Філософія абсурду Альбера Камю

В З Т У П.

У французькій філософії середини ХХст. проблема абсурду стає чи не однією із найважливіших. Ця проблема пов"язана, в першу чергу, із філософією екзистенціалізму, а насамперед творчістю Ж. П. Сартра та А.Камю. Саме із їхньої легкої руки філософія екзистенціалізму знайшла втілення в літературі. Таке поєднання літератури й філософії є явищем невийнятковим, адже література Франції, як жодна інша, змогла наблизитись до філософії. Філософічність літератури — це давня традиція, Яка розвивається ще із часів Середньовіччя та Відродження, а епоху Просвітництва вон досягла значного злету, варто назвати хоча б імена Ж.-Ж. Руссо, Монтеск'є, Д. Дідро, Вольтера та ін. Саме у Франції зародився жанр есе, який функціонує на стику філософії та літератури, — а Камю був митцем — есеїстом.

Д. Наливайко зауважив, що «навідміну від Марселя й Сартра, Камю не прагнув до витворення філософських систем. Камю тяжіє до образного типу мислення, що простежується й в його есеїстиці».1.

Камю неодноразово повторював, що він не є філософом. Ще в молодому віці Камю записавши у своїх записниках: «Думають лише образами. Хочеш бути філософом — пиши романи».

Проблема абсурду у Камю розкривається у його філософських працях, а й у художніх творах: драматургії та прозі. Самі лише філософські роботи не дають достатнього розуміння цієї проблеми філософом. Лише розглянувши в комплексі усю творчість Камю, можна матір достатній матеріал для аналізу.

Творчість А. Камю можна поділити на кілька етапів. Еволюцію творчости Камю простежити не важко, — зміну його філософських поглядів безпосередньо.

______________________________________________________________________________________.

1.Див.: Наливайко Д. Інтелектуальна проза Альбера Камю / А. Камю. Твори у 3-х т. Т.З.-Харків, 1997.-С.593.

пов’язана із історичними обставинами. Камю сам зробив спробу поділити власну творчість на певні етапи («Записники», 1947р.).

перший етап своєї творчости Камю іменував етапом «Абсурду». Це твори написані под годину війни й до її початку. До них належати: «Калігула», «Сторонній», «Міф про Сізіфа».

З. Великовський бачить такий поділ на етапи у формі спіралі.2.

Отже, першим витком спіралі є коло «Абсурду».

Іншим витком є «Бунт». Цей етап утворюють твори: «Чума», «Праведні», «Бунтуюча людина».

Третій виток — твори написані у 50-ті рокта. У записниках А. Камю він ще не має назви. Це твори: «Падіння», «Вигнання й царство». З. Великовський вважає найвідповіднішою назвою для цого заключного витка назву «Вигнання».3 Поза триптихом залишились лише ранні ліричні есе: Камю вважав їхні незрілими.

Ос-кільки тема обмежена лише філософією абсурду, то до розгляду ми візьмемо твори Першого етапу, але й у контексті усієї творчости А. Камю.

Проблемою абсурду у творчости А. Камю цікавились, починаючи із години написання його ранніх творів. По-перше, це був не лише досить нова проблема, а і актуальна, по-друге, у Камю проблема абсурду знайшла досить.

цікаве і неоднозначне тлумачення. Камю підніс проблему абсурду до рівня найважливіших проблем людства. У філософський науці є вже певна кількість досліджень філософії абсурду у Камю. Багато досліджень стояти, як й сама творчість Камю, на межі філософії та літературознавства, й прагнуть охопити при аналізі усю творчість в всіх її аспектах. Серед найвідоміших дослідників ______________________________________________________________________________________.

2.Див.: Великовський С.І. «Проклатые питання» Камю / А.Камю. Вибране. — М., 1988. — С.9.

3.Див.: Саме там. — С.9.

слід згадати імена З. Великовського, У. Карпушина, М. Маньковської, З. Семенової, А. Руткевича та ін.

Найбільш інтенсивно займалися цією проблемою у 70і, 80і рр. На сучасному етапі, а українській науці ця проблема недостатньо широко досліджується.

Дана робота складається із двох розділів: дослідження поняття абсурду у теоретичних працях Камю (зокрема у «Міфі про Сізіфа») та дослідження філософії абсурду у драматургії та прозі.

Розділ І.

Концепцію абсурду у теоретико-філософській спадщині.

Альбера Камю: есе «Міф про Сізіфа».

Альбера Камю разом із Сартром прийнято визначати як найвизначніших екзистенціалістів у Франції та і у всій Західній Європі. Сам Камю заперечував свою приналежність до екзистенціалізму. Направду подивися Камю й екзистенціалістів Сартра й Хайдеггера у багатьох питаннях є швидше опозиційними. Алі, як утверждает Д. Наливайко, «особливо зближує Камю — мислителя із екзистенціалістами ідея абсурдності буття».4.

Ос-кільки одним із основних завдань екзистенціалізму є встановлення змісту людського існування, то природно, що кожен із філософів — екзистенціалістів висував свою концепцію сенсу буття — релігійну, чи, навпаки, атеїстичну. Серед мислителів, утверждает Камю, немає жодного, хто б заперечував сенс життя.

Камю вважає, що найважливіші істини щодо самого собі й світу людина відкриває за допомогою почуттів. Він посилається на «тривогу» Хайдеггера й «нудоту» Сартра, звертається до філософії З. К'єркегора й розкриває фундаментальні запитання людського існування. Слідом за своїми попередниками Камю визначає єдине відчуття, яку характеризує буття людини, — таким відчуттям є відчуття абсурдності. Це відчуття здатне народитися раптово, варто лише людині випасти із щоденного механічного існування й увідомити своє життя, у індивіда неодмінно виникає запитання, чи варте життя того, щоб його.

