Василь Барка /Укр./

Василь Барка.

Кінець 20-х — вухо 30-х років ХХ ст. ознаменувався для України, Яка був тоді в складі СРСР — найстрашнішого, мабуть, приклада тоталітарної держави в історії, приходом тяжких, дуже тяжких часів. За підрахунками Юрія Лавріненка, одного із небагатьох діячів національного відродження, якому вдалося вижити й под годину Другої світової війни виїхати на захід, в УРСР у 1930;х роках було б ліквідовано майже 80% творчої інтелігенції. Тотальний характер винищення національної культурної еліти дали підстави йому назвати добу 1920−1930;х років «розстріляним відродженням». Алі найтяжчим злочином Сталіна супроти українського народу було б влаштування голодомору 1932;1933 років.

Віддаленою причиною голоду були завищені, нереальні цілі, яку радянське керівництво намагалося досягнути протягом години першої п’ятирічки (1928;1932). Виконання плану потребувало величезних капіталовкладень, й їхнього шлюб мав компенсуватися жорстокою експлуатацією населення — робітників, селян й політичних в’язнів. Примусовою працею можна було б звести велетенські корпуси заводів, але й як наповнити ці корпуси модерним технічним устаткуванням? Його треба було б купувати за валюту на Заході, й єдиним джерелом одержання необходимых коштів ставши продажів зерна за кордон. Проте уже взимку 1927;1928 років у СРСР вибухнула заготівельна кризу. За умів вільного ринку селяни не були зацікавлені продавати хліб, оскільки ціни на промислові товари утримувалися на дуже високому рівні. Шлях виходу з кризи Сталін вбачав у насильному вилученні хліба й здійсненні за 3- 4 рокта часткової колективізації сільського господарства. Колективним господарствам под суворим державним контролем належало статі надійним постачальником хліба. У 1929 р. на Заході почалася затяжна економічна депресія, котра призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості промислового устаткування потрібно було б збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929) Пленум ВКП (б) прийняв курс — на здійснення су-цільної колективізації. Україна як основний постачальник зерна на ринок займала у цих планах особливе місце: вон мала статі прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство.

