Ялтинская конференція 1945 року: вивчені уроки російської истории

Ялтинская конференція 1945 року: вивчені уроки російської истории.

" Історія нічого не вчить, але він проучивает за невивчені уроки " … Для смислу і характеру участі Радянського Союзу у формуванні повоєнної системи світоустрою необхідно звернутися до того що зовнішньополітичному досвіду, який було накопичено Україною у перші десятиріччя ХХ століття. Цей досвід, переважно гіркий, тим щонайменше, зіграв свою позитивну роль. Помилки і недоліки, допущені Росією на міжнародній арені у роки його царювання імператора, не повторилися у період Великої Вітчизняної війни 1941;1945 років. Радянському уряду на чолі з І.В. Сталіним вдалося запобігти їм і за складання антигітлерівської коаліції, і за розв’язанні тих завдань про повоєнному майбутньому. Попри дві найтяжкі військові катастрофи — в літні місяці 1941 і 1942 років, було збережено стабільність політичного режиму і територіальну цілісність країни. Сталінському керівництву вдалося згуртувати переважна більшість народу галузі захисту Батьківщини і перемогти ворогом. Важливе значення у досягненні перемоги мало співробітництво СРСР із іншими державами в — учасниками антигітлерівської коаліції. Багато чого у своїй чого залежало від правильної організації співробітництва, від раціонального вибудовування союзницьких відносин. Тут радянським лідерам довелося сумлінно здобувати досвіді та помилках своїх близьких попередників — перших осіб Російської імперії початку ХХ століття.

З початку ХХ століття кардинально змінюється характер міжнародних відносин. Зростання економічної і військово-політичній мощі великих держав, вплив та яких сягали далеко межі національних кордонів Шотландії й охоплювали величезні території всіх континентах нашої, зумовило виникнення великих військово-політичних блоків і наближало майбутній світової конфлікт. Змінювалася политико-дипломатическая тактика провідних держав. Її характерними рисами стали безкомпромісність й прагнення до максимальному успіху у своїх інтересів. Великі держави дедалі більше вдавалися до великим територіальним захопленням і втручатися у внутрішні справи інших країнах, відкрито займаючись пристроєм політичних криз і переворотів заради розширення сфер свого впливу. Зовнішня політика Росії межі XIX-початку XX століття носила традиційний характер. Вона стала заглиблена у запобігання воєнним конфліктам і мирне вирішення міжнародних суперечок. Росія залишалася великою європейською і світова державою. Своєрідним кредо зовнішньої політики України Росії був благодушний афоризм, приписуваний сучасниками імператору Олександру III: «Поки російський цар ловить рибу, Європа може почекати ». Микола II недооцінив мудрість іншого вислову свого батька — Царя-Миротворца: «Росія має лише 2 союзника — її армія і його флот ». Він щиро вірив у міцність союзницьких відносин із республіканської Францією. У той самий час останній російський цар сподівався і родинні узи, котрі пов’язували августійші вдома Росії, Німеччини, Англії й інших держав. Ці узи теж здавалися йому надійними…

Торішнього серпня 1898 року, перебувають у Лівадії, Микола II ініціював скликання міжнародній конференції до обговорення проблем скорочення озброєнь. Урядам держав світу пропонувалося дійти згоди про призупинення гонки озброєнь, про обмеження чисельності Збройних Сил й озброєнь. Має Антимілітаристський заклик російського царя відповідав сподіванням народів та йшов урозріз із завойовницькими устремліннями правлячих кіл Німеччини, Англії, навіть інших колоніальних держав, підготовлених до боротьби за переділ світу і вважали російську ноту «невчасної акцією ». Щоправда, жодна держава не насмілилася публічно відкинути ініціативу Росії. Результатом стало проведення 1899 року Гаазької конференції світу. Узгоджено важливі міжнародні правові норм із питанням війни і миру. Проте обмеження та скорочення Збройних Сил й озброєнь, висунуті зверхністю російського царя, не були підтримані.

