Научная картина світу /Укр./

НАУКОВА КАРТИНА СВІТУ ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ ЇЇ ЗМІНИ.

Вступ.

Прблема визначення поняття «наукова картина світу «й її взаємовідношення із наукою складна й в даний годину обговорюється як філософами, то й представниками природничих наук.

Разом із тім історія природничих наук говорити про існування протягом довгих періодів години певної стійкої ідейної «атмосфери «з загальних зрозуміти про властивості дійсності, под впливом які розвивається наука даного години. Цю атмосферу прийнято називати «науковою картиною світу ». Вона визначає межі «розумних «із точки зору даної епохи гіпотез, а тому стимулює постановку одних наукових проблем й, навпаки, не сприяє й навіть перешкоджає появі інших. Тім самим наукова картина світу задає визначений напрямок для розвитку й теорії (направляючи зусилля на дослідження в цьому напрямі), й спостережень (для розвитку їхнього технічної бази).

1. Про науку й наукову картину світу.

Науку звичайно визначають як особливу сферу духовної, саме, інтелектуальної діяльності людини й людства, ціллю якої є вироблення достовірного знання про оточуючу нас дійсність. Разом із тім, наукою називають й сам результат цієї діяльності - систему более чи менш достовірних знань про дану область дійсності - в вигляді сукупності кількісних законів, загальних ідей-принципів, закінчених теорій, а також нових робочих гіпотез (до останніх, як до частин науки що зазнають найбільших змін, й відносяться слова «менш достовірних »)[1]. З іншої сторони, науці характерне поступове накопичення ядра более стійких знань, куди входять названі закони, принципи, й, головним чином, кількісна, математична сторона фізичних теорій. Праворуч до того, що навіть спроможність тієї чи іншої теорії передбачати нові явища (а це основний контроль ціності теорії) не проти того, що дана теорія правильно відображає лише кількісну бік явищ (в межах певної теорії). разом із тім вона може давати помилкове пояснення природи явищ. Такими були, наприклад, теорія Птолемея в астрономії; теорії теплоти, електрики, магнетизму, побудовані на ідеях особливих невагомих рідин: теплороду й т.д. — в фізиці. Взагалі в міру загального розвитку науки виявляються все более чітко й межі справедливості чи степінь точності самих кількісних законів.

Але усе ж таки описане ядро знань, хоча й випробовує із плином години певні зміни, складає базис науки. З розвитком знань базисні, чи фундаментальні закони, принципи, теорії досить рідко змінюються революційним шляхом, шляхом повного відкидання одних й введення нових (як це сталося при переході від арістотелівської до Сучасної фізики). Такі теорії й закономірності протягом довгих проміжків години збагачуються в узгодженні із принципом відповідності. Останнє означає, що побудовані нові более загальні теорії й введені более загальні закони зводяться до вже відомих при переході до розгляду явищ в более обмеженій області простору, швидкостей й т.д. чи на более низькому рівні точності. (Наприклад, загальна й спеціальна теорія відносності - до класичних теорій гравітації й механіки). Розкривається істинна суть постулатів, котрі іноді виявляються лише «дзеркально перевернутим «відображенням дійсності.

Базис науки на свій чергу служити основою, на якій виникає та існує более змінна складова науки — галузь конкретних робочих гіпотез, що вимагають перевірки. (Сюди відноситься й «якісна », пояснююча заподій частина фізичних теорій.) Перевірка їхні за мірі розвитку техніки експерименту, приймачів інформації, методів їхнього обробки, логічного та математичного апарату науки. Тоді гіпотеза чи переходити до рангу суворих кількісних теорій й в деякій мірі поповнює собою базис, чи відкидається як помилкова чи вичерпавша свої можливості наближеного (наприклад, на основі аналогії із чимось вже відомим) описання дійсності.

Але одночасно з розвитком науки, як процесу накопичення контролюємих знань, на її основі, з найбільш загальних її гіпотез виникає «ідейна надбудова «- формується гіпотетична єдина система представлень — модель загальної побудови дійсності, точніше її конкретного аспекту — фізичного, біологічного, астрономічного. Крім знань про закономірності, характерні для даного аспекту дійсності, така модель включає й поняття про «правила поведінки «пізнаючого її розуму — про логіку та критерій «здорового глузду «для даної моделі. Така цілісна система ідей й зрозуміти складає наукову картину світу[2].

Наукова картина світу виникає як результат підсвідомої екстраполяції более достовірного, проте обмеженого знання протягом усього дійсність, галузь де повна перевірка ідей принципово недосяжна. У створенні наукової картини світу проявляється властивість людського розуму завжди розповсюджувати знання далеко за межі досвіду, необхідного для життя, за межі їхні практичного використання, й з чи якого малого набору фактів дорисовувати весь видимий навколишній світло. Робиться це тім более вільніше, чим менше є опорних фактів (менш суворий контроль), про що говорити поява міфів й казок космологічного та космогонічного змісту в всіх народів перед тім, як вони появилася точна наука.