Прискорення темпів колективізації означало фактичне проголошення війни селянству, яку не бажало йти в колгоспи й дивилося ними як однією «міську» вигадку. Утворення колгоспів внесло хаос й дезорганізацію у сільське виробництво. Хаос посилювався невмілими діями збюрократизованого керівництва, яку, не маючи жодного досвіду у сільському господарстві, давало із центру розпорядження, де й що сіяти. З 1931 до 1932 р. посівна площа в УСРР скоротилася на 20%, а втрати врожаю у 1931р. сягнули 30%. До цого неладу додалася посуха, що у 1931 р. охопила степові райони. Алі не вон був причиною голоду: 1934 р. трапилася інша посуха, котра мала спустошливий характер. Однак голоду у 1934 р. не було б. Він припавши на 1932;1933 рр., і безпосередньо його викликала зловмисна воля партійного керівництва. Під впливом загальної дезорганізації, виселення з села найпродуктивнішої частини виробників та у результаті пасивного та активного опору колективізації колгоспи було неможливо виконувати покладених ними поставок зерна державі. але й більшовицьке керівництво вимагало збіжжя за будь-яку ціну. У 1930 р. із України було б забрано третину всього врожаю. Це значно перевищувало природну міру: якщо у 1930 р. УРСР зібрала 27% всесоюзного врожаю, то її частина у загальних поставках становила 38%. У 1931 р. УСРР належало здати таку саму кількість зерна, що і у 1930р., хоча врожай 1931 був нижчим за врожай 1930р. на 20%. Для вилучення зерна перед селянами до села надсилали війська й міліцію. Шляхом реквізицій із республіки було б забрано не лише врожай, а і майже половину (45%) посівного зерна. Хоча под впливом наближення катастрофи норму поставок із України знизили у 1932р. із 7,7 до 6,2 млн. т, але й і вон значно перевищувала реальні можливості республіки. Увесь врожай становив 14,6 млн. т; 40% його було б втрачено под годину збирання. Вже січні околицях розпочався голод. Україна задихалася від непосильних поставок, а ЦК ВКП (б) продовжував вважати темпи здачі українського хліба «ганебно відсталими». Центральне керівництво не бажало визнати, що воно та прийняло нереальні плани. Основним винуватцем невиконання поставок вважалось селянство, яку нібито злісно приховувало хліб, викрадало його із колгоспу, нищило техніку тощо. 7 серпня 1932 р. ВЦВК й РНК СРСР ухвалили постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів й кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно із цим законом крадіжка майна колгоспу каралася розстрілом, а й за пом’якшуючих обставин — ув’язненням не менше 10 років. як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому із колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати дітей (у народній пам’яті цей закон залишився под назвою «закон про п’ять колосків»). Для контролю над виконанням рішення центру восени 1932 р. до Харкова прибула спеціальна хлібозаготівельна комісія на чолі із В’ячеславом Молотовим й Лазарем Кагановичем. Окремі села й цілі райони (88 з 358) як «найбільш злісні саботажники» заносилися до «чорних списків»: із них заборонялося виїжджати, їм був припинена доставка будь-яких товарів. Населення у цих селах, якщо у нього не залишилося запасів їжі, вмирало поголовно. Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися зажени війська й міліції. Їм допомагали «буксирні бригади», сформовані із місцевих активістів. Озброєні довгими загостреними щупами, смердоті обшукували хати, стодолі, садибу, щоб вилучити прихований хліб. Забирали не лише необхідну для виконання кількість зерна, а і запаси будь-якої їжі. Прихоплювалися також гроші, посуд, килими та інше — все цінне, що вдалося знайти под годину обшуку. Над українським селом нависла смертельна небезпека, якої воно та знала із часів татарських й турецьких навал. Колись Олександр Герцен, реагуючи на моральні проблеми, котрі піднімає із собою технічний прогрес, сказавши, що над усе боїться «Чінгісхана із телеграфом». Роберт Коквест, американський дослідник колоду 1932;1933 рр., назвавши ці слова найвлучнішою характеристикою того, що відбувалося на Україні у ці рокта. До цієї характеристики можна хіба додати лише одне: новітні Чінгісхани були страшнішими ще і тім, що, окрім найновішої зброї, малі «єдино вірну ідеологію». Комісія Молотова вивезла із України майже усі хлібні запаси (хоча навіть цого виявилося недостатньо для виконання плану!).

Найбільшого розмаху голод сягнув после завершення роботи хлібозаготівельної комісії, весною-літом 1933 р. Люди вимирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, й останніми — жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим боком голоду був смерть мільйонів дітей. Про масштаби дитячої смертності свідчить такий факт: у з. Плешкан на Полтавщині напередодні голоду 1932;1933 рр. у школі усі чотири класні кімнати були наповнені учнями. Після голоду школу закрили — понад нікому було б її відвідувати.

Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й і там їхнього наздоганяла смерть — міське населення саме терпіло від нестачі їжі, та і боялося надавати допомогу «куркулям», «контрреволюціонерам» й «саботажникам». Очевидці свідчать, що голод обмежувався російською територією; вимираючим українським селянам не дозволялося переходити чи переїжджати в Росію, де голод інакшим гострим. На кордоні із Росією стояли загороджувальні зажени, котрі розстрілювали втікачів із України. Так саме розстрілювали селян, котрі намагалися врятуватися втечею через польський чи румунський кордон.

Радянське керівництво довгий годину не вживало заходів, щоб полегшити частку мільйонів голодуючих. Купи зерна й картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, гниття просто неба. Алі охорона не підпускала перед тим селян. У окремих випадках люди, які ще не зовсім залишили сили, наважувалися на штурми зерносховищ. Їх розстрілювали, щасливіших после арешту відправляли на ув’язнення — там принаймні можна було б попоїсти! Сільських активістів, котрі допомогли реквізувати хліб, залишали помирати разом із іншими. Лише у квітні 1933 р., коли голод лютував у повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба. Партійному керівництву, очевидно, не йшлося про гуманні цілі. Воно боялося втратити повністю своїх годувальників. «На носі» був нова посівна кампанія, а, по селах не було б ані чим сіяти, ані самих сіячів.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв голоду обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937р. у Радянському Союзі був проваджень черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, котрі сталися із години проведення попереднього перепису 1926р. Найбільшу кількість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932;1933 рр. загинуло 7 млн. людей, із них 5 млн. У Україні, 1 млн. на Північному Кавказі, ще 1 млн. — в інших місцях.