Першої жорстокої розплатою Росії за благодушність в зовнішній політиці стало поразка у війні з Японією 1904;1905 років. Недруги Росії легко домоглися її міжнародну ізоляцію. Японія виступила «захисницею «суверенних прав Китаю, наполягаючи виведенні російських військ з Маньчжурії та ліквідації російських концесій у Кореї. Вороже ставилася до Росії Англія, яка уклала отой в 1902 року блок з Японією. Німеччина посіла формально нейтральній позиції, таємно підштовхуючи Японію до початку війни. Французькі дипломати роз’яснили російському уряду, що франко-росіянин союз стосується лише європейським справам. Японська армія була навчена німецькими інструкторами і добре озброєна, оснащена важку й гірської артилерією. Японія отримала більше військове допомогу підприємству від Англії й США. Останні надали їй великі кредити, побудували японський броненосний флот й безнастанно постачали японську армію зброєю. Японський план ведення великої війни носив чіткий наступальний характер: раптове напад російською флот та її знищення, висадка у Кореї і Маньчжурії, захоплення Порт-Артура штурмом, розгром російської армії у Маньчжурії і захоплення стратегічно важливою Китайско-Восточной залізниці (Китайсько-Східної залізниці), щоб перервати доставку російських підкріплень. Російський план не містив ясних військових завдань. Він передбачав оборону Порт-Артура і Владивостока з моря, и суші, оборонні бої в Маньчжурії і відхід доречно зосередження головних наснаги в реалізації районі Харбіна. План повністю поступався військову ініціативу японцям. Невдалий хід російсько-японської війни став для Миколи II труднообъяснимой несподіванкою. Але чи міг бути інакше?.. Падіння Порт-Артура вразив царя, вона втратила віру в перемогу. Про здачі Порт-Артура Микола писав у щоденнику: (21 грудня 1904 року) «Важко і сюди боляче, хоча й передбачалося, та не хотілося вірити, що армія виручить фортеця. Захисники все герої, й зробили більше, можна було припускати. Під той отже воля Божа! «(1).

Пошук союзників став російської дипломатії нездійсненним завданням. Франція 1904 року уклала угоди з Англією про «серцевому злагоді «, та був відмовила Росії у військовому позиці. Микола II намагався оформити військовому союзі Росії із Німеччиною і Францією, спрямований проти Англії. Оборонний Союз укладено царем із німецьким імператором Вільгельмом ІІ Бьорке (Фінляндія) у липні 1905 року, але мав бути зданий з вже після підписання світу між Росією і Японією. Обидві боку домовилися, що третім учасником союзу має стати Франція. Але Франція відмовилася приєднатися щодо нього. Микола II відкидав навіть думку про війну і Франції. У 1905 року запропонував Вільгельму II доповнити Бьоркский договір декларацією про незастосування положень договору «на випадок війни і Франції «. Німеччина відкинула поправку російського царя та установчий договір втратив свою чинність. У розпал російсько-японської війни президент США Теодор Рузвельт заявив, що й котрась із держав допомагатиме Росії, то США вступлять у війну за Японії «підуть не треба, як і знадобиться у її інтересах » … Не згадував ці слова свого попередника президент Франклін Рузвельт щодня нападу японців на Перл-Харбор?

Правлячі кола навіть японське уряд зробили ставку розпал Революції Росії, забезпечуючи необхідними коштами діяли в ній революційні, сепаратистські й інші антиурядові сили. Восени 1904 року під патронажем колишнього Військового аташе Японії Петербурзі полковника М. Акасі у Парижі відбулася загальноукраїнська нарада опозиційних і революційних партій Росії, у якому головував лідер фінських націоналістів До. Циллиакус. У нараді взяли участь ліберали, есери, польські і латиські соціалісти, польські і фінські націоналісти, вірменські і грузинські социалисты-федералисты та інших. Опозиція відмовлялася від діалог із «минаючої владою ». Революційні події 1905 року послабили Росію, підірвали боєздатність моральний дух її армії й флоту.

Після звістки про «Цусиме «Вільгельм II порадив Миколі II припинити непопулярну війну, не йти «проти волі нації «, бо «національна честь як така річ прекрасна, але коли всю нація сама вирішила її захищати ». Цар приречено погодився на поступки. Змирившись з принизливим Портсмутским трактатом, він помічав, що укладення Вестфальського миру, «мабуть, добре, оскільки повинно бути », але зізнавався, що заодно «радісного настрої не відчувалося «(2).

Зовнішня політика Росії після російсько-японської війни була зміцнення союзу і Франції, для підтримки добросусідських відносин з Німеччиною й Австро-Угорщиною, врегулювання спірних питань з Англією і Японією, що стосуються розмежування сфер впливу Сході. Найважливішою метою його було прагнення вчених Миколи II недопущення залучення Росії у велику європейську війну. Країна, яка вийшла з смути 1905;1907 років, потребувала світі й у глибоких внутрішніх реформах.

