Трагедия творчого свідомості у романі Володимира Набокова Захист Лужина

Муніципальне Загальноосвітній Учреждение.

Гімназія № 1.

Тема: Трагедія творчого свідомості у романі Володимира Набокова «Защита.

Лужина".

Выполнил:

Учень 11 «М «класса.

Гімназії № 1.

Сапегін Андрей.

Преподаватель:

Борисова Л. Г.

Введение

Глава 1. Тема творчості романі Набокова «Захист Лужина».

1.1. Історія создания.

1.2. Музика в шахових композициях.

1.3. Сюжет і композиція романа.

Висновки. Глава 2. Трагедія Лужина як авторське рішення теми творчого сознания.

2.1. Конфлікт роману та її решение.

2.2. Майстерність Набокова у вирішенні проблемы.

Висновки.

Заключение

.

Творчість (по Ожегову) — створення нової, оригінального. Цей новий завжди входить у конфлікт з колишнім, що віджило, вже пройденим. У цьому вся сенсі, кожен творець — письменник, художник, музикант явно приречені на нерозуміння, критику, боротьбу, що, зазвичай, призводить до трагедії у житті творця, і якщо й немає, чи до особливому сприйняттю дійсності, догляду в ірреальний, вигаданий, фантастичний мир.

Цілями даної роботи являются:

1. Розглянути розв’язання проблеми творчого свідомості у романі Набокова.

«Захист Лужина»;

2. Рішення проблеми творчества;

3. Рішення проблеми взаємодії автора з літературними героями.

Задля реалізації цілей було поставлено такі задачи:

1. З’ясувати різні підходи вирішення проблеми творчого сознания;

2. Виявити традиції, і новаторство Набокова у вирішенні проблеми творчества;

3. Провести идейно-тематический аналіз романа.

1. Тема творчості романі Набокова «Захист Лужина».

1.1. Історія создания.

Роман «Захист Лужина» створено однією з найбільших творців сучасності - В.Набоковим. Доля творця, у романі - шахіста, стала темою цього набоковського роману. Відомо, що Набоков зумисне намагався уникати подібності своєї долі чи доль реальних людей долями своїх літературних героїв. Проте, коріння трагедії Лужина — гравця і творця випливають із автобіографії Набокова, котрий пережив разом із усією Росією катастрофу зміни двох епох і уникнув трагедій у своїй судьбе.

то Володимир Володимирович Набоков народився 22 квітня 1899 року, будинок 47 на Великий Морський у Санкт-Петербурзі. Він був первістком у ній Володимира Дмитровича Набокова та його дружини Олени Іванівни, уродженої Рукавишниковой. Набоковы були знатним і багатим дворянським родом. Багато її досягли серйозних громадських висот, наприклад, дід майбутнього письменника Дмитро Миколайович Набоков був міністром юстиції, одним з авторів реформи 1864 року. Характер і склад Володимира Набокова почали формуватися в «щонайбільшій, счастливейшем дитинстві «. «Важкий, норовливий, до прекрасної крайності розпещений дитина «зростав у аристократичної петербурзької сім'ї, у атмосфері розкоші та духовного затишку, жадібно черпаючи «всієї п’ятірнею почуттів «яскраві враження юних літ. У той водночас формується коло захоплень та інтересів, решти незмінними на все життя: шахи, метелики, книги.

Рано відкрив для себе щастя і борошно віршування. Цікаво, що підштовхнув його до створення першого вірші (у липні 1914) вид краплі, скатившейся з аркуша бузку. Для розвитку поетичного дару ідеальним середовищем була атмосфера Срібного віку, ренесансу російської поезії. Певний час стиховедческие теорії Андрія Бєлого дуже захопили Набокова, і він списував цілі зошити, вичерчуючи ритмічні схеми різних стихотворений.

