або працю. Їх автори іноді невідомі, але частіше немає. Дати складання нибандхаз перебувають між 11 століттям і кінцем 17 століття. Дхармашаастры і нибандхазы вельми багато. У одній місцевості віддають перевагу них, а інший — іншим. Подібною різні соціальні групи суспільства підпорядковуються різним нибандхазам. У індуському праві з цього приводу є дві головні школи: Митакшара і Дайябхага. Ці школи, разом із подшколами і розгалуженнями, панують кожна у певному регіоні. Школа Дайябхага панує в Бенгалії і Ассаме, школа Митакшара — таки в Індії і Пакистані. Життя в індуському праві неврегульована не може бути врегульована лише дхармой. Якщо сама дхарма висловлює одвічну й незмінну істину, то інші елементи служать визначення поведінки людей, оцінки приємного і потенційно корисного (арту і кама). Розумна людина поєднує приємне і корисне з цікавим. Та заодно годі було сподіватися, поведінка людей цілком відповідатиме дхарми, бо період, у якому живемо — це нещасливе час занепаду. Тому саме дхарма допускає звичай. По Яджнавалкья і законам Ману, потрібно утриматися від правил поведінки, встановлені текстами, якщо сприймати ці правила. Обычно-правовые походять від умов і слабким місця часу, тому пов’язані з божественним вказівок, лежать основу дхарми. Таким чином, позитивне індуське право звичним правом, у якому тому чи іншому вигляді домінує релігійна доктрина — індуїзм. Вона визначає норми, відповідно до ній змінювалися, і витлумачувалися звичаї. Звичаї дуже різні. Кожна каста чи подкаста має власний звід звичаїв, збори касти у місцевому масштабі дозволяє, спираючись на думку, усі спори, виниклі щодо застосування одного чи іншого звичаю. Це збори, вирішальне питання з допомогою голосування має і ефективні методи примусу. Найбільш суворим було відлучення. Це дуже суворе покарання, у суспільстві, життя не мислилась без приналежність до тій чи іншій групі. У регламентації поведінки індусів ще однією додатковим чинником до звичаєм було свідомість і соціальна справедливість. Дхармашаастры рекомендують індивідууму надходити, а судді вирішувати, виходячи з принципі своєї совісті та справедливості питання, де немає певної правової норми регулюючої це запитання. Так, закони Ману рекомендують вдаватися у разі, сумнівних, до «Внутрішньому задоволенню». Судові прецеденти і законодавство ні дхарма, ні доктрина не вважають джерелами права. Правителям дозволяється законодавствувати. Проте мистецтво управління й інститути публічного права походять немає дхарми, а до артхе. Дхарма вимагає підпорядкування легітимним постановам влади, проте саму себе така, що розпорядження правителів що неспроможні надати її у жодного впливу. Ці закони та накази — заходи, викликані тимчасової необхідністю, вони виправдані конкретними обставинами і змінюються водночас і. Навіть коли є закон, суддя неспроможна його застосовувати ригористически, надано йому широке розсуд, щоб всіма засобами примирити справедливість і міська влада. Ще менше, ніж законодавство претендує тут в ролі справжнього джерела индусского права судова практика. САМІ Як і законодавство, організація правосуддя це сфера, що стосується артхе. Конкретні судових рішень приймаються під впливом тимчасових і мінливих обставин, і дхарма у своїй служить лише загальним керівним путівником, і, природно судді відступають від нього, якщо потребуватимуть сформовані обставини, за умови що це відступ не торкнеться основний принцип дхарми. Судове рішення, емпіричне за своєю природою, в жодному разі може розглядатися як обов’язковий прецедент. Його авторитет поширюється лише з конкретно розглянуте справа. Рішення виправдане лише у сфері тими обставинами, яким керувалася суд, приймаючи це рішення. У дхарми правові норми сформульованими об'єднані негаразд, як і мусульманському чи західному праві. Правові і здійснювати релігійні розпорядження перемішані друг з одним. Багато положень юридичного характеру ми знаходимо… у драхмашаастрах, які, якщо судити з їх назві ставляться більше до релігії, ніж права. Книжка, яка більше безпосередня, присвячена праву, називається виавахара. У його початку говориться проведення правосуддя, а далі викладено вісімнадцять суперечок, що охоплюють сфери приватного, та кримінального права. Норми публічного права ми можемо натрапити у драхмашаастрах, хоча про мистецтво управління говориться над них, а артхашаастрах. Автори сучасних книжок про індуському праві, з під впливом західноєвропейської моделі, приділяють мало уваги дхарми, присвячуючи основне увагу нормам, які реально діють в індуському суспільстві. З ці книжки випадає усе, що на думку західної погляду належить до релігії, або ті галузі права, що входять у зване територіальне право Індії, яке всім жителям країни, незалежно від своїх віросповідання. Власне індуське право, викладене в цих книгах, включає у собі такі розділи: кревність, недієздатність, усиновлення, нього й залежить розлучення, сімейна власність успадкування за законом і заповіту, релігійні інститути, дамдупад, угоду бенами, (дамдупад і угоду бенами усе це, що сьогодні успадкували від індуських понять в англиизированом нині договірному праві. Перше належить до заставному праву, друге близько до поняттям фидуции і трасту). (Давид Рене і Жаффре-Спиниози Камілла. Основні правові системи сучасності. Москва. Міжнародні відносини. 