Біографія Маланюка

Народився Євген Филимонович Маланюк 20 января 1897 р. в Архангороді на Херсонщині (тепер селище Новоархангельське Кіровоградської обл.) в родині інтелігентів, котрі любили рідне слово і шанували національні святині.

Батьківщина був не зовсім звичайна, хоч, може, і типова для степового півдня. У лінії батька були чумаки, осілі запорожці. Дід замолоду ще чумакував, мав виразну поставу гуцула. Маті був донькою чорногорця Якова Стоянова, військовика з сербських осадчих, що їхнього спроваджувала Катерина II для колонізації земель Запорозьких.

У їхньому старому, мурованому із степового каменю домі жилося «на дві хати» — дідову й батькову. У першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв й обрядів. У другій хаті панувала атмосфера «українського інтелігента», неспокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою. Мама померла у 1913 році. Батько щоліта режисерував в театрі, та займався суспільною діяльністю «вчительства та просвітительства» — й ціле не дуже довге життя (помер 1917 р.) був людиною «без певних занять», як було б занотовано в реєстрах поліції.

Батьківщина нарікала на батька за таку його «кар «єру», але й саме батько заклав основи інтелектуального і світоглядового розвитку Євгена. Досить згадати, що, мавши які 13−14 літ, він із рук батька дістав нелегальний переклад книжки де-Кюстіна «Russie en 1839», багато історичних матеріалів із «Російського Архіва», львівські видання «Зорі"І.Франка, празьке видання «Кобзаря», раннього Коцюбинського, Карпенка-Карого.

У 1906 році Євген вступивши до Єлисаветградського реального училища, де здобув середню освіту, й после закінчення його вступивши до Петроградського політехнічного інституту. Звідтіля його, із початком І-ї світової війни, мобілізували до царської армії. Закінчивши Київську військову школу, отримує офіцерське звання й стає начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті.

У листопаді 1917 року молодий офіцер переходити у розпорядження полковника Мєшковського, котрий под годину встановлення гетьманської влади в Україні стає керівником оперативного відділення Генштабу Армії УНР, із якою 1920 року вийшов на еміграцію, живши спочатку в таборі для інтернованих українських частин у польському місті Каліші. Тут разом із Ю. Дараганом заснував журнал «Веселка», де із «явилися його Перші твори (1922−1923).

Згодом перебрався до Чехо-Словаччини й у Потєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії (1923). Потім переїхав до Варшави, де працював інженером.

Після одруження тридцятитрирічного письменника із Богумілою Савицькою, співає нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі, й рядки:

Ще сяє день. Ще високо блакить,.

Далеко ще до вечора, єдина.

Мої обійми сильні й палкі,.

І Прийде годину — ти подаруєш сина, — цілком й повністю передають й суто особисті, і земні бажання та емоції автора.

Збірка «Земна Мадонна «й сін поета Богдан із «явилися у світло одночасно, у 1934 році.

Дружина, сін, родинне життя надзвичайно багато важили у житті поетавигнанця. Згадаймо, що митець із дитинства був окрадений повнокровним відчуттям рідної домівки квартируванням із дів «яті літ в Єлисаветграді, у реальній школі. А потім п «ятилітня війна, потім бараки в таборах інтернованих, згодом знову студентські митарства по квартирах. Усі це вилилося у мрію власного Будинку й родини. Тієї Єдиний прихисток зруйнувала розв «язка війни.

Спогадів Богдана Маланюка про своє дитинство можна найлаконічніше передати його ж словами: «Сім «я був ідеальна, а мене було б ідеальне дитинство ». За традицією дитячої пам «яті батько запам «ятався вдома за письмовим столом, над рукописами, статтями, книжками та за годину сімейного відпочинку в Кунштаті (Моравія), на дачі відомого польського письменника Я.Івашкевича.

Є.Маланюк дуже любити відвідувати Моравію, котра йому нагадувала Україну. Богдан Євгенович згадує, що співає любити розтирати до рук полин й довгодовго вдихати його запах. Збирав материнку й чебрець. У щоденниках письменника збереглися засушені степові квіти.

До речі, за спогадами сина, уже США Євген Маланюк дуже сердився на природу Америки. Говорив, що там не пахнути квіти й не співають птахи. Рабин — Єдиний, який видає звуки, почне співати й аби засоромиться. Бракувало йому соловейка.

Надзвичайно багатий матеріал для висвітлення родинних стосунків Маланюків містить унікальна книга Оксани Сембай-Галицької «Весна на віки », видана США (1997). Вона містить листи поета до авторки за п «ятнадцять років (1953;1968). Зацитуємо кілька рядків з них .

" …Снитися Мені годиною мой Богданчик, саме завжди малий, — чи немовлям, чи в 5−6 літ.

Щось знову не травня вістки. Він саме тепер «у війську «- щоб Маті Божа з нього мала свій Покрову… Бо із таким прізвищем та ще і «у війську «- річ не дуже приємна «(02.01.1960).

