Роль держави в економіці

смотреть на реферати схожі на «Роль держави у економіці «Введение.

For a present-day moment an edge by the problem of our state is its role in the economic system. Also cost stands a serious problem — a development of its market and expansion of economy. Since beside us not developped own industry, consequently, I duma that cost stands more deeply study this question. And what image its decide? This problem I the most have touched, seen on the economic position of the country.

На сьогодні гострою соціальною проблемою нашої держави є його роль у економічній системі. Також стоїть серйозна проблема — розвиток своєї ринку виробництва і розширення економіки. Оскільки не розвинена власна промисловість, отже, гадаю, що глибше вивчити це запитання. І як його вирішити? Проблема мене найбільш торкнулася, коли бачиш економічне становище страны.

Во всіх економічних системах держава регулює економіку. Таке регулювання у сучасній ринкової економіки ввозяться набагато менших розмірах, ніж у адміністративно-командної системі. Проте, і тут економічна роль держави велика. У Росії великий наголос робиться на централізоване планування. Наша економіка є переважно ринкову систему. Разом про те економічних функцій держави грають у неї надзвичайно істотну роль. Кількісно висловити економічну роль держави нелегко. Дуже грубим показником частки ринку виробництва і держави у економіці служить те що, що на даний час близько 4/5 національний продукт забезпечується ринкової системою, а інша його частину виробляється під егідою держави. Але крім фінансування виробництва держава здійснює програми соціального страхування і «соціального забезпечення, ставлячи за мету перерозподіл доходу на приватний сектор економіки. Статистика показує, що і загальний обсяг державних витрат — для придбання товарів та послуг і соціальних програм — становлять приблизно 1/3 національний продукт. Нарешті, безліч які важко піддаються кількісному зміни регулюючих заходів, призначених, за захистом довкілля, охорони здоров’я та перемоги праці робочих, захисту споживачів від небезпечних продуктів, забезпечення рівного доступу до вакантним робочих місць й контролю над практикою ціноутворення в певних галузях, втягує держава практично у всі сфери економічної діяльності. Економічна роль держави, безсумнівно, великою і всеобъемлюща. На відміну від моделі чистого капіталізму нашу економіку краще характеризувати як змішаний капіталізм. Функціонування приватного сектору з урахуванням ринкової системи модифікується найрізноманітнішими способами державним сектором.

Государство економіки. Теория.

Ринок є добре налагоджений, попри спонтанний характер, механізм, здатний вирішувати економічні завдання, які стоять перед суспільством. Однак це, не заперечує тієї ролі, яку покликане грати держава. Про роль держави й уряду у економіці сперечаються давно. Аж по нинішнього століття панувало думка, що замість менше уряд «править», краще для нього, й щодо економіки. Проте визначні економісти та політики відводили державі якусь роль — то «нічного сторожа» капіталізму (А. Сміт), то «констебля за умов анархії» (Т. Карлейль), то «попечителя зацікавлення у громадськості» (Т. Джефферсон). Але, мабуть, лише ХХ столітті воно всюди став необхідним частиною самої господарської системы.

Доцільно розглянути причини державного втручання у економіку й його формы.

Причини державного втручання у экономику.

Ще 18 в. А. Сміт визначив такі функції урядів: > забезпечення національної оборони, > виконання правосуддя, > організація суспільних робіт, невигідних для приватного підприємництва, але необхідних громадянам, > освіту юнацтва, > збір податків на оплату потреб государства.

По сьогодні хто б заперечує необхідність цих функцій, ще, до них додалися і призначає нові. Сталося те й оскільки з’явилися такі проблеми, вирішення яких неспроможна жоден навіть найбільш великий підприємець. Як бути з забрудненням довкілля, масової безробіттям, інфляцією, циклічними коливаннями економічного зростання? Боротьбу з тими «макроекономічними видами зла» дедалі більше покладає державні органи. Але чому особливо показово, центральні органи втручаються сьогодні у «святая-святих» ринку — процес ціноутворення. Звісно, за умов ринкової економіки де вони встановлюють прямо ціни окремі товари, як із центральному плануванні. Але, регулюючи, скажімо, відсоток, стягуваний банками за кредит, можуть прискорювати чи уповільнювати загальний темпи зростання цін. Реальний ринок далекий до абстрактної моделі досконалої конкуренції, отже, і південь від самого досконалості. Тому держава вимушено «вмешиваться».

Варто обмовитися, що з економістів немає єдиної думки у тому, в якій мірі у якій формі держава має це робити. Одні вважають, що повинна почасти вирішувати за ринок проблему ефективного розподілу ресурсів. Інші, навпаки, застерігають, що нічого з такої прямого втручання годі і функції мають зводитися виключно підтримці правил «ринкової гри», наприклад обмеження влади «диктаторів» над ринком. Так, по крайнього заходу, виглядає залежить від теории.

Щоб краще розібратися, хто ж із них прав, необхідно, мабуть, розглянути запитання про роль державного регулювання экономики.

Роль державного регулювання экономики.

У планової економіки це держава грається на вирішальній ролі у визначенні всіх економічних пропорцій. При побудові державного регулювання економіки тут панує принцип «максимальної можливості»: все економічні процеси, які у принципі піддаються централізованого регулювання, повинні управлятися центральними органами.

У ринковій економіці основним регулятором економічних пропорцій є ринок. Державне регулювання грає допоміжну роль. Воно будується з урахуванням принципу «необхідності»: лише у сферах, де ринкові регулятори з різноманітні причини неефективні, припустимо і доцільно державне регулирование.

Зрозуміло, уявлення різних економістів і в політиків у тому, які саме процеси можуть регулюватися державою і які - ринком, не збігаються. Тож у деяких країнах із планової економікою можуть спостерігатися істотні розбіжності певною мірою економічної самостійності підприємств. Так само ступінь державного втручання у економіку неоднакова у різних країнах із ринковим господарством. Так, наприклад, у Швеції чи Голландії держава активніше впливає економічні процеси, ніж у США. Але загальним всім країн із планової економікою і те, що систему управління постає як основний регулятор господарських пропорцій, тоді як у країнах з ринковою економікою вона завжди виконує допоміжні функции.

Зміна основного принципу формування системи державного регулювання — одне з головних стартових умов переходу до ринкової економіки. На перехідному етапі цю систему характеризується двома визначальними тенденціями. З одного боку, регулювання економічних процесів втрачає тут всеосяжний характер, ступінь державного втручання у економіку зменшується. З іншого боку, відбувається зміна форм і методів державного регулирования.

На етапі початку ринку роль держави — понад значущою, ніж у що склалося ринковому господарстві. Це з двома основними причинами. У — перших, на перехідному етапі ринок перебуває на стадії становлення та її регулюючі можливості недостатньо високі, що зумовлює необхідність інтенсивнішої втручання у економічні процеси. У — других, перехід від планового господарства до ринковому не відбувається автоматично, стихійно. Держава покликана регулювати процеси переходу, стимулювати створення інфраструктури ринку, умов його нормального функционирования.

Функції державного регулювання экономики.

Роль держави у економіці конкретизується у його функціях. Усі функції держави у перехідною економіці пов’язані з становленням і розвитком ринкових відносин. Залежно від характеру цьому разі можна виділити 2 групи регулюючих функцій держави. У — перших, це функції створення умов ефективного існування ринку. У — других, це функції доповнення та коригуванні дії власне ринкових регуляторов.

До першої групи ставляться функції забезпечення правова база функціонування ринкового господарства, і навіть функція стимулювання і захисту конкуренції, як головною рушійної сили трапилося в ринковій среде.

До другої групи ставляться функції перерозподілу доходів, коригування розподілу ресурсів, забезпечення економічної стабільності і стимулювання економічного роста.

Названі функції характерні як перехідною, так розвиненою ринкової економіки. Проте за етапі початку ринку реалізація кожної з цих функцій характеризується поруч особенностей.

Якщо сформований ринковому господарстві забезпечення правова база функціонування економіки реалізується у основному шляхом контролю над застосуванням чинного господарського законодавства та внесення до нього часткових коригувань, то, на перехідному етапі наново створювати всю правову базу господарювання. Нове господарське законодавство має чітко визначати права власності і гарантії дотримання контрактів, регламентувати діяльність та розвитку інститутів ринкового господарства: комерційних банків, бірж, інвестиційних фондів тощо. п., здобути правові основи антимонопольного регулювання. Необхідні нові, адекватні умовам ринку, податкового законодавства, система законів захисту прав споживача та соціального забезпечення, тощо. буд. Крім того, потрібно правове забезпечення такого специфічного процесу перехідний етап, як приватизація державної собственности.