На відмінну від науки, точніше від деяких наукових гіпотез, наукова картина світу не може перетворитися в строгу теорію, так як це був б теорія «усієї дійсності «, всіх можливих, наприклад, біологічних чи астрономічних явищ. Алі дійсність невичерпна — й процес пізнання її безмежний[4].

Наукова картина світу не може перейти до рангу суворих теорій й бо вон є результатом дуже далеких екстраполяцій відомого на такі безмежні про «єми невідомого, в які можуть існувати поки що недоступні нам закони й форми самої матерії.

Але хоча наперед ясно (для всіх, хто задумується над цим), що наукова картина світу — лише тимчасова модель дійсності, без її побудови та без сприйняття її як достатньо надійного (на значному проміжку години) відображення дійсності людський розум не міг бі просуватися далі в пізнанні світу. Адже побудова картини, моделі світу — це, по суті, постулювання (на основі накопиченого досвіду) універсальності законів природи, котрі відкриваються й в кінці кінців загальної впорядкованості про «єктивного світу, без чого неможлива ніяка теорія про нього, крім як про повний хаос, недоступний пізнанню.

2. Місце наукової картини світу в процесі наукового пізнання.

Наукова творчість й створення наукової картини світу — різні, хоча й взаємозв «язані елементи одного нескінченого процесу осмислення й пізнання про «єктивної дійсності, в якому можна виділити три основні елементи. По-перше, це зміст процесу: накопичення інформації шляхом спостереження й відкриття явищ; обробка інформації із допомогою технічних засобів (наприклад, класифікація); нарешті, це процес осмислення інформації шляхом висунення робочих гіпотез про зв «язок явищ між собою та про їхню природу; перевірка гіпотез шляхом постановки контрольного експерименту чи нових спостережень із метою побкдови нової кількісної теорії даної сукупності явищ.

Другим елементом наукового пізнання можна назвати засоби й умови його здійснення: засоби одержання й обробки інформації й, як вже говорилося, певну ідейну атмосферу, Яка аби визначає точку зору на одержану сукупність спостережених фактів (наукову картину світу).

Третім елементом процесу наукового пізнання є його результати: конкретні кількісні чи якісні закони, принципи; певне прийняте тлумачення знову відкритих явищ — наприклад, як свідоцтва існування нових про «єктів (відкриття пульсарів по особливих періодичних радіосигналах); це, накінець, теорія явищ й про «єктів. Конкретні результати науки складають її зростаюче ядро, базис. На його основі формуються прикладні науки, котрі використовують досягнення науки в техніці та повсякденному житті. Під час перебування чергу ядро оточене менш стійкою атмосферою робочих гіпотез про окремі групи явищ. Разом із тім, екстраполяція за межі доступного в дану епоху можливого досвіду нових одержаних знань доповнює й уточнює існуючу картину світу, чи, наприклад, показує її неспроможність, й тоді зароджуються нові ідеї на закладку нової наукової картини світу. Таким чином, картина світу являється й умовою, й результатом розвитку науки, направляє наукове дослідження й змінюється у нас принципу зворотнього зв «язку.

Історична роль кожної наукової картини світу — створювати деякий ескіз, чи гіпотетичний каркас дійсності, який накладає певні обмеження на характер можливих нових гіпотез для пояснення тихий чи інших нових явищ. Подібно силовому полю, картина світу немов бі направляє рух думи, організовує її в осмисленні дійсності. Однак як кожна істинна картина світу сама опирається на попередні досягнення науки, являючись гранично широкою гіпотезою — екстраполяцією знань, то, організовуючи дослідження в певному напрямі, вон сприяє здійсненню цілеспрямованої перевірки самої собі - перевірки степені істинності прийнятої моделі дійсності. У процесі перевірки самі деталі картини світу підтверджуються й переходять до рангу достовірних знань, другі, навпаки, протирічать дійсності й відкидаються. Алі, напевне, й в науковій картині світу є своє незмінне ядро, що зберігається при заміні однієї картини іншою.

Наукова картина світу по визначенню принципово відрізняється від науки: наукове знання завжди фрагментарне, хоча в межах шкірного фрагмента (опису частини дійсності) воно та може бути достовірним (хоча б на довгий період години). Наукова картина світу навпаки, завжди цілісна, загальноохоплююча. Вже тому вон завжди гіпотетична, так і не ставити обмежень для справедливості складових її ідей. А якщо б поставила, то перетворилася б в достовірне, але й фрагментарне, обмежене знання (в науку)[1].

Саме цілісність, ті, що вон складає завершену систему, прирікає кожну наукову картину світу, точніше, картину світу кожної епохи на повну зміну, зазагибель без залишку, без ядра. Така ж, відмітимо, частка й якісних фізичних теорій, котрі являючись також закінченими локальними, частковими системами, рано чи пізно уступають місце іншим, более відповідаючим досвіду, але й також тимчасовим системам. Навпаки, ядро науки являє собою суму відомостей про природу не зв «язаних до однієї жорстку систему, й тому зберігається, хоча б в ньому й залишився Єдиний принцип природи, що витримав випробування годиною.

