Життя та діяльність І.П.Котляревського

Життя та діяльність І.П.Котляревського

Реферат арацювали: Ю. Марченко, П.Хегай.

Вступ

Іван Петрович Котляревський — класик нової української літератури — автор перших, справді національних творів — нев’янучої «Енеїди» й безсмертної «Наталки Полтавки», поява які знаменувала собою вухо нової доби в історії нашої культури. Котляревський був талановитим національним поетом й драматургом, що в своїх книгах, написаних живою народною мовою, виступив яскравим самобутнім співцем рідної землі, підніс ряд гуманних ідей на захист простих людей із народу й гостро засудив паразитизм, неуцтво, розбещеність панівних верств феодально-кріпосницького суспільства. Звернувшись до народного життя, і народної мови, ввівши їхні у свої твори, Котляревський спрямував українську літературу на нові шляхи — становлення й розвитку національної літератури. Саме тому йому, як найбільш талановитому з попередників основоположника нової української літератури Т. Г. Шевченка, і належить одне із найпочесніших місць у літературі першої половини ХІХ ст.

Біографія письменника

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня ст. ст.) 1769 року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом в Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над Ворсклою і пройшли дитячі та шкільні рокта Котляревського в обстановці, дуже близькій до сільської. З будиночка Котляревських відкривався чарівний краєвид: тиха, спокійна річка Ворскла, оспівана в багатьох піснях, стародавній монастир, собор, потопаючі у вишневих садках невеликі будиночки. Полтава в тих часи був спочатку «полковим» містом, а потім (із 1796 р.) стала повітовим центром Малоросійської губернії. Лише із 1802 року, коли було б утворено Полтавську губернію й Полтава стає її центром, місто починає зростати й впорядковуватися.

Певних відомостей про початкову освіту Котляревського немає. Відомо лише, що в 1780 -1789 роках він перебуває у Полтавській духовній семінарії, де вчителями були колишні вихованці Київської академії й Харківського колегіуму, котрі в навчанні і вихованні дотримувалися ще старих схоластичних традицій. Дуже багато години приділялося вивченню латинської мови. Котляревський протягом якихось 5 років знайомився в оригіналі із кращими творами римської літератури, зокрема із «Енеїдою» Вергілія.

Але в семінарії под впливом віянь нового життя поруч із старими, мертвими мовами запроваджується вивчення російської, французької та німецької мов. Семінаристи вивчають також твори російських поетів ХVІІІ ст. — Ломоносова, Сумарокова, Тредіаковського, що, звичайно, були не збудити в них інтересу і до Сучасної російської літератури.

Все це мало вплив на вухо літературної діяльності Котляревського, на його захоплення віршуванням. як свідчить перший біограф письменника С.П. Стеблін-Камінський, Котляревський ще в юному віці «мав пристрасть до віршування й вмів до будь-якого слова майстерно добирати рими, дотепні й вдалі, що товариші його по семінарії прозвали «рифмачем».

1789 р. Котляревський вибуває із семінарії, не закінчивши її повного курсу. Хоч точних пояснень причин залишення ним семінарії немає, але й, співуче, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не приваблювала кар'єра церковнослужителя. Спочатку він служити чиновником у різних полтавських канцеляріях, далі був домашнім учителем у поміщицьких батьківщинах в різних місцевостях Полтавщини. У ці рокта уважно приглядається до життя українського народу, вивчає його побут, звичаї, фольклор, мову. На цей годину — середина 90-х років ХVІІІ ст. — й припадає вушко роботи Котляревського над поемою «Енеїда».

Дванадцять років (1796 — 1808) перебував Котляревський на військовій службі. Сіверський полк, в якому він служив, приймав доля в задунайському поході російської армії 1806 — 1807 рр. под годину російсько-турецької війни. За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень його було б декілька разів нагороджено, надано офіцерський чин капітана. Алі й в період військової служби Котляревський продовжував писати: про це свідчить його «Пісня на новий 1805 рік князю Куракіну», написана в 1804 році.