прожити? Відчуття абсурдності, захопивши свідомість людини хоч раз, може перекреслити усі інші відчуття.

Коли ж таке абсурд?

______________________________________________________________________________________.

4.Наливайко Д. Інтелектуальна проза А. Камю / А.Камю. Вибрані твори у 3х т. т.3. — Харків, 1997. — С.600.

Саме поняття абсурд у його сучасному філософському значенні ввів філософський письменник А. Мальро, тобто абсурд, як характеристика існування людини в сучасному світі. У певному розумінні й Камю, й Сартр вважали Мальро своїм наставником.

Камю перетворив абсурд на фундаментальне поняття своєї філософської системи.

Сам термін «абсурд» (від латів. absurdus) означає безглуздя, нісенітницю, неможливість.

Камю визначив абсурд як «метафізичний стан людини в світі», отже як основну проблему людського буття. «Для Камю абсурдність не є онтологічною категорією, іманентною світобудові, — вон є породженням самоусвідомлення людини в світі».5.

Поняття абсурду у Камю й у Сартра відмінні вже у самій своїй основі.

Ще в 1938 р. у своїй рецензії на роман Сартра «Нудота» Камю писавши: «Виявити абсурдність життя — аж ніяк не завершення, а лише вухо… Нас цікавить не це відкриття як таке, а його наслідки і правила поведінки, що із нього випливають «6. А в 1940;41 рр., слідом за «Стороннім» Камю взявся за філософську працю «Міф про Сізіфа», щоб викласти в логічних викладках свій задум — проаналізувати абсурдність життя як вушко усього, «відправну точку»: «абсурд, із якого досі все висновувалося, в моєму есе.

розглядається як відправна точка".7.

______________________________________________________________________________________.

5.Див.: Наливайко Д. Інтелектуальна проза А. Камю / А.Камю. Вибрані твори у 3-х т. т.3. — Харків, 1997. — С.600.

6. Див.:Там ж.- С. 602.

7. Камю А. Вибрані твори у 3-хт. Т.3. Харків, 1997.-С.72 (Далі цитуватиму за цим виданням, у дужках зазначатиму лише тому й сторінку).

Абсурд розглядається Камю не як висновок із аналізу дійсності, а як «вихідний постулат, із яким треба співставити дійсність,.

включаючи в неї людину".8.

У цьому випадку абсурдним слід вважати не лише світло, а і усі категорії людського буття: абсурдне життя, абсурдне самогубство, абсурдна свобода й т. д.

А.Камю ще на початку своєї роботи зауважує, що мова йтиме про «абсурдну чутливість, а чи не про філософію абсурду» (ІІІ, 72). Відчуття абсурду з’являється із усвідомленням дійсного місця людини у світі, за Камю, абсурд — «метафізичний стан людини в світі».

У першу чергу Камю звертається до проблеми самогубства. Ця проблема цікавила Камю ще зі студентських років, а кінці 30х р. для Франції вона стала особливо актуальною, тому Камю у «Міфі про Сізіфа» акцентує: «Існує лише одна по-справжньому поважна філософська проблема — проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим, — отже, відповісти на головне запитання філософії (ІІІ, 72).

У Камю самогубство тлумачиться як явище соціальне, але й заподій його заховані у глибоко суб'єктивних переживаннях. Почуття абсурду, до якого людина здатна дійти внаслідок розладу між самою собою й своїм життям, на зразок розладу «між актором й його лаштунками» (ІІІ, 74), може статі для людини причиною самогубства. Саме зв’язку між абсурдом та самогубством й присвячене есе «Міф про Сізіфа». Камю найперше розглядає запитання, чи спонукає абсурд до смерти й висуває на перший план запитання про виходи із цого «метафізичного стану».

Абсурд за Камю — це розлад. Сам по собі світло не є абсурдним, й людина ______________________________________________________________________________________.

8.Див.: Москвина Р. Р. «Метод абсурду» А. Камю як феномен некласичного філософствування / Питання філософії. — 1974. — N10.-С.137.

також. «Абсурд народжується, — утверждает Камю, — із їхнього зіткнення» (ІІІ, 91). Тобто, абсурд не міститься ані в людині, ані в світі, а їхній спільній присутності. Поза людським розумом абсурд не може існувати, бо сам по собі світло не має сенсу — сенсу надає йому людський розум. Якщо на початку дослідження Камю ще пробує константувати абсурдність світу, те в процесі роботи він все-таки досягати висновку, що «сам по собі світло є нерозумний, й це все, що про нього можна сказати» (ІІІ, 85), а абсурд однаковою мірою залежить й від людини, й від світу.

Людина, котра усвідомила абсурд, на думку Камю, вже навіки від нього залежна. Таких ситуаціях філософи — екзистенціалісти пропонують втечу. Ясперс знаходить вихід в акті віри, у Шестова — це також «стрибок» до Бога й т.д.

На думку А. Камю зі стану абсурду є лише два виходи: самогубство фізичне й самогубство філософське. Жоден із цих виходів задля Камю правомірним, тому він не приймає жодного із них. «Поза людським розумом, — пише Камю, — немає абсурду». Отже, разом зі смертю зникає і абсурд, як й все інше. Абсурд існує лише в людській свідомості, він виникає із протистояння людської свідомості нерозумному світові, із усвідомленням людиною своєї закинутості й минущості. Зникає людська свідомість (сама людина) — зникає абсурд, але й це не тієї вихід, який прагне знайти Камю.