Зрозуміло, розвиток науки виробив ряд ідей, достатньо стійких, котрі в якості найбільш загальних принципів природи входять в кожну слідуюючу, навіть радикально змінену картину світу. Такими є ідеї причинно-наслідкових зв «язків, детермінізму, принципу збереження енергії й т.д. Алі смердоті лише будівельний матеріал (подібно цеглинкам, котрі можуть бути використані по різному), не створюючи окремо й без певного внутрішньго зв «язку ніякої «картини » .

Більш того саме на рівні картини світу як принципового гіпотетичного осмислення дійсності, в умовах более вільного польоту думи, можуть виникнути глибокі нові ідеї, прояв які неможливий в ортодоксальній науці, обмеженій рамками доступного досвіду й загальноприйнитої поки що наукової картини світу. Виникнення нестандартних (проте достатньо наукових) ідей й концепцій може говорити про появу перших паростків нових уявлень про світло, нової картини світу. Алі потрібно пам «ятати, що для подібного відриву від традицій потрібен достатній запас «пального «- нових фактів й знань про сучасний стан даної галузі науки. Так, саме у межах Сучасної космологічної картини світу зароджуються крамольні сумніви в справедливості, здавалось бі, споконвічних незаперечних принципів, як закон збереження енергії чи принцип зростанню ентропії, — при переході до надгалактичних масштабів всесвіту. І хоча історичний досвід фізики показує, що подібні сумніви часто являлися неспроможніми, більша свобода обговорення можливості такого прушення традиційних принципів, гострота спорів (на достатньо високому рівні наукової компетентності) несподівано народжували істину — відкривали незвідані пласти нових властивостей дійсності).

Картина світу, із одного боці, грає роль «форми », в відповідності із якою будуються наукові інтерпретації нового досвіду та спостережень, поки нові факти не «перелиються через краї «, вимагаючи створення нової форми. З іншої сторони, картина світу розкриває іноді зовсім несподівано навіть для її «архітекторів «нові далекі горизонти, куди направляється творча думка найбільш проникливих дослідників й де їм іноді вдається заглянути в минулому майбутнє: вловити риси дійсності, достовірність які встановлюється через століття (наприклад, такими були дивовижні передбачення Бруно, Ламберта, Лапласа)[3].

Наукова картина світу в кожну епоху показує ступінь наближення Сучасної науки до відображення дійсності. З накопиченням знань, підвищенням точності спостережень та вимірювань можуть бути одержані підтвердження правильності тихий чи інших деталей цієї моделі дійсності. Тоді смердоті, ставши точними знаннями, переходять із наукової картини світу (з ідейної надбудови) в галузь науки, поповнюючи запас достовірних наукових знань. Так, колишня спочатку, по суті моделлю Всесвіту, конкретна система світу Коперника (не принцип геліоцентризму, не ідея рухомості землі, чи відкидання невагомості інших тіл, — що було б геніальною догадкою про істинні риси світу), із годиною уточнена й более обгрунтована, перейшла в своїй головній, планетарній частині в розряд достовірних про «єктивних знань — точну теорію будови сонячної системи. Проте інші її деталі (абсолютне значення принципу «геліоцентризму », сфера нерухомих зірок) були відкинуті вже Дж. Бруно, який, по суті, почав створення нової астрономічної картини світу.

Разом із тім, розширюючись за рахунок деталей картини світу, ядро достовірних знань зростанні, але й зовсім не зменшує загального про «єму картини світу, то в неї немає «зовнішньої межі «. Моделювання навколишньої дійсності розширюється завглибшки й в шир безмежно, а фонд науки в неї йде завжди обмежена частина.

Проте залишаючись без своїх визначальних елементів, картина світу не може існувати як цілісна система в такому неповноцінному вигляді. Тому Бруно, відкинувши центральне положення Сонця по відношенню до всього Всесвіту (такою був суть початкового геліоцентризму Коперника), зруйнував картину світу Коперника, вперше накидавши по суті ескіз ньютонівського безмежного Всесвіту.

Крім того, відмітимо ще одну додаткову роль картини світу. Кожна модель, якщо вона не є якоюсь довільною видумкою, а являється екстраполяцією спостережень, експериментів, в тій чи іншій степені обав «язково відображає якісь риси дійсності. Проте при цьому вона може бути й дзеркально перевернутим відображенням (як система Птолемея) чи може відображати існуючу кількісну аналогію між процесами різної природи (ідея теплороду та інших особливих «рідин », що використовувалась для опису теплових та електромагнітних процесів у фізиці). Тому й после виявлення того, що модель був «перевернутою », й после відкриття істинної природи явищ така модель часто із успіхом продовжує використовуватись для спрощення описання явищ (наприклад, описання видимого руху сонця в наші дні проводитися в геоцентричних координатах). Алі різниця до того, що ця модель використовується тепер лише як зручний метод, із повним усвідомленням її умовності.