У 1916 року Набоков власним коштом (брат матері, дядько Василь Іванович Рукавишников помер і Крим облишив коханому племіннику мільйон) видає поетична збірка «Вірші «. Це був єдиний книга, видана Набоковим у Росії за його життя. Навесні 1919 року під гуркіт артилерійського обстрілу Набоковы відплили з Севастополя на невеличкому грецькому пароплаві, щоб назавжди залишити Росію. Жорстокої глузуванням долі, а чи не бажаним ознакою повернення, виявилося назва пароплава — «Надія». Дореволюційна Росія назавжди залишиться для Набокова «земним раєм», недосяжним, вабливим, протягом усього життя занедужає «ностальгією», і трагедія Росії луною відгукнеться трагедією в долях героїв його романов.

У вашому романі «Захист Лужина» набоковский герой — російський емігрант, шахіст, творча особистість — переживає трагедію несумісності створеного їм шахматно-музыкально-творческого світу з реальною жизнью.

Багато чого у життя Набокова пов’язані з шахами. Володимир Набоков з ранніх років захоплювався упорядкуванням шахових завдань, що досить часто публікувалися у різних журналах, газетах і навіть у книгах. Зокрема, в своєї книжки «Poems and problems» він, крім віршів, публікує кілька шахових завдань відносини із своїми коментарями. У одному з інтерв'ю Набоков каже, що, бувши абсолютно позбавлений музичного слуху, він «знайшов досить незвичну заміну музиці в шахах — кажучи точніше, яка шахових завдань». Набоковский погляд на шахи як у форму високого мистецтва знаходить численні документальні підтвердження. У мемуарах, наприклад, автор прямо говорить про зв’язок між «блаженної суттю» самого процесу складання шахових композицій і «творчістю…, в особливості з писанням». Він теж твердить, що створення шахових композицій «потрібен як изощрённый технічний досвід, а й натхнення», і це належить до якогось сборному, музыкольноматематически-поэтическому типу. Та сама погляд на тісний зв’язок шахів і гарної музики докладно развёрнут в «Захисту Лужина». Він формує одне із істотних мотивів, які розкривають потаённый зміст роману. Романи «Істинне життя Себастьяна Найта» і «Захист Лужина» свідчать у тому, що Набоков неодноразово звертався до образу коня у різних його втіленнях: від абстрактної, закрепощённой фигурности шахового коня, до теплої, поетично сприймають живої коня. Сам роман «Захист Лужина» хронологічно обрамлён творами на задану тему шахів і шахового коня (Вірш «Шаховий кінь», написане восени 1927 г., по тому, як Алёхин (претендент на шахову корону) послав виклик чемпіону світу Капабланке.). На п’ять років раніше роману було написано цикл «Три шахових сонета», багато в чому з нею перегукується. Навряд чи цей випадково. Так, З. Сакун у статті «Шаховий секрет роману У. Набокова «Захист Лужина» стверджує, що шаховий кінь є алегоричним прообразом гросмейстера Лужина. У вашому романі Лужин розробляє захист, сенс якого полягає у жертві шахового коня, т. е. У загибелі самого Лужина. Таким чином, самогубство Лужина — є частиною захисту, розробленої им.

1.2. Музика в шахових композициях.

Набоков бачить аналог шахів музикою («Яка гра — говорить про шахах скрипаль. — Комбінації як мелодії. Я, розумієте, просто чую ходи».). Перше згадування про зв’язку шахів і старої музики виникає у авторському передмові до англійської перекладу роману (хоча навряд його може бути першим, т.к. англійська версія роману вийшла 35 після того російської), де є на якогось американського видавця, який, виявивши інтерес до роману, попросив замінити шахи із музикою і зробити Лужина «божевільним скрипачом».

