Внешняя політика Іраку 1971-1975 гг

Зовнішня політика Іраку 1971;1975 гг.

Поглиблення прогресивних змін і позитивний внутрішньополітичний курс уряду Іраку поєднувалися у роки з заходами у зміцненні національну незалежність своєї країни. Важливою складовою його було розширення й зміцнення всебічних перетинів поміж Іраком, і соціалістичними країнами, насамперед із Радянським Союзом. Торговельне, економічне, технічне співробітництво з СРСР, Угорщиною, НДР, низку інших соціалістичних країн дозволило Іраку здійснити великих проектів у сфері нафтовидобутку, будівництва промислових підприємств і комунікацій, розвитку енергетики, і іригаційної мережі. Таке співробітництво створило необхідні умови для підготовки й проведення націоналізації нафтовидобувної в промисловості й успішного протидії спробам іноземних монополій бойкотувати іракську нафту світовому рынке.

Після укладання Договору про дружбу і між Іраком, і СРСР відносини з-поміж них продовжували розвиватися за висхідною лінії. Характеризуючи значення зв’язку з СРСР та інші соціалістичними країнами, VII регіональний з'їзд ПАСВ зазначав: «Висунутий Партією арабського соціалістичного відродження і революцією 17 липня гасло стратегічного союзу з СРСР та інші соціалістичними країнами правильний і з точки зору принципів, і з погляду практики. Він суперечить принципам партії, її панарабским цілям й завданням боротьби по здійсненню єдності, волі народів і соціалізму, як і інтересам і сподіванням арабської нації та її боротьбі визволення і прогрес ». Таке співробітництво стало охоплювати найрізноманітніші сфери. Тільки 1973 р. між двома країнами було укладено угоду про культурне співробітництво, договору про правової взаємодопомоги, домовленості про туризмі, про економічний та в технічному співробітництві. У тому 1975 р. іракське уряд уклала з СРСР угоду про будівництво ТЕС в Эн-Насирии, у квітні цього року — угоду щодо проведення спільних досліджень з використанню атомної енергії з метою. У 1975 р. Ірак який із та розвитку держав підписала відповідну угоду співробітництво з Радою Економічною Взаимопомощи.

Відносини Іраку з капіталістичними країнами Заходу розвивалися в цей період нерівно. Важливим для іракського уряду критерієм, при допомоги якого вона оцінювало можливості розвитку зв’язку з тій чи іншій країною Заходу, була її позицію щодо врегулювання близькосхідного кризи, і навіть перспектив незалежного, розвитку Іраку й інших арабських країн. Зокрема, розвиток Іраку й інших арабських країн. Зокрема, розвиток американсько-іракських відносин негативним чином відбилася підтримка, яку надавали США Ізраїлю у проведенні його експансіоністської політики, і навіть шахскому режимові у Ірані. Так було в листопаді 1971 р., коли іранські війська висадилися на трьох островах Перської затоки, що належать арабським эмиратам Шарджа і Рас-ель-Хайма, Ірак розірвав дипломатичних відносин з Іраном і з Великобританією. Взаємини із США припинено в 1972 р. шахскому режиму обіцяли будь-яке неядерна озброєння реалізації його гегемоністських задумів в Перській затоці, і навіть допомогу американських фахівців у підготовці іранської армии.

У 1974 р., після арабсько-ізраїльської війни у жовтні 1973 р., в ході якого навіть інші імперіалістичні держави повністю підтримали Ізраїль, VII регіональний з'їзд ПАСВ (партія арабського соціалістичного відродження) констатував: «Протиріччя, існуюче між нами і державами, особливо США, є фундаментальним, гострим і тривалим. Це може зникнути тільки внаслідок радикальної зміни їх лінії їхні стосунки вже питання до наших істотним проблемам. «З цю позицію, іракське уряд відкинуло 1974;го р. пропозицію США брати участь у нараді країн-експортерів і імпортерів нафти на Вашингтоні, розцінивши його як спробу закріпити й обіцянками посилити нерівноправний характер відносин між розвиваються і імперіалістськими державами. У 1975 р. Ірак засудив дії США, створені задля висновок сепаратних угод між окремими арабськими країнами й Ізраїлем, і навіть угоду про роз'єднанні єгипетських і ізраїльських військ на Синае.

Важливою складовою зовнішньої політики України Іраку 1971;1975 рр. були його з іншими арабськими державами, які ПАСВ розглядала як особливу сферу своїх міжнародних зв’язків. Сюди ставився комплекс проблем, що стосуються боротьби проти ізраїльської агресії, за здійснення законних прав арабського народу Палестини, і навіть відносини Іраку коїться з іншими арабськими державами Перської залива.

Іракське уряд передусім прагнуло нормалізувати свої відносини з арабськими країнами, безпосередньо ворогуючими ізраїльської агресії, домогтися об'єднання виступали їхні зусиль і кращої координації їх дій. Проте цього ускладнювалося поруч обставин, зокрема особливим підходом Іраку до вирішення близькосхідної проблеми. Тоді ж для іракського керівництва були характерними відмови від самої ідеї політичного врегулювання близькосхідного кризи, визнання збройної боротьби з Ізраїлем до його знищення як єдиного кошти забезпечення прав арабських народів. Через це іракське уряд довгий час відкидало резолюції Ради Безпеки ООН, ідею скликання Женевської мирної конференції та інші пропозиції, спрямовані врегулювання конфлікту мирними средствами.

Наприкінці 1968 р. іракське керівництво висунуло ідею створення об'єднаного військового командування з участю Єгипту, Сирії, Йорданії і Іраку. Президент Єгипту Насер відкинув цю пропозицію, а керівники Сирії і Йорданії було його прийнято. У тому 1969 р. було досягнуто домовленості про створенні об'єднаного «Східного командування », відповідно до якої завезеними на територію Йорданії ввели іракські війська чисельністю 20 тис. чол. Однак у результаті подій 1970 р. у Йорданію між учасниками угоди виникли тертя, й у січні 1971 р. іракські війська виведені з Иордании.