Науки в сучасному природознавстві поділяють на фундаментальні, чи універсальні, й предметні, спеціалізовані. До перших відноситься лише фізика, так как она описує матерію в її найбільш простій, елементарній формі. Усі решта науки вивчають более високоорганізовані й вже з того індивідуалізовані форми матерії. Звідси слідує, що універсальною науковою картиною світу можна називати лише фізичну[2]. разом із тім, існування інших аспектів дійсності дозволяє говорити про відповідну часткову, чи локальну картину світу: хімічну, біологічну, астрономічну, й навіть более вузьку: астрофізичну, космологічну… По суті, й фізична картина світу в цьому розумінні локальна — описує свій переріз, аспект дійсності. Проте вон універсальна, оскільки закони фізики лежати в основі всіх інших.

3. Структура та зміни картини світу. Наукові революції.

На основі довгої історії вивчення Всесвіту можна побачити, що в кожній картині світу виділяються три складових елемени: 1) уявлення про матеріальну першооснову (про природу спостережуваних про «єктів); 2) уявлення про механізм спостережуваних про «єктів, інакше, про механізм здійснення процесів, явищ, в які приймають доля спостережувані про «єкти; 3) уявлення про структуру, масштаби, способи існування (стаціонарність, змінність, розвиток) цілого.

Перший елемент індивідуальний для кожної картини світу. Для Сучасної астрономічної - це характерні форми матерії в Космосі в вигляді згустків гарячої плазми з сильно стиснутим ядром та власним ядерним джерелом енергії - зірок різних типів аж до нейтронних й навіть баріонних (що складаються з ще более важких, нестійких часток — гіпертонів[3]), а вигляді неймовірно розрідженого, що не має власних джерел енергії газово-пилового середовища в міжзоряному та міжгалактичному просторі. У астрономічну картину світу міцно ввійшов й образ чорної дірки — коллапсувавшої зірки з масою від 5,5 до 109 мас Сонця. Крім цього у якості матеріального про «єкту в астрономічній картині світу фігурують пронизуючі космічний простір потоки високоенергетичних часток — космічні промені та фонове (реліктове) випромінювання із температурою біля 3 До. У останні рокта все понад місце в цій картині світу починає займати таємнича прихована маса, що опосередковано проявляється, проте поки що не відома науці (можливо вагоме нейтрино). Інший елемент астрономічної картини світу — це віломі в фізиці сили, що переважають в космосі: перш на, гравітація та ядерні сили (в сучасній картині світу все більшу роль відіграє й врахування електромагнітних сил).

Третій елемент найбільш індивідуальний й в астрономічній картині світу не потребує пояснення: це загальний «вигляд «мислимого всесвіту в усій багатогранності його частин.

Зміна картини світу може полягати в зміні чи доповненні перших двох елементів. Алі более радикальними є зміни третього елемента, коли змінюється уявлення про загальну схему, структуру, масштаби, стан Всесвіту. Більше того, зміну третього елемента може зачепити й головний стрижень чи якої картини світу — її фізичний фундамент (елементи фізичної картини світу). У цьому випадку відбувається загальна, що відображається на всіх областях науки й в цьому смислі універсальна революція в природознавстві. Так було в свій годину зміну картини світу, почата Коперником із повного перевороту астрономічної схеми Птолемея, в самій основі змінила уявлення про склад та властивості небесних тіл, а також про причину їхнього руху. Це змусило фізиків, перш на Галілея, зовсім відмовитися від існувавшої й загальноприйнитої тоді арістотелівської картини світу. У одну годину на картині «гарячого «всесвіту космологи знову підкопуються под фундамент Сучасної фізики; в усякому разі космологія вже ставити проблему суттєвого поглиблення основ фізичної картини світу.

Проте революційна зміну картини світу може носити й місцевий, частковий характер, якщо мова йде про зміну локальної картини світу, наприклад астрономічної. Адже чи Яка картина світу в всіх своїх елементах є принципово абстрактною побудовою, що й дозволяє їй бути загальноохоплюючою. Останнє вимушує її на повну зміну, коли накопичені знання створять основу для виникнення нової такої ж всеохватної екстраполяції, Яка не може бути узагальненням іншої такої ж всеохватної гіпотези — екстраполяції попереднього стану знань.

4. Закономірності зміни наукової картини світу.

А тепер, розглянувши взаємовідношення науки й наукової картини світу, более детально зупинимось на закономірностях зміни картини світу. Можна поставити такі запитання. 1. Чи закономірна зміну картини світу, чи вона є неминучою й чи є надія із накопиченням достовірних знань створити «вічну «правильну картину світу? 2. Чи існують стійкі закони зміни наукової картини світу та формування нової? 3. Якою є практична цінність вивчення розвитку наукової картини світу? І чи це теж справедлявий афоризм, що «історія вчить лише бо у неї ніхто, ніколи й нічому не вчився «.

4.1. Неминучість зміни картини світу.