Голод 1932;1933 рр., його витоки та наслідки, стали справжньою національною трагедією. І, звичайно, велике людське горі, горі цілої нації, були не відобразитися у художній літературі. У українській й світовій літературі в різні часи з’явилися твори про жахіття 30-х років. Алі, я вважаю, найглибше, найгрунтовніше, найпроникливіше розробили тему соціальної катастрофи письменники української діаспори Улас Самчук й Василь Барка.

Першим художнім твором в українській та світовій літературі про велику трагедію століття був роман Уласа Самчука «Марія» (1939), написань за кордоном по гарячих слідах страшних подій. Невеликий за обсягом, він охоплює кілька десятиліть: в ньому автор художньо осмислює суспільні катаклізми, людські драми і трагедії в дореволюційний період, после жовтневого перевороту, в рокта громадянської війни й за годину злочинних більшовицьких реформ 30-х років, наслідком які був геноцид, що забравши із життя близько 10 мільйонів Чоловік. Картини людських страждань, мученицьких смертей, аморальних діянь більшовицьких опричників вражають трагедійністю, широтою художніх узагальнень.

Головну героїню роману Марію називають Богородицею. Вона образ-символ багатостраждальної, сплюндрованої України. Багато що споріднює її із героїнями українських класичних творів, написаних у різні часи: із Маланкою Волик («Фата Моргана» М. Коцюбинського), Катрею Гармаш («Маті» А. Голівка — перша редакція), Половчихою («Вершники» Ю. Яновського). Життя героїні роману У. Самчука, її любов, випробування, страждання, болі, борошна — все це описується в стилі агіографічного жанру, проходити через пам’ять вмираючої із голоду старої жінки, котра втратила в часи соціальних потрясінь дітей чоловіка, нажите важкою працею майно. Частка Марії, її великомученицької доньки із маленьким дитям, трьох синів — це частка України та її дітей, яким судився свій шлях — неймовірно важкий, страдницький й трагічний.

У Уласа Самчука давні традиційні проблеми моралі, роботи на землі, статку, любові та щастя, християнської моралі, національної свідомості, батьків та дітей, постають у самобутній художній інтерпретації, у спектрі бачення трагедії України 1917;1933 рр. Наймолодший Маріїн сін Лаврін, як найпорядніший, найлюдяніший, свідомий національно, стає жертвою більшовицьких репресій. Трагедія Маріїного роду відбувається щодень. Єдина дочка із маленькою дитиною гинуть у голодних муках. Середульший сін, ледачий й неслухняний Максим, стає більшовицьким катом, знущатися з одвічною народною мораллю, руйнує святі храми, мордує своїх співвітчизників, зневажає національне коріння. Саме він символізує руйнівну антигуманну суть комуністичного лжемесіанства. Символічним є й ті, що відступника-сина, як ті ми маємо в Гоголя, власною рукою карає до смерті ридний батько Корній: «Швидкими кроками підійшов до нього й раз, другий розмахнувся й опустивши сокиру.

Вирвався дикий крик й одразу замовк. Сокира своїм гострієм потрапляла у щось м’яке, у щось м’яке, що легко піддавалося, й тому глибоко грузла. З ліжка білого, теплого виривалися деякий годину стогони, але й й смердоті вщухли. Корній сік й сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука …".

Але і сокирою Корній рубав соціалізм, пролетаріат, котрі винищили рід Перепутьків, знищили господарство, повиганяли із рідної домівки, котрі знищили мільйони українських батьківщин. Убивши сина-відступника — одного із винуватців національної трагедії, — Корній водночас виявляє турботу про вмираючу дружину Марію, віддаючи їй ті, що лишилося від недоїденого дохлого зайця, піклується про Надію, не знаючи, що збожеволіла й ошаліла від голоду дочка наклала у собі руки, задушивши перед тім своє дитя.

