Этическая філософія Р. Сковороди /Укр./

Філософсько-етичні подивися Григорія Сковороди.

Вступ.

Розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов’язаний із іменем великого філософа, педагога, поета й письменника Григорія Сковороди. Його діяльність припадає наполовину XVIII століття. Внесок митця у суспільну й філософську думку та літературу можна зрозуміти лише у зв’язку із соціально-економічними процесами тієї доби. У цей годину посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій формувалися подивися й переконання Григорія Сковороди. Він виступає із протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований, його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство, духівництво.

Це був поступовий прогрес сходження від простої критики й заперечення існуючого суспільства до складання та вироблення певного філософського вчення, що складалося з систематизованих та всебічно обгрунтованих поглядів й принципів. Від літературних творів у вигляді віршів та епіграм, висміюючих державний лад й притаманні йому недоліки, Сковорода із годиною переходити до складання філософських притч, діалогів та творів, де замислюється не над конкретними, а над вселенськими проблемами. Його цікавлять морально-етичні, естетичні принципи, запитання педагогіки та виховання всебічно розвиненої й високоморальної особистості. Крім того, Сковорода звертається до запитання побудови світу та сенсу людського життя, і щастя.

Звичайно, щоб зрозуміти філософсько-педагогічні подивися Григорія Сковороди, необхідно детальніше прослідкувати його життєвий шлях та процес становлення й формування його як великого філософа, літератора та педагога, що залишив помітний слід в історії українського народу.

1. Формування філософсько-етичних поглядів Р. Сковороди.

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім'ї малоземельного козаки. У 1734−1753 роках із перервами навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох років (1741−1744) обдарований юнак був співаком придворної капелі в Петербурзі. Залишивши капелу, Сковорода знову повернувся до навчання в Академії.

У 1745 році прослухавши дворічний богословський курс, Сковорода як один з кращих учнів Академії, що «…швидко перевершив ровесників своїх успіхами й похвалами», був уявлень полковнику Р. Вишневському й в складі його комісії по заготівлі вин в Токаї для царського двору відбув до Угорщини, де перебував до 1750 року. На цей годину припадають також його подорожі по Австрії, Словаччині, Польщі, Італії.

Повернувшись на Україну, в 1751 році Сковорода деякий годину викладав поетику в Переяславській семінарії.

У своєму курсі лекцій він пропагував думи, котрі суперечили офіційно-догматичному погляду на поезію, Сковорода рішуче відкинув вимогу наставників семінарії дотримуватися існуючої традиції, заявивши єпископу М. Срібницькому: «Одна справа пастуша сопілка, інша — пастирський жезл». Після цого йому довелося облишити семінарію, й він востаннє повернувся до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1753 року.

Як здібного вихованця митрополит Тимофій Щербацький у 1753 році рекомендував Григорія Cковороду домашнім учителем сина багатого поміщика З. Томари. Не бажаючи терпіти образи в родині Томари й маючи свої власні подивися на виховання та проблеми педагогіки, через рік Сковорода залишив це місце й здійснив подорож до Москви. Майже рік він провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після Повернення на Україну Сковорода знову посідає місце домашнього вчителя. На цей якщо в маєтку З. Томари в селі Ковраях він перебував до 1758 року. Тут почалась його літературна творчість. У Ковраях він написавши Перші вірші, згодом включені до збірника «Сад божественн? x піснею». Подалі життя письменника пов’язане із Слобожанщиною. Протягом кількох років Сковорода обіймав посаду викладача в Харківському колегіумі, де в 1759/60 навчальному році викладав поетику, а потім — курс синтаксими та грецької мови.

У колегіумі Сковорода познайомився із учнем М. Ковалинським, із яким підтримував дружні зв’язки протягом усього життя. Це спілкування мало творчим наслідком багату латинську епістолярну спадщину Сковороди. Ковалинському українська культура завдячує тім, що він склав біографію свого вчителя.

Через вільнодумство й розбіжність у переконаннях із наставниками колегіуму та через наклепи Сковорода був змушений облишити улюблену педагогічну роботу. У 1768 році його запросили викладати курс етики у додаткових класах при Харківському колегіумі. Алі, оскільки просвітительська концепція моралі суперечила офіційно-церковним догмам, його звільнили із посади.

У 60-х роках, працюючи викладачем у Харківському колегіумі, Сковорода написавши багато віршів старокнижною російською та латинською мовами.

Останні понад 25 років життя Сковорода провів у мандрах по Слобожанській Україні, що давало письменнику-мислителю багатий матеріал для творчости. Саме в цей період були створені його основні філософські твори-трактати, діалоги та притчі. З написаних у різний годину віршів він уклав збірник «Сад божественн? x піснею». Створені частково в 60-ті, частково у 70-ті рокта байки у 1744 році були об'єднані в збірник «Байки Харьковскія».