Камю вивів із абсурду три наслідки, якими є «бунт», «свобода», «жага». «Однією лише грою свідомості, — читаємо у Камю, — я перетворюю в правило життя ті, що було б запрошенням до смерти, й відкидаю самогубство» (ІІІ, 114).

Філософ розглядає абсурд як самоочевидний факт людського існування.

Усвідомлення абсурду для Камю — це стан людини, котра усвідомила, що життя не проти того, щоб бути прожитим. Без цого усвідомлення немає й абсурду. Алі важливіше інше — якщо життя не має сенсу, то який інший вихід, крім самогубства? Цьому питанню Камю присвятив останній розділ своєї роботи — притчу про Сізіфа.

Метод Камю, який виходить із нездоланності абсурду, із початкового розуміння абсурдності буття отримав назву «абсурдного методу».9.

У філософських дослідженням «Міф про Сізіфа» нерідко називають маніфестом філософії абсурду. Камю вдалося розробити детальний аналіз явища абсурду у сфері буття, він надав йому універсального характеру.

«Міф про Сізіфа» — теоретичні роздуми про абсурд. У цьому філософському есе Камю розглядяє усі аспекти «відчуття абсурду», обгрунтовує «поняття абсурду», трактує проблеми абсурдної творчости, й, нарешті, завершує притчею про Сізіфа — своєрідною «міфологемою абсурду».9.

У своєму романі «Нудота» Сартр також впритул підійшов до ідей абсурду. Його Антуан Рокантен є для Сартра «героєм абсурду», тобто людиною, Яка пізнала абсурдність життя, і уже не може відвернутися від усвідомлення цого. Камю визначає «людину абсурду» як людину, «Яка нічого не робить задля вічності і не заперечує її» (ІІІ, 115). Це людина, котра віддає перевагу здоровому глуздові. Камю зупинив свій вибір лише на тихий людях, які ставлять собі за мітку «вичерпати собі до решти». Коли за люди? У Камю це Дон-Жуан, Кирилов, Сізіф та актор.

Коротко зупинимось на кожному із них. На прикладі донжуана Камю показує, що абсурдна людина відкидає торб. Дон-Жуан не відає, що таке торб, сум чи журба. Його геніальність проста: його розум ніколи не переступає своїх між. Абсурдна людина не вірить у глибокий зміст промов, він здатен лише колекціонувати своє минуле без жалю й вірити у майбутнє.

Ос-кільки Камю вважає, що абсурд є протилежністю надії, то людина.

______________________________________________________________________________________.

9.Див.: Семенова З. Метафізика мистецтва А. Камю /Теорії, концепції, школи. — M., 1975.-С.92.

абсурду починається там, де закінчується людина, Яка плекає надію. Ще одним «лицарем абсурду» Камю називає актора, визначаючи абсурдним не скільки самого актора, стільки його частку: «акторові відведено три години, щоб побути Яго чи Альцестом, Федрою чи Глостером. У цьому куцому проміжку години, на п’ятдесяти квадратових метрах кону він вдихає у яких життя і змушує вмерти. Ніколи ще абсурд не демонструвався так вдало…» (ІІІ, 124).

І Дон-Жуан, й актор можуть змиритися зі своєю долею, адже «навіть звичайні люди вряди-годи кінчають тім, що погоджуються на ілюзію».

Алі, зауважує далі Камю: «Завойовник чи актор, творець чи Дон-Жуан можуть забути, що їхній спосіб життя неможливий без усвідомлення властивої йому безглуздості» (ІІІ, 139).

У своїй роботі Камю звертається до творчости Ф. Достоєвського, бо усі герої Достоєвського запитують собі про смисл людського буття. Герой «Бісів» Достоєвського Іван Кирилов ставити запитання про самогубство, «вище самогубство» зазаради ідеї. Кирилов теж є людиною абсурду, він не вірить у майбутнє, але й вірить у вічне теперішнє.

Камю досягати висновку, що тема самогубства у Достоєвського є темою абсурду, його герої у щоденних вчинках втілюють абсурдні істини. На думку Камю, твори Достоєвського не є абсурдними творами, а лише творами котрі піднімають проблеми абсурду.

Яку ж творчість вважає абсурдною Камю? Творчість, Яка діятися задля майбутнього, яка може бути будь-якої миті зруйнована, знищена, забута й водночас вільна, котра не належить часові, є абсурдною.

Людина абсурду аж до «Міфа про Сізіфа» швидше камінь у групі камнів.

Він споріднений із іншими хіба що своїм випадковим існуванням 10. У «Міфі про Сізіфа» з"являється, як ми вже простежили, цілком нове тлумачення ______________________________________________________________________________________.

10.Див.: Великовський С.І. «Грані нещасного» сознания.-М.1973.-С.88.

«абсурдної людини».

Абсурдною людиною постає у філософії Камю й античний Сізіф,.

покараний богами на довічну даремну працю — «викочувати велетенський валун на її вершину міські, звідки він под власною вагою щоразу котився донизу» (ІІІ, 149).

Сізіф є героєм абсурду як у своїх пристрастях, то й в своїх муках.