Зацікавленість у поліпшенні відносин із Росією виявила Англія. Вона прагнула залучити Росію до брати участь у Антанті - англо-французском військово-політичному блоці, направленому проти Німеччини. У російсько-англійському угоді 1907 року говорилося про поділ території Персії на кириличну й британську сфери впливу, в Афганістані зізнавався пріоритет інтересів Англії, боку заявляли про повагу суверенітету Китаю над Тибетом. Микола II був проти надання угоді з Англією антигерманской спрямованості. Однак у 1908 року Росію відвідав британський король Едуард VII. Його переговори з онуком Миколою ІІ Ревелі символізували вступ Росії у Антанту, хоча ніяких письмових угод з цього приводу немає. Англійське уряд, зі свого боку, обмежилося усним обіцянкою підтримати вимога Росії про відкриття чорноморських проток росіян судів. Після російсько-японської війни Франція знову заявили про вірності союзницьким відносин із Росією. Отже, «Троїста згоду «Англії, Франції та Росії стверджувалося явочним порядком і не оформлено ніякими формальними договорами. Микола II також підкреслював намір Росії зберегти нейтралітет на випадок війни Англії з Німеччиною, але дане побажання було суто теоретичним за умов надвигавшейся Першої світової.

Зростання економічного потенціалу Росії, добробуту народу і економічні успіхи розбудови війська у Росії роки столипінських реформ давали підстави європейським громадським колам високо оцінювати перспективи розвитку. Французький оглядач Еге. Тэри писав: " … якщо в великих європейських народів йтимуть так само між 1912 і 1950 роками, як вони йшли між 1900 і 1912, чи до середині справжнього століття Росія домінувати у Європі, як у політичному, і у економічному просторі і фінансовому відношенні «(3). Російський цар не висловлював домагань на гегемонію у Європі. У його судженнях ідеї соціально-економічної модернізації сусідили з традиційними «исконно-русскими «началами. «Духовному погляду Моєму ясно представляється спокійна, здорова й сильна Росія, вірна своїм історичним заповітами «(4), — говорив Микола ІІ січні 1914 року, всього кілька місяців на початок Першої світової. Війна була вигідна Росії, що стала на шлях кардинальних соціальних реформ. Землевпорядна політика П.О. Столипіна було визнано ліквідувати чересполосицу і дальноземелье, істотно підвищити рентабельність селянських господарств, а із нею — рівень життя основної маси населення Росії. У 1911;1912 роках німецька урядова комісія на чолі з професором Про. Аухагеном займалася б вивченням перших підсумків Столипінської аграрній реформі. Відвідавши Росію, Аухаген представив берлінському кабінету свій звіт. У ньому зазначалося, що «якщо землевпорядна реформа здійснюватиметься при ненарушении ладу у імперії ще років, Росія перетвориться на сильну країну на Європі «. Головний висновок звіту був такий, що «після завершення земельної реформи війну з Росією несила ніхто інший державі «. Німецьке уряд і кайзер були вкрай стурбовані такими повідомленнями. «Правителі Німеччини, — резюмував В.В. Шульгін, — не захотіли чекати, коли завершиться у Росії реформа, розпочата Столипіним. Вони напали Росію за рік після ученого розвідки ». Сама комісія Аухагена зіграла, в такий спосіб, роль «розвідки «у прямому — військової точок зору слова (5).

Російський цар усвідомлював чревату великий війною небезпека розриву з Німеччиною й у вересні 1910 року звільнив із посади міністра закордонних справ О. П. Извольского, що мав репутацію англомана і «ворога Німеччини ». У 1910 року відбулися успішні переговори Миколи II з Вільгельмом ІІ Потсдамі. Обидва монарха зобов’язалися не підтримувати дій третіх держав, спрямовані проти інтересів одне одного. Кайзер не цурався підтримки агресивних кроків Австро-Угорщини на Балканах, цар обіцяв ні в антинімецьких витівках Англії. Але спроба усунути русско-германские розбіжності була вороже зустрінута в ліберальних колах. У Думі лідер кадетів П.Н. Мілюков засуджував уряд через відмову від «наступального «союзу і Франції і Англією. Насправді, франко-росіянин союз був оборонним, а союзницькі відносини Росії із Англією взагалі оформлялися міжнародно-правовими актами. Натомість, англійська дипломатія доклала зусиль у тому, щоб дезавуювати підсумки потсдамских переговорів. У листопаді 1913 року Вільгельм II заявив російському прем'єру В. М. Коковцову, війна стає «неминучою », незалежно від цього, «хто почне її «. Тим самим було, Німеччина дала зрозуміти Росії, що готова розпочати війну. Вислухавши доповідь Коковцова про німецької позиції, цар лише сказав: «На все — воля Божого! «(6).