Батько Лужина бачить у своїх мріях сина пианистом-вундеркиндом; якийсь скрипаль, хіба що виконав п'єси Лужина-деда, каже, що шахові комбінації подібні мелодій; сільський лікар Лужиных помічає, що великий шаховий маестро Філідор знав сенс й у музиці; згадуючи дитячі роки шахового вундеркінда, Лужин схиляє голову, ніби до віддаленим звуках музики; не названа під назвою юна дама, якої мають стати дружиною Лужина, вважає, що виглядає як музикант, навіть по тому, як сказали, що це велика шахіст, а знайомі, побачили її із ним емігрантському вечорі, вважають, що це невдалий музикант чи у цьому сенсі. Набоков посилює зв’язок між шахами і музикою: коли Лужину раптово відкривається рішення складну комбінацію, він відчуває «гостру радість шахового гравця, і гордість, і полегшення, і то фізіологічне відчуття гармонії, яку добре знайомий творцям». І, нарешті, під час зустрічі з Турати, Набоков описує шахову партію, спираючись на музичні епітети: «Потім, ні сіло ні впало, ніжно заспівала струна. Це з сил Турати посіла діагональну лінію. Але відразу й у Лужина тихохонько намітилася якась мелодія. На мить протрепетали таємничі можливості, і пізніше — знову — тиша: Турати відійшов, втягся. аж раптом знову несподівана спалах, швидке поєднання звуків: помилилися дві дрібні сили, обидві відразу було зметено; миттєве віртуозне рух пальців, і Лужин зняв і навіть поставив разом стіл не безтілесну силу, а важку жовту гармату; спалахнули повітря пальці Турати, й у своє чергу опустилася до столу відстала чорна пішак з полиском вся її голова. І, обмежившись з посади цих двох раптово задерев’янілих шахових величин, гравці начебто заспокоїлися, забули миттєву спалах: цьому місці дошки, проте, ще зовсім охолонув трепет, щось досі намагалося оформитися… Але цього звуках зірвалася ввійти у бажане поєднання, — якась інша, густа, низька нота загуділа осторонь, і обоє гравця, залишивши ще дрожавший квадрат, зацікавилися іншим краєм дошки. Та й скінчилося даремно. Трубними голосами перегукнулися кілька разів найбільші на дошці сили, — і знову було розмін, знову перетворення двох шахових наснаги в реалізації різьблені, блискучі лаком ляльки. До того ж було довге, довге роздумі, під час яких Лужин з однієї крапки над дошці вивів і програв послідовно десяток мнимих партій, аж раптом намацав чарівну, хрустально-хрупкую комбінацію, — і з легким дзенькотом вона розсипалася після першого ж відповіді Турати. Але й Турати щось міг далі зробити і, виграючи час, — бо час у шахової всесвіту нещадно, — обидва супротивники кілька разів повторили одні й самі два ходу, загроза і захист, загроза і захист, — та заодно обидва думали про найскладнішої комбінації, нічого спільного яка мала з тими механічними ходами. І Турати, нарешті, з цього комбінацію зважився, — й одразу якась музична буря охопила дошку, і Лужин завзято у ній шукав потрібний йому чіткий маленький звук, щоб у своє чергу роздмухати їх у гучну гармонію». Розвиваючи тему шахів та електронної музики, Набоков, крім опертя власний досвід, звертається також до широко поширеній погляду на музику, як у вище із усіх існуючих мистецтв, щоб в такий спосіб підняти у власних очах читача престиж шахів. Звучить у романі і той наполегливий мотив, також возвеличуючий шахи. Набоков постійно натякає на їх зв’язку з любов’ю. Навіть знайомить Лужина з шахами (показує, як ходять постаті) його «тьотя» (насправді троюрідна сестра матері), коханка батька. У вашому романі любовно-шахматная тема, поруч із темою музичної, перетворює шахівницю з замкненого простору, у якому розігруються недобрі комбінації, в разюче різноманітний світ, і навіть модель світу — як такового.

1.3. Сюжет і композиція романа.

