Философская думку в поезії Пушкина

Філософська поезія А. З. Пушкина.

Початок ХIX в. у Росії багатим на події, які сильно впливали на духовно-моральне стан суспільства. Вітчизняна війна 1812 року й закордонні походи 1813 — 1814 років мали дуже великий впливом геть життя російського освіченого дворянства. Війни під час визволення Європи, перекинувши російські війська зарубіжних країн, познайомили які служили них дворян з західноєвропейської життям. Успіхи європейської громадянськості під впливом визвольних ідей XVIII століття, розвиток німецького національної свідомості, розквіт німецької ідеалістичної філософії вражали і захоплювали російських людей.

Значним явищем у російській життя на той час стало появу у 1823 року філософського гуртка «Суспільство любомудрія», члени якого займалися питаннями філософії, естетики, і літератури. Неоднорідний політичними поглядами своїх членів, гурток орієнтувався в філософії на праці німецьких ідеалістів, переважно Шеллінга. Основним напрямом діяльності любомудрів було просвітницький, а точніше літературнофілософське. Вони видавали альманах «Мнемозина», у якому кілька днів брав активну участь і Пушкін. На думку багатьох дослідників, з знайомства Пушкіна з любомудрами починається новий етап його творчості - філософська поэзия.

Усе було, зрозуміло, історично зумовлено. Російська прогресивна думку — непоодинокі поети і мислителі, саме російська думку — після подій 14 грудня 1825 року й приходу по тому урядової та суспільній реакції виявила помітне прагнення до глибину, до розуміння сокровеннейших таємниць життя й історію, осмисленню сучасної дійсності і сучасної людини у всій його внутрішньої труднощі й суперечливості. Російський мислитель незалежного штибу, позбавлений надій на швидке здійснення своїх громадських ідеалів, прагнув компенсувати цей трагічний недолік повнотою знання, внутрішнім, духовним розумінням істини. Це знаходило відбиток й у літературі. Це виявилося — природно, по-різному — й у поэтикофілософських розвідках любомудрів, й у філософської поезії Баратинського, і, звісно, найбільше розвідках і відкриттях у сфері поезії думки Пушкина.

Однією з проявів пушкінської поезії думки другої половини 20-х був цикл віршів, присвячених саме темі поета: «Пророк», «Поет», «Поет і натовп», «Поетові». При різночасності їх створення це все ж непоодинокі вірші, саме цикл, об'єднаний у єдине ціле не однієї темою, а, скоріш, загальним рішенням теми. У цьому вся пушкінському рішенні теми поета годі було шукати якихабо закінчених філософських концепцій: таких закінчених, метафізичних концепцій Пушкін завжди цурався. Спільність рішення породжена в Пушкіна послідовністю і сталістю власних поетичних принципів, цілісністю й сталістю його перевірених досвідом поглядів на поэзию.

Перше вірш циклу, «Пророк», було написане у вересні 1826 р., дорогою з Михайлівського у Москві, і надрукований 3-му номері «Московського вісника» за 1828 р. Співробітники журналу, любомудри, захоплено прийняли вірш. Хом’яков писав про неї І. З. Аксакову як і справу «безперечно великолепнейшем творі російської поэзии».

«Пророк» писався у біблійному стилі та своїм сюжетом піднімається почасти до біблійним сказанням. Це в нагоді створити загальну піднесену атмосферу ліричного розповіді. Це в нагоді також узагальнено й символічно висловити свої улюблені думку про поета. Відповідно до біблійним преданьем пророки були народними вождями й мудрішими і пристраснішими провидцями історичної народної долі. Так само, подібними пророків, Пушкін бачив, вірніше, хотів би бачити поэтов.

Саме собою порівняння поета з пророком був новим, воно зустрічається частенько в поезії на початку ХІХ в. Однак у «Пророку» Пушкіна воно зберігає всю свіжість власної авторської погляду, свіжість і щирість власного переконання. Вірш «Пророк» — те й вираз узагальнено у філософській думці, і сокровеннейшее визнання. Пушкін сам щиро вірив у вище людське і громадська покликання поета, й у словах, яким він це висловив, є живі сліди цієї високої веры:

Повстань, пророк, і виждь, і внемли,.