Вже у лютому 1914 року П. Н. Дурново, одне з небагатьох противників входження Росії у Антанту серед вищих сановників Імперії, представив Миколі II записку. Він доводив, що й військова перемога над Німеччиною не поліпшить становище Росії поставляють на світовий арені, але можна буде кредиторам-союзникам закабалити її. На разі військових невдач, навіть «часткових », Дурново передрікав самі катастрофічні наслідки. Він вважав, що за пожвавленням антиурядових наснаги в реалізації Думі й суспільство, поновленням революційних виступів, деморалізацією армії «Росія упала в безпросвітну анархію, результат якої піддається навіть передбачення ». Дурново радив царю відмовитися від участі у Антанті і віддавати перевагу «тісної зближенню Росії, Німеччини, примиренной з ним Німеччині й що з Росією суворо оборонним союзом Японії «(7). Автор записки спізнився. Микола II вирішив готуватися до війни проти Німеччини) і Австро-Угорщини. Девізом нової політики Росії стало назва гучної газетної статті, опублікованій з ініціативи військового міністра В. А. Сухомлинова: «Росія хоче світу, але готова війні «.

Отже, внаслідок наполегливих зусиль англо-французької дипломатії Росія втягувалася у великих європейський конфлікт. Попри спроби російського царя зберегти свободу маневру і пов’язувати Росію зобов’язаннями з тим чи іншого європейської коаліцією, ж країна була залучена до блок з державами Антанти, що зробив практично неминучим її у світової війни.

" Велике відступ «російської армії навесні і вони влітку 1915 року викликало зростання громадського невдоволення. Ліберальна опозиція вважала нинішній стан зручним спершу боротьби влади. Конференція кадетської партії, у червні 1915 року виставила вимога створення «міністерства громадського довіри », т. е. уряду, відповідального навіть перед Думою, де, на думку П.Н. Мілюкова, було «праву більшість », а перед ліберальним «суспільством ». Створений липні 1915 року центральний військово-промисловий комітет на чолі з октябристом А.І. Гучковим декларував мету свого діяльності - добровільну «мобілізацію промисловості «. Але Гучков повів також мову про необхідність політичних змін. Вона ніколи не вельми приховував головної мети свого зближення Росії з військовими колами і до початку Першої світової відверто зізнавався соратникам, що вдається до підготовці військового змови проти Миколи II: «У 1905 року революція виявилася цілком невдалою оскільки військо було понад Государя (…) Що стосується наступу нової революції необхідно, щоб військо було в боці, (…) щоб у разі потреби військо підтримувало більш нас, ніж Царський Будинок ». Торішнього серпня 1915 року вся парламентська опозиція згуртувалася у межах «Прогресивного блоку ». До нього увій-шли представники шести думських фракцій — від либералов-кадетов на чолі з П.Н. Мілюков до прогресивних націоналістів на чолі з В.В. Шульгіним. Блок захопив панівні позиції з Думі. «Міністерство довіри «є головним вимогою опозиції. За його красивою ширмою йшлося і про насущної політичної прозі - про взяття влади.

Торішнього серпня 1915 року государ поклав себе обов’язків Верховного головнокомандувача. Ставка в Могильові стала головним місцеперебуванням монарха. Вінценосному «вождю «російської армії супроводжував успіх. У вересні 1915 року німецьке наступ на Східному фронті захлинувся. Супротивнику зірвалася розгромити Росію безкультурну й вивести їх із війни. Довіреною особою царя у Києві, в урядових справах стала імператриця Олександра Федорівна. У результаті, цар повністю втратила контроль над столицею, з уряду та контроль громадськими настроями. За свого прорахунку він заплатив найвищу ціну…

Підготовка державного перевороту почалася ще серпні 1915 року. Тоді, у газеті В. П. Рябушинського «Ранок Росії «надрукували список тіньового уряду — «Кабінету оборони «на чолі з головою Думи М. В. Родзянка. На початку квітня 1916 року у Петрограді на квартирі подружжя О.Д. Кускової і С. Прокоповича відбулися чергові нараду опозиційних діячів. У цьому нараді і це, власне, сформована майбутнє Тимчасовий уряд. Місце прем'єра відводилося князю Г. Е. Львову, міністра закордонних справ — П.Н. Мілюкову, військового міністра — А.І. Гучкову, міністра юстиції - В. А. Маклакову чи В. Д. Набокову, міністра торгівлі, і промисловості - А.І. Коновалову чи С. Третьякову. У обговоренні кандидатур брали участь як ліберали, і соціалісти — есери і соціал-демократи. Представником більшовиків був І.І. Скворцов-Степанов. Присутні були міцно пов’язані як загальними найближчими цілями, і масонськими узами. Змовники прямо називали своєї кінцевою метою переворот, щоб, за зізнанням А.І. Гучкова, змусити государя «залишити престол ». У змова була залучена військова верхівка, щодо нього приєдналися найближчі військові співробітники государя — Верховного головнокомандувача. Начальник штабу Верховного головнокомандувача генерал М. В. Алексєєв, головком Північного фронту генерал Н. В. Рузский, генерал А. М. Кримов та інші вищі воєначальники підтримали плани усунення Миколи II від втручання влади. Одне з задумів припускав захоплення царського поїзда. Усвідомлювали чи предавшие царя генерали, що прийдешня революція погубить та військові кампанію, і армію як таку?..

