Володимир Антонович

Володимир Антонович

(1834 — 1908)

Iсторик, археолог, етнограф.

Володимир Антонович був організатором й натхненником Першого всеукраїнського суспільно-культурного руху із центром у Києві.

Крім того, він основоположник й патріарх української історичної школи, із якої вийшов ряд чудових учених, зокрема М. Грушевський.

.

Володимир Антонович.

Володимир Боніфатійович Антонович народився 30 января 1834 р. у безземельній дворянській родині в містечку Махнівка (тепер село Комсомольське Козятинського району Вінницької області); за іншими даними — 1830 р. в містечку Чорнобиль. Зустрічаються і інші дати народження (6 января, 18 лютого 1834 р.).

Закінчив Другові одеську гімназію та медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Майже рік практикував у Чорнобилі і Бердичеві. Підзаробивши грошей, продовжив навчання на історико-філологічному факультеті (1856 р.). Від 1860 р. працював у Першій київській гімназії, а 1863—1880 рр. — у канцелярії генерал-губернатора, де розбирав й видавав давні міські акти.

В тих рокта в Київському університеті ще були свіжі спогади про кирило-мефодіївців. Серед інтелігенції міста багато хто був близько знайомий із ними. Духовне формування історика відбувалося под впливом їхніх ідей й не без романтичного ставлення до української старовини.

І замолоду, й в зрілому віці Антонович стояв на ліберально-демократичних, культосвітніх позиції. Однак у другій половині 50-х років XIX ст., по смерти Миколи І, в атмосфері очікування великих реформ настрої, особливо серед студентства, швидко радикалізувались. Не Петербурзі і Москві, а й у Харкові та Києві на межі 50—60-х років XIX ст. стали виникати гуртки молодих революціонерів. Формувалася ідеологія народництва, досить аморфної та різновекторної суспільно-політичної течії соціалістичного штибу. Дворянські діти починали відчувати «колективну провину «свого стану, бо і сімей, за гноблення народу, под яким розуміли насамперед селянство. У деяких вихідців з правобережної шляхти (із якої походив й Антонович) це накладалось й на цю проблему національної ідентичність, заговорили українською у «язану із усвідомленням свого «українства «всупереч ополяченим предкам, що «зрадили «свій народ.

У такій ідейній атмосфері серед київського університетського студентства виникає рух, що дістав від опонентів зневажливу назву «хлопоманство » .

Особливо негативно до нього ставилися польські кола Києва, котрі включилися в загальнопольський національний рух й прагнули залучити на свій бік полонізовану українську шляхту.

Появу самостійного українського руху польські радикали сприймали як розкол на загальному антиімперському фронті шляхетських родів колишньої Речі Посполитої, про відновлення якої, коли не «від можа до можа », то буцай до Дніпра, смердоті палко мріяли.

У такій складній обстановці, напередодні польського повстання, що спалахнуло в січні 1863 р., Антонович ставши лідером київських «хлопоманів «— здебільшого студентів українського походження, котрі малі уже кілька поколінь польськомовних предків. Вони, часто пішовши на відкритий конфлікт з друзями-поляками, проголосили собі українцями і визначили за мітку працю на благо простого народу. Однодумцями Антоновича були насамперед К. Михальчук, П. Житецький й Т. Рильський (у майбутньому — батько видатного українського поета Максима Рильського).

1861 р. ця молодь заснувала культурно-просвітницьке товариство — «Київську громаду » .

Серед її перших активістів були П. Чубинський (автор слів сучасного гімну України), О. Стоянов, В. Торський, У. й Е. Синьогуби, Б.Познанський. Вплив громадівців у місті швидко зростав, й 1862 р. цей рух налічував вже понад 200 членів. Наприкінці 1861-го із ініціативи і под редакцією Антоновича вийшли два числа рукописної газета «Громада », що призвело до неприємностей: поліція почала переслідувати її переписувачів, не без підстав звинувачуючи їхні в антиурядових настроях. Від наступних випусків довелося відмовитись.

У своїй діяльності київські громадівці на чолі із Антоновичем орієнтувалися на авторитетну українську «Громаду «Петербурга, створену колишніми кирило-мефодіївцями, котрі повернулися з заслання, — М. Костомаровим, П. Кулішем, В. Білозерським й Т.Шевченком. За фінансової підтримки багатих українських поміщиків В. Тарновського і Г. Галагана петербурзька «Громада «розгорнула широку просвітницьку діяльність. В частности, впродовж 1861—1862 рр. (до початку польського повстання 1X63 р.) вон видавала російською мовою щомісячний журнал «Основа », який поширювався й в Україні, насамперед серед громадівців Києва.