1996 рік. Стор. 334, П.453), спільна власність. По назв розділів важко судити про оригінальність индусского права, але досить розгорнути будь-яку з книжок, аби побачити безліч термінів, які залишаються, оскільки мають аналогів у Західному праві. Індуському праву відомо, наприклад, вісім видів шлюбу, а наявність у своїй спільної сімейної власності робить цього права ще більше складним нам. Щоб добре читати і розуміти книжки про індуському праві, потрібно ознайомиться з поняттями і чи соціальної структурою індуїзму. Мусульманське панування, яке встановилося таки в Індії в 16 столітті, загальмувало розвиток индусского права. Суди почали застосувати мусульманське право. Звичне індуське право застосовувалося лише тоді панчаятами каст, але це були розвиватись агресивно та зміцнювати свій вплив через діяльність судових і адміністративних органів держави. Індуське право залишалося, отже, у сфері релігії, пристойностей та моралі. Такою була становище индусского права, коли Індію захопили англійці. Он6и встановили своє панування спочатку фактично, потім юридично змінивши влада Великого Моголу. Керуючись принципами своєї політики, англійські завойовники відмовлялися поширювати на завойовані території основи англійського права. Вони дозволяли запровадити у відношенні населення Індії, особливо у сфери приватного права, норми права більш знайомі індусам. Проте встановлення англійського панування, тим щонайменше, справила значний вплив в розвитку индусского права. Це вплив позначилося подвійно. Насамперед, треба сказати позитивний вплив, оскільки офіційно визнано авторитет индусского права, на відміну періоду мусульманського правління. Англійським судам було надано права розглядати справи не що зачіпають інтереси англійців, і тоді ж англійці визнали однакову значення мусульманського і индусского права. З іншого погляду, англійське панування було згубним для индусского права. Ми побачимо, що англійський панування призвело до у себе глибоку трансформацію цього права. Внаслідок цього впливу було обмеження индусского права лише регламентацією дуже вузьке коло правовідносин, тоді як найважливіші сфери суспільної життя потрапляли під дії нового територіального права, застосованих всім громадянам Індії, незалежно від своїх релігійної належності. Бажанню англійців поважати норми индусского права перешкоджало незнання англійцями цього права, особливо у перші періоди їх правління. Спочатку англійці помилково вважали, що дхарма — чинне право Індії. Роботи, присвячені їй, було написано мовою, невідомому англійцям, ще, їх дезорієнтувало складність цих робіт. Шукаючи вихід із цього становища, англійці створили кілька кодифікацій. Поки що ж кодифікації були завершено, вдалися хитрості. Вирішили, що англійські судді запрошувати экспертов-пандитов, які мають пророкувати їм вирішення суперечки переноситься, виходячи з драхмашаастрах і нибандхазах. Отже, до 1864 року роль англійського судді полягала у цьому, що він надавав виконавчу силу рішенню спору, підказаному пандитом. Пандиты піддавалися із боку ряду авторів. Їх обвинувачували у продажності, в поганому знанні норм индусского правничий та навіть у скоєнні підробок. А інші автори, навпаки захищали пандитов. Сам принцип, у якому грунтувалося застосування индусского правничий та звернення до пандитам, був хибний: не можна знайти вирішення суперечки переноситься в священних книгах, розмовляючих про ідеал. Варто було гнучко враховувати також звичаї і соціальна справедливість. Англійські судді обмежувалися роллю, що полягала у цьому, щоб надавати виконавчу силу рішенням пандитов. Коли було виконано достатньо перекладів дхарм, коли були правові книжки на тому однині і збірники судової практики по індуському праву, написані англійському, система змінилася, тим більше наука виявила і вказала помилку, що була совершена у сенсі ролі дхарм. Що й казати намагалися зробити? Рішення був скрізь однаковим, адже тоді провінції та його суди довгий час були незалежні друг від друга. На півночі і