Звісно, важко не визнати справедливість закидів на адресу царської «нерішучості «. Яка Охопила Росію «оборонська «й навіть відверто пораженська пропаганда не зустріла відсічі. Буденність суспільства, пройнятого декадентськими помислами, не відповідала гостроті моменту і було кричущим далекою від законів військового періоду. Миколі II зірвалася перетворити країну на єдиний військовий табір, де позаду діючої армії повинен бути міцний військовий тил. Таке завдання навіть була ясно позначена. Напередодні сесії Думи, що відкривалася 1 листопада 1916 року, імператриця Олександра Федорівна повідомляла чоловіку: «Це буде огидна Дума «(8). П.Н. Мілюков звинуватив уряд у «дурощі чи зраді «і назвав би «нашим головним злом, перемога з якого буде рівносильна виграшу всієї кампанії «. Військовій міністру Д. С. Шуваеву поголос приписала чудову репліку: «Я, то, можливо, дурень, але не зрадник «(9).

Цар стоїчно відкидав вимоги ліберальної опозиції, настаивавшей утворенні «відповідального міністерства ». Він передбачав руйнівні наслідки подальшого ослаблення верховної влади. У. Черчілль точніше інших пояснював сутність позиції російського самодержця: «Микола II, у глибокій скорботи, залишався непохитний (…) Гігантська машина скрипіла і стогнала. Але вона продовжувала працювати. Ще один зусилля і перемога повинна йти. Змінити лад, відчинити брами нападаючим, відмовитися хоча від частки своєї самодержавної влади — у власних очах Царя означало викликати негайний розвал (…) Найбільш негнучкість ладу надавала йому міць (…) Самодержавний Цар, які б не бували сумні недогляди, велів Росією. Ніхто неспроможна довести, влада втричі чверті чи половину царська, але в іншу частку парламентська, міг би чимось взагалі повелівати у такі часи «(10). Скільки співчуття у тих словах! Проте думка майбутнього британського прем'єра не збіглося з позицією урядів і дипломатів союзних держав. Останні всіляко квапили початок ліберальної ери у Росії. Методи бралося письмове приладдя найрізноманітніші. Дорогого стоять тільки скандальні обставини участі британської розвідки у створенні вбивства Г. Е. Распутіна…

У союзників Росії з Антанті зовсім не було моральних підстав бажати зміни влади у Петрограді. Цар суворо дотримувався союзницьких зобов’язань. Попри возраставшее у Росії невдоволення союзниками, котрі вирішили «воювати аж до останнього російського солдата » , — восени 1915 року Микола II санкціонував відправку до Франції, на вимогу останньої, російських військових загонів. Він допускав можливості укладання сепаратного світу з Німеччиною навіть у «ідеальних «умовах. Такі умови повідомили представником німецького уряду Ф. Варбургом товаришу голови Думи А. Д. Протопопову влітку 1916 року: Росія надає автономію Польщі, поступається Німеччини на Балтиці район Либавы і навіть отримує замість частина Галичині, і навіть турецьку Армению (11). Цар їх проігнорував. Міжнародний авторитет Росії помітно зріс після Брусиловського прориву навесні-влітку 1916 року. Російська армія оволоділа значною частиною Волині, Галичини і Буковини. У цьому вся успіху бачився провісник повної військової перемоги. Вирішальне наступ російської армії й військ союзників намічалося на квітень 1917 року. У 1916 року союзні держави, після довгих переговорів, визнали права Росії на Константинополь, протоки Босфор і Дарданелли. Микола II офіційно оголосив про ці обов’язкових умовах повоєнного влаштування у наказі по армії 12 грудня 1916 року. З іншого боку, він вважав за необхідне включити, після війни, у складі Росії турецьку Вірменію, східну Галичину, північну Буковину і Карпатську Русь. Цар допускав відновлення єдиного і суверенної Польської держави як конституційної монархії, що у особистої унії з Росією.