Згодом «громади «виникли ще в багатьох містах: у Чернігові, Полінні, Харкові та ін. Там також активізувалася культурно-просвітницька пильність: відкривали народні школи, видавали укра-їнські книжки, особливо підручники для народних шкіл (починаючи зі складеного Г. Шевченком «Букваря «й «Граматики «П.Куліша).

Але молоді київські громадівці спиралися уже на інші ідеї та переконання, ніж кирило-мефодіївці. Антонович та його однодумці стояли позиції еволюціонізму і позитивізму.

На відміну від радикальної молоді російських міст, громадівцям не був властивий категоричний матеріалізм й революційний запал М. Черни-шевського чи войовничий атеїзм й нігілізм Д. Писарєва. Однак до порядків царської Росії (як напередодні, то й после селянської реформи 1861 р.) смердоті ставилися дуже критично, засуджували самодержавно-бюрократичний лад, визнаючи ідеали конституціоналізму, парламентаризму й федералізму. Вони вірили в соціальний прогрес й неминучу демократизацію, всіма силами прагнучи наблизити волю і народне щастя. Алі методами здійснення своїх мрій оббирали не політичні вбивства і заклики до селянських бунтів, а просвітництво та пропаганду наукового світогляду.

Перші дві чоловічі безплатні недільні школи в Києві (на Подолі й в районі річки Ли-бідь), де здебільшого мешкала біднота, із «явилися уже 1859 р. Успіхові їхнього сприяла й підтримка видатного хірурга М. Пирогова, котрий був попечителем Київського навчального повіту. Вчителями недільних шкіл були переважно студенти Київського університету, а учнями — молоді люди від восьми до ЗО років.

Недільні школи малі вищий й нижчий класи. Там навчали читання, листи і арифметики. Заняття проводилися щонеділі та у святкові дні із 10-ї до 14-ї години. У січні 1860 р. був відкрита перша жіноча недільна школа, у серпні — ще дві чоловічі недільні школи, а листопаді — друга жіноча. Нові недільні школи в річних районах міста Антонович та його друзі відкрили і у наступні два рокта: на 1862 р. їхні налічувалося дів «ять.

Користь від них для поширення початкової освіти був безумовною. Водночас школи були центрами впливу антиурядово настроєного студентства на народ, насамперед на своїх ровесників з малозабезпечених суспільних верств. Це добро розуміли представники влади, зокрема київський губернатор І.Васильчиков, що володів інформацією про поширення громадівцями нелегальної літератури й крамольні розмови, зокрема і із учнями.

Почалися перевірки благонадійності викладачів недільних шкіл: від навчання усували тихий, хто не викликав довіри в начальства. 1860 р. містом прокотилася перша велика хвиля обшуків й арештів активістів демократичного руху. Вилучали заборонені книжки. Репресії тривали й в наступні рокта. Алі на початку 60-х царську уладові хвилювало негаразд «хлопоманство », як поширення польського революційного руху, східним центром якого ставши Київ.

Арешти польських радикалів, що стали повальними із початком повстання в січні 1863 р., приголомшили помірковану українофільську громадськість міста. Подібний резонанс малі і удари, які царський уряд завдав загальноросійському (також представленому в Києві групою акти вістів організації «Земля й воля ») радикально-демократичному підпіллю, зокрема арешт М. Чернишевського і закриття журналу «Сучасник » .

Щоб в умовах репресій 1862 р. спростувати звинувачення в політичному радикалізмі (найгучнішою був справа революціонера, підполковника А. Красовського), лідери «Київської громади «на чолі із Антоновичем у листопаді оприлюднили в міській пресі заяву, в якій рішуче відмежовувалися від бунтарських намірів й засвідчували відданість урядовим реформам, початим із акта скасування кріпацтва.

Ця заява відповідала справжнім переконанням більшості київських громадівців, жодним чином не схильних, на відміну від польських чи російських радикалів, до революційних дій. Алі із початком польського повстання 1863—1864 рр. ліберальний соціальний клімат перших років правління Олександра II змінили реакція й ворожко ставлення влади до будь-яких проявів національного і культурного життя неросійських народів імперії.