Правова основа господарювання мусить бути стабільної. Постійні і істотних змін у господарському законодавстві надають дестабілізуючий вплив на економіку, формуючи у господарських суб'єктів почуття невпевненість у майбутньому. Однак новий господарське право, створюване протягом короткого терміну на початковому етапі знають переходу до ринків, не апробовано практикою і у дію цієї недосконале. Принаймні розвитку перехідною економіки, це недосконалість стає дедалі очевидним, виникла потреба істотних коректувань господарського законодавства. Отже, об'єктивне протиріччя між вимогою стабільності господарського законодавства і необхідність її вдосконалення стає у перехідною економіці надзвичайно гострим. Це ускладнює реалізацію функції правового забезпечення економіки. Перш ніж вносити ті чи інші корективи в правові норми господарювання, необхідно щоразу узгоджувати гаданий позитивний ефект внесених змін з збитком від порушення правової стабільності. Зазначимо лише, що у в зв’язку зі нерозвиненістю конкуренції, та надзвичайно високий рівень монополізацію ринку, притаманним економіки перехідного типу, реалізація даної функції набуває тут особливо важливе значение.

Перехід від планової економіки до ринкової об'єктивно супроводжується різким збільшенням диференціації доходів населення. Причому початку переходу той процес відбувається і натомість економічного спаду і високих темпів інфляції, які загострюють проблему нерівності, викликаючи значне зниження рівня життя основної маси населення. У цих умовах, щоб згладити гостроту соціально — економічних протиріч та недопущення зубожіння окремих соціальних верств, держава змушене інтенсивніше брати участь у перерозподілі доходов.

Основними каналами перерозподілу доходів є прогресивне оподаткування особистих доходів населення і система трансфертних платежів. Причому головна роль зменшенні нерівності належить трансфертным платежах. Річ у тім, можливості збільшення податкової прогресії дуже обмежені. Значне підвищення прогресивності оподаткування підриває стимул до підвищення високих доходів, а цим стимули до високопродуктивному праці та інвестицій, заохочує відплив капіталів до інших держав, що негативно позначається розвиток національної экономики.

Можливості використання трансфертних платежів як каналу перерозподілу доходів теж безмежні. Значне збільшення ж розмірів та тривалості виплати допомоги безробітним чи посібників малозабезпеченим верствам населення послаблює стимули до праці, що може негативно впливає як на економіку, а й у соціальну атмосферу в обществе.

Політика перерозподілу доходів покликана скоротити розрив голосів на умов життя високо — і низькодохідних груп населення, але лише тієї мері, яка загрожує придушенням ділової активности.

Відомо, що ринкові механізми забезпечують раціонального з громадської погляду розподілу ресурсів у тому випадку, коли мова йдеться про виробництво, сопровождающемся зовнішніми ефектами, чи з приводу створення громадських благ. У умовах держава перебирає функцію коригування розподілу ресурсів. Така коригування й у перехідною, і трапилося в ринковій економіці здійснюється традиційними методами. До до їх числа ставляться встановлення адміністративних обмежень і стандартів, що перешкоджають забруднення довкілля, система спеціальних податків і дотацій, фінансування виробництва громадських благ чи безпосереднє управління їх виробництвом, як його зосереджено на державних підприємствах. Специфікою перехідною економіки служить наявність особливих проблем, ускладнюють реалізацію аналізованої функції державного регулирования.

Зазначимо, передусім, що з країн, йдуть на етап початку ринку, характерні найгостріші екологічні проблеми, перейшли по спадщині від адміністративно — командної системи. Для розв’язання необхідно різко посилити обмеження на шкідливі викиди, значно підвищити податки на виробників, використовують екологічно небезпечні технології, тощо. п. Проте виробники у своїй технологічно не готові створювати з меншим шкідливим зовнішнім ефектом. Тому спроби швидко змінити екологічну ситуацію тощо шляхом введення жорстких нормативів, санкцій і додаткових податків виллються в значне зниження обсягів виробництва, що посилить економічний спад, характерний спершу затяжного перехідного періоду. Рішення проблеми видно з шляхах поступового жорсткості політики регулювання негативних зовнішніх ефектів із заздалегідь, кілька років оголошеними, черговими змінами екологічних нормативів, розмірів податків, штрафів та т. п. Це дозволило б б підприємствам заздалегідь пристосуватися до прийдешнім змін і відреагувати ними впровадженням екологічно безпечної технології, а чи не різким скороченням производства.

Регулювання процесу перерозподілу ресурсів немає і виробництво громадських благ (національна оборона, фундаментальна наука, освіту, охорону здоров’я й т. п.) у перехідній економіці ускладнюється з -за високої інфляції. Як відомо, від високої інфляції найбільше страждають особи з відносно стабільними номінальними доходами, яких, зокрема, ставляться працівники бюджетних галузей. Починається перетік кваліфікованих наукових, педагогічних та інших кадрів в сфери діяльності, які дають вищі доходи. Щоб перешкоджати цього процесу, зберегти кадровий потенціал на життєво важливих у розвиток суспільства сферах, обов’язковим елементом політики перерозподілу ресурсів на перехідному етапі мусить бути ефективна система захисту доходів працівників бюджетних установ від инфляции.

Що темпи інфляції й глибше спад у перехідній економіці, то вище роль стабілізаційної функції державного регулювання. Ця функція реалізується переважно у вигляді традиційних методів бюджетної, фіскальної і кредитно — Грошової Політики. Основна складність стабілізаційного регулювання на перехідному етапі пов’язана з тим, що високих темпів інфляції пов’язані тут із глибоким економічним спадом. У умовах котра стимулює бюджетна, фіскальна і кредитно — грошова політика, спрямовану подолання спаду, сприяє підвищенню інфляції. І навпаки, жорсткість кредитно — грошової, фіскальної і бюджетної політики, спрямоване на придушення інфляції, сприяє поглибленню падіння. Перед державою постає дуже складна проблема поєднання «жорсткості» і «м'якості» би в економічному регулировании.

На пізніших етапах затяжного перехідного періоду, принаймні подолання економічного спаду і тенденції зниження інфляції, дедалі актуальнішою стає функція стимулювання економічного зростання. На той час в держави з’являється можливість збільшити фінансування фундаментальної економіки та освіти, що сприяє прискоренню НТП, зменшити тяжкість податкового тягаря, що стимулює зростання ділову активність, активніше використовувати податкову і кредитно — грошову політику, як засіб стимулювання технічного прогресу і зростання инвестиций.

Методи державного регулювання экономики.

Свої регулюючі функції держава виконує у вигляді адміністративних і ступінь економічних методів. Для командної економіки характерно переважання адміністративних методів регулювання. Система державного регулювання ринкової економіки, навпаки, виходить з використанні економічних методов.

Адміністративні, чи прямі, методи регулювання обмежують свободу вибору господарюючого суб'єкту. Наприклад, директивні планові завдання щодо обсягу і асортименту готової продукції чи централізовано встановлені ціни на всі товари та — типові методи адміністративного регулювання в планової економіки — позбавляють підприємство альтернативного використання ресурсів. На відміну від рівня цього, економічні та непрямі методи державного регулювання не обмежують свободи підприємницького вибору. Наприклад, зниження податків на бізнесовими або, скажімо, зниження облікової ставки відсотка є типовими методами економічного регулювання, спрямованих зростання виробництва та посилення інвестиційної активності підприємств. Останні збільшують капіталовкладення і обсяги виробництва не тому що в себе не мають іншого виходу. Вони цілком вільні у виборі виробничої програми розвитку й інвестиційної політики. Просто зниження податків і облікової ставки відсотка роблять зростання виробництва та інвестицій вигіднішими, ніж прежде.

Розмежування між адміністративними і економічними методами регулювання до певної міри умовно. Щоб задіяти будь-який непрямий регулятор, необхідно попереднє адміністративне рішення відповідних органів, наприклад рішення про зміні податкових ставок, про надання податкових пільг під час продажу Центральним банком державних облігацій, у сенсі будь-які економічні регулятори несуть у собі печатку адміністрування. У той самий час будь-який адміністративний регулятор, прямо примушуючи господарюючі суб'єкти виконувати ті чи інші дії, одночасно надає вторинне непряме вплив до цілого ряду пов’язаних економічних процесів. Наприклад, адміністративне підвищення як прямо визначить їх новий рівень, та за ціни побічно вплине на стан від попиту й пропозиції, й у сенсі можна сказати, будь-які адміністративні методи регулювання несуть у собі риси, характерні для економічних, непрямих регуляторів. Проте, аналізований вище критерій дозволяє, зазвичай, без особливих труднощів відрізняти практично економічні методи від адміністративних. Розмежування з-поміж них є важливим з погляду природи економічних отношений.