Виповнися волею моей,.

І, обходячи моря, и земли,.

Дієсловом пали серця людей.

Вірш «Пророк» зазначено містило велику кількість і високими словами. Цікаво, що Пушкін у тому вірші звертається до церковнослов’янської мовної стихії, від якої колись відмовлявся. Він створить тут рід изысканно-архаической, високої поетичної промови — на кшталт державинской. У цих мовних устремліннях Пушкіна — відбиток нових змістовних устремлінь, відбиток загальну тенденцію до створення високої поезії думки. Для такий поезії таки потрібен не була мову Батюшкова, не мову Жуковського, а возвышенно-одический мову Державина.

Іншим віршем тієї самої тематичного циклу, як і «Пророк», є написаний Михайлівському в 1827 р. вірш «Поет». По першому враженню воно різний від «Пророка»: у ньому зображений поет як в розквіті його покликання, а й у хвилини повсякденною жизни:

Поки що вимагає поэта.

До священної жертви Аполлон,.

У турботах суєтного света.

Він легкодухо погружен;

Мовчить його святая лира;

Душа укушає хладный сон,.

І між дітей незначних мира,.

Можливо, всіх ничтожней он.

У цьому вся вірші поет показаний як як, але в його людській подобі. Це вірш не зниженим, причому більше інтимним, це скасовує висоти в звучанні теми, але робить це звучання найрізноманітнішим і внутрішньо рухомим. Фактично, «Поет» — це лише програмного твору, як узагальнений, «груповий» портрет поета, а й портрет суто індивідуальний, ліричний. Пушкін, зокрема, описує сам момент пробудження поетичного дара:

Але як божественний глагол.

До слуху чуйного коснется,.

Душа поета встрепенется,.

Як пробуджений орел.

У фіналі вірші поет, прагнучи за будь-яку ціну зберегти незалежність судження, видаляється від мира:

Біжить він, дикий і суровый,.

І звуків і смятенья полн,.

На берега пустельних волн,.

У широкошумные дубровы…

Вірш «Поет» багатьма своїми рисами схоже авторську сповідь, яка через своєю глибокою значимості набуває загальне, в даному разі філософське значение.

Наступного, 1828 р. Пушкіним було написане ще одне вірш тієї самої циклу — «Поет і натовп». Вона викликала самі суперечливі чутки, що тривали ще багато і десятиліть по смерті Пушкіна. Окремі рядки цього твору повторювалися вважається символом віри, вони писалися на прапорах апологетів «чистого мистецтва». Водночас у вірші нічого немає такого, що суперечило б ідеям «Пророка». Тут розглядаються ще тільки нові проблеми, пов’язані з великим покликанням поета: може й чи справді поезія приносити пряму користь людини й людству? І на чому саме полягають його значення і його польза?

Поет по лірі вдохновенной.

Рукою розсіяною бряцал.

Він співав — а хладный і надменный.

Навколо народ непосвященный.

Йому безглуздо внимал.

Натовп каже поетові, що його пісні безкорисними. Пушкін, відповідаючи на обвинувачення, стверджує інше, ніж в натовпу, високе розуміння користі. Він поезія у своїй здавалося б марності є вище, вільне служіння людям, служіння людському духові. Поет переслідує не одномоментні, не тимчасові, а високі і вічні мети. Саме у цьому істинний сенс фінальних чотирьох стихов:

Не для життєвого волненья,.

Не для користі, задля битв,.

Ми народжені для вдохновенья,.

Для звуків солодких і молитв.

Іншим родом філософської лірики Пушкіна последекабрьского періоду були ліричні пьесы-признания, однією з найкращих зразків яких стало вірш 1828 р. «Спогад». Цей вірш Пушкіна — як, втім, і ще — складно зарахувати жанру суто філософських творів, але це не скасовує глибокої зв’язку й цього, та інших подібних віршів Пушкіна з філософським напрямом у російської поэзии.