Як вже говорилося, претензія на всеосяжність прирікає кожну наукову картину світу на її зміну та заміну новою. З накопиченням відомостей про світло пояснююча картина рано чи пізно приходити в розбіжність з спостереженнями. І оскільки процес пізнання безмежний, створення вічної картини світу неможливе.

Наукова картина світу служити допоміжним «риштуванням », «відливочною формою «для максимального розвитку можливих наслідків її основних положень — суті розглядаємих про «єктів та процесів в оточуючому Всесвіті (що раніше було б названо першим й іншим елементами картини світу). На еволюційному етапі розвитку наукового пізнання сам ці елементи доповнюються новими даними, не змінюючись по суті (не відкидаючи вже існуючих зрозуміти відносно змісту цих елементів). Наслідки ж їхнього формуються в вигляді конкретних гранично широких гіпотез, моделей того чи іншого аспектів дійсності, створюючих третій елемент картини світу (наприклад, різні варіанти геоцентричної картини світу). Тут картина світу про «єднуєтьєя власне із наукою: із її теоретичною частиною. Третій елемент картини світу — це заговорили українською у «язані до системи немов бі «заголовки «теорій, котрі в подальшому чи відкидаються, чи перетворюються в підтверджені досвідом довготривалі теорії.

Разом із тім, ані одна наукова картина світу не зникає безслідно. Її найбільш удачні моделі (третій елемент), як вже говорилося, продовжують нерідко використовуватись, але й вже лише як умовні удобні способи для описання певних явищ. Так було б й із моделями теплороду та інших невагомих рідин, образи які, але й вже як суто допоміжні, математичні та фізичні моделі живуть в сучасних аспектах фізики — в магнітогідродинаміці, в образах «потоку енергії «й т. д[2].

4.2. Про закономірності зміни наукової картини світу.

Питання про закономірності самого процесу зміни наукової картини світу й формування нової картини світу представляється найбільш суттєвим в проблемі загальних закономірностей розвитку науковогопізнання.

В даний годину практично загальнопризнано, що розвиток знань іде не лише спокійним, еволюційним шляхом поступового кількісного накопичення знань, що вкладаються до рамок загальноприйнятих в дану епоху зрозуміти, — але й й переживає бурні періоди ревізії основ й висунення нових нетрадиційних пояснень, несумісних з попередніми. І якщо ці нові ідеї перемагають, то кажуть, що відбулася наукова революція. Алі в відношенні того, що ж при цих потрясіннях змінюється революційним шляхом, в чому зміст тої чи іншої наукової революції, існує велика путаниця. Нерідко окремі вражаючі події: ввід нових типів інструментів, відкриття окремих дивних явищ, про «єктів й закономірностей — й називають науковою революцією. Алі це помилка: не відбувається примусового перевороту, ломки чого небудь. Приймаються нові інструменти, ніхто не старається «закрити «обгрунтоване спостереження відкриття нового явища чи закону. Навіть зовсім нова модель (Коперник) не викликає опору доти години, поки не виясниться, що вон вимагає відмови від якихось привичних фундаментальних принципів. Тільки ставша явною вимога зміни фундаментальних ідей викликає спочатку сильний опір. І лише в результаті такої зміни створюється нова ідейна основа, що визначає подальший рух наукового пізнання — його темпи, й навіть його найближчі цілі, котрі, на свій чергу, направляють експеримент й спостереження та стимулюють розвиток їхнього технічної бази (У. Гершель, У. Парсонс, Є. Хаббл). Тільки це й можна назвати науковою революцією.

Таким чином, поняття наукової революції як примусового, викликаючого опір перевороту в області фундаментальних ідей, вже з визначенню може відноситися лише до ідейної надбудови над наукою як системою достовірних експериментальних та теоретичних знань.

4.3. Умови та етапи зміни наукової картини світу.

Кризова передреволюційна ситуація в науці виникає чи із відкриттям нових явищ, котрі не можна пояснити у межах традиційної картини світу, чи із появою внутрішніх протирічь в традиційних теоріях, котрі не можна пояснити у межах цієї теорії (фотометричний та гравітаційний парадокси, теплова смерть Всесвіту, парадокс незмінності швидкості світла в досліді Майкельсона, «ультрафіолетова катастрофа » …).

Проте нетрадиційна ідея, висунена для пояснення одного ізольованого незрозумілого явища, навіть якщо вона якщо правильною, не викличе наукової революції, так як про ізольоване явище, враховуючи його багатосторонність, завжди можна висловити різні ідеї, знайти його схожість із різними вже відомими явищами. Тому ідеї про окремі загадкові явища (наприклад, про Тунгусський метеорит) непереконливі, й такі ідеї звичайно не мають шансів оволодіти масами, та перетворитись в загальноприйняті. Більш переконливою ідея може статі, якщо вона пояснює цілу сукупність явищ, реально зв «язаних між собою, але й чи не пояснених до цого години, чи пояснених незадовільно.

