Публіцистика Є. Замятіна

Публіцистика Є. Замятіна

Реферат із курсу «Історія російської журналістики» студента грн. ЗЖ-98−1 Довженка Отара Міністерство освіти та науки України Дніпропетровський державний університет Факультет систем й засобів масової комунікації.

Дніпропетровськ, 2001.

«Наша вітчизняна література відрізнялася від європейської. В Україні - наполегливе „вчительство“, проповідницьке, що йде від Авакума, початок, певна зневага до „форми“; там — витонченість, вивершеність, вишуканість, завершеність. Замятін — один із небагатьох в російській літературі „європейських“ письменників, письменників-інтелектуалів…».

Ці слова О. Н. Михайлова, відомого дослідника творчости Є.І.Замятіна, могли б послужити своєрідним епіграфом до всієї творчої спадщини письменника та публіциста. Замятін — один із найбільших російських письменників ХХ століття, один з фундаторів нової російської літератури радянського періоду — ставши відомий широкому палі сучасних читачів лише вже 1988;го році, коли в журналі «Прапор» був опублікований його славнозвісний роман-антиутопія «Ми». Минуло понад 10 років, майже усі твори Замятіна уже опубліковані, але й багато фактів із його творчої біографії лишаються невідомими і досі.

Євген Іванович Замятін народився у 1884 році в повітовому тамбовському містечку Лебедянь. Його матір був всебічно освіченою жінкою, батько — священиком. У 1893−1896 роках Замятін вчився в місцевій гімназії, потім у Воронезькій гімназії, якої майбутній письменник закінчив у 1902 році із золотою медаллю й вступивши до Політехнічного інституту. Вже в гімназії стало очевидним гуманітарне спрямування його розуму. Паралельно із навчанням Замятін захоплюється революційним рухом, й в 1905 році його, уже члена РСДРП, затримують за більшовицьку агітацію; врятуватися после п «яті місяців за гратами вдалося дивом.

В 1908 році Євген Замятін закінчив Політехнічний, отримавши спеціальній морського інженера, але й залишився на кафедрі корабельної архітектури й із 1911 року почав викладати цей предмет. Літературний дебют Замятіна відбувся восени 1908 року, коли в журналі «Освіта» було б опубліковано новелу «Один». Через незадовільний стан здоровий «зробив у 1913 року Замятін мусить переїхати до Миколаєва, де починає активну літературну діяльність. Повість «На куличках», що в сатиричному ключі описувала царський режим, написана в Миколаєві, був заарештована разом із номером журналу «Заповіти», в якому був надрукована, а письменника заслали на північ. У березні 1916 року Замятін виїжджає до Англії, де працює на будівництві суден для Росії. Тут починається новий, із іншими акцентами та вирішеннями період творчости письменника. Після звістки про революцію Замятін поспішив додому. Післяжовтневі події внесли у трагікомічний, але й в цілому життєрадісний колорит його творів депресивний відтінок. У творчости Замятіна проявляється заклик до порятування людської особистості від розпаду та нівелювання. Подією в літературі ставши роман «Ми», написань в $ 20 році.

У 20-ті рокта Замятін багато працює, разом з оповіданнями створює ряд драматургічних творів. Після скандалу із публікацією роману «Ми», коли Замятіна врятувало від репресій лише заступництво Горького, він мусить покинути СРСР. З лютого 1932 року Замятін живе в Парижі, не міняючи радянського громадянства. Він активно працював у якості пропагандиста російської літератури, кіно та театру за кордоном. Відірваний від батьківщини, письменник уважно стежив за життям в СРСР. Свої твори старався передавати на батьківщину, в емігрантській пресі принципово не друкувався. Ставлення до нього на батьківщині стало кращим, у травні 1934 року його заочно прийняли до спілки письменників СРСР. Помер він у 1937 році, похований в Парижі.

Літературна творчість Замятіна досить неоднорідна. Після того, як його Перші оповідання, про котрі він, втім, був не дуже високої думи («Один», «Повітове» тощо), не були помічені критикою, він створив уже згадувану вище сатиричну повість «На куличках», в результаті чого про нього заговорила критика, ставлячи його поряд із Горьким, Прішвіним, Буніним, Купріним. Повість викликала гнів цензури, що побачила в ній лише образу російського офіцерства. Під годину заслання на північ Замятін под враженням від нових місць створює повість «Північ», оповідання «Африка» та «Ела». Твори ці свідчили про зміцнення у творчости Замятіна лірико-романтичного початку, ідеї опору людського в людині.

