Тема перемоги у давньоруської літературі

Тема перемоги у давньоруської литературе

Г. Ю. Филипповский.

На всьому просторі середньовічної російської літератури, починаючи з «Слова про Закон і Благодаті» (Іларіона, першого російського митрополита, перв. підлогу. ХІ ст.) і «Повісті временних літ» (XI-XII ст.), тема боротьби світового Добра і Зла і духовної перемоги добра над злом узгоджується з темою захисту Російської Землі, військової перемоги за їхніми недругами. У програмному «Слові» — похвали князям Володимиру і Ярославу, будівельникам нової християнської Русі, ввійшла відтепер у світову сім'ю християнських народів, Іларіон прославляє «великого кагана нашеа землі Володимера, вънука стараа-го Ігоря, сина ж славнааго Святослава, іже въ своа літа владычествующе, мужь-ствомъ і храборъствомъ прослуша въ странахъ многах, і перемогами і крепо-стию поминаються нині й словуть» [1]. Відразу автор «Слова» проголошує: «Христос переможи! Христос про частку! Христос въцарися!», а написаному їм «Сповіданні віри» Іларіон, слідуючи середньовічному уявленню про Христі як Царя Царів, говорить про нього: «…Яко переможець Христос, цар мій…» [2]. Упорядники «Повісті временних літ», литературно-исторической епопеї ранньої Русі, нерідко використовували лексеми «перемога», «перемогти», розповідаючи діяння старих князів, але, починаючи з Володимира Смалинюка й Ярослава, вводили це слово в контекст християнської перемоги над сатанинськими силами Зла. Так було в статті 988 року про хрещенні Русі князя Володимира каже: «Призри на новыя своя,… мені помози, Боже, на супротивного ворога, так на-деюся на тя і твою державу, побежаю підступи його» [3]. У похвали духовному будівництва Ярослава під 1037 рік автор «Повісті временних літ» помічає: «І радовашеся Ярослав, бачачи многи церкві та люди крестьяныи дуже, а врагъ сетоваше, побежаемь новими людьми крестьяными» [4].

Не випадково і Іларіон у своїй «Слові», і укладачі «Повісті временних літ» порівнювали князю Володимиру з Костянтином Великим, першою християнською імператором Риму: «По-добниче великааго Костянтина, равно-умне, равнохристолюбче…» [5]; «Се є нові Костянтинъ великого Риму, іже хрести вся люди своа самъ, і тако сий створи подібно йому» [6]. Сучасник Костянтина перший історик християнської церкви єпископ Кесарии Євсевій Памфіл (IV в.) в своєї «Життя блаженного василевса Костянтина» докладно описує обставини перемоги над язичником Максенцієм (312 р.), прийняття Костянтином християнства як офіційної релігії Римська імперія, чудесного знаки і бачення лабарума зі словом «Цим победиши»? хреста з монограмою Христа: «Котре З’явилося знамення — символ безсмертя і урочистий знак перемоги над смертю, яку здобув Він, коли приходила на грішну землю» [7]. Тут слід бачити витоки теми християнської перемоги у середньовічної російської літератури і культуре.