Дякуючи винахідливості людського розуму завжди вдається створити спочатку й у межах традиційної картини світу нову конструкцію з старих ідей для пояснення чи які загадкових явищ. Так було б із системою Птолемея, з схемою пояснення болідів й аеролітів у Штульца [3]. Так було б із пояснюючою моделлю Лоренца-Фіцджеральда — представленням про реальне стиснення рухомих тіл за рахунок внутрішніх електромагнітних сил. Пуанкаре, на свій чергу, доповнив це постулатом неможливості виявлення абсолютної системи відліку (ефіру) й ввів для пояснення такої ситуації свої «постулати відносності «- усє іще у межах традиційних механічних та електродинамічних зрозуміти. Проте в цих побудовах вже формувалися деталі нової картини світу.

Цьому процесу підготовки та здійснення ломки старої картини світу характерний чіткий розподіл його головних учасників. Тієї, хто ухитряється немов бі розв «язати протиріччя, що накопичились одну годину, із допомогою абстрактної конструкції у межах традиційних зрозуміти (це за звичай один чи кілька дослідників), може бути назв «захисником традицій ». Він не допускає й думи про чреватість своєї пояснювальної конструкції новими «вибуховими «ідеями (тієї ж Лоренц, Пуанкаре, рівно як й Птолемей з своєю геніальною ідеєю екванта).

Слідуючим виступає «генератор «нової фундаментальної ідеї (який завжди одноосібно робить цей вирішальний крок, різко відриваючись від своїх сучасників). Ос-кільки він марнувати сил на встановлення причинно-наслідкових зв «язків між явищами (до які входити й нове, саме загадкове) й не являється автором пояснюючої схеми, йому легше критично підійти до неї й побачити у вже готовій схемі певну істотню неполадку: від невідповідності з спостереженнями до логічної невідповідності. Останнє підштовхує його на пошуки та вказує шлях принципово нового рішення, тоді як невідповідність з спостереженнями іще не підказує способу розв «язання протиріччя. (Генераторами революційних ідей були Коперник, Хладні, Ейнштейн.).

Висуваючи нову фундаментальну ідею, дослідник, як правило, сам іще не усвідомлює повністю глибини цієї ідеї, її сили, оскільки іще «дихає повітрям «традиційної ідейної атмосфери. Революційна суть нової ідеї звичайно розкривається багатьма авторами ідей-наслідків, котрі розвиваючись посилюють революційний процес ломки старої картини світу. (Такими були революційні ідеї Бруно, Кеплера, Декарта, Канта, Фрідмана, Галілея…).

Завершальний крок — синтез проміжних результатів — відкриттів, роздумів, з висновками — робить знову ж таки, звичайно, один великий теоретик. Він формує каркас нової наукової картини світу й, на відміну від «генератора », може бути названим (якщо логічно розвивати термінологію) «синтезатором », чи інтегратором її (Арістотель, Ньютон, Ейнштейн).

Нарешті, не всяка революційна ідея, вірніше, над усякий годину, спроможна викликати революцію, здійснивши примусову зміну загальноприйнятої картини світу. Це може матір місце лише в умовах, коли створена вже єдина наука як система з достовірних фактів та зв «язуючих їхнього теорій, та її ідейна надбудова — авторитетна для переважної більшості система поглядів, інакше, наукова картина світу. Вісь чому наукова революція був неможлива в давньогрецькій доарістотелівській натурфілософії.

Суть наукової революції - завжди зміну протилежних взаємовиключаючих ідей. Така зміну може матір характер явного, дзеркального перевороту, коли основна ідея та зв «язана із нею модель світу замінювалась на протилежну, що не зводилась до попередньої по своїй суті та змісту.

Менш наглядним переворотом може здатися універсальна фізична революція Ейнштейна. Часто її розуміють як узагальнення ньютонівської фізичної теорії. Направду революцією було б не узагальнення ньютонівської теорії (Яка сама взагалі не відкидалась для своєї області), а повне відкидання «ньютонівської картини світу ». Повністю був відкинута (й вцьому смислі перегорнуто) картина абсолютних (незалежних) категорій — «простір », «годину », «маса », «сила «(тяжіння). Простір (його геометрія) виявився залежним від маси зв «язаної із ним матерії; маса матеріального тіла, як й течія годині на даній матеріальній системі, — від швидкості руху системи в якій проводитися вимірювання.

Революції Коперника та Хланді можна назвати унікальними по наглядності перевороту (при всій відмінності їхнього масштабів)[3]. Адже важко уявити повторне настільки «зеркальне «відображення дійсності. Напевне, такі революції завершують собою деякий початковий етап еволюційно-революційного шляху розвитку прогресу наукового пізнання в цілому, коли доводилося заміняти картину світу, що склалась на початку зародження експериментального знання под впливом ще более ранніх світоглядних філософських уявлень.