Розгортання політичної кризи у Росії оптимальним для союзних держав засобом уникнути виконання узятих Росії зобов’язань по повоєнному перебудову. Близившееся вступ США під час війни за Антанти робило Східний фронт мінімально необхідним перемоги. Правлячі кола Англії та Франції прийняли реальну участь у підготовці перевороту Росії. Французький посол М. Палеолог поштиво вислуховував міркування російських великих князів — членів Імператорського вдома про корисність двірського перевороту. У квітні-червні 1916 року парламентська делегація Росії (члени Державної думи й Державної ради) відвідала Англію, Франції і інші європейські країни. У делегації переважали діячі «Прогресивного блоку «(П.Н. Мілюков, А.І. Шингарев та інших.). Вони налагоджували контакти із західними колегами, і шукали підтримки в урядів країн Антанти до початку нового протиборства з владою. Російська ліберальна опозиція отримала міжнародне визнання. Англійці заявила про «великому братерство парламентів ». Було досягнуто домовленості з приводу створення міжпарламентської союзницької групи, до котрої я Дума міг би апелювати у разі конфлікту з монархом. Мілюков мав довірчі розмови із багатьма європейськими політиками, банкірами, промисловцями, військовими. Його приймали королі Англії, Швеції та Норвегії, президент Франції Р. Пуанкаре, британський й французький прем'єри Асквит і Бриан. Мілюков розглядали біокосмізм як із майбутніх лідерів Росії. Восени 1916 року англійський посол Дж. Б’юкенен на урочистому засіданні Петрограді Товариства англійського прапора закликав російську ліберальну опозицію довести війну «до кінця «як на полі битви, а й усередині країни. То справді був заклик до захоплення влади.

Наприкінці 1916 року посли Англії та Франції нав’язали Миколі II обговорення внутрішні проблеми і українська вимагали від цього поступок ліберальному блоку. Б’юкенен радив царю «заслужити довіру народу «- звільнити непопулярних міністрів. У відповідь Микола II припустив, як і народу «було б заслужити «довіру царя, і додав, що призначає міністрів «без сторонньої допомоги ». Але царська одповідь не зупинила союзників. Під час конференції у Петрограді представників союзних держав — Росії, Англії, Франції й Італії (19 січня — 7 лютого 1917 року) у суспільстві багато говорилося, що Антанта має намір взяти російське уряд «під опіку », змусити його вдатися до подальшу лібералізацію політичного життя, створити «відповідальне міністерство «тощо. п. Член англійської делегації лорд А. Мильнер представив Миколі II секретну записку з пропозицією, щоб він призначив либерально-оппозиционных діячів, «не рахуючись із офіційними традиціями, на вищі урядові посади «(12) (Які паралелі з сучасністю!). До перевороту залишалося через три тижні…

Безсилля російської верховної влади призвело до її нездатності визначати перебіг подій і зовнішній арені, ні у країні. Проти волі царя Росія була під час війни. Ліберальна опозиція домінувала представницьких установах, органів місцевого самоврядування, у пресі. Цар недоотримав підтримки у суспільстві, ні з колах деградованою вищої бюрократії і генералітету, ні з найближче оточення. Придворна «камарилья », яку раніше було винесено називати «реакційної «опорою самодержавства, насправді складалася з осіб, обтяжених суто приватні інтереси. Напередодні Лютого 1917 року з цих людей бачили гарантію себе найбільший винуватець успіху двірського перевороту. Заручник обставин, цар сформулював своє ставлення до владної еліті старої Росії лише після свого зречення — 2 березня 1917 року: «Навколо зрада, і боягузливість, і обман «(13). Гаряче бажаючи перемоги російського зброї, повержений монарх підписав 8 березня 1917 року прощальний наказ по армії. «Виконуйте ж ваш борг, захищайте доблесну нашу Батьківщину, коріться Тимчасового уряду, слухайтеся ваших начальників «(14), — йшлося у ньому. Попри лояльність Миколи Романова новому режиму, його наказ ні ні оголошений, ні опубліковано.

Крах старої російської державності пішов в останній момент, коли перемога Антанти вже був справою передбаченими. Військові трофеї дісталися іншим. Росія, єдину зі держав Антанти яка програла Першу Першу світову війну через потрясшей її революції, була негайно викинуто на задвірки «цивілізованого світу ». Великий князь Олександре Михайловичу, котрий прибув у 1919 року в Версальську мирну конференцію, так описував свої враження: «Ніхто не хотів пам’ятати, що колишня Російська імперія боролася за союзників; численні російські губернії переходили Румунії і ніяк новоствореним державам — Польщі, Фінляндії, Естонії, Латвії, Литві, Грузії і Азербайджану, — свої інтереси представляли в Версалі колишні російські провінційні адвокати, які є раптом надзвичайними й повноважними послами ». Особистий секретар Ж. Клемансо у розмові з нею проронив примітну фразу: «Якби Росії цього не сталося цих жахливих подій, ми точності виконали б зобов’язання ». Йшлося зобов’язання «щодо колишнього союзника ». Олександре Михайловичу дипломатично, але з сарказмом відповів: «Не сумніваюся «(15).