Ведущий російський медієвіст сучасності академік А. С. Орлов у своїй монографії 1945 року «Героїчні теми древньої російської літератури» писав: «Вплив церковних пам’яток попри всі види європейських літератур середньовіччя була настільки сильно, що їх доводиться ігнорувати. У „світської“ писемності воно позначалося, починаючи з мови та поетики і закінчуючи ідеологічним осмисленням зображуваного. Це церковне вплив на світське розповідь розпочався ще в візантійської літератури і, завдяки церковному авторитету Візантії для Русі, позначилося нашої „світської“ книжності… Середньовічне російської розповідь повно героїчними сюжетами в обох своїх руслах — в церковному і світському, такими сюжетами, у яких діяння зображуються як працю й подвиг, спрямовані до загального блага народу, відповідно до розумінню їх у феодальну епоху життя держави» [8]. Відразу треба сказати, що найяскравіше героїчний мотив перемоги в давньоруської літератури й культури відбилася за доби Володимирській Русі XII століття, в князювання Андрія Бого-любского. Тоді, у 1164−1165 рр. було зроблено спроба встановлення церковно-государственного свята Перемоги слідами переможного походу на волзьку Болгарію. Одночасно це, 1 серпня, був присвячений Порятунку і Богородиці, і навіть Хреста (Походження Чесного і Животворящого Древа Хреста Господнього). Свято було встановлено у спомин хрещенні Русі князем Володимиром Святославичем. Особисто Андрієм Боголюбським склали особливе «Встановлення» про майбутнє запровадження нового церковноі военно-государственного свята, його книжниками написані «Сказання про перемогу над волзькими болгарами і святі 1 серпня Спаса і Богоматері», «Сказання про дива Володимирській ікони Божої Матері», і навіть «Житіє» Леонтія Ростовського як нових покровителів Володимирській держави Андрія Боголюбско-го [9]. У творах йдеться про перемогу одночасно Андрія Боголюбского над волзькими болгарами і візантійського імператора Мануїла Комнина над сарацинами з допомогою ікон Богородиці, Спаса і Хреста, які мали перед військами. Сам свято 1 серпня наслідував традицію візантійського імператорського свята, римського військово-політичного календаря, з часів Костянтина, що включав тему «переможного Хреста»: «Переможний явися пресвятый Хрест живодавца Христа съвыше бесомь въсе безліч відганяючи варварське хитання і переможця явлея царя нашя» [10]. Збереглися виносні двосторонні ікони Володимирській Божої Матері і Спаса Нерукотворного XII століття, звороті яких зображення Хреста, причому на обороті ікони Спаса Нерукотворного — композиція «Никитирион» ;

«Поклонение переможному Хреста». Безсумнівно також, що на літературні тексти Володимирській Русі 60-х рр. XII в. вплинуло перекладне візантійське з походження «Сказання розмову про явище Чесного Хреста і Перемозі», збережений в давньоруської рукописної традиції другий редакції російського Прологу, яка з’явилася на XII столітті [11]. Сказання це, безумовно, створене Візантії у зв’язку з военноі церковно-государственной традицією IV століття, часу Костянтина Великого, витоків державного християнства. Цієї ж традиції намагався потрапляти середині XII століття Русі князь Андрій Боголюб-ский. Навіть коротка початкова редакція «Житія Леонтія Ростовського» [12], створена володимирськими книжниками князя Андрія (можливо, його участі), включає як центрального епізод перемоги єпископа Леонтія і кліру Ростовського Успенського собору над місцевими язичниками. Як «Житіє», вони погрожували вбити єпископа і виступили проти з камением і дрюччям. Але Леонтій не розгубився, зібрав клір собору й у повному одязі, з хрестами, іконами, хоругвами, всі атрибути Сили Божою, виступив проти беснующихся язичників і здобув перемогу — язичники впали мертві побачивши Хрещеного воїнства. Потім єпископ Леонтій їх воскрешає до нової християнської жизни.

Неудача після запровадження военноі цер-ковно-государственного свята Перемоги 1 серпня о епоху Андрія Боголюбского була частково пов’язане із різкої заборонній реакцією візантійського патріарха Луки Хризоверга [13], частково — із поразкою військ Андрія Боголюбского під стінами Новгорода в 1170 року. Убивчим для престижу Володимирській Русі і його князя було те, що перемога новгородців була мотивована заступництвом ікони Богородиці Знаменье (так стали відтепер називати цю чудотворну виносну двосторонню збережену донині прославлену ікону). Сказання про цю іконі (стисле літописне кінця XII століття і розлоге — як частину розлогого «Житія архієпископа Іоанна» XV в.) розповідає, що стріла суздальцев потрапила, поранивши обличчя Богородиці на іконі, — Богородиця розплакалася і покарала нечестивих суздальцев, принісши їм поразка. Постраждав як військовий, а й духовний престиж Андрія Боголюбского, що разом із іншими причинами невдовзі привело його до краху. А якщо ж переможні мотиви в текстах Володимирській Русі XII в. про Володимирській іконі Богоматері сприяли появі нової теми її перемоги у московської повісті 15 століття про Темир-Аксаке (іконі приписано порятунок Москви від Тамерлана), то переможні мотиви коротких сказань про диво ікони Богородиці Знаменье XII в. зробили нові новгородські версії XV в. сказань про цю іконі (зокрема у «Житії архієпископа Іоанна») знаменням опору силі Москви (для новгородців що це як і суздальцы) [14].