Адміністративні методи регулювання діаметрально протилежні природі ринку, вони блокують дію відповідних ринкових регуляторів. Якщо підприємству, наприклад, директивно визначено обсяг виробленої продукції і на розміри поставок сировини, вона може відреагувати зміну ринкової кон’юнктури шляхом підвищення або скорочення випуску продукції. Чим вище сфера дії адміністративних методів регулювання, тим вже сфера поширення і від ефективність реальних ринкових отношений.

Економічні методи регулювання, навпаки, адекватні природі ринку. Вони безпосередньо впливають на кон’юнктури ринку і крізь неї, побічно, на у виробників і споживачів товарів та послуг. Наприклад, збільшення трансфертних платежів змінює кон’юнктури ринку споживчих товарів, збільшує попиту, що, своєю чергою, сприяє підвищення цін і це змушує товаровиробників збільшувати обсяг пропозиції. Економічні методи управління діють, в такий спосіб, через ринок у вигляді ринкових механизмов.

Перехід від командної економіки до ринкової супроводжується кардинальними змінами у системі методів державного регулювання, руйнацією старої системи адміністративних методів і створення нової виборчої системи економічних регуляторов.

Руйнування системи адміністративно — командних методів управління, блокуючих ринкові механізми, — необхідна умова формування та саморозвитку ринку. Демонтаж системи адміністративних регуляторів знаменує собою початок реальних перетворень шляху до ринкової економіки. Не означає, проте, відмови від використання адміністративних методів у перехідній экономике.

Щоб зменшити масштаби кризового скорочення, недопущення катастрофічного падіння життєвий рівень населення, держава на перших етапах реформ може, наприклад, зберігати адміністративний контроль над виробництвом і які реалізацією невеличкий групи товарів, що є основою виробничого й особистого споживання нації. Із поглибленням ринкових перетворень, стабілізації економічної ситуації та оволодіння економічними методами регулювання держава повністю скорочує сферу використання адміністративних важелів, не відмовляючись до того ж певний час цілком від своїх применения.

Навіть під час завершальних стадіях початку ринку й за умов сформованій ринкової економіки адміністративні методи регулювання мають вельми важливе значення. Їх використовують, зокрема, як антимонопольної політики. Державні органи директивно визначають ціни, об'єм і асортимент продукції або надання послуг для про природних монополій, встановлюють систему адміністративних обмежень, що перешкоджають посиленню монополізацію ринку. Адміністративне регулювання активно використовується з метою захисту прав споживачів і охорони навколишнього середовища. Численні стандарти, обмежують викиди шкідливих відходів виробництва, прямі заборони використання небезпечних технологій, виробництво, реалізацію і рекламу шкідливою здоров’ю людей продукції і на т. п. обмежують свободу підприємництва і сягають до адміністративним методам регулювання. Нерідко використовуються методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності, наприклад імпортні квоти, і т. д.

Найважливішою завданням держави щодо перехідному етапі є створення цілісної системи економічних методів регулювання. Для цього він все країни, здійснюють перехід до ринкової економіки, проводять радикальні реформи кредитної та збору податкової системы.

Складається традиційна для із ринковою економікою дворівнева банківсько системо, у межах якої Центральний банк у вигляді економічних нормативів здійснює регулювання діяльністю широкої мережі комерційних банків. Маніпулюючи облікової ставкою відсотка, змінюючи форми обов’язкових резервів та інші нормативи, встановлені для комерційних банків, здійснюючи операції із цінними паперами. Центральний банк має можливість проводити активну кредитно — грошову политику.

Однак було б помилкою вважати, що це державне регулювання укладено до рамок лише командної чи перехідною економіки, навпаки, в межах ринкової економіки регулююча роль держави стає дедалі більш необхідна. У разі ринку перед державою постає важка завдання: з одного боку, вона з допомогою економічних важелів має підтримати і полегшити сам функціонування ринкової системи, з іншого боку, — не зруйнувати неї зайвим впливом. Приклади розвинених індустріальних країн, як-от навіть Франція, свідчать, що досягнення такий золотий середини возможно.

Роль держави у умовах ринку практично. Приклад розвинених стран.

Економічно ефективне держава: американський опыт.

Історія взаємовідносин американського держав з ринком, зі вільним підприємництвом носить унікальний характер. У Америці склалися по-своєму ідеальні умови становлення та розвитку капіталізму, на формування держави, вырастающего і дедалі міцнішого разом з вкоріненням в господарському житті економічних принципів. Інакше висловлюючись, держава й ринок у США набирали одночасно, хоча заодно економічна функція держави у найбільшою мірою проявилася лише I підлогу. ХХ століття. З усього розмаїття чинників, визначальних природу і причини багатства Америки, виділимо роль держави й спробуємо виявити рушійні сили активну позицію держави у переломні періоди розвитку американського общества.

Забезпечення національної економічної безопасности.

Ще ХІХ столітті США економічні кризи не несли загрози значних руйнацій, ні економічна роль держави зумовлювалася загальної логікою господарського розвитку — зміцненням промисловості, будівництвом залізниці, освітою великих корпорацій, а чи не «гасінням» спалахів циклічних криз. У цей час держава в спосіб стимулювало розвиток національної економіки, надавало приватному бізнесу свободу ініціативи й цільову підтримку. Наприкінці ХІХ століття бурхливий зростання промислових і банківських «гігантів» змусив держава розпочати розробляти та впроваджуватиме антитрестівське законодавство, аби підтримати конкурентний механізм національної економіки, забезпечити національну економічну безопасность.

Проте Велика Депресія змусила американців замислитися як про економічні проблеми, а й долі нації, вищі держави. Саме величезне соціальне напруження у країні, викликане величезної безробіттям, створило реальну загрозу для національної економічної безпеки. Держава від імені Ф. Рузвельта взяла він всю повноту відповідальності виведення країни з кризи, становлення і стабілізацію економіки та соціального клімату в американському суспільстві. Весь комплекс заходів федеральної влади, який отримав назву «новий курс», не вписувався в теоретичні постулати «невидимою руки» ринку, ані навіть у які були законодавчі акти. Реалізація «нового курсу» стала переломним етапом в осмисленні ролі американського держави у економіці. Вперше за історію США за нового президента Ф. Рузвельті було створено раду із національної економічній безпеці, який фактично координував все заходи у рамках «нового курса».

Через 60 років тому після обрання президентом США Ф. Рузвельта в Білий дім прийшов Б. Клінтон, що теж утворив Рада з питань національної економічній безпеці. Своє завдання економічна «команда» Клінтона бачить у забезпеченні підвищення їх конкурентоздатності американських товарів хороших і послуг на внутрішньому, а світовому ринках. І потім знову йдеться про підтримку соціальної стабільності в обществе.

Може скластися враження дивним, як провідна світова держава стурбована свого економічного безпекою, проявляючи відому «невпевненість у майбутньому». Насправді, межі ХХІ сторіччя міжнародна економічна конкуренція в усі більшою мірою стає найважливішим внутрішнім чинником розвитку всіх країн, в т. год. та. Саме у такі умови ефективність американського держави виявляється у забезпеченні національної економічної безопасности.

Якщо ж таки спробувати дати визначення економічно ефективного держави, то узагальненому вигляді можна сказати, що це, яке відстоює власні національні інтереси і відданість забезпечує свою національну економічної безпеки у умовах необмеженої міжнародної конкуренції. Кількісне вираз цього визначення рівнозначно виявлення оптимуму між відкритістю національної економіки та підтримкою своїх виробників на внутрішньому, а зовнішньому ринках. У цьому зв’язку новий ракурс отримує розгляд економічної роль держави в цілому. Оскільки умови розвитку світового господарства і американською економіки наприкінці другого тисячоліття істотно відрізняються від таких умов початку будівництва і навіть середини ХХ століття, то з’являється можливість досліджувати економічну роль держави за рівнем втручання в ринковий механізм, а, по ступеня участі у забезпеченні внутрішніх та зовнішніх умов функціонування національної економіки. Інакше кажучи, економічно ефективним держава має бути тільки тоді ми, коли ефективної є сама економіка. Але й при «поганому» державі може бути «хорошою» національної економіки, що розвивається з урахуванням ринкових принципов.

Маючи приватну власність у всіх її проявах, американська економіка поступово розширювала свою базу, яка своєю стійкості вона зобов’язана різноманіттю форм власності і організаційних видів підприємництва. Якщо країну існування й розвиток тій чи іншій форми власності визначаються економічними причинами, а чи не суто адміністративними обмеженнями, то знімаються передумови для нелегального бізнесу, і будь-яка підприємець чи може розраховувати за необхідності на захист держави, якому вона платить налоги.