Сюжет роману зводиться до останнього турніру Лужина, відомого шахового маестро. Гра як найважливіша зі складових творчості Лужина узята у самій очевидною її формі - шахах. Суть її у тому, що дві суперника ведуть гру на дошці, розділеної на квадрати, білими і чорними постатями. Час партії суворо регламентовано. Етика шахів відбиває моральні закони древніх лицарських турнірів: бажаючий перемогти зобов’язаний атакувати, відмови від атаки тлумачать як відсутність хоробрості у гравця, психологічна розгубленість, яка незмінно веде до програшу. Здатність до несподіваних нападам, войовничий дух, готовність до ризику поєднуються у сидячих за дошкою і, самовладанням, величезним напругою волі. У вашому романі головним героєм, гросмейстер Лужин, придумує шахову захисту від дебюту свого соперника.

Дитинство, що спочатку вводять у розповідь на правах спогади, опознаётся самим Лужиным як початок його життєвої партії, а одруження — як комбінація, разыгрываемая реальностью.

Спогадами дитинства перемежовується все розповідь. Лужин хіба що все життя намагається пригадати щось важливу і цим назавжди і безповоротно знайти рішення до загадки свого існування. Кульмінаційна крапка повісті - розіграш партії з Турати, котрого супроводжує душевне захворювання Лужина. І тепер, залишаючи кафе, у якому проводився турнір, Лужин чує чийсь голос, нашёптывающий йому: «додому!» «Додому, — сказав тихо. — Ось отже, де ключ комбінації». Але що за «додому»? Це — не берлінська квартира Лужиных, це — російська дача, де зараз його живав в ранньому дитинстві («Лужин відчував, що треба взяти наліво, де він буде великим ліс, тож якусь-там лісом він легко знайде стежку. Зараз з’явиться ріка і лісопилка, і крізь голі кущі на вас гляне садиба. Він сховається там, буде харчуватися із великих і малих скляних банок»). Далі розповідь переноситься на шістнадцять років вперед, і Лужин, раптово превращённый в зрілого чоловіка, відомого шахіста, і перенесённый німецькою курорт, виявляється сидячим за столиком до кав’ярні і показує тростиною на вікно. Невдовзі Лужин зустрічає свою майбутню дружину. Трохи згодом він починає що у шаховому турнірі, де зараз його зустрічається з головним своїм суперником — Турати. Їх шаховий поєдинок є кульмінацією роману. Через перевтоми та хвороби, яка починається разом з початком турніру, Лужин залишивши партію в проигрышном становищі, потрапляє до лікарні. Навіть якщо після одужання шахові бачення не відпускають його. Лужин закінчує життя самогубством, викинувшись із вікна. Причини, які змусили головний герой наступного роману заподіяти собі смерть, я розгляну наступного пункте.

Выводы.

Будь-яке твір творця, художника (зокрема й літературний) є продуктом творчого свідомості автора, сама ж це свідомість формується під впливом різноманітних і взаємозалежних чинників, у цьому однині і матеріальну годі й духовного життя суспільства на момент створення твори искусства.

2. Трагедія Лужина як авторське рішення теми творчого сознания.

2.1. Конфлікт роману та її решение.

Аналізований мною роман — не перше твір у творчості Набокова, у якому зустрічається прізвище Лужин. У оповіданні 1924 г. «Випадковість», лакей у їдальні німецького експреса, він також самотній доведений до відчаю наркоман Олексій Львович Лужин впадає під поїзд, не підозрюючи, що родом його дружина, выбравшаяся із Росії, їде під тому самому поїзді, аби врятувати его.

У «Захисту Лужина» кульмінацією є шаховий поєдинок Лужина і Турати, під час яких Лужин повністю відривається із дійсністю. Під час турніру Лужин занедужує. Хвороба як надає драматичний характер сутичці, але трансформує їх у боротьбу із дуже долею. Гра виходить поза межі шахівниці у життя: «Комбінація, що він зі часу балу болісно розгадував, несподівано йому відкрилася, завдяки випадкової фразі, долетевшей з іншої кімнати. Але від цього дня спокою йому був, — потрібно було придумати, мабуть, захист проте цієї підступній комбінації, а цього слід вгадати її кінцеву мета, фатальний її напрям…». Він «весь час дивився і слухав, не прослизнув де натяк наступного року хід, не триває чи гра, не їм затіяна, але з жахливою силою спрямована проти». «Шахова комбінація — це витончена катування, — свідчать шахові підручники, — противник, розгадавши комбінацію, бачить, кожен крок наближає його до програшу, і цього кроку вона може не зробити під загрозою негайної загибелі. Найчастіше шахісти не дають довести остаточно выигрывающую комбінацію, воліючи здатися немедленно».

