Тема безсмертя і воскресіння душі у романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита»

Тема безсмертя і воскресіння душі у романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита»

Михаил Булгаков — найбільший майстер, вміє показати людську душу із різних сторін. Певне, він, як і Гоголь, не вірить, що душа людська неспроможна воскреснути, відродитися, і це ясно з прикладу роману «Майстер і Маргарита», де головні герої знаходять безсмертя, воскреснувши з мертвих, лише Берліоз забувається. У Булгакова головний воскреситель — Воланд. Так, може воскресити душу, може і, навпаки, погубити, її. Взагалі, Воланд у романі постає маємо, як диявол навпаки, адже хоча її покликання — руйнувати душі, він зробив це лише з Берліозом і, може бути з Майгелем. Особливо яскраво описано воскресіння душі на балу. З цих людей давно вже померли, причому напевно без сприяння самого Воланда, але щороку, у повню, вони збираються на бал, який влаштовує Воланд, воскресивший їх, мабуть, оскільки вони вірив у якусь філософію, якусь теорію. Певне, основу цієї теорії лежала ідея потойбіччя, коли тіло вмирає, а душа залишається жити. Воланд, втім, називає їх доказами зовсім інша теорії. За його твердженням Берліоз все життя сповідував теорію, за якою після отрезания голови життя тілі припиняється, а душа забувається. Цілком очевидно, що симпатії автора не за Берліоза, втім, не так на боці Воланда теж. Тут М. Булгаков висуває ідею, кожен отримує по заслугах, у що вірив — те й одержиш, як це сталося з Берлиозом.

Души, які зібралося цьому жахливому балу, — сусіди Воланда, за свої гріхи перебувають у пеклі. Найімовірніше, сам Воланд поступово підказував їм різні способи отруєння та інші злочинів. Щороку у цьому балу з’являються нові обличчя — Воланд не дрімає, він продовжує умертвляти душі. І збирає їх у балу ясна річ задля здобуття права довести Берліозу правильність своєї теорії, у якому вірить та його гості, як тому що потай приємне бачити душі, що він знищив, та був воскресив. На погляд непомітно, щоб ці люди терпіли якісь борошна у пеклі, як водиться грішників, але якщо те й так, тоді, можливо, Воланд хоче обрати відпочинок від своїх страждань. По крайньої мері, Фріда, якої щодня подають хустку, нагадує про її злочині, напивається п’яною, і це допомагає їй забути злощасний білий із синьою облямівкою платок.

Совсем до інших висновків приходиш, якщо вдуматися над безсмертям Пілата. Хоч як дивно, але виходить, що його безсмертя — свого роду кара. два тисячі років просидів своєму кам’яному кріслі на горах і ще дві тисячі років бачив і той ж сон — борошна жахливішою не придумати, тим більше сон цей — його сама потаємна мрія. Його буква стверджує, що не договорив тоді, чотирнадцятого місяці ниссана, і хоче повернутися тому, піти місячної дорозі. Звільнив його від цього тортури Майстер, улетевший разом із Воландом у пошуках спокою в невідомі дали. А чого ж тоді дійшло до Пілата Його безсмертя? Воно до нього прийшло саме той день, коли було страчений Иешуа.

Начинается це усе з гемикрании, жахливою хвороби, коли він болить, просто розколюється голова. Прокуратор хотів випити отрута, але Ієшуа вилікував його. Прокуратор був зачарований їм і навіть збирався відправити її на заслання, на свій резиденцію, але, почувши про образі, заподіяну великим світу цього, відчув, а то й жах, то страх. «Понеслися короткі, безладні і зовсім незвичайні думки… „Загинув?“, потім „Загинули!“, і якщо якась зовсім безглузда у тому числі якесь безсмертя, долженствующем неодмінно бути, причому безсмертя викликало нестерпну тугу». Він це відчув, усвідомив, що туга з нього згодом тривожити, тільки додав своєму передчуттю серйозного значення спочатку. Безсмертя справді прийшов, щойно прокуратор засудив Ієшуа. Щоправда, навіть ще можна було всього змінити, щось зробити з Синедріоном, влаштувати Ієшуа втеча, нарешті, та мало прокуратор втретє почув, що Синедріон звільняє Вар-раввана, усе було скінчено. Його знову протяла туга, й думку про загадковому безсмертя змусила похолонути Пілата, відчути пронизуючий холод на сонці. За словами, Ієшуа йшов назавжди, адже прокуратор не знав, що він воскресне, що він безсмертний, і сталося, що з різким засудженням Ієшуа безсмертя хіба що перейшло і до Пілата Його. Пілат відтепер був приречений на вічне життя, і якщо людина приречена, то нічого доброго це не приносить. Хоча безперервний сон на кам’яному троні можна назвати життям, це існування — і лише. Життя почалася тоді, коли «Майстер склав руки рупором і прокричав: «Вільний!», і це не є приреченість, не нестерпний туга, а справжня радість буття-разом з Ієшуа, який постає воскреслим наприкінці книжки. Безсмертя ж Пілата миттєво скінчилося, про це говорить Воланд: «То навіщо ж гнатися слідами те, що вже закінчилося?» Пілат продовжуватиме жити у світі, там, де Майстер не заслужив декларація про жизнь.

Мастер і Маргарита — теж свого роду люди мертві і знову воскреслі. Азазелло це заперечує, каже, що вони зовсім не від мертві, але водночас Иванушкин сусід вмирає, і Іванушка дізнається це, коли Майстер дійшов нього попрощатися. Виходить, що Лєночка десь два Майстра: один, який полетів з Воландом, а інший, який помер сто вісімнадцятої палаті. І Маргарити теж дві, хоча у епілозі говориться, ніби зграя викрала і Майстра, і Маргариту, і його домробітницю Наташу, превратившуюся в відьму. Саме Азазелло підготував їх до польоту з допомогою фалернского вина, саме його, яке пив прокуратор. Вже цьому можна побачити натяк те що, що непросте вино випивають герої М. Булгакова. Та таке воно виходить насправді, адже Азазелло спочатку отруює з його допомогою ми Майстра й Маргариту, і потім їхні ж воскрешає. Вочевидь, у політ з Воландом не можна вирушати живим; треба підготуватися, приспати власну душі і забутися на время.

Есть у романі і іще одна воскреслий людина. Це Іванушка, названий на епілозі Іваном Миколайовичем Поныревым. Його воскресив Майстер, але з мертвих, немає, не такий всемогутній при цьому — він воскреснув душею, його виведено з застою, з апатії, в якої перебувала його душа. Раптом перестав писати бездарні віршики, відринув вульгарність, став освіченим людиною зі справжньою живої душею, а чи не зі шматочком воску. І усе це — заслуга Мастера.

В кінці хочеться сказати ось ще що: в усіх них душі — різні, і відроджені вони по-різному й у різних цілей. Гості на балу здобули безсмертя — щоб повеселитися, Берліоз — щоб в небуття, Майстер і Маргарита — щоб мати можливість полетіти з Воландом в інші дали, Пілат — отримав його на борошно, а Іванушка — просто знайшов себе. Письменник як переконує, які ми б були, з дурними схильностями чи шляхетні за духом, ми теж можемо стати безсмертними і воскреснути, І це ми самих.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.