Вочевидь, з цим погляду держава має вважатися економічно ефективним тільки тоді ми, коли у країні зберігається змога ефективного функціонування будь-якого виду підприємництва рамках існування господарського законодательства.

«Правила гри» трапилося в ринковій среде.

У ринковій середовищі критерієм ефективності служить прибутковість будь-якого бізнесу. Однак у міру розвитку американської економіки та суспільства, усі чіткіше почали виявлятися сфери, де прибуток неспроможна виступати єдиним чи ідеальним критерієм ефективності. Нерідко взагалі неможливо говорити про ефективність, вимірюваною прибутком, скажімо, в важливих для сучасного суспільства сферах, освіта, фундаментальна наука, захист довкілля тощо. буд. Тут «невидима рука» ринку виявляється безсилою у цьому, щоб визначити значимість подібних сфер для суспільства. У ХХІ столітті роль «неринкових» сфер зростатиме, але пануючими поколишньому залишаться «правил гри», що притаманні ринкової економіці вцілому. При такі обставини роль держави ускладнюється. З одного боку, держава — своєрідний гарант ринкової системи, з інший, — вона може не підтримувати ті сфери життєдіяльності суспільства, де ринкова мотивація «пробуксовує». Звідси випливає, держава по характеру своєї діяльності стає це й що становить елементом ринкового устрою, і стабілізуючим чинником суспільства на целом.

І тут слід вкотре зупинитися на так званому «втручанні» держави у економіку. Справді, якщо держава прагне підмінити чи навіть певною мірою замінити ринок і конкуренцію, з дохідними статтями очевидна реальне втручання. Але у випадку, коли держава є лише гарантом «правилами гри», гарантом ринку нафтопродуктів та конкуренції, то цієї маленької частини воно органічно вписується в ринкові принципи поведения.

Державне вплив — кількісні параметры.

Якщо говорити про економічну та соціальній роль держави, то тут для її визначення суттєвими є дві показника — масштаб державної власності і державних витрат у ВВП країни. Позаяк у США державна власність мало пов’язані з господарської діяльністю, у економічній літературі пріоритет віддається частці державних витрат у ВВП.

Наведемо окремі порівняльні дані. Наприкінці ХІХ століття середньосвітової рівень державних витрат у ВВП становив 8,3%, у те час як і США — 4%. Але вже у 20х рр. середній показник по розвиненим країнам дорівнював 15,4%, а 60х рр. — до 27,9 і на початку 80-х рр. — до 42,6%. Причому на одній із індустріальних країн ця частка не опускалася нижче 30%, зокрема й у США, де у 1993 р. питому вагу сукупних витрат федеральної влади та позиції влади штатів в ВВП ровнялся 38,7%[1]. Отже, хоча навіть відстають від країн Європи за часткою державних витрат у ВВП, вони у руслі загальносвітових тенденцій. Інакше кажучи, держава стало запорукою стабільності і стійкості всього у суспільному розвиткові. За прогнозами, які є у дослідженні «Майбутнє держави», опублікованій у лондонському журналі «Економіст», подальше зростання державних витрат нічого очікувати настільки стрімким, а середній показник стане коливатися навколо 50% ВВП страны. 2].

Аналіз структури державних витрат дає чітке уявлення про їхнє цільовому призначення. Якщо взяти витрати федерального уряду США належать, то 1996 р. їх у ВВП становила 20,8%. У цьому понад половину — 12,8% ВВП — спрямоване на субсидування соціального страхування, освіти, здоров’я та т. п., 0,9% ВВП — на подержание економічної інфраструктури, Витрати оборону поглинули 3,6%, а обслуговування державного боргу перед — 3,2% ВВП. 3].

Ми, що більшість витрат — це витрати соціального характеру, щоб забезпечити стабільність у суспільстві. У звіті про світовому розвитку від Світового банку «Держава в мінливому світі» (1997 р.) зазначено, що «саме зросле вплив держави перемістило аспект з кількісного аспекти державного впливу якісний, іншими словами, увагу перемістилося з розміру держави як і обсягу її втручання з його ефективність яких і ступінь задоволення потреб населения"[4].

Покладаючи себе відповідальність за регулювання непідвласної чи слабко підвладній ринку сфер, федеральне уряд у 90е рр. впроваджує сам регулюючий механізм в ринкові принципи і ринкову мотивацію, що допомагає «уряду досягти цілей общества"[5]. Як свідчить нинішній американський досвід, що менше вплив суб'єктивного чинника на процес прийняття рішень, то вище результативність і об'єктивність роботи державних институтов.

По — різного можна належить до американській історії, але очевидним є факт, що у США склалася система структурі державної влади, впитавшая у собі демократичні ознаки ринкової економіки. Через війну в економічно та політично сильному державі зацікавлені й бізнес, якому потрібні зрозумілість і стабільність «правилами гри» усередині та межами країни, і всі прошарки населення, права яких гарантується государством.

Однак було б неправильно робити висновок у тому, що у США вже знайдено оптимум ефективності держави взагалі і його господарської роль частковості. Динамізм і турбулентність сучасного світового розвитку постійно висуває дедалі нові виклики, куди це має реагувати государство.

Наприкінці можна сказати, якщо економічна політику держави створює сприятливі умови на розкриття всіх згаданих чинників економічного зростання, то така саме виступає однією з вирішальних елементів національної економіки. У цьому логічний висновок у тому, що замість стабільніше економічного зростання, тим ефективніші виконує свою економічну роль государство.

Французьке індикативне планирование.

Постановка на офіційному рівні завдань створення Росії системи індикативного планирования[6] неспроможна не залучати уваги до практиці деяких країн з розвиненою ринковою економікою, де індикативні плани довели свою ефективність у ролі однієї із засобів макрорегулирования. Серед цих країн виділимо Францію, бо французька система справила стимулюючий впливом геть розвиток макрорегулирования в Великій Британії та Германии.

Система індикативного планування спирається на високу частку держвласності в народному господарстві (таке становище збереглося й понині, про що свідчать дані табл.1).

Табл.1 Частка державного сектора економіки в економіці країн ЄС 1997 р., в %.

| Країни| У числ. | У ВВП| У |У в середньому у | | |зайнятих | |капиталовлож.|странам | |Німеччина | 10,1 | 11,1| 16,8 | 12,6| |Італія | 15,0 | | 26,0| | | | |20,0 | |20,3 | |Великобритани| 9,0 | 12,0| 17,0 | 12,7| |я | | | | | |Франція | 17,6 | 19,5| 34,9| | | | | | |24,0 | |Іспанія | 6,0 | 14,0| 21,0| | | | | | |13,6 | |Голландія | 6,3 | 11,0| 7,0 | | | | | | |8,1 | |Бельгія | 11,0| 8,3| 14,0| | | | | | |11,1 | |Люксембург | 5,0 | 3,5| 4,0| | | | | | |4,2 | |Португалія | 12,1| | | | | | |21,0 |35,0 |22,7 | |Греція | 10,0| | | | | | |19,0 |40,6 |23,2 | |Данія | 8,2 | | | | | | |6,0 |20,0 |11,4 | |Ірландія | 10,5| | | | | | |14,7 |20,7 |15,3 |.

Вже наприкінці 40х рр. ХХ століття мови у Франції було розроблено та початку реалізовуватися унікальна «демократична система планування», що дозволяє органам держуправління регулювати господарські пропорції в такий спосіб, щоб «державна бюрократія не задавила ефективного функціонування ринкових суб'єктів». Планування, утверждающееся «знизу», базувалося за принципами консультування й рішучого узгодження і включало в участь на рівноправних засадах представників різних «угруповань інтересів»: держслужбовців, підприємців, профспілок, спілок споживачів та інших. Відповідно до аналізованої системі, план народжувався внаслідок багатоступінчастих ітерацій, й у консенсус його реалізації були зацікавлені всі учасники. Разом про те планові показники не були директивними, а виступали, передусім, як економічних індикаторів — носіїв інформацію про очікуваної економічної конъюнктуре.

Проте, роль держави у управлінні економікою мови у Франції до цього часу небезпідставно вважають однією з найбільш істотних серед промислово розвинених країн світу. Індикативне планування залишається елементом управління й державного регулювання французької економіки. Є дані про 11 розроблених середньострокових індикативних планах, що охопили все національне господарство Франції (табл.2).

Табл.2. Хронологія розробки індикативних планів мови у Франції. |Номер плану | Період охоплення, | | |роки | | 1 | 1947;53 | | 2 | 54−57 | | 3 | 57−61 | | 4 | 62−65 | | 5 | 66−70 | | 6 | 70−75 | | 7 | 76−81 | | 8 | 81−85 | | Проміжний | 82−83 | | 9 | 84−89 | | 10 | 89−92 | | 11 | 93−97 |.

