Життєвий і творчий шлях Олеся Гончара

Міністерство наукі та освіти України.

РЕФЕРАТ.

на тему:

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ.

Олеся Гончара.

Виконав:

Перевірів:

Дніпропетровськ 2003.

Видатних митців, що досягли вершин творчости, зробили великий внесок в історію, культуру рідного народу чи і усього людства, годиною називають за їхніми найвідомішими творами чи образами, в які найяскравіше втілені їхні ідеали, найглибше розкрита їхні людська і мистецька сутність: Тараса ШевченкаКобзарем, Івана Франка-Каменярем, Максима Горького — Буревісником, Андрія Малишка-Сурмачем. Олеся Гончара можна з права назвати Прапороносцем. Адже він завждина правому фланзі, в гущі подій. Чи то навчаючись в університеті, чи боронячи Вітчизни в лавах добровольців-студбатівців, чи створюючи свої талоновиті книги…

Олесь Гончар-видатний письменник, великий майстер слова, чиї твори уже сьогодні заслужено вважаються радянською класикою. як й всьому «поколінню Брянських» — тім, кому на вухо війни було б десь 2О-25 років. Гончару судилося в житті пройти важкими фронтовими шляхами, зазнати і гіркоти відступу та поразок, й біль втрат, й радість Перемоги. Працею й зусиллями цого покоління підвелася Батьківщина із руїн, затвердила світ на землі, скорила атом, надіслала своїх синів у Космос. Шлях Олеся Гончара — типовий для цого покоління. (НАРОДИВСЯ ОЛЕКСАНДР ТЕРЕНТІЙОВИЧ ГОНЧАР), 3 апреля 1918 року, за свідченням старшої сестри, в робітничому селищі Ломівці в Дніпропетровську, хоч офіційно місцем народження вважається слобода Суха Кобеляцького району на Полтавщині. Колі йому було б два рокта, померла матір. Виховувала Сашка бабуся, доброта і сердечність якої зігріли дитинство майбутнього письменника, навчили любити людей. «У її лагідній людинолюбній натурі» в її образі аби втілювалося для мене все краще, що з нашого народу: працьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарованість. Ця вічна трудівниця, ця темна, неписьменна, але й винятково чуйна до чужого горя жінка своєю широкою людяністю стоїть для мене поряд із тими, чиї творіння нас захоплюють й кого ми називаємо за їхню діяльність справжніми гуманістами", — так високо підносить Олесь Гончар цю неписьменну жінку, Яка скільки значила у його житті.

Мабуть, тут треба шукати коріння, зачатки того гуманізму, людинолюбства, вміння побачити в найзвичайнісінькій, простій, на перший погляд, людині незмірну глибину думи та почуття, красу душі, світлість розуму -втілення справжньої народності характеру, котрі притаманні творам Олеся Гончара. Більше того, саме звідси, мабуть, й ота надзвичайна чутливість, Яка дозволяє йому побачити, відчути ті, що більшість людей просто більше не помічає, й багатство уяви, і образність мислення. «Я пригадую, як захоплювали дитячу уяву її пристрасні розповіді - поетичні видіння набожної жінки, — ділиться спогадами про бабусю Олесь Гончар. — Без неї, певно, я — не ставши бі письменником».

У сім'ї був Шевченків «КОБЗАР», над яким «бабуся і тітки проливали сльози», коли малий Сашко читавши його вечорами. На життя хлопця прийшли і інші митці слова — Панас Мирний, Іван Франко, Леся Українка, Степан Васильченко, радянські письменники — Андрій Головко, Григорій Косинка.

Дитячі і підліткові рокта Олеся припали на кінець двадцятих — вушко тридцятих років, позначених героїкою перших п’ятирічок, індустріалізацією країни, колективізацією села, яку жило тоді бурхливим життям, шукаючи нових шляхів, годиною помиляючись, але й невтримно простуючи вперед.

Олесь Гончар навчається в Бреусівській семирічці, стає комсомольцем, бере активну доля в суспільному житті: «Ми відчули всю радість високих обов’язків, ми починали жити на високих температурах невщухаючого бою й безмежно пишалися тім, що ми з помічниками великої більшовицькох партії», — згадує Про. Гончар.