Сізіф цікавить Камю саме в період між підйомами на її вершину міські, коли камінь черговий раз скочується вниз й Сізіф спускається до підніжжя, щоб знову викотити камінь. Саме тоді, переконаний Камю, Сізіф вивищується над своєю долею. Алі така доля не лише Сізіфа, звичайний робітник впродовж свого життя працює то й Сізіф — щодня монотонна й марна праця, якій немає кінця. Його частка, на думку Камю, не менш абсурдна. Алі висновок, який робить філософ — оптимістичний: «Немає такої долі, котра б не перевершила собі завдяки зневазі» (ІІІ, 151).

Доти години, поки людина не усвідомлює своєї долі, вон не усвідомлює абсурду. Трагедія починається із моменту пізнання. Алі із моменту усвідомлення абсурду починається й щастя. Камю наводити приклад царя Едіпа у драмі Софокла, який попри усі випробування визнає, що «все гаразд».

Камю доводити, що коли людина залишається сам-на-сам зі своєю трагедією, вона відкидає будь-які вищі сили, примушує замовкнути всіх богів та ідолів й визнає лише одну частку, фатальну частку, Яка варта зневаги, а чи не поклоніння.

Сізіф, у розумінні Камю, теж утверждает, що все добро, він заперечує богів й надає нового сенсу своєму життю й своїй приреченості.

«Самої боротьби за вершину, — підсумовує філософ, — досить, аби сповнити вщерть людське серце. Треба уявляти Сізіфа щасливим» (ІІІ, 152).

Сізіф зумів повернути свою кару у звинувачення богів, у засвідчення сили непокірного духу. У безглуздя він вніс зміст своїм викликом: «єдина щоправда -.

це непокірність."11.

Сізіфові Камю уподібнює мислячу людину, Яка приречена на вічне протистояння абсурду. Усвідомлення абсурду у даному випадку приводити не дуже до самогубства, про яку Камю мовивши на початку есе, а, навпаки, до перемоги, до щастя.

Отже, як вдало зауважив Д. Наливайко, — ясність розуму відкриває людині трагізм її існування, червона і стає її єдиною опорою й джерелом сили, що дозволяє кидати виклик богам. Одне слово, в заключному нарисі «Міфа про Сізіфа» екзистенціалізм обертається на трагічний стоїцизм".12.

У своєму дослідженні про Камю А. Моруа писавши: «Міф про Сізіфа» — символ людського життя. Щож ми робимо на землі, якщо не виконуємо безнадійну роботу? Колі нам вдається із неймовірною працею підняти камінь на її вершину, зернятко чи війна знову скидає його до підніжжя, й, щоб там не було б, життя все рівно закінчується смертю, падінням. Усвідомити безглуздність цієї суєти — означає побачити абсурдність людського життя. У цьому світі, де немає надії, немає ілюзій, людина почуває собі «сторонньою"13.

Камю не приймає відчаю, й тому, як визначив Моруа, «велич людини в знанні, що вона смертна». І відповідно: «велич Сізіфа в знанні, що камінь неодмінно скотиться вниз».

У своєму есе Камю утверждает, що абсурд може заполонити будь-яку людину, навіть рядову, звичайну, котра особливо переймається сенсом буття. Абсурд — це частка не лише таких як Сізіф, Дон-Жуан та інших. Алі абсурд має сенс лише настільки, наскільки із ним не згоджуються. На відміну від філософів, _____________________________________________________________________________________.

11. Великовський С.І. Грані «нещасного сознания».-М.1973.-С.88.

12. Див.: Наливайко Д. Інтелектуальна проза А. Камю / А.Камю. Вибрані твори у 3х т. Т.3. — Харків, 1996. — С.602.

13.Див.: Моруа А. Від Монтеня до Арагона.-М., 1990.-С.355.

котрі у принципі не визнають пізнаваності світу, Камю вважає його пізнаваним,.

але й це пізнання завжди якщо гіпотетичною теорією людської свідомості, іншого результату досягти неможливо. Пізнання світу межує із пізнанням абсурду.

1939;го — 1940рр., працюючи одночасно над «Калігулою», «Стороннім» й «Міфом про Сізіфа», Камю закінчує перший етап своєї творчости, («першу частину» слова), який він називає «циклом абсурду». У лютому 1941 року Камю із полегшенням відзначить у своєму щоденнику: «Закінчив Сізіфа. Три абсурди закінчено. Початок свободи».14.

Окремим додатком до роботи А. Камю є його дослідження: «Надія й абсурд у творчости Франца Кафки».

У своїх дослідженнях як літературознавстві то й науковці-філософи неодноразово звертали увагу на спільність світоглядних позицій й творчого методу у А. Камю та Ф.Кафки. Кафківські герої такі ж відчужені від суспільства, як й камюсівські, їхнього переслідує таке ж трагічне відчуття абсурду. У роботи Камю темі абсурду у Кафки присвячене окреме дослідження.

У першу чергу Камю звертає увагу на символи у Кафки, оскільки саме за допомогою символізації письменник й передає своє розуміння абсурду життя. Метод Кафки відмінний від методу Камю, для нього не важливе реалістичне.

зображення, правдоподібність подій й т.д. Для Кафки має значення інше — правдивість, натуральність оповіді.

Ситуації абсурду, котрі створює Кафка нічим не відрізняються від щоденних, побутових. Кафка вважає щоденне життя людини настільки ж абсурдом, який приймається як норма. Саме в цьому й полягає абсурд. Персонажі Кафки навіть не намагаються знайти пояснення, й тім понад — якось.

діяти. Вони не здатні навіть усвідомити проблеми, котра їх стоїть. Його герої, потрапляючи в абсурдну ситуацію, поводяться ще абсурдніше.