Революція Ейнштейна почала собою новий, более складний етап розвитку картини світу в епоху зрілої науки: зміну однієї достовірно наукової картини світу другою «локально «іще более досконалою, що відображає более глибокі властивості дійсності. На відміну від використання комбінації старих ідей в нових умовах, що може викликати революційний переворот, ідея Ейнштейна — це подалі узагальнення окремих глибоких здогадів, окремих принципів минулого — давньої ідеї відносності руху, принципу відносності Галілея, перших здогадок про зв «язок матерії й простору (Арістотель, Ріман). Це є геніальне узагальнення всього віковічного досвіду людства, його роздумів над глибинними властивостями Всесвіту.

Таким ж шляхом, напевне, йшов Кеплер, зумівший, як ми Бачили, звільнитись від загальної «одержимості округленістю ». Замість ототожнення досконалості небесних рухів з їхні круговим характером, він відродив й узагальнив давні здогади піфагорійців, котрі вловили вищу, числову гармонію й тім самим кількісну закономірність Всесвіту в правильних кількісних відношеннях величин в природі, завдяки чому таке пристрій й порівнювалось ними із музикою, де гармонія визначається подібними співвідношеннями висоти звуків («музика сфер ») [4]. По суті, піфагорійці першими проголосили «антропний принцип «Всесвіту, котрий, таким чином, не був відкритим вперше, а лише відроджений в наші дні й суть якого до того, що будова Всесвіту сприятлива іменно для існування людини (принцип гармоній людини та світу).

Між іншим можна відмітити, що картина світу, закладена Ейнштейном, займає особливе місце в історії розвитку знань ще і бо це — завершення початого Арістотелем Першого витка спіралі на шляху до пізнання космологічно суттєвих рис Всесвіту.

Особистість Ейнштейна як вченого унікальна ще і до того відношенні, що він виступив як генератор фундаментальної революційної ідеї, й як інтегратор та конструктор нової фізичної картини світу, про «єднавши в собі таким чином й Коперника, й Ньютона.

На відміну від зміни наукових теорій, при зміні наукової картини світу, принцип відповідності не виконується в прямому його смислі. Нагадаємо, що його суть в вимозі, щоб нова теорія, более широка, включала у собі стару як частковий чи граничний випадок.

Ні геоцентризм, ані твердження про стаціонарність «Всесвіту в цілому «- було неможливо бути «частковим випадком «более загальної, відповідно, геліоцентричної моделі Коперника, чи концепції нестаціонарного Всесвіту Фрідмана. Уявлення про «плаский «нескінченний абсолютний простір ньютонівської картини світу, про можливість пустоти такого простору — були бути «частковим випадком «криволінійного, нерозривно зв «язаного із матерією простору, із його залежними, відносними параметрами — в фізичній картині світу Ейнштейна.

Нова картина світу не може бути зведена до старої, так як обидві, будучи взаємновиключаючими претендують на описання «всієї дійсності «. На відміну від наукової теорії, наукова картина світу завжди безмежна, оскільки вон є гранично широкою екстраполяцією теорії.

Але усе ж таки відповідність в якомусь смислі винна матір місце й в цьому випадку — при революційному переході від однієї картини світу до іншої (наприклад від геоцентричної до геліоцентричної). Адже навіть сам грубі спостереження, поверхневий, але й достатньо довгий досвід — завжди приводять до встановлення якихось вірних причинно-наслідкових зв «язків між подіями, лише неправильно пояснених. Зводимість более зрілої наукової картини світу до более примітивної (але й також науцї до того смислі, що вон є узагальненням досвіду, узагальнень) виражається до того, що можна назвати «принципом нерозрізнимості «, недостатності «розрізняючої здатності світогляду «(якщо допустити аналогію із розрізняючою здатністю телескопа)[3]. Вона визначається не лише станом технічної бази спостережень й досліджень природи, але й іще залежить від загального запасу інформації про оточуючий світло, від накопиченого досвіду логічного аналізу цієї інформації, широти кругозору, визначається загальним світоглядом.

Так, до пори до години засоби спостереження не дозволяли безпосередньо зробити правильний вибір між геоцентричним й геліоцентричним поясненням руху світил. Вибір робився на основі грубого досвіду, безпосередніх відчуттів («нерухомості землі «, наприклад), але в основі й под впливом загальних світоглядних уявлень, вироблених на ранніх донаукових етапах формування наукової картини.

Разом із тім навіть в тих далекі часи з’являлися й Перші геніально правильні здогади — геліоцентричне чи подібне (піфагорійське) пояснення руху світил, що включало ідею рухомості й самої землі, що було б універсальним розширенням, екстраполяцією одного з перших принципів — відносності руху. Це говорити про дивну спроможність людського розуму помічати дійсний зв «язок промов у результаті логічного аналізу навіть слабкого потоку інформації, виділяти головне в ньому.

5. Про «здоровий консерватизм «.