Побоювання, що за польським прикладом Український культурно-просвітницький рух може набути антиурядових політичних форм, призвело до трагічного факту: 18 июля 1863 р. було б бачено сумнозвісний Валуєвський циркуляр — таємне розпорядження російського уряду про заборону друкування літератури російською мовою. Цей безглуздий акт зрештою обернувся проти імперії, бо відштовхнув від неї патріотичну українську інтелігенцію, котра досі відчувала загрозу розвиткові національної культури понад із польського, ніж з російського боку.

Реакція, що посилилася под годину польського повстання, унеможливлювала ефективну культосвітню роботу «громад «в українських містах. Це зумовило кризові руху, його реструктуризацію й зміну пріоритетів у роботі. Труднощі із публікацією російською мовою штовхали київських інтелігентів до пошуку можливості друкувати твори за кордоном — насамперед у Львові, де австрійська влада не лагодила жодного опору розвиткові національних культур. Наслідком цого з 70-х років стало зближення між демократичними колами Галичини і Наддніпрянсько-Слобідської України.

Але, попри неможливість широкої культосвітньої роботи (бо до кінця 1862 р. Розпорядженням уряду були закриті навіть недільні школи), громадівці, очолювані Антоновичем, зберегли єдність й уже в обмеженій кількості приймали до своєї напівформальної організації нових членів. На межі 60—70-х років XIX ст. у структурі, Яка дістала назву «Стара громада », налічувалося близько півсотні осіб. Всі смердоті були відомими вченими, письменниками, композиторами, чиї порядність, талант й відданість справі не підлягали сумніву.

По закінченні університету Антонович учителював у середніх навчальних заставах Києва. Водночас под впливом М. Максимовича, свого наукового керівника, він зосереджувався на дослідженнях із української історії. Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Володимир Боніфатійович почав докладно вивчати архівні матеріали і давні акти. Цим він займався й дедалі більше життя.

Результатом цієї копіткої роботи стало восьмитомне видання «Архіву Південно-Західної Росії «(1863—1902) — зібрання історико-архів-них документів Правобережної України XVI—XVIII ст. У кожному із опублікованих томів Антонович уміщував докладні наукові з статтею і коментар. За десятиліття роботи із новими історичними джерелами, особисто знайденими і вивченими, він написавши безліч науково-дослідних робіт із історії козацтва, гайдамаччини, селянства, шляхти, міст й міщанства, церкви і духівництва України.

Після захисту в 1870 р. магістерської дисертації «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра «Антонович стає доцентом Київського університету. Докторська дисертація «Нарис історії Великого князівства Литовського до смерти в. кн. Ольгерда «дала йому змогу в 1878 р. очолити кафедру історії, а згодом статі професором й обійняти посаду декана історико-філологічного факультету до того ж університеті. Майже два десятки років (1863—1882) він був головним редактором видань Київської археографічної комісії, її діяльності якої відігравав провідну роль.

Його скрупульозність й працездатність вражають. До основи його історичного доробку (крім названих дисертаційних праць й численних науково-популярних публікацій) належати: «Дослідження про козацтво… «(1863), «Про походження шляхетських родів Південно-Західної Росії «(1867), «Про міста в Південно-Західній Росії за актами 1432—1798 років «(1870), «Про селян у Південно-Західній Росії за актами 1770—1798 років «(1870), «Про промисловість Південно-Західного краю у XVIII столітті «(1874), «Про Унію й стан Православної церкви із половини XVII століття до кінця XVIII століття «(1871), «Про гайдамаччину «(1876).

Серед досліджень Антоновича із історії Києва, варто згадати «Збірник матеріалів для історичної топографії Києва й його околиць «(1874), а також докладну статтю «Київ, його частка й значення із XIV по XVI століття «(1882). Антонович плідно працював й як етнограф. Разом з М. Драгомановим він видав двотомник «Історичні пісня малоросійського народу «(1874—1875), до якого написавши історичні примітки і коментар.

Наукову роботу Антонович як фактичний керівник «Старої громади «поєднував з громадсько-культурною діяльністю. Прикриттям для цого слугували різноманітні легальні про «єднання і наукові товариства Києва, насамперед дуже авторитетне серед освіченого люду Історичне товариство Нестора-літописця, створене за ініціативою Антоновича і очолюване нею в 1881—1887 рр., Південно-Західне відділення Російського географічного товариства (засноване в Києві 1873 р.), Археографічна комісія та ін. У всіх цих організаціях Антонович відігравав провідну роль.

