Романы-метафоры (за творами «І довше століття триває день» і «Плаха»)

Романы-метафоры (за творами «І довше століття триває день» і «Плаха»)

И розлюбивши ось цю красу.

Я не створю, напевно, іншу.

Н. Рубцов.

Каждый раз твори Чингіза Торекуловича Айтматова застають зненацька, валять в й розгубленість читача і критика яскравою публицистичностью, гострої соціальністю і високий рівень художності, підкріпленими філософської глибиною і наповненістю. У цьому вся суть феномена Айтматова-писателя. Всі його твори зіткані, начебто, з сього-хвилинних наиактуальнейших моментів нашому житті, несуть глибинні пласти, заключающие у собі осмислення найскладніших соціальних, психологічних, загальнолюдських проблем.

Его романи належать як дня сьогоднішнього, а й завтрашньому, оскільки передбачають події відчуття історії і нашого суспільства, та світу загалом. Письменник каже: «Ми всі сьогодні у одному човні, а й за бортом — космічна нескінченність». Цей образ-метафора, народжений повісті «Строкатий пес, який біжить краєм моря», що вийшла у 1977 р., став крилатим. Потім чином стоїть дуже багато — сприйняття людства як єдиного організму, пов’язаного загальними законами, проблемами, муками. За всім цим стоїть формування нового, планетарного мислення.

Начиная з 70-х років, мистецькі організації і філософські устремління письменника спрямовані на вироблення цього мислення, створення «образу людини перед завтрашнім днем, взятого у системі людські стосунки». Таке у змозі лише жанру роману — синтетичному, найбільш универсальному. Саме такими найбільш повними художніми картинами сучасного світу і вони два роману Чингіза Айтматова: «І довше століття триває день» 1980 року й «Плаха» 1986 року. Це своєрідна дилогія. У цих романах, осягаючи світ людини, автор виходить поза межі Землі і Сонячної системи, вдивляється до нього з космічної безодні, тоді як у другому романі хіба що розчиняється в плоті земної матерії. Поетичної точкою відліку в першому випадку є «абсолютне майбутнє», тоді як у другому — якась «нульова отметка"—евангелическое сказання про Христі.

В романі «І довше століття триває день» існує кілька просторів: Буранного полустанку, сарыозеков, країни, планети, навколоземного і далекого космосу. На перетині цих планів і складається письменником доля головний герой — Едигея Жангельдина. Буранный Едигей — шляховий робочий, прожив 40 років безвиїзно на полустанку, що є у романі Айтматова точкою перетину всіх больових моментів життя ХХ століття.

Едигей пройшов крізь вогонь Першої світової, був контужений, бідував своє горі по чужих кутках, поки їх дав притулок Казангап на степовому залізничному роз'їзді; пережив тяготи повоєнного часу, хто був страшніше військових випробувань; пережив гірке щастя пізньої нерозділеним любові. На старості випало ще одне, то, можливо, саме болісне випробування — спомин пережите, суд пам’яті.

Итак, Буранный полустанок — місце життя «земних» героїв роману. Тут ними пережиті самі сильні потрясіння, розчарування, радості. Полустанок — це цілий світ, в якому протекли життя сімей Абуталипа, Едигея і Казангапа відносини із своїми пристрастями, тривогами і стражданнями. Але головне — працею душі, що з'єднує їх з всім минулим, справжнім, майбутнім людства. Тож у романі так художньо складно відтворено час: події легендарні — трагедія Манкурта, історія життя Раймалы-оги, події довоєнні і доля цього Абуталипа.

Итак, у самому початку роману стрілочник Едигей розведе все три стрілки часу: літерний йде у майбутнє, сам Едигей залишається у цьому, а думки його витечуть до минулого. З'єднаються вони, стулять лише фіналі роману страшної картині апокаліпсиса. «Небо обваливалось на голову, разверзаясь в клубах киплячого полум’я і диму… Людина, верблюд, собака— ці найпростіші істоти, збожеволівши, бігли проти».

В романі «Плаха» життя Авдія, Бостона, вовків течуть паралельно, одночасно; послідовними їх робить умовність літератури, як тимчасового виду мистецтва. Біг вовків пов’язує воєдино простір та палестинці час роману, поєднуючи осколки одиничних доль за одну ціле. І народжується у романі метафоричний образ за межею сюрреалістичного — образ хреста, розп’яття, плахи життя. Як відзвуки, тіні цієї великої борошна, трагедії існування розкидано по сторінках книжки своєрідні знаки. Наприклад, промайне хрестоподібна тінь ширяючої в небі птахи: «Те твоя-смерть кружляє», — скаже неї Понтій Пілат тщедушному смертнику. «Вона з усіх нами кружляє», — відгукнеться Ісус, що має кілька годин самому стати на «велику птицю з розпростертими крилами». Це суміщення птахи, і людини у образі розп’ятого відбувається в другій частині роману, як у муках проходитимуть останні хвилини життя Авдія. Бо піднімуться птахи «хмарами, оголошуючи степ набагато верст навколо неймовірними криками», переживаючи той апокаліпсис в приалдашских, охоплених пожежею ка-мыщах. «Усе було мертвий, геть усі покрито чорним попелом отбушевавших пожеж, земля лежала повністю вкриті руїнах».

Бег Акбары — це «хрестовина» розп’яття, а й лінія, з'єднує два простору роману: рівнини (горизонталі) і гір (вертикалі). У першому живе Авдий, який мотається по безкраїм просторам, несучи думками і почуттями вгору, намагаючись дістатись вершини Духа, Добра і Любові. У другому живе Бостон, шлях якого складається з спусків і підйомів. Його думи далеко ще не летять, кружляють навколо кошар, пасовищ, тяжке життя чабанам. Авдий тщедушен, майже нематеріальний, він реальніший у старовинному Єрусалимі, ніж серед сучасників. У Бостоні усе міцно й помітно. І саме його вбиває синеокую Акбару з немовлям Кенджешем.

И тут починається найскладніше: де межу дозволеного, де риса, яку добро обертається злом, недолік стає пороком, де критерій правильності вчинку, думок, усього життя. Бостону ж відкривається істина життя лише після трагедії, коли зрозумів, що «увесь світ досі був у ньому самому, і його, цього світу, настав край…».

В вічності ж залишиться історія його життя, поки пливе корабель — людство, поки існує озеро Іссик-Куль, у синьому крутизну якого Бостону «хотілося розчинитися, зникнути — і людині хотілося і хотілося жити. Ось щоб ці буруни — хвиля скипає, зникає і знову відроджується сама з себе…».

Так в романах Ч. Айтматова переплітаються образи простору й часу. Думки і почуття героїв народжуються дивовижно гармонійно. І метафори стали необхідними в століття як через вторгнення науково-технічних досягнень у область фантастики, але оскільки суперечливий і дисгармоничен світ, у якому ми живем.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.