Крім того, у період мандрів по Україні Сковородою були написані такі філософські твори: «Діалог, чи розглагол про стародавньому світі», «Наркісс. Розмова у тому: дізнайся собі», «Розмова п’яти подорожніх про дійсному щастіи у житті», «Розмова, називаем? і алфавіт, чи Буквар світу», «Ізраїльський Змій», «Діалог. Називається він — Потоп змеін» та інші.

Різностороння творчість Сковороди як філософа-мислителя, письменника, педагога, його суспільно-історичні, етичні і естетичні подивися становлять важливий етап у розвитку вітчизняної наукової й суспільно-політичної думи.

Більшість дослідників творчої спадщини Сковороди підкреслювали його самобутність. Він був «мислителем самобутним, оригінальним. Він не повторював сліпо думи й теорії своїх попередників, а переосмислював їхнього крізь призму свого світоуявлення й відповідно до самим ним поставлених перед філософією завдань. Він був справжнім сином години свого й свого народу».

Головну роль у становленні Сковороди як вченого відіграла Києво-Могилянська Академія. Саме тут майбутній філософ опанував античну спадщину, зокрема ідеї Сократа і Платона, Ціцерона і Лукреція Кара; пізнав вчення великих природознавців Коперніка і Галілея, Бекона і Декарта, сприйняв критичне ставлення до Святого листи, поступово переконувався в безмежних можливостях розкріпаченого розуму вільної людини.

Світогляд Сковороди як просвітителя-демократа формувався також на українській літературній спадщині XVII століття із її гуманістичними традиціями і літературі Нового Часу, пов’язаної із народною творчістю й просвітницькими ідеями.

Учитилями Сковороди в Академії були такі прогресивні професори, прихильники просвітницьких ідей, як Варлаам Лащевський й Гедеон Слонімський, послідовники школи Феофана Прокоповича і Симона Тодорського, Тихін Олександрович й Досіфей Галятовський, прихильники новітньої течії в Академії, а також талановитий філософ, просвітник Георгій Кониський. як свідчать документи, Сковорода із повагою згадував своїх учителів, захоплювався їхні творчістю. Філософські курси викладачів Києво-Могилянської академії привертали увагу багатьох учених як джерело вивчення філософської думи в Академії. Дослідження вчених показали, що в основі філософських курсів був не томізм, а вчення Арістотеля, очищене від теологічних догм в період Відродження. Воно несло у собі «тих ідеї Реформації й світського гуманізму, які вимагало тогочасне суспільно-економічне життя».

Використовуючи творчу спадщину античних авторів (Арістотеля, Анаксагора, Демокріта, Епікура), професори Академії зверталися також до праць учених-гуманістів Муціона Руфа, Агріколи, Еразма Роттердамського, Яна Амоса Коменського та ін. Пізніше, коли православ’я почало втрачати своєї ролі як ідеологія національно-визвольної боротьби, вчені Академії починають цікавитись природничими працями та філософськими творами представників Нового Часу. Це — Тихо де Бразі, Галілей, Коперник, Бекон, Декарт, Гоббс, Спіноза, Гассенді.

Серед діячів Києво-Могилянської академії XVII — першої половини XVIII століття провідне місце в розвитку філософської думи займали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, З. Явор-ський, а також Й. Кроковський, У. Ясинський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, Р. Кониський. У академічних курсах цих представників філософської думи не рідко заперечуються церковні догми як критерій істини, визнається вічність матерії і об'єктивного світу. Природа, на думку І. Гізеля й Й. Кононовича-Горбацького не народжуеться й не зникає, а існує незалежно від людського розуму, не є його витвором. Обидва вчені визнавали основне положення сенсуалізму про ті, що пізнання об'єктивного світу починається із досвіду, із відчуття. Богу ж залишалася роль першотворця і першорушія. Так з’являється теорія двох істин, намагання виділити теологію від філософії. Перша винна був займатися надприродними промовами, а філософія — реальними, «що існують сам по собі».

Зростав інтерес вчених Академії до природничих наук, котрі грунтувались на довідних знаннях. Це був годину поступового виділення природничих наук із філософії. Курсі вчених несли в собі елементи астрономії, фізики, біології, медицини, хімії. У своїх лекціях професори Академії часто посилалися на медиків — природознавців Авіценну, Авероеса та ін.

Філософській науці, як й прогресивній суспільно-політичній думці, що формувалася у Київській академії, були близькими ідеї Відродження й Просвітництва. І хоча вітчизняні вчені перебували ще значною мірою под впливом релігійної ідеології, їхні боротьба проти томізму, використання досягнень прогресивної думи сприяли вивільненню філософії, як й інших наук, з-під влади теології, перебудові духовного життя на основі науки і освіти.