" Стара громада «розгорнула наукову, літературну, художню й просвітницьку роботу, підтримуючи зв «язки із рідними за духом українськими «громадами «інших міст (Чернігова, Полтави, Харкова, Одеси, Петербурга), але й трималася осторонь політичних акцій й зв «язків з російським революційно-народницьким рухом, що, набираючи силу впродовж 70-х, ініціював 1 березня 1881 р. вбивство Олександра II, який вже прийняв рішення про введення в Росії конституційної монархії. У умовах посилення реакції займатися громадською роботою ставало важче.

Члени «Старої громади «вивчали різні аспекти й прояви життя українського народу, його минуле і сучасність, природу й продуктивні сили України. Найсерйозніші дослідження проводилися под керівництвом Антоновича на кафедрах Київського університету, на відкритому 1873 р. Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Активну доля в його роботі брали історики і етнологи (М.Драгоманов, О. Лазаревський, І.Лучицький), економісти (М.Зібер), правознавці (О.Кістяківський), філологи (П.Житецький), фахівці-статистики (О.Русов), антропологи (Ф.Вовк), а також видатний композитор, збирач народних пісень й мелодій М. Лисенко, письменник, драматург й актор М. Старицький, інші представники київської патріотично настроєної інтелігенції (С.Подолинський, Г. Чубинський, П. Косач — батько великої поетеси Лесі Українки). Свої подивися і переконання члени «Старої громади «оприлюднювали на шпальтах міської періодики, насамперед у газеті «Київський телеграф » .

Поступово усередині організації почали зароджуватися суперечності між прихильниками прозахідного, соціалістичного (точніше, соціал-демократичного — в сучасному розумінні цого слова) напряму на чолі із М. Драгомановим та національно-культурного, що зберігав вірність ідеалам ліберального народництва, провідну роль у якому продовжував відігравати Антонович. Загроза розколу збільшилася зі звільненням М. Драгоманова із університету (1875) й виданням у травні наступного року Емського указу про цілковиту заборону друкування літератури російською мовою.

М.Драгоманов та інші старогромадівці (М.Зібер, С. Подолинський), орієнтовані на суспільно-політичну боротьбу, хоч й ненасильницькими методами, виїхали за кордон. Антонович залишився визнаним лідером «Старої громади », котра, втім, набула характеру власне наукового й культосвітнього осередку київських національно орієнтованих інтелектуалів.

Старогромадівці згуртувались навколо щомісячного журналу «Київська старовина », заснованого 1882 р. (виходив до 1906;го, коли на його основі був створений україномовний журнал «Україна ») за фінансової підтримки меценатів Г. Галагана й В.Симиренка.

Засновником й першим редактором «Київської старовини », що фактично стала друкованим органом «Старої громади », був київський ліберальний історик Ф.Лебединцев. Журнал публікував ґрунтовні з статтею із української історії, етнографії, археології, літературознавства, висвітлював життя, і творчий шлях українських письменників й мислителів (Г.Сковороди, І.Котляревського, Т. Шевченка та ін.). У «Київської давнини », крім Антоновича, друкували свої науково-популярні розвідки Д. Баталій, М. Драгоманов, О.Єфименко, В.Іконников, А. Кримський, О. Лазаревський, Ф. Лебединцев, І.Лучицький, І.Франко та багато інших — практично усі передові гуманітарії України останньої чверті XIX ст. Друкувалися тут й російські автори, зокрема відомий письменник М. Лєсков, який довго живий у Києві.

На тієї годину остаточно визначаються ідейно-світоглядні позиції Антоновича, його загальний погляд на історичний процес. Змістом історії, на його думку, є не розвиток державних структур, тім паче не політичні перипетії, а народне життя в усьому розмаїтті соціокультурних проявів. Антонович продовжив напрям, започаткований М.Костомаровим. Завданням історика він вважав вивчення життя народу в його розвитку, із особливою увагою до ключових моментів на шляху еволюції. Він наголошував самобутність історії, суспільних й культурних форм українського народу, й визначай вухо його формування як етнічної окремішності кінцем XIII — початком XIV ст.