сході (Пенджаб, провінції Північного Сходу, Деккан) стали на шлях застосування місцевих звичаїв. Особливо це чітко проявилося під час Пенджабі, де існували і норми територіального права. На Півдні (в окрузі суду Мадраса) навпаки, зберігся помилковий колишній підхід: там продовжували вважати, що, загалом населення добре пристосувалося наявному порядку речей І що стабільність правовідносин вимагає застосування прецедентів. Метод застосування индусского правничий та у цьому, в іншому разі викликає кілька критики. Англійські судді, якщо які й хотіли застосовувати становища дхарми, були дуже погано до цього підготовлені. Лише третину чи максимум половина драхмашаастр було переведено англійською мовою. Судді, в такий спосіб, могли лише частково ознайомиться і системи, що потребує повного абсолютного знання її джерел. Через війну виявилися багато норми, що або взагалі користувалися загальним увагою, або давно застаріли. Коли англійські судді прагнули застосовувати звичай, всі вони виходили з описів звичаїв на роботах, написаних європейцями, які завжди бачили і себе розуміли індуські поняття і звичаї в усій їх складності. Нескінченне розмаїтість цих звичаїв та його справжня роль було неможливо бути зрозумілі юристами, хто звик до ідей загального права. З іншого боку, англійські юристи відповідно до їх своїми методами надавали судовим прецедентів такий авторитет, який його будь-коли визнавало індуська традиція. Іноді судді свідомо змінювали індуське право: їх іноді шокували рішення, винесених індуським правом. Не завжди віддавали усвідомлювали у цьому, що ці рішення було б правильними в індуському суспільстві. Необхідність застосовувати англійську термінологію, малопригодную для понять индусского права, — ось друга причина спотворення индусского права. Через війну дій цих різних чинників індуське право під час правління Великобританії було сильно деформировано. У Індії було запроваджено англійське доказательственное право, що змінив умови застосування индусского права. Англійські норми права застосовувалися для врегулювання правовідносин між власниками сімейного майна чи щодо статусу індійських благодійних установ. У першому випадку вони індуське поняття benami, тоді як у другий випадок могли спотворити індуське поняття благодійної цілі чи з їхньої підставі можна було вимагати те, що не випливали із характеру индусского права дхарм. Усі відзначені зміни зумовили зменшення розмаїття місцевих звичаїв, які самі індуси не визнавали і вважали злом. З іншого боку, вони часто сприяли еволюції, яке індуси вважали благодійної, оскільки він модернізував індуське право, зберігши його дух. Індуські юристи відгукуються також схвально про деякі змінах, внесених судової практикою до сфери сімейної власності, чи принцип индусского права, яка зобов’язує сина оплатити борги батька. Судді що у цих галузях зберегти основні ідеї индусского права, зробивши їх гнучкішими. Індуське право справді потребувало еволюції. Іноді суди визнавали лише значення нових звичаїв, цілком прийнятні з місця зору индусского права. Тож які вони визнали дійсність заповіту, досконалого індусом, коли практика заповітів, доти повністю невідомих індуському праву, вже здобула практичне поширення. У період британського панування відбулася як деформація индусского права, а й обмеження сфери його застосування. Індуїзм надає кожному дії людини духовну цінність і вважає себе покликаним регламентувати всіх аспектів соціального життя. Він установлює правила поведінки Клінтона під всіх можливих ситуаціях. Проте фактично на момент появи англійців таки в Індії регламентація розробили тільки до деяких категорій відносин, які зачіпають внутрісімейні і кастові проблеми, проблеми землекористування і наслідування. За всіма інших питань індуське право ще одержало достатнього розвитку. Несплата боргу розглядалася дхармой просто гріх, протягом якого людина понести покарання в потойбічне життя. Право передбачало лише релігійні санкції в разі несправності боржника. Британське завоювання перервало самобутній шлях розвитку, яким могло піти індуське право, охоплюючи принаймні еволюції суспільства нові види відносин. Після завоювання цього права застосовувалося судами у суворо обмежених сферах: успадкування, шлюб, касти, релігійні інститути. Поза цього кола діяла, як ми бачили інша правова система, яка розвивався і застосовувалася. Чи могло бути інакше? Навряд. У про президенциях (Бомбей, Калькутта, Мадрас) діяло правило, яким у тому випадку, якщо відповідачем був індус, застосуванню підлягала індуське договірне право. Проте практична роль даного правила була незначна, бо зацікавлені сторони воліли підкоряти свої