Спарта

Спарта

§ 1. Освіта государства

Среди полісів Стародавньої Еллади Спарта посідає особливе місце. Її громадська система і політичний режим унікальні і навіть загадкові. До цього часу не причини і обставини формування тут специфічних устоїв суспільства, його дуже своєрідних традиций.

Название держави походить від міста, заснованого Х в. е. лівому березі р. Ефрот. У зовнішніх зносинах Спарту називали Ла-кедемон. Очевидно, в архаїчну епоху, на початок VII в. до зв. е., спартанська громада лежить у стадії військової демократії та розвивалася, як та інші дорийские племінні освіти. У кожній із трьох її філ були свої базилеи, народне збори, Рада старейшин.

Территория Спарти перебувала Півдні півострова Пелопоннесс, але поступово спартанці захопили всю Лаконию. Корінне населення, ахейцы, опинилося під владою спартанців. Верхівка для місцевих жителів знайшла спільну мову із родової знаттю спартанців, увійшла у громаду переможців. Завоювання Лаконии супроводжувалося масовим здирством корінного населення. Це прискорило розкладання общинного ладу спартанців, а поява приватної власності на грішну землю і рабів сприяло процесу классообразования. Побічно формування держави підтверджується тим, що розподіл жителів за родами, филам поступово замінюється територіальним. З’явилося 5 областей. Спартанські села з резиденції пологових громад перетворилися на подобу дрібних адміністративних центров.

Разбогатевшая знати, верхівка спартанців і ахейців перетворюватися на панує стан, набуваючи все нове майно — як землі, худоби, грошей. Розвиток товарно-грошових відносин закладало підгрунтя для експлуатації і поневолювання общинників. Процес классообразования та формування держави тут майже відрізнявся від процесів, схожих на ті, що були в Афінах перед реформами Солона. Однак у Спарті все ускладнювалося аграрним перенаселенням. У VII в. е. нестача родючих земель стала відчуватися особливо заметно.

Начались війни захоплення Мессении, що у центрі півострова. Через війну 2 мессенських війн під владою Спарти була дуже велика територія з численним населенням. Тут мешкало 200 тис. рабов-илотов, 32 тис. периэков. Спартанців — мужчин-воинов — були лише 10 тис. Війни, грабіж поневоленого народу збагатили знати Спарти, серед громади почалися розбрати, аристократи стали ігнорувати колишні звичаї, традиції; факти беззаконня, самоправності прийняли широкі масштаби. Демос і аристократія відокремилися і протистояли Друг другу. Міжплемінний антагонізм посилював соціальну напруженість. Спартанська громада панувала межі розвалу. Діагноз його стани визначив легендарний Лікург: «Спарта — це хворе тіло, вражена всілякими болезнями»,.

Спартанцы в Мессении поневолили населення, більшість якого належало до дорийскому народу; переможці і переможені говорили однією мовою, мали одну релігію. Знаходячись у явну меншість, серед безлічі населення, яке люто ненавиділо поневолювачів, спартанці жили, в вічному страху, майже знімали військові зброю, не розлучалися із зброєю. Доведені до розпачу рядові спартанці могли вдатися до крайні заходи. Знати звідси здогадувалася і, мабуть, передбачала небезпека її фізичного винищення, як це було за іншими полісах, при ранніх тираниях. Надзвичайно складна й небезпечна обстановка змусила їх у початку VII в. е. провести серію радикальних преобразований.

По переказам, перелякані правителі Спарти кілька разів зверталися по медичну допомогу і порадою до мудрейшему Ликургу, котрий полягав у посади опікуна царя. Лікург що тоді вважався знаменитим ученым-законоведом, нібито було особисто знайомий з Гомером, мав славу здатного державного діяча і блискучого организатора.

§ 3. Державний строй

Вняв проханні правителів Спарти, великодосвідчений правознавець про всяк випадок відвідав головний храм греків бачать у Дельфах, приніс відповідну жертву богам й попросив згоди богів на реформи. Зачарована їм головна жриця, піфія, атестувала Ликурга як «улюбленця богів» і навіть «скоріш бога, ніж людини». Швидше за все, після такого благословення всі сумніви у Ликурга відпали. Якщо підстави вірити джерелам, які повідомляють, що Лікург студіював закони критських царів про державному устрої. Переконавши народ, царів і геронтів прийняти його закони, їх авторка за переказами, знищив себе голодом, вважаючи своє завдання выполненной.

