Тема призначення поета і поезії (на матеріалі творчості А. З. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова і М. А. Некрасова)

Тема призначення поета і поэзии (на матеріалі творчості А. З. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова і М. А. Некрасова) Вопрос у тому, яким повинен бути поет, яка її роль суспільстві, які завдання поезії, завжди хвилював і це хвилює прибічників мистецтва для на роду. Тому тема призначення поета — централь ная тема також не лише поезії ХІХ століття, вона проні зывает все творчість і сучасних поетів, котрим доля та народу — їх судьба.

А. З. Пушкін, М. Ю. Лермонтов, М. А. Не красов як представники передових кіл русич ского суспільства ХІХ століття очолили подальше рух літератури вперед, визначили її за таке развитие.

Русская дійсність, духовна близькість Пушкіна до декабристам, Некрасова — до револю ционерам-демократам були тієї школою, в кото рій склалися їхні погляди на сутність мистецтва, місце й роль поета і поезії у суспільства. Те, що великі російські поети творили в час, можна казати про своєрідному поданні кожного їх про своє поетичної музе.

Так, А. З. Пушкіну вона іноді здавалася «з іншої вітряної», «вакханочкой», «панянкою повітової, з сумної думою в очах, з французької книжкою до рук», а найчастіше музою, покликаний іншої «дієсловом палити серця людей».

М. Ю. Лермонтов створив свій поетичний образ музи, різко відрізняється від пушкінської. Спочатку постать сповнена суму чи розчарування, а потім — пристрасно що хоче знайти своє місце у житті, виконана ще віри і надежд.

Образ некрасовської музи залишався неизмен ным протягом усього поетової творчості. Він зберіг свою музу, боротьбою і стражданнями кровно що з народом.

Однако таке індивідуальне уявлення про поетичної музи не применшує основного — ів тинного призначення поета і поезії, призначення, яке поети вбачали у служінні своєму народу, батьківщині. В усьому, що ні писали поети, ска зывался передова людина часу, позначалося не примирення з дійсністю, а активна воля й прагнення до знищення всього, що тес нило, придушувало, калічило народ життя й ліч ности.

Так, вірші А. З. Пушкіна «Воль ность», «Село», «Кинджал» були свого роду стихотворениями-прокламациями, розвивали сво бодолюбивые ідеї, передове громадське созна ние. У вірші «Кинджал» Пушкін осужда ет масовий терор якобінців і водночас прославляє «караючий кинджал» як «таємного стража» свободи, «останнього судії ганьби і образи». Багатьма декабристами це стихотворе ние було як заклик до повалення самодержавия.

После розгрому повстання декабристів в лірі ке Пушкіна починають дедалі більше звучати філо софские мотиви — роздуми про сенсі програми та мети життя, поета та її призначенні, про ставлення між поетом та постсовєтським суспільством, він продовжував жваво цікавитися громадської життям, полити дідька лисого. Саме тоді Пушкін пише послання декаб ристам «До Сибіру» (1827 р.), «Аріон» (1827 р.) та інших. Поет як намагається знайти вихід із последекабристского «глухого кута», а й у певної міри вказує такий вихід. У посланні Президента в Сі бирь, натхненний подвигом дружин декабристів, Пушкін прагне вдихнути «бадьорість і веселощі» в серця своїх братів, друзів як надїжак дой те що, що «темниці заваляться», а й утвержде нием великого значення це дела:

Не пропаде ваш скорботний труд И дум високе стремленье.

В вірші «Аріон», написаного в зв’язку зі річницею страти декабристів, Пушкін у вигляді прозорою алегорії як оголошує себе літературним співучасником — співаком де кабристов («Плавцям я співав»), а й підкреслює свою вірність загальним із нею сподіванням і ідеалам («Я гімни колишні співаю»). Поет розуміє, що його час наповнений великими подіями, і тому бачить справжнє призначення поезії в служінні на роду:

Восстань, пророк, і вяждь, і внемли, Исполнись волею моей И, обходячи моря, и земли, Глаголом пали серця людей.

Пушкин порівнював поета з луною, яка кликается про всяк закличний звук жизни.

* * *.

По-своему вирішує тему поета і поезії М. Ю. Лермонтов. Підхопивши естафету свого попередника, він створив ширший і складний образ поета. Складність ця пояснюється тими умовами життя, які пов’язані з наслідками розгрому декабристів. «Ні двох поетів настільки істотно різних, — писав У. Р. Бєлінський, — як Пушкін і Лермонтов. Пушкін — поет внутрішнього почуття душі; Лер монтов — поет нещадної думки, истины.

Пафос Пушкіна залежить від сфері самого ів кусства як мистецтва; пафос поезії Лермонтова залежить від моральних питаннях про долі та моралі людської особистості". Благородна і світла поезія Пушкіна розвивалася грунті на дежд й довіри до життя, віри в безмежні сили та можливості людини. І напруга на рідних наснаги в реалізації Вітчизняної війні 1812 року, та підвищення національної самосвідомості живили це сподівання і веру.

