Роман І. З. Тургенєва «Дим»

Роман І. З. Тургенєва «Дим»

После скасування кріпацтва Росії відкрився шлях, яким які вже прямував Захід, — шлях буржуазного розвитку. Це змусило багатьох російських пильніше вдивитися у те, що являла собою Західна Європа, обігнавши Росію у економічний розвиток. Давній суперечка междузападниками і слов’янофілами став особливо злободенний. Не риятии західної буржуазної дійсності виявилися одностайні такі різні письменники, як Л. Толстой, Ф. Достоевс київ, Салтиков-Щедрін, А. Герцен.

А. І. Герцен в статті 1862 р. «Кінці й конкуренції початку» дав саркастичний портрет західного буржуазного міщанства і спробував обгрунтувати ідею своєрідного, незахідного історичного поступу Росії. Основу індивідуального шляхів розвитку Росії Герцен бачив у самобутньому народному російський характер, народної жиз ні, в існуванні народної громади. Це була пряма полеміка з Тургенєв, письменник це зрозумів і Чорний відповів Герценові в особисто] листуванні. Тургенєв зовсім на захоплювався буржуазним укладі! європейського життя, але з найглибшим песимізмом дивився про: ще й Росію. «Народ, якого ви схиляєтеся, -писав Пауль Герценові, — консерватор переважно — і навіть носи у собі зародок такий буржуазії в дубленому кожусі, теплою та брудної хаті, із постійно набитим до печії брюхом і відразою до будь-якої цивільну відповідальність і самодіяльності — що далеко залишить на влучно вірні риси, якими ти зобразив західну буржуазію у листах».

Противопоставление Заходу й Росії Тургенєву здавалося фальшивим: там і тут бачилися йому одні й самі пороки, тому й порятунок уявлялося єдиним — цивілізація, носієм якою має стати «освічений клас». Герцен і Огарьов бачили революційність у народі, а Тургенєв заперечував, що «революція у широкому значенні цього терміну існує лише у меншості освіченого класу». У громаді ж Тургенєв бачив соціальне зло, бо «громада і кругову поруку дуже вигідні для поміщика, для влади».. але вигідна чи селянам? У цей час письменник зазначав: «Я схопив за роги великий роман — не знаю лише, здолаю чи звіра… Можливо, мені ж таки вдасться — інколи мені здається, що мені є ще, що сказати. Така віра необхідна у роботі».

Еще сучасники помітили, більшість персонажів нового тургеневского роману «Дим» прямо відповідність до реальної життям. Але Тургенєв заперечував проти такого судження. Є у «Димі» чимало відповідностей між дійовими особами й їх прототипами, значно більше, ніж у сусідніх романах. І насамперед це належить до кухоль про баденских генералів, які прибули до Баден-Баден відпочивати представників верхівки російського административно-правительственного апарату, зображених у романі. Меріме писав про роман: «Я чув, що санкт-петербурзька аристократія обурювалася у разі роману „Дим “: вона побачила у ньому сатиру він, тим паче образливу, що зображення відрізнялося великим подібністю з оригіналом. Відвідувачі будь-якого салону знаходили тут свої портрети». Баденські генерали — це «батьки» організації дворянській кріпосницькій реакції у Росії, озлобившиеся і перейшли від розмов до дій.

Основополагающий принцип їх дій сформульований у романі з граничною ясністю і лаконізмом: «Чемно, але у зуби». Це самі люди прийшли на чиє сумління лежить безглуздий і боягузливий терор, розв’язаний у Росії. Це испугавшаяся за своє ситуацію і привілеї влада, прагне, наскільки можна, утримати старі порядки. До цим «батькам» автор «Диму» відчував почуття цілком конкретні: їх низькість, вульгарність, дурість, духовну порожнечу він виставив на загальний огляд з безжалісною глузуванням. Але що «діти»? Табір «дітей» представлено романі гуртком Губарєва. У приватному листі Тургенєв назвав зображення цього гуртка «гейдельбергскими арабесками».

Арабески — сатира найвищою мірою отруйна. Старі знайомі — ситниковы так кукшины, тільки під іншими прізвищами, об'єднані навколо грубого деспота за натурою, — ось що таке гурток Губарєва. Псевдореволюционность, порожнеча, вульгарність самого низького штибу — ось із чого утворені візерунки арабесок. Справжня сутність представника російських «гей-яельбергцев» відверто викривається автором в одній з заключних сцен «Диму», у якій Губарєв, повернувся з Росією, демонструє манери помещика-крепостника старої закваски. «Удивися пильніше по людях, командувачів ми, — та у багатьох їх ти дізнаєшся риси того типу», — писав Тургенєв Полонскому щодо Губарєва. «Гейдельбергские арабески» — сатира проти псевдореволюционеров, «хористів революції», так називав їх Герцен, сатира точна і справедлива. «У «Димі «ситниковы вдають із себе панами становища. І де Базаров?».