Мотив християнської перемоги у першому російському святительском житії Леонтія Ростовського, початкова коротка редакція якого виникла 60-ті рр. XII в., як зразка і попередника перегукується з тексту Несторова «Житія Феодосія Печерського» кінця XI-начала XII ст. Своєрідний поєдинок отрока Феодосія, ментальність й прагнення якого збігаються з євангельським принципом «Царство Моє немає від світу цього» (Ін. 18. 36), матері, яка втілює жагуче, земне початок — символічне зіткнення, протиборство християнства і язичництва, — закінчується перемогою Феодосія, християнського початку: мати з любові до сина поступається, приймає християнство і поселяється у найближчому до Феодосиевым печерах жіночому монастирі. До речі, з текстів житія Леонтія Ростовського, житія Феодосія Печерського присутні багато епізоди прямих текстових впливів. Житія Борисоглібського циклу XI-начала XII стверджують духовну перемогу христиан-страстотерпцев св. братів Бориса і Гліба над окаянним братовбивцею Святополком. Вперше у російської літературі тема військової перемоги як Божьего Суда достукується до фіналі «Повісті про осліпленні князя Василька Ростиславовича», що належить перу давньоруського письменника Василя Бочкарьова й включеної їм у Мо-номахову редакцію «Повісті временних літ» під 1097 р. Йдеться про епізоді битви на Рожни, де зустрілися на полі війська безневинно постраждалого князя Василька, його Володаря Ростислави-чей і лиходія крестопреступника Свято-полка. Провідною, як й у повісті загалом, виступає тема Хреста: починається твір сценою клятви князів на хресті в символічному по назві містечку Любечі, клятви у коханні, мирі та злагоді, що порушується Святополком і Давидом, заманивающим і сліпучим теребовльского князя Василька Ростиславовича. Лейтмотив Хреста (протиставлений образу-символу ножа як уособлення Зла), пройшовши крізь всю повість, звучить і в фінальному епізоді розв’язки, де Василька піднімає хрест: «І межу нами буди хресть сий чесний» [15] - так розсудить нас Хрест. Відбувається Суд-битва, під час якої автор говорить про диво — баченні Хреста над битвою: «І поидоша шпалери супроти собе до боеви, і съступишася полци, і мнози человеци благовернии видеша крестъ на Василковыми виття узвышься вельми». Знамення понад передрікає перемогу Василькові і виборча поразка крестопре-ступнику Святополка, що й потім: «Брани ж велице бывши і мно-гымь падаючим від обою полку, вигляді Святополкъ, яко люта лайка, і побеже, і прибеже до Володимерю. І Володарь і Василко, победивша, стаста ту». Як вона та згодом у текстах часу Андрія Боголюбского середини XII століття, мотив військової перемоги у повісті про Волошці поєдналася зі знаменням хреста, сходячи з погляду традиції, зокрема літературної, до візантійським «Сказанню розмову про явище Чесного Хреста і перемозі сили Божого». Мотив військової перемоги, як колись, у сюжеті IV в. про Константіне Великому, з'єднується органічно з мотивом перемоги християнської, в «Повісті про Волошці» вони трансформуються у класичний, вже суто літературний мотив злочини і покарання, настільки добре згодом відомого за роману Ф.М. Достоєвського. Тут, на рубежах XI-XII століть, — витоки російської літератури, її виникнення і формування, а мотив перемоги зустрів у цьому процесі найбезпосередніший і дуже важливе участие.