Плани складалися, зазвичай, на п’ятиріччя, у яких фіксувалися спільні риси бажаного економічного та розвитку. У цьому на вирішальній ролі грає не сам план, а процес (процедура) його складання. У результаті цього процесу відбувається обміну інформацією і досягається консенсус між різними учасниками господарської діяльності й різними рівнями господарювання і управления.

Головне зміст плану становила визначення «актів державного втручання», що охоплюють: а) основні завдання держави у сфері економіки на плановий період, б) їх деталізацію стосовно інвестуванню і перерозподілу державних доходів із зазначенням на джерела фінансування капіталовкладень і відповідні державні заходи. Інакше кажучи, французьке індикативне планування чітко орієнтоване на інвестиційну діяльність. Індикативний план в суті своїй активним способом державного регулювання економіки: з його за допомогою держава лише прогнозує тенденції і отримала показники народногосподарського розвитку, а й надає ними активне вплив. Індикативний план приймається і стверджується Парламентом Франции.

Самим плануванням займається Комітет із модернізації, куди входять працівники міністерств органів місцевої влади, представники промисловців і профспілок, вчені та спеціалісти (лише близько 5 т. год.). Суттєвими розпорядчими повноваженнями має такий орган французької системи планування, як Фонд економічного і міністерства соціального розвитку, який з бюджету. Фонд забезпечує прогнозування, включаемое в індикативний план. Ефективність системи планування можна оцінити з двох лініях. У — перших, порівнюючи планові показники з фактично досягнутими. У — других, — здійснюючи міжнародні зіставлення (були досягнуто більших темпів економічного розвитку і раціональніше використання ресурсів немає і т. п.).

Наприкінці 90-х рр. індикативне планування послабило свої практичні управлінські позиції. Причина у тому, що за умови нових технологій економічні процеси стають більш комплексними, а макроекономіка ускладнилася настільки, що перестав бути «прозорою» для централізованого управления.

А загалом французька модель «планованого капіталізму» заслуговує позитивної оцінки. Особливо вражають показники економічного зростання: в 50−60х рр. сягає загалом 5% на рік, в 1960;73 рр. — 5,6, в 1973;79 — 3,0, в 1980;88 — 1,8, а 1989;95 — 1,7%.

Через війну Франція сьогодні перебуває у контексті провідних індустріальних держав, лідируючих із виробництва ВВП й рівнем промислового технологічного развития.

Розглянемо механізм державного регулювання з прикладу політики цен.

Всупереч поширеному в багатьох думці, що у країнах ринкової економіки ціноутворення відбувається стихійно, насправді ціни є об'єктом постійної уваги та регулювання із боку держави. Ціни є одній з критичних точок економічної і соціально-політичного життя, в якій зіштовхуються групові інтереси у виробників і споживачів, оптових і роздрібних торговців, профспілок і спілок підприємців, експортерів і імпортерів. Ціни зачіпають інтереси кожного і, природно, навколо них боротьба у партіях і парламентах, інформації з уряду і переговорах соціальних партнерів, на міжнародних совещаниях.

Вплив ціни служить глобальних цілей державного регулювання економіки, цілям кон’юнктурної та структурної політики, боротьбі з інфляцією, посиленню національної конкурентоспроможності на світові ринки і пом’якшенню соціальної напруги. Вплив державної економічної політики інші об'єкти регулювання, своєю чергою, віддзеркалюється в процесах формування цен.

Конкретні акції області цін може мати короткострокові і навіть екстрені мети, які у даний конкретний момент не збігатися з іншими цілями, але в результаті вони служать генеральної мети державного регулювання — оптимізації темпів і пропорцій економічного розвитку та стабілізації соціальної системы.

Класична політична економія розглядала вільно складаються над ринком ціни як головні елементи механізму підтримки рівноваги між попитом й пропозицією. Проте насправді ідеальної загальної та повної свободи ціноутворення ніколи було. Весь питання на ступені та формах обмеження вільної гри цін. Навіть якщо взяти абстрагуватися від можливостей змови у виробників і продавців, на протязі всієї історії капіталізму можна простежити вплив держави щодо цены.

Тарифи послуги державних залізниць, пошти, телеграфу, продаж продовольства з державних запасів у неврожайні роки, митна політика та непряме оподаткування, істотно які впливають на внутрішні ціни, — ось далебі неповний перелік заходів державного регулювання ціни на останні 100 — 150 лет.

вибухнула Перша світова війна, що почалася за нею депресія й парламентська криза послужили переломним фактором історія державного регулювання цін. Х. Мюллер писав з цього приводу, політичні й економічні потрясіння у державі та суспільство викликали усвідомлення, що у інтересах кращого функціонування господарства, більш рівномірного і розподілу і запобігання небезпеки революційного перевороту було виправдано, щоб держава взяла він турботу із регулювання господарського процесу підтримці справедливих цен.

Спроби ніхто ціни за умов інфляції і кризи шляхом зовнішньоторговельної політики виявилися невтішними. На середину 1930;х у багатьох розвинених країн з ринковою економікою було прийнято закони, надають державі повноваження у впливу ціни, до їх заморожування, і державні заходи щодо впливу ціни стали складовим елементом державного регулювання экономики.

Державні заходи щодо регулюванню цін можуть мати законодавчий, адміністративний і судовий характер. Прийняті парламентами закони створюють правову основу відносин між господарськими суб'єктами, і навіть з-поміж них й державою у сфері ціноутворення. Комплекс цих законів є цінове право, входячи складовою частиною в громадянське право. За підсумками цього права уповноважені державні органи здійснюють адміністративну діяльність із регулюванню цін. У порушення законів винні може бути притягнуто до судової ответственности.

Законопроекти з цінами, як й на інших господарським питанням, вносять у парламенти партійними фракціями, незалежними депутатами чи урядом, безпосередньо заходи щодо регулюванню цін здійснюють міністерства економіки, фінансів України й центральний банк. У багатьох країн існують міністерства торгівлі, сільського господарства. Вони також впливають на ціноутворення. У багатьох країнах наприкінці 60 — 70-х роках було створено межминистерские поради за цінами, вони теж мають спостережливодорадчі функции.

У кожній країні в часи уряду чи окремих його органах існують експертні комітети, куди входять відомі фахівці, і поради, у яких засідають представники профспілок, спілок селян, торговців, підприємців та представники державні органи, комітети покликані консультувати державні органи з питань цін, і висловлювати думку стосовно цінових законопроектов.

Розглянемо регулювання цін історичної і логічного последовательности.

Спостереження цін є первинної формою державної активності у цій галузі. Не в тому, що від нього почалося регулювання цін, нині спостереження цінами є підставою, де базуються усі державні акції цієї області. Наглядом цін займаються центральні статистичні управління. Самостійні дослідження руху цін часто проводять науководослідницькі центри профспілок, спеціальні комісії з завданням керівництва партій, міжнародних организаций.

Головна мета контролю над цінами державних органів прокуратури та соціальних партнерів — зміна зростання вартість життя визначення індексу щорічного номінального підвищення заробітної плати пенсій, а також і з’ясування впливу зростання цін витрати виробництва та національну конкурентоспроможність. Держава впливати ціни, вводячи мул скасовуючи кількісні і митні обмеження у зовнішній торгівлі, беручи інтеграційні союзи, змінюючи дисконтної ставки, варіюючи податки, здійснюючи емісію від грошей і т.д. Непряме впливом геть ціни надають, сутнісно, усі державні регулюючі акції, який би мети де вони служили.

Державне втручання у процес ціноутворення здійснюється шляхом санкціонованого урядовими органами завищення витрат виробництва через включення до собівартість завищених амортизаційних списань і відрахувань до інші фонди. Внаслідок цього у цілих галузях виникає ситуація, коли «витрати підпирають ціну», тобто. розрахункові (а чи не справжні) витрати виробництва виявляються усім підприємствах галузі результаті оголошених урядом пільг настільки високі, що підвищення стає цілком очевидним явищем, бо як пільги поширюються протягом усього галузь, то внутрішньогалузева конкуренція за умов сприятливою кон’юнктури може бути достатнім на заваді зростання цен.

Прямим державним втручанням у ціноутворення є державна політика встановлення ціни звані акцизні товары.

Безпосереднє вплив формування цін надають державні субсидії. Одне з видів таких субсидій — цінові - передбачає зниження цін шляхом спеціальних доплат виробнику чи потребителю.