У другій половині XVIII ст. Синод, намагаючись закрити доступ у Київську академію матеріалістичним ідеям французських філософів XVIII ст., заборонив її професорам складати самостійні курси лекцій й доручивши читати філософію за системою Лейбніца й Вольфа, за підручником Баумейстера й Пурхоція.

Почесне місце в історії розвитку прогресивної філософської думи, започаткованої в Київській академії, належить її вихованцю Григорію Сковороді.

Роки навчання Р. Сковороди в Києво-Могилянській академії стали періодом формування його як передового мислителя, прямого спадкоємця й продовжувача прогресивної суспільно-історичної й філософської думи кращих представників Академії. А тісний зв язок із народом, невтомна праця підняли його на вищий щабель порівняно із академічними вчителями.

В умовах жорстокого, всезростаючого соціального й національного гноблення на Україні в другій половині XVIII ст. Сковорода йшов у народ, своєю працею, прикладом свого життя, словом невтомно й наполегливо «сіяв розумне, добро й вічне». У цьому — вся велич Сковороди — Просвітника, який «із явився на світло, в якому йому судилося статі світлом», й таким залишитися в пам яті народній.

Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопаду 1794 року в з. Іванівці на Харківщині (нині з. Сковородинівка Золочівського району).

Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної культури. Він писавши пісня й музику перед тим, вправно грав на кількох музичних інструментах, малював, а головне — створив численні літературні й філософські твори. Його спадщина належить до визначних надбань вітчизняної прогресивної культури XVIII ст., а його ім я посідає помітне місце у низці видатних діячів минулого, котрі збагатили філософську думку та художню літературу України. У свідомість сучасників та нащадків він увійшов насамперед як народний вільний мислитель, мандрівний вчитель життя, в якому висока освіченість поєднувалася із мудрістю трудящої людини. Мужність Сковороди, зневага до багатих, протест проти несправедливості й зла, засудження наживи, духовна незалежність створили йому в народі добру славу. Вже в XVIII ст. його пісня та «псалми» увійшли до репертуару кобзарів й лірників.

В його вченні, характерні його протесту проти існуючого ладу відбилися переживання й настрої трудового народу, моральна чистота його прагнень, неприйнятя суспільних порядків, що несли нечість духу, занепад духовних цінностей. Тому й у наше годину не може не захоплювати велична постать Сковороди, його життєве кредо, послідовність в відстоюванні своїх переконань, безкомпромісність. Усі життя письменника-філософа було б наочним втіленням його філософського вчення.

2. Вчення Р. Сковороди про три світи й дві натури.

Основною проблемою філософії Сковороди, як вже відзначалося, є проблема людини, її щастя й шляхів досягнення цого щастя. Ця проблема органічно випливає із філософської системи Сковороди, із його вчення про дві натури й три світи. Логічним завершенням філософського вчення були не лише розроблені на його основі етичні принципи, а і власне життя філософа, яку він підпорядкував реалізації цих принципів. У своєму практичному житті він прагнув не відступати від них. Отже, щоб зрозуміти й сенс життя Сковороди, й сутність його філософії, необхідно розкрити зміст його філософської системи.

Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів й двох натур: «Весь мір і двох натур: одна — видима, інша — невидима. Видима натура зв? вается тварина, невидима — Бог». Це перший основоположний принцип філософської системи Сковороди, спираючись на який можна стверджувати, що філософська позиція мислителя — про єктивний ідеалізм.

Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме й невидиме, зовнішнє й внутрішнє, тілесне й духовне, тлінне й вічне, тварюко й Бога, матерію й форму, старе й нове, явне й таємне.

Матеріальний світло існує всюди й не можна знайти жодного місця, де б його не було б. Алі так саме всюди існує й невидимий світло, тобто виидмий й невидимий світи нерозривно заговорили українською у язані один із одним.

Думку про ті, що основою всіх промов, їхні діяльністю й рушійною силою є саме невидима натура (Бог, дух), Сковорода розкриває й поглиблює у філософському творі «Наркісс» (1767). У цій роботи мислитель пише, що невидимість «першенствує» без винятку промовах матеріального світу й в самій людині. А Бог є не що інше, як «вічна глава й таємний закон у тварин».

Закон ж цей є «господньою природою», тобто невидимою натурою, що не підлягає тлінню. Вона всьому є основою, початком, а сама — безпочаткова, не обмежена ані годиною, ані місцем, ані статтю.

Отже, у працях Сковороди Бог означає не лише невидиму натуру чи просто натуру, а і закономірність, що лежить в основі існування матеріального світу.

Поняттям, протилежним за своїм змістом, до прийняття Бог, у творах Сковороди виступає видимою натура, чи тварина, терміном «тварина» філософ позначав світло промов, все матеріальне.