Следы фольклорно-епічного впливу у давньоруської книжності, пов’язані з чином героя-единоборца, з’явилися вперше у «Повісті временних літ» з текстів кінця XI — початку XII ст., зокрема, у своєму оповіданні про Святославе Игоревиче (одне із епізодів помсти княгині Ольги), який ще малим отроком символічно починає битву, метнувши спис убік ворога. У першій половині XII століття розповіді південнорусього літописання зображують подвиги хоробрості князя Андрія Юрійовича як безстрашного героя — «хоробра», устремляющегося на ворога, попри небезпека. Автор явно милується сміливістю свого героя, його безоглядній відвагою. Під стінами Луцька один, відірвавшись від міста своєї дружини, князь Андрій несамовито переслідує противника аж до стін міста, де майже гине, оточений ворогами. Його виручає вірний бойової кінь, рятує, за словами автора, святої Федір. Образ князя Андрія та її зухвалість нагадують героя древнього епосу [16]. Мотив, який дослідники середньовічної літератури та епосу позначають терміном quest, пов’язані з темою героїчного поведінки й перемоги і характерний загалом для літератури Русі XII століття, зокрема «Слова про похід Ігорів». Всупереч сумній реальності трагічного результату походу Ігоря Святославича в степ, поема малює на завершення апофеоз героя та її тріумфального епічного повернення Російську землю, в епічний Київ — «країни ради, гради веселі,… Ігор їде по Боричевому до святей Богородиці Пирогощі,… дівиці співають на Дунаї, голоси їх в’ються через море До Києва». Текст «Слова» закінчується показ здравицею на вшанування князів і дружини: «Здрави князі і дружина, поба-рая за христианы на поганыя полкы».

Эпическая тема слави та перемоги виразно переплітається, узгоджується з темою християнської перемоги. Вже на XII — початку XIII століття належить формування легенди про Мономахові, эпико-героического образу князю Володимиру Мономаха — переможця половців, яким «половці дітей страшаху у колисці», за словами, зокрема, «Слова про погибелі Російської землі» у першій половині XIII століття. Безумовно, як і зазначає та провідний спеціаліст по російському героїчного эпосу-былинам В.П. Анікін, а також Д. С. Лихачов [17], до XII-началу XIII ст. належить формування основних циклів російського героїчного епосу, у центрі яких епічні образи Києва і здати князю Володимиру, перемоги героїв Добры-ни, Іллі Муромця та інших над ворогами Русі. Сліди взаємодії з народно-эпическими жанрами простежуються на текстах давньоруської літератури на військову тему широкому просторі XII-XVI ст. Інколи, навіть якщо герої гинуть, вони беруть духовну перемогу, як підкреслює, наприклад, «Повість про руйнуванні Батиєм Рязані» і взагалі повісті про монголо-татарському нашестя XIII століття, чи, наприклад, «Житіє князя Михайла Чернігівського», вбитого в Орде.

Произведения літератури Володимирській Русі ХП-ХШ ст. частіше від інших включають мотив перемоги, серед них виділяється «Житіє Олександра Невського», написаний кінці XIII століття. Малюючи ідеальний образ князя-победителя, автор виходить із образів біблійної і римської давнини, зокрема: «Сила ж бе його — частку сили Самсоня, і далъ бе йому Бог премудрість Соломоню, храборъство само одержувати його — акы царя римського Еуспасиана, іже полонити всю землю Іудейську … Тако і князь Александръпобежая, а чи не победимъ» [18]. Епізод тексту про римському імператорі Веспасиа-не, як те говорити, «солдатському імператорі», включає героико-эпический мотив воина-единоборца: «Инегде исполчися къ граду Асафату приступити, і исшедше гражане, побе-диша плъкъ його. І остася единъ, і възврати до граду силу ихъ, къ вратом граднымъ і посмеяся дружині своєї, і укори я, рекъ: „Остависте мя єдиного“». До теми загибелі римського війська автор повертається у епізоді битви на Неві: «І знову січа велика над Римляны, і из-би їх безліч бесчислено, і самому королю възложи печатку в очах (Олександр) острымъ своимь копиемь».