______________________________________________________________________________________.

14.Див.: Кушкин Е. П. Альбер Камю. Ранні годы.-Л., 1982.-С.153.

А сам автор створює ситуації, котрі неможливо пояснити, смердоті здатні.

розчавити будь-якого персонажа, особливо якщо він не усвідомлює того абсурду, який на нього звалився. як правило, герої Кафки ще і не знають заподій того, що відбувається, вони відсутня логіка пояснення тихий чи інших явищ (це й Йозеф До. у «Процесі» й Грегор Замза у «Перевтіленні»).

Камю звертає увагу, що «чим незвичайніші пригоди героя, тім краще видно природність, натуральність (ІІІ, 154).

Окрім цого, Камю утверждает, що у послідовності творів Кафки є своя логіка, що відповідає К'єркегоровому: «Треба завдати смертельного удару земній надії, бо лише тоді порятуєтеся в надії істинній» («Чистота серця»). З цого випливає, що: «необхідно було б написати «Процес», щоб узятися за «Замок» (ІІІ, 159).

У свій годину Камю писавши «Не існує любові до життя без відчаю від життя». Так поряд із абсурдом з’являється надія. Надія як завершення абсурду наявна й в К'єркегора, й у Шестова.

Камю теж шукав виходу із абсурду. як зазначалося вище, філософ не приймав ані самогубства фізичного, ані самогубства філософського. У Камю філософія абсурду знайшла логічне завершення у бунті. Бунт народжується усвідомленням побаченого абсурду, усвідомленням несправедливої й незрозумілої долі людини. Камю приходити до усвідомлення, що «у тому, щоб жити, людина винна бунтувати».

З усвідомленням й прийняттям бунту творчість Камю набуває нового характеру. Це уже новий «виток» спіралі, цілком віддмінний від етапу абсурду, але й саме в абсурді й є корені бунту. Етап бунту є логічним продовженням абсурду, його новим переосмисленням.

У своєму дослідженні творчости Камю З. Великовський зазначив: «Всі книжки Камю претендують тих, щоб бути трагедіями метафізичного прозріння: у яких розум намагається пробитися крізь товщу минущого, крізь житейсько — історичний пласт до якоїсь життєвої правди існування й призначення особистості на землі. До правди споконвічної й кінцевої, на рівні міфа — правди заповіді, завіту"14.

______________________________________________________________________________________.

14 Великовський С.І. «Кляті питання» Камю/ Камю А. Избранное.-М., 1988.-С.11.

Розділ ІІ.

Абсурд у драматургії та прозі Камю.

«Міф про Сізіфа» та роман «Сторонній» були надруковані у 1942;1944рр. Вони були написані у часи, коли Франція був у відчаї. Тоді ці твори були сприйняті як екзистенціалістські. Для французів у рокта катастрофи й відчаю виклик, який кидає абсурдові мисляча людина у Камю, був явищем на яку чекали й сподівалися. Вище ми вже розглянули основні положення есе «Міф про Сізіфа». Сартр назвавши «Міф про Сізіфа» теорією роману «Сторонній». І хоча у «Сторонньому» немає жадних прямих роздумів про абсурд, але й у ньому передається безпосереднє переживання абсурду окремою особистістю.15.

Камю досліджує абсурд у двох романах — «Щаслива смерть» й «Сторонній», але й перший свій роман він не дозволив друкувати. «Щаслива смерть» досліджує «щоденний абсурд», адже саме щоденне життя людини, приреченої померти, позбавлене сенсу, воно та абсурдне.

Мерсо (зі «Щасливої смерти») відчуває монотонність й непотрібність своєї роботи, а це й є причиною, грунтом для абсурду.

перший твір не реалізував задум Камю, але й продовження образу головного героя є Мерсо у романі «Сторонній». Саме цей роман ми розглянемо детальніше.

Герой роману є реалізацією ідеї абсурдної людини в абсурдним світі. Головною характеристикою цого образу є відчуження, характерне для екзистенціалістів.

Таке відчуження переживають герої Ф. Кафки, Ж. П. Сартра та ін. У Камюце відчуження від суспільства. Герой «наділений» відчуттям абсурду, він байдужий до усього й замкнений у собі. Формування такої особистості Камю нам не дає можливості простежити, а лише показує кінцевий результат -.

_______________________________________________________________________________.

15 Боргів К.М. Від Киркегора до Камю.- М., 1990.-С.348.

людину абсурду.

Відчуженість Мерсо має свої підстави. Він відчужений від суспільства, бо не може прийняти його законів й правил, він відмовляється говорити неправду, відмовляється поводитися згідно норм й моралі суспільства, бо усвідомив їхнього абсурдність. Мерсо аби відкрилась вищий істина (як й Калігулі), що людина смертна, а життя абсурдне, тому усвідомлення абсурду змінилося Мерсо. З філософії абсурду випливає, що усі вибори, котрі б не зробила людина, по суті однакові. Мерсо відходить від суспільства, відчужується, його спілкування із людьми стає сухим, байдужим, він поводитись абсурдно в очах суспільства.

А. Камю писавши: «Він відмовляється від брехні. Брехати — це непросто говорити ті, чого не було б на самом деле. Це також й головним чином — говорити більше, ніж було б на самом деле, а бо стосується людського серця, — говорити більше, ніж почуваєш… Всупереч видимості, Мерсо не хоче спрощувати життя. Він говорити ті, що є на самом деле, він відмовляється від фальшу, й вісь усе сус-пільство почуває собі под загрозою». «Сторонній» — життєва реалізація «Міфа про Сізіфа». Його герой — людина приречена до страти за абсурдний злочин й врятована тім, що його згубило".