Реформы, котрі за традиції приписують Ликургу, ставляться до першій половині VII в. до н.е. У стислі терміни Лікург навів зразковий порядок, позбавив народ від чвар і негараздів; легенди приписують йому створення таких устоїв спартанського суспільства, які вражали своєї стабільністю. У насправді, чотири століття (до Пелопоннесской війни) в Спарті був політичних потрясінь, смут, змов. Дрібні інтриги між царськими сім'ями має значення не идут.

Иностранцев вражало громадський спокій, безпеку, незаперечна підпорядкування молодших старшим, законослухняність спартанців, їх небагатослівність, ворожа скритність як у державних справах. Вони дивувалися завзятої прихильності спартанців до військових занять і атлетичним вправ, їх замкненість, байдужості до науки і мистецтва. З якихось причин правителі прагнули повністю ізолювати держава, своїх громадян від спілкування коїться з іншими полісами і народами. Торгові відносини іншими країнами було заборонено ще VI в. до н.е. Під загрозою смерті спартанцям заборонялося по особистим потреб виїжджати за межі своєї країни. Виїзд зарубіжних країн дозволявся лише воєначальникам, послам і проксенам.

Ю. А. Андрєєв вважає, що Лікург взагалі робив перевороту, а приписувані йому античної традицією реформи є тривалий прогрес перебудови громадської системи дорийцев. Саме ж «Ли-кургово законодавство» було нібито продуктом колективної творчості кількох і навіть багатьох реформаторів. Основна мета перетворень — згуртувати колектив громадян, у критичної обстановці після другий Мессенской війни. Такою була завдання, політична мета еліти, її громадський стереотип. З течією часу ця політична доктрина персоніфікувалася й маю самостійне існування у образі Ликурга. Історія стала легендою. У історичної науки мають ходіння та інші гіпотези про легендарному засновника спартанського государства.

Реформы Ликурга — це ціле пасмо перетворень соціально-економічного і основам правової характеру. Їх антиаристократическая спрямованість очевидна. Після реформ знати формально зникла, немов би розчинилася у своїй демоса.

По реформам все спартанці, призываемые в ополчення, мали земельними ділянками (клерами). У Лаконии і Мессении їх було близько 20 тис. Клер вважався невідчужуваним, спадковим володінням, бо як земля шанували власністю держави, то ділянку не міг продати, подарувати, -оформити як спадщину. Розміри ділянок були однакові всіх, цим хіба що затверджувалася економічна основа «громади рівних». Ділянки обробляли ілоти, обов’язком яких неможливо було утримувати спартанця та її семью.

Илотию можна розглядати, як специфічну різновид античного рабства. Особливість правового становища илота у цьому, що він був відділений засоби виробництва, вів самостійно господарство, користувався своїм худобою і інвентарем. Частина врожаю залишалася у його распоряжении.

Спартанцы мали над ілотами абсолютної влади, але водночас створювали їм деякі умови матеріальну зацікавленість. Багато вчених віднесли їх до категорії рабів. Ф. Енгельс був схильний вважати їх античними кріпаками. Спартанці не втручалися в господарські справи своїх ілотів, але останні відповідали своїм життям за невчасну сплату натурального оброку чи податі. Ілотів не міг відпускати волю, продавати межі держави. Клеры і ілоти вважалися общинно-государственной власністю. Така форма економічно та юридично зміцнювала «громаду рівних», завершувала трансформацію поліса із громади в рабовласницьке держава з огляду на специфіку Спарти. Життєвий уклад демосу, його традиції, звичаї стали законом.

Участки землі отримували периэки — ремісники, торговці. Таких наділів налічувалося близько тридцяти тис. Периэки були вільними, але з мали політичних прав. Вони платили податки, податі, тоді як у час війни залучалися на службу у допоміжних частях.

Полноправные спартанці між собою вважалися рівними, велика ретра Ликурга передбачала досить жорстокий кодекс їхньої поведінки від народження на смерть. Немовляти після народження оглядали. Якщо він мав явні фізичні вади, то підлягав негайному умертвіння. Страта наказувалося здійснювати його отцу.

Дети із сьомої років виховувалися в гимнасиях, під наглядом наставников-педагогов. Хлопчики були у суворих умовах, їх піддавали лютої муштрі; головна мета навчання — виховання витривалості, вміння беззаперечно коритися. Вони спали на непокрытом сухому тростину, ходили босі, прикриті одним плащем, хламидой, щодня купалися по холодних ручьях.

По ночам юнаки робили засідки на шляхах і вбивали запізнілих ілотів. Їх привчали до жестокости.