Близький до У. Стефаника як неабиякий майстер психологічного листи, Улас Самчук вдається до глибокого аналізу внутрішнього стану персонажів, котрі опиняються в екстремальних ситуаціях. Так, переконаний, що він винен покарати сина-нелюда й розуміючи, що сам помре із голоду, Корній виявляє останню увагу свою до дружини, розчулюється до рідного пса, на якого не звелася рука й із котрим збирається вмерти разом десь у полі.

З вуст Корнія — колися легковажного, навіть бездушного матроса, якому людяність й порядність повернула чесна праця, — злітає осуд злочинної системи, що нищила в селянинові господаря, руйнувала одвічний нерозривний зв’язок його із землею: «І який ж гріх робив, коли у мене із двох десятин повстало дванадцять? Колі у мене із одної корови стало шість… Колі із десяти родючих дерев виросло двісті? Який це був, розумна людино, гріх й пощо взивати мене сволотою, кулаком? …

… Щоб я, що цілий вік лів піт, що витворив скільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до отої комуни й там щовечора наставляв старечу руку, щоб Мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, із посліду хліба? Про ані! Ото уже ні!".

Але обрубаний родовий корінь, опоганена земля, прийшов у світи на загибель Корній, Герасимчука Маріїних дітей, вмирає і вона сама, матір роду людського. І усе ж таки, попри трагедійний пафос, у творі бринять життєстверджуючі мотиви, мотиви незнищенності пам’яті народної, торжества добра над злом. Десь живе єдина гілка Маріїного роду: її й Корніїв найстарший сін Демко, потрапивши у війну до німецького полону, пустивши там коріння на чужій землі. Воскреснути у людській пам’яті і безневинно убієнні.

Символічне видіння бачить вмираюча Марія, а поруч — Гната, її колишнього, зрадженого нею чоловіка:

«Марія розплющила очі, дивуватися назустріч сонцю, вийняла суху кістляву руку й простягнула її далеко від себе.

— Сонце! — каже вон.- Сонце! Дивися, Гнате, яку сонце. Бачив ти коли таке сонце?..

Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б’ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно й широко. Гнат мовчки сидить, й в душі його воскресають мертві із гробів, встають із домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають й співають радісні пісня. Гнат усміхається…".

Якщо Улас Самчук, змальовуючи життя українського села впродовж кількох десятиліть, аналізує передусім витоки великої народної трагедії 1933 року, то Василь Барка у своєму романі «Жовтий князь» (1963), художньо узагальнюючи документальний матеріал страшного злочину тоталітаризму, подає безліч жахливих картин цого Апокліпсису, через окремі людські долі, вчинки, моральну позицію персонажів відтворює цілий народ в певній історичній конкретиці. Твір У. Барки просто-таки пересичений страшними фактами, подіями — реаліями чорного лихоліття. Трагедія 1933;го осмислюється письменником через біблійне пророцтво як результат запрограмованого геноциду, що його здійснювала партія більшовиків та її вожді, котрі асоціюються із фатальним диявольським знаком «666». Звір з цим знаком постає із розповідей подорожнього в жовтому одязі - так через завісься роман проходити символічний образ Жовтого князя, що несе смерть, горі, страждання, суцільне нищення і руйнацію, спустошує не лише землю, а і душі людські: «Всіх супротивних йому, але й вірних Христу, викликатимуть й вигризатимуть із ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів — вогнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі … Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі й на долоні, кладений від князя, що при дияволі ходить».

У романі докладно змальовуються діяння більшовицьких опричників, котрі, запопадливо вислужуючись перед вищими ешелонами влади та їхніми сатрапами в Україні, забирали в селянських багатодітних сімей останні крихти, свідомо прирікаючи дітей на мученицьку смерть.

А вісь картинка із вищими партійними чиновниками:

«Партійщина вищого рангу й звання, із яскравими зірками на кашкетах й груд, позиркує в виразі кислувато погірдливої нудьги крізь швидкі автомашини… позиркує на трупи, розсіяні по вулицях, й відвертається випасеними обличями».