Писати Олесь починає ще із дитинства. Насамперед, очевидно, через природне мистецьке обдарування, а також под впливом славних своїх попередників. Велику роль відіграв й улюблений вчитель мови і літератури, який зумів прищепити «палицю любов до рідного слова, червоного письменства». До речі, саме він й назвавши Гончара Олесем, якого доти називали Сашком.

Тоді ж з’являються і Перші друковані виступи майбутнього письменника: кореспонденції в районній газеті «Розгорнутим фронтом», вірші та коротенькі оповідання в республіканській піонерській газеті «НА ЗМІНУ» (тепер «ЗІРКА») та у журналі «ПІОНЕРІЯ».

Після закінчення семирічки в 1933 році О. Гончар працює в Козельщинській районній газеті.Безперечний літературний хист хлопця було б помічено, й в 1934 року він за комсомольською рекомендацією вступає до Харківського комуністичного технікуму журналістики.Роки навчання в технікуму, літературне та культурне життя великого міста багато дали здібному, допитливому юнакові. Затвердили його в правильності виробу шляху.

По закінченні в 1937 році навчання в технікумі О. Гончар дістає призначення в Харківську обласну комсомольську газету «ЛЕНІНСЬКА ЗМІНА», багато працює, пише оповідіння та вірші і друкує їхні на сторінках журналів.

«МОЛОДИЙ БІЛЬШОВИК"(тепер «ДНІПРО»), «РАДЯНСЬКА ЛІТЕРАТУРА», «ПІОНЕРІЯ», а також газета «КОМСОМОЛЕЦЬ УКРАЇНИ», «СОЦІАЛІСТИЧНА ХАРКІВЩИНА». Перші ж надруковані оповідання Гончара «МАЙСТЕР ЩИТА», «ЧЕРЕШНІ ЦВІТУТЬ», «НЕХАЙ ЖИВЕ ЖИТТЯ» привернули увагу читача важливістю проблематики, гарною мовою, виразно виписаними характерами.

Успіх не запаморочив голови молодому письменникові. Навпаки, він гостро відчув потребу в дальшому збагаченні своїх знань, підвищенні освітнього рівня. І в 1938 році Гончар вступає на філологічний факультет Харківського університету. Про свою альма-матер письменник згадує із теплотою та любов`ю: «Університет на цілих три рокта ставши рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насолоду і захоплення творчої роботи». До речі, одночасно із Гончарем тут навчався талановитий письменник, автор незакінченого, на шкода, роману «ВИР» — Григорій Тютюнник.

Олесь Гончар із всім запалом душі поринає в кипуче студентське життя: оволодіває всіма багатствами рідної та світової літератури, вивчає мови, пише цікаву наукову працю про художню майстерність М. Коцюбинського, досліджує поему І.Франка «МОЙСЕЙ». Водночас він збирає матеріали для роману про видатного українського філософа і письменника Г. Сковороду, пише нові оповідання, одне із які, «ОРЛЯ», було б відзначено премією на обласному конкурсі, а також повість «СТОКОЗЕВЕ ПОЛІ», надруковану в квітневому номері журналу «Молодий більшовик» за1941 рік. Воістину наполеглива праця студента Гончара може служити яскравим прикладом працьовитості, відданості улюбленій справі.

У бібліотечному читальному залі і застала молодого письменника звістка про війну. «Одним ударом були строщені усі наші студентськє, по-юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимовне тяжко було б на душі. Мороком окутувалося майбутнє.

Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як й ми, студентів, які прагнули якомога швидше потрапити на фронт.

Після двотижневого навчання в чугуївських таборах под Харковом наш студентський батальйон направили на Дніпро району Білої Церкви, де в цей годину точилися жорстокі бої", — згадує в «ПИСЬМЕННИЦЬКИХ РОЗДУМАХ» Олесь Гончар.

Жорстокі бої на берегах Росі, оспіваної І.Нечуєм-Левицьким. Бої за Київ… Скільки там полягло вірних друзів-студбатівців! Мужньо і правдиво розповість про це Гончар у романі «ЛЮДИНА І ЗБРОЯ». Покаже, як билися і гинули майбутні поети, вчителі, вчені. Молодь. Цвіт народу нашого.

І покаже головне: навіть там, у кривавих боях, захлинаючись від ненависті до ворога, йдучи до страти, смердоті залишалися гуманістами, людьми, що високо тримали прапор комуністичних ідеалів.