Матерію Сковорода називав «видимістю, зовнішністю, зовнішністю», бо світло промов, на його думку, залежить від невидимості. Ос-кільки видимість минуща, вон може бути істинною, бо істинне, за Сковородою, лише ті, що вічне.

На думку філософа, із цього у усьому існує два єства — невидиме (Боже) й видиме (речовинне), випливає неможливість зникнення, загибелі чого-небудь. Загинути ніщо не може, воно та лише втрачає свою тінь.

Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоч й визнавав невидиму натуру более важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний зв язок із натурою видимою. Наголошував на їхнього єдності.

Важливе місце у вченні філософа займає запитання співвідношення між сутністю й явищем, формою й матерією: сутність — невидима, явище — видиме.

Під поняттям «явище» Сковорода розумів матеріальний світло, про єктивно існуючий, який чуттєво сприймається, тобто видиму натуру. Явище являє собою світло промов у противагу якому сутність — духовна натура. Потрібно відзначити, що Сковорода проповідував про єктивний ідеалізм, був спадкоємцем філософських ідей Платона.

Відносно співвідношення матерії й форми філософ стверджував, що матерія (чи «речовина») — світло промов, «тварюко», видимою натура. Протилежність матерії - форма — «нематеріальне у предметах», «невидиме у предметах».

За твердженням Сковороди, Всесвіт складається із двох «естеств» — матерії й форми. Матерія не постійна, рухлива, мінлива й, в цьому розумінні, — минуща; вона є зовнішнім, видимим, тлінним. Форма ж — це бож є єстество, внутрішнє у предметах, невидиме, вічне.

Концепція трьох світів Григорія Сковороди утверждает, що існують світи:

1) великий чи макрокосмос («Обителбн? і світ», Всесвіт);

2) малий чи мікрокосмос (людина);

3) символічний (біблія, міфологія, тощо).

Поділ світу на його різновиди, як й поділ його на видиму й невидиму натури, сягає в античну філософію. Там був висловлена думка про тотожність людини із всесвітньо-космічною субстанцією. У цій концепції єдності людини й Всесвіту людина — малий світло, мікрокосмос, що зосереджує в собі усі особливості Всесвіту макрокосмосу. Тобто людина — це модель великого світу, його копія у зменшеному розмірі.

Що ж являє собою великий світло? За вченням Сковороди, він є весь світло промов, Всесвіт. Розглядається як безконечний й безмежний. Особливо необхідно зазначити, що Всесвіт складається із багатьох світів, які існує безконечна кількість.

В основі всіх матеріальних промов, за твердженням Сковороди, лежить єдність чотирьох елементів — вогню, повітря, води й землі. У цьому вбачається наслідування Сковородою вчення Арістотеля, що першим винайшов це. Переносячи дану концепцію на мікрокосмос, тобто людину, Сковорода впевнений, що тілесне здоровий я людини є нещо інше, як рівновага цих чотирьох елементів.

Позитивним моментом пантеїстичного світогляду Григорія Сковороди є насиченість його вчення діалектикою. Всі речі у великому світі, за його твердженням, зіткані із протилежностей й знаходяться у постійному русі.

Виходячи із розуміння Сковородою природи великого світу, його подивися в цілому можна охарактеризувати як ідеалістичний пантеїзм у своєрідній формі. Специфіка полягає до того, що він історично є перехідною формою від теїзму через про єктивний ідеалізм до матеріалізму.

В розумінні матеріального світу Сковородою поряд із ідеалістичними поглядами важливо визначити такі прогресивні положення:

твердження про вічну зміну й рух матеріального світу;

визнання суперечливої природи світу промов та нерозривного зв язку протилежностей;

проголошення існування безлічі світів, вічності та безконечності матерії;

послідовний антиклерикалізм й відхід від офіційного вчення православної церкви.

Друим різновидом є малий світло, чи мікрокосмос. Під цим Сковорода розумів людину. Він пояснює її сутність, виходячи з своєї концепції двох натур: усі світи, до того числі й малий світло, складається з видимої й невидимої натур. Отже, й в людині є видиме й невидиме, тілесне й духовне, тлінне й вічне. Якщо людина вмирає, то вона втрачає видиме, тілесне, свою тінь. А духовне, невидиме зостається, бо воно та вічне.

За вченням Сковороди, створення справжньої людини відбувається не тоді, коли із являється тілесна людина із її чуттєвими властивостями. Тілесна людина — несправжня: вона-тінь й ніщо. Справжня людина виникає тоді, коли вона осягає невидимість.

У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий й символічний світи, людина винна пізнати саму собі.

Найважливішим для людини Сковорода вважав щастя. Щастя винне бути побудоване на непохитній основі, якої складає невидимість. Воно не залежить ані від землі, ані від небес. Наше щастя — світло душевний, пізнання самого собі. У кожної людини є своя природа. Її можна пізнати й зверни собі заняття у «сродності» із цією природою. Тобто сродна праця — та, що відповідає природі людини.