Націоналізація ВПК («Ірак петролеум Компані «) у червні 1972 р. зміцнила авторитет Іраку арабському світі. Рішення про націоналізації було негайно підтримане урядом Сирії, що у знак солідарності национализировало майно ВПК біля своєї країни. ЛАД офіційно підтримала дії Іраку й Сирії, а ОАПЕК вирішила створенні спеціального фонду допомоги цим двом країнам, виділивши їм у вигляді безвідсоткового позики відповідно 140,1 млн. і 17,7 млн. доларів на покриття збитків, що з бойкотом капіталістичними країнами іракської і сирійської нефти.

У 1973 р. іракські частини, направлені район Голанських висот, допомогли Сирії відображенні ізраїльської агресії. У 1974 р. іракські керівники брали участь у роботі Рабатского наради голів держав та урядів арабських країн, прийняв важливі резолюції по палестинської проблемі, зокрема рішення про визнання ОВП єдиним законним представником арабського народу Палестини. Після жовтневої війни 1973 р. поступово почали нормалізуватися відносини Іраку з арабськими країнами, зокрема з Єгиптом, Лівією і Алжиром.

Що ж до відносин Іраку з арабськими державами Перської затоки, всі вони багато в чому визначалися ситуацією, яка склалася у цьому районі після виходу звідти в 1969;1971 рр. британських військ та зі зростанням військового присутності Ірану, підтримуваного США. Прагнення протидіяти впливу Ірану в затоці у сенсі стимулювало розвитку відносин Іраку з арабськими державами цього района.

Незабаром після приходу до української влади баасистское уряд спробувало поліпшити ирако-саудовские відносини у надії встановлення конструктивної співпраці у справі створення спільної безпеки країн Перської затоки. У вересні 1968 р. відбулися иракосаудівські переговори, не що зробили, проте, суттєвих зрушень стосункам між двома країнами. У цей час і пізніше на ирако-саудовских відносинах негативним чином відбивалося відмінність їх позицій за низкою питань, зокрема у відношенні США. У той самий час імперіалістичні кола всіляко підштовхували Саудівську Аравію у її регіональної політики на зближення з Іраном, що грав тоді роль американського жандарма у Перській затоці. На досягнення цього направили і візит шаха Ірану в Саудівську Аравію у листопаді 1968 г.

У лютому й травні 1969 р. іракське уряд знову запропонувало Саудівської Аравії співробітничати у забезпечення безпеки затоки, а й у цього разу саудівські керівники відкинули цю пропозицію, оскільки планували створення оборонного пакту що з Іраном. Ірак дав негативну оцінку такому курсу саудівського керівництва, розцінивши його як чинник, об'єктивно сприяє включенню зони Перської затоки до сфери впливу США. Така позиція Іраку мало зазнала змін до середини 70-х годов.

Більше успішно складалися відносини Іраку з Кувейтом. Невдовзі по приходу ПАСВ до повалення влади Кувейт визнав новий уряд Іраку, тож під кінець 1969 р. між двома державами було укладено угоду про співробітництво у області інформації. Цьому передували переговори щодо військове співробітництво Перській затоці (квітень 1969 р.), угоду про компенсації за націоналізовану кувейтський власність проти Іраку (жовтень 1969 р.) і Шенгенська угода про співробітництво у видобутку і її транспортування (листопад 1969 р.). Вже у лютому 1970 р. було відновлено двосторонні переговори щодо демаркації спільного кордону, а лютому 1971 р. укладено нове митне угоду. У червні 1972 р. кувейтское уряд підтримав Ірак питанні націоналізації ВПК. Однак у грудні 1972 р. подальший розвиток співпраці двох десятків країн опинилося під загрозою, оскільки кувейтское уряд було стривожено повідомленнями про нарощуванні іракських Збройних Сил за українсько-словацьким кордоном. Прикордонний інцидент, що мав місце у березні 1973 р., ще більше загострив відносини між двома країнами. Такий стан зберігалося до 1975 г.

Ставлення інших арабських держав затоки до Іраку багато в чому визначалося стриманою позицією Саудівської Аравії та Кувейту. Ірак привітав висновок британських військ з того регіону і підтримав постанову по створення у 1970 р. федерації князівств Перської затоки. Тоді ж були укладено угоди про співробітництво з Бахрейном і Катаром, а 1973 р. — угоди з ОАЕ про надання їм допомоги іракських фахівців. Однак у цілому контакти Іраку із державами в 1972; 1975 рр. мали обмежений характер. Насторожене ставлення до нього з боку феодальних монархій затоки пояснювалося значною мірою тим, що ті розглядали развертывающиеся проти Іраку прогресивні перетворення, особливо що у них іракських комуністів, як безпосередню загрозу соціальної і політичною стабільності у країнах, а панарабські гасла ПАСВ найчастіше вважали прагнення її лідерів поширити свій впливом геть весь регіон. Тому охочіше йшли співпрацю з шахським Іраном, ніж із баасистським Іраком. Іракське ж уряд у такі умови справляло підтримку опозиційним рухам у країнах затоки. Так було в першій половині 1970;х років Ірак надавав фінансову і той допомогу Народному фронту звільнення Омана.

Список використовуваної литературы.

1. Новітня історія арабських країн Азії. 1917;1985. М., 1988. 2. Ниязматов Ш. А. Ирано-иракский конфлікт. Історичний нарис. М., 1989. 3. Дмитрієв Є. Д. Палестинська трагедія. М., 1986.