Махно і Україна

Махно і Украина

Нестор Іванович Махна (1888−1934) народився в багатодітній родині селянина-бідняка з. Гуляйполе Єкатеринославської губернії. Мав початкову освіту, але й читавши лекції в університеті Сорбони.

Світоглядною парадигмою Нестора Махна був, як відомо, анархія, «безвладний лад », «вільний радянський лад ». Нестор Махна адекватно відображав інтереси й прагнення українського селянства.

Саме ідеали, устремління Н. Махна підкреслюють й віковічні прагнення українського народу до свободи.

Махно першим рішуче виступив проти захоплення більшовиками політичної влади, проти диктатури однієї партії в Україні. Між іншим, саме цим накликавши у собі найбільшу ненависть й переслідування із боці «влада імущих ». Категорично заперечуючи керівну роль партії у суспільстві, Н. Махна аби попереджував про тієї глухий кут, до якого потрапить величезна комуністична країна у кінці ХХ ст. Натомість, Н.І.Махно пропонує суспільству багатопартійність — рівні права й змагальність всіх політичних партій й груп у впливі на людей й пропаганді своїх ідей й доктрин.

РОЗДІЛ 1. НЕСТОРЕ МАХНОМ: ЗАХИСНИК СЕЛЯН УКРАЇНИ ЧИ КРИМІНАЛЬНИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ?

Шлях Нестора Махна у революцію, як й деяких інших членів найбільш радикальних політичних партій Ро-сійської імперії починався із відвертих кримінальних дій, що мотивувалися потребою набуття партійних коштів та терором як засобом боротьби із представниками самодержавної влади. Здебільшого подібна революційна «романтика «ставала для таких молодиків життєвою необхідністю й вигідним ремеслом для задоволення власних потреб, котрі надійно маскувалися політичними гаслами.

Після усунення із престолу Миколи П партійці-бойовики, котрі пройшли школу царської каторги, залишилися без звичайної роботи. Приводом для поновлення активної військовою революційної діяльності ставши корніловський заколотий у вересні 1917 р., коли Тимчасовий уряд був примушений кинути заклик про «захист революції «. Відразу ж почали створюватися за аналогічним зразком зажени червоної й чорної гвардії, котрі нерідко малі і спільні керівні органи. Так анархо-більшовицьке військове бюро в Катеринославі очолював анархіст із Гуляй-Поля В. Курилепко — у майбутньому відомий польовий командир махновського війська. У вересні-жовтні, не відчуваючи серйозного опору із боці місцевої міліції, гуляйпільські чорногвардійці под дротом свого ватажок Махна почали затверджувати «радянську «уладові. Вони вбили поміщика Класека, пограбували його садибу й утворили «зразкову комуну анархістів », в якій, на думку В. Волковивського, не скільки працювали, стільки займалися пияцтвом. Спроба Олександрівського повітового комісара Тимчасового уряду Михна протидіяти бешкетам махновців закінчилася невдало. Присланого для притягнення їхнього до кримінальної відповідальності агента із особливих доручень чорногвардійці вигнали под загрозою вбивства. Сам Махна так згадував про ці події: «Міліція в Гуляйполі виконувала роль розсильних, а чи не поліцейських. Після цого до нас понад не надходило ніяких наказів й не надсилалося урядовців із повіту ». Після жовтневого перевороту чорногвардійські зажени М. Ннкнфорової й Н. Махна стали підпорядковуватися наркому Радянської Росії по боротьбі із контрреволюцією на Півдні В. Антонову-Овсієнко, від якого безпосередньо отримували кошти на військово-організапійні потреби. Збереглася записка про отримання Никифоровою 11 грудня 1917 р., у день прибуття наркома до Харкова, авансу від нього на суму 300 крб. Анархо-комуністичні формування були найбільш радикальними загонами у затвердженні військовими засобами радянської влади в Україні. У організації терору на початку 1918 р. смердоті навіть випереджали більшовиків. Надзвичайний комісар Раднаркому Росії З. Орджонікідзе, який за годину перебував на Катеринославщині, повідомляв Антонова-Овсієнка: «Никифорова в Олександрівську наробила справ, треба негайно її «забрати звідти » .

Таким чином, отримання анархо-комуністичними загонами у лютому 1918 р. статусу червоноармійських частин стало наслідком усталених військових зв «язків більшовиків й анархістів. Військовим контингентом гуляйпільського червоного полку, за свідченням Про. Чубенка, найближчого соратника Махна, стали 5000 демобілізованих солдатів старої російської армії. Махна у своїх споминах сповіщає про дещо іншу чисельність частини. У березні 1918 р. полк складався із шести рот по 200−300 чол. кожна, національної єврейський роти й кавалерійського загону в декілька сотень Чоловік. Також були сформовані санітарні зажени й підготовлені приміщення под шпиталь. Озброєння в полку було б різноманітним: російська гвинтівка Мосіна, револьвери системи Наган, німецька й австрійська трофейна зброя.

Командиром полку ставши колишній царський офіцер Про. Волох, начальником військового польового штабу й комісаром — Н.Махно.

Антонов-Овсієнко, призначений Леніним на посаду голов-нокомандуючого збройними силами «південних «радянських республік, заговорили українською у «язував із полками типу гуляйпільського великі надії у боротьбі проти австро-німецьких й українських військ й доручав анархо-комуністам відповідальні заподіяння. Так, на Нікіфорову покладалося сформувати у степовій Україні кавалерійські частини Червоної Армії. Збереглася позначка в його касовій книзі: «Никифоровій — начальнику кавалери Тавр-ійської й Херсонської губернії - 5 тисяч карбованців » .

Але надії червоного головкома не здійснилися. Анархо-більшовицькі формування були знаряддям РКП (б) у проведенні військово-комуністичноі політики леніна й Троїцького. Вони збирали із заможного населення контрибуції, продрозверстку, розправлялися із своїми ідейними супротивниками. У результаті, військо Антонова-Овсієнка швидко розкладалося, втрачало боєздатність. Знамевська бойова ділянка радянсь-ких військ розвалилася ще до підходу австро-німецьких й українських частин. Обурені грабунками й насильством загонів Беленковича (командуючий південною резервною групою військ Антонова-Овсієнка) й Никяфорової, мешканці Єлісаветграду й юнкери вигнали їхні із міста, захопивши багато полонених й дві гармати. Начальник бойової ділянки М. Коляденко доповідав Антонову-Овсіеику, що Беленкович й Никифорова «ледь винесли із Єлісаветграду ноги ». Лише загону Сіверса, що надійшов на допомогу (600 чол.) й бронепоїзду Полупанова вдалося «заспокоїти «елісаветградців.

Те ж саме відчув й Махна, полк якого входив у склад 2-ї революційної армії Антонова. Вона був сформована із місцевих анархо-більшовицьких загонів й закривала катеринославський напрямок. Махнові було б доручено обороняти Чадлине, північніше Гуляй-Поля. Алі несподівано особовий склад полку відмовився виступати на фронт ї 15 апреля 1918 р., под командуванням колишніх офіцерів підняв повстання, визнав уладові Центральної Заради. Для придушеная заколотників Антонов-Овсієнко відправив бронепоїзд Беленковича, який вчасно встиг до Гуляй-Поля й відкрив по повстанцях нищівний вогонь. як писавши згодом Антонов, лише завдяки цій підтримці «Махнові із 80 кавалеристами вдалось прорватися до нашого бронепоїзду ». Соромлячись цого ганебного факту із своєї біографії" Махна стверджував, що буцімто події розгорталися за його відсутністю в Гуляйполі.

