Пути і доля «другий» эмиграции

Пути і доля «другий» эмиграции.

Другої світової війни зрушила з місць цілі пласти народів. Почалося кочування з місця цього разу місце, іноді мимовільну, часом і вільне. Кінець війни, зупинивши це пересування, затримав мільйони двигавшихся мас в чужих їм краях, за рубежами батьківщини. Еміграція радянських 1945 р., хоч і була другим великим переселенням після Жовтня, і аж ніяк другий у російської истории.

У історичної ретроспективі її порядковий номер більше, як і раніше, щодо 1917 р. потоки емігрантів були настільки масштабні, власне ж російська еміграція веде свій відлік лише з кінця в XIX ст. Одночасно вона й першої еміграцією. Першої радянської. До якої б этнии не належали що перебували на складі еміграції 20-х рр., усі вони виїхали як російські піддані. На відміну від нього, котрі втікали від радянської влади — чи викрадені у роки Другої Першої світової на роботи у Рейх були вже радянськими громадянами. Наступну за чисельністю категорію становлять військовополонені, захоплені німецькими військами упродовж свого війни з СРСР. З їхніх числа у травні 1945 р. залишилися живими 1,15 млн. людина. Третя категорія, різко яка від двох перших, — це власне біженці. Чимало, які раніше мав проблеми з владою або боявся знову до рук НКВС, скористалися німецької окупацією для втечі і СРСР. Із початком радянських перемог в деяких груп населення просто більше не залишилося іншого виходу, наприклад, у «фольксдойче» — етнічних німців, і навіть кубанських козаків і кавказьких народностей, найдовше продовжували опір більшовизму у роки становлення радянської влади. Кількість таких біженців Толстой оцінює цифрою близько мільйона. Крім названих трьох категорій, численну групу склали, хто вирішив боротися проти Червоної Армії або помагати німців у боротьби з нею. Допомогти окупантам своєї батьківщини зголосилися від 800 тисяч мільйон людина. Радянський Союз перед став єдиною європейською країною, майже мільйон громадян якої записалися у ворожу армію. Мігранти всіх таких чотирьох категорій було оголошено радянським урядом «зрадниками», які заслуговують «суворого покарання». За його наполяганню їм 11 лютого 1945 р. у Ялті під час Кримської конференції керівників трьох союзних держав — СРСР, навіть Великобританії — було укладено ідентичні, хоч і сепаратні угоди урядам Сполученого королівства і Сполучених Штатів Америки про видачу представникам Радянського Союзу всіх громадян, як військовополонених, і цивільних осіб, «звільнених» англо-американськими арміями. Формулювання угод перешкоджали змогу вільного пересування «звільнених» осіб до їх остаточної видачі відповідним владі. Визначальним критерієм видачі (чи, як у угодах, «репатріації») служило радянське громадянство. Умови угод було сформульовано таке однозначне, що слово «звільнений» стосовно радянським, узятим в полон союзних військ, цілком втрачала будь-який сенс. Відповідно до духом і буквою названих договорів про добровільності як необхідному (з погляду гуманності і) умови репатріації неможливо було мови. Радянських громадян насильно вантажили в поїзда до відправки в радянську зону окупації, а звідти перевозили у СРСР, й ті, кого ніхто не розстріляли відразу після прибуття, поповнили населення ГУЛАГу. Останні видачі були завершені у середині 1947 р. Повернуто була переважна більшість, значно меншою вдалося залишитися. М. З. Фрейнкман-Хрусталева й О. І. Новиков оцінюють кількісний склад «другий» еміграції, у 451 561 людина, що становило приблизно 10% від кількості радянських громадян, опинилися у роки Великої Вітчизняної війни по закордонах. Названі автори вказують чисельність цих еміґрантів у країн світу за даними на 1 січня 1952 р. і Львівський національний склад «другої хвилі». Наведені цифри свідчать, що російських письменників у ньому було лише 7%, більшість становили українці (32,1%), латиші (24,19%), литовці (14,04%) і естонці (13,05%). За взаємною домовленістю союзних урядів факт насильства під час проведення репатриационных дій був засекречений. Про дійсною боці подій не здогадувалася світова громадськість