Революційний характер зміни наукової картини світу не лише про консерватизм прибічників існуючої картини світу, але й й про міцність її, що частково виправдовує її захисників, робить іх консерватизм «здоровим », адже в ньому проявляється обгрунтованість кожної наукової картини світу всім попереднім запасом знань. Нова фундаментальна революційна ідея винна витримати суровий екзамен критики із її сторони, щоб одержати декларація про життя, а тім понад в ролі нового керівного принципу, який претендує тих, щоб змінити собою попередні усталені уявлення.

З розвитком й зростанням ядра достовірних наукових знань — разом узяте более різносторонніх про «єктів, явищ, закономірностей, про зв «язки між явищами (що оформлюється в підтверджені досвідом й практикою кількісні теорії) — все более міцною стає й наукова ідейна атмосфера, що формується на цій основі, з гранично широких екстраполяцій цих теорій, інакше — наукова картина світу.

Щоб піднятися на іще более високий щабель розуміння тихий чи інших явищ, а доти усвідомити помилковість існуючої картини світу й перебороти «тяжіння «усталених уявлень, потрібна все більша «друга космічна швидкість «й, як наслідок, все более ефективного «пальне », головними компонентами якого в даному випадку служать відкриття нових незвичайних фактів, явищ, закономірностей та все более глибокий аналіз й перевірка вже існуючих теорій, аж до ревізії їхні основ.

Звідси можна зробити висновок, що із розвитком науки революційні потрясіння в тій ідейній атмосфері, котра нею ж виробляється її ж й живити. У науковій картині світу смердоті хоча й залишаються неминучими, проте стають все более важко здійсненними, так як означають прорив в більші глибини розуміння навколишньої дійсності.

Що стосується останнього запитання — чи можна й потрібно вчитися в історії, то відповідь на нього дає сама історія розвитку знань. Згадаємо, шо Коперник прямо опирався на ідеї давньогрецьких негеоцентристів — піфагорійців, а, можливо, й геліоцентристів (Арістарха Самосського). Могутній стимул до пошуків числових закономірностей, що лежати в основі наукової картини світу, здобувши від піфагорійців Кеплер. Галілей йшов до вершин своєї нової механіки, створюючи науку про рух в мисленних суперечках із Арістотелем. Бруно ввібрав у собі мудрість не лише античних натурфілософів, а і філософські роздуми східних мудреців й своїх более близьких попередників епохи Відродження (Міколая Кузанського). А багато раніше європейських геліоцентристів (в Х столітті) великого вченого Середньої Азії Біруні надихнули на свої нетрадиційні в епоху геліоцентризму висловлювання (про можливу будову планетної системи із рухомою Землею) ідеї великого індійського філософа Брахмагупти — про рухомість землі, про тяжіння, про зміни Всесвіту в цілому… На плечі «гігантів «- своїх багаточисленних попередників — опирався Ньютон, який, крім створення строгої математичної фізики, багато роздумував над «всесвітніми «екстраполяціями її законів — над проблемами картини світу.

Не таким прямолінійним й явним був зв «язок ідей Ейнштейна із історичним досвідом людства. На перший погляд суто інтуїтивному рівні виникла його геніальна по простоті та сміливості ідея — для розв «язання всіх протирічь, що накопилися до кінця ХІХ — початку ХХ століття, взагалі відказатися від розуміння як абсолютних сутностей — простору, години, маси, системи відліку. У дійсності в цьому кроці знайшов своє граничне узагальнення весь історичний досвід осмислення навколишнього світу: древній принцип відносності руху й принцип відносності Галілея, доповнений Пуанкаре, Перші здогадки Арістотеля про глибокий зв «язок між властивостями простору й матерії, — проблемі, якої знову відродив у XIX ст. Г. Ріман, що поставивши в своїй узагальненій геометрії запитання про причину метричних властивостей простору. У світлі цих фактів розкривається ще более глибокий зміст наукової революції Ейнштейна: він не лише розгромив ньютоніанську картину світу, але й і розкрив істинний зміст зв «язку матерії й простору — зв «язку, який вперше знайшов відображення в геніальних здогадках Арістотеля.

І навіть, здавалось бі, зовсім не мавший в минулому історичних коренів революційний ривок Фрідмана до картини нестаціонарного в цілому Всесвіту міг так швидко перетворитися з суто математичного рішення в майже основний елемент нової фізико-космологічної картини світу лише в обстановці історичної ідеї наскрізь еволюційного в своїх частинах Космосові.

Висновки.

Таким чином, наукова картина світу — це наслідок історичного досвіду пізнання дійсності. Вона направляє дослідження та інтерпретацію їхні результатів протягом довгих періодів години. По суті, вона заставляє дослідника не скільки свідомо вчитися у історії, стільки підневільно рухатися в руслі певних ідей, постулатів, загальних уявлень, інакше — в руслі здорового глузду, із точки зору даної історичної епохи. Таким чином відомий афоризм про ті, що ніхто не вчиться у історії, швищше відображає людську самовпевненість, ніж дійсний стан промов. Разом із тім, не можна не згадати, що свідомий інтерес до істинної історії ідей збагачувало великих мудреців минулого та допомагало їм знайти правильний шлях в кризових ситуаціях в науці.