За словами свідків, відступ анархо-більшовицьких сил із територї України в кінці апреля 1918 р. був панічним. Станції Нижньодніпровськ, Синельникове, Роздори, Чапліна були забиті ешелонами із повністю деморалізованими радянськими військами. Відступаючи, смердоті подекуди знущалися над залізничною адміністрацією. «Ці знамениті війська, котрі захищали Катеринославщину, були дійсно «авангардом «й утекли першими » , — згадував відомий діяч РКП (б) С.Гопнер.

За зізнанням самого Махна, после втечі із Гуляй-Поля він перебував у глибокій депресії й із невеличкою купкою друзів, відступив у червоноармійських ешелонах до Ростова, Царицин, а потім подався до Москви. Деякі сучасні дослідники вважають, що у липні 1918 р. він повернувся до Гуляй-Поля за власною ініціативою. Алі його тривала бесіда із Леніним й Свердловим у травні 1918 р., под годину прийому в Кремлі, заява леніна про ті. що шляхи більшовиків збігаються із такими анархістами, як Махна, свідчать про інше. Для більшовицьких лідерів головний був антигетьманська спрямованість особини й смердоті використовували всяку можливість для розгортання підривної роботи проти української незалежності, бо розглядали Україну як невід «ємну частинну спільної комуністичної держави й плацдарм для розгортання близької світової революції.

Тому 29 червня 1918 р. Махна виїхав зі столиці РРФСР як один із агентів РКП (б), котрі масово направлялися тоді у службове відрядження для організації українського підпілля. У Курську, де перебував більшовицький центр із організації боротьби із гетьманом Скоропадським, він затримався майже на місяць, зустрівся із О. Чубенком, спільником по чорній гвардії. За вказівкою керівників РКП (б) гуляйпільські анархо-комуністи отримали від голови Закордонного бюро ЦККП (б)У В. Затопського фальшиві документи на імена російських офіцерів. що втікають від більшовицького терору в Україну, й офіцерську форму. 21 июля смердоті були переправлені через демаркаційну лінію у Бєлгороді. Тут, у міському готелі «Вельвю », діяв переправний пункт, де від «їжджаючі отримували останній інструктаж, явочні адреси й паролі від член КП (б)У М. Скрипника. 25 июля підпільники досягли Гуляй-Поля, де зустрілися зі своїми спільниками по експроприаціях 1917 року С. Марченком, братами Олексієм й Семеном Каретниковими, Паньком й Захаром Гусарами.

Влітку 1918 р. охоронний апарат гетьмани за допомогою австро-німецьких військ ще контролював становище в Україні. Селянське повстання у червні-липні в Тарамгданському й Звенигородському повітах Київщини, загальноукраінський страйк залізничників в липні-серпні було б придушено. Тому анархо-комуністичний гурт Махна здійснював лише окремі терористичні акти проти службовців Державної Варти, урядовців гетьманської адміністрації, поміщиків, заможних хуторян й німецьких колоністів. Спроба залучити до боротьби із вартою українських гайдамаків «синежупанників », загін які у кількості близько 300 чол. переховувався на дніпровських островах у районі Звонецької Вовниги, коло Олександрійська. виявилася невдалою. Українські козаки, як згадував Махна, Незважаючи на «більшовицькі настрої «, не було за анархо-комуністами.

Про Перші бойові операції Махна после Повернення його в Гуляйполе залишилися свідчення лише романтично-легендарного характеру. Більшість дослідників схиляється до думи що на початку серпня Махна, Чубенку, Марченко й С. Каретников здійснили наскок на найближчу економію Резнікова, де захопили 7 гвинтівок, револьвер, 7 коней й 2 сідла. Експропріація ощадної каси в селі Жеребець Гуляйпольської волості дала 38 тис. крб., на котрі було б куплено кулемет американської системи Кольта, револьвер й інша зброя. Враховуючи трофеї махновців, можна зробити припущення, що їхнього жертвами стали члени так званих добровільних «хліборобських «загонів самооборони, котрі утворювалися в допомогу Державній Варті для забезпечення громадського спокою й порядку, захисту відновленої приватної власності. Вони утримувалися й озброювалися самих землевласників. Так, 7 июля Спілка земельні власників Олександрівського повіту виділила 100 тис. крб. на організацію такого загону.

Діяльність добровольчих збройних формувань, котра спочатку не мала нормативно-правових засідок, а здебільшого викликала ворожко ставлення в селян, що под годину безвладдя грабували садиби землевласників. Так звані «каральні зажени », котрі керувалися відчуттям помсти, «здатні лише без мети дратувати населення » , — доповідав 10 серпня гетьману Міністр внутрішніх справ І.Кістяківський. Гетьманський уряд намагався покласти край свавіллю цих загонів й обмежити їхнього дії лише охороною громадського спокою та запобіганням антивладних виступів. У циркулярі за підписом директора Департаменту Державної Варти П. Акермана від 16 июля 1918 р. до губернських старостів й міських отаманів, досилаючись на наказ Товариша МВС, приписувалося «із «ясувати й доповісти: 1) котрі в губернії існують збройні команди й зажени; 2) як й кім смердоті сформовані; 3) на котрі кошти смердоті утримуються; 4) яку їхні ставлення до місцевої адміністративної влади; 5) чи бажано їхні подалі існування ». Після відповідних доповідей із місць із «явився циркуляр І.Кістяківського від 13 серпня, який офіційно дозволяв формувати хліборобські зажени самоохорони.

Захопивши зброю, махновці почали робити бандитські напади на невеликі підрозділи й окремих військових та вартових. У зведенні від 8 серпня про стан Східної армії Австро-Угорщини йдеться про напад кінного гурту біля Федорівни (тепер Чубарівка) Олександрівського повіту на прямуючих до Полог офіцерів. Були вбиті австрійський поручник Мантис й його ординарець жовняр 41 піхотного полку Шепоту. Український капітан Пологовський та його ординарець зазнали важких поранень й були пограбовані. Знайти злочинців й покарати не вдалося. 16 серпня на австро-угорський патруль, який вислали для проведення слідства, було б здійснено напад. Чисельність нападаючих складала близько сорока Чоловік із одним кулеметом. Акція приписувалася більшовикам, под цим означенням окупаційне командування здебільшого поєднувало всю політичну опозицію гетьманському режиму. Безпосередньо ж терористичних груп у районі Пологи — Гуляйполе большевики не малі, співуче, що наскок здійснили анархісти-махновці.

Протягом серпня — першої половини вересня активізувати свою діяльність махновцям не вдавалося. У доповіді Катеринославського губернського старості до МВС від 31 серпня не зазначалося випадків розбійних пограбувань й вбивств в Олександрівському повіті, тоді як у Павлоградському такі факти малі місце. За спогадами Махна, в цей годину його група рейдувала у межах Олександрівщини.