" Моєму внукові 26.12. якщо повний рочок. Згадайте за моїх двох Богданів, дружину і мене грішного на Свят Вечір. Та випийте добру чарку, бо то ніколи не шкодіти «(15.12.1962).

" Прошу Вас замовити Службу Божу за спокій душі рабі Божої Богумили, Яка залишила мене і сина увечері 4.10.63. Це єдина, незаступна, найдорожча Дружина. Стан мой такий, що писати про нього не варто. Мушу пережити й якось далі жити, але й сенсу життя уже майже немає «(06.11.1963).

Цитовані уривки листів та поєзія Євгена Маланюка вияскравлюють ставлення письменника до своєї сім «ї после того, як він змушений був облишити родину.

Письменник, тверезо оцінюючи ситуацію, розумів, що залишатися у Варшаві - це свідомо приректи собі на зазагибель. Події на територіях звільнених земель давали чимало підстав у тому переконатися. Ще у грудні 1944 року Петро Одарченко розповів у листі до поета про жорстоку розправу енкевеесників над поетом Юрієм Липою, який залишився у селі Бунів на Яворівщині, що в Галичині.

З наближенням фронту до Варшави Маланюки вирішили облишити Польщу («У Варшаві ми, властиво, все залишили, як стояло… аж страшно згадати! «- лист до О. Сембай-Галицької від 09.05.1961).

Першою переїхала до невеличкого села Кунштату в Моравії пані Богуміла з сином. Там гаялася рідня її матері. Отож, як протягом десятиліття містечко приймало батьківщину Маланюків на відпочинок, такі малі дати прихисток їм у неспокійні місяці закінчення війни. Євген Маланюк приєднався до сім «ї весною 1945 року.

Колі ж у травні радянські війська зайняли сусіднє з Кунштатом село, то пізно увечері до Маланюків завітав місцевий поліцейський й розповів, що радянська військова комендатура має списки російських та українських емі-грантів, котрі підлягають негайному арешту. У тихий списках значитися й прізвище поета Євгена Маланюка, отже, йому потрібно терміново облишити Кунштат.

Рідня із дружиною спішно зібрали письменника в дорогу. Часу на роздуми практично не залишалося, оскільки кожної миті до Кунштату могли увійти війська. На найнятому ріднею авто Євген Маланюк уночі відбув до найближчої залізничної станції, а звідтіля до Праги й далі. Через тієї поспіх та хворобу сина дружина не змогла облишити Кунштат.

Рішення переїхати до села Кунштату можна пояснити. Євген Маланюк залишивши Чехословаччину ще у 1929 році. Отже, його не знали, й, очевидно, батьківщина і вирішила перечекати кілька місяців закінчення війни у глибоко провінційному містечку, загубленому в Моравії, далеко від великих міст й культурних центрів. Наївна недооцінка енкевеесівського відомства. Ще задовго до вступу радянських військ на територію Чехословаччини були складені надзвичайно повні списки «антирадянських «елементів із числа білої та петлюрівської еміграції.

Побутує думка, що невільно злу послугу НКВС принесла унікальна енциклопедична праця Семена Наріжного «Українська еміграція. Культурна праця української еміграції в 1919;1939 », видана у Празі 1942 року. Сотні імен, названих у книзі, включаючи й список 140 жертводавців на здійснення видання книжки, стали для НКВС одночасно й своєрідною картотекою, й підставою для вироку. Це вповні стосується й Євгена Маланюка, якому Наріжний приурочивши назвати не одне сторінку в своїй книзі.

Алі навіть тоді, у травні 1945 року, від «їзд Є.Маланюка не сприймався трагічно. Жила надія, що це тимчасове розлучення й співає ще зможе повернутися до Кунштату. Ніхто тоді не думавши, що радянські війська залишаться в Чехословаччині на довгі десятиліття.

Колі ж стало очевидним тривале перебування військ, тоді, як свідчить Богдан Маланюк, матір спробувала перетнути кордон з сином нелегально. Не посвячуючи у свою затію сина, вона, прибула району Шумави на кордон із ФРН, проте був затримана. Обійшлося поясненнями, що смердоті заблукали.

Від того травня 1945 року листування було б єдиним спілкуванням родини. Спершу були листи з Регензбургу (ФРН), згодом, зі США, куди він переїджає у червні 1949 року.

Інколи співає збирав для родини якісь гроші, надсилав чотири посилки у рік. Робив це щоразу под іншим прізвищем, аби не зашкодити синові. Матір всіляко підтримувала у сім «ї культ батька, проте теж намагалася зробити все, щоб тінь батька-емігранта не лягла на сина.

Міркуваннями синової безпеки був зумовлена й перша через сімнадцять років зустріч Євгена Маланюка із дружиною над Празі, а й у Варшаві восени 1962 року. Вийшовши на пенсію, співає зважився на ризиковану для нього мандрівку до слів «янського світу. Ще США, в посольстві Польщі, йому було б заявлено, що смердоті не було за нього у Варшаві. І усе ж таки письменник вирішив відвідати місто, із яким було б заговорили українською у «язано скільки років життя. Пані Богуміла не покликала на зустріч сина, піклуючись за його майбутнє. Задум був мудрий.