У І розділі ми вже згадували, що на думку Камю абсурд є фатумом не лише вибраних людей, він може звалитися на будь-яку людину, навіть «пересічного службовця». Такими «маленькими «людьми є герої Кафки, що потрапляють в абсурдні ситуації, таким «дрібним» чиновником є й Мерсо у повісті Камю. Найяскравіше абсурдність реалізується у поведінці героя, який не підкоряється абсурдним законам суспільства, він вільний від моральних норм цого суспільства. Головне, що визначає поведінку Мерсо, як вважав сам письменник, — це відмова від брехні. «Для молодого Камю жити правдою — означає жити абсурдом».17.

У своєму романі Камю свідомо підтримує враження «Розладу між людиною й її життям, між актором й дикораціями», йому це послуговує для передачі відчуття абсурду. У основі правди Мерсо лежить факт смерти. Є.Кушкін приходити до висновку, що якщо у суспільному середовищі людина свідомо вдягає маску, котра врешті заважає їй жити й руйнує її природу, те в «Сторонньому» Камю, навпаки, іде шляхом «роздягання» особистості, щоб показати її природу.18.

Герой Камю — природня людина. Хоча він відчужений від суспільства, але й він близький до природи. Фокін зауважив, що «думка Камю сильно позначена настальгією за дохристиянською щасливою єдністю людини й світу в природі; ніколи не заперечуючи „природу“, вон тім самим зуміла зберегти поняття „природи людини“, його суті, знищене в екзистенціалізмі Сартра. Абсурд, як вихідне положення думи Камю означає переживання цого розладу між світом й людиною».19.

Якщо порівняти естетику Камю й Сартра, те в своїй філософії розходяться у першу чергу у ставленні до абсурду та у ставленні до природи. Героєві Сартра, Антуану Рокантену, світло природи не лише втратив органічний зв’язок із людиною, а і бунтує проти людини. Бунт промов як реакція абсурдної людини на світло. Головне — це відраза й огида, якої відчуває герой до довколишньої дійсності, й як наслідок — нудота.

Найхарактернішою рисою героя Камю у його стосунках із суспільством є байдужість: йому байдуже де жити, із кім одружитися, йому байдуже до смерті.

його матері, йому байдуже до моралі суспільства… Алі йому не чужий й не байдужий світло природи, він обожнює сонце. Мерсо живе у світі елементарних почуттів (ІІІ, 603).

______________________________________________________________________________________.

18.Див.: Кушкин Є. П. Альбер Камю. Ранні годы.-Л., 1982.-С.153.

19.Див.: Фокін С. Л. Камю і Сартр // Весник Ленінград. унив. Серия2. Історія, языкозн., литерат.-1991р.-Вып. 4.-С.76.

Камю ставити свого героя в абсурдні ситуації, вбивство, суд, вирок, й хоча смердоті не так на ситуації Кафки, смердоті мають спільну мітку — викриття абсурдного світу. Алі це неодностороннє явище — ми маємо ще і абсурдну людину. Мерсо живе не було за тими законами, котрі сповідує сус-пільство. Він усвідомлює, що його відмова грати за правилами «вилізе йому боком» (І, 41), але й не приймає її.

Проте сам герой протягом дії роману прагне довести, що він такий як усі: «У мене було б бажання переконати його, що я такий самий, як усі, зовсім такий самий, як усі. Алі, власне, це було б марно. І я махнувши рукою — Мені стало ліньки (І, 42). Мерсо не цінує життя, він мислить як людина, що не має сенсу життя, уже нічого не чекає від майбутнього. Його мислення позначене трагізмом: «Ну що ж, я помру. Раніше ніж інші, це безперечно. Таж усякий знає: життя не проти того, щоб чіплятися за нього. Власне, не має великої ваги, помреш ти в тридцять чи в сімдесят літ — все одне інші люди, чоловіки й жінки, житимуть, й так триває уже багато тисячоліть. А як усе одне доводитися помирати, то, очевидно, немає великої ваги, як й коли ти помреш. А отже (пам’ятай, який висновок тягне за собою це слово), отже, я мушу змиритися із тім, що Мені відмовлять у помилуванні» (І, 69).

Не вживаючи слова «абсурд» Камю втягує читача в саму атмосферу насичену абсурдом, який усє згущається. Тут немає ані правих, ані винних, Камю не стає на жодну зі сторін, він нікого не звинувачує, але й й нічого не пояснює.

як справедливо підсумував Великовський: «У оповідачі „Стороннього“ почергово відкривали злодія й великомученика, нерозумну тварину й мудреця, виродка й робота, недолюдину й надлюдину».20 А може усе це разом? Єдине, що тут неможливе — це середина. Подібно доти, як Сізіф зміг піднестися над своїм стражданням до відчуття щастя («Сізіфа слід уявити щасливим».

_______________________________________________________________________________.

20.Див.: Великовский С.І. Грані «нещасного сознания».-М., 1973.-С.48.

А.Камю), Мерсо теж підноситься до «стоїчної величі людини абсурду» — радіти життю навіть страждаючи. Герой Камю пройшов через усі етапи абсурду, він збагнув світло, вже відчуваючи й усвідомлюючи смерть. Алі він теж прийшов до щастя: «…я відчуваю — я був щасливий, я щасливий й тепер. Для повного завершення своєї долі, у тому, щоб я відчув собі не є таким самотнім Мені залишається побажати лише одного: ганьби у день моєї страти збереться багато глядачів — й ганьби смердоті зустрінуть мене криками ненависті». Так завершивши свій твір А.Камю.