Слід зауважити, що на початку ХІХ ст. Котляревський вже був широко відомий як письменник, як автор поеми «Енеїда», Перші три частини якої з’явились двома виданнями (1798 й 1808 рр.) навіть без його відома й згоди. І хоч Котляревський був незадоволений цими діями видавця — конотопського поміщика Максима Парпури, що проживав тоді в Петербурзі (про це свідчать й висловлювання автора в передмові до видання поеми 1809 р., підготовленого уже них самих, й згадки про «якусь особу мацапуру» в доданій строфі третьої частини твору), проте ініціатива Парпури у виданні «Енеїди» заслуговує лише схвалення й є фактом позитивним в історії літератури. Крім того, поема був поширена й в рукописних списках.

Вийшовши у відставку й не влаштувавшись на службі в Петербурзі, Котляревський за годину оселяється у Полтаві й займає в 1810 р. посаду наглядача в «Будинку для виховання бідних дворян». Це був своєрідний навчально-виховний заклад, в якому здобували освіту діти не лише дворян, але й і вихідців із інших верств суспільства. Якщо в духовних школах панували схоластичні, богословські предмети, то цьому «Будинку» головна увага приділяється вивченню природних наук, літературі, а також музиці, танцям, гімнастиці. Котляревський із любов’ю ставився до вихованців, дбав про їхнього щоденний побут й навчання.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревському як офіцерові було б доручено сформувати 5-ї козачий полк, із чим він справився швидко і успішно. Проте йому не довелося брати безпосередньої участі в боях.

Після закінчення війни із Наполеоном Котляревський із запалом віддається театральній діяльності. Він бере доля в улаштуванні любительських вистав, виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді п'єсах Княжніна. У 1816 р. його було б призначено директором Полтавського театру, й, коли незабаром в Полтаві виступила трупа Штейна, в складі якої був талановитий актор-кріпак Щепкін, Котляревський багато робить у справі піднесення культури сценічного мистецтва. Він здружується із Щепкіним, сприяє викупові його із кріпацтва, пише спеціально для нього п'єси «Наталка-Полтавка» й «Москаль-чарівник», котрі і були із успіхом поставлені в 1819 р. Спільна театральна діяльність Котляревського й Щепкіна протягом чотирьох років (1818−1821) приносити відчутні результати: Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього далеко поширюється добра слава.

Взагалі, Котляревський у ці рокта був глибоко обізнаний із культурно-мистецьким життям країни, тримав тісні зв’язки із цілим поруч письменників, журналістів, науковців.

Ніхто в Полтаві краще за межі не знавши пам’яток старовини, ніхто краще не розбирався в українському фольклорі та етнографії. Котляревський багато допомагав вченим — історикам й етнографам — Б. Бантиш-Каменському, авторові кількатомовної «Історії Малої Росії», І.Срєзнєвському, В. Пассекові.

Зокрема слід відзначити близькість українського поета до декабриста М. М. Новикова, який служив управителем канцелярії полтавського генерал-губернатора. Один з організаторів товариства «Союз благоденства», палкий прихильник республіканського ладу, М. М. Новиков увів Котляревського в засновану ним масонську ложу «Любов до істини», очевидно, підготовляючи його до вступу в товариство. Поруч із Пестелем, Рилєєвим, Муравйовим-Апостолом, Бестужевим-Рюміним М. М. Новиков був одним з видатних діячів декабристського руху, й його, коли б не передчасна смерть у 1822 році, співуче, теж не минула б найсуворіша кара царя.

Невідомо, наскільки глибоко розкрив Новиков перед Котляревським мітку і заподіяння декабристів, як поставився письменник до їхні програми, але й й характер громадської діяльності й творчість Котляревського свідчать про ті, що ідеї дворянських революціонерів були йому не чужими. Знаменним є і ті, що українського письменника у 1821 р. було б обрано почесним членом «Вільного товариства любителів російської словесності», в якому того годину керівну роль відігравали поети-декабристи й дітератори, ідейно близькі до них — Ф. Глінка, К. Рилєєв, М. Бестужев, О. Бестужев, М. Гнєдич, А. Корнілович.