Пряме вплив ціни і лідерство у цінах має місце у галузях, де частка держави у споживанні товарів та послуг значна, наприклад, в військових галузях промисловості, у низці підгалузей будівництва. Урядові органи, будучи постійними покупцями чи замовниками певних видів товарів та послуг у приватних фірм, встановлюють по домовленості із партнерами «конкретні ціни», стаючи потім базовими цінами для отрасли.

Ефективним засобом регулювання цін є податку додаткову вартість. Цей податок нині виробники беруть у ціну товару або ж послуги, і диференційовані зміни ставок цього податку безпосередньо впливають на цены.

Особливим напрямом державної економічної політики є державне вплив на зовнішньоторговельні ціни. Державне заохочення експорту, звільнення експортерів з податків (повернення податків), а деяких країнах — експортні субсидії, надання пільгових кредитів і транспортних тарифів істотно б’ють по умовах цінової конкуренції на світовому рынке.

Встановлення ціни мінеральну сировину, добываемое як у державних шахтах, на електроенергію з державних електростанцій і залізничні, почтово-телеграфные тарифи — приклад фіксації ціни товари і комунальні послуги госсектора.

Ці штучно занижені ціни, і тарифи сприяють зниження витрат виробництва, у приватному господарство і підвищенню національної конкурентоспроможності з допомогою штучно зниженою рентабельності чи дефіцитності цих об'єктів державної собственности.

Фіксація цін чи встановлення меж їх підвищення в недержавному секторі - типове засіб адміністративного господарського регулювання. Застосовується воно рідко й, зазвичай, за умов ринкового господарства є неефективним в довгостроковому і навіть середньостроковому аспекті. Використовується переважно у виняткових випадках як засіб ослаблення соціальної напряженности.

Контроль за цінами визначені види товарів здійснюється національними органами.

Прикладами можуть бути встановлення ціни вугілля й чорний метал Європейським об'єднанням вугілля і сталі, щорічне встановлення закупівельних ціни сільськогосподарські продукти у Європейському союзі (ЄС), участь країн міжнародних конференціях, організаціях на окремі види товарів, тарифами на повітряні перевозки.

Державне регулювання ринку цінних паперів Донедавна державний контролю над ринком цінних паперів практично був відсутній, що породжувало безліч усяких афер. Відсутність державного регулювання гальмувало розвиток ринку, надавало йому суто спекулятивний характер. Основним державним органом, що забезпечує регулювання діяльності ринку цінних паперів є Федеральна комісія з ринку цінних паперів (ФКЦБ). Відповідно до Положенням про Федеральної комісії з ринку цінних паперів від 1.07.96 р. її у покладено такі основні регулюючі та контролюючі функції: 1) здійснення розробки основних напрямів розвитку ринку цінних паперів і координація діяльності федеральних органів виконавчої з питань регулювання ринку цінних паперів, 2) твердження стандартів емісії цінних паперів, проспектів емісії цінних паперів емітентів, зокрема іноземних емітентів, здійснюють емісію цінних паперів біля Російської Федерації, і Порядок реєстрації емісії і проспектів емісії цінних паперів, 3) розробка й твердження єдиних вимог до правил здійснення професійної діяльності, зі цінними паперами, зокрема стандарти страхування і гарантій над ринком цінних паперів, 4) установка єдиних обов’язкових вимог до операцій із цінними паперами, норм допуску цінних паперів до публічному розміщення, зверненню, котированию і листингу, расчетно-депозитарной діяльності, 5) установка єдиних вимог порядок ведений реєстру іменних цінних паперів, 6) установка порядку й здійснення ліцензування різних видів професійної діяльності над ринком цінних паперів та банківської діяльності по оцінки якості та управлінню майном пайових інвестиційних фондів, і навіть призупинення чи анулювання зазначених ліцензій у разі порушення законодавства РФ про цінні папери, 7) видача, припинення чи відгук генеральних ліцензій за проведення діяльності з ліцензуванню, діяльності професійних учасників ринку, 8) визначення стандартів діяльності інвестиційних, недержавних пенсійних, страхових фондів і страхових компаній над ринком цінних паперів 9) здійснення контроль над дотриманням учасниками ринку російського законодавства про цененных паперах, 10) забезпечення створення загальнодоступною системи розкриття інформації на ринку цінних паперів, 11) регулювання діяльності саморегульованих організацій професійних учасників ринку цінних паперів, Законодавство РФ дозволяє створювати професійним учасники ринку цінних паперів саморегулируемые організації. Саморегульована організація в відповідність до ліцензією, виданої Федеральної комісією, здійснює такі функції: • встановлює правил і стандарти здійснення професійної діяльності над ринком цінних паперів і операцій із цінними паперами на свої членів, • видає клопотання щоб одержати в які ліцензують органах ліцензій на право здійснення професійної діяльності над ринком цінних паперів, • здійснює контрольні повноваження, • накладає санкції, і застосовує заходи впливу своїх членів, порушують вимоги законодавства Російської Федерації про цінних паперах, • направляє у Федеральну комісію пропозиції з удосконалення законодавства Російської Федерації про цінні папери, і навіть аналізує практику реалізації законодавства Російської Федерації про цінні папери, • відповідно до кваліфікаційними вимогами Федеральної комісії розробляє навчальні програми розвитку й плани, здійснює підготовку керівників держави і співробітників організацій, здійснюють професійну діяльність ринку цінних паперів, визначає кваліфікацію зазначених осіб і видає їм кваліфікаційні атестати. Саморегульовані організації покликані допомогти державі рішенні завдань розвитку і вдосконалення системи функціонального регулювання ринку цінних паперів, встановленні правив і стандартів проведення операцій із цінними паперами, які забезпечують ефективну діяльність ринку цінних паперів, здійснення контролю і нагляду над діяльністю професійних учасників ринку цінних паперів, захисту національних інтересів власників цінних паперів і клієнтів професійних учасників ринку цінних паперів, є членами саморегулювальної організації, підвищенні стандартів професійної діяльності над ринком цінних паперів, включаючи стандарти професійної етики над ринком цінних паперів, забезпеченні умов професійної діяльності над ринком цінних паперів. Найбільшою й авторитетної саморегулювальної організацією професійних учасників ринку у Росії є Національної асоціації учасників ринку (НАУФОР), що об'єднує понад 1000 членів. Інший відомої саморегулювальної організацією професійних учасників ринку є Професійна асоціація реєстраторів, трансфер-агентов і депозитаріїв (ПАРТАД). Не дивлячись до посилення позитивної дії держави щодо російський ринок цінних паперів, і ще залишається вкрай недосконалим. Найсильніше удар у ній був нанесений кризою, поразившим нашу экономику.

АНАЛИЗ РИНКУ ОБЛАСНИХ КОРОТКОСТРОКОВИХ ОБЛІГАЦІЙ Розглянемо на конкретному прикладі ринок державних цінних паперів. До державним цінних паперів належить і облігації эмитируемые суб'єктами Федерації, тобто. Адміністраціями країв, і областей.

У Челябінській області 1997 року випустили обласні короткострокові облігації (ОКО). Обсяг емісії становив 50 млрд. рублів. Номінальна вартість облігації становила 100 тис. рублів. Облігації випускаються 5-тью серіями: -А, -Б, -У. Усі зобов’язання в розміщення і погашення облігації несла адміністрація Челябінської области.

З’ясуємо де кількісні і якісних параметрів ОКО, проведемо аналіз дохідності, порівняння ОКО коїться з іншими інструментами фінансового ринку. Метою такого аналізу з’ясувати яку роль це держава грається на фондовий ринок. Матеріалом для аналізу служитимуть результати вторинних торгів по ОКО, що відбулися на ЮУФБ. Інформацію надала ТорговоПромислова Палата міста Челябинска.

Найважливішим напрямом аналізу ринку ОКО є зіставлення дохідності цінних паперів, як його основного якісного показника з темпами інфляції, які дуже багато впливають на настрої потенційних вже існуючих інвесторів, визначаючи реальну (з відрахуванням інфляції) дохідність фінансового інструмента. Аналогічно дуже важливим у разі є можливість альтернативного інвестування на інші цінних паперів, тож необхідно зіставити дохідність ОКО з дохідністю інших інструментів. Чудовим орієнтиром тут є державні короткострокові облігації (ДКО). Оскільки 1997 рік є докризисным (мається на увазі криза серпня 1998 року), то з порівняльного аналізу ОКО і ДКО проведемо з урахуванням часу, тобто. аналізуватимемо ОКО і ДКО по сотоянию на 1997 рік. Тож і ми ціни на роботі дано у неденомінованих рублях.