Ос-кільки Камю вважає, що людина є першою й єдиною причиною своєї трагедії, то звісно випливає, що сторонній Камю не лише був, а і хотів бути стороннім суспільству, він не лише відчував абсурд, але й і не підкорявся йому.

Ще одним героєм Камю який повстав проти безглуздя й абсурду є Калігула. Саме п'єсою «Калігула» відкривається у творчости Камю «коло Абсурду». У драмі протест проти абсурдної долі концентрується у винятковій ситуації. Якщо у «Сторонньому» автор не дає нам заподій перетворення Мерсо у людину абсурду (адже у молоді рокта він був звичайною людиною, то заподій зміни у світогляді й поведінці Калігули Камю пояснює пізнанням істини.

У чому ж полягає істина Калігули? Це істина проста: «Люди помирають й тому смердоті нещасливі» (ІІ, 13), але й саме вон стала причиною безглуздя, яким Калігула хотів пояснити людям їхнього участь.

Абсурд, який Калігулі відкрився «першому», втілився у насильство й вбивство задля щастя. Усі знущання, вбивства та ін. злочини Калігула робить лише у тому, щоб люди зрозуміли абсурдність світобудови, щоб й їм відкрилась істинна, що смердоті смертні, приречені й нещасливі, що «життя не таке, яким має бути», Калігула прагне зробити абсурд, який йому відкрився очевидним, адже це істина, якої мусять зрозуміти люди. Хаос, який Калігулі відкрився, панує скрізь — й на землі, й на небі, тому він прагне неможливого: «Я дуже хочу небо розчинити в морі, змішати красу й потворність, й щоб горі пирхало реготом» (ІІІ, 20). У Калігули раптом прокинулося бажання возвеличитися над усіма й всім, керувати усім на театральний лад. Він прагне зруйнувати абсурдний світло у самій його основі. Калігула розігрує виставу, жорстоку й криваву, щоб вбити в тупі голови «правду цого світу, Яка полягає до того, що її в ньому немає».

С.Великовський зазначив, що Калігула — «вбивця не було за натурою, а із філософського принципу. Калігула у Камю парадоксальний: він правий проти всіх у думках, але й злочинець перед усіма на ділі».21.

Калігула у Камю не має наміру коритись абсурдній долі, він сам прагне статі долею й божеством, він одержимий ідеєю просвітити «сліпців» котрі довкала нього, у бо життя абсурдне. Алі ще абсурдніше ті, що Калігула то й не зміг нічого їхні навчити, навіть цей жорстокий абсурд його жертви приймали як «норму». Чи зміг Калігула «зняти із неба місяць», тобто досягти неможливого у своєму повстанні проти абсурду? Ні Камю приводити свого героя до висновку: «Не знайшов істинного шляху, ані до чого не прийшов. Моя свобода був не повна» (ІІІ, 67).

Вже новим етапом у світоглядній еволюції Камю стає етап «Бунту»,.

він послідовно виводиться із абсурду, є його наслідком, новим переосмислен;

ням. Це трактат «Бунтівна людина», роман «Чума» й драма «Праведні».

«Чума» — роман філософський. За звичкою, літературні твори Камю мають жанрове визначення роману, хоча сам письменник шукав їм якихось інших визначень, наприклад, «міф», «хроніка», «притча», адже художня творчість був для Камю справжньою філософією. Для роману — притчі характерне узагальнено — універсальне трактування зла в контексті людського буття (чума для героїв роману — це зло, абсурд, щось невіддільне від існування людини). Алі на цьому етапі творчости для Камю важливим стає бунт, тобто боротьба проти зла. Величезне значення тут мають паралелі, проведені до історії, фашизму як найбільшої чуми ХХ ст. У цьому випадку Камю цікавить не кінцевий результат, адже зло незнищенне, а сама позиція людини, коли вона опиняється перед обличчям зла.

Бунт, вважає Камю, породжується усвідомленням побаченого абсурду, усвідомленням несправедливої, незрозумілої долі. А його метою є перетворення. Естетика бунту, котра прийшла на зміну естетиці абсурду, перейняла її досвід й розвинула із міркування у дію.

Бунт у Камю — це дія. У трактаті «Бунтівна людина» Камю досліджує історію бунту протягом двох століть. Це історичний бунт й метафізичний бунт. «Я бунтую, означати ми існуємо» — у тому, щоб жити людина винна бунтувати. Метафізичний бунт — це повстання людини проти своєї долі, свого призначення, це бунт проти самого світопорядку, це виклик несправедливості, це й виклик абсурдові.

Таким чином й герої Камю — літератора, й сама філософія Камю логічно виводять із абсурду ідею бунту як єдино можливу й правомірну.

_______________________________________________________________________________.

21.Див.: Великовский С.І. Грані «нещасного сознания».-М., 1973.-С.35.

У І З М Про У До И.

Уся рання творчість А. Камю аж до 1941р., включаючи й філософські роботи й художні твори, присвячена проблемі абсурду. Кожен із етапів творчости Камю, як вже зауважили науковці, включає у собі певний триптих: філософське есе, роман й драму. Камю зумів поєднати для реалізації свого задуму філософію, літературу й театр.

Ми розглянули лише перший триптих, присвячений абсурдові. Абсурд як філософське поняття, як основа буття розглядається не лише А. Камю, але й таке значення, якого надав абсурдові Камю, не має аналогів.