Загін Махна давши знаті про собі лише 25 вересня черговим нападом між Гуляйполем й Федорівною на слідчу групу, що розшукувала злочинця, який скоїв вбивство у цій місцевості. Слідчий окружного суду, урядовець варти й три козаки охоронної сотні були вбиті махновцями. На тому день ватага чисельністю 13 Чоловік зробила напад на піхотинців української армії, котрі їхали до Гуляй-Поля. На відміну від перших потерпілих, українських вояків лише пограбували, відібрали шинелі й кашкети, забезпечили агітаційним матеріалом й відпустили. 27 вересня 1918 р. Олександрівська міська газета «Зоря «повідомила про злочинні дії у повіті бандитської ватаги кількістю 20−30 Чоловік, озброєних гвинтівками, кулеметами й вибухівкою, котра видавала собі за козаків резервної сотні повітового старості. Мова йшла про вбивство 12 осіб: поміщиці Гесиної, начальника Лукашеве-БразолівськоЇ волосної варти Іванова, трьох офіцерів й двох козаків, гуляйпільського волосного старості Чебіряка, вартового Манько й трьох австрійських вояків.

Таким чином, наведені матеріали дозволяють стверджувати, що збройні формування Махна являли собою значну загрозу громадській безпеці, підривали підвалини правопорядку в Українській Державі. Їх дії слід розглядати як злочинні, а боротьбу українських підрозділів й союзного військового контингенту проти них правомірною. Від повного розгрому махновців врятувала революція в Австро-Угорщині й Німеччині, антигетьманське повстання Директорії й вторгнення на територію України радянських військ. Слід також зазначити, що в ході знищення анархо-махновських бандитів гетьманська влада використовувала і засоби неправового характеру, под годину які страждали невинні люди.

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА НЕСТОРА МАХНА

Революційна епоха створює такі умови, коли в єдиному політичному просторі стикаються та взаємодіють такі рушійні сили як: народна ініціатива, ідеологічна влада лідера, авантюризм, анархізм тощо. Революція змінює економічний та господарчий механізми держави, суспільства. На тлі цого руйнівного процесу був закономірною поява в Україні політич-ної й військової постаті Нестора Івановича Махна.

В історіографії стосовно цієї проблеми значне місце приділяється політико-військовій діяльності Н. Махна й значно менше аналізується характер економічних відносин й програмних принципів. Показовим у цьому контексті є 1919 рік — як годину найбільшого піднесення політичної та військової діяльності Н.Махна.

На вушко 1919 р. вплив Н. Махна розповсюджувався на Катеринославську губернію із центром у з. Гуляйполе Олександрійського повіту. Крім цого, діяльність Н. Махна охоплювала Херсонську й Миколаївську губернії. Лівобережна Україна того годину як головний регіон діяльності Н. Махна зазнавала тиску із різних боків. З одного боці - уряд Директорії, а із іншого — Військові сили півдня Росії А.І.Деникіна, радянська влада та її авангард Червона армія. При цьому населення ліво-бережних регіонів зазнавало на собі різну економічну політику, економічну диктатуру. Наприклад, закони про «хлібну повинність «Директорії від 9 березня й 4 июля 1919 року[8, 105], чи оголошення Української Радянської республіки «збройним табором «й перенесенням в Україну дії декрету РНК РРФСР від 11.01.1919 р. про продрозверстку. Ця еко-номічна диктатура створила умови формування стійкої соціальної бази в особі селянина для процесу створення М. Махном «братського селянського про «єднання » .

В економічній політиці «Гуляйпольської республіки «на перше місце виходили економічні інтереси селянства, збереження вільного ринку. Ця позначка був ідеологічно обгрунтована й закріплена на І районному із «їзді фронтовиків-повстанців, який відкрився 23.01,1919 р. в з. Велика Михайлівка [6, 121]. А соціальне-економічна програма був остаточно закріплена на ІІ із «їзді повстанців Гуляйпільського району: не Дозволити проведення продовольчої диктатури радянської влади, за економічну свободу селянства. Однак, закликаючи до вільних економічних стосунків, Н. Махна дозволяв дії, котрі дезорганізовували ринок й в першу чергу його артерію — транспорт. Так, інспектор-контролер 3-і Української армії Яків Сельцовський доповідав: «бригада Махна на станції Пологи 30 березня захопила 50 вагонів із цукром, 13 квітня — на станції Стульнево — 7 вагонів з борошном, 15 вагонів фуражу… «Всього за весну 1919 року військами Н. Махна було б реквізовано таким чином 90 вагонів [6,149]. Пограбування також здійснювалися щодо ешелонів із продовольством та пальним для Донбасу га центральної Росії. Таким чином. Махна непрямо створював умови формування закритого, відокремленого ринку для захисту від продрозверстки. Територія також відокремлювалась владою та впливом Н.Махна.

Підтвердженням програмної мети Н. Махна — ліквідації продрозверстки, свідчить пункт другий наказу № 1 за листопад 1919 р.: «Ворогами трудового народу є також, хто охороняє буржуазну несправедливість поневолення, тобто радянські комісари, члени каральних загонів, надзвичайні комісари, які роз'їжджають містами і сіл і истязающие трудовий народ, не бажаючий підкоритися їх продоволственной диктатурі [6, 219]. Виходячи із цого, в сфері аграрної політики був запропонована така програма: — відміна податків із селянства до державного бюджету;- відміна Декрету про націоналізацію землі із поверненням Ї до селянина й заборона купівлі-продажу.

Результатом цієї політики ставши тієї факт, що згідно із планів РНК для України із продрозверстки на 1919 рік замість 70 млн. пудів хліба було б зібрано лише 10,5 млн. пудів.

Між тім, захищаючи інтереси селянства, Н. Махна зовсім не намагався із «ясувати проблеми промисловості. То в зверненні до залізничників від 15.10.1919 р. Н. Махна пропонував робітникам самоорганізовуватися й вести господарчу діяльність за принципом селянських комун. На Олександрійському повітовому із «їзді 28.10.1919 р. накинувся із різкою критикою на адресою робітників та службовців. Свідок згадує це так: «Йдеться Махна укладала у собі майже майданну лайка за адресою робочих. як політичних шарлатанів, паразитів і дармоїдів, друзів Денікіна «[6, 250]. Цей факт ще раз й свідчить про відокремлення Н. Махна від реалій економічних відносин індустріального суспільства. Відкидання держави як економічної самоорганізації суспільства створювало економічний хаос у промисловості.

Грошові відносини на територї, що контролювалися Н. Махном, також малі свої особливості. Так було в Україні на 1919 рік в бігу були 342 грошові знаки. Найбільш розповсюдженими були радянські грошові знаки, донські гроші, укра-їнські карбованці. Н. Махна практикував такі форми фінансових відносин як накладення контрибуції на жителів населеного пункту, а потім необмежена роздача грошей людям згідно їхнього соціального та громадського стану. Найбільшим попитом на махновській територї користувалися донські гроші, бо смердоті конвертовалися із валютами антантівських країв. Оригінальні гроші були випущені махновською Реввійскрадою. На титульній стороні грошових знаків було б надруковано: «Авархия — мати порядку », але в звороті - хуліганський вірш [6, 262].

На вухо 1930 року офіційна економічна ідеологія Н. Махна потерпіла зміни. Була висунута теза «революційного зв «язку між селянством та міськими робітниками із метою безпосереднього продовольчого обміну із допомогою кооперативів й спілок взаємодопомоги «[7, 56]. З ліквідацією махновського руху як політичної та військової сили та його ватажок як лідера махновців «Гуляйпольський «економічний експеримент остаточно зійшов із історичної арени.