так, мовчала радянська печатку. Завісу мовчання піднімала лише емігрантська пресу КПРС і деякі інші зарубіжних видань. Сьогодні отримав юридичну оцінку лише з аспектів проблеми. З огляду на висновки Комісії з прав людини в Президенті Російської Федерації, Указом Президента РФ від 24 січня 1995 р. № 63 дії партійного і державної керівництва колишнього СРСР й відчуття міри примусу державних органів, що їх до російських громадян — колишніх радянських військовослужбовців, яких спіткало полон, і оточення фінансовий боєць і при захисту Батьківщини, і громадянських осіб, репатрійованих у період Великої Вітчизняної війни й у післявоєнний період, визнані суперечать основним правами людини й громадянина і з політичними репресіями. Указом визнано, що ці категорію осіб засуджувалися державним, військові й інші злочину, направлялися в «штурмові батальйони», на заслання, висилку і спецпоселення, перевірялися в сборно-пересыльных, спеціальних і проверочно-фильтрационных таборах і пунктах, у спеціальних запасних частинах, «робочих батальйони» Народного комісаріату оборони СРСР і Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР, залучалися до примусовому праці обмеженням свободи, прикріплювалися до підприємств з особливо важкими умовами праці, піддавалися іншим позбавленням чи обмеженням права і свободи необгрунтовано і лише за політичними мотивами. Ці особи відновлено прав. Справді, ми обмаль знаємо людей, які під час війни добровільно перейшли набік німців. Там у СРСР поставили тавро «зрадники» і забуто. Однак був якийсь причина, яка штовхнула їх у це. Як склалася їх подальшу долю цих? Жаліють вони про все це? На опікується цими питаннями допомагає відповісти написав це оповідання. Скарбничка людських спогадів містить чимало свідчень. Втішно, що журналістський до них інтерес не спізнився: багато учасників подій ще живі. Існує думка, що «друга» еміграція не залишила сліду історія культури російського зарубіжжя. Не так. Причини міфу бачаться у постійному замовчуванні справжньої тих подій. Знання, зайшле з роками, переконує у протилежному. «Друга хвиля» не загубилася і пішла «на дно». Це нею грунтувався Союз боротьби під час визволення народів Росії (СБОНР) — політична організація, увійшовши на шлях відкритого непримиренного протистояння сталінської системі. Це нею було створено Російська бібліотека у Мюнхені, стала осередком російської культури у Німеччини кінця 40-х рр. Це її організували церковні парафії, надаючи таку необхідну тоді духовну допомогу усіма переслідуваним людям. Це створили найбільше із будь-коли існували в еміграції наукове і видавнича установа — Інститут з вивчення минуле й культури СРСР Мюнхені, який проіснував до 1972 р. Музей російської культури у Сан-Франциско, Музей суспільства «Батьківщина» в Лейквуде — це теж заслуга «другий» еміграції. Усі вищезазначене дозволяє помітити, що множення знання з історії «другий» еміграції, у справжній період відбувається переважно з допомогою перевидання, передруки і публікацій давніх років і лібералізації доступу до раніше які вийшли. Вибудовування повної та цілісної картини «вливання» емігрантів «другої хвилі» на російську зарубіжну діаспору у майбутньому. Необхідно досліджувати її адаптацію до зарубіжжю, вивчити реакцію її у «вільного світу», стосунки з емігрантами першою і третьою «хвиль», розкрити причини рееміграції багатьох радянських громадян із повоєнної Європи на країни Нового світла (Австралію, Канаду, США), усунення туди центрів російського зарубіжжя. Звісно ж, що істотну роль об'єктивному висвітленні цієї політичної еміграції повинен зіграти Громадський дослідницький центр «Архів РВА» А. У. Окорокова. Необхідно зупинитися на причинах згасання її політичного життя. «Непаханную цілину» є вивчення культурному житті первосоветской еміграції, збереження та поповнення нею інтелектуального та духовної спадщини попередньої «хвилі», процесу передачі культурної «естафетної палички» наступним емігрантам. Віриться, що «друга» еміграція — це багатющий пласт, здатний принести чимало сюрпризів небайдужому до неї исследователю.