Складні завдання його відстороненого мистецтва для Лужина нескінченно легше простих завдань життєвих. Життя без Валентинова і одруження пов’язані йому із необхідністю пристосуватися до місцевих умов реальному житті. Зовні і спочатку всі наче з гріхом навпіл налагоджується. Вражаючи оточуючих дурницею і незграбності вчинків, Лужин долає повсякденні, але важкі йому справи: живе, жениховствует. Але це подолання лише позірна. Лужиным рухає автоматизм, яким не можна підмінити справжнє втілення. Втілення з кожним миттєво стає дедалі тяжче, і в міру того, як шахова завдання наближається до розв’язання, життєва завдання все більш висотує із Лужина наснага. Виникає шахове бачення, реальне життя відбивається нині у свідомості Лужина лише випадковими, обірваними плямами (випущений географ, лікар з ассірійської бородою, раптово що виступає з мороку наречена тощо. буд.). Фантастичний світ мистецтва заступає дійсність. І коли тимчасово Лужин потрапляє у звичайну обстановку (дружина, квартира тощо. п.), забувши якусь мить про сенсі свого існування, полягає в самовіддачі себе мистецтву (шахам), у ньому піднімається туга незадоволеності. І знову намагається піти у свій інший, чудовий, захоплюючий світ, піднятися над землею, повторити це первісний рвущееся людське прагнення, ці пошуки ідеального. Шахи поступово трансформуються в пристрасть, яка поглинає гравця повністю: «…він (Лужин) зрозумів жах шахових безодень, у яких занурювався. Але шахи були безжалісні, вони тримали і втягували його. У цьому був жах, але у тому був єдиний гармонія, бо, що є у світі, крім шахів?». Перед самою партією з Турати «захист Лужина» виявляється знайдено, але перед тиском реального світу Лужин стає беззахисний зовсім. Він майже не розуміє. У рішучий годину, коли Лужин з Турати сидять вже перед дошкою, відбувається подія, на вигляд просте, але із чудовою глибиною знайдене Набоковим: Турати не грає свого дебюту. Він вирішується ризикувати. Не шаховий, а житейський розрахунок їм рухає, отже, в логіку шахового світу вклинюється логіка світу реального. Крихітна частка реальності, потрапляючи в створений Лужиным світ, всі у ньому зміщує, плутає і перемішує. У умовах «Захист Лужина» неприйнятна. Лужин виявляється беззахисний перед Турати, як перед, що належить до дійсності. Навіть я не встиг дограти партію — свідомість його скаламутилося. Зрештою, його відвезли санаторій. Герої роману даремно думають, ніби Лужин перевтомлений світом шаховим. Ні, не виніс світу реального. Партію з Турати залишив він у проигрышном становищі — оскільки під час неї вперше повністю випав із дійсності, «шахові безодні» його поглотили.

Наречена Лужина захоплюється генієм, але зовсім не розуміє її. Їй абсолютно просто немає зрозуміти, яку роль шахи грають у його життя; і вже тим більше може погодитися вона із тим, що шахи власне це і є життя Лужина. Збираючи його речі по тому, як і потрапив до лікарні, молода жінка кладе в валізу шахівницю, журнали, записи партій, діаграми тощо. буд. й думає, що усе це йому тепер потрібно. Вона перебувають у болісним ситуації, коли, мимоволі зініціювавши чоловіка налаштувалася на нові шахові прозріння, сама неспроможна зрозуміти суть його життя, зрозуміти, що шахи для нього вище життя. У цьому вся відбивається тема роману: несумісність мистецтва і жизни.