Таким чином, для економічного життя регіонів України, котрі підпали под політичний вплив Н. Махна, були характерні такі раси: — відмова від державного механізму, як регулятора економічних відносин у суспільстві;- протирічива позначка — досягнення вільного селянського ринку ї відмова від податкової системи. На практиці використовувалися реквізиції на користь армії;- втручання в грошові відносини, ігноруючи про «єктивність економічних законів копійчаного обігу.

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ У ІДЕОЛОГІЇ МАХНОВСЬКОГО РУХУ

Для світогляду М. Махна було б характерним розуміння невід «ємності явищ «держави «й «капіталізму ». Вважалося, що смердоті не можуть існувати поодинці. Різниця форм політичного режиму принципового значення не мала. Якщо метою проголошується побудова «держави », означати разом із нею побудується й «капіталізм ». Набуваючи різноманітних форм, він у будь-якому випадку збереже свою сутність — експлуатацію людини на користь іншого, окремого капіталіста чи держави взагалі. У цьому контексті усі соціалістичні заклики УНР вважались М. Махна обманом народних мас, можливо несвідомим, але й обманом. Нерішучість київського уряду в задоволенні селянський вимог, котрі Н. Махна вважав антикапіталістичними, певною мірою стверджували цю думку. Алі головним, що обурило махновців, стали спроби УНР опертись на іноземну Військову підтримку. Брестську угоду Н. Махна вважав зрадою як революції, то й всього українського народу, якому поновлення обмеженої окупаційним режимом української влади обійшлося жорстоким визиском економічних ресурсів. Подальші спроби Директорії укласти догоди із Антантою й Польщею трактувалися аналогічно. Впевненість, що саме політика Центральної Заради призвела до загибелі результатів махновських починань в 1917;1918 рр. творила серйозну перешкоду в стосунках махновців із петлюрівцями, аж доти години, поки Н. Махна не дійшов висновку про існування для «вільного повстанства «ще більшої небезпеки у вигляді російських політичних режимів. Під годину боротьби із денікінцями й більшовиками в 1919;1921 рр. антагонізм між українським анархізмом та націоналізмом іноді поступався місцем нейтралітету й тимчасовим альянсам.

Український характер махновського руху доводити комплекс прояви його національної самобутності, їхнього ядром є традиції української військовості, такі як ідея загальної рівності та демократизму, на основі які організаційно будувались повстанські зажени. Про національну специфіку руху говорити також використання повстанцями традиційної української військової термінології. Наприклад, використання титулу «Батько », що ставши невід «ємною частиною ідентифікування повстанських командирів.

" Батько «- вищий форма титулування отамана, коли він окрім суто командних функцій ставав ще і вихователем своїх підлеглих. У цьому вбачають наслідок впливу поняття роду на традицію української військовості [5]. Доти ж, із самого початку повстання Н. Махна був непросто «Батьком ». 1 жовтня 1918 р. перед боєм за з. Дібрівку 30 повстанців, із подачі Ф. Щуся проголосили Н. Махна «Батьком », але й не про-сто їхнього загону, а усього майбутнього повстанства. У разі невдачі усі смердоті розраховували полягти в бою, чим й було б викликане таке подібне самозванство. Алі фортуна був прихильна перед тим, й после перемоги Н. Махна, на загальному сході дібрівських селян за участю делегатів від сусідніх сіл, було б одноголосно затверджено «батьком всього революційного повстанства України » .

Махновська ідеологія визнавала існування української надії й користувалася термінами «Україна «та «українці «, прихильно ставилися до впровадження шкільного навчання «материнською «мовою. Навіть махновська російськомовна преса часто друкувала матеріали на тими української історії та літератури. Починаючи із 1919 р. махновці самоідентифікували собі як українців. Це відбилося у назві їхнього військової організації ~ Революційна повстанська армія України. У ідеології руху існувала специфічна ідея української самостійності. Пропонувалась інакша форма реалізації народного суверенітету. Н. Махна стояв на позиції самовизначення України як окремого економічного організму, розташованого на певній географічній територї, на відміну від підходу в Україну як до географічної територї, населеної людьми переважно украї-нської національності.

Події 1918;1921 рр. трактувалися Н. Махна не інакше як «Українська революція «[5]. Це процес, под годину якого «російська революція на Україні «перетворилася на революцію «Українську ». Восени 1919 р. було б створено махновську україномовну пресу у вигляді газет «Шлях до Волі «(Катери-нослав) та «Анархіст-Повстанець «(Полтава).

Національний склад махновців відомий виключно із книжок російських анархістів П. Аріздшова [3] та В. Воліна [10]. І хоча перевірка наведених даних сьогодні практично неможлива, немає належних підстав сумніватися в їхні достовірності. Анархісти виступали прихильниками денаціоналізації руху. Отже, РПАУ/м/ на 90% складалися із українців й на 6−7% із росіян.

І.Мазепа писавши, що якщо історики «захочуть », то «знайдуть у махновському русі чимало рис, типових для ваших давніх запорожців » .

Вирішення подібних проблем справді важка справа, головне через невизначеність критерію та методу, що мають заговорили українською у «язати собою явища різних історичних епох, небезпеку модернізму, низький авторитет в науковому середовищі суб «єктивних факторів.

Свідчення очевидців, хоч трохи знайомих із російською історією, напрочуд однозначні (білогвардієць К. Герасименко, член Вищої військової інспекції РСЧА, секретар Л. Камєнєва [10], міністр УНР І.Мазепа — «це Сич ». Проте розбити на складові й дослідити свої спостереження очевидці махновського руху не бажали, а можливо й було неможливо. Спорідненість явищ здавалась зрозумілою мало не із Першого погляду й водночас досить невловимою. До подібного висновку здебільшого підводила своєрідна духовна атмосфера махновського середовища: намагання махновців тримати собі у рамках певної поведінки, їхнього стан погоні за радощами життя, їхнього костюми, ставлення до одягу, грошей, зброї, алкогольних напоїв, тощо.

Важливим аргументом на користь «запорозької «теорії є територіальна спільність історичних явищ. Межі махновського району приблизно співпадають із кордонами запорозьких Вільностей. Більше того, значна кількість сіл, що стали осередками руху («бандитськими гніздами «із згідно теорії Р. Ейдемана, були засновані в кінці XVIII ст. безпосередньо запорожцями, чи Азовським козацьким військом у ХІХ ст. На вухо XX ст. у яких ще збереглись елементи козацького адміністративного поділу (сотні), традиції самоврядування й деякі побутові звичаї. Наприклад, поряд із офіційним прізвищем людини існували народні прізвиська. Значна кількість учасників «махновщини «складалась із безпосередніх нащадків запорожців.

Обидва історичні явища являючи собою масштабні соціальні рухи, знайшли своє організаційне втілення у військово-адміністративних системах. Увійшовши з, ці політичні утворення висунули претензії на виконання провідних ролей політичного життя, і на впорядкування її соціально-економічного й політичного улаштую за виробленими всередині них зразками. Одночасно із цим ці організації високо цінували ідею власної окремішності в межах України. РПАУ, наприклад, вбачала своє майбутнє в становищі незалежного федеративного члена «Української республіки » .