У його остаточному друкованому варіанті «Спогад» містить 16 стихов:

Коли для смертного замовкне галасливий день.

І німі стогны града.

Напівпрозора наляже ночі тень.

І сон, денних праць награда,.

Тоді мені тягнуться в тишине.

Годинник виснажливого бденья:

У бездіяльності нічному живей горять у мне.

Змії серцевої угрызенья;

Мрії киплять; про себе, пригніченому тоской,.

Тісниться тяжких дум избыток;

Спогади безмовно переді мной.

Свій довгий розвивають свиток;

І з відразою читаючи життя мою,.

Я тремчу і проклинаю,.

І гірко скаржуся, й гірко сльози лью,.

Але рядків сумних не смываю.

У чорновому варіанті вірші були ще 20 рядків, які за публікації Пушкін відкинув. Вони розкривалося точне детально зміст спогадів, давалися натяками свідчення про реальних прототипів тощо. Відкинувши ці подробиці, Пушкін зробив свою вірш більш узагальненим і общезначимым.

Досить традиційної для філософських віршів що така, якого належить «Спогад», є атмосфера ночі, нічний колорит ліричного розповіді. Ніч для поэтов-философов — умова поглибленого пізнання світу й себе. Такий вона часто бувала в філософських п'єсах німецьких романтиків і росіян любомудрів. У Пушкіна ніч як умова пізнання, а й щось самоцінне. Їй і самі собою, стаючи чимось материальным.

Всі ці стильові особливості надають живу тепло й конкретність визнанню, що становить зміст стихотворения.

Філософські досліди Пушкіна другої половини 20-х і 1930;х вирішені не обов’язково жити у високому стилістичному ключі - бувають і більше повсякденними у своїй тональності і мовному оформленні. Приклад цього може бути вірш «Дар даремний, дар випадковий» (1828):

Дар даремний, дар случайный,.

Життя, чого ти мені дана?

Іль навіщо долею тайной.

Ти на страту осуждена?

Хто мене ворожої властью.

З нікчеми воззвал,.

Душу мені наповнив страстью,.

Розум сомненьем взволновал?..

Цілі немає переді мною:

Серце порожньо, дозвільний ум,.

І томит мене тоскою.

Однозвучний життя шум.

Вірш написано на вічну тему, і навіть воно зігріто сьогохвилинним почуттям; у ньому менше, ніж у «Спогаді», відчувається авторська розпорядження про узагальнення, але це не скасовує узагальнюючого, філософського сенсу, у ньому укладеного. Вірш це традиційно більш «пушкінське», і саме тому своєрідність те, що ми називаємо філософської лірикою Пушкіна, проступає у ньому — із особливою отчетливостью.

Деякі філософські вірші Пушкіна є рід розповіді-притчі, рассказа-легенды з глибоким значенням і загальнолюдської думкою. Такий, наприклад, «Анчар» (1828). Матеріалом йому послужило переказ про дереві отрути, дедалі вищому на острові Ява. З цією преданьем Пушкін міг познайомитися, читаючи журнал Новикова «Дитяче читання серцю і розуму». Воно залучило Пушкіна та своєї диковатой поезією, і можливість з її допомогою висловити важливі соціальні й заповітні думки: про відносини чоловіки й влади, про роль зла у природі й у людській жизни.

У пустелі хирлявої і скупой,.

На грунті, спекою раскаленной,.

Анчар, як грізний часовой,.

Варто — один в усій вселенной.

Не будучи прямий алегорією, «Анчар» є поетичну картину-символ. Образи вірші багатозначні і внутрішньо свободны:

І якщо перемоги хмара оросит,.

Блукаючи, лист його дремучий,.

З його гілок, вже ядовит,.

Стікає дощ в пісок горючий.

Іншого забезпечення і іншого плану легенда є основою іншого вірші Пушкіна «Жив у світі лицар бідний…» (1829). Його герой — простий лицар, що як дамі серця поклоняється все життя божої матери:

Проводив він цілі ночи.

