Біографія М.С. Грушевського

Біографія М.С. Грушевського

Реферат виконав учень 9-б класу Череватого Олексія.

Київ — 2000

М.С. Грушевськии (1866—1934) живий й творив українську державність, писавши її історію, перебуваючи у самій гущі життя, серед людей й для таких людей. Він був особистістю, Яка не лише мала високі ідейні переконання, а і звичайні людські риси характеру, емоції й пристрасті, честолюбні амбіції, симпатії і антипатії, душевні потрясіння, певні слабкості і болючі помилки. А ще він був людиною своєї епохи — часів гострих соціальних суперечностей й жорстокого національного гніту із боці імперської влади стосовно українського народу й його еліти, до нього особисто як одного із найпомітніших її представників. Він й його сподвижники працювали за надто важких, часто екстремальних, виснажливих умів (наприклад у 1917—1918рр.) «Я був стомлений… — згадував М. Грушевськии, — боявся за свої сили, упродовж свого психічну рівновагу… вертаючи вечором із засідань, звичайно не міг заснути, хіба глибоко в ніч… При тім ми усі жили, в безнастанній тривозі, в свідомості можливості якоїсь несподіваної катастрофи: арештів, збройного нападу й под.».

До цого слід іще додати, що ані сам Михайло Грушевськии, ані його найближчі соратники в Українській Центральній раді не малі жодного досвіду парламентської, а тім понад державотворчої діяльності. Підрунтям цієї звитяжної роботи стали його політичні чи політологічні концепції, відзначає відомий грушевськознавець Любомир Винар, «тісно заговорили українською у «язані із його історіософією і історичними концепціями, із наголошенням змагання українського народу до свободи й незалежності».

Мабуть, саме через ті, що його діяльність у Галичині, а із 1905 р. і у Наддніпрянській Україні по згуртуванню українства був підпорядкована поширенню його окреміш ницьких ідей щодо розбудові незалежної України, саме на Грушевського і випала нелегка частка очолити не лише Центральну раду майже відразу по її постанню, а і завісься тієї великий потік до волі і Визволення з-під московського ярма 1917—1920;х років.

Один з сучасників Грушевського Б. Мартос писавши, що вибір впавши на Грушевського бо «усі… знали його патріотизм, чесність, ерудицію, працездатність та інші якості його характеру». Окрім того, серед всіх діячів Центральної заради і усього українського відродження періоду визвольних змагань він, мабуть, найкраще знавши політичне життя Заходу, чимало років провівши за кордоном. Вочевидь також й ті, що він був найвищим авторитетом серед всіх тихий патріотів українства, що присяглися на вірність українській незалежній державі.

Грушевськии був великим патріотом України і українства, але й ж він був й великим демократом-державником, соціалістом, якого було неможливо засліпити націоналістичні збочення. Він послідовно виступав проти національного, зокрема між слів «янськими народами, троянд «єднання, проти пропагування ідеологічних націоналістичних крайнощів, але й ж він, прозрівши после трагічних подій початку 1918 р., послідовно виступав й проти «московської орієнтації». Він закликав своїх сучасників визволитися «від «песього обов «язку «» супроти Московщини».

Ми усі повинні пам «ятати, що саме йому, Михайлу Сергійовичу Грушевському, маємо завдячувати тім, що после майже 300-літнього національного поневолення й нищення, він проголосив Україну незалежною самостійною Державою, що і було б зафіксовано IV Універсалом.