Військо Запорозьке як окрема форма реалізації народного суверенітету пішло шляхом бюрократизації своєї організації створивши проміжний стан суспільства, який намагалась відтворити й політична програма махновців. Функції суспільного регулювання були покладені на місцеві органи самоврядування, що спиралися на загально-демократичні принципи, На теренах обох політичних утворень були розповсюджені різноманітні фінансові системи, а судочинство будувалось на практиці звичаєвого та договірного права.

Схожа й сутність ідеології політичних явищ. Новітній дослідник запорозької культури визначає її ідеологію як «релігію волі «. Якщо відсторонитись від анархічних закликів махновських декларацій, в політичному сенсі махновський рух, його політична система, це романтична спроба замінити сучасні суспільні відносини на ідеалізовані народною уявою запозичення із козацьких часів, котрі б дозволили народу знайти братерську рівність й особисту волю. Анархізм був лише сучасною XX ст. формою, в якої вилились подібні умонастрої. Його доктрина із посиланнями на наукові методи обіцяла шлях їхні реального запровадження й приховувала їхнього утопізм.

Найповніше запорозькі традиції відобразилися у військовій організації та побуті. Ідентичним був принцип комплектування війська — територіальний, із переважно добровільним характером вступу. Командний склад був виборним, невіддільним від рядової маси, мав якнайширші внутрішні повноваження, що поєднувались із можливістю його заміни згідно рішення загальної заради бійців, що визнавалась головним керівним органом. Обидва війська існували переважно за. рахунок самопостачання. Військові трофеї збиралися у спільну власність із подальшим пайовим розподілом. Обома військами був витворена самобутня військова тактика, що базувалась на застосуванні маневру непрямих дій, посиленій розвідці та застосуванні військових хитрощів як тактовного чинника.

Рухи спирались в своєму існуванні на енергію низових верств українського селянства, до які приєднувалися найбільш мобільні та радикально настроєні члени інших соціальних груп. Вступ до військової організації розцінювався як своєрідний вухо нового життя, коли багаж минулого підлягав забуттю. Впадає в око також яскраво виражений інтернаціоналістичний характер обох історичних явищ. Вельми схожими є й психологічні типи запорожця та махновця.

Аргументи противників запорозьких традицій зводяться доти, що порівнювані явища несхожі за своєю формою в повніших їхні про «ємах, фактично приписуючи своїм опонентам думку про махновщину, як про пряме відродження запорозького козацтва, думку, якої серьозно дослідники ніколи не відстоювали. Махновці - механічне продовження запорозького козацтва. Подібне трактування подій є безпосереднім проявом модернізму. Махновський рух — однокореневе із козацтвом явище, яку закладало у вирішення постаючих проти нього суспільних завдань самі і тих ж принципи, вироблені на єдиній основі національної ментальності. Тієї факт, що однієї і того ж географічного регіону, населеному одним й тім ж етносом у різні історичні епохи виникають масштабні народні рухи, котрі мають виразні риси спорідненості й одночасно спостерігається відсутність цієї подібності десь інде, не про випадковість, а на саму звичайну історичну спадковість цих явищ.

Дослідники не звертали належної уваги того факт, що махновці вважали «білих «й «червоних «чужинцями. Гасла інтернаціоналізму спонукали махновців чутливо реагувати не так на сам собою факт російської присутності, але в спроби тиску із її боці. О. Беркман, американський, анархіст, відвідавши Гуляйполе в листопаді 1920 р., описував ці настрої: «Для України є лише одне сьогодення — Росія, хоча традиції і культура України перевершують північні. Вони любив російського й постійного переважання Москви. Прийшлі чиновники, незнайомі із умовами й психологією країни, часто навіть ігноруючи її мову, зробили московські подивися чужими для населення, навіть для тихий, хто найбільш дружньо був розташований: перед тим » .

Те, що за своїм характером й національним складом РКП (б) та Червона Армія були безумовно російськими, завжди привертало увагу махновської преси. І коли в травні 1919 р. «Шлях до свободі „мовивши про більшовиків, як про тихий, що прийшли “ ., із півночі, прохаючи, щоб Україна прийняла їхнього по братерському », то «Голос махновця «в листопаді 1920 р. різко змінював інтонації, «Комуністи винні (в розрусі - В.Ч.).вони вдвічі винні, як захожі, чужі українському народові, як люди, що прийшли із Великоросїї «. Це були прояви постійно присутніх в махновському середовищі настроїв.

Було б невірним говорити, що махновцям взагалі вдалося уникнути проявів національної ворожнечі, особливо враховуючи невисокий культурний рівень рядових повстанців, але й на фоні «всеукраїнського погрому «» вільний район «перебувши собою досить спокійну місцевість. Своєрідним критерієм у оцінці проголошеної махновцями політики інтернаціоналізму є ставлення махновців до антисемітизму. На відміну від інших українських повстанців 1917;1921 рр., махновці створили у складі власної армії національні єврейські формування. У їхні середовищі проводили роботу ряд культурних та політичних діячів єврейського походження. Проводилася політика жорстокого придушення проявів антисемітизму. Періодичні його спалахи придушувалися, що дозволило до весни 1919 р. стабілізувати положення. Випадок погрому в колонії Гіркій потяг за собою ретельне розслідування й розстріл винних. Завдяки послідовності дій командуванню РПАУ/м/ вдалося не допустити переходу антисемітських настроїв у погромну форму.

Державний та проанархічний укра-їнські національні рухи, розвиваючись паралельно, із початку свого існування перебували в стані відкритої чи прихованої конфронтації. вбачаючи як одному насамперед ідеологічних конкурентів у оволодінні українськими масами. Проте національні сили не впали в соціальний догматизм, що уможливило пошук взаємопорозуміння. Перебіг подій цого процесу був одним із ключових моментів новітньої української історії, коли вона могла змінити свій хід.

На конкретний випадок союзу із УНР у вересні 1919 р. вплинули настрої, викликані наслідками процесу пробудження національної самосвідомості, котрий поступово охоплював махновські маси. Використання ідеологічною верхівкою російської мови й політична конфронтація із УНР деяким чином гальмували українізацію РПАУ/м/, але й було неможливо зупинити її. Політичний рух, який відстоював селянські вимоги, був приречений до неї.

Ставлення державних мужів УНР до махновців завжди залишалося невизначеним, бо Н. Махна не вкладався до рамок їхні теорії національного Визволення. У Перші часи ця невизначеність базувалася насамперед на відсутності інформації. Характерна позиція В. Винниченка: «З розповідей одних, він (Н.Махна — В.Ч.) ідейний анархіст, свідомий українець із романтичним укладом свого війська, по розповідям інших він звичайний бандит, антиукраїнець ». Після безпосереднього контакту петлюрівців із махновцями, що закінчився потужним військовим конфліктом в грудні 1918 — січні 1919р., ця невизначеність стала уже ідеологічного плану. Н. Махна виявився українцем, але й антидержавником й про його інкорпорацію в УНР були бути й мови. Загалом починає домінувати ставлення до махновців, як до руху споживацької спрямованості.

На тихий, хто радив віддати Н. Махну належне, дивувалися як на диваків. Усе з тією ж В. Винниченка протягом року зміг таки визначитися в питанні. 10.XI.1919 р. у Лансі він зустрівся .й українськими дипломатами — кн. С. Трубецьким та М. Грецьким, котрі виказували прихильність до політики орієнтації на повстанців й вважали Н. Махна «національним героєм ». Нага-даємо, це був годину найбільших успіхів РПАУ/м/ в денікінському тилу. В. Винниченка, загалом «бідних «дипломатів пожалів, як людей, що не відають, про що говорять.