З ясування своєрідності філософського вчення Сковороди заговорили українською у язане також із його ставленням до таких джерел, як Біблія та міфологія. Розглядаючи «символічний світло» та його місце в системі поглядів філософа, звичайно говорять лише про Біблію, оскільки про неї найчастіше згадував сам Сковорода. Тім годиною його твори свідчать, що в цьому «символічному світі» він відводить чимало місця також язичницькій міфології.

У ставленні до Біблії, у виробленні принципів її алегорично-символічного витлумачення Сковорода також спирався на традиції пізньоеллінистичної філософії, середньовічних й ренесансних авторів. Міфологія його цікавить перед всім як засіб розпізнання людиною внутрішніх законів, що керують буттям. Це урівняння Біблії із міфологією, розгляд біблійних сюжетів як своєрідних притч, що узагальнюють нагромаджений людством пізнавальний та моральний досвід, характерна рису світосприймання й світорозуміння українського філософа.

Щодо релігії Сковорода виходив із визнання закономірності розвитку природи, можливості пізнання світу й людини. У цьому яскраво виявилась матеріалістична тенденція його вчення, заговорили українською у язаного із традиціями гуманізму та прсвітництва. Інша річ, що мислитель визнавав можливість алегоричного витлумачення легенд й міфів. Вони стали одним з важливих засобів самопізнання людиною свого справжнього єства — «сродної» натури, не пізнавши якої неможливо знайти своє природнє покликання й ствердитися в сфері діяльності, Яка приносити насолоду людині й користь суспільству.

Дослідник спадщини Сковороди У. Шинкарук у своїй з статтею «Великий селянський просвітитель» так пояснює ставлення філософа до Біблії: «Істинний смисл Біблії, за Сковородою, полягає в прихованій за символічною формою ідеї рівності всіх людей, любові й спільності всього… як й багато інших ідеологів плебейських мас, Сковорода намагався своєю теоретизацією Біблії відродити бунтарський дух ранньго християнства. І навчав він не Біблії, а ідеям рівності, братерства, свободи, ідеям неприйняття ганебної соціальної дійсності».

Філософ визнавав лише алегоричний зміст Біблії, за допомогою якої він прагнув намалювати утопічну картину ідеального із погляду моральності світу, в якому стверджується істинно людський спосіб життя.

Необхідно зазначити, що вивчаючи усі три різновиди світу, найбільшу увагу він приділяв людині.

Григорій Сковорода здобув освіту, як відзначалося у Києво-Могилянській академії, де мав можливість засвоїти усі найважливіші ідеї, котрі викладалися в її лекційних курсах. Крім цього у процесі самоосвіти він багато надолужував із того, чого не знайшов в академії. Саме це дало змогу філософу усвідомити світоглядне значення вчення М. Коперника, виразно побачити успіхи людства в науці й техніці, в пізнанні Всесвіту.

Однак інтереси Сковороди зосереджуються не так на природознавстві, але в людинознавстві, на проблемі людини й людського щастя. Тому, наприклад, при безперечній й зрозумілій спільності певних рис світогляду Сковороди із поглядами його сучасників, котрі спиралися насамперед на узагальнення досвіду природознавства, не можна не помітити, що тут ми маємо справу із двома різними напрямами просвітництва XVII-XVIII століть.

У світогляді Сковороди зустрічається несподіване сусідство наукових знань про природу й запозичених з середньовічних збірників «Фізіолог» чи «Бестіарій» та відомостей про тваринний й рослинний світло, заговорили українською у язаних із фантастичними уявленнями, котрі тлумачилися алегорично.

Захоплення науково достовірними фактами у нього миритися із міфологічними та фантастичними уявленнями, нереальності які він не заперечує, але й зрештою визнає їхнього морально-практичну функцію, здатність бути засобом пізнання людиною внутрішнього змісту промов.

Спираючись на розроблену концепцію трьох світів й двох натур, Григорій Сковорода створив філософське вчення, центром якого стала людина й проблеми досягнення нею щастя.

3. Педагогічні й морально-етичні принципи Григорія Сковороди.

Письменник-мислитель Р. Сковорода не міг не бачити, що боротьба селянства за свободу, прагнення людей роботи до справедливого перерозподілу соціальних благ у тих часи (XVII-XVIII ст.) оберталися ще більшим посиленням експлуатації та гнобленням трудящих. Усвідомлення цого, а також спостереження над зростанням несправедливості та злочинів, занепадом духовних цінностей, обожненням тлінного багатства спонукали Сковороду виробити вчення, в якому вістря критики суспільних відносин та боротьби за їхнього докорінну перебудову переноситися у сферу моралі.