Але трагедія Лужина у цьому. Автор неодноразово підкреслює як те що, що Лужин — літературний персонаж, але те, що кінцевої причиною усіх його страждань є воля автора, поместившего його в роман, що розповідає у тому, як бути літературним персонажем. У цьому вся парадоксальному становищі Лужина і є черговий конфлікт. Як лише герой з’являється зі сторінок роману, йому ніби призначають його ім'я: «…і, коли вже батько, намагався підбирати любопытнейшие, привлекательнейшие подробиці, сказав, ніби між іншим, що його, як дорослого, зватимуть на прізвище, син почервонів, заморгав, відкинувся горілиць на подушку, відкриваючи рота і мотаючи головою („не ерзай так“, опаски сказав батько, помітивши бурлаку зніяковілість та чекаючи сліз), але з розплакався, а натомість весь якось надувся, зарив обличчя подушку, пукая у ній губами, аж раптом, швидко підвівшись, — трепаный, теплий, із лискучими очима, — запитав скоромовкою, чи буде і майже кликати його Лужиным». Герой хіба що існував і по твори, але був Лужиным, їм він став, лише ступивши у світ набоковського твори, «отримавши» призначену йому роль. Присутність автора-режиссёра досить просто виявляється у романі. Текст рясніє натяками на різноманітних «дирекцію»; за кожним із на них можна побачити натяк на авторське присутність. «Взагалі так мутна була навколо нього; життя, й дуже мало зусиль від цього вимагала, що він здавалося іноді, що хтось, — таємничий, невидимий антрепренер, — продовжує його возити з турніру на турнір». Лужин «був погано вдячний догідливому спогаду, яку до речі назвало потрібний курорт, взяла він все турботи, помістило їх у вже створену, вже готову готель». Інколи виникає враження, що «дирекція» поводиться халатно — здається, ніби письменник забув доробити фон або зрозумів, як доставити персонажа з місця на місце. Лужин, намагаючись відвідати свій матч з Турати, відчиняє двері свого номери і тоді замість Турати бачить коридор готелю, який, зрозуміло, існує у житті — але у художньому творі ж без нього запросто можна обійтися. «Прибрали», — каже Лужин про шаховому кав’ярень і його продиктованої логікою розповіді близькості. — «Не мав, що це пересунулося». Лужин знаходить заспокоєння у цьому, що ніби усвідомлено піклується про ньому, «але у неминучі хвилини женихівського самотності, пізнього вечора, рано-вранці, бувало відчуття дивній порожнечі, начебто в барвистої складаний картині, складеної на скатертини, виявилися заповнені, вигадливого нарису, пробелы».

Найбільш відвертим втіленням «директорско-антрепенёрской» функції автора у романі є Валентинов; він змальовується як щось на кшталт посередника, посланого, аби залишити слід авторської волі з тексту. Валентинов знову входить у життя Лужина у вигляді телефону — устрою, яке в Набокова часто символізує спілкування автора з персонажем. Один із найзначиміших згадувань Валентинова звучить, коли пані Лужина телефонує одного з своїх друзів, актору, щоб навести довідки про Валентинове (актор якось обмовився, що знайомий з ним):

«Актор, на щастя, виявився будинки і відразу взявся розповідати довгу історію легковажних і подловатых вчинках, скоєних колись його вчорашньої співрозмовницею. Лужина, нетерпляче дослухавши, запитала, хто такий Валентинов. Актор ахнув і говорив, що „уявіть собі, я який забудькуватий, без суфлера не можу жити“; і, нарешті, докладно розказавши про свої стосунки з Валентиновим, мигцем згадав, що Валентинов, з його, валентиновским, словами, був шаховим опікуном Лужина і зробив із нього великого гравця». На вираженні «з його, валентиновским, словами» стоїть затриматися особливо. На погляд, ніякого підтексту але немає: просто Валентинов сказав, що було шаховим опікуном Лужина. Але цей вислів можна трактувати інакше: Валентинов — людина, чия слово створило Лужина. Схожий натяк звучить, коли Лужин бачить жодну з шахових завдань Валентинова: «У цьому вся мудрому шаховому фокусі він, як навіч, побачив все підступність його автора».