З літа 1919 р. успіхи на Україні російських військ й зростаюча самоіндетифікація народу все сильніше підводили Н. Махна до думок в українському напрямі. При про «єднанні із григір «євцями ще чулися антипетлюрівські випади. Алі уже після двох дні тому від РПАУ до уряду УНР був надісланий делегат із метою налагодження контакту, що говорити скоріше про бажання зберегти політичний імідж, ніж про дійсна наміри. До пошуку нових союзників штовхала й махновська ідея «єдиного революційного фронту ». Ії несприйняття, а боці РКП/б/ це змусило махновців зректися ідеї. Першим партнером у межах ставши Н. Григор «єв (УПСР), проте, як відомо, ненадовго. Передане телеграфом повідомлення про вбивство Н. Григор «єва, Н. Махна закінчив небаченим до цого серед махновців гаслом: «Хай живе Українська незалежна Соціалістична Радянська республіка! «Це був заклик до конгломерату українських соціалістичних партій. До їхнього підтримки й звертались тепер махновці.

Прискоренню українізації сприяло різке збільшення в таборі РПДУ числа українських культурних працівників. Евакуювавшись із захоплених денікінцями територій, смердоті мандрували в повстанських обозах. З іншого боці, влітку 1919 р. в армії були відсутні анархісти-ідеологи, що малі вплив на Н.Махна. Склалась ситуація, коли укра-їнські культурні сили й були непросто в більшості, але й й як єдина культурна сила РПАУ. М.Ірчан, що відвідав у цей годину розташування РПАУ (м) відмічав існування серед повстанців двох неофіційних угрупувань: українських патріотів й байдужих до цого. «Перша група постійно зростала, армія мала достатню кількість освічених людей: лікарів, учителів, чоловіків й жінок, людей відомих навіть із передвоєнної української літератури » .

Найбільш рішучі патріоти, намагаючись остаточно повернути ідеологію руху до національної ідеї, згуртувались в групу. Її очолили секретар армійської ВРР Х. Шпота та Г. Кузьменко, дружина Н.Махна. Їі прибуття до війська 25 июля 1919 р. можна брати за орієнтир кінцевої консолідації групи. Намагання С. Петлюри порозумітися із Денікіном розцінювалося її членами як дискредитація ідеї національного Визволення України. Махновці із їхнього безкомпромісністю щодо «кадетів «малі перехопити її знамено. Стверджувалось, що це не лише не суперечить базовому гаслу руху: «З пригнобленими проти гнобителів завжди », але й і природно доповнює його.

Тоді ж група петлюрівців, що потрапила в оточення, в числі які перебував й Ф. Мелешко, отримала запрошення від Р. Кузьменко на зустріч із Н.Махна. При знайомстві Батько своєрідно пожартував, чи не боїться Мелешко, бо розповсюджується чутлива, буцімто Н. Махна вбиває шкірного зустрічного й національно свідомішого співвітчизника. Петлюрівцям було б запропоновано займатися культурною роботою, передбачаючи, що смердоті стануть посередниками в переговорах із УНР.

13 серпня 1919 р. [38] в районі Нового Бугу зчинили антибільшовицький заколотий махновські полки 58 дивізії. Гасло махновського перевороту було б відверто проукраїнським: «На захист України від Денікіна, від комуністів, від білих, від всіх бросаючих й насідаючих на Україну! ». З «єднавшись 30 серпня із РПАУ, було б вирішено відступити на північ для налагодження контакту із УНР.

С.Петлюрі в даний момент махновці були не потрібні. Від бажав замиритися із Денікіним, так як політика війни на два фронти погрожувала катастрофою. Алі махновці могли вельми згодитися у випадку невдачі переговорів. Сутність петлюрівської політики зводилася доти, аби одночасно проводити переговори й із Н. Махна, й із А. Денікіним при умові, що смердоті залишатимуться в невіданні відносно паралельних зносин. як показали події проведення подібної політики було б помилкою, вон дискредитувала С. Петлюру навіть серед махновців-патріотів, які аж ніяк не задовольняла перспектива своєї загибелі, як застави україно-російської дружби.

Н.Махно здавався С. Петлюрі небезпечним в військовому відношенні. При бажанні він міг виступити суперником УНР із репрезентації України на міжнародній арені. Так, уже 30 березня 1919р. под годину переговорів із розміщеною в Маріуполі французькою ескадрою, О. Чубенко мовивши від імені махновців, як від представників українського народу. До С. Петлюри дійшли відомості й про польську делегацію, що відвідала Н.Махна. Тієї відмовився вести переговори, хоча Польща й в подальшому не кидала спроб замінити представника України із С. Петлюри на Н.Махна.

20 вересня 1919 р., на ст. Жмеринка угода був підписана. З боці УНР це зробили: головний отаман С. Петлюра та генерал Ю.Тютюнник. З боці РПАУ/м/: армійський дипломат й скарбник О. Чубенко та завідуючий культпросвітом армії В. Волін. Оригінал договору на сьогодні не віднайдено, зрештою його планомірні пошуки ніколи не проводилися. Перекази його змісту, що приводяться в різних місцях, зроблені на основі спогадів людей, скільки-небудь знайомих із ним. Наступного дня можлива лише наближена реконструкція.

Г. Кузьменко згадувала, «що договір про перемир «я укладався аби не проливати української крові «. Обидві сторони зберігали свою самостійність згідно із принципом «військового нейтралітету «- продовжує П.Аршинов. «Обидві сторони вол «язувались вести боротьбу із генералом Денікіним «- повідомляє В. Білаш, «до повного знищення білих «- додає більшовицьке донесення. У разі перемоги УНР вол «язувалась надати махновцям територію для побудови на ній «Вільного радянського ладу » .

Пункти догоди, що торкались безпосередніх військових справ, досить докладно виклав В. Білаш. Махновці вол «язувались узгоджувати свої оперативні плани із штабом головного отамана армії УНР. РПАУ/м/ отримувала боєзапаси і спорядження від армії УНР. Хворі і поранені махновці розміщуються в петлюрівських лазаретах, де повинні отримувати належне лікування. Для дислокації РПАУ/м/ в даний момент відводиться територія шириною у 50 й глибиною в $ 60 верст. Махновська пропаганда за цими межами заборонялась.

Трагедія ситуації полягала в бо ніякі акти доброї волі, типу турботи про поранених, уже було неможливо переконати Н. Махна до того, що із ним ведуть чесну гру. Головною причиною подібної впевненості стали навіть не звістки про контакти петлюрівців із денікінцями, а відомості про існування в РПАУ/м/ внутрішньої змови.

Результати впливу українських активістів на Н. Махна не вдовольнили їхнього запитів. Посилаючись на важке військове становище, Н. Махна не прийшов на негайне затвердження гасел національного Визволення, перенісши їхні «до кращих часів у площину теоретичної дискусії «. Навіювало тривогу й Повернення армії російських анархістів. У цих умовах «українська група «зважились па організацію змови із метою підпорядкування РПАУ/м/ командуванню УНР.