Звичайно, вплив ідей декабризму відбився на творчости Котляревського (це виявилося у щирій симпатії людям, в засудженні жорстокості кріпосників, у викритті зловживань чиновників тощо), проте не можна твердити, що письменник стояв за революційний характер оновлення суспільства. У своїх суспільно-політичних поглядах він залишався на позиції поміркованого просвітительства, надіючись на мирне розв’язання соціальних суперечностей.

В ці рокта Котляревський майже безвиїзно живе в Полтаві. У 1827 р. йому довелося зайняти ще і посаду попечителя «богоугодних закладів» (так називалися тоді лікувальні заклади й богадільні). І на цій службі він виявив собі простою, щирою, гуманною людиною. як показують свідчення сучасників, будинок Котляревського намагалися відвідати усі проїжджаючі через Полтаву. Письменник теж любити бувати в сім'ях жителів Полтави, завжди тепло і щиро розмовляв із людьми.

Жив Котляревський скромно й просто. «Під скромною простотою українця, — пише його біограф С.П.Стеблін-Камінський, — Котляревський приховував найпіднесенішу душу, доступну усім благородним почуванням… подавав тім, що зверталися до нього, добрі і корисні поради й по змозі допомагав, покриваючи усі дії своєї доброчинності присмерком таємниці. Він любити бувати в товаристві, був люблений й шанований у вищому колі й в середньому; був душею всякої бесіди, особливо дружньої, мав чудовий дар розповідати розумно і весело, часто вживав алегорично, завжди до речі й із вигадливістю, приказок й різних місць із книжок… Мова його відтінювалась малоросійським наріччям, але й був жвава, оригінальна усмішка якщо в раз вигравала на устах».

Інші сучасники також одностайно підкреслюють такі риси вдачі Котляревського, як веселість, дотепність, природний нахил до гумору і сатири. Гуманний й доброзичливий, він був одночасно гостро уїдливим й нещадним у висвітленні негативних життєвих явищ й осіб. Письменник виявляв виключне знання народного гумору і сатири, глибоку обізнаність із російською етнографією й фольклором. Він знавши безліч приказок й прислів'їв, афоризмів й пісень, якими завжди пересипав свою мову; любити розповідати анекдоти, часто вигадуючи їхнього сам.

У 1835 р. через хворобу Котляревський залишає службу й виходить у відставку. Останні рокта життя він зовсім мало виходив із дому, але й його безперервно відвідували друзі і знайомі. Незадовго перед смертю він відпустив за грати дві сім'ї своїх кріпаків й роздав родичам та знайомим все своє майно. Помер Котляревський 29 жовтня 1838 року. На похорону зійшлося населення всього міста, виявляючи свою глибоку шану великому письменникові й простій, щирій, гуманній людині.

30 серпня 1903 року в Полтаві було б урочисто відкрито пам’ятник першому класикові нової української літератури.

М.Коцюбинський у своїй промові на цьому святі образно визначив роль І.П.Котляревського в розвитку української культури, підкресливши, що «забуте і закинуте под сільську стріху слово, немов фенікс із попелу, воскреснуло знову… й голосно залунало все світло» із його творів.

Ці слова М. Коцюбинського аби розшифровували рядки Т. Г. Шевченка із його поезії «На вічну пам’ять Котляревському», що вибиті бронзою красувалися на постаменті пам’ятника, встановленого на могилі письменника:

Будеш, батько, панувати, Поки живуть люди;

Поки сонце із неба сяє,.

Тебе не забудуть!

Список литературы

1. П. К. Волинський. Іван Котляревський. Життя й творчість. Держлітвидав України, вид. І.К., 1951, вид. 2, К., 1955.

2. Є.П.Кирилюк. І.П.Котляревський й його значення в історії української літератури. Передмова до 2 томи Повного зібрання творів І.П.Котляревського, В-во АН УРСР, До., 1953.

3. І.І.Пільгук. Життя й творчість І.П.Котляревського. Стенограма публічної лекції, До., 1954.