Вражають у романі реалістичністю картини апокаліпсичної руйнації, вчиненої партією більшовиків. Картина соціального лиха вражає широтою художніх узагальнень, асоціаціями із апокаліпсичними образами біблійних пророцтв:

«Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її, й сірчаний оповідь жовтого кагана побивши життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрізь вирубано, сам пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур’янів. Усі, що цвіло до сонця, пропало, аби знесене бурію, пожежею, потопом, пошестю. Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ані повіток, ані клунь, ані комор, — сам порозвалювані хати. Жоден землетрус негаразд знищити побут, як північна сарана, спряжена золотомлицькою каганівщиною».

У центрі твору мученицький шлях на Голгофу однієї родини — сім'ї Мирона Катранника. Усі випробування, страждання, що випали частку її членів, набувають у творі символічного значення. Страшне лихоліття, що прийшло на форумі нашу землю рівно «через дев’ятнадцять віків после розп’яття Спасителя, — це пришестя антихристів в образі більшовицьких реформаторів-осквернителів. Про це стверджувати перед смертю Дарії Катранник старенька матір, вустами якої промовляє весь народ, який страшну злочинність сатанинської влади намагається пояснити через апокаліпсичне пророцтво.

У муках помирають діти Катранників Микола та Оленка, на очах своїх батьків, а батьки нічим не змогли їм допомогти. У пошуках їжі, серед чужих у муках голоду гинуть також виснажені Мирон й Дарія Катранники. Єдина гілочка їхнього роду, малий Андрійко, залишиться живим, щоб зберегти пам’ять про велику трагедію віку. Корінь його, зв’язок із рідною домівкою назавжди знищений — хлопчик шукатиме загублені сліди своєї неньки на цій багатостраждальній землі. І в цьому теж символічний підтекст: пройшовши крізь апокаліпсичні борошна, нелюдські випробування, не стративши у собі добра, не вбивши історичної пам’яті, народ наш мусить відродити у собі найкраще, найчистіше, що йде із глибини віків.

У романі багато картин людських страждань, мученицьких голодних смертей, детально зображуються пошуки рятівних крихт, вражають розповіді про людоїдство, моральну деградацію, епізоди, пов’язані із похованням живих й мертвих. Однак значна увага в творі акцентується на кращих людських якостях, що їхні у дні горя і скорботи не розтринькав наш народ. Над жорстокістю і моральним падінням усе ж таки домінує доброта, милосердя, здатність надати допомогу одне одному. Так Андрійко ділиться рештками роздобутої ховрашатини із незнайомою жінкою, аби урятувати їй життя. У тієї ж годину подружжя Петрунів ділиться із хлопчиком останнім борошном й картоплею. Отже, у поєдинку зі смертю народ усе ж таки зберіг найкраще: людяність, природний альтруїзм, здатність спільно долати злигодні і біду. І в цьому гуманістичний й життєстверджуючий пафос роману У. Барки «Жовтий князь». Написаний на початку 60-х років США, твір цей є на сьогодні найобгрунтованішою історичною конкретикою, епічним полотном про свідомий геноцид українського народу в 1933 році, злочинно, підло організований більшовицьким тоталітаризмом.

Розглянувши романи У. Самчука й У. Барки зазначимо, що смердоті одночасно й дуже різні, й в дечому мають багато спільного, як в побудові, то й в змісті. Алі повністю одностайні Барка й Самчук в одному — обоє смердоті змалювали сутність трагедії села 30-х років, кожен по-своєму: Самчук — аналізуючи всю передісторію соціальної катастрофи, Барка — розглядаючи саме відрізок 1932;1933 рр. — страшного голодомору. Так було в історії сталося багато жахливого із українським народом, неодноразово протягом ХХ ст. йому загрожувало повне винищення, але й, попри усі негаразди, українське село — основний носій української народності - встояло, передусім завдячуючи своїй жаги до життя. І сьогодні, коли ми розбудовуємо нове сус-пільство, не повинні забувати сторінки історії, якими страшними смердоті б не були.

Література Я. Грицак «Нарис історії України», з. 30−36. Журнал «Слово й годину», 1993, № 10 з. 68−71. Газета «Українська мова та література», 1997, число 5.