Для пояснення історичних явищ Антонович замість «народного духу », що презентував концепцію романтиків (наприклад, кирило-мефодіївців), висуває на перший план особливості природного середовища і історичного контексту. При цьому він уважно переносити до антропологічних, психофізичних, господарських, культурно-побутових особливостей народу. Тоді подібна зміну в науконо-світоглядних підходах до розуміння минулого відбувалась й в Німеччині, й в Австро-Угорщині, й в Росії.

В останній період життя Антонович дедалі понад уваги приділяв археологічним дослідженням Правобережжя. Діяльність на цьому тере-ні підсумована у працях «Розкопки в землях деревлян «(1893), «Археологічна карта Київської губернії «(1895) й «Археологічна карта Волинської губернії «(1902). З його ініціативи в Київському університеті було б створено зразкові археологічний й нумізматичний кабінети. На відміну від багатьох тодішніх археологів, він дивився на матеріали розкопок насамперед як на джерело історичних реконструкцій: відтворення господарства, способу життя і побуту давніх епох. Саме Антонович започаткував на батьківщині традицію історичних реконструкцій давнини, спираючись на синтез, взаємодоповнення писемних, археологічних й антропологічних матеріалів.

До кінця життя наукові заслуги Антоновича були визнані повною мірою. Його обрали членом-кореспондентом Ро-сійської академії наук. Останні рокта життя навчань працював у Ватиканському архіві, де знайшов чимало матеріалів із історії України.

Величезною є заслуга Антоновича у справі виховання когорти видатних українських істориків. Серед його численних учнів бачимо М. С. Грушевського, Д. Багалія, П. Голубовського, М. Довнар-Запольського, а також сина Володимира Боніфатійовича Дмитра — мистецтвознавця і культуролога, а також політика передреволюційної та революційної доби. Його талант науковця вповні розкрився уже в еміграції, у Празі.

Антонович й його учні (які іще називають «київською школою «істориків кінця XIX—початку XX ст.) заклали потужне наукове підґрунтя всьому кращому, що було б створено російською історичною наукою аж до 30-х років XX ст. Сам Антонович бравши доля майже в всіх значних суспільно-культурних починаннях й проектах тодішнього Києва, багато друкувався в міських часописах.

Помер Антонович 8 (21) березня 1908 р., похований у Києві на Байкового кладовищі.

" 100 найвідоміших українців «.

ПРАЦІ ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА Антонович зібрав, зредагував й видав 8 тт. «Архіву Південно-Західної Росії «, що стосуються історії Правобережної України 16—18 ст. Вступні з статтею до цих томів присвячені темам:

— «Про походження козачества », 1863;

— «Останні часи козачества правому березі Дніпра за актами 1679−1716 рр. », 1868),.

— «Про гайдамачестве », 1876,.

— «Про уявний селянське повстанні не на Волині в 1789 р. », 1902),.

— «Про селян в Південно-Західної Росії з актам 1770−1798 рр. », 1870),.

— «Про походження шляхетських пологів в Південно-Західної Росії «, 1867),.

— «Про містах в Південно-Західної Росії з актам 1432−1798 рр. », 1870),.

— «Про унії і стан православній церкві від половини 17 остаточно 18 в. », 1871).

Інші головні роботи Антоновича:

— «Нарис історії Великого князівства Литовського на смерть великого князя Ольгерда «(1877−78);

— «Київ, його доля і значення з 14-ма по 16 ст. », (1882);

— «Уманський сотник Іван Гонта «(1882);

— «Монографії з історії Західної України і Південно-Західної Росії «(1885).

— «Збірник матеріалів для історичної топографії Київ та його околиць «(1874);

— «Збірник літописів, які стосуються історії Південної та Західній Росії «(1888);

— «Мемуари, які стосуються історії Південної Русі «(1890−1896);

— «Щоденник Станіслава Освенціма «(1643−1651) та ін.

Антоновичу належати історичні примітки до видання М. Драгоманова «Історичні пісні малоруської народу «(1874−1875).

Найважливіші роботи Антоновича із археології:

— «Розкопки у землі деревлян «(1893);

— «Археологічна карта Київської губернії «(1895);

— «Археологічна карта Волинської губернії «(1902);

— «Описаниe монет і медалей, які у нумізматичному музеї Університету св. Володимира «(1896).

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.