Девушки регулярно займалися гімнастичними вправами, про те, щоб стати здоровими матерями. Вони стрибали як лані, в швидкості бігу не поступалися коня, навчалися метати списи, диск. Хлопчики й дівчатка в гимнасиях зазвичай ходили нагие, рідше в коротких туниках.

Должностные особи могли самі визначати майбутню сімейну пару: вели «статевої відбір», мета якого — вдосконалити «породу» людей. Такий їхній підхід переслідував на одне — мати хороших воїнів. Навчання грамоти та інших наук не надавалося великого значення. Разом з дітьми спартанців в агелах виховувалися це з нижчих верств українського суспільства, зокрема мофаки — діти від змішаних шлюбів між спартанцем і илоткой.

Вечное недоїдання змушувало юних спартанців красти залишки їжі зі столу дорослих. Викритого у крадіжці били за невмілість. Спарта, мабуть, єдина країна, де мародерство, злодійство не вважалося ганебним заняттям. Головна мета навчання і виховання — підготовка майбутнього воїна. Після досягнення 14-річного віку підлітки піддавалися випробувань (агонам) — жорстокої шмаганні перед вівтарем Артемиды.

Совместное виховання статей мало своїм результатом ранні шлюби. Наречений, за старими звичаям, умикав наречену, таємно выкрадывал її. Втім, це визначилось обопільному угоді батьків. Сховавши її в своїх знайомих, майбутній чоловік таємно відвідував наречену, обстрижену і одягнену в чоловічий одяг. Коли він знімала з неї пояс — символ невинності, наречена ставала де-факто його дружиною, але вступала до будинку чоловіка після заручення. Молоді приносили жертви Зевсу та її дружині, наречена відрізала локон волосся. Перед весіллям потрібно було миття в лазні, і потім гулянка. Посагу нареченій не потрібно було. Дівчат виховували з розрахунком мати від нього здорового нащадка. Думка посадових осіб враховувалося під час укладання брака.

С 20 до 60 років спартанець вважався військовозобов'язаним, мав систематично, майже, удосконалювати свої атлетичні і бойові навички. До 30 років спартанець вважався неполноправным, у відсутності політичних прав, йому потрібно було в усьому слідувати радам свого опікуна, наставника.

Спартанцы носили однакову одяг, користувалися однаковою домашнім начинням, дотримувалися стандартну, загальноприйняту форму бороди і вусів. До 30 років спартанець мав одружуватися, він щорічно у релігійний свято піддавався побито зі боку жінок (мабуть, незаміжніх). Зате тим, хто мав трьох, а тим паче чотирьох синів, чинився особливе повагу, їм надавалися льготы.

В цілому становище жінок Спарти було високим. Не знали багатьох турбот по господарству — ілоти доставляли продукти, дітей виховувало держава. Чоловіки часто гинули в війнах. Жінки конкурували дитини з чоловіками у сенсі вітчизняних інтересів. Знатні дружини і вдови мали пристойне матеріальне забезпечення. У тому руках в IV в. е. зосередилося близько двох п’ятих, а III в. до зв. е.- понад половина багатств Спарти. Можливо, цим пояснюються обвинувачення жінок, особливо молоді вдів, в надмірної свободі поведінки, моральної розкутості, розбещеності, безпутності і нимфомании.

Единство спартанців забезпечувалося спільними обідами (сесси-тиями) і груповими атлетичними вправами. Громадяни вносили щомісяця натуральний внесок у спільного казана. Той, хто міг його внести, вважався «котра опустилася» і позбавлявся політичних прав. Рядові громадяни і царі харчувалися за загальним столом, улюблене страву спартанців — юшка з сочевиці з бичачої кров’ю. Будь-яка розкіш засуджувалася. Свій будинок спартанець міг будувати тільки з допомогою сокири, пилки і молотка. Отже, повноправним громадянином Спарти вважався той, хто мав наділ землі з ілотами, постійно брав участь у спільні трапези (сесситиях) і у роботі народних зборів. Він був знати напам’ять найважливіші закони (ретры), мали чинність від часів Ликурга^ беззаперечно виконувати їх. Боягузливість в бою, несплата внесків на спільні обіди, непослух посадових осіб, зазвичай, вабили виключення з громадянського состояния.