Він приходити до висновку, що своє щастя людина винна знайти в «сродній» роботи (праця, що відповідає природнім здібностям, нахилам та уподобанням людини). Тім годиною у світі панують відносини, котрі грунтуються на несправедливому розподілі роботи. У цьому філософ вбачає головне джерело нещасть й страждань людей, їхнього постійного невдоволення долею. Він виступає проти породженого таким станом промов поневолення людини, наруги над її гідністю.

Утопізм уявлень й сподівань Сковороди полягав у бо до того суспільстві обрання «сродної» роботи обмежується соціальним, класовим становищем всіх й шкірного, що поділ роботи зовні нав язується індивідам — стихійною силою.

За цих умів домінуючою був саме «несродна» відчужена праця. Щоб ліквідувати цю відчуженість, потрібне не самопізнання, а і революційна перебудова суспільних відносин й віповідний рівень розвитку продуктивних сил суспільства.

Його ідею «втечі» від світу аж ніяк не слід розглядати як проповідь бездіяльності, як втечу від боротьби зі злом. Однак було б б неправильно розуміти заклик Сковороди до боротьби зі світом й як ознаку революційності його поглядів. Історична обмеженість його світогляду виявляється у нерозумінні суспільної природи людини. Він вважав, що сили, котрі протистоять злу, сили добра знаходяться в самій людині, дані їй від природи, їхнього треба відкрити, пізнати й навести дію. Щоб подолати зло, на його думку, треба вести спосіб життя, справді гідний людини. На цій основі й побудоване його просвітительське, утопічне вчення, його суспільний ідеал.

Сковорода сприйняв ідеали філософії гуманізму й просвітництва, віру у всемогутність людського розуму, в неменучість торжества правди і справедливості. Важливу роль цьому відіграло його навчання в Києво-Могилянській академії, де значного впливу набули просвітницькі традиції. Сковорода вважав, що ідеал суспільства, де кожен реалізує свої природні обдарування у «сродній» роботи й дістає насолоду від цого, можна втілити в життя за допомогою освіти, самопізнання. Звідси проголошення самопізнання універсальним засобом моральної перебудови світу. Щастя за твердженням філософа, доступне всім, і кожному, бо нікого природа не обділила. Варто лише відвернути увагу від згубних «плотських» жадань та інтересів й пізнати в собі «справжню людину», щоб знайти своє покликання й щастя в «сродній» роботи, Яка зробить «нужноє нетрудн? м, а трудноє - ненужн? м».

У Сковороди визріває переконання, що справедливе сус-пільство виникає на грунті освіти, пізнання людьми собі. Матеріальні відносини та стосунки між людьми регулюються додержанням моральних принципів. Основою моральності й справедливості він вважає «споріднену» працю, котра є корисною для всього суспільства, оскільки уже сам процес виконання її приносити насолоду.

Сковорода належить до тихий мислителів, вчення які перебуває у повній гармонії із їхнім житям. Однак цієї гармонії не слід перебільшувати, бо його гаряче прагнення знайти «гармонійну рівновагу» духу в умовах панування зла й несправедливості залишилося недосяжною мрією.

Філософська творчість Григорія Сковороди розвивалась под впливом багатьох чинників, що і зумовило її складний характер. Окрім багатого життєвого досвіду, тогочасних соціально-економічних факторів, на філософських поглядах Сковороди позначився вплив принаймні трьох ідейно-теоретичних джерел. Це:

філософські вчення античності, Середньовіччя й Відродження;

вітчизняне просвітництво;

народна мудрість.

У творах Сковороди є чимало посилань на грецьких та римських філософів. Найчастіше він використовує висловлювання із морально-етичних питань представників таких філософських шкіл, як піфагорійці, кініки, кіненаїки, стоїки. У розв’язанні морально-етичних проблем для українського філософа авторитетами є Піфагор, Діоген, Сократ, Епікур, Сенека. Сковорода часто посилається на Платона й Арістотеля. Добра обізнаність із античною філософією й критичне її використання при створенні власного вчення свідчать, що це вчення виникло не осторонь світової філософії. Осмислюючи проблеми й заподіяння своєї епохи, Український філософ спирається на надбання людської думи минулого, котрі він вважає істинним. Проте слід зауважити, що, порівняно із античною філософією інтерес до надбань філософії Нового Часу у нього значно менший. У центрі уваги Сковороди знаходиться етико-гуманістична проблематика, тоді як у новій філософії переважала тенденція до розв’язання логіко-гносеологічних проблем. З пізніших філософів Сковорода добро знавши твори ареопагітиків й насамперед Діонісія Ареопагіта (V ст.).