На питання Писарєва автор відповів так: «Ви зметикували те, що коли самого Базаров і живий — у яких я сумніваюся, — то літературному творі згадувати про неї не можна: поставитися до нього зі критичної позначки годі було, з іншого — незручно; та й нарешті, — йому лише тоді можна заявляти себе — те що і Базаров; поки себе не заявив, розмовляти про нього чи його вустами було б, цілком примхою — навіть фальшивою…» Маючи особливе чуття всім змін у житті, Тургенєв було не відчути її ослаблення у другій половині 1960;х років ХІХ століття. У цей момент Базаровы, на думку Тургенєва, неможливо заявляли себе, і, вірний життєвої правді, письменник відмовився від зображення нової російської Инсарова. А він передусім «хотів бути щирим і правдивим». Тургенєв розумів революцію не як корінний переворот, бо як повільне перетворення дійсності, найважливішим моментом якого є торжество освіти і цивілізації. Реакционерам-генералам і губаревскому кухоль Тургенєв щейно протиставив не нового Базарова, а проповідника західноєвропейської цивілізації — Потугина. «Можливо, мені одному та людина дорого; але радію, що його з’явилося, яке наповал лають… Я радію, що це саме тепер вдаюся виставити слово: „цивілізація“ на моєму прапора, — і хай у нього шпурляють брудом від усіх сторін…» — так писав Тур-гнев Писарєву, підкреслюючи, що ні Базаров, саме Потугин юлее всього близький і доріг йому. У промовах Потугина — відгомони давніх суперечок Тургенєва зі слов’янофілами, а з Герценом: «Так-с, з, я західник, я відданий Європі; тобто, кажучи точніше, я відданий освіченості, над якою в нас мило тепер потішаються, — цивілізації, — так, так, це слово ще краще, — і люблю її всім серцем, і дуже вірю у нее, и інший віри не маю і буде».

Однако і погляди Потугина навряд чи зможуть стати точкою опори у тому стихії загального заперечення, що панує у романі «Дим». Сам автор зізнавався згодом, що у герої є частка шаржу. Слищ. кому вже нещадно часом заперечує Потугин те, що були же не бути дорого автору, — Росію. У межах своїх роздумах про долю вітчизни Потугин сягає дотепного виведення: розгулюючи якось з всесвітньої виставці в лондонському Кришталевому палаці, він раптом вирішує, що, «якби такий вийшов наказ, разом із зникненням будь-якого народу із землею неминуче повинен було б зникнути з Кришталевого палацу усе те, що той народ вигадав, — наша матуся, Русь православна, провалитися могла б в тартарари, і жодного гвоздика, ні однієї булавочки не потривожила б рідна…» У цих міркуваннях слабкість крайнього західництва: механічне розуміння прогресу як сукупності науково-технічних досягнень — за повної нехтуванні цінностям духовним.

Нужно помітити, якби «провалилася Русь», то з ним ще й вся російська література, головну справу життя Тургенєва. Розумові потуги західника виявляються невтішними. Потугин у житті розчарований невдаха. Він часом жалюгідний в своєму неспроможному запереченні, і не може не породити сумнівів у його ідеях. У романі «Дим» відбито глибокий песимізм Тургенєва, виріс у той самий епоху, коли більшість суспільства жила тими чи інші надіями. Джерело цього песимізму — розчарування особистості «світі загального». Димом, чимось оманливим і нереальним представляється все життя головного героя роману Литвинову. «Дим, дим, — повторив кілька разів; і всі раптом здалося йому димом, все, власне життя, російська життя — все людське, особливо все російське. Усі дим і пар, думав він; всі наче безперервно змінюється, скрізь нові образи, явища біжать за явищами, а сутності, усе ж і те ж; все поспішає, поспішає кудись — і всі зникає безвісти, щось досягаючи; …дим, шепотів він, дим…».

Эти міркування Литвинова віддалено схожі на завершальній ідеєю тургенєвській розмови про Гамлеті і Дон Кіхота: «Усе мине, все зникне, все розсиплеться прахом… Усі велике земне Розлітається, як дим… Але справи не розлітаються димом; вони довговічніше самої сяючій краси…» Тоді Тургенєву бачився ще вихід всі добрі справи, сподівалися на Дон-Кіхота — тепер у це немає і натяку, Дон Кіхоту немає у цьому світі. Героїню роману «Дим» можна було б назвати «невдалої тургенєвській дівчиною». По задаткам характеру, як натури Ірина підходить саме під його тип «тургенєвській героїні», але, на відміну своїх попередниць, вона цілком підпорядковується середовищі. Особистість Ірини зім'ята і викривлена зовнішніми обставинами. Героїня ненавидить, зневажає навколишнє суспільство, але з має волі вийти з-під його влади. Втім, сама воля не вважає автор такою ж безумовною цінністю, як раніше. Навпаки — нині вона стає основою деспотизму, замінюючи собою справжню цілісність особистості, вона породжує влада Губаревых.

Брезгливое презирство й глузування автора супроводжують майже всіх героїв «Диму». «Немає жодного до чому майже любові», — точно зазначив Л. Толстой щодо нового роману Тургенєва. Романи Тургенєва — соціальні, це свого роду літопис життя, а дійсність большє нє давала письменнику необхідного матеріалу. Критики починають гудити письменника за «несучасність його творчості». Тургенєв створює прекрасні, художньо досконалі творіння — повісті, вірші в прозі, які майже одноголосно величають «дрібницями», «безделками», «нікчемою». Але Тургенєв зберіг собі, своєму таланту. Та час все розставив по своїх місцях. Ми захоплюємося його романами, починаючи з «Рудіна» і закінчуючи «Новиною» і «Весняними водами». Але письменник багато почув несправедливого на свою адресу, бо відразу було зрозумілі найкращі твори.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.