Житие Олександра Невського невипадково вважають житієм нової генерації: на відміну образів героев-единоборцев, відзначеної вище Веспа-сина і князя Андрія Юрійовича, автор кінця XIII в. зовсім на зображує князя Олександра «одним на полі воїном», він оточує його чудесними воинами-помощниками. Тут вбачається інше, не архаїчне, але й фольклорно-эпическое вплив (мотив чарівних помічників). Знову-таки народно-эпическое початок сплітається з тексту зі средневеково-книжно-христианским: перемога на Неві здобуто в «Житії» завдяки чудесної допомоги святих «родичів», небесних заступників Русі князів Бориса і Гліба, але й учасників битви, із котрих автор малює героїчні образи шести «храбров», описує їх реальні військові подвиги. Персонажі бачення святі князі Борис і Гліб виявляють бажання допомогти Олександру Ярославичу перемогти супротивником («Рече Борисъ: «Браті В Україні Глєбі, вели гребти, так поможемь сроднику своєму князю Олександру»), хіба що визначаючи переможний результат прийдешньої битви. З-поміж реальних дружинників, разом із тим чудесних помічників князя Олександра, названі на «Житії» шість чоловіків: Гаврило Олек-сич, Сбыслав Якунович, новгородец, Яків полочанин, новгородец Мишко, Сава й Ратмер, коротко охарактеризовані їх військові діяння, що призвели Олександра до перемоги. На відміну від архаїчної епіки розповідей про героях-единоборцах в «Житії» очевидна риси історичної епіки, не архаїчна эпика богатирською казки, а героїчна эпика нової хри-стианско-средневековой історичної епохи. У «Житії» вона осмислюється як дива, особливо у епізоді битви на Чудському озері, де хтось «видех полкъ Божий на въздусе, прийшовши допоможе Александрови; а тако переможи я помощию Божиею». Мотив перемоги неодноразово достукується до епізодах «Житія»: «Князь ж Александръ возвратися з перемогою, хвалячи і славлячи ім'я свого Творця»; «По перемозі Александрові, яко ж переможи короля»; «І возвратися князь Александръ з перемогою славною, і бяше безліч полоненных в полку его».

Разумеется, мотив перемоги з допомогою небесних сил, янголів зустрічається у текстах XII століття, як, наприклад, з текстів 1103 і 1111 років у складі «Повісті временних літ» про перемоги з'єднаних російських дружин на чолі з отцем Володимиром Мономахом і Святополком Изысла-вичем над половцями: «І падаху полов-ци предъ полкомъ Володимеровымъ, невидиме бьеми ангеломъ, яко се видяху мнози человеци, і глави летяху, невидиме стинаемы на грішну землю» [19]. Звісно, в військових текстах з XII до XVI ст. особливо підкреслюється переможний повернення героя чи героїв, військ. Саме мотив повернення майже завжди епічно мотивованою (починаючи з «Повісті про Волошці Ростиславиче», «Слова про похід Ігорів»). О. С. Орлов зазначає, що «крім впливу книжкових джерел, в „Казанської історії“ (XVI в.) відчувається присутність російської усній поезії; так, читаючи мальовниче зображення переможного в'їзду Івана Васильовича у Москві, мимоволі пригадаєш старовину про Чуриле, як пишно він в'їжджає до Києва і як жінки заглядаються з його походочку щапливую; „Казанська історія“ сама виявилася потім джерелом усній пісні про взяття Казані» [20].

А.С. Орлов, Д. С. Лихачов, В.В. Шматків, інші вчені розробляли відзначену тему на матеріалі давньоруських текстових циклів: Куликовского, Алек-сандро-Невского, Казанського, масштаб її представляється майже всеосяжним загалом для всієї давньоруської літератури та книжності. Не завжди тема перемоги у давньоруської літературі співвідносилася тільки з військовими сюжетами, водночас те й духовна перемога героя чи героїв. Так, перемога над бісами, над гріховним частиною людського єства — основного мотиву рассказов-новелл «Києво-Печерського Патерика» початку XIII століття, що привернули свого часу увагу О.С. Пушкіна. Мотив християнської перемоги пронизує тексти сказань про чудотворних іконах, наприклад, Володимирській, Смоленської, Тихвинской, Знаменье і інших текстових оповідальних циклів [21]. У житійної літературі мотив християнської перемоги він був провідним, впливаючи все склад як давньоруської, але нової влади і новітньої російської літератури. Мотив перемоги зовсім на виникає вперше у вітчизняній літературі, скажімо, ХХ століття і навіть XVIII-ХІХ ст., він з витоків російської літератури був і залишається однією з найважливіші складові її динамічної поетики. Тема перемоги сформувала значний масив давньоруської літератури від витоків до рубежів нового часу, який надав серйозний вплив в розвитку національного самосвідомості Росії нового і новітнього часу [22].

Список литературы

1. Бібліотека літератури Київської Русі. Т. 1, XI-ХII ст. / Ред. Д. С. Дихачев, Л.А. Дмитрієв, А.А. Алексєєв, Н. В. Понырко. Спб., 1997. С.42; Див.: Розов М. М. Іларіон // Словник книжників і книжності Київської Русі XI? перша половина ХVI ст. / Відп. ред. Д. С. Лихачов Л., 1987. З. 198−206.