З 1918 по 1922 рік Замятін створив цілу серію оповідань, казок, повістей: «Землемір» (1918), «Ловець людей» (1918), «Дракон» (1918), «Сподручница грішних» (1918), «Івани» (1919), «Вогняне А» (1919), «Мамай» (1920) тощо. До цого ж періоду відноситься створення книжки «Герберт Уеллс» (1922), в якій Замятін розглядав наукову фантастику як найкращий метод відображення дійсності. Роман «Ми» також містить елементи наукової фантастики.

В 1927 році в видавництві «Коло» вийшла збірка творів письменника «Нечестивые розповіді», куди були включені його найновіші твори. У 1929 році - у видавництві «Федерація» чотирьохтомне зібрання творів, перерване перед 4 томом. Після цькування в СРСР Замятін, виїхавши до Франції, працював над романом «Біч божий». Крім того, постає цілий ряд статей, нарисів, спогадів про діячів російської культури: Станіславського, Мейєрхольда, Олексія Толстого, Лавреньова тощо.

Замятін — передусім блискучий прозаїк, автор оповідань та повістей, що ставши першим письменником-антиутопістом, фактичний творець цого жанру в літературі. Алі також справедливим можна вважати твердження, що він був одним із найкращих російських публіцистів першої половини ХХ століття. Внесок Замятіна в розвиток публіцистики ще якщо оцінений та досліджений, але й безперечно, що вплив, який справила його творчість протягом усього подальшу російську, а особливо радянську літературу, є надзвичайно великим. Алі, на шкода, якщо його проза в останні рокта стала відома багатьом російським читачам, то його публіцистика і досі перебуває майже в повному забутті, тім годиною як колися багато хто, до того числі, приміром, М. Горький, М. Волошин, вважали його чудовим публіцистом, хоча деякі сучасники і не були повною мірою згодні із його суспільно-політичними поглядами.

Перу Замятіна належати такі літературно-критичні нариси: «Андрій Білий», «М.Горький», «МоскваПетербург», «Нова російська проза», «Про літературі, революції, ентропії тощо», «Про моїх дружин, про криголамах і про Росію», «Про рівномірному розподілі», «Про сьогоднішній і сучасному», «Про «Генрі», «Скіфи чи?», «Радянські діти» тощо. Також серед опублікованих листів Замятіна явною публіцистичною спрямованістю відзначаються лист до Сталіна, лист до Л.Н.Замятіної 3(16) апреля 1916 року, а також лист до Голови Раднаркому А.І.Рикова тощо.

Замятінська публіцистика має свої яскраво виражені особливості. Багато в чому його манера писати та ставлення до сучасності відрізняють з статтею Замятіна від творів інших авторів. Виходячі із суворого визначення «публіцистики» як «суспільно-політичної літератури», що є способом «організації та передачі соціальної інформації», багато текстів Замятіна важко можна віднести до цого боці літературної творчости, та усе ж таки таки переважна частина дослідників без жадних застережень вживають цей термін. У одній зі статей, що був присвячена саме цій темі, стверджується, зокрема, що публіцистика Замятіна прямо продовжує давні традиції російської публіцистичної думи, що має свої, відмінні від загальноєвропейських, особливості. Далі автор з статтею пише, що замятінська публіцистика «за суто російською традицією та обставинами післяреволюційного години — літературно-критично в переважній більшості своїй» й навіть знаходить термін, щоб визначити її - «літературна публіцистика». І дійсно, хоча число публіцистичних (в сучасному, вузькому розумінні цого слова) у Замятіна невелике, проте решта його творчости наскрізь просякнуте мотиваи, що характерні саме для публіцистики більшою мірою, ніж просто для літературної критики. Термін «літературна критика» також завузький для визначення творчости Замятіна й тому, якщо підійти до запитання про термінологію суворо, доведеться визначити його роботи як літературно-критичні з статтею в публіцистичному вспекті. І усе ж таки таки термін «публіцистика» певною мірою може бути застосований, адже в одному із визначень його є слова про ті, що ця область літератури має своє головне призначення — «піднімати значущі для суспільства та актуальні проблеми сучасного життя». Вже самій етимології цого слова прихований його основний зміст, бо саме проблеми суспільства, становище особистості в суспільстві були у творчости Замятіна завжди найголовнішими. Вони хвилювали його не лише як громадянина, а і як письменника та публіциста, тобто людину, що може й винна написати про це.