Розглянемо кілька різних варіантів дохідності цінних паперів :

1) Дохідність до аукціону — характеризує ефективність операції інвестора, який ОКО з аукціону при первинне розміщення по середньозваженої ціні, та був продав їх у вторинних торгах за ціною закриття. Дохідність ОКО до аукціону розраховується за наступній формуле:

Д= [((Цт-Ца)/ Цт)*(365/До)]*100, где.

Д — дохоность ОКО в % годовых,.

Цт — ціна закриття, встановлена ОКО на даних торгах, в руб,.

Ца — середньозважена аукціонна ціна ОКО з аукціону, в руб,.

До — час, яке ОКО лежить у зверненні, дни,.

2) Дохідність до погашення — характеризує ефективність інвестування засобів у ОКО, з огляду на те, що іноземний інвестор придбав ОКО на вторинних торгах чи аукціоні та тримає їх до погашення. Дохідність ОКО до погашення розраховується за такої формули :

Д= [((H-Цт)/ Цт)*(365/Дп)]*100, где.

Д — дохідність ОКО в % годовых,.

H — номінал, руб,.

Цт — середньозважена ціна з аукціону чи ціна закриття, встановлена ОКО на даних торгах, в руб,.

Дп — днів до погашення ОКО цієї серії, дни,.

3) Дохідність з податковими пільгами. У зв’язку з тим, що хоход по опрерация з ОКО не оподатковується, розрахункова доходність за ОКО поповнюється умовну ставку, яку інвестори платять по опрерациям, пов’язаними з їхніми основний діяльністю. По ОКО як податкової пільги враховується ставка налогооблажения комерческих банків — 35%. Тому дохідність, расчитанная у двох попередніх варіантах ділиться на величину рівну 0,65.

Слід зазначити, що за даної роботі використовується лише чиста дохідність, тобто ті показники, розрахованих не враховуючи податкових льгот.

Реальна дохідність ОКО розраховується з урахуванням інфляції, тобто необхідно від отриманого по цінних паперів доходу забирати поточні показники інфляції. І тому необхідно визначити методику оцінки інфляції. Поточні показники інфляції у Росії доволі публікуються засобами масової інформації, тому поточні тижневі показники по неї братися з аналітичного тижневика «Коммерсантъ». [7].

Купуючи ОКО з аукціону і продаючи їх у вторинних торгах, інвестор неминуче оцінює такий рівень інфляції, який відбувався за період обертання цінних паперів і з інфляцією у період звернення порівнюється отриманий дохід. Методика розрахунку тут досить просте: щотижневі показники інфляції перемножуються за такою формулою складного відсотка. Що стосується, тоді як реальності залишається невеличкий хвостик з днів, те з поточного показника витягається корінь сьомий ступеня, та був результат зводиться у ступінь, рівну кількості днів, у тому неповної тижню, протягом яких цінний папір лежить у зверненні, потім результат перемножается із іншими недельными показниками. Отримані показники зводяться до рівня, рівну приватному кількості днів на рік і часу, протягом якого облігації був у обороті. У загальному вигляді формула має вигляд :

I = ((I1*…*Ik*((Ik+1)1/7)n)365/d)-1, где.

I — річна інфляція, в % річних ,.

I1…Ik — поточні тижневі показники інфляції, в % на тиждень ,.

Ik+1 — рівень інфляції в неповну тиждень, в % на тиждень, n — кількість днів, у неповної тижню, d — кількість днів, коли облігація лежить у обороті .

Купуючи цінних паперів інвестор неспроможна точно оцінити рівень інфляції наступний період, але він зазвичай орієнтується на поточні показники. Ми можемо припускати, що очікується збереження поточних темпів інфляції, отже слід капіталізувати не-дельные показники у річні. Робиться за такою формулою :

I = (Iw)52−1, где.

Iw — тижневий рівень інфляції, в % в неделю,.

52 — кількість тижнів на рік .

Отже, розрахувавши необхідні нам показники інфляції, ми можемо оцінити реальну дохідність операцій із ОКО. Знаходити ми будем, отнимая відповідні значення інфляції від результатів обчислення дохідності. Результати можна побачити на діаграмах реальної дохідності ОКО.

Спробуємо проаналізувати результати по сериям.

CЕРИЯ А.

Розміщено ОКО серії І було 60% від оголошеної емісії. Такий невисокий показник можна пояснити тим, що ОКО було нетрадиційним явищем над ринком і них поставилися досить обережно багато потенційні інвестори. Хоча слід зазначити, в Челябінській області випуск ОКО не нове явище, т.к. в 1995 року адміністрація Челябінській області вже випускала ОКО на фондовий рынок.

Реальна дохідність до погашення залишається негативною протягом період звернення цих паперів. Це можна пояснити високим поточним рівнем інфляції, який тривав тоді, і особливо наприкінці травня — початку червня. Потім, за відносної стабілізації темпів інфляції, стабілізувався і ринок ОКО та реальною дохідність до погашення стала наближатися нанівець, однак у область позитивних значень не перейшла. Реальна дохідність до погашення і залишилася у районі -60−20% річних, проте чим ближче купівля ОКО вчасно погашення, тим менше втрати инвесторов.

Що ж до реальної дохідності до аукціону, то тут зворотна: високі позитивні значення спочатку, поступово знижуються до нуля, та був переходить до область негативних значень. Отже, реальний прибуток може мати простий лише те, хто купив ОКО з аукціону і продав їх у вторинних торгах вперше через три тижні, а решта операції з ОКО реальному прибутку не приносили. Що стосується альтернативних вкладень чи використання вільних коштів ОКО серії А хороші для мінімізації можливих потерь.

Найвищі обертів на торгах по ОКО серії А збігаються зі часом, яке пережило найбільша дохідність капіталовкладень у ОКО, тобто у перші за три тижні торгів. Продавці тим часом отримували найбільші прибутку, а покупці навпаки терпіли найбільших збитків, оскільки дохідність до погашення тим часом лежить у області мінімальних негативних значень. Потім обертів торгів знизилися, які можна пояснити, як мінімальної дохідністю, і переключенням уваги інвесторів на облігації інших серій, дохідність яких було тим часом значно вища (див. діаграми). Обсяги торгів стали зростати лише ближче до погашення ОКО цієї серии.

СЕРИЯ Б.

На первинному аукціоні ОКО серії Б було розміщено все 100% від оголошеної емісії, що можна пояснити підвищеним інтересом інвесторів до ОКО, объясняемой сезонним зниженням ділову активність і напрямом що коштів у фінансовий ринок. Особливістю цього розміщення вважатимуться триразове перевищення початкового попиту над обсягом эмиссии.

Серія Б ОКО також знаменна тим, що спостерігалися рекордні значення дохідності цих цінних паперів. У перші два тижні реальна дохідність до аукціону лежить у області позитивних значень, причому на перших торгах дохідність перевищила 1500%. Потім дохідність до аукціону перейшов у негативну область і Україна перебувала до погашення. Наближатися до нульового значенням дохідність була лише наприкінці терміну звернення ОКО. Практично протягом усього терміну звернення продаж, ОКО серії Б була вигідна з погляду реальної дохідності до аукціону. Максимальні збитки отримали ті, хто купив ОКО на перших торгах, потім дохідність до погашення наблизилася до нульового значенням і становлять приблизно через півтора місяці після розміщення перейшов у область позитивних значень, але лише кінці строку звернення перевищила значення дохідності у 50% годовых.

Найвищі обертів торгів спостерігалися тоді, коли дохідність облігацій була максимальної (див. діаграму). Мінімальні обертів по ОКО серії Б припадали на середину часу звернення, що можна пояснити порівняно невисокою дохідністю, і навіть операціями з ОКО інших серий.

З сказаного вище можна дійти невтішного висновку, що протягом всього терміну звернення ОКО серії Б була низька активність інвесторів. Не відбувалося масштабних короткострокових спекуляцій, цінних паперів купувалися із єдиною метою інвестування на них вільних коштів у тривалий проміжок времени.

СЕРИЯ Д.

На первинному аукціоні облігацій серії Д було розміщено приблизно 92% від обсягу емісії, що може засвідчувати про досить високому інтересі інвесторів до цих цінних паперів, і навіть вже згаданим раніше сезонним вивільненням коштів фінансових структур.