На зміну світлого і безпосередньому, від критого погляду поширювати на світ, змінюють захвату жиз нью приходить епоха розчарування, аналізу, скепсису і «суму за життя». На зміну епосі Пушкіна приходить епоха Лермонтова. Ці епохи розділив 1825 рік, рік розгрому повстання декаб ристов. І на поезії Лермонтова з перших рядків звучить тема одиночества.

Противоположность двох поетичних світів чітко очевидна за порівнянні «Пророка» Пуш кіна і «Пророка» Лермонтова. Лермонтов під хватывает пушкінську тему перетворення поета в пророка і розвиває її. У Пушкіна стихотворе ние звучить передвістям великого справи, яке доведеться здійснити пророку у світі, широко від критому проти нього, ждущем его:

…обходя моря, и земли, Глаголом пали серця людей.

Лермонтов цю тему продовжує іншому ключі — суму чи розчарування. Світ, куди ви ходить лермонтовський пророк, сповнений злості й ворожнечі. Усе живе, добре, справжнє, світле, чисте зосередилося в пророку і за те острів ке життя («у пустелі»), де його виганяють «вони», — ті, кому пророк намагався проповідувати «кохання і правди чисті навчання». Ці «вони», ів полненные скаженою злоби, самовдоволеної гордос ти і невіри, «жадною натовпом котрі стоять при трону», — кати «Свободи, Генія і Слави». «Вони» — строкатий гурт «приличьем стягнутих масок», це раби й добродії, які населяють «німі тую Росію», те й «наше поколенье», ганебно байдуже на добро і злу.

Ощущение розгубленості, самотності знайоме людям 1930;х ХІХ століття. Журнальні статті минулих років сповнені роздумів про незначності і біс плодности покоління, щось приоб ретшего і передчасно одряхлілого. Але тоді мистецтво з такою силою й підлога нотою, з такою болем і пристрастю, як Лермонтов, не розкрив трагедію самотньою душі, кинутою у холодний, ворожий, жорстокий світ. Але це самотність не можливість відволіктися від життя, це закид і виклик оточуючої поета действительнос ти. Протест заглушає в поета настрій безыс ходности, породжує спрагу життя, прагнення не бігти від світу, а знайти своє місце у ньому. «Відчините мені темницю, дайте мені сяйво дня», — у тих словах вірші «В'язень» звучить жагучий порив поета до свободі, до счастью.

* * *.

Муза М. А. Некрасова — муза «помсти і печа чи», «сестра народу» — так називав її поэт.

Поэзия Некрасова продовжувала розвивати промінь шие традиції, заповідані російської літератури Рилєєв, Пушкіним, Лермонтовим. Хоча це й його попередники, Некрасов був передусім поетом-громадянином, але жив і творив в інший час, тоді, коли визвольний рух на бирает новий виток. М. А. Некрасов став співаком народу, поетичним глашатаєм покоління рево люционеров-демократов 50—70-х років ХІХ століття. Він знову і знову повертається до питання назна чении поета та її місці у громадському борьбе.

В вірші «Поет і громадянин» (1856 р.) Некрасов виклав свою поетичну програму, висловив свої думки на борг поета, вимагав, щоб поет був громадянином, вірним сином своєї та свого народа:

Не буде громадянин гідний

К вітчизні холодний душой.

И далі він пишет:

Будь громадянин! Служачи искусству, Для блага ближнього живи, Свой геній підпорядковуючи чувству Всеобнимающей любви.

Устами Громадянина Некрасов закликає Поета віддати Батьківщині як талант, а й життя, виробити готовність до самопожертвування заради правого дела:

Иди до вогню честю отчизны, За убежденья, за любовь…

Иди і гинь безупречно.

Умрешь недаремно: справа прочно, Когда під нею струменіє кровь.

Эти слова, котрі висловили моральні принципи революційних демократів, сприйняв прихильно у середовищі передовий молоді России.

Мыслям, висловленим у вірші «Поет і громадянин», Некрасов залишався вірний остаточно свого життя. Доля істинного поета, на думку Некрасова, мусить бути тісно пов’язана з долею народу. Цю думку вона розгортає й у стихо витворі «Елегія» (1874 р.), що було для поета найзадушевнішим і коханим з написано ных останні годы:

Пускай нам каже мінлива мода,.

Що тема стара — «страждання народу»

И що поезія забути її має —.

Не вірте, юнаки! Не старіє она.

Некрасов виступає проти тих, хто з «моди» виявляв співчуття народу, але відвернувся від нього роки реакції. У служінні народу поет бачив мету і сенс свого творчества.

Таким чином, у поетів по-разно му склалася творча й життєва доля, та їх поезія харчувалася одному й тому ж ідеєю — слу жити народові, захищати пригноблений народ. У раз ных зовні образах музи Пушкіна, Лермонтова і Некрасова ми й близькі настрої і схожі художні пошуки, бо всі вони були синами своєї батьківщини, тонко відчували й розуміли всі протиріччя громадської жизни.