Джерела, що проливають світло на ці події, вкрай убогі, що пояснюється таємним характером справ. І.Тепер каже лише, що змова були. І, що вірогідніше всього, українську групу заслало петлюрівське командування, що відображає офіційне сприйняття цих подій керівними махновцями. Досить конкретні відомості наводити В. Дубровський, посилаючись на свого інформатора Р. Копчунского, а тієї на почуте від Х. Шпоти под годину до вживання петлюрівців. З його слів, Х. Шпота обійнявши змову із Ф. Щусем на випадок зміщення Н. Махна із посади командуючого на користь Х. Шпоти, отримавши в цьому підтримку Г. Кузьменко. Шанс для заколоту був втрачений бо Н. Махна дізнався про існування змови. По подальших його діях можливо визначити, що знання про змову було б вкрай поверховим. Ані конкретних задумів, ані імен учасників Н. Махна не знавши. Зрозуміло, що после випадку із Н. Григор «євим Н. Махна винен був відчувати особливу чутливість до випадків таємних змов, а малопоінформованість давала простір для фантазії.

Спроба змови привела до протилежних наслідків, ставши головною причиною переходу махновців на антипетлюрівські позиції і випуску відповідної відозви. Більш того. Н. Махна вирішив помститися, організувавши замах на життя С. Петлюри й вступивши в зговір із групою ворожко настроєних проти С. Петлюри галицьких офіцерів. Спільний план зазнав невдачі. Особиста зустріч лідерів, под годину якої планувалося вчинити замах, не відбулася, але й ані про якої співпрацю после подібних додій були бути й мови.

Укладена угода не вирішувала всіх протиріч, але й багато в чому готувала їхні вирішення. Сторони визнавали право на взаємне існування, створювали про «єднаний фронт проти спільного ворога. У разі перемоги передбачався розподіл сфер впливу в Україні й можливо федеративний характер її існування. Оцінити втрачені перспективи можна, нагадавши ситуацію листопадові 1918 р., коли згідно донесень розвідки УНР, чисельність РПАУ/м/ досягла 100 000 чол., перевищивши чисельність державних армій, відступаючих й уражених епідемією. Тоді штаб Махна знову відвідав Ю. Тютюнник, але й уже як прохач, згодний за озброєння повстанців Київщини визнати зверхність РПАУ/м/. Та надто багато довіри було б втрачено протягом години. «УНР — наш класовий ворог, — кричавши Н. Махна на Ю. Тютюника — жадної гвинтівки я — не відпущу для цого імперіалістичного васала » .

З осені 1919 р. махновські програмні документи і друкові органи висувають претензії щодо поширення руху всю територію України й його гегемонію в політичній репрезентації країни, По суті претендуючи на новий варіант української ідеї, затвердженої в Декларації РПАУ/м/. Згідно із її положеннями, Україна стала колискою «третьої «революції, що має охопити всю Україну й «визволити її від всіх сальників й владників ». «Шлях до свободи «розвивав ідею: «Ми повинні прийти трудящим на допомогу із про «єднаними зусиллями, встановити прапори трудового народу по всій Україні від крайньої півночі до крайнього півдня ». У зверненні українського «трудового народу «від 7. ХІІ.1919 р. Н. Махна закликав надати руху загальної підтримки. Відразу містися апеляції загального змісту до світової громадськості, що мала зрозуміти сутність українських подій й статі на заваді узурпаторам влади на Україні «, серед які значився й «ворог революції «Петлюра.

Справжнім рупором патріотичної пропаганди стала полтавська газета «Анархіст-повстанець ». Згідно із її визначенням «Анархо-махновський рух на Україні є рух самобутній, національний ». Ця ж таки газета запитувала: «У чому спасіння української нації? Який ідейний рух дійсно спасі українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь зрозуміла. Сам народ віддавна усвідомив, що єдине його спасіння в анархізмі, безвладній трудовій федерації, що є єдино вільна незалежна організація, Яка винна привести націю до давноомріяної свободи й процвітання українського народу » .

Махновці доклали багатьох зусиль, аби залучити на свій бік масу українських повстанців, особливо влітку 1920 р., после звістки про союз УНР із Польщею. Махновська преса кілька днів повідомляла про колишніх петлюрівців, що брали РПАУ/м/. Так, влітку 1920 р. на Полтавщині до махновців приєдналися зажени петлюрівських отаманів Скирди та Молчанова. За свідченнями член УПСР Лизанівського, Махна створив із полтавськими повстанцями спільний штаб й писавши у відозвах, «що Український народ треба визволити від великоросів, але й ані я, ані Петлюра не захистимо вас, захищайтесь сам. За нами йде Врангель, а тому озброюйтесь! «Винниченко додає, що відозви Н. Махна малі підпис: «Сін України » .

Постійних зв «язків махновців із урядом УНР за годину не було б. Існують лише окремі свідчення про відвідини махновського табору представниками петлюрівського дроту в липні 1920 р. та в січні 1921 р. Начальник махновського штабу В. Вілаш свідчив на допиті: «не було б ніяких офіційних зв «язків із петлюрівськими із «єднаннями за винятком випадкових, так як петлюрівці боялися нас як опозиційний табір й уникали зустрічей » .

В квітні 1921 р. пройшло обговорення проекту 2-ї Декларації РПАУ/м/, де не прямо закликалося до поновлення союзних відносин із українськими державниками. Н. Махна вбачав у цьому чи не Єдиний вихід із ситуації, коли треба було б створити якомога потужніший антибільшовицький фронт. Про ті, що Н. Махна реально розраховував затвердити цей документ, свідчить тієї факт, що напередодні, в кінці лютого, він вступивши у відносини із «Комітетом врятування України », очолюваним отаманом Струком й за годину мав прибути до нього для випрацювання плану спільних дій. І.Тепер говорити, що сутність проекту зводилася до «національного Визволення України ». Однак штаб та Рада революційних повстанців України не підтримали командарма. Дві течії українського визвольного руху розходились назавжди. 1921;го р. махновці подекуди співробітничали із петлюрівцями на місцевому рівні, але й запитання союзу між ними до рівня практичної реалізації школи понад не порушувалося.

Національний характер руху в 1920;1921 рр. визнавав й М. Кубанін: «Нападки махновських газет й самого Н. Махна спрямовані проти «московських насильників », відозви рясніють все понад й понад фразами типу «звільнення рідної України від російського гніту «й т.п. Заключним актом, що винен був оформити перехід махновців у табір шовіністів, був вихід спеціального універсалу про Визволення «неньки України ». Цей акт не встигли випустити через втечу до Румунії. У 1928 р. Н. Махна написавши спростування вищенаведеного, стверджуючи: що М. Кубанін свідомо перекрутивши ідею підтримки місцевої автономії із метою створення засідок для обвинувачення Н. Махна в націоналізмі. На шкода, Н. Махна не приводити ніякої конкретної інформації щодо цого періоду, а його ствердження, що Г. Кузьменко навіть не намагалась схилити його до української ідеї, не співпадає із всім комплексом історичних відомостей відносно неї.