Публіцистика Замятіна є найменш вивченою областю його літературної творчости. Досі про Замятіна-публіциста написано катастрофічно мало й найбільше число «білих плям» в дослідженні його спадщини перепадає саме на публіцистику. разом з романом «Ми», з статтею Замятіна уже на початку 20-х років оголошуються «пасквільними» та «контрреволюційними», чужими ідеалам революції, а 1936 році, уже после його від «їзду в еміграцію, в Малій Радянській енциклопедії про нього пишуть як про «буржуазного письменника», що «малює картину, що абсолютно спотворює радянську дійсність». Це було б останнє видання, в якому згадувалося ім «я Замятіна та його твори. Після цого протягом довгих десятиліть його творчість фактично замовчувалося в Радянському Союзі, й практично жадних спроб вивчення його творчої спадщини не здійснювалося. Поодинокі згадки його імені зустрічаються в дослідницьких роботів із історії літератури та журналістики 20−30-х років, та і тих лише в тіз випадках, коли це вкрай необхідно. Його публіцистика трактувалася дослідниками лише із негативного боці, найчастіше згадувалася стаття «Боюся», в якій, слова К.А.Федіна», Замятін «Прочитавши заупокійну молитву російській літературі».

В п «ятдесяті-сімдесяті рокта вивченням творчої спадщини Замятіна займаються переважно дослідники російської еміграції та іноземні спеціалісти. Їхні роботи стали початком визнання його як одного із великих російських класиків ХХ століття (поряд із М. Булгаковим та І.Бабелем). У 1955 році в Нью Йорку, у видавництві імені Чехова вийшла книга його статей та спогадів «Особи». Вона стала першою збіркою, в якій було б опубліковано більшість публіцистичних творів Замятіна, написаних у 20−30 рокта. У вступній з статтею до цого видання, написаній анонімним автором та названій «Від видавництва», був вперше здійснена спроба проаналізувати та узагальнити його публіцистику, й в кінці автор робить висновок, що «Особи» Замятіна роблять зрозумілим ті, що тепер він понад відомий емігрантам, ніж радянським читачам. Друга видання «Облич» було б здійснене в 1967 році. У ньому уже набагато более детально та глибоко розглядається його публіцистика в контексті літературного процесу 20−30 років. У цьому виданні дві з статтею присвячені Замятіну: вступна «Особи і пики», написана М. Коряковим, та стаття-післямова «Євген Замятін і радянський період російської літератури», написана В.Бондаренком. Автор останньої з статтею уважно проаналізував з статтею Замятіна, звернув увагу на особливості його творчого методу.

Найповнішою роботою про творчість Замятіна є досі пір єдина наукова біографія, якої опублікував у 1968 році в Лос Анджелесі відомий американський дослідник Алекс Майкл Шейн. Велика праця Шейна включає детальний опис життя та творчости Замятіна. Багато уваги автор приділяє його публіцистиці, використовуючи для порівняння приклади із радянської періодики тихий років. Одною із позитивних рис цієї монографії є наявність бібліографії публіцистики Замятіна — найповніша із всіх досі пір написаних. У ній зібрані як усі твори самого Замятіна, то й все, що було б написано про нього в Радянському Союзі та за кордоном до 1968 року.

Найзначнішою, співуче, подією у дослідженні творчости Замятіна за кордоном ставши вихід зібрання творів письменника, четвертий тому якого, надрукований у 1988 році, містить практично усі відомі роботи Замятіна в області публіцистики та літературної критики. Алі, на шкода, головним недоліком цого видання стала практично повна відсутність будь-яких коментарів та зносок, що затруднює роботу дослідників.