Теоретичною розробкою філософії абсурду є «Міф про Сізіфа», у якому Камю розглядає зв’язок абсурду й самогубства, абсурдну людину, абсурдну творчість, абсурдну свободу.

Камю визначив абсурд як фундаментальну проблему буття. Філософ утверждает, що абсурдним не є ані світло, ані людина — абсурд виникає лише у їхній взаємній присутності, адже це «метафізичний стан людини в світі».

Головна відмінність Камю у підході до проблеми абсурду полягає до того, що абсурд розглядається не як висновок, а як вухо роздумів. Камю прагне непросто константувати факт абсурду, а саме тих наслідки, до які він приводити. Камю також шукає виходи зі стану абсурду. Таким виходом із абсурду ставши бунт. Бунт як логічне продовження філософії абсурду.

На особливу увагу у камюсівському «Есе про абсурд» заслуговує «Міф про Сізіфа». Нове тлумачення образу абсурдного героя зводиться у Камю до висновку, що Сізіф зміг піднятися над своєю долею: «Сізіфа слід уяляти щасливим" — утверждает Камю. Реалізація теорії абсурду у літературі - роман «Сторонній». Філософія абсурду у романі має неоднозначне тлумачення. З одного боці, створений філософом образ втілює ідею абсурдної людини, із іншого — викриває абсурдність світу. Алі, як вже згадувалось, Камю вважає, що абсурд народжується із зіткнення людини й світу, він є розладом між людиною й світом.

Свою реалізацію абсурд має й у театрі. Абсурд втілився в п'єсі «Калігула», котра власне, хронологічно й є першою із творів абсурду. ЇЇ герой, усвідомивши абсурдність життя прагне відкрити очі всім підлеглим; методи, котрі використовує для цого «просвітлення» Калігула не приносять нічого крім лиха. Калігулі не вдалося статі божеством, він не зміг досягти неможливго.

Концепцію абсурду А. Камю постає цілісно лише при розгляді всіх творів циклу, смердоті не лише доповнюють один одного, але й є взаємопов"язані, то й цикли творчости Камю. Логічне завершення цикл абсурду знайшов у творах ІІ етапу творчости — іншого «витка» спіралі, який має назву «Бунт».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

1. Борев Ю. Суперечка про сенс життя// Іноземна література.- 1960. № 5.

2. Великовский С.І. Від анархічного бунтарства до моралістичного гуманізму// Всесвіт. — 1972. — № 8. -С.142 -154.

3. Великовський С.І. У пошуках втраченого сенсу — М., — 1979.

4. Великовський С.І. Грані «нещасного свідомості» (театр, проза, філософська есеїстика, естетика А. Камю).- М., 1973.

5. Великовський С.І. «Кляті питання» Камю./ КамюА. Вибране.- М., 1988р.

6. Боргів До. Краса і свободу у творчості Альбера Камю/ Камю А. Творчість і свободу. Збірник.- М., 1990.

7. Боргів К.М. Від Киркегора до Камю. Філософія. Естетика. Культура.- М., 1990.

8. Зарубіжна філософія ХХст. у 6 кн. Кн.6 / Під ред. Волинки Г.І. — До., 1993.

9. Евнина Є. Долі экзистенциалистского роману// Питання літератури.- 1959. № 4.

10. Камю А. Вибрані твори у 3-х т.- Харків, 1996 -1997, т.1. Проза, т.2. Театр, т.3 — Есе.

11. Камю А. Діалог з глухими?! // Слово.- 1991. № 3.

12. Карпушин Б. А. Концепція особистості у Альбера Камю// Питання філософії.- 1967. № 2.

13. Кутасова І.М. Альбер Камю: нігіліст проти нігілізму// Питання філософії.- 1975. № 7.

14. Кушкин Е. П. Альбер Камю. Ранні роки.- Л., 1982.

15. Маньковская Н. Б. Проблема «чоловік і природа» у філософії Камю/ Весник МДУ Сер.8. Філософія.- 1973. № 4.

16. Маньковская Н. Б. Щаслива смерть стороннього// Вісник МДУ.- 1973. № 2.

17. Моруа А. Од Монтеня до Арагону.- М., 1990.

18. Мотылева Т. Альбер Камю та її концепція роману/ Мотылева Т. Зарубіжний роман сьогодні.- М., 1966.

19. Москвина Р. Р. «Метод абсурду» А. Камю як феномен некласичного філософствування.// Питання філософії.- 1974. № 10.

20. Наливайко Д. Трагічний гуманізм А. Камю / Камю А. Вибрані тв.- До. 1991.

21. Наливайко Д. Інтелектуальна проза А. Камю / Камю А. Вибр. твори у 3-х т. Т.3- Харків, 1997.

22. Попович М. Бунтівливий Камю// Зарубіжна література.- 1998. Ч.20/ 84/.

23. Попович М. Похід проти розуму.- До., 1960.

24. Руткевич А. М. Філософія А. Камю/ А.Камю. Бунтарський человек.-М., 1991.

25. Сартр Ж.-П. Нудота. Слова. Мур — К., 1993.

26. Семенова З. Метафізика мистецтва А. Камю/ Теорії, концепції, школы.-М., 1975.

27. Сучасна зарубіжна філософія. Течії й напрями.-К., 1996.

28. Унамуно М.де. Про трагічному почутті життя в покупців, безліч народів / Філософські науки.- 1991. № 10.

29. Філософський словник.-К., 1986.

30. Фокін З. Л. Камю і Сартр: // Початок важкого діалогу // Вісник ЛДУ. Сер2. Історія, мовознавство, література.- 1991. Вып.4.