Написані в 20−30 роках мемуари Н. Махна виявляють в ньому людину, Яка гостро визнає свою власну національну приналежність й не полишена патріотизму. Мемуари містять в собі велику кількість промов, спеціально написаних Н. Махна, в які пояснюється банкрутство українського державні державницького руху й правильність махновської програми. У мемуарах навіть можна знайти абзаци, де описуються якості української революційної душі. Н. Махна писавши російською мовою, але й в передмові до 1 тому він в першу чергу повідомляє: «Про одне лишень доводитися жалкувати Мені, випускаючи цей нарис у світло: це — що він виходить не так на Україні й не російською мовою. Культурно Український народ крок за кроком прямує до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності й це було б б важливо. Алі до того, що я — не можу видати свої записки на мові свого народу, провина мій, а тихий умів, в які я знаходжусь » .

В.Волін, коментуючи мемуари Н. Махна, визнавав, що у останнього: " … проступав, поряд із фанатичною вірою в селянство (доти ж саме в українське селянство), насторожене, недовірливе, підозріливе ставлення до всього не-селянського (й не-українського). Багато в міркуваннях й вчинках Махна пояснюється саме тими умонастроями ". Постать Н. Махна дуже показова. Якою б не був його власна національна свідомість, його відданість анархізму значила, що він не міг прихильно ставитися до націоналістичної ідеології. Н. Махна селянин за світоглядом й його приклад може допомогти зрозуміти селянське ставлення до національного відродження.

Стосунки Н. Махна із російською культурою вельми специфічні. При всій своїй любові до рідного краю, він под годину ув «язнення дозволив русифікувати собі лінгвістичне. До свого шлюбу із Г. Кузьменко (осінь 1918 р.) Н. Махна розмовляв російською мовою й вважав мову другорядною ознакою національної приналежності. Проте йому таки довелося вивчити рідну мову наново. Н. Махна визнає, що влітку 1918 р. мовивши російською настільки зле. що соромився собі. Проте, зустрівшись із Н. Махна у вересні 1919 р., М.Ірчан відзначав, що Н. Махна мовивши на рідній мові добро. Проте лише мовивши, не наважуючись писати літературною мовою. У листі до українських анархістів США Н. Махна сповіщав, що опублікує свої мемуари російською мовою, як лише знайде перекладача. Перекладач то й не знайшовся аж до самої смерти Н.Махна. У світлі цих фактів запевнення про можливість авторства Н. Махна кількох віршів, написаних російською мовою, виявляють свою повну безпідставність.

Відступ загону Н. Махна в Румунію в кінці серпня 1921 р. не розглядався ним як кінець політичної діяльності. Залікувавши рани, Н. Махна взявся за організацію в Галичині національно-визвольного повстання проти польської влади. 22 июля 1923 р. махновці запропонували уряду УСРР проект нової догоди. Одним із його пунктів був пропозиція надання махновцям військової допомоги в їхні антипольському повстанні. Довідавшись про подібні наміри, польська влада піддала Н. Махна суду по звинуваченню в підготовці заколоту.

Спроби Н. Махна почати «українізацію «серед анархістів-емігрантів не малі жадних результатів. У 1926 р. газета «Річ праці «опублікувала його статтю «Кілька слів щодо національного запитання », в якій висувався проект створення спеціальних україномовних агітаційних груп. «Українці говорять по-українському, й через частку націоналізму, смердоті часто вже не слухають прибульців, котрі не говорять рідною мовою, якщо тепер анархісти мають дуже слабкий ідеологічний вплив на українське село, це через ті, що, групуючись по містах, смердоті не приймають до уваги національної мови українського села ». Ініціатива Н. Махна не дістала розвитку. Єдиною його підпорою стали дві анархістські групи, організовані США, що випускали газету «Воля України «й здійснювали роботу в середовищі галицьких робітників, проте їхні утворення не було б результатом старань Н.Махна. Ілюструючи відірваність ідей Н. Махна від української діаспори, Ф. Мелешко з зловтіхою сповіщав, що під час похорону «Бацька «був присутнім лише один українець, його жінка. Подібні настрої однак підтримувалися не всіма. Газета «Громадський голос «(Львів), повідомивши про сумну подію, додавала: «Махна виявив великі стратегічні можливості й коли б був приєднався до загальної української визвольної боротьби, то хто знає, може Україна був б сьогодні вільною та незалежною Державою » .

Не дивлячись на використання російської мови та інтернаціональні гаснула, ідеологію махновського руху ніяким чином не можна числити антиукраїнською, хоч вона і протистояла політичним цілям більшості партій національного українського руху. У ході свого розвитку махновський рух витворив оригінальний різновид української ідеї, який одначе не давши загального позитивного результату й не призвів до досягнення суспільної консолідації України.

Те, що УНР не знайшла спільної мови із РПАУ/м/, обернулося трагедією загальнонаціонального масштабу. Розрізнені укра-їнські сили були поодинці зломлені переважаючою військовою силою більшовиків. Провина лежить на обох таборах. І на Н. Махна, котрий виступав безкомпромісним прихильником лише власного варіанту національного суверенітету, й на діячах УНР із їхні ставленням до повстанства як до національне незрілого руху. Зневажання української держави негайними селянськими вимогами викликало врешті-решт недовіру українського села до держави, обумовивши її невідворотну загибель.

ВИСНОВКИ

Якщо коротко підсумувати висловлене, то висновки можуть бути такі:непересічний скарб особистості й постаті Н.І.Махна ще належить очистити від нашарувань прокомуністичних й посткомуністичних часів;його творчий спадок слід ретельно вивчити й зробити надбанням якнайширшого кола людей нинішньої України;вже годину подбати про створення відповідних центрів по обранню, зберіганню й публікації спадщини Н.І.Махна;як й годину подумати про увіковічення пам «яті цого гуляйпільця, останнього запорожця, який поклав земельну частку й життя за свободу.

Не ми сучасні потрібні Н.І.Махнові, а він нам потрібен. З цого давайте виходити й це браги в дорогу, в якої вирушаємо. І побажаємо собі терпіння й стійкості на цьому шляху.

Список литературы

1. Н. Махна і махновське рух. Сост. Г. А. Борисов, Д. Ю. Мешков, М. А. Скон. — Дніпропетровськ: Акціонерне суспільство «DAES», 1993. — 78 с.

2. Історичний феномен Гуляй-Поля. Політична й військова діяльність Нестора Махна: Матеріали науково-теоретичної конференції. — Запоріжжя: Просвіта, 1998. — 152 с.

3. Аршинов П. О. Історія махновского руху. — Запоріжжі: «Дике полі», 1995. — 195 с.

4. Тимощук А. В. Анархо-коммунистические формування Н. Махна (сентябрь1917 — серпень 1921). — Сімферополь, 1996. — 83 с.

5. Махна Нестор. Спогади. Книжка 1. Російська революція в Україні. — Париж, 1929. Книжка 3. Українська революція. — Париж, 1937.

6. Телицын У. Нестор Махна. — М., 1998. — 448 с.

7. Шубін а. Махна і махновське рух 1917;1921 рр. // Дружба народів. — 1993. — № 3−4. С. 56.

8. Українське державотворення: словник-довідник / За ред. О. М. Мироненка. — До., 1997. — 560 с.

9. Політичні діячі Росії 1917 р.: Біографічний словник. — М, 1993.

10. Антонов-Овсиенко В. А. Записки про громадянської війни. — Т.2. — М., 1996.

11. Тимощук А. В. анархо-коммунистические формування Н.Махна. — Сімферополь: Таврія, 1996.

12. Бордульов С. В. Махна і Украина.