У 60-ті рокта в СРСР поступово починають із «являтися поодинокі публікації про творчу спадщину Замятіна, перевидаються деякі написані нею в 20-ті рокта критичні з статтею. Алі сам твори не перевидаються. як й раніше, вважалось, що вся післяреволюційна творчість Замятіна просякнута «ворожимо ставленням до революції, глибоким песимізмом». Його стаття «Боюся» оголошується «зверхньою», такою, що оцінює сучасну літературу із позицій «чистого мистецтва». Замятіна навіть називають «одним усіма забутим критиком», який писавши про «літературу високого рангу» та про «літературу спрощеного змісту, розраховану на величезні верстви». У 70-ті рокта ставлення до Замятіна стає более позитивним, й тепер його розглядають лише як письменника, що «не зрозумів революційну дійсність».

Перше видання публіцистичних творів Замятіна відноситься до 1987 року, коли О. Михайлов здійснив публікацію з статтею «М.Горький» в газеті «Літературна Росія». Тоді із цих спогадів були вирізані найбільш різкі та неузгоджені із державною ідеологією моменти, важливі для цілісної оцінки Замятіним особини Горького. У тому числі, наприклад, із ідеологічних міркувань у публікації відсутня розповідь про допомогу Горького багатьом особам, заарештованим ЧК й слова про ті, що Горький зробив все, щоб урятувати Миколу Гумільова — він добився цого, але й большевики поспішили стратити поета. «Я ніколи не бачив Горького в такому роздратуванні, як у ту ніч, «- згадує Замятін. Михайлов написавши й вступну статтю до цієї публікації, що стала фактично першою спробою дослідження публіцистики Замятіна в Радянському Союзі. У тому ж році було б опубліковано дослідження Н. Прімочкіної про історію літературних взаємин Горького та Замятіна, в якому аналізуються деякі зразки замятінської публіцистики. Алі найзначніший внесок у справу Повернення Замятіна здійснило видання однотомника його творів у 1988 році в московському видавництві «Книжка». У ньому зібрана майже вся публіцистика Замятіна, є детальна післямова М.О.Чудакової та коментарі Є.Барабанова — перша серйозна спроба проаналізувати тексти Замятіна. З тихий пір із «явилося багато однотомників його творів, здійснені газетні та журнальні публікації більшості його статей, але й окремих робіт із його публіцистики немає й досі, а паризький період творчости Замятіна практично не вивчається й є найменш дослідженим. На думку І.Шайтанова, його можна визначити формулою «Не написавши нічого значного». З цим не погоджуються інші, хоча Шайтанів наводити нібито неспростовні докази про ті, що сам Замятін в «Автобіографії» писавши, що не зміг бі нічого написати, якби не повернувся до Росії, й що, приміром, Н. Берберова в книзі спогадів «Курсив мій» пише, зокрема, й про ті, що Замятін «ані із кім не знався, не вважав собі емігрантом й живий із надією за першої можливості повернутися додому». З думкою Шайтанова та Берьерової дозволили собі погодитися також автори статей у згадуваних вище «МСЕ», «Великої радянської енциклопедії» та «Стислого літературної енциклопедії», а й у словнику «Росіяни письменники». Автор монографії про Замятіна Л. Шишкіна, приміром, взагалі нічого не пише про цей період, обмежуючись двома короткими реченнями: «У 1931 році Замятін виїжджає за кордон. У 1937 році помер у Парижі». Алі це, співуче, найбільш рідкісне формулювання; зазвичай автори використовують спогади Берберової, щоб виправдати формулу «неважливості» паризького періоду у творчости Замятіна, хоча існує велика кількість спогадів про нього, здійснені публікації його листів тихий років, із які стає ясно, що Замятін працював в еміграції дуже напроужено й написавши багато цікавого, особливо це стосується його роботи із кіносценаріями, а публіцистика тихий літ дуже цікава та своєрідна, й якщо навіть існує думка, що вона «незначна» — то від незнання особливостей цого підсумкового періоду творчости Замятіна.

Твори Євгена Замятіна, що писавши у революційну епоху, так чи інакше заговорили українською у «язані із нею й стали найяскравішим художнім документом свого години, міцно ввійшли в історію російської та світової літератури. Один із визначних художників ХХ століття, в своїй творчости Замятін прагнув до тієї «справжньої правди», котра «завжди неправдоподібна» (ці слова із «Бісів» Достоєвського були його улюбленими). Незважаючи на різні етапи в творчости письменника, можна говорити про цілісну художню систему Замятіна.