Є усі підстави говорити про очевидний зв’язок учення Сковороди із ідеями діячів Реформації. Паралелі вони виявляються в орієнтації на суспільно-етичні ідеали раннього християнства, в демократичному тлумаченні Біблії в інтересах народних мас й, нарешті, в запереченні церковної обрядовості та ієрархії. Ця близькість особливо вражає при порівнянні Сковороди, наприклад, із Еразмом Роттердамським, із творчістю якого був добро обізнаний Український філософ-письменник.

Філософські подивися й зміст творчости Сковороди позначені також помітним впливом ідей пізнього стоїцизму, виразником якого був голандський філософ Юст Ліпсій.

Не існує безпосередніх доказів знайомства Сковороди із творами Джордано Бруно, Миколи Кузанського, із ідеями Б. Спінози, Хр. Вольфа та інших філософів. Алі вчення про двонатурість світу перегукується із відповідними положеннями Спінози, який, як відомо, твердив про наявність двох натур — тієї, що народжує, й народжуваної. Ті саме можна сказати і про ставлення Сковороди до ідей Хр. Вольфа, зокрема розуміння філософії як науки про людське щастя.

Умонастрій та ідеї Сковороди не були чужими для тогочасних європейських просвітників. Це помітив вже І. Франко, який писавши, що у складній, застарілій формі творів мислителя відбилися «…нові ідеї європейської філософії й етики, тих сам ідеї рівності людей, простоти й натуральних взаємин, котрі у Франції проповідував Руссо».

Творчість й філософські ідеї Григорія Сковороди співзвучні із ідеями російських мислителів того години: М. Ломоносова, А. Анічкова, М. Поповського, М. Новикова та Я. Козельського, спадщина якого є спільним надбанням російської та української культур.

Слід вказати й на зв’язок основних етико-гуманістичних ідей Сковороди із ідеями його попередників. Йдеться про ідею самопізнання, заклик до доброчинності, суд жадоби й розкішного життя, проповідь задоволення малим тощо; тобто всі ті, що становить леймотив проповідей та філософсько-богословських трактатів таких українських письменників, як До. Транквіліон-Ставровецький, П. Могила, І. Гізель, З. Полоцький, Д. Туптало, А. Радивиловський, Ф. Прокопович та його вчителі М. Козачинський, Р. Кониський. Крім, власне, ідейного змісту в їхнього спадщині, Сковороду приваблювали художньо-стилістичні особливості їхніх творів, регламентовані вимогами стилю бароко. Близькість етичних поглядів М. Козачинського та Р. Кониського й вчення Сковороди виявляється, наприклад, в однаковому позитивному ставленні до етики Епікура, у твердженні про можливість досягнення людиною земного щастя у «сродній роботи».

Крім літературної та філософської спадщини Р. Сковорода був відомий також й як великий педагог. Важливо зазначити, що у цій сфері він був як теоретиком, то й практиком. Працюючи домашнім вчителем, викладачем в Переяславському та Харківському колегіумах, Сковорода наочно зіткнувся із проблелами педагогіки. Алі його філософсько-педагогічні подивися неподобалися правлячій верхівці. Через переслідування він винен був облишити викладацьку діяльність.

У педагогічних поглядах Сковороди відбилися основні напрями передової педагогіки:

гуманізм;

демократизм;

висока моральність;

любов до батьківщини й народу.

В притчах «Благодарн? і Еродій», «Убогій жайворонок» та інших Сковорода висміяв дворянсько-аристократичне виховання й протиставив йому позитивний ідеал виховання, позначка якого — створення гармонійно розвиненої людини. Головним педагогічним принципом Сковорода вважав розкриття природних здібностей людини.

Великого значення Український філософ надавав вихованню любові до роботи, самодіяльності учнів. Одним із положень його вчення «сродної» роботи було б твердження про ті, що лише та наука й ті навчання мають сенс, котрі відповідають природі учня. Тобто, якщо людина має хист й здібності у якісь галузі, то лише навчання, спрямоване на вдосконалення цих здібностей, може принести користь суспільству й задоволення людині. Якщо ж, наприклад, художника вчити грати на скрипці, то це дасть певні результати, але й не зможе іти ані в яку порівняння із результатами вдосконалення його художніх здібностей.

На основі цих педагогічних принципів великого філософа й мислителя Р. Сковороди можна досягти найзаповітнішої мети педагогів — створення гармонійно розвиненої людини. При цьому філософ послідовно відстоював загальнодоступне, безкоштовне навчання для всіх верств населення. Завдяки якому можна було б б створити ідеальне, із точки зору Сковороди, сус-пільство.

Сковорода й як письменник, й як педагог, й як мислитель пройшов ідейно-естетичну еволюцію. Його філософські подивися формувалися поступово. У 60-х роках Сковороду цікавлять насамперед запитання моральних принципів практичної поведінки. Світоглядні прблеми частково знаходять відображення у віршах, байках й аркушах. Листи до М. Ковалинського та інших осіб містять багато порад про ті, як слід поводитися в певних життєвих обставинах, дають оцінки цих обставин. Сковороду в цей період задовольняв спосіб осмислення тихий чи інших зрозуміти за допомогою художніх образів. Його листи 60-х років являють собою спробу викладу переконань автора. Вони включають у собі низку латинських віршів та епіграм й є майстерними зразками епістолярного жанру.