Перед ликом пресвятой,.

Спрямувавши до неї скорботні очи,.

Тихо сльози лья рекой.

Повний вірою і любовью,.

Вірний набожною мечте,.

Ave, Mater Dei кровью.

Написав він у щите.

Своїм віршем Пушкін прославляє чисту любов, чисте лицарство, ідеальність у людині. Потім в Пушкіна як високі моральні поняття, а й висока философия.

Найпоширеніша форма філософських віршів Пушкіна — форма особистих, ліричних зізнань. Значущість цих зізнань та його загальнолюдський інтерес роблять такі твори філософськими, але філософськими більше за художнім результатам, а чи не по авторському задуму. Така лірична «Елегія» (1830).

У «Елегії» все здається хіба що експромтним, у своїй сильні думки творяться у нею їхній нероздільності із яким почуттям, як раптові озарения:

Не хочу, про друзі, умирать;

Я жити хочу, щоб й страдать;

І відаю, мені наслажденья.

Між неприємностей, клопотів і треволнения.

Пушкіна осяює думку у природній ході визнання. Здається, що він і філософом стає лише в процесі визнання, у процесі творчества.

Багатьма рисами близька до цього вірша і п'єса 1834 р. «Час, друже мій, час». Це з найглибших і сильних і простих по формі висловлювання віршів Пушкіна філософського жанру. Його предмет — той ж, як і предмет будь-яких високих філософських роздумів: життя, смерть.

Час, друже мій, час! спокою серце просить -.

Летять за днями дні, і щогодини уносит.

Частинку буття, чому ми з тобою вдвоем.

Припускаємо жити… І дивись — саме — умрем.

На світлі щастя немає, але є політичний спочинок і воля.

Давно завидна мріється мені частка -.

Давно, втомлений раб, замислив я побег.

У обитель дальную праці, і чистих нег.

У 1829 року Пушкін пише на задану тему смерті вірш «Броджу я вздовж вулиць шумных»:

Броджу я вздовж вулиць шумных,.

Входжу ль у багатолюдний храм,.

Сиджу ль між юнаків безумных,.

Я віддаюся моїм мечтам.

У цьому вся вірші думку про смерті невіддільні від думок про вічне, про смерті говориться з великим і просвітленої грустью.

Легко помітити, що філософська лірика Пушкіна повністю позбавлена якихабо зовнішніх претензій. Згодом, особливо у 1930;ті роки, вона стає дедалі більше повсякденною в зовнішньому своєму прояві. Виразний та ін — одне з глибоких і прекрасних створінь Пушкіна 1930;х — вірш «Знову я відвідав…». Тут надзвичайним чином поєднуються простота забезпечення і слів — і високі, стримано урочисті у своїй звучанні думку про життя, про вечном:

…Здрастуй, племя.

Молоде, незнайоме! не я.

Побачу твій могутній пізній возраст,.

Коли перерастешь моїх знакомцев.

І стару главу їх заслонишь.

Від очей перехожого. Але нехай мій внук.

Почує ваш приветный шум, когда,.

З доброзичливої розмови возвращаясь,.

Веселих і приємних думок полн,.

Мине він повз вас в темряві ночи.

І мене вспомянет.

Как і ще у тому жанрі, цей вірш Пушкіна й не так філософське, скільки просто мудре і возвышенно-ясное у своїй мудрості. По таких творів, як і, особливо помітно, що з Пушкіна його мудрість та її розум найвищої порядку: це — розум простоти та, розум відкритий і широкий — розум високої та поетичної душі. І це визначає кінцевому підсумку все своєрідність його філософських віршів. Вони Пушкін начебто свіжим поглядом, поетично відкриває найпростіші і вічні істини. Повсякденну мудрість він просвітлює і піднімає поезією і порушує в рівень політичної філософії. У нечуваної простоті, в поетичності його мудрості та її філософії і є секрет невмирущої сили їхнього впливу на читателя.