інтереси англійської праву, що надавало велику визначеність. Та й тлумачення норм индусского права проводилося чужими місцевого населення суддями, на англійський манер. Самі індуси виявили прагнення реформам права, яке відповідало звичаям і політичним часто здавалося їм застарілим і препятствовавшему прогресу. Англійці, проте, дуже стримано втручалися шляхом законодавства надають у сфери дії индусского права. Приймалися закони не дуже широкого значення, наприклад, для скасування деяких норм, що з системою каст, чи норм, які визначають недієздатність жінки, оскільки ці норми здавалися несправедливими не тільки європейцям, а й передовий частини индусского населення. Можна ще назвати закону про заповітах 1870 року. Проте немає ніякої розгорнутої кодифікації, покликаної загалом модернізувати індуське право, був. Така спроба намічалася в 1833 року, але у 1861 від нього відмовилися. Найбільшими законодавче праці були проведено тих областях, де перестали застосовувати індуське право і намітилася лінія на формування англо-індійського права. Не перераховуючи які у цьому разі законів, слід зазначити, що деякі відносинах й тут зберегли значення поняття индусского права. Суди Бомбея і Калькутти продовжували і після прийняття Закону про договорі 1872 року застосовувати норму про так званому damdurat, за якою відсотки в жодному разі можуть перевищувати суму боргу. Щоправда, Мадрасский суд вважав цієї норми скасованої, але закон 1938 року знову ввів їх у дію, у Мадрасі на користь сільськогосподарських виробників. Після проголошення в 1947 році Незалежності Індії рух за модернізацію устаткування та уніфікацію индусского права має змогу розвиватися без будь-яких перешкод. Усю систему судів очолив новий орган — Верховний суд Індії, тоді як раніше суди князівств ніким не контролювалися, якщо не вважати дуже умовного контролем із боку Суддівського комітету Танського ради. Верховного суду отримав право підтвердити чи відкинути судових рішень, прийняття у період британського панування. Таким шляхом було виконано робота з деякому упорядкування та уніфікації индусского права. У плані законодавчому була створена спеціальна комісія вивчення питання у тому, які загалом законодавчі реформи слід доповнити право Індії, зокрема й у право індуському громади. Праці цієї комісії вже дали видимі результати. Можна сміливо сказати, що немає жодної важливого принципу старого права, який би ні скасовано чи оновлено законодавством чи кодексами. Сама конституція Індії відхиляла систему каст. Стаття 15 забороняє дискримінацію за мотивами кастової приналежності. Всі питання, пов’язані з шлюбом і розлученням, були істотно реформовано й уніфіковані Законом про шлюбі 1955 року. Шлюб та концепцію індуїзму — священний союз. Він розглядався традиційним індуським правом як дарування, досконале родичами дружини родичам чоловіка. Від жінки, як об'єкта договору не вимагалося згоди на шлюб. Шлюб був нерасторжим, а багатоженство заборонено. Всі ці норми відкинуті новим індуським правом. Це можна вважати справжньої революцією в індуському праві. Однак новий закон застосовується у відношенні індусів, а чи не усіх громадян Індії. Три інші частини индусского кодексу (Закон одруження становить його першу частина) присвячені неповнолітнім і опіки (Закон про неповнолітніх і опіки 1953 р.), спадкуванню (закону про успадкування 1956 г.). Індуське право сьогодні сильно з з равнению з минулим. Воно залишається правом, застосовуваної лише у індуській частини населення Індії. Проте відпало багато звичаїв які порушили це однаковість. Це по-перше значних змін проти минулим. Постає питання про співвідношення законодавства і соціологічною реальності в країні. Законодавець може розчерком пера заборонити систему каст і введення інші позитивні зміни. Ця діяльність необхідна задля її подальшого розбудови держави заслуговує схвалення. Але законодавець неспроможна за одного дня змінити звички й світогляд індусів. Близько 80% відсотків індусів, що у селах, зовсім не від йдуть нових законів і продовжує жити, як і свої предки. Діяльності законодавця тут недостатньо, потрібно провести повномасштабної роботи по перевиховання. Успіх її пов’язані з розвитком сучасної економіки Індії. Важко, звісно вийти від цього зачарованого кола, оскільки це такий розвиток значною мірою гальмується структурою, віруваннями і поведінкою, вилитими дуже шановної традицією з прадавніх времен.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА: Загальна теорія правничий та держави. Під редакцією Лазарєва. Москва. Юрист. 1996 рік. Основні правові системи сучасності. Давид Рене і Жаффре-Спинози Камілла. Москва. Міжнародні відносини. 1996 год.