Солдатом, старшим сержантом — командиром обслуги батальйонного міномета, потім — старшиною батареї пройшов Гончар від берегів Росі, через альпійські бескеття і голубий Дунай до золотої Праги. Цей шлях проліг й через похмурі оточенські ночі. Та пройдений він був гідно, чесно, гідно. Свідченням тому — орден Слави, Червоної Зірки й три медалі «За відвагу».

Та війна вчила не лише воювати, битися із ворогом, вон вчила його жити, керуючись красою вірності, й вчила писати. Бо щоб створити «Прапороносців».

І там, в «окопних університетах», продовжував Олесь Гончар писати. Певна річ, у круговерті фронтових буднів солдатові не дуже до роману. Алі в нечасті хвилини затишшя лягали на папір, може і не відшліфовані, але й пристрасні, гарячі і правдиві віршовані рядки. Про що і пише старший сержант-мінометник? Згадує ридний край:

…я напишу — Україні!

Сонцю її й степам… Пише про фронтові дороги («НІЧ У КАРПАТАХ»,"В ГОРИ", «ТРАНСІЛЬВАНСЬКИЙ МАРШ»), про вірних бойових побратимів (вірші «ТАНКІСТ», «БРАТИ», «РИЦАРІ»).

Вірші, котрі скоряють своєю простотою, щирістю і правдивістю, не випадково були надруковані (російською мовою) у фронтовій газеті 72-ї стрілецької дивізії «Радянський богатир» на першій полосі. Вони вже окреслюються виразні контури майбутніх «Прапороносців»:

Усе, що разом пережито,.

У походах вистраждано, — все,.

Мені відомі, інший гордовито.

Прапороносець понесе!

Вірші привернули увагу, І.Олесеві було б запропоновано перейти в редакцію дивізійної газета. Алі він вважав, при всій повазі і любові до літературної, газетярської роботи, що його місце — там, в окопах, на передньому краї. І залишився зі своїми бойовими побратимами до кінця, до останнього пострілу війни, поки не прийшов разом із ними до скромного будинку «на Губернській вулиці, де колися відбувалась Празька партійна конференція, в кімнату, де тридцять три рокта тому був великий Ленін…»!

З невситимою спрагою творити, із пам`яттю, в якій жили живі і мертві друзі, гриміли вибухи, горіли танки і хати, повертається Олесь Гончар до мирного життя. Приїздить у Харків. Алі, розповідає письменник, «у Харкові я — не залишився. Надто багато нагадувало тут про минуле, надто ласкавим й щедрим було б раніше до мене це місто, яку тепер похмуро чорніло в руїнах. Тут усе краяло серце, пригнічувало, викликало болісні спогади.

Поїхав у Дніпропетровськ.

До війни неподалік Дніпропетровська живий батько, молодші Олесеві брати, а самому місті працювала старша сестра. Одна лише вона і зосталася — батька і братів забрала війна… «Приїжджай, — запрошувала сестра Олеся, — хата тепла, хоч одігрієшся после окопів…».

Гончар продовжує навчання в університеті, і тут виявляючи неабияку наполегливість та силу волі. Ходити на заняття доводилося пішки, за ці десять кілометрів. Учився він добро — це видно уже із того, що после закінчення навчання його залишають в університеті асистентом кафедри історії української літератури. До цого ще — вперта творча праця безсонними ночами, при світлі карбідної лампи. На папір лягають щирі, схвильовані рядки разом узяте побачене, почуте, пережите.

перший повоєнний твір — новела «МОДРИ КАМІНЬ», надрукований 1946 року в журналі «Україна». У цей годину побачила світло й перша частина трилогії «ПРАПОРОНОСЦІ» — роман «АЛЬПИ», схвалений до друку Юрієм Яновським й захоплено зустрінутий читачем та літературною критикою. Тієї самої року О. Гончар вступає в аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Р. Шевченка АН УСРР й переїздить до Києва, де відтоді і мешкає.

Напружена праця продовжується: на початку 1947 року побачив світло «ГОЛУБИЙ ДУНАЙ», через рік — остання книга «ПРАПОРОНОСЦІВ» — «ЗЛАТА ПРАГА». Всі романи були відзначені Державною премією («АЛЬПИ» та «ГОЛУБИЙ ДУНАЙ» — 1947р., «ЗЛАТА ПРАГА» — 1948 р.). Великий успіх трилогії викликав приплив творчих сил, послуживши стимулом до дальшої самовідданої творчої роботи, загострив почуття вимогливості до неї.