2. Бібліотека літератури Київської Русі. T. I. З. 60; Див.: Святитель Микола Сербський. Абетка перемоги М., 2004.

3. Саме там. З. 162; Див.: Творогов О. В. Повістю временних літ // Словник книжників і книжності Київської РусіXI-первая половина ХIV ст. З. 337−343.

4. Бібліотека літератури Київської Русі. T. 1. З. 194.

5. Саме там. З. 43.

6. Саме там. З. 174.

7. Євсевій Памфіл. Життя блаженного василевса Костянтина. М., 1998. З. 45.

8. Орлов О. С. Героїчні теми древньої російської літератури. М.; Л., 1945. З. 3.

9. Див.: Филипповский Г. Ю. 1. Андрій Юрійович Боголюбский. 2. Житіє Леонтія Ростовського. 3. Сказання про перемогу над волзькими болгарами 1164 року й святі 1 серпня // Словник книжників і книжності Київської Русі. XI-первая половина ХIV ст. З. 37−39; 159−151; 411−412.

10. РВ РДБ. Ф. 31. Повне Зібр. Ундольского. № 85. Мінея ХV в. Лл. 1−9; Див.: Филипповский Г. Ю. «Слово «Андрія Боголюбского свято 1 серпня // Пам’ятки минуле й культури. Вип. 2. Ярославль. 1983. З. 75−84.

11. Див.: Филипповский Г. Ю. «Слово «Андрія Боголюбского свято 1 серпня до списку 1597 р. // Культура слов’ян і Русь. Збірник статей до 90-річчю акад. Б. А. Рибакова. М., 1998. З. 230−237.

12. Житіє Леонтія Ростовського / Подг. тексту Г. Ю. Филипповского // Давньоруські перекази / Сост. В.В. Шматків M., 1982. З. 127−129.

13. Див.: Воронін М.М. Андрій Боголюбський і Лука. Хризоверг / З російсько-візантійських відносин XII століття // Візантійський Временник. Т. XXI. 1952. З. 29−50.

14. Словник книжників. Т.I. Див.: Творогов О. В. Іоанн. З. 208−210; Жучкова И. Л. Сказання про дива Володимирській ікони Богоматері. З. 415−418.

15. Бібліотека літератури Київської Русі. Т. I. З. 282 (і такі цитати тут же).

16. См.:Воронин М. М. Чи існував «Літописець Андрія Боголюбского»? // Пам’ятки відчуття історії і культури Вип. 1. Ярославль, 1976. З. 28−43; див. також: Филипповский Г. Ю. Мотив руху на «Слові про похід Ігорів «й літератури Русі XII століття // Дослідження «Слова про похід Ігорів «/ Ред. Д. С. Лихачов. Л., 1986. З. 58−64.

17. Див.: Анікін В.П., Круглов Ю. Г. Російське народне поетичне творчість. М., 1983, З. 218−220; Лихачов Д. С. Російське народне поетичне творчість. Т. I. М.; Л., 1953. З. 217−247.

18. Пам’ятки літератури Київської Русі. XIII століття / Ред. Л.А. Дмитрієв, Д. С. Лихачов. М., 1981. З. 426−439. Далі «Житіє Олександра Невського «цитується по даному изданию.

19. Бібліотека літератури Київської Русі. T. I. З. 300.

20. Орлов О. С. Героїчні теми древньої російської літератури. З. 116.

21. Див.: Гребенюк В. П. Прийняття християнства і еволюція героико-патриотического свідомості у російській літературі XI-XII ст. // Герменевтика давньоруської літератури. Рб. 8. М., 1995. З. 3−15; Див. у тому ж збірнику: Вагнер Г. К. До питання нову свідомість Київської Русі Х-ХП століть. З. 16−23; Чорна Л. А. Про християнському відкритті людини у російської літератури XI-XIII ст. З. 24−32; Нечаєва Т. В. Наблюдения над жанровими особливостями сказань про чудотворних іконах. З. 102−123.

22. Див.: Лихачов Д. С. Національне самосвідомість Київської Русі. М.; Л., 1945; Про військових повістях Русі: Література і культуру Київської Русі. Словник-довідник / Ред. В.В. Шматків. М., 1994. З. 123−124.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.