Також Валентинов відіграє як організатор повторів і схем, які є читачеві нагадуванням про нав’язаної тексту структурі та композиції, без яких сюжет з визначення не возможен.

Лужин дещо почала розуміти, яка жахлива небезпека криється у повтори — це жах приєднатися до чужому, написаному кимось іншим тексті. Багато критиків звертали увагу до повтори певних образів при наближенні до фіналу, є також відомі випадки лексичних повторів, коли певні словосполучення з початкових глав роману знову виникають незадовго до фіналу. Так, повісивши трубку після діалогу з Валентиновим і, начебто, видаливши його піти з життя Лужина, пані Лужина не усвідомлює, що брала участь у «рімейк» більш ранньої сцени, І що «телефонний станція» автора безпосередньо поєднала її з цим абзацом романа.

Також нагадуванням читачеві про нав’язаної тексту структурі та композиції служить достаток з тексту анафорических конструкцій: «Проте завжди бути насторожі, напружувати увагу», і навіть повторами окремих слів: «Важко, дуже важко заздалегідь передбачити таке повторення (між тим, як чергове повторення сталося хіба що), але ще трохи — і стане ясно, і, можливо, знайдеться захист…» (Інакше кажучи, роман прийде до свого завершення, остаточно загерметизирует Лужина в вигаданому світі. Роман захищає, завершує, створює і увічнює героя тим, що відмовляє йому в свободі.) По-моєму, паніка Лужина пояснюється лише тим, що він зазирнув всередину літературного механізму, де, підкоряючись автору, моторно займають свої місця крихітні квадратики — персонажи/фигуры (Пізніше постать Лужина залишить текст, зникнувши через інше віконце («Учепившись рукою на щось вгорі, він боком проліз в пройму вікна. Тепер обидві ноги висіли назовні, і треба були лише відпустити то «за що він тримався, — і врятовано. Перш ніж відпустити, він глянув вниз. Там йшло якесь швидке подготовление: збиралися, вирівнювалися відображення вікон, вся безодня розпадалася на бліді і темні квадрати, і того мить, що Лужин розтиснув руки, тієї миті, що ринув до рота стрімкий крижаної повітря, він побачив, який саме вічність догідливо і невблаганно розкинулася проти нього».), побільше), і а на самогубство у тому, щоб перестати бути лише літературним персонажем і піти з під контролю автора (зробити вчинок, не запланированный).

У вашому романі Набокова Лужин усвідомлює свій програш («Мета атаки зрозуміла. Невблаганним повторенням ходів вона наводить знову до тієї пристрасті, руйнує життєвий сон. Спустошення, жах, безумство»). Його життєва партія завершено. Завершення життя, як завершення партії саме й надає їй цінність як мистецького твору. Ця значеннєва замкнутість ігровий сутички втілено композиційному малюнку роману. «Захист Лужина» починається втратою героєм імені («Найбільше його уразило те, що з понеділка він Лужиным».) і закінчується здобуттям імені, але зникненням його носія (Двері вибили. — Олександр Іванович, Олександр Іванович! — заревіло кілька голосів. Але жодного Олександра Івановича не було".) Останню фразу роману теж можна трактувати, як спробу реальності накласти руку на Лужина.