Про фатальних для Росії подіях 1917 року У. Черчілль писав: «Ні країні доля була така жорстока, як до Росії. Її корабель пішов на дно, коли було видно гавань (…) Відчай і зрада оволоділи владою, коли задачу вже виконано ». Багато приємного сказав Черчілль про військової ролі колишнього російського самодержця: «Самовідданий порив російських армій, врятував Париж в 1914 року; подолання болісного бесснарядного відступу; повільне відновлення сил; брусиловские перемоги; вступ Росії у кампанію 1917 року непереможної, сильнішою, ніж; хіба в цьому був його (Миколи II. — В.В.) частки? Попри помилки більші поступки й страшні, — той лад, який її втілювався, яким керував, якому своїми особистими властивостями він надавав життєву іскру — на цей момент виграв війну для Росії «(16). Майже виграв… У Версалі про це не згадував.

…Настав 1945 рік. Великим успіхом радянської дипломатії стало домовленості проведення зустрічі лідерів трьох великих держав на терені СРСР, що підкреслювало провідної ролі цієї країни у війні. Саме радянський лідер І.В. Сталін з’явився центральної постаттю Кримської (Ялтинської) конференції. Головне завдання Радянського Союзу під час Ялтинської конференції стало забезпечення непорушності та безпеки своїх повоєнних кордонів як у Європі, і у Азії. Сталін зумовив вступ СРСР війну з Японією через місяці після припинення війни у Європі визнанням права СРСР на південну частина Сахаліну і Курильські острова. Під час обговорення польського питання на репліку Черчілля, що з Англії Польща — «питання честі «, Сталін відповів: «Росії це як честі, і безпеки. Протягом усієї історії Польща служила коридором, з якого проходили вороги Росії для напади проти неї «. Він допустив повернення до повалення влади антирусски налаштованого польського емігрантського уряду. Советско-польская кордон визначалася приблизно на «лінії Керзона », яка ще 1920 року було визнана британський уряд як східний кордон польських земель. За переказами, Черчілль кинув фразу: «Але Львів ніколи було російським містом! ». «А Варшава була » , — зауважив Сталин (17). Сторонами було узгоджено кордону майбутніх зон окупації переможеною Німеччини військами держав — учасників антигітлерівської коаліції. Президент США Ф. Рузвельт визнав право СРСР отримання німецьких репарацій. Лідери трьох держав прийняли історичне рішення скликати 25 квітня 1945 року у Сан-Франциско конференцію Об'єднаних Націй на підготовку статуту нової міжнародної організації безпеки. Сталін назву союзникам ані найменшого ніякого сумніву у своїй прихильності спільній справі. Що З’явилися пізніше у країнах твердження, що нібито «обдурив західні держави », не витримує жодної критики. Оцінюючи підсумки конференції і виконання Радянський Союз своїх зобов’язань, Черчілль заявив: «Мені немає відомо жоден європейський уряд, що виконував б свої зобов’язання точніше, ніж російське Радянський уряд ». Вісло-Одерська наступальна операція Червоною Армією, яка врятувала американців і англійців від розгрому в Арденнах, був у розпалі. Разом про те, радянська делегація твердо відстоювала національні інтереси своєї країни й домоглася закріплення військових перемог СРСР міжнародно-правових документах.

Ось такими були уроки, витягнуті радянським керівництвом з сумного зовнішньополітичного досвіду Росії з початку ХХ століття. Історичні уроки були виучені. Вимогам західних союзників Сталін протиставив непохитну волю, мудрість державного діяча і таланти дипломата. Черчілль згадував про Сталіна у грудні 1959 року: «Сталін під час зустрічі виробляв найбільше враження. Його впливом геть людей надзвичайне. Коли заходив до зали Ялтинської конференції, ми всі, наче за командою, вставали і дивний справа, тримали руки по швах. Він мав глибокої, осмисленою мудрістю. Він був неперевершеним майстром, котрі вміли коло знаходити у своєму важкі хвилини шляху виходу із найбільш безвихідного становища. У найтрагічніші хвилини, соціальній та моменти торжества він був однаково стриманим, будь-коли піддавався емоціям ». Таким виглядав радянський пріоритет у очах великодосвідченого британського політика. За кілька місяців після Ялтинської конференції - 2 вересня 1945 року, щодня капітуляції Японії, Сталіна Зверненні народу нагадав у тому, як «у лютому 1904 р. Японія, скориставшись слабкістю царського уряду, зненацька і віроломно, без оголошення війни натрапила нашу країну », про те, що «поразка російських військ у 1904 року російсько-японської війни залишило у свідомості народу важкі спогади ». Згадавши про колишньому поразку Росії, Сталін скупо і небагатослівно оголосив про великої перемозі своєї країни в Другий світовий війні: «Сорок років чекали ми, люди старого покоління, цього моменту. І цей день настав «(18).