Динаміка дохідності облігації цієї серії практично повторює раннє выденную картину: висока дохідність до аукціону на перших торгах сусідить найбільшими втратами тих, хто купує облігації з надією погасити в термін, до цього водночас знову спостерігаються максимальні обертів на торгах. Пояснити це можна тільки тим, що, хто встиг або зміг придбати достатнє кількість облігацій при первинне розміщення, прагнуть зробити це перших торгах, приносячи продавьцам надприбутки, й одержуючи у своїй максимальні втрати собі. Але потрібно помітити, що це втрати умовні, оскільки інвестор міг би втратити вулицю значно більше, не вкладаючи кошти й також потрібен враховувати, що снижающийся рівень інфляції неминуче знижує і чи підвищує дохідність. Далі в протягом трьох-п'яти тижнів триває «мертвий сезон», коли дохідності нульові чи негативні, а обертів на торгах мінімальні, потім трохи підвищується дохідність до погашення й торгові обертів знову виростають. Особливістю серії Д і те, що з друга половина терміну звернення ОКО їх дохідність до погашення, хоч і незначно, та все ж була вищою нуля, що можна пояснити дедалі нижчій инфляцией.

ОКО і ГКО.

Важливим параметром в аналізі ринку ОКО є порівняння його з ринком ДКО, що вбирає у собі левову пайку наявних оборотів, що відбуваються на фінансовому ринку Росії. ДКО, дохідність Державних короткострокових облігацій є свого роду еталоном для решти фінансового ринку. Дохідність ДКО розраховується з щоденних звітів, публікованих з газети «Коммерсантъ — Daily» за серіями, близьким за термінами погашення до які у обороті серіях ОКО.

У на самому початку функціонування ринку ОКО дохідності ОКО і ДКО були приблизно можна порівняти і навіть дохідність ОКО перевищувала дохідність ДКО, але з третьої декади червня основним напрямом політики Мінфіну й Центробанку стало підвищення дохідності ДКО у вигляді доразмещения залишків облігацій від аукціону. Через війну відмінність між дохідністю до погашення ОКО і ДКО стала досить значної (від 5 до 25%). А на початку банківського кризи як наслідок цього масового скидання банками боржниками ДКО, дохідність ДКО у другій половині серпня стала відчутно підвищуватися і розрив в доходностях став ще выше.

Слід зазначити, що динаміку дохідності ОКО і ДКО дуже нагадують одне одного, із чого неминучими стають висновок про відчутному вплив процесів, що відбуваються над ринком ДКО ринку ОКО. З іншого боку, з результатів торгів по ДКО видно, що вони несуть у собі значний спекулятивний потенціал, оскільки значні короткострокові цінові коливання. На ринку ОКО ситуація значно більше стабильна.

Попри досить значні різниці у цінах на користь ДКО, інвестор не йде з ринку ОКО з таких причин: — для регіонального інвестора вихід прямий ринку державних зобов’язань технічно утруднений, — дилери працюють із великими сумами та малий інвестор неспроможна тут вклинитися. У результаті зазначених причин ринок регіональних цінних паперів і має непогані перспективи. Отсуда можна дійти невтішного висновку, що у 1997 року довіру населення до держави було в багато вище, ніж сьогодні. У результаті ми бачимо наводимо з порівняльного аналізу ОКО з ДКО, беручи ДКО як еталон для решти ринку. На цей час довіру до будь-яких облігаціях позики держави залишається мінімальним. Усі інвестори пам’ятають обвал ДКО у серпні 1998 року. Тому державі цьому середовищі нужну робити спроби для зміцнення довіри потенційних інвесторів та населення до себе.

Заключение

У разі тоталітарного управління, сутнісно, паралізується ринкова система, і ліквідуються і найважливіші ланки: товарні, фондові і валютні біржі та інших. Натомість створюються хибні подоби ринкових зв’язків. Наприклад, замість ринку коштів виробництва організується наказова система матеріально-технічного постачання. Розпочатий нашій країні перехід до ринків передбачає відтворити у його обсязі все ринкові відносини з властивою їм регуляторами економіки. При цьому держава з допомогою економічних методів покликане надавати що регулює вплив на сам ринок у інтересах усього населення. Парадоксом перехідною економіки і те, можливості держави проводити господарські процеси у період зменшуються (з лібералізації, приватизації та інших.), а потреба у державному втручанні зберігається високому рівні і навіть зростає у через відкликання загальним кризовим станом економіки та особливо низки його секторів (соціальної сфери як важко адаптирующиеся до ринків галузі). Державне регулювання економіки ставить своїм головним метою дотримання інтересів, суспільства загалом, соціально незахищеніших верств населення. Це потрібно, щоб за умов економічної свободи не були придушені, ущемлені і устремліннями та інтересами окремих регіонів, соціальних груп, галузей, монополій, підприємців, приватних осіб. Держава завжди виступало особливим економічним суб'єктом, однак, беручи участь у економічного життя суспільства. Оцінка міри і наслідків такого участі була й залишається гостро дискусійним питанням економічної науки. Діяльність був расмотрен запитання, як у важливих країнах із ринковою економікою государстово регулює економіку. І тому було взято країни навіть Франція. Також у роботі було розглянуто проблема впливу на фондовий ринок Росії, з прикладу ОКО і ГКО.

СПИСОК СНОСОК.

стр. 11: IMF Survey, 1996, February 19, p.68 стор. 11: The Economist, 1997, September 20, p. 11 стор. 11: Budget of the US Government. Fiscal Year 1998. Wash., GPO, 1997, p. 42 — 49 стор. 11: Питання економіки, 1997, № 7, із сьомої стор. 12: Ibid., p. 189 стор. 12: Так було в рекомендаціях проведеного квітні 1997 р. Радою Федерації (з участю Інституту Економіки РАН) науково — практичної конференції «Роль держави у становленні і регулювання ринкової економіки» зазначалися необхідність «сконцентрувати зусилля утворенні системи індикативного планування і прогнозування економіки», (РЭЖ. — 1997. — № 4. — з. 11 — 12). стор. 22: Коммерсант, № 36, 1998 г.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ

Борисов Є. Ф., Волков Ф. М. «Основи економічної теорії». — М.: вид. «Вищу школу», 1993.

Липшиц І. У. «Введення ЄІАС у економіку й бізнес (економіка для економістів)». — М.: вид. «Вита-пресс», 1997.

Макконел До. Р., Брю З. Л. «Економікс». — М.: вид. «Республіка», 1992. 1 том.

Макконел До. Р., Брю З. Л. «Економікс». — М.: вид. «Республіка», 1992. 2 том.

Мамедов Про. Ю. «Сучасна економіка». — Ростов-на-Дону: вид. «Фенікс», 1996.

Райзберг Б. А. «Ринкова экононика». — ТОВ Редакція журналу «Ділова життя». — М., 1993.

Рузавин Р. І. «Основи ринкової економіки». — М.: вид. «ЮНИТИ», 1996.

Платонов У. З. «Введення у бізнес. Основи ринкової економіки». Ростов н/Д.: вид. «Феникс», 1997 г.

Самуэльсон П. «Економіка». Севастополь: вид. «Ахтіар», 1995 г.

А. Пороховский «Економічно ефективне держава: американський досвід» // ЧЕ. — 1998 р. — № 3. — з. 81−89.

А. Евграшин «З практики французького індикативного планування» // РЭЖ. — 1998 р. — № 2. — з. 84−87.

В. Кириченко «Посилення держрегулювання: Поглиблення чи призупинення реформаційних перетворень?» // РЭЖ. — 1999 р. — № 2. — з. 3−13.

С. Меньшиков «Погляд на реформи і регулювання економіки» // ЧЕ. — 1997 р. — № 6. — з. 23−35.

«Государство в мінливому світі (Світового банку. Звіт про світовому розвитку)» // ЧЕ. — 1997 р. — № 7. — із чотирьох 35.

А. Ілларіонов «Критерії економічній безпеці» // ЧЕ. — 1998 р. — № 10. — з. 35−59.

«Роль держави у становленні і регулювання ринкової економіки (рекомендації науково — практичної конференції, проведеної Радою Федерації РФ і Інститутом Економіки РАН)» // РЭЖ. — 1997 р. — № 4. — з. 3−16.

Е. Ясін «Поразка чи відступ? (російські реформи і фінансовий криза)» // ЧЕ. — 1999 р. — № 2. — з. 4−29.

———————————- [1] IMF Survey, 1996, February 19, p.68 [2] The Economist, 1997, September 20, p. 11 [3] Budget of the US Government. Fiscal Year 1998. Wash., GPO, 1997, p. 42 — 49 [4] Питання економіки, 1997, № 7, із сьомої [5] Ibid., p. 189 [6] Так було в рекомендаціях проведеного квітні 1997 р. Радою Федерації (при участі Інституту Економіки РАН) науково — практичної конференції «Роль держави у становленні і регулювання ринкової економіки» вказувалося вимушені «сконцентрувати зусилля утворенні системи індикативного планування і прогнозування економіки», (РЭЖ. — 1997. — № 4. — з. 11 — 12). [7] «Коммерсант», № 36, 1998 г.