Життя перемагає особистість шахіста — він викидається з вікна на. Але у цьому її мислення перемагає життя (самогубство — спроба Лужина стати впоперек долі й волі автора). Але чи дійсно вдалося Лужину зробити цей акт вільної волі? Навряд. Великою є можливість те, що нібито вільно обрана смерть є насправді ще одне втілення обумовленості. Поглянувши з вікна на, звідки ж він ось-ось вистрибне, Лужину здавалося, що «вся безодня розпадалася на бліді і темні квадрати». Цей образ найчастіше тлумачать тому, що Лужин востаннє намагається вловити світ сітку шахових зображень. Але припустити, що шахівниця, мигцем що виникає перед поглядом героя, це самому справі образ що очікує його вічності, т. е., якщо, розлучаючись з життям, Лужин входить у той самий світ, що відкривався то кульмінаційні моменти гри, то навіть самогубство Демшевського не дозволяє йому уникнути шахів (уникнути долі). Сама поворотна форма дієслова («безодня розпадалася») передбачає, що чорнобілий візерунок шахівниці зовсім необов’язково є проекція лужинского сприйняття. Таке прочитання фрази дозволяє об'єднати що відкриється Лужину шаховий візерунок з «вічністю», яка «догідливо і невблаганно розкинулася проти нього» (II, 152), як стверджує оповідач, не визначаючи, проте, її природу. Не можна, зрозуміло, стверджувати, у фіналі роману є щось більше, ніж просто натяк те що, що Лужин (або його свідомість) переміщається у іншій світ. Але важливо відзначити, що Набоков колись і сам допустив таку можливість: «Добравшись остаточно роману, я зненацька усвідомив, що вона не окончена».

2.2. Майстерність Набокова у вирішенні проблемы.

В своєму творі Набокову вдається підтримувати напруга, же не давати ні хвилини ослабшати читацькій увазі, як і раніше, що він каже хіба що постійно про шахах. У цьому полягає майстерність Набокова. Коли доходить до змагання Лужина з італійцем Турати, читач посправжньому схвильований, до шахів чи ні ніякої кримінальної справи. Однак у романі шахи переростають на щось більше. Це гра, але з просто гра, а сама інтелектуальна, творча її форма, що сполучає ознаки мистецтва і змагання, потребує від гравця фантазії. Тяжка завдання показати життя очима геніального, хворого уявою чоловіки й не сплутати у своїй основної розповіді з цим чарівним і страшним маренням — автором виконана з майже лякаючої отчётливостью. Дивовижно зроблений, роман переносить все узвичаєні архітектонічні форми. Сюжет кілька разів рветься хронологічно, але художньо залишається незмінно цільним. Перекинуті все звичні мірки глав, поступове наростання дії. Композиційно роман є справжнім твором мистецтва. Кожне мить максимально притягальний увагу читача, відображає у своїй зовнішності внутрішню напруженість Лужина.

Заключение

.

Отже, Набоков ставить перед читачем проблеми, пов’язані з темою творчості полягає і творчій особистості, що носять професійний характер. Воскресіння Ісуса Лужина показаний жах такого професіоналізму, показано, як постійне перебування на творчому світі ніби висотує із художника людську кров, перетворюючи їх у автомат, не пристосований до дійсності і погибающий від зустрічі з ней.

У тексті також поставлено проблему взаємовідносин автора з його літературними героями. Показано, что.

Список використовуваної литературы.

1. Ерік Найман «Литландия: алегорична поетика «Захисту Лужина».

(Авторизированный переведення з англійського З. Силаковой). Новое.

Літературний огляд, № 54 (2002г.).

2. У. Є. Александров «Набоков і потойбічність». Переклад з английского.

М. А. Анастасьевой. Видавництво «АЛЕТЕЙЯ», СПб., 1999 г.

3. М. Андрєєв «Сирин».

4. Нора Букс «Двоє гравців по одній дошкою: В. Набоков і Я. Кавабата».

5. У. У. Набоков: pro et contra/Сост. Б. Аверина, М. Машкова, А.

Долонина. СПб.: РХГИ, 1997, Вид-во «Російський путь».

6. Набоковский збірник: майстерність писателя/Под редакцією М. А.

Дмитрівській, Калінінград: Вид-во КДУ, 2001 г.