…Та повернімося літо 1914 року. Коли на початок Першої світової залишалися лічені дні, російський генерал А. А. Брусилов із дружиною ще відпочивав німецькою курорті в Киссингене. Йому запам’ятався свято, влаштований тоді місцевим суспільством: «Нічого подібного не було, бо наше народ жив у повному невіданні у тому, яка грозова хмара нею насувається і хто найближчий лютий ворог ». Увага глядачів залучили монументальні декорації. Брусилов пише: «У цей пам’ятний вечір весь парк та місцеві гори були чудово зібрано прапорами, гірляндами, транспарантами. Музика гриміла зусебіч. Центральна ж площа, оточена квітниками, був забудований прекрасними декораціями, изображавшими московський Кремль, церкви, стіни і вежі його. У першому плані височів Василь Блаженний. Нас це надзвичайно здивувало і зацікавило. Але коли його почався грандіозний феєрверк з пальбою і ракетами під звуки кількох оркестрів, які відігравали «Боже, царя бережи «і «Якщо ж славиться », ми остаточно вразилися. Невдовзі маса іскор і вогнів з тріском, скидався на гарматну стрілянину, розсипаючись від усіх гір на центральну площу парку, підпалила все будівництва та споруди Кремля. Перед нами було видовище справжнього величезного пожежі. Дим, чад, гуркіт і зчинили крик рушившихся стін. Дзвіниці та хрести церков накренялись і валилися додолу. Усі горіло під торжествуючі звуки увертюри Чайковського «12-й рік ». Здивувалися ми і мовчали дивуючись. Однак німецька натовп аплодувала, кричала, волала в захваті, і шаленству вона померла меж, коли музика, відразу під час падіння останньої стіни над попелом наших палаців і церков, під гуркіт апофеозу феєрверка, загриміла німецький національний гімн. «Так в чому річ! Ось чого хочеться! «- вигукнула моя дружина. Враження був сильний. «Але хто візьме? «- подумав я » .

Хотів би нині, на рік ювілею становлення справедливою і гармонійної «Ялтинської системи «світоустрою, сказати її закордонным руйнівникам, доморощеним лакеям «нового світового порядку », всім наклепникам і ненавистникам Росії:

— Панове, перестаньте грати вже з вогнем! Уроки історії вами не виучені. В Росії і сьогодні знайдуться сили у тому, щоб захистити свій народ і справедливий світ. І ми подивимося, «чия візьме » .

Список літератури.

1. Щоденники імператора Миколи II. М., 1992. З. 243.

2. Саме там. З. 275, 276.

3. Тэри Еге. Росія 1914 р. Економічний огляд. Paris, 1986. З. 13.

4. Ольденбург С. С. Царювання Імператора Миколи II. Т. II. М., 1992. З. 118.

5. Див. докладніше: Щагин Э. М. та інших. Новітня вітчизняна історія. XX в. Кн.1. М., 2004. З. 62−66.

6. Ольденбург С. С. Указ. тв. Т. II. З. 103.

7. Саме там. З. 131−132.

8. Платонов О. А. Терновий вінок Росії. Микола ІІ секретної листуванні. М., 1996. З. 599.

9. Ольденбург С. С. Указ. тв. Т. II. З. 214.

10. Цит. по: там-таки. З. 212−213.

11. Див.: Герасимов А. В. На лезі з терористами. М., 1991. З. 191−192.

12. Ольденбург С. С. Указ. тв. Т. II. З. 229, 232.

13. Щоденники імператора Миколи II. З. 625.

14. Цит. по: Боханов О. Н. Микола II. М., 1997. З. 389−390.

15. Великий князь Олександре Михайловичу. Спогади. М., 1999. З. 299, 301, 302.

16. Churchil W. The world crisis. 1916;18. London, 1927. P. 223−225.

17. Див.: Чуєв Ф. И. Солдати імперії: Розмови. Спогади. Документи. М., 1998. З. 540.

18. Сталін Й. В. Твори. Т. 15. М., 1997. З. 241.

19. Брусилов А. А. Мої спогади. М., 2004. З. 49.