Про. Гончар прагне поставити своє перо на службу рідному народові, писати разом узяте, чим він живе. «Найважливіше, здається Мені, для письменника протягом усьго його життя не втратити чуття єдності, — так вважає митець й сам керується в житті і творчости цим положенням.

Його твори відзначаються багатотемністю, глибиною розкриття народного життя. З`являється повість «ЗЕМЛЯ ГУДЕ» (1947) про полтавську підпільницю Лялю Убийвовк, котра перед війною навчалася в Харківському університеті, де тоді вчився і Про. Гончар. Темою дилогії «ТАВРІЯ» (1952) та «ПЕРЕКОП» (1957) є гірка частка селянської бідноти, змушеної йти на заробітки в херсонські степу, і події революції та громадянської війни на Таврії.

О. Гончар продовжує звертатися до тими Вітчизняної війни. 1956 року виходить кіноповість «ПАРТИЗАНСЬКА ІСКРА» — про однойменну підпільну молодіжну організацію, що діяла в селі Кримці на Одещині. А 1960 року письменник видає роман «ЛЮДИНА І ЗБРОЯ», в якому розповідає про важкі і гіркі Перші місяці боїв із фашистськими нападниками, про ті, як виривався із друзями із оточення. Роман був відзначений Державною премією Української РСР ім. Т. Р. Шевченка за 1962 рік.

І в подальших творах Олесь Гончар звертається до найістотніших проблем народного життя. Його романи вражають масштабністю та неповторністю характерів дійових осіб, комуністичною ідейністю, щонайвищою художньою майстерністю. Один одним, як наслідок невтомної роботи письменника, з`являються його нові твори. Роман «ТРОНКА» (1963), в якому порушуються актуальні проблеми війни й світу, наступності поколінь, сутності людського існування, становлення молодої людини, був відзначений Ленінською премією за1964 рік. Потім — романи «СОБОР» (1968), «ЦИКЛОН» (1970), «БЕРЕГ ЛЮБОВІ» (1976), «ТВОЯ ЗОРЯ» (1980), повість «БРИГАНТИНА» (1973).

Кожен із творів Про. Гончара стає подією — над літературі, а усьому народному житті. Вони відразу ж перекладаються російською мовою, що дає можливість познайомитися із ними читачами братніх республік, а також багатьма мовами зарубіжних країн.

О. Гончар відомий й як блискучий новеліст. Його перу належить кілька збірок новел та оповідань. Він творчо продовжує традиції класиків — майстрів малої форми — М. Коцюбинського, У. Стефаника, збагативши новелу поліфонічністю змісту, філософським осмисленням подій. Його новели глибоко психологічні, розкривають внутрішній світло героїв у важливі, переломні моменти їхні життя.

Виступає О. Гончар й як пристрасний публіцист, вдумливий навчаньлітературознавець й критик, а також нарисовець. Слід згадати про його книжки — враження від знайомства із зарубіжними країнами: Чехословаччиною, Японією, США, Данією, збірки літературознавчих статей «ПРО НАШЕ ПИСЬМЕНСТВО» (1972) та «ПИСЬМЕННИЦЬКІ РОЗДУМИ"(1980). Він також часто виступає в пресі з статтями на актуальні, гостропроблемні тими — про боротьбу за, про розвиток літератури й мистецтва, про окремі запитання життя народу.

Олесь Терентійович Веде величезну громадську роботу. Він — депутат Верховної Заради СРСР та Української РСР, із кандидатом у члени ЦК КПРС та членами ЦК Компартії України. Тривалий годину (1959 — 1972рр.) очолював Спілку письменників України. Нині Про. Гончар — голова Українського республіканського комітету захисту світу, член Всесвітньої Заради Миру.

За визначні досягнення у літературній та науковій діяльності Про. Гончар обраний академіком Академії наук Української РСР, удостоєний високого звання Героя Соціалістичної Праці. Письменник нагороджений трьома орденами леніна, орденами Жовтневої Революції, Червоної Зірки й Слави 3-го ступеня, медалями.

Чесним, самовідданим служінням народові, Комуністичній партії, невтомною творчою працею, чудовими книжками Про. Гончар завоював гарячу любов радянських людей, широке читацьке визнання як на Батьківщини, то й в цілому світі.