Співає приїздить до Варшави, туди ж прибуває до своєї рідної сестри його дружина. Таким чином, двоє уже літніх людей без жадних перешкод зустрічаються й губляться у великому місті.

Так мріялося хоч тепер обхитрити спецслужби, та дарма. «За обома, татом й мамою, — розповідає у аркушах Богдан Маланюк, — стежила таємна поліція у Варшаві, а й у Секочині (16 км. від Варшави), де тітка мала свій будиночок. Вони туди утекли, але й незабаром й за будинком у лісі уже також стежили два-три агенти, так що смердоті вночі задвірками через полі і болото вернулися до Варшави і сховалися ще тільки в знайомих. Під годину відльоту літака на Нью-Йорк тато прийшов у останню хвилину, й знайомі обступили його так і не змогли затримати, коли він виходитиме на аеродромне полі. Мама вернулася до Праги розхвильована, але й дуже счастливое. Невдовзі у тій її допитувала держбезпека у Празі; 1963 року вон померла » .

Письменник неймовірно тяжко переживав смерть дружини. Не давало спокою почуття звинувачуй, якої, власне, і не було б. Корив собі, що то й не зустрівся з сином. Свідомість цого не давала спокою, виливаючись новими творами.

Миколо Зерове, втративши сина,.

Ті спромігся написати сонет.

Поможи, це до тобі вимога єдина,.

Бо наразі не травня інших мет,.

Крім одної: вернути не рівновагу,.

Тільки власне погоду духа.

(це знає кожен поет).

Цей твір народився у квітні 1964 року, напередодні чергової річниці їхнього із Богумілою шлюбу… А Богдан приїхав до батька наприкінці літа цого ж року, додавши тім самим поетові життєвої сили і душевної рівноваги.

Дбаючи про синову безпечу, запрошення для приїзду до США було б оформлене від імені поетової доброї знайомої пані Гайворонської (Пелехович). Пані Гайворонська дуже багато допомогла поетові із його власним облаштуванням на Американському континенті, свого години вона поручилася у видачі громадянства США самому поетові. А Євген Филимонович із допомогою друзів організував гарну програму для синового знайомства зі США (Нью-Йорк, Вашингтон, Річфільд, Стемфорд, Філадельфія, Ніагара, Буфало, Гантер).

Осінь смердоті прожили разом, багато мандруючи, а ще понад — розмовляючи. Саме ця зустріч з сином додала письменникові тихий кілька років життя до лютого 1968 року. Євген Филимонович чекав від сина листів, чекав на нову зустріч. І вон відбулася влітку 1967 року тепер вже у Європі, у Франції.

Дів «ять днів віддали Парижу. Приймав їхні Жуковський, у котрого батько з сином й гаялися у передмісті Парижа Серселі. Там Євген Маланюк зустрічався із багатьма представниками української, польської, чеської еміграції.

З Парижу батько з сином перебралися до Італії. Це було б їхнє останнє побачення. Запам «яталися відвідини Неаполя, Риму, Монте-Карло, папської резиденції у Ватикані. Співає з сином були гостями кардинала Бучка. На його запрошення Євген Маланюк прочитавши лекцію для вихованців Української Папської Малої семінарії. Це уже вдруге сін слухав виступ батька перед аудиторією (вперше США на академії науки і мистецтва). Вразило, що виступав вільно, без тексту, а, одночасно, логічно, переконливо. Брав не лише змістом сказаного, але й і голосом, ритмом, логічними акцентами. Мав неймовірне відчуття аудиторії й гарне почуття гумору. Умів заставити собі слухати.

Роки уже брали своє, проте співає не міг відмовитися від набутих протягом життя звичок. Так, він був неймовірним кофеманом. Попри заборону лікарів, не обминав жадної Кав «ярні й мовивши щоразу офіціанту: «Дайте, чи ласка, слабенької кави зі сметаною ». Його незмінним супутником був колиска. Знову ж на вимогу лікарів трубка був маленька, але й і не витримував співає довгої дороги, щоб її не викурити.

16 лютого 1968 року Євген Маланюк помер на удар серця у своєму самотньому помешканні в Нью-Йорку. Його знайшли день пізніше на підлозі в його кімнаті в позі молитви. У кишені його був квиток до опери якраз на вечір його смерті. Помер на ходу.

Час вніс свої корективи. Незалежна Україна повернула свого сина-поета. Збулося його пророцтво:

Мій ярий крик, мой біль тужавий,.

Випалюючи іржу й гріх,.

Ввійде у складники держави,.

як криця і камінь слів моїх.

Довелося й синові пізнати батька не вигнанцем, а найвидатнішим українським поетом ХХ століття. Їм випало зустрітися ще раз. Тепер вже — на землі предків, у поетовому Новоархангельську, де на центральній площі містечка на честь святкування 100-річчя від дня народження батька синові було б доручено відкрити погруддя Євгена Маланюка.

Євген.

Филимонович.

Маланюк.

(1897 — 1968).