Регламентация життя спартанців стосувалася майже усіх сторін суспільною, а й особистою життя. Військове справа стала своєю головною ремеслом. Громадянам заборонялося займатися ремеслом і торгівлею, оскільки це ганьбило їх, вважалося долею периэков. Ввезення чужоземних виробів було заборонено. Зі звернення золота і срібна монета було вилучено, натомість у спілкуванні з’явилася суто місцева монета як знаменитих залізних прутів — оболов. Консерватизм правителів Спарти, їх завзяте опір економічному прогресу було виявлено в жорстокої регламентації особистому житті граждан.

Это був дуже своєрідний суспільний лад, у якому серед громадян панували груба зрівнялівка і суворий взаємний контроль. Існував заборона предмети розкоші. Спартанці постійно були задіяні військової муштрою, заснованої на беззаперечному підпорядкуванні, суворої військової дисциплине.

Контакты з зовнішнім світом практично виключалися. Держава було закритим. Реформи, приписувані Ликургу, певною мірою досягли мети: «громада рівних» зберігалася; майнове нерівність стримувалося і обмежувалася (до певного періоду) ефективними мерами.

Полис надавав підтримку малозабезпеченим, нужденним громадянам, без цієї підтримки де вони міг би брати участь у громадських справах. Реформа Ликурга означала перебудову территориально-племенной організації у рабовласницький поліс. У сукупності ці заходи забезпечили стабільність, стійкість государства-полиса, єдність, громадянське однодумність, підпорядкування меншини большинству.

Реформы Ликурга у принципі визнавали ідею рівності, своєрідною демократії. Багатство громадян засуджувалося. Виняток робилося на тому випадку, якщо заможний спартанець містив власним коштом скакових коней брав участь в кінних состязаниях.

Стремясь зберегти ілюзію «загальної рівності», держава підтримувало особливий психологічний клімат, у якому нормою, і ідеалом стала абсолютна уніфікація побуту: піддавалася суворому осуду будь-яка екстравагантність в одязі, їжі, речей домашнього вжитку, устрої помешкань і т. буд. Звичайною стала дріб'язкова регламентація господарської та іншої спартиатов, їх дозвілля, наявність різних «табу». Власті безцеремонно втручалися у приватну життя громадян і навіть сімейні отношения.

В Спарті не було інакодумців, був соціальних конфліктів, політичних смут. Казармений лад, охоронюваний солдафонско-полицейским державою, виключав, мабуть, будь-яку можливість відкрито висловити невдоволення. Ймовірно, що від найменшого невдоволенні існуючими порядками на винуватця надходив донос, та її казнили.

В суспільстві панували загальна підозрілість і суворий взаємний контроль відносин між громадянами. Втручання держави в всі сфери життя убивало їх ініціативу й у кінцевому підсумку зумовило застій у соціально-економічному розвитку Спарти. Така політична режим захоплював фашистів, прибічників тоталітарного правления.

Внешняя ірраціональність суспільного ладу Спарти зовсім на означає її слабкість, неефективність. У Спарті раніше, ніж у сусідніх полісах, склалося чітке розподіл по станам, існувало адміністративний розподіл областями, функціонувала замкнута полукастовая система граждан-воинов, була першокласна армія, рівної якій по виучкою і бойовому духу був в Елладі. Ні прямих даних про різких протиріччях всередині панівного стану. Є підстави сподіватися, що з спартанських громадян була елітна група, що складалася з найславетніших глав сімейств. До привілейованої прошарку можна віднести спартанських вершників. Кінне військо, кавалерія був у пошані не лише у Спарте.

Меры по консолідації і згуртуванню громадян, збереження архаїчних звичаїв далекої давнини диктувалися становищем спартанській громади всередині яка перевершує маси поневоленого і залежного населення. Тільки згуртування громадянської громади і єдиний військовий колектив забезпечували панування над підкореним населенням. Максимальна згуртованість, сувора дисципліна, колективне сотрапезиичество, державне виховання і навіть атлетичні вправи разом із примітивним способом життя, коли він було ні театрів, ані будь-яких інших видовищних установ, були наслідком вічного страху перед можливістю повстання ілотів чи периэков. Систематично практикуються побиття, масові вбивства ілотів свідчили у тому, що систему терору була головною засобом підтримки класового панування спартанцев.

Предоставив ілотам господарської самостійності, спартанці пильно стежили право їх настроєм, нещадно пресекая в зародку всякі спроби до визволенню. У період військових дій ілоти залучалися як допоміжної сили, їм давали саме примітивне зброю; через це ілоти несли страшні втрати при зіткненні із добре збройним противником. Спартанцям це були выгодно.

Илоты неодноразово повставали проти своїх поневолювачів. У 465 р. до зв. е. Спарта змушена була просити сусідів, зокрема афінське уряд, надіслати свої війська для придушення повсталих ілотів. Але й афінський загін, що складалася з 4 тис. гоплітів, не зміг взяти фортеця ілотів на горі Итоме.

Во час Пелопоннесской війни велика маса мессинских ілотів приєдналася до афинянам. Та й після укладання Никеева світу у 421 р. е. афінське уряд кинуло їх у напризволяще, віддавши на розтерзання Спарті. При захисту корінних інтересів правителі Спарти і Афін діяли солидарно.

Несмотря на жорстокість гноблення, у важкий період периэки і ілоти продемонстрували себе, немов патріоти. Так було в небезпечний момент Пелопоннесской війни полководець Брасид в 425 р. до зв. е. набрав їх двохтисячний загін добровольців і завдав нищівної поразки афінському войску.

Представляется, що становище периэков в Спарті був цілком нічогеньким, їх правової статут був схожий із афінськими метэками. Політичних прав вони мали. Периэки займалися торгівлею, ремеслом, дехто їх наживався на поставках спартанському ополченню. Побиття і вбивства, систематично здійснювані над ілотами, на периэков не поширювалися. Особливо цінувалися ремісники. Армія потребувала оснащенні зброєю, обладунками, постачання яких від їх праці. Треба думати, їм надавалися певні пільги. Інакше важко зрозуміти, чому 411 р. е. з Аттики в Спарту перебігло відразу понад двадцять тис. рабів, головним чином ремісників. У V в. е. Спарта мала найчисельніше сухопутне військо, досвідчених полководців, а найголовніше — чудово підготовлених гоплітів, мужніх, безстрашних. 300 спартанців на чолі з царем Леонідом вступили при Фермопілах у бій з багаторазово переважали їх загонами персов.

И тим щонайменше важко і поведінкою периэков постійно спостерігали спартанські начальники — гармосты. Тимчасово війни периэки залучалися на службу як легко озброєних воїнів. Відмінність в бою дозволяло одержати якісь пільги. Відомо, що ілоти, зараховані в гопліти і вирізняються в бою, отримували свободу, їх називали неодамоды. За наявності вільної державної землі їм було запропоновано отримати земельний надел.

Спарта була лише консервативним державою. То справді був осередок політичної реакції Еллади, її були заражені милитаризмом. Правителі Спарти втягли свій народ в грандіозні військові заходи, що потребувало величезних засобів і людських ресурсів немає і зрештою призвела до швидкого занепаду спартанській «громади равных».

Во другий половині V в. е. Спарта, спираючись зважується на власну військову міць, поставила своєї метою стати гегемоном в Елладі. У Пелопоннесской війні (431−404 рр. до зв. е.) правителі Спарти оголосили, що спартанці ведуть війну за звільнення греків від влади розгортатиметься Афін. Переможені Афіни прийняли всі умови, продиктовані Спартою, зокрема скасували свій режим демократії та організували держава за образом і подоб Спарти — олігархію. Ставши переможцем, Спарта отримала велику контрибуцію. Але результати перемоги у Пелопоннесской війні погіршили її становище. Багато спартанців загинуло. Країна виявилася виснаженій. Зверхність, грубість спартанських правителів і воєначальників викликали невдоволення, ненависть населення підвладних полисов.

Для Спарти перемога в Пелопоннесской війні означала кінець самоізоляції, почалося втягування в загальгрецькі товарно-грошові відносини. Знову з’явилися золоті і срібні монети. За словами Плу-тарха, у період все спартанці «були охоплені прагненням до збагачення, як потягом чогось почесному і великому». Особливо збагачувалися военачальнэки.

По закону Эфора Эпитадея спартанці могли продавати, купувати, дарувати, заповідати свої клеры. Кількість які опустилися, втратили землю, майно — гипомейонов — зростало, а число співтрапезників в сесситиях зменшувалася. Спартанська «громада рівних» рухалася до заходу сонця, її політичне та громадське структура не витримала напору товарно-грошових відносин. Бели в 480 р. до зв. е. повноправних спартанцев-воинов налічувалося 8 тис., то 418 р. дон. е.- лише 4 тис. А до кінцю IV в. до зв. е. залишалося менше тисячу. Більшість спартанців загинуло, їх наділи стали об'єктом купівлі від продажу. Спарта втратила свою самостійність, підпала під владу персів, потім македонців, ас 146 р. дон. е.- Рима.

Список литературы

Александр Каталов. Спарта.