Тільки із урахуванням всіх цих моментів й обставин можна зрозуміти і про «єктивно оцінити стосунки Грушевського із людьми. Цілком закономірно, що в нього було б багато друзів, прихильників, та було б чимало і затятих ворогів. Алі не будемо говорити про непримиренних політичних супротивників М. С. Грушевського із «білого» чи «червоного» табору, що обстоювали «єдину, неділиму Росію» із відповідними до цих кольорів відмінностями її «облаштування». Під терміном «опоненти» ми маємо на увазі тихий діячів, що уособлювали альтернативу Грушевському у самому українському визвольному русі. Адже далеко ще не усі із навіть найближчих його соратників, скажімо в Українській Центральній раді й її у ряді, поділяли подивися свого лідера із всіх питань історії, теорії і практики розбудові української державності. Представлені у цій книзі особини належали до різних українських політичних партій, громадських організацій, течій суспільної і історичної думи. По-різному смердоті осмислювали історичне минуле України і «конструювали» її політичне майбутнє, зокрема розв «язання складного сплетіння завдань національного та соціального Визволення. По-різному дивилися смердоті й на багато інших проблем національно-державного будівництва: місце України в міжнародному співтоваристві, зокрема її взаємини з своїм сусідом й «старшим братом» — Росією, розв «язання проблем національних меншин у незалежній Україні, створення власних збройних сил та ін. Різними були і тих шляхи та засоби, якими смердоті прагнули досягти своєї мети.

Звичайно, усє це відповідним чином впливало на особисті стосунки згадуваних діячів із М. З. Грушевським, що складалися по-різному, часто проходили певну еволюцію, годиною кардинально змінювалися через заподій про «єктивні і суб «єктивні. Частина прихильників й однодумців Грушевського із плином години й за певних обставин суспільно-політичного життя опинялися у таборі його опонентів й, навпаки, колишні опоненти ставали щирими друзями і надійними сподвижниками. Чимало цих діячів були одночасно однодумцями і опонентами М. С. Грушевського, беззастережно підтримували його у розв «язанні одних проблем й палко полемізували із ним із приводу інших.

Звичайно, в цій книзі ніяк неможна вмістити відомостей про всіх осіб, із якими співпрацював й спілкувався М. С. Гру шевський, хто має він вчився й кого вчив сам, створивши власну велику школу в українській історичній науці.

Вміщені тут персоналії лише репрезентують оточення М. С. Грушевського у різні періоди його життя і діяльності та тих громадсько-політичні організації і державні установи, котрі очолював й в які працював цей великий українець (Наукове товариство їм. Шевченка, Українське наукове товариство, Українська партія соціалістів-революціонерів. Українська Центральна рада. Всеукраїнська Академія наук, її інститути, комісії, кафедри, Український соціологічний інститут у Відні та інші зарубіжні наукові і освітні установи тощо).

Усіх цих людей, різних за професіями, віком, характерами про «єднує насамперед ті, що смердоті присвятили собі служінню українській національній ідеї, розв «язанню «українського запитання», віддавши цій справі весь свій розум й працю. Усі смердоті — непересічні особистості, що відіграли різну за масштабами, але й загалом досить помітну роль українському русі творенні і захисті незалежної державності, пропаганді її у «багатьох країнах світу., написанні її історії тощо.

Усі смердоті присягнули Україні, її народу своїм життям, поклавши «душу і тіло» у підмурівок її незалежності, а тому гідні пам «яті і пошани нащадків. Писати і розповідати про них — професійний й громадянський обов «язок істориків, краєзнавців, митців. Це тім понад необхідно, що переважна більшість із них і донині мало відомі широкому загалу, а деякі «не знайомі» навіть фахівцям-історикам. Адже офіційна ідеологія й пропаганда протягом багатьох десятиріч робили все, щоб «викреслити» їхнього із історії. Багатьох із них було б фізично знищено у жорнах репресивної тоталітарної державної машини. Інші врятувалися на еміграції. Якщо прізвища деяких із цих діячів (із неодмінними ярликами «контрреволюціонерів», «буржуазних націоналістів» тощо) були більш-менш відомі, то біографії переважної більшості із них публікувалися лише в літературі, що виходила за кордоном. На шкода, й в незалежній Украине еще недостатньо зроблено для ліквідації цієї прогалини.

Тому сподіваємось, що запропонована читачеві книга викличе не лише пізнавально-довідкове значення для широкого загалу, а і спонукає підготовку окремих, значно ширших творів про життєвий шлях й діяльність визначних й пересічних діячів доби визвольних змагань українського народу 1917—1920;х років. Адже без людей немає й не може бути повної й правдивої історії.