Ця літературно-художня форма згодом перестала задовольняти його, оскільки не давала простору для адекванного розкриття тихий філософських ідей, до які він прийшов у кінці 60-х на початку 70-х років.

Перехід від літературно-художніх жанрів до філософських форм — діалогів, трактатів та притч — знаменує новий етап у творчости письменника-філософа. Ця еволюція обумовила зовнішні форми самовиразу, тобто звертання до різних жанрів, узаконених шкільними риториками й поетиками. У ранній період (50 — 60-ті рокта) він творити переважно у жанрах вірша (пісня, епіграми), байки та аркуша. У подальші рокта Сковорода обирає жанри філософського діалогу та діалогу-притчі. Такий характер має більшість його творів. Вони він від окремих загалом моралістичних ідей переходити до розгортання цілісного етичного вчення, в центрі якого лежить ідея «сродної» роботи як основи щастя; водночас він шукає обгрунтування онтологічних та гносеологічних основ свого філософсько-естетичного вчення.

Своєрідність філософських ідей Сковороди зумовлює пошуки відповідної форми й на свій чергу залежить від зворотнього впливу цієї форми на їхнього зміст. Це робить дуже істотною проблему естетики мислителя. У органічному зв’язку із етико-гуманістичними проблемами у Сковороди перебуває естетична проблематика. Це виявляється до того, що він ототожнює етичні й естетичні категорії, що в нього збігаються прекрасне із моральним, краса із добром, потворне із аморальним, тощо. як й добро, краса є для нього атрибутом невидимої матерії, її доцільності та довершеності, тоді як зовнішня краса конечних промов — це лише примарна тінь, що у нас собі не дає насолоди. Cаме тому він схильний визнавати передусім красу нерукотворної, незайманої природи із її ритмами й пропорціями і ідеалістично заперечувати красу природи, перетвореної людиною відповідно до своїх потреб. У людському житті він також вважає прекрасними тих вчинки, котрі відповідають природним нахилам людини, смішними — прояви несродності.

Досягнення добра, блага є основою всіх людських вчинків, й тому ті, що справді корисне для людини, є бажаним для неї, а отже, й прекрасним. Користь із красою, а краса із користю, на думку Сковороди, неподільні; їхні єдність й є джерелом людського щастя. Краса органічно пов’язана із добротою, тому, стверджувати Сковорода, «доброта живе в одній красі». Це і зумовило ототожнення в його світогляді семантики добра й краси.

Розуміння мистецтва у нього закономірно випливає із теорії «сродності». Справжня цінність художніх творів, на думку Сковороди, полягає у бо і цінність життєвих явищ: «Опера, книга, пісня життя й немає від долготи, але від благоліпності і доброт? ціну свою отримує». Важливою ознакою справжнього мистецтва є почуття любові. На його переконання, ніщо не потребує такої внутрішньої свободи, як мистецтво: неспорідненість вбиває будь-яке «мистецтво». Для живопису й для музики, як й будь-кого іншого мистецтва, необхідні природні здібності. Коли ж до навчання й вправ, то смердоті здатні лише вдосконалити талант. Якщо ж немає природної основи, покликання, то ніяке навчання не принесе бажаних й сподіваних результатів.

Визначаючи мистецтво із погляду спорідненої роботи, Сковорода робить висновок, що справжньому митцеві насолоду приносити не слава, а сама праця над твором, котра солодша за славу.

На думку Сковороди, й філософія, й мистецтво повинні служити справі самопізнання людини. Якщо мистецтво втрачає цю мітку й перетворюється на самоціль, то воно та втрачає все.

У своїх філософських трактатах Сковорода, насамперед, намагався розкрити трагічні суперечності життя, і смерти, добра й зла. У своєму ставленні до світу він спирався не так на аналіз соціального середовища, стільки на осмислення гуманістичної сутності суперечностей людини й світу, протилежних почав у самій людині.

Зміст вчення, спосіб мислення й стиль творчости Сковороди багато в чому були залежні від застарілих традицій тогочасної епохи й тому мають риси історичної обмеженості. Це було б значною мірою заговорили українською у язано із існуючими релігійними традиціями. Алі разом із тім він відбиває прогресивні ідеали своєї доби, є засновником нового філософського вчення, також послідовником передових педагогічних поглядів, слідуючи яким можна досягти заповітної мрії філософа — виховання гармонійно розвиненої людини